Розділ ІІ

Про обмеження ввезення з-за кордону таких продуктів, які можна виробити всередині країни

Обмеженням за допомогою високих мит або цілковитою забороною ввезення з-за кордону таких продуктів, які можна виробляти всередині країни, більшою або меншою мірою забезпечується монополія внутрішнього ринку для вітчизняного виробництва. Так, заборона ввезення з-за кордону живої худоби або солонини забезпечує скотарям Великої Британії монополію внутрішнього ринку м’яса. Високі мита на ввезення хліба, які в роки середнього врожаю майже дорівнюють забороні, дають таку саму перевагу виробникам цього товару. Заборона ввезення іноземних вовняних виробів так само вигідна вовняним фабрикантам. Шовкове виробництво, хоча воно й працює виключно на іноземній сировині, нещодавно домоглося такої самої переваги. Виробництво полотна ще не домоглося її, але докладає великих зусиль до цього. Багато інших галузей виробництва в такий самий спосіб домоглися у Великій Британії або повної монополії, або майже монопольного становища щодо своїх співвітчизників. Людям, мало знайомим із митними законами, нелегко уявити собі всю різноманітність і численність товарів, ввезення яких до Великої Британії заборонено або повністю, або за певних умов.

Нема сумніву, що така монополія внутрішнього ринку часто є заохоченням для галузі виробництва, яка користується нею, залучаючи більшу частку праці та капіталу суспільства, ніж це було б за інших умов. Але, мабуть, не так очевидно, чи веде вона до розвитку всієї промисловості суспільства загалом і чи скеровує її у найвигідніше річище.

Уся промисловість суспільства ніколи не вийде за визначені розміром капіталу межі цього суспільства. Оскільки число робітників, яким може дати заняття окрема особа, має перебувати у певному відношенні до її капіталу, остільки й число тих робітників, яким можуть дати постійне заняття всі члени великого суспільства, має також перебувати у певному відношенні до всього капіталу цього суспільства й ніколи не може перевищити це співвідношення. Жодне регулювання торгівлі не в змозі збільшити промисловість якогось суспільства понад те, що відповідає його капіталові. Воно може лише дати певній частині виробництва такий напрямок, у якому вона без цього не могла б розвиватися, і аж ніяк не видається безсумнівним, що цей штучний напрямок є вигіднішим для суспільства, ніж той, у якому вона розвивалася б, якби була полишена сама на себе.

Кожна окрема людина постійно намагається знайти найвигідніше застосування капіталу, яким вона може розпоряджатися. Вона має на увазі власну вигоду, а зовсім не вигоди суспільства. Та коли вона бере до уваги власну вигоду, це природно, або, точніше, неминуче приводить її до вибору того заняття, що є найвигіднішим для суспільства.

По-перше, кожна людина намагається вкласти капітал якнайближче до свого дому і, отже, по змозі у вітчизняне виробництво за тієї неодмінної умови, що таким чином вона матиме звичайний або майже звичайний прибуток на капітал.

Так, за умови однакового чи майже однакового прибутку будь-який оптовий купець, ясна річ, віддає перевагу торгівлі всередині країни перед зовнішньою торгівлею для потреб споживання, а зовнішній торгівлі для потреб споживання — перед транзитною торгівлею. Якщо він веде внутрішню торгівлю, його капітал ніколи не йде з рук на такий тривалий час, як це часто буває в зовнішній торгівлі для потреб споживання. Він краще знає про характер і становище людей, яким виявляє довіру, а якщо станеться так, що його ошукають, то він краще знає закони країни, у якої має шукати допомоги. У транзитній торгівлі капітал купця немовби ділиться між двома закордонними країнами, ані найменша частина його не повертається неодмінно додому й не опиняється під його безпосереднім контролем і в його розпорядженні. Капітал, що його амстердамський купець витрачає на доставляння хліба з Кенігсберга до Лісабона й фруктів та вина з Лісабона до Кенігсберга, зазвичай має перебувати наполовину в Кенігсберзі та наполовину в Лісабоні. Ані найменша частка його не повинна потрапляти до Амстердама. Природним місцем перебування такого купця мали б бути Кенігсберг або Лісабон, і тільки особливі обставини можуть змусити його віддати перевагу перебуванню в Амстердамі. А втім, незручності, яких завдає йому те, що його капітал перебуває так далеко від нього, зазвичай спонукають його доставляти до Амстердама частину кенігсберзьких товарів, призначених для Лісабона, і частину лісабонських товарів, призначених для Кенігсберга; і хоча це неодмінно обтяжує його подвійним видатком на навантаження та розвантаження, а також сплатою зайвих податків і мит, він усе-таки охоче погоджується на цей додатковий видаток, щоб тільки завжди мати в розпорядженні й під контролем певну частину свого капіталу. Отаким чином будь-яка країна, що бере більш-менш значну участь у транзитній торгівлі, стає завжди складським місцем або центральним ринком для товарів усіх тих країн, торгівлю яких вона веде. Купець у своєму прагненні обійтися без повторного навантаження та розвантаження завжди намагається продати на вітчизняному ринку стільки товарів цих країн, скільки може, і таким чином по змозі перетворити свою транзитну торгівлю на зовнішню торгівлю для потреб споживання. Так само й купець, який веде зовнішню торгівлю для потреб споживання, буде завжди радий, збираючи товари для іноземних ринків, продати — за однакового або майже однакового прибутку — якнайбільшу частину їх у себе на батьківщині. Він позбувається ризику й клопоту, пов’язаних із вивезенням їх, завдяки тому, що по змозі перетворює свою зовнішню торгівлю для потреб споживання на торгівлю внутрішню. Внутрішній ринок є, отже, центром, якщо можна так висловитися, навколо якого постійно обертаються капітали мешканців будь-якої країни і до якого вони завжди прагнуть, хоча особливі причини можуть інколи відволікати їх для використання у віддалених місцях. Але капітал, зайнятий у внутрішній торгівлі, як уже було показано, неминуче спричинює рух більшої кількості вітчизняної праці й дає дохід та заняття більшому числу мешканців країни, ніж такий самий за розмірами капітал, вкладений у зовнішню торгівлю для потреб споживання, а капітал, вкладений в останню, має таку саму перевагу порівняно з таким самим за розміром капіталом, вкладеним у торгівлю транзитну. Через це за однакового або майже однакового прибутку кожна окрема людина, звісно, схильна використовувати свій капітал у такий спосіб, за якого він найбільше сприяє розвиткові вітчизняної промисловості й дає дохід і заняття найбільшому числу мешканців своєї країни.

По-друге, будь-яка людина, що витрачає свій капітал на підтримку вітчизняної праці, неодмінно намагається дати йому такий напрямок, щоб її продукт мав якомога більшу вартість.

Продукт промисловості становить те, що вона додає до предмета або матеріалу, до яких застосовується промислова праця. Залежно від того, наскільки значною або незначною є вартість цього продукту, значним або незначним буде й прибуток підприємця. Але будь-яка людина витрачає капітал на підтримку промисловості лише заради прибутку, тому вона завжди намагатиметься витрачати його на підтримку тієї галузі промисловості, продукт якої матиме найбільшу вартість і обмінюватиметься на найбільшу кількість грошей або інших товарів.

Але річний дохід будь-якого суспільства завжди дорівнює міновій вартості всього річного продукту його праці або, точніше, і є цією міновою вартістю. І оскільки кожна людина намагається по змозі використовувати свій капітал для підтримки вітчизняного виробництва і так спрямовувати його, щоб продукт мав найбільшу вартість, це неодмінно сприяє тому, щоб річний дохід суспільства загалом був максимально великим. Певна річ, зазвичай вона не має наміру сприяти суспільній користі й не усвідомлює, якою мірою сприяє їй. Вважаючи за краще надати підтримку вітчизняній промисловості, а не іноземній, вона зважає лише на власний інтерес, а спрямовуючи цю промисловість таким чином, щоб її продукт мав максимальну вартість, переслідує лише власну вигоду, і в цьому разі, як і в багатьох інших, невидима рука спрямовує її до мети, що зовсім не входила до її намірів; при цьому суспільство не завжди страждає від того, що ця мета не входила до її намірів. Переслідуючи власні інтереси, людина часто реальніше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це робити. Мені жодного разу не доводилося чути, щоб багато доброго зробили ті, хто вдавав, ніби веде торгівлю заради добра суспільства. А втім, такі претензії рідко трапляються серед купців, і не потрібно багато слів, щоб переконати їх відмовитися від них.

Очевидно, що кожна людина, пристосовуючись до місцевих умов, може набагато краще, ніж це зробив би замість неї будь-який державний діяч або законодавець, судити про те, у який саме вид вітчизняної промисловості вкласти свій капітал і продукт якої промисловості може мати найбільшу вартість. Державний діяч, що спробував би давати приватним особам вказівки стосовно того, як вони мають використовувати свої капітали, обтяжив би себе цілком зайвою турботою, а також привласнив би собі владу, що її не можна без збитків довірити не тільки якійсь особі, а й будь-якій раді чи установі, і що в жодних руках не виявилася б такою небезпечною, як у руках людини, настільки безумної та самовпевненої, щоб уявити себе здатною використовувати цю владу.

Установлювати монополію внутрішнього ринку для продукту вітчизняної промисловості в тій чи тій галузі ремесел або мануфактур певною мірою це як вказувати приватним особам, як саме вони мають використовувати свої капітали, і майже в усіх випадках є або марним, або шкідливим заходом. Вочевидь таке регулювання марне, якщо продукт вітчизняної промисловості можна доставити на внутрішній ринок за такою самою ціною, як і продукт іноземної промисловості. Якщо це неможливо, регулювання, за загальним правилом, виявиться шкідливим. Основне правило кожного розсудливого глави родини полягає в тому, щоб не виготовляти вдома такі предмети, виготовлення яких обійдеться дорожче, ніж купівля їх на стороні. Кравець не береться сам шити собі чоботи, а купує їх у шевця. Швець не береться сам шити собі одяг, а звертається до послуг кравця. Фермер не робить ані того, ані другого, а користується послугами обох цих ремісників. Усі вони вважають вигіднішим для себе витрачати всю свою працю в тій галузі, у якій мають певну перевагу перед своїми сусідами, і все необхідне купувати в обмін на частину продукту або, що те саме, на ціну частини продукту своєї праці.

Те, що видається розумним у способі дій будь-якої приватної родини, навряд чи може виявитися нерозумним для всього королівства. Коли якась чужа країна може постачати якийсь товар за дешевшою ціною, ніж ми самі в змозі виготовляти його, набагато краще купувати його в неї на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, застосованої в тій галузі, у якій ми маємо певну перевагу. Загальна сума промислової праці країни, яка завжди пропорційна капіталові, що користується нею, від цього не зменшиться, так само як не зменшиться й праця згаданих вище ремісників; їй доведеться лише шукати галузь, у якій вона може бути використана з найбільшою вигодою. Поза будь-яким сумнівом, її застосовують не з найбільшою вигодою, коли спрямовують на виготовлення предмета, який можна купити дешевше від виробленого нею самою. Вартість її річного продукту, певно, більшою або меншою мірою знизиться, коли її в такий спосіб відволікають від виробництва товарів, що мають більшу вартість порівняно з товаром, на виготовлення якого її спрямовано. Згідно з нашим припущенням, товар цей можна отримати за кордоном за дешевшою ціною, ніж виготовляючи його всередині країни. Отже, його можна купити на частину товарів, або, що те саме, на частину ціни товарів, що їх виробила б усередині країни промислова праця, вживана рівним капіталом, якби їй було надано можливість прямувати природним шляхом. Промислова праця країни, отже, відволікається від більш вигідного до менш вигідного заняття, і мінова вартість її річного продукту замість збільшитися, як того хотів законодавець, має неминуче зменшуватися в результаті кожного такого обмеження.

Щоправда, завдяки таким заходам окрема галузь промисловості може виникнути в країні швидше, ніж у противному разі, і по закінченні певного часу її вироби виготовлятимуть усередині країни дешевше, ніж за кордоном. Але, хоча промислову працю можна таким чином із вигодою спрямувати в особливе річище швидше, ніж це було б в іншому разі, звідси аж ніяк не випливає, що загальну суму промислової праці, або доходу країни, можна якимось чином збільшити за допомогою таких заходів. Промислова праця суспільства може зростати лише зі зростанням його капіталу, який може зростати лише з поступовим заощадженням з доходу суспільства. Тим часом безпосереднім результатом кожного такого заходу є зменшення доходу суспільства, а те, що зменшує його дохід, звісно, навряд чи може збільшувати його капітал швидше, ніж це було б, якби капіталові та промисловій праці було надано можливість самим знаходити собі природне застосування.

Якщо навіть за відсутності таких заходів суспільство ніколи не запровадить у себе згаданої галузі мануфактур, воно через це аж ніяк не стане біднішим у якийсь період свого існування. У кожний момент увесь його капітал та промислова праця можуть усе-таки бути зайняті, хоч і в інших галузях, і до того ж у такий спосіб, що є найвигіднішим у цей час. У кожний момент його дохід може сягати того максимуму, що його здатний давати його капітал, і як капітал його, так і дохід можуть зростати з максимально можливою швидкістю.

Природні переваги однієї країни порівняно з іншою за виробництва певних продуктів інколи такі великі, що всі вважають будь-яку боротьбу з ними безнадійною. Застосовуючи скляні рами, парники й теплиці, у Шотландії можна вирощувати добрий виноград, і з нього можна виробляти дуже добре вино, яке коштуватиме щонайменше в 30 разів дорожче за вино такої самої якості, привезене з-за кордону. Чи буде розумним закон, що забороняє ввезення закордонних вин суто для заохочення виробництва кларету й бургундського в Шотландії? Але якщо очевидним безглуздям було б укладати в якесь заняття в 30 разів більшу кількість капіталу та промислової праці країни, ніж треба для того, щоб купити за кордоном таку саму кількість потрібних товарів, то таким самим безглуздям — хай не настільки кричущим, але цілком такого самого роду — є вкладення в таке заняття бодай на 1/30 або на 1/300 більше капіталу або промислової праці. У цьому разі не має жодного значення, чи є ті переваги, що їх має одна країна порівняно з другою, природними або придбаними. Оскільки одна країна має такі переваги, а друга позбавлена їх, для останньої завжди буде вигідніше купувати в першої, а не робити самій. Перевага, що її має ремісник порівняно зі своїми сусідами, залученими в інші професії, є придбаною, а проте як він, так і вони вважають, що вигідніше купувати одне в одного, ніж виготовляти предмети не за своїм фахом.

Найбільшу вигоду від монополії на внутрішньому ринку мають купці та власники мануфактур. Заборона ввезення закордонної худоби й солонини, а також високі мита на іноземний хліб, у роки середнього врожаю рівноцінні забороні ввезення, навіть приблизно не є такими вигідними для скотарів і фермерів Великої Британії, як інші обмеження такого роду вигідні її купцям і власникам мануфактур. Мануфактурні вироби, а надто більш дорогі, перевозити з однієї країни до іншої набагато легше, ніж худобу чи хліб. З огляду на це зовнішня торгівля — це переважно скуповування і доставляння мануфактурних виробів. За торгівлі мануфактурними виробами щонайменша перевага дає змогу іноземцям з успіхом конкурувати з нашими робітниками навіть на нашому внутрішньому ринку. Але потрібна дуже велика перевага, щоб вони могли конкурувати, продаючи сільськогосподарські продукти. Якби було дозволено вільне ввезення іноземних мануфактурних виробів, деякі з вітчизняних мануфактур, певно, постраждали б від цього, а деякі навіть розорилися б, значна частина капіталу та промислової праці, зайнята нині в них, змушена була б шукати якогось іншого застосування. Але найбільш вільне ввезення сільськогосподарських продуктів не могло б мати таких наслідків для сільського господарства країни.

Так, наприклад, якби дозволили вільне ввезення худоби з-за кордону, можна було б ввозити невелику кількість її, тоді це мало зачепило б скотарів Великої Британії. Жива худоба — це чи не єдиний товар, перевезення якого морем обходиться дорожче, ніж суходолом. За сухопутного перевезення худоба сама доставляє себе на ринок. За перевезення морем потрібно возити з чималими витратами й незручностями не лише саму худобу, але й корм та воду для неї. Невелика довжина морського шляху між Ірландією та Великою Британією полегшує ввезення ірландської худоби. Та хоча вільне ввезення її, що раніше було дозволене тільки на певний термін, тепер встановлене назавжди, це не могло більш-менш відчутно позначитися на інтересах скотарів Великої Британії. Усі частини Великої Британії, що межують з Ірландським морем, є скотарськими районами. Ірландську худобу не можна ввозити для них, її доводиться переганяти через ці великі території з чималими витратами й незручностями, аж доки вона не потрапить на підхожий для неї ринок. Але відгодовану худобу не можна переганяти на таку далеку відстань. Тому можливим є ввезення тільки невідгодованої худоби, а таке ввезення може зачіпати інтереси не тих районів, де відгодовують худобу, бо для них воно радше є вигідним, оскільки знижує ціну невідгодованої худоби, а тільки районів, що розводять худобу. Невеликі розміри ввезення ірландської худоби від часів його дозволу, а також високі ціни, за якими, як і раніше, продають невідгодовану худобу, свідчать, напевне, про те, що навіть ті райони Великої Британії, де розводять худобу, не дуже постраждали від вільного ввезення ірландської худоби. Повідомляють, що ірландські бідні класи інколи силою перешкоджали вивезенню худоби. Але, якщо експортери знаходили більш-менш значну вигоду у продовженні своєї торгівлі, вони легко могли, маючи на своєму боці закон, зламати цю протидію юрби.

Слід іще зазначити, що райони, які відгодовують худобу, мають відзначатися високою хліборобською культурою, тоді як райони, де розводять худобу, зазвичай стоять на низькому рівні хліборобської культури. Висока ціна невідгодованої худоби, збільшуючи вартість необроблених земель, є немовби премією за відмову від її обробітку та поліпшення. Для країни з високою хліборобською культурою набагато вигідніше ввозити потрібну їй невідгодовану худобу, аніж самій розводити її. Як повідомляють, Голландія нині дотримується цього правила. Гори Шотландії, Вельсу та Нортамберленду — це райони, непридатні для значних поліпшень і призначені, напевне, самою природою бути скотарськими районами Великої Британії. Необмежена свобода ввезення іноземної худоби могла мати лише той результат, що вона завадила цим скотарським районам скористатися зростанням населення та добробуту решти королівства, підвищити ціни на худобу до надзвичайних розмірів і таким чином обкласти фактичним податком усі розвиненіші й культурніші райони країни.

Так само й необмежена свобода ввезення солонини могла настільки ж мало зачіпати інтереси скотарів Великої Британії, як і вільне ввезення живої худоби. Солонина є не лише дуже громіздким товаром, а й порівняно зі свіжим м’ясом — товаром гіршим за якістю і дорожчим, оскільки на нього витрачено більше праці й коштів. Через це вона ніколи не конкуруватиме зі свіжим м’ясом, хоча й може конкурувати із солониною, виготовленою всередині країни. Її можна використовувати для постачання продовольством суден, що рушають у далеке плавання, і для інших подібних цілей, але для харчування населення вона не придатна в більш-менш значних розмірах. Малий розмір ввезення солонини з Ірландії від часів проголошення його вільним є наочним доказом того, що нашим скотарям не доводиться боятися його. Немає жодних даних про те, що ввезення солонини бодай якось позначилося на ціні м’яса.

Навіть вільне ввезення іноземного хліба може незначною мірою відбиватися на інтересах фермерів Великої Британії. Хліб — набагато громіздкіший товар, ніж м’ясо. Фунт пшениці за ціни в 1 пенні такий же дорогий, як фунт м’яса за ціни в 4 пенси. Невеликі розміри ввезення іноземного хліба навіть за часів найбільших неврожаїв можуть переконати наших фермерів, що їм не слід боятися найнеобмеженішої свободи ввезення. Не ввезення досягає, згідно з вельми поінформованим автором трактатів про хлібну торгівлю^[63], 23 728 квартерів усіх видів хліба і не перевищує 1/571 усього річного споживання. Але подібно до того як експортна премія на хліб призводить до збільшення вивезення в урожайні роки, так і в роки неврожайні вона має спричиняти більше ввезення, ніж це мало б місце в разі відсутності премії за даного стану хліборобства. Завдяки цьому велика кількість хліба одного року не компенсує бідності іншого, і це неодмінно підвищує середню кількість як того хліба, що його вивозять, так і того, що його ввозять. Якби не існувало премії, вивозилося б менше хліба і тому, певно, ввозилося б у середньому також менше, ніж нині. Торгівці хлібом, які закуповують і доставляють хліб між Великою Британією та іншими країнами, могли б відчутно постраждати, а от землевласники та фермери постраждали б мало. Через це я помічав велике бажання поновити і зберегти премію не так серед землевласників і фермерів, як серед торгівців хлібом.

Землевласники та фермери, до їхньої великої честі, менше від усіх заражені спотвореним духом монополії. Власник великої мануфактури іноді буває занепокоєний, якщо інше підприємство такого самого роду виникає на відстані 20 миль від нього. Голландський підприємець вовняної фабрики в Еббевіллі поставив умову, щоб жоден такий заклад не відкривали в радіусі 30 миль від цього міста. Фермери та землевласники, навпаки, за загальним правилом, схильні радше сприяти, ніж перешкоджати обробітку та поліпшенню ферм і маєтків своїх сусідів. Вони не мають секретів, як більшість власників мануфактур; навпаки, вони радше полюбляють повідомляти своїм сусідам і розповсюджувати, наскільки можливо, усі нові прийоми та методи, що їх вони вважають вигідними. «І дохід цей, — каже Катон Старший^[64], — найчистіший, найвірніший і зовсім не збурює заздрості, а люди, у цю справу залучені, зла ніколи не чинять». Хлібороби та фермери, розпорошені по всій країні, не можуть так легко об’єднуватися й домовлятися, як купці та власники мануфактур, що зосереджені в містах і пройняті духом корпоративної винятковості, який переважає в них, і, ясна річ, намагаються придбати порівняно з усіма співвітчизниками ті самі виключні переваги, що їх вони зазвичай мають порівняно з мешканцями своїх міст. Відповідно до цього вони, напевне, були ініціаторами та авторами тих обмежень увезення іноземних товарів, які забезпечують їхню монополію на внутрішньому ринку. Певно, наслідуючи їх і бажаючи не поступатися тим, хто, на їхню думку, мав намір гнобити їх, землевласники та фермери Великої Британії настільки забули шляхетність, властиву їхньому класові, що почали вимагати виключного права постачати своїм співвітчизникам хліб і м’ясо. Вони, мабуть, не обтяжили себе думкою про те, наскільки свобода торгівлі може менше порушити їхні інтереси порівняно з інтересами людей, приклад яких вони наслідували.

Заборона на основі постійно діючого закону ввезення іноземного хліба та худоби насправді рівнозначна проголошенню того, що населення й промисловість країни ніколи не повинні перевищувати тих обсягів, за яких вони можуть утримуватися із сировини власного ґрунту.

Однак можна назвати два випадки, коли вигідно накласти певні обмеження на іноземну промисловість, щоб заохотити розвиток промисловості вітчизняної.

Перший випадок можливий тоді, коли якась окрема галузь промисловості потрібна для оборони країни. Оборона Великої Британії, наприклад, дуже великою мірою залежить від кількості її моряків та кораблів. Тому навігаційний акт цілком доречно намагається надати морякам і судноплавству Великої Британії монополію торгівлі їхньої власної країни, установлюючи в одних випадках цілковиту заборону, а в інших піддаючи тяжкому оподаткуванню судноплавство інших країн. Головні положення цього акта такі:

1) Усім суднам, на яких їхні власники, капітани й три чверті екіпажу не є британськими підданими, забороняється під страхом конфіскації судна та вантажу вести торгівлю з британськими поселеннями й колоніями або каботажну торгівлю у Великій Британії.

2) Цілу низку найбільш громіздких предметів ввезення можна доставляти до Великої Британії тільки на суднах, що відповідають описаним умовам, або ж на суднах тієї країни, де вироблено ці товари, причому власники, капітани й три чверті екіпажу їх мають бути підданими цієї країни; але навіть увезені на таких суднах, товари ці обкладаються подвійним митом. А в разі ввезення на суднах якоїсь іншої країни — установлено конфіскацію судна й товарів.

Коли видали цей закон, голландці були, як є й досі, головними транспортувальниками Європи; установлені закони обмеження цілком позбавили їх можливості транспортувати товари до Великої Британії або ввозити товари інших європейських країн.

3) Під загрозою конфіскації судна та вантажу забороняється ввезення низки громіздких предметів, навіть на британських суднах, будь-звідки, окрім тієї країни, де їх виробляють.

Цей захід теж, певно, був спрямований проти голландців. Голландія за тієї доби була, як і нині, головним складом усіх європейських товарів; ця ухвала забороняла британським суднам приймати на борт у Голландії товари інших європейських країн.

4) Будь-яка солона риба, китові плавці, китовий вус, жир та ворвань, добуті та заготовлені не на борту британських суден, у разі ввезення до Великої Британії обкладаються подвійним митом.

Голландці й досі є головними, а на той час були єдиними, рибалками Європи, які намагалися постачати рибу до інших країн. Цей захід дуже ускладнив їм постачання рибою Великої Британії.

Хоча Англія та Голландія на час видання Навігаційного акта не перебували в стані війни, проте держави ворогували ще з часів управління Довгого парламенту, що проектував цей акт, і невдовзі після того, за протектора та Карла II, ворожнеча вилилась у війну. Тому можливо, що деякі з обмежень цього знаменитого акта породжені національною ворожнечею. А проте вони відрізняються винятковою мудрістю та зрілим міркуванням. Національна ворожнеча в цьому разі поставила собі ту саму мету, яку підказало б і найбільш зріле міркування, — ослаблення морської могутності Голландії, єдиної морської сили, що могла загрожувати безпеці Англії.

Навігаційний акт не сприяє зовнішній торгівлі або зростанню того багатства, яке вона породжує. У своїх торговельних відносинах з іншими народами нація, подібно до купця у його відносинах із різними особами, зацікавлена купувати якомога дешевше й продавати якнайдорожче. Але найбільші шанси купувати дешево вона матиме тоді, коли якнайповнішою свободою торгівлі заохочуватиме всі народи привозити до неї потрібні їй товари, отже, матиме найбільші шанси продавати дорого, коли її ринки будуть таким самим чином привертати найбільше число покупців. Щоправда, Навігаційний акт не накладає жодних мит на іноземні судна, які прибувають, щоб вивезти продукцію британського виробництва. Навіть колишнє мито з іноземців, що його сплачували за всі товари, як ті, що вивозилися, так і ті, що ввозилися, різними наступними законами скасували для більшості предметів, що вивозяться; але якщо заборонами або високими митами ускладнюється приїзд іноземців для продажу товарів, то вони не приїжджатимуть і для закупівель, бо їдучи без вантажу, вони втрачають фрахт від своєї країни до Великої Британії. Таким чином, зменшуючи число продавців, ми неминуче зменшуємо і кількість купівель і через це змушені не тільки платити дорожче, купуючи іноземні товари, а й продавати власні товари дешевше, ніж за ширшої свободи торгівлі. Однак, беручи до уваги те, що оборона країни значно важливіша за багатство, Навігаційний акт є, мабуть, одним із наймудріших заходів Англії з регулювання торгівлі.

Другим випадком, коли вигідно певною мірою оподатковувати іноземну промисловість для заохочення вітчизняної, є той, коли продукт останньої всередині країни оподатковується. У такому разі видається доцільним, щоб такий самий за розмірами податок стягували з аналогічного продукту промисловості іноземної. Це не створить монополії внутрішнього ринку для вітчизняної промисловості й не спрямує в цю галузь більшу частку капіталу та праці, ніж це було б за звичайних умов. Завдяки податку це лише відверне відплив від неї частини природно призначених для неї капіталу та праці й після встановлення податку збереже по змозі колишні умови конкуренції між іноземною та вітчизняною промисловістю. У Великій Британії заведено правило: коли встановлюється подібний податок на продукт вітчизняної промисловості, водночас уводиться ще більше мито на ввезення іноземних товарів такого самого роду, щоб припинити гучні скарги наших купців і фабрикантів на непосильну конкуренцію.

Це друге обмеження свободи торгівлі, на думку декого, має бути в низці випадків поширене значно далі, а саме не тільки на ті іноземні товари, що можуть вступити в конкуренцію з товарами, оподатковуваними всередині країни. Вони вважають, що в разі оподаткування предметів першої потреби всередині країни треба обкладати податком не тільки ці самі предмети першої потреби, які ввозять з інших країн, а й усі інші іноземні товари, що можуть конкурувати з будь-яким продуктом вітчизняної промисловості. Кожний товар, кажуть вони, унаслідок таких податків неминуче дорожчає, а ціна праці завжди має підвищуватися разом зі зростанням ціни засобів існування робітника. З огляду на це будь-який товар, вироблений вітчизняною промисловістю, хоча безпосередньо й не оподатковується, усе-таки дорожчає внаслідок таких податків, адже дорожчає праця, що його виробляє. Через це такі податки, за їхніми словами, фактично є рівноцінними податкові на всі товари, вироблені всередині країни. Тому для забезпечення вітчизняній промисловості рівних умов з іноземною потрібно певним чином оподаткувати всі іноземні товари відповідно до подорожчання вітчизняних товарів, із якими вони конкурують.

Надалі, розглядаючи питання про податки, я з’ясую, чи підвищують податки на предмети першої потреби (наприклад, податки, що існують у Великій Британії на мило, сіль, шкіру, свічки тощо) ціну праці, а отже, і всіх інших товарів. Якщо ми припустимо, що це так, а воно, поза сумнівом, так і є, загальне зростання ціни всіх товарів унаслідок підвищення ціни праці, як буде показано далі, у двох випадках відрізняється від того, коли ціна певного товару підвищується завдяки податку, яким його безпосередньо обкладають.

По-перше, завжди можна з великою точністю встановити, якою мірою ціна цього товару може підвищитися завдяки такому податку, тоді як ніколи не можна визначити бодай із приблизною точністю, у яких розмірах загальне підвищення ціни праці позначиться на ціні кожного окремого товару, на виготовлення якого було витрачено цю працю. Тому виявиться неможливим бодай із приблизною точністю співвіднести мито на кожний закордонний товар із цим підвищенням ціни відповідного товару внутрішнього виробництва.

По-друге, податки на предмети першої потреби майже так само відбиваються на умовах життя народу, як і погані ґрунти та несприятливий клімат. Завдяки їм предмети першої потреби дорожчають, як коли б для їхнього виробництва були потрібні додаткова праця та витрати. Якщо за природної бідності, зумовленої ґрунтами та кліматом, було б безглуздо вказувати людям, як саме вони мають витрачати свій капітал і промислову працю, то так само безглуздо робити це за штучної бідності, що її породжують такі податки. В обох випадках, мабуть, для них найвигідніше, якщо їм самим буде надано можливість пристосувати, наскільки вони можуть, свою промислову працю до даного становища і знайти такі заняття, які, попри несприятливі умови, можуть дати їм певні переваги на внутрішньому або зовнішньому ринках. Обкладати їх новим податком, тому що вони вже переобтяжені податками, і примушувати їх платити занадто дорого за велику частину інших товарів, тому що вони вже платять занадто дорого за предмети першої потреби, було б, поза сумнівом, найбезглуздішим способом виправити їхнє становище.

Такі податки, коли вони сягають певної висоти, є лихом, що не поступається безплідності землі й немилосердю небес, а тим часом найчастіше їх установлюють у найбагатших і найбільш промислово розвинених країнах. Жодна інша країна не могла б витримати такого серйозного розладу. Подібно до того як тільки найсильніші організми можуть жити й залишатися здоровими за нездорового режиму, так само й за таких податків можуть існувати та процвітати лише ті народи, які в усіх галузях промисловості мають найбільші природні та набуті переваги. Голландія — це країна в Європі, де існує найбільше подібних податків і яка через особливі обставини й надалі процвітає, але не завдяки цим податкам, як це безглуздо припускали, а незважаючи на них.

Якщо у двох випадках узагалі вигідно певною мірою оподатковувати іноземну промисловість, щоб заохотити вітчизняну, то можуть мати місце й інші два випадки, коли знадобиться зважити такі питання: по-перше, наскільки доцільно надалі допускати вільне ввезення певних іноземних товарів, і, по-друге, якою мірою і яким чином може виявитися корисним відновлення вільного ввезення після того, як його на певний час було призупинено.

Обговорювати питання про доцільність збереження вільного ввезення певних іноземних товарів доводиться в тому разі, коли якась іноземна держава обмежує високими митами або забороняє ввезення деяких наших мануфактурних виробів до своєї країни. Почуття помсти, природно, диктує в такому разі відплату — обкладання такими самими митами або оголошення заборони ввезення до нашої країни деяких або всіх її мануфактурних виробів. І справді, нації зазвичай відповідають такою відплатою. Французи особливо енергійно заохочували свої мануфактури, стримуючи ввезення таких іноземних товарів, які могли конкурувати з ними. У цьому полягала головна підстава політики Кольбера, на якого, за всіх його великих здібностей, у цьому разі, напевне, вплинули докази купців і власників мануфактур, які завжди вимагають монополії на шкоду своїм співвітчизникам. Нині найосвіченіші люди у Франції сходяться на тому, що ці його заходи не були корисними для країни. Цей міністр тарифом 1667 року обклав дуже високими митами велику кількість іноземних мануфактурних виробів. Унаслідок його відмови знизити їх на користь голландців останні в 1671-му заборонили ввезення вина, горілки й мануфактурних виробів Франції. Війна 1672 року була, напевне, спричинена почасти цим торговельним зіткненням. Німвегенський мир у 1678-му поклав їй край, знизивши деякі із цих мит в інтересах голландців, що внаслідок цього скасували свою заборону ввезення. Приблизно в цей самий час французи та англійці почали взаємно утискати промисловість одне одного встановленням таких самих мит і заборон, а втім, перший приклад, напевне, подали французи. Ворожнеча, що існувала відтоді між цими двома націями, перешкоджала до нинішнього часу пом’якшенню цих заходів тією або тією стороною. У 1697 році англійці заборонили ввезення плетених мережив, цього продукту мануфактур Фландрії. Уряд цієї країни, що в той час перебувала під володарюванням Іспанії, у відповідь заборонив увезення англійських сукон. У 1700 році заборону ввезення мережива до Англії було скасовано з тією умовою, що ввезення англійських сукон до Фландрії буде дозволено на колишніх підставах.

Такі репресивні заходи можуть бути визнані правильною політикою, коли існує ймовірність, що вони приведуть до скасування високих мит або заборон. Придбання великого іноземного ринку зазвичай із надлишком відшкодовує тимчасову невигоду, що полягає в необхідності впродовж нетривалого часу платити дорожче за деякі товари. Думка про те, наскільки подібні репресивні заходи зможуть справити таку дію, належить, мабуть, не так до науки законодавця, що у своїх судженнях має керуватися загальними принципами, завжди незмінними, як до мистецтва того підступного й хитрого створіння, якого простою мовою називають державним діячем або політиком і рішення якого визначаються мінливими та скороминущими моментами. Коли досягнення такого скасування не видається ймовірним, такі репресивні заходи слід визнати поганим методом для відшкодування збитків, завданих деяким класам нашого народу, якщо ми самі завдаватимемо нових збитків не тільки цим, а й узагалі всім класам. Коли сусіди забороняють увезення якогось нашого мануфактурного виробу, ми зазвичай забороняємо увезення не тільки такого самого їхнього виробу (бо саме лише це рідко відчутно їх зачепить), але і якогось іншого. Це, поза сумнівом, може заохотити якийсь окремий клас наших робітників і, усунувши деяких із їхніх суперників, забезпечити їм можливість підвищити свою ціну на внутрішньому ринку. Але ті робітники, яким завдано шкоду заборонним заходом наших сусідів, нічого не виграють від нашого заходу. Навпаки, як вони, так і майже всі інші класи громадян змушені будуть через це платити дорожче, ніж досі, за низку товарів. Отже, кожен такий закон обкладає фактичним податком усю країну на користь не того класу, що постраждав через установлену нашими сусідами заборону, а якогось іншого.

Обговорювати питання про те, наскільки і яким чином доцільно відновити вільне ввезення іноземних товарів після того, як його було призупинено на певний час, доведеться в тому разі, коли певні галузі мануфактурного виробництва внаслідок високого мита або заборони ввезення всіх іноземних товарів, що можуть конкурувати з ними, так розрослися, що залучають велику кількість робочих рук. Почуття людяності може в таких випадках вимагати, щоб свободу торгівлі було відновлено лише поступово і з великою обережністю та передбачливістю. За одночасного скасування всіх цих високих мит і заборон дешевші іноземні товари цієї галузі промисловості можуть нахлинути на внутрішній ринок у такій кількості, що позбавлять одразу багато тисяч наших людей звичайної роботи й засобів до існування. Розлад, спричинений цим, може, поза сумнівом, виявитися дуже значним. Однак, найімовірніше, він буде набагато меншим, ніж зазвичай вважають, і з двох таких причин:

1) Усі ті галузі мануфактур, частину виробів яких зазвичай вивозять до інших європейських країн без премії, може дуже мало зачепити навіть найбільш вільне ввезення іноземних товарів. Такі мануфактурні вироби мають продаватися за кордоном не дорожче від іноземних товарів такого самого роду та якості та через це на вітчизняному ринку повинні продаватися дешевше. Тому вони збережуть за собою внутрішній ринок, і хоча вибагливий модник може інколи віддати перевагу закордонним товарам лише тому, що вони закордонні, перед дешевшими й кращими за якістю товарами того самого роду, виготовленими всередині країни, така примха за самою природою речей може бути властива настільки небагатьом, що це не справить більш-менш помітного впливу на кількість зайнятих робітників. Але значну частину продуктів різних галузей нашої вовняної промисловості, наші вичинені шкури та металеві вироби з року в рік без будь-якої премії вивозять до інших європейських країн, а ці галузі мануфактур саме й дають роботу найбільшій кількості робітників. Шовкова промисловість, мабуть, найбільше постраждає від такої свободи торгівлі, а після неї — виробництво полотна, хоча останнє значно менше від першої.

2) Хоча таке відновлення свободи торгівлі одразу позбавить велику кількість робітників їхнього звичайного заняття і звичних умов існування, це аж ніяк не означає, що завдяки цьому вони взагалі опиняться без роботи чи без засобів до існування. Унаслідок скорочення армії та флоту по завершенні останньої війни понад 100 000 солдатів і матросів — кількість, що не поступається числу робітників, зайнятих у найбільших галузях мануфактурної промисловості, — були одразу позбавлені свого звичайного заняття; а проте, хоча вони, поза сумнівом, зазнали деяких незручностей, це зовсім не позбавило їх будь-якого заняття й засобів до існування. Більшість матросів, певно, поступово звернулася до торговельного судноплавства, оскільки там можна було знайти роботу; а взагалі як вони, так і солдати розчинились у загальній масі народу й взялися за різні види праці. Не тільки серйозного потрясіння, а й більш-менш помітного розладу не сталося від такої великої зміни в становищі понад 100 000 осіб, які всі призвичаїлися до використання зброї, а багато з них — до грабежу та насильств. Кількість волоцюг навряд чи більш-менш помітно зросла внаслідок цього, навіть заробітна плата робітників, наскільки я міг установити, не знизилася в жодній професії, за винятком оплати матросів у торговельному судноплавстві. Та якщо ми порівняємо звички солдата й робітника будь-якої галузі мануфактурної промисловості, то побачимо, що навички останнього роблять його непридатним до роботи за іншим фахом менше, як навички солдата. Мануфактурний робітник призвичаєний розраховувати на засоби до життя тільки від своєї праці, а солдат розраховує на плату за службу. Старанність і працьовитість притаманні першому, для другого звичайними є неробство та розгульне життя. Очевидно, що набагато легше спрямувати застосування промислової праці від одного заняття до іншого, ніж спрямувати до праці неробство та розгульне життя. Окрім того, як уже зазначалося, у більшій частині мануфактурної промисловості існує стільки споріднених і подібних за своїм характером виробництв, що робітник легко може переходити від одного з них до іншого. До того ж значна частина таких робітників знаходить тимчасове заняття в сільському господарстві. Капітал, що давав їм раніше роботу в будь-якій спеціальній галузі мануфактурної промисловості, залишиться все-таки в країні й даватиме роботу такій самій кількості робітників у будь-якій іншій галузі. Оскільки капітал країни залишиться незмінним, не зміниться або майже не зміниться і попит на працю, хоча вона може витрачатися в інших місцях і з іншою метою. Відпущені з королівської служби, солдати й матроси можуть вільно вибрати будь-яку професію в будь-якому місті або місцевості Великої Британії та Ірландії. Відновіть так само, як для солдатів і матросів, цю природну свободу займатися на свій розсуд будь-якою професією для всіх підданих його величності, тобто знищіть виключні привілеї корпорацій і скасуйте статут про учнівство, оскільки вони є насправді обмеженням природної свободи, і додайте до цього скасування закону про осілість, щоб бідний робітник, позбавлений роботи в одній галузі промисловості або в одному місці, міг шукати її в іншій галузі промисловості або в іншому місці, не побоюючись переслідування чи виселення, — і тоді ані суспільство загалом, ані окремі особи не страждатимуть від звільнення того чи того розряду мануфактурних робітників більше, ніж від звільнення солдатів. Наші мануфактурні робітники, поза сумнівом, мають великі заслуги перед своєю батьківщиною, але вони не можуть перевищувати заслуг тих, хто захищає її кров’ю, і не дають права на дбайливіше ставлення.

Звісно, очікувати, що у Великій Британії коли-небудь повністю відновлять свободу торгівлі, так само безглуздо, як очікувати здійснення в ній «Океанії» або «Утопії». Цьому непереборно перешкоджають не тільки упередження суспільства, а й приватні інтереси багатьох окремих осіб, що їх іще важче подолати. Якби офіцери армії повставали проти будь-якого скорочення її чисельності так само завзято й одностайно, як власники мануфактур чинять опір будь-якому законові, що може призвести до збільшення числа їхніх конкурентів на внутрішньому ринку; якби вони так підбурювали своїх солдатів, як власники мануфактур підбурюють своїх робітників, нападати з образами та лайкою на людей, що пропонують такі заходи, то спроба скоротити армію була б настільки ж небезпечною, як нині небезпечно намагатися зменшити якимось чином монополію, захоплену власниками мануфактур. Ця монополія привела до такого великого збільшення чисельності деяких груп нашого промислового населення, що подібно до постійної величезної армії воно стало переконливою силою в очах уряду і в багатьох випадках залякує законодавців. Член парламенту, що підтримує будь-яку пропозицію для посилення монополії, може бути впевнений, що набуває не тільки репутації знавця промисловості, а й великої популярності та впливу серед класу, якому його чисельність і багатство надають великої ваги. Навпаки, якщо він висловлюється проти таких заходів і має достатній авторитет, щоб бути в змозі завадити їм, то ані його загальновизнана чесність, ані найвище суспільне становище, ані найвидатніші громадські заслуги не убезпечать його від наймерзотніших обвинувачень і наклепів, від особистих образ, а інколи навіть від небезпек із боку розлючених і розчарованих монополістів.

Власник великої мануфактури, що в разі раптового відкриття внутрішнього ринку для конкуренції іноземців змушений буде припинити своє діло, поза сумнівом, зазнає значних збитків. Для тієї частини капіталу, яку він витрачав на купівлю сировини й на оплату праці робітників, він зможе без особливих ускладнень знайти інше застосування. Але частину, вкладену у фабричні будівлі та знаряддя виробництва, навряд чи вдасться реалізувати без великих втрат. Тому справедлива увага до його інтересів вимагає, щоб такі зміни здійснювалися не зненацька, а поволі, поступово й після попередження за тривалий термін. Якби було можливо, щоб рішення законодавчих установ завжди спричиняла не галаслива наполегливість групових інтересів, а широке розуміння суспільного добра, то саме через це вони мали б особливо уникати як установлення нових монополій такого роду, так і подальшого розширення тих, що вже існують. Кожен такий обмежувальний захід спричинює певний розлад у державі, якого потім важко позбавитися, не вдавшись до іншого розладу.

Наскільки може бути доречним обкладання митом ввезення іноземних товарів не для протидії ввезенню їх, а для отримання доходу для уряду, я розгляну далі, коли перейду до питання про податки. Мита, які накладають, щоб перешкодити ввезенню чи бодай тільки зменшити його, очевидно, однаково підривають як митні доходи, так і свободу торгівлі.