Розділ І

Про принципи комерційної, або меркантилістичної, системи

Багатство складається з грошей або золота й срібла — таким є поширене уявлення, природно породжуване подвійною функцією грошей як знаряддя обміну та мірила вартості. Через те що гроші є знаряддям обміну, маючи їх, ми легше можемо дістати все те, що нам потрібно, ніж за допомогою будь-якого іншого товару. Ми завжди переконуємося, що найголовніше — добути гроші. Коли їх добуто, можна вже без жодних ускладнень здійснити будь-яку купівлю. А оскільки гроші є мірилом вартості, ми вимірюємо вартість усіх інших товарів кількістю грошей, на яку вони обмінюються. Про багату людину ми говоримо, що вона коштує багато тисяч, а про бідняка — що ціна йому — гріш. Про людину ощадливу або таку, що прагне розбагатіти, кажуть, що вона любить гроші, а про людину легковажну, щедру або марнотратну — що вона байдужа до них. Розбагатіти означає отримати гроші; одне слово, загальновживаною мовою багатство й гроші визнаються в усьому рівнозначними поняттями.

Багатою країною, так само як і багатою людиною, визнають країну, що володіє великою кількістю грошей, і тому нагромадження якнайбільшої кількості золота й срібла в певній країні вважають найнадійнішим способом її збагачення. Протягом певного часу після відкриття Америки перше запитання іспанців, коли вони висаджувалися на якомусь невідомому березі, зазвичай зводилося до того, чи є там золото або срібло. Залежно від отриманих ними відомостей вони вирішували, що робити: влаштовувати тут поселення на березі чи завойовувати країну. Чернець Плано Карпіно, якого король Франції відрядив посланником до одного із синів знаменитого Чингізхана, розповідає, що татари часто запитували його, чи багато овець та биків у французькому королівстві. Їхнє запитання переслідувало ту саму мету, що й запитання іспанців. Вони хотіли знати, чи достатньо багатою є країна, щоб варто було її завойовувати. У татар, так само як і в інших скотарських народів, що, як правило, не знають використання грошей, худоба є знаряддям обміну та мірилом вартості. Тому в уяві багатство полягало в худобі, так само як для іспанців воно полягало в золоті й сріблі. Уявлення татар було, певне, ближчим до істини, ніж уявлення іспанців.

Локк відзначає відмінність між грішми і будь-яким іншим рухомим майном^[59]. Усі рухомі товари, говорить він, за своєю природою вживані, і тому не можна занадто покладатися на багатство, що складається з них; народ, який одного року володіє ними у великій кількості, наступного може відчувати гостру потребу в них навіть за відсутності вивезення, а лише внаслідок власного марнотратства. Гроші, навпаки, є незмінним другом; хоча вони й можуть переходити з рук у руки, а все ж не так легко знищуються і споживаються, якщо тільки вдається запобігти відпливу їх із країни. Через це, на його думку, золото й срібло — це найстійкіша і найістотніша частина рухомого багатства нації, і тому примноження цих металів має бути, як він гадає, головним завданням її політичної економії.

Інші вважають, що коли б якась нація могла бути ізольованою від усього світу, то не мало б жодного значення, яка кількість грошей обертається в ній. Предмети споживання, що обертаються за допомогою цих грошей, лише обмінювалися б на більшу або меншу кількість монет, але дійсне багатство чи бідність країни, на їхню думку, залежало б виключно від великої кількості або браку цих предметів споживання. Інакше, проте, як вони вважають, ідуть справи в країнах, що підтримують відносини з іншими народами й змушені вести війни, утримувати флоти та армії в окремих країнах. Цього, за їхніми словами, можна досягти, лише відправляючи гроші за кордон для оплати їх, а народ не може відправляти за кордон багато грошей, якщо не має їх у достатній кількості в себе вдома. Тому будь-який народ повинен намагатися за мирних часів нагромаджувати золото й срібло, щоб мати змогу, коли це знадобиться, вести війни за кордоном.

Під впливом цих загальнопоширених уявлень усі народи Європи вивчали, хоча й без будь-якої користі, усі можливі засоби для нагромадження золота й срібла у своїх країнах. Іспанія та Португалія, власники головних копалень, що постачають Європі ці метали, під страхом найсуворіших покарань забороняли вивезення їх або обкладали його високим митом. Подібна ж заборона, напевне, за старих часів застосовувалася в політиці більшості інших європейських народів. Прояви такої політики трапляються навіть там, де ми найменше могли б очікувати цього, а саме в деяких давніх законах шотландського парламенту, що під загрозою суворих покарань забороняють вивезення золота й срібла з королівства. Таку саму політику в давнину провадили у Франції та Англії.

Коли ці країни стали центрами торгівлі, купці в багатьох випадках вважали таку заборону надзвичайно незручною. На золото й срібло вони могли купувати з більшою вигодою, аніж в обмін на якийсь інший товар, ті закордонні товари, потрібні їм для ввезення до своєї країни або для перевідправлення до якоїсь чужої. Через це вони протестували проти цієї заборони як такої, що завдає шкоди торгівлі.

Вони доводили, по-перше, що вивезення золота й срібла для купівлі іноземних товарів не завжди зменшує кількість цих металів у країні; що, навпаки, воно може часто приводити до збільшення цієї кількості, бо, якщо внаслідок цього споживання іноземних товарів не збільшиться всередині країни, ці товари можна експортувати до інших країн і, продавши їх там із великим прибутком, отримати назад значно більше дзвінкої монети, ніж було первісно вивезено для їх купівлі. Мен порівнює цю операцію зовнішньої торгівлі із сівбою та жнивами в сільському господарстві. «Якби, — говорить він, — ми почали судити про дії хлібороба під час сівби, коли він кидає в землю багато доброго зерна, ми мали б визнати його радше божевільним, аніж дбайливим господарем. Та якщо ми згадаємо про жнива, що увінчують його зусилля, то переконаємося в плідності й корисності його зусиль»^[60].

Вони доводили, по-друге, що така заборона не може завадити вивезенню золота й срібла, які можна легко вивозити за кордон контрабандою завдяки незначному їхньому обсягу порівняно з їхньою вартістю; що вивезенню їх можна запобігти тільки за належної уваги до дотримання ними так званого торговельного балансу; що, коли вартість вивезення країни перевищує вартість її ввезення, інші нації залишаються її боржниками на певну суму, яку обов’язково сплачують їй золотом і сріблом і яка таким чином збільшує кількість цих металів у країні. Якщо ж країна ввозить на більшу вартість, ніж вивозить, баланс стає несприятливим для неї на користь інших націй, причому вона неодмінно має сплачувати останнім теж золотом і сріблом, зменшуючи, отже, їхню кількість у себе. У такому разі заборона вивозити ці метали не може перешкодити вивезенню їх, а тільки зробить його дорожчим, оскільки воно стане небезпечнішим; через це для країни, баланс якої є негативним, курс виявиться більш несприятливим, ніж це було б за інших умов, тому що купець, який купує вексель на закордон, муситиме платити банкірові, що продавав його, не тільки за нормальний ризик, клопіт і витрати на пересилання туди грошей, а й за додатковий ризик, зумовлений забороною вивезення. Але що несприятливішим є курс якої-небудь країни, то несприятливішим стає з необхідності її торговельний баланс; відповідно до цього з гострої потреби знижується вартість її грошей порівняно з грішми країни, на користь якої звернуто баланс. Так, наприклад, якщо різниця в курсі між Англією та Голландією становить 5% проти Англії, то на купівлю векселя на 100 унцій срібла в Англії знадобиться витратити 105 унцій срібла; таким чином, 105 унцій срібла в Англії коштуватимуть лише 100 унцій срібла в Голландії, і на них можна буде купити тільки відповідну кількість голландських товарів; англійські товари, що продаються Голландії, продаватимуться дешевше на всю різницю в курсі, а голландські товари, що продаються Англії, на стільки ж дорожче. У першому випадку зменшиться на всю цю різницю приплив голландських грошей до Англії, а в другому на стільки ж збільшиться відплив англійських грошей до Голландії. Унаслідок цього торговельний баланс обов’язково виявиться на відповідно більшу суму проти Англії, і це вимагатиме вивезення до Голландії більшої кількості золота й срібла.

Ці аргументи й міркування були почасти слушні й почасти хибні. Слушні, оскільки стверджували, що вивезення золота й срібла для потреб торгівлі може бути вигідним для країни. Вони були також слушні, оскільки стверджували, що жодні заборони не можуть запобігти їх вивезенню, якщо приватні особи мають якусь вигоду від нього. Але вони були хибні, оскільки припускали, що збереження чи збільшення наявної кількості цих металів вимагає більшої уваги й турботи уряду, ніж збереження чи збільшення кількості якихось інших корисних продуктів, що за свободи торгівлі та відсутності такої уваги й турботи завжди наявні в належній кількості. Вони також були хибні, бо стверджували, що високий вексельний курс неодмінно збільшує те, що вони називали несприятливим торговельним балансом, або спричиняє вивезення більшої кількості золота й срібла. Цей високий курс справді вкрай невигідний купцям, яким треба робити платежі в інших країнах. Їм доводиться відповідно дорожче платити за векселі, що їх банкіри надають на ці країни. Але хоча ризик, зумовлений забороною вивезення, для банкірів може призвести до певних надзвичайних витрат, це аж ніяк не має неодмінно вести до відпливу з країни більшої кількості грошей. Ці витрати зазвичай мають здійснюватися в самій країні, оплачуючи контрабандне вивезення грошей із неї, і рідко можуть призводити до вивезення бодай однієї зайвої шестипенсової монети понад суму вексельного переказу. У такому разі високий вексельний курс має, ясна річ, спонукати купців намагатися, щоб вивезення більш-менш покривало ввезення, щоб таким чином їм доводилося за цим високим курсом оплачувати якнайменшу суму. Крім того, високий вексельний курс має діяти так само, як і мито, підвищуючи ціну іноземних товарів і цим зменшуючи їх споживання. Тому він спричинить тенденцію не до посилення, а до послаблення так званого несприятливого балансу, а отже, і вивезення золота й срібла.

Але хоч би як там було, наведені аргументи переконали тих, до кого їх було звернено. Вони виходили від купців і були звернені до парламентів та королівських рад, до аристократії та помісного дворянства; вони виходили від тих, кого вважали знавцями торгівлі, і були звернені до тих, хто усвідомлював, що геть нічого не розуміє в цій справі. Досвід показав як аристократії та землевласникам, так і купецтву, що іноземна торгівля збагатила країну, але ніхто з них не здавав собі справи в тому, яким чином це сталося. Купці чудово знали, як вона збагачувала їх самих; їхньою справою було знати це, але питання, у який спосіб вона збагачувала країну, аж ніяк їх не цікавило. Питання це поставало перед ними тільки в тих випадках, коли їм доводилося звертатися до своєї країни для внесення певних змін у законах стосовно зовнішньої торгівлі. Тоді виникала потреба сказати щось про благотворну дію зовнішньої торгівлі й про те, як їй заважають чинні закони. Суддям, які мали вирішувати це питання, здавалося цілком задовільним роз’ясненням справи, коли їм говорили, що зовнішня торгівля спричиняє приплив грошей до країни, але що закони, про які йдеться, перешкоджають такому великому їх припливу, який мав би місце в разі їх відсутності. Тому ці докази мали бажану дію. У Франції та Англії заборону вивезення золота й срібла було обмежено забороною вивезення монети цих країн, а вивезення іноземної монети та зливків проголошено вільним. У Голландії та деяких інших місцях цю свободу вивезення поширили й на монету цієї країни. Увагу уряду було відвернено від турботи про недопущення вивезення золота й срібла і спрямовано на спостереження за торговельним балансом як єдиною причиною, що може призвести до збільшення або зменшення кількості цих металів. Від однієї безплідної турботи він звертався до іншої, значно складнішої, значно важчої й так само безплідної. Заголовок книги Мена — «Багатство Англії в зовнішній торгівлі» — став основним положенням політичної економії не лише в Англії, а й в усіх інших торговельних країнах. Внутрішню, або вітчизняну, торгівлю — найголовніший вид торгівлі, у якій капітал певної величини дає найбільший дохід і максимально забезпечує заняттям населення країни, — визнавали тільки допоміжною щодо зовнішньої торгівлі. Стверджували, що вона не приводить ані до припливу грошей до країни, ані до відпливу їх. Тому внаслідок цієї торгівлі країна не може стати багатшою або біднішою, якщо не враховувати, що її розквіт чи занепад можуть опосередковано впливати на стан зовнішньої торгівлі.

Країна, що не має власних копалень, мусить, зрозуміло, одержувати золото й срібло з інших країн, подібно до того, як країні, що не має своїх виноградників, доводиться ввозити вина. Однак не видається конче потрібним, щоб уряд більше опікувався одним із цих завдань порівняно з іншими. Країна, змушена купувати вино десь на стороні, завжди отримає його, коли воно їй знадобиться; так само країні, якій доводиться купувати на стороні золото й срібло, ніколи не бракуватиме цих металів. Їх можна купувати за певну ціну, так само як і всі інші товари, і подібно до того як вони становлять ціну всіх інших товарів, так і всі інші товари становлять їхню ціну. Ми із цілковитою впевненістю розраховуємо на те, що свобода торгівлі, крім усіляких заходів уряду, завжди забезпечить нас вином, яке нам потрібне; із такою самою впевненістю ми можемо розраховувати й на те, що вона завжди забезпечить усю кількість золота й срібла, що її ми зможемо купити або використати як для обігу наших товарів, так і для інших потреб.

Кількість будь-якого товару, що його можна купити або виробити працею людини, звісно, регулюється сама собою в кожній країні залежно від дійсного попиту, тобто від попиту тих, хто готовий оплатити повністю ренту, працю та прибуток, що їх треба оплатити для того, щоб виготовити товар та доставити на ринок. Але жоден товар не пристосовується легше або точніше до цього дійсного попиту, ніж золото й срібло, бо з огляду на малий обсяг і високу вартість цих металів жоден інший товар не можна легше перевозити з одного місця до іншого, із пунктів, де вони дешеві, до пунктів, де вони дорогі, із пунктів, де наявний надлишок їх, до пунктів, де вони не покривають цього дійсного попиту. Якщо, скажімо, в Англії існує дійсний попит на додаткову кількість золота, то поштовий пароплав може привезти з Лісабона або з якогось іншого місця, де їх можна дістати, 50 т золота, із яких можна накарбувати понад 5 000 000 гіней. Але якби існував дійсний попит на хліб на таку саму вартість, то для його ввезення за ціни в 5 гіней за тонну знадобився б мільйон тонн водотоннажності, або тисяча кораблів у тисячу тонн кожен. Для цього не вистачило б усього флоту Англії.

Коли кількість золота й срібла, що ввозиться до певної країни, перевищує дійсний попит, жодні намагання уряду не можуть перешкодити їх вивезенню. Усі суворі закони Іспанії та Португалії не в змозі втримати в країні золото й срібло. Безперервне ввезення їх із Перу та Бразилії перевищує дійсний попит цих країн і знижує ціну цих металів у них порівняно з їхньою ціною в сусідніх країнах. Навпаки, коли в якійсь країні їхня кількість виявиться нижчою за дійсний попит, так, що їхня ціна перевищить ціну на них у сусідніх країнах, уряд не матиме потреби докладати зусиль для їх ввезення. Навіть якби він намагався перешкоджати їх ввезенню, він не зможе домогтися цього. Ці метали, коли спартанці придбали кошти для купівлі їх, прорвалися крізь усі перепони, що їх закони Лікурга зводили на шляху проникнення їх до Лакедемону. Усі жорсткі митні закони не в змозі перешкодити ввезенню чаїв Голландської та Геттеборзької ост-індських компаній, тому що вони дещо дешевші за чаї Британської компанії. А тим часом фунт чаю за своїм обсягом майже в 100 разів перевищує максимальний розмір його ціни в 16 шилінгів, яку зазвичай сплачують сріблом, і більш ніж у 2000 разів — розмір тієї самої ціни його в золоті, а отже, контрабандне ввезення його в стільки ж разів складніше.

Почасти саме через легкість доставляння золота й срібла з місць, де вони наявні в надлишку, до місць, де відчувається їх брак, ціна цих металів не зазнає постійних коливань подібно до ціни більшості інших товарів, громіздкість яких перешкоджає їх переміщенню, коли ринок виявиться переповненим або ж недостатньо забезпеченим ними. Щоправда, ціна цих металів не зовсім вільна від коливань, але ці коливання, зазвичай повільні, є поступовими та одноманітними. У Європі, наприклад, вважають — можливо, і без особливих підстав, — що впродовж нинішнього та попереднього століть вартість золота й срібла постійно та поступово знижувалася через безперервне ввезення їх з іспанської Вест-Індії. Але для того щоб спричинити таку раптову зміну ціни золота й срібла, що могла б одразу відчутно й помітно підвищити або знизити грошову ціну всіх інших товарів, потрібна така революція в торгівлі, яку було здійснено відкриттям Америки.

Якщо, попри все це, у якийсь момент виявиться брак золота й срібла в країні, що має кошти для їх купівлі, то існує більше способів замінити їх, ніж будь-який інший товар. Якщо бракує сировини для мануфактур, має зупинитися промисловість. Якщо бракує продовольства, мусить голодувати народ. Але якщо бракує грошей, їх замінить, хоч і з великими незручностями, безпосередній товарообмін. Купівля й продаж у кредит — причому всі учасники правочинів щомісяця або щороку гаситимуть свої рахунки один з одним — замінять гроші з меншими незручностями. Належним чином регульовані паперові гроші замінять їх не тільки без жодних незручностей, але в деяких випадках і з певними вигодами. Тому з будь-якого погляду ніколи турбота уряду не була такою зайвою, як тоді, коли вона спрямовувалася на збереження або збільшення кількості грошей у даній країні.

Тим часом найчастіше лунають скарги саме на брак грошей. Грошей, як і вина, завжди бракує тим, хто не має коштів, щоб купити, чи кредиту, щоб позичити їх. Люди, які мають те або те, рідко відчувають потребу в грошах або вині, що можуть їм знадобитися. Однак ці скарги на брак грошей чути не завжди від самих лише непередбачливих марнотратців. Іноді вони поширюються по всьому місту з розвиненою торгівлею й навколишніх селах. Зазвичай причиною цього буває надмірне розширення торговельних операцій. Цілком розсудливі люди, чиї плани виявилися невідповідними до їхніх капіталів, так само можуть не потребувати грошей чи не володіти заставою під кредит, щоб позичити їх, як і марнотратці, чиї витрати не відповідали їхньому доходу. Доки здійснюються їхні проекти, їхній капітал, а разом із ним і кредит вичерпуються. Вони бігають скрізь, щоб позичити гроші, і всі й кожен кажуть їм, що не мають вільних грошей. Навіть такі загальні скарги на відсутність грошей не завжди є доказом того, що в країні в певний момент не обертається звичайна кількість золотих і срібних монет; вони лише доводять, що цих монет потребує безліч людей, які не мають нічого, щоб дати навзамін. Коли прибуток із торгівлі з якоїсь причини перевищує звичайний рівень, надмірне розширення торговельних операцій є загальною помилкою як великих, так і дрібних торгівців. Вони не завжди відправляють за кордон більше грошей, ніж зазвичай, але купують у кредит як усередині країни, так і за кордоном надзвичайну кількість товарів і відправляють їх на будь-який окремий ринок, сподіваючись отримати виторг за них до настання терміну платежу. Але термін платежу настає до отримання виторгу, і виявляється, що вони не мають готівкою нічого — ні грошей, ні солідного забезпечення під позику. Отже, не брак золота й срібла, а складність для таких людей позичити гроші, а для їхніх кредиторів — отримати від них платежі породжує загальні скарги на відсутність грошей.

Було б занадто смішно, якщо взятися серйозно доводити, що багатство полягає не в грошах і не в золоті й сріблі, а в тому, що купують за гроші, і що його цінують тільки за цю здатність купувати. Не підлягає сумніву, що гроші завжди становлять частину національного капіталу, але вже зазначалося, що вони становлять лише невелику частину його і до того ж ту, яка дає найменшу вигоду.

Якщо купцеві, за загальним правилом, легше купувати товари за гроші, ніж гроші за товари, то це відбувається не тому, що багатство полягає переважно в грошах, а не в товарах, а тому, що гроші — це загальнопоширене й визнане знаряддя обміну, в обмін на яке охоче віддають будь-яку річ, але яке не завжди буває так само легко отримати в обмін на інші предмети. Крім того, більшість товарів легше псується або нищиться, ніж гроші, і купець, що тримає їх, може зазнати набагато більших збитків. Далі, коли його товари перебувають у нього на складі, скоріше може статися, що він не матиме змоги покрити пред’явлені йому грошові платежі, ніж у тому разі, якщо продасть їх і сховає отримані гроші у скрині. Окрім усього цього, він одержує свій прибуток безпосередніше від продажу, а не від купівлі, і через це зазвичай прагне радше обмінювати свої товари на гроші, ніж свої гроші на товари. Але хоча окремий купець, чиї склади переповнені товарами, може й розоритися, не спромігшись продати їх вчасно, народ або країна не наражаються на таку небезпеку. Весь капітал купця часто складається з товарів, що можуть бути знищені й призначаються для купівлі грошей. Але тільки невелика частина річного продукту землі та праці всієї країни може бути призначена для купівлі золота й срібла в її сусідів. Значно більша частина обертається й використовується в самій країні, і навіть із надлишку, що відправляється за кордон, більша частина зазвичай призначається для купівлі інших іноземних товарів. Тому, якщо навіть золото й срібло не можна отримати в обмін на товари, призначені для купівлі, народ однаково не виявиться розореним. Він, звісно, зазнає певних втрат і незручностей і буде змушений вдатися до того чи того із заходів, необхідних для заміни грошей. Але річний продукт землі та праці залишиться незмінним чи майже незмінним, тому що на його виробництво витрачатиметься такий самий або майже такий самий капітал, як раніше. І хоча товари не завжди так швидко притягають до себе гроші, як гроші притягають товари, загалом товари з більшою необхідністю притягають до себе гроші, ніж навпаки. Адже товари можуть слугувати для багатьох інших цілей, окрім купівлі грошей, тоді як гроші — тільки для купівлі товарів. Тому гроші неодмінно шукають товари, тоді як товари не завжди й не обов’язково шукають гроші. Той, хто здійснює купівлю, не завжди має намір потім продати куплене, часто він збирається використати куплене або спожити, тим часом продавець завжди має на увазі продаж, щоб купувати знову. Перший часто закінчує свою операцію, другий завжди виконує тільки половину її. Люди хочуть володіти грішми не заради них самих, а заради того, що вони можуть за них купити.

Як відомо, предмети споживання швидко знищуються, тоді як золото й срібло довговічніші, і, якби не відбувалося згадуваного постійного вивезення їх, можна було б нагромаджувати їх протягом століть, що неймовірно збільшило б дійсне багатство країни. Тому вважають, що немає нічого настільки невигідного для країни, як торгівля, що полягає в обміні таких довговічних предметів, як дорогоцінні метали, на товари, що підлягають знищенню. Утім ми не вважаємо невигідною ту торгівлю, яка полягає в обміні англійських металевих виробів на французькі вина, а тим часом металеві вироби є дуже тривким товаром і, якби його постійно не вивозили, цих виробів упродовж століття також нагромадилося б так багато, що це неймовірно збільшило б кількість горщиків і каструль у країні. Але очевидно, що кількість такого начиння в кожній країні завжди обмежена наявною потребою в ній. Було б безглуздо мати більше горщиків і каструль, ніж потрібно для приготування й споживання їжі. Зі зростанням кількості їжі відповідно до цього легко збільшиться й кількість горщиків і каструль, оскільки частина збільшеної кількості їжі піде на купівлю або на утримання додаткової кількості робітників, які їх виготовляють. Не менш очевидним є те, що кількість золота й срібла обмежена в кожній країні наявною потребою в цих металах. Їх використовують — у вигляді монети — для обігу товарів і — у вигляді посуду — для хатнього вжитку; кількість дзвінкої монети в кожній країні визначається вартістю товарів, що обертаються в ній; достатньо цій вартості зрости, і негайно частину товарів відправлять за кордон для купівлі, де це виявиться можливим, додаткової кількості монети, потрібної для їх обігу; кількість золотого й срібного посуду визначається кількістю і багатством тих приватних родин, які дозволяють собі користуватися такою розкішшю; варто кількості й багатству таких родин збільшитися, і частину цього збільшеного багатства майже напевно витратять на купівлю додаткової кількості золотого й срібного посуду; намагатися збільшити багатство країни ввезенням у неї або втриманням у ній зайвої кількості золота й срібла так само безглуздо, як намагатися покращити харчування приватних родин, змушуючи їх тримати зайву кількість кухонного посуду. Подібно до того як видаток на купівлю цього непотрібного посуду знизить, а не підвищить кількість або якість їжі, видаток на зайву кількість золота й срібла має так само неодмінно зменшити багатство, із якого харчується, одягається, оплачує своє житло населення країни і яке утримує його і дає йому заняття. Не слід забувати, що золото й срібло у вигляді монети або посуду є таким самим предметом ужитку, як і кухонний посуд. Збільшіть користування ними, збільшіть кількість предметів споживання, що з їхньою допомогою вводяться в обіг, зберігаються та виготовляються, і ви неодмінно прийдете до збільшення їхньої кількості; але якщо ви спробуєте збільшити їхню кількість якимись надзвичайними засобами, ви неминуче скоротите користування ними, а також їхню кількість, яка для цих металів ніколи не перевищує дійсної потреби в них. Якби навіть золота й срібла нагромадилося більше від цієї кількості, перевезення їх є таким легким, а втрати від їх невикористання й залишення без діла такими великими, що жоден закон не міг би перешкодити негайному вивезенню їх із країни.

Не завжди потрібно нагромаджувати золото й срібло, щоб дати країні можливість вести зовнішні війни та утримувати флот і армії в окремих країнах. Флот і армії утримують не на золото й срібло, а на предмети споживання. Народ, який із річного продукту власного виробництва, із річного доходу з його земель, від його праці та продуктивного капіталу, має на що купувати ці предмети споживання в окремих країнах, може вести там війни.

Народ може набувати гроші на оплату армії в далекій країні та провіант для неї трьома шляхами, а саме: відсилаючи за кордон, по-перше, деяку частину нагромадженого золота й срібла, по-друге, деяку частину річного продукту своїх мануфактур або деяку частину свого річного видобутку сировини.

Золото й срібло, які слід вважати нагромадженим запасом країни, можна поділити на три частини: по-перше, гроші, що перебувають в обігу; по-друге, золотий і срібний посуд приватних осіб; по-третє, гроші, що нагромаджені внаслідок багатолітньої ощадливості та зберігаються в скарбниці правителя.

Рідко вдається заощадити багато з грошей, що обертаються в країні, бо рідко з’являється значний їх надлишок. Вартість товарів, які купують і продають протягом року в певній країні, вимагає певної кількості грошей для обігу їх та розподілу серед відповідних споживачів і не може дати застосування додатковій кількості грошей. Канали обігу неодмінно вбирають у себе суму, достатню для наповнення їх, і ніколи не вміщують понад неї. Але в разі зовнішньої війни деяку суму зазвичай вилучають із цих каналів. За великого числа людей, утримуваних за кордоном, менше утримується всередині країни, де обертається менше товарів, і для їх обігу потрібно тепер менше грошей. У таких випадках зазвичай випускають величезну кількість паперових грошей того чи того роду, як, наприклад, білети адміралтейства і банківські білети в Англії; замінюючи в обігу золото й срібло, ці паперові гроші дають змогу відсилати більшу кількість їх за кордон. Проте все це може слугувати лише недостатнім джерелом для ведення зовнішньої війни, яка вимагає великих видатків і триває кілька років.

Перетворення у зливки золотого й срібного посуду приватних осіб в усіх випадках виявлялося ще незначнішим джерелом. Французи на початку останньої війни не отримали від цього засобу навіть такої вигоди, яка виправдала б втрату художньої форми посуду.

Нагромаджені в правителя скарби колись були ресурсами більшими й стабільнішими. Нині, якщо не брати до уваги прусського короля, нагромадження скарбів, мабуть, відсутнє в політиці всіх європейських правителів. Засоби, на які велися зовнішні війни поточного століття, для яких знадобилися нечувані ще в історії видатки, одержували, напевне, аж ніяк не від вивезення грошей, що перебували в обігу, чи від золотого й срібного посуду приватних осіб, чи зі скарбниці правителя. Остання війна з Францією коштувала Великій Британії понад 90 000 000 фунтів, у тому числі не тільки 75 млн нового боргу, що виник у цей час, а й збільшення на 2 шилінги із фунта земельного податку, а також щорічні запозичення з фонду погашення. Понад дві третини цих витрат здійснювалися в окремих країнах — у Німеччині, Португалії, Америці, у портах Середземного моря, в Ост- і Вест-Індії. Королі Англії не мали нагромаджених скарбів. Ми й не чули про великі кількості золотого й срібного посуду, перетворені на зливки. Вартість золота й срібла, що перебували в обігу країни, визначалася не більш ніж у 18 млн. А втім, судячи з останнього перекарбування золота, цю цифру вважають набагато применшеною. Тому, за найбільш завищеним оцінюванням із тих, які мені, пам’ятаю, доводилося читати або чути, припустимо, що загальна вартість золотої та срібної монети, яка обертається, сягнула 30 млн. Якби війну вели на наші гроші, що перебували в обігу, навіть за цим оцінюванням, вони принаймні двічі мали бути відправлені за кордон і повернутися протягом 6–7 років. Таке припущення було б найпереконливішим доказом того, що урядові не варто дбати про збереження грошей у країні, якщо всі готівкові гроші могли в такий короткий проміжок часу двічі піти з неї та повернутися так, що ніхто цього навіть не помітив. Однак канали обігу на жодну мить за весь цей період не спорожніли більш ніж завжди. Небагато з тих, хто мав чим оплатити, відчували брак грошей. Щоправда, прибутки від зовнішньої торгівлі впродовж усієї війни, а надто наприкінці її, перевищували звичайний рівень. Це призвело, як і завжди, до загального надмірного розширення торговельних операцій в усіх портах Великої Британії, що породило скарги на відсутність грошей, що завжди йдуть слідом за таким розширенням операцій. Грошей потребувала безліч людей, які не мали засобів, щоб купити їх, або кредиту, щоб їх позичити. І оскільки боржникам було важко позичити гроші, то кредиторам важко було одержувати платежі по боргах. Однак ті, хто міг віддати яку-небудь вартість в обмін на золото й срібло, за загальним правилом, могли одержувати їх за вартістю.

Таким чином, величезні витрати останньої війни мали бути покриті переважно не вивезенням золота й срібла, а вивезенням тих чи тих британських товарів. Коли уряд або його агенти домовлялися з купцем про переказ грошей до якоїсь країни, купець, ясна річ, намагався сплатити своєму закордонному кореспондентові, на якого він видав переказний вексель, відправленням за кордон не золота й срібла, а якихось товарів. Якщо в цій країні не було попиту на англійські товари, він намагався відправити їх до якоїсь іншої країни, де міг купити вексель на потрібну йому країну. Доставляння товарів на іноземний ринок, якщо воно відповідає попитові, завжди дає значний прибуток, тоді як доставляння золота й срібла — майже ніколи. Коли ці метали відправляють за кордон для купівлі іноземних товарів, купець має прибуток не від купівлі, а від продажу купленого. А коли їх відправляють за кордон лише для сплати боргу, він нічого не отримує навзамін і через це не має жодного прибутку. Тому природно, що він виявляє винахідливість у пошуку способу сплатити свої закордонні борги за допомогою вивезення товарів, а не золота й срібла. У згоді із цим автор «Сучасного стану нації»^[61] відзначає великий обсяг вивезення британських товарів під час останньої війни без відповідних зворотних надходжень.

Окрім трьох згаданих вище видів золота й срібла в усіх великих торговельних країнах існує значна кількість зливків, що їх навперемінно ввозять і вивозять для здійснення зовнішньої торгівлі. Ці зливки, оскільки вони обертаються між різними країнами з розвиненою торгівлею так само, як національна монета обертається всередині кожної окремої країни, можна розглядати як гроші великої торговельної республіки. Національній монеті рух і напрямок визначають товари, що обертаються в межах кожної окремої країни; гроші всього торговельного світу дістають свій рух і напрямок від товарів, що обертаються між різними країнами. Їх використовують для полегшення обміну: першу — між різними особами в межах однієї країни, останні — між окремими особами в різних країнах. Частину цих грошей великої торговельної республіки могли й, напевно, використали на ведення останньої війни. Природно припустити, що за часів війни ці гроші дістають напрямок, відмінний від звичайного, за мирних часів, що вони більше обертатимуться у сферах, дотичних до війни, і більше використовуватимуться на придбання там і в сусідніх країнах плати й провіанту для армій. Та хоч би якою частиною цих грошей великої торговельної республіки користувалася впродовж року Велика Британія, вона мала набувати їх за цей самий час або на британські товари, або на щось інше, отримане в обмін на останні; це знов-таки повертає нас до товарів, до річного продукту землі та праці країни як до останнього джерела, що дало нам змогу вести війну. Справді, природно припускати, що такий великий видаток покриється із великої річної продукції. Витрати 1761 року, наприклад, перевищували 19 млн. Жодного нагромадження не вистачило б для таких марнотратних видатків. Немає такого річного продукту, навіть золота й срібла, що міг би покрити такий видаток. Усе щорічне ввезення золота й срібла до Іспанії та Португалії, згідно з найвірогіднішими джерелами, зазвичай ненабагато перевищує 6 000 000 фунтів стерлінгів, що в деякі роки ледве оплатило б витрати останньої війни за 4 місяці.

Напевне, товарами, найбільш придатними для вивезення до віддалених країн для придбання там плати й провіанту для армії або ж для придбання деякої частки грошей великої торговельної республіки для оплати цієї плати й провіанту, будуть тонші й дорожчі вироби промисловості, які за невеликого обсягу мають високу вартість і тому їх можна вивозити на великі відстані з незначними витратами. Країна, промисловість якої виготовляє значний річний надлишок таких виробів, що їх зазвичай вивозять до інших країн, може протягом багатьох років вести пов’язану з дуже великими витратами зовнішню війну, не вивозячи більш-менш значної кількості золота й срібла або навіть зовсім не маючи їх для вивезення. Зрозуміло, у такому разі більша частина річного надлишкового продукту її мануфактур має вивозитися без відповідних зворотних надходжень для країни, хоча купець такі надходження одержує, оскільки уряд купує в купця його векселі на закордон, щоб придбати там плату і провіант для армії. Однак деяка частина цього надлишку може давати зворотні надходження. До власників мануфактур під час війни пред’являється подвоєний попит, і їм доводиться, по-перше, виготовляти товари для відправлення за кордон, щоб сплатити векселі, виписані на інші країни для придбання плати й провіанту для армії, і, по-друге, виробляти товари, потрібні для купівлі за кордоном товарів, які зазвичай споживають у країні. Тому в розпалі найбільш руйнівної зовнішньої війни мануфактури переважно процвітають і, навпаки, можуть занепадати за відновлення миру. Вони можуть процвітати під час розорення їхньої країни і занепадати, коли вона знов процвітатиме. Неоднаковий стан різних галузей британських мануфактур упродовж останньої війни і деякий час після укладення миру добре ілюструє щойно сказане.

Жодну війну, пов’язану з великими видатками або тривалу, неможливо забезпечувати з вивезення сировини без незручностей. Занадто великими виявилися б витрати на відправлення за кордон такої кількості товару, на яку можна було б придбати там плату за службу й провіант для армії. Небагато країн виробляють сировину в кількості, яка значно перевищує ту, що потрібна для існування власних мешканців. Через це відправлення за кордон більш-менш значної кількості сировини означало б у більшості випадків відправлення частини конче потрібних засобів існування населення. Інша річ із вивезенням виробів мануфактур. Кошти, потрібні для утримання робітників, зайнятих виробництвом, залишаються всередині країни, і вивозиться тільки надлишкова частина продуктів їхньої праці. Юм часто відзначає неспроможність колишніх королів Англії вести без перерви більш-менш тривалі зовнішні війни^[62]. Тогочасні англійці не мали коштів, щоб набувати в чужих країнах плату й провіант для своїх армій; у них було занадто мало сировини, щоб більш-менш значну частину її можна було залишити після внутрішнього споживання; вони виготовляли мало мануфактурних виробів, до того ж грубо оброблених і дешевих, транспортування яких, так само як і сировини, коштувало занадто дорого. Ця неспроможність була зумовлена не браком грошей, а відсутністю тонких і кращої якості мануфактур. Купівлю та продаж за тих часів, так само як і нині, здійснювали в Англії за допомогою грошей. Відношення кількості грошей в обігу до числа та вартості купівель і продажів тієї доби мало бути таким самим, як і нині, або, точніше, воно мало бути дещо більшим, оскільки тоді не існувало паперових грошей, які в наш час замінюють значну частину золота й срібла. У народів, яким мало відомі торгівля та мануфактури, правитель у надзвичайних обставинах рідко може отримати більш-менш істотну допомогу від своїх підданих із причин, що їх буде пояснено далі. У цих країнах він зазвичай намагається нагромаджувати скарби як єдине джерело в таких надзвичайних випадках. Незалежно від цієї необхідності правитель узагалі в таких умовах буває схильний до ощадливості, потрібної для нагромадження. У такому примітивному стані витрату навіть 1 соверена здійснюють не заради задоволення марнославства, що насолоджується пишнотою двору, а для надання допомоги держателям або гостинності близьким і прибічникам. Однак такі щедроти й гостинність дуже рідко ведуть до марнотратства, тоді як марнославство майже завжди веде до нього. Відповідно до сказаного будь-який татарський хан володіє скарбами. Як розповідають, скарби Мазепи, очільника козаків в Україні, відомого союзника Карла XII, були дуже великі. Усі французькі королі Меровинзької династії володіли скарбами. Коли вони здійснювали поділ королівства між дітьми, то ділили також і скарби. Англосаксонські герцоги й перші королі після завоювання теж, мабуть, нагромаджували скарби. Першою справою кожного нового правителя було зазвичай заволодіти скарбами попереднього короля: це було головним засобом зміцнення спадкування. Правителі культурних і торговельних країн не відчувають такої потреби в нагромадженні скарбів, тому що вони можуть за загальним правилом отримати від своїх підданих надзвичайну допомогу за надзвичайних обставин. Вони й виявляють менше схильності до цього. Природно і, мабуть, навіть неодмінно вони дотримуються звичаїв свого часу, їхні витрати визначає те саме марнотратне марнославство, що керує всіма іншими великими землевласниками в їхніх володіннях. Скромна пишнота їхнього двору стає з кожним днем дедалі розкішнішою, і витрати на неї не тільки перешкоджають нагромадженню, а й часто змушують черпати з фондів, призначених для нагальніших витрат. Те, що Дерсиллідас говорить про перський двір, можна сказати про двори багатьох європейських правителів: він бачив там багато блиску, але мало сили, багато слуг, але мало воїнів.

Ввезення золота й срібла — не головна й тим більше не єдина вигода, яку народ має від зовнішньої торгівлі. Усі місцевості, між якими ведеться зовнішня торгівля, мають із неї подвійну вигоду. Зовнішня торгівля вивозить ту надлишкову частину продукту їхньої землі та праці, на яку в них немає попиту, і в обмін на це привозить товари, на які існує попит. Вона надає вартості надлишкам, обмінюючи їх на продукти, що можуть задовольнити частину потреб мешканців цих місцевостей і збільшити їхні задоволення. Завдяки їй обмеженість ринку не перешкоджає доведенню поділу праці в будь-якій галузі ремесел або мануфактур до вищого рівня досконалості. Відкриваючи ширше ринок для тієї частки продукту їхньої праці, що перевищує потреби внутрішнього споживання, вона заохочує їх розвивати свої продуктивні сили й збільшувати до максимуму річний продукт, збільшуючи в такий спосіб дійсний прибуток і багатство суспільства. Такі важливі послуги зовнішня торгівля постійно надає всім країнам, між якими вона ведеться. Усі вони мають від неї велику користь, хоча найбільшу користь зазвичай одержує та країна, де живе купець, тому що він більше зайнятий задоволенням потреб і вивезенням надлишків власної країни, ніж будь-якої чужої. Поза сумнівом, ввезення до країн, що не мають власних копалень, потрібного їм золота й срібла є однією з функцій зовнішньої торгівлі. Але це найнезначніша з її функцій. Країна, що веде зовнішню торгівлю тільки із цією метою, навряд чи могла б за ціле століття відправити одне навантажене судно.

Відкриття Америки збагатило Європу не завдяки ввезенню золота й срібла. Через велику кількість американських копалень ці метали подешевшали. Золотий або срібний посуд тепер можна купити за третину тієї кількості хліба або праці, якої він коштував би в XV столітті. За тієї самої щорічної витрати праці й товарів Європа може тепер купувати щороку втричі більше золотого й срібного посуду, ніж купувала за тих часів. Та коли якийсь товар починають продавати за третю частину його звичайної ціни, не тільки колишні покупці його можуть купувати втричі більше, ніж раніше, але його в змозі купити набагато більше число нових покупців, яке, можливо, у 10–20 разів перевищує попереднє. Таким чином, у Європі нині наявна, можливо, не тільки втричі, а, мабуть, у 20–30 разів більша кількість золотого й срібного посуду, ніж була б у ній навіть за сучасного її добробуту, якби не відкриття американських копалень. Отже, Європа, поза сумнівом, отримала із цього дійсну вигоду, проте, ясна річ, зовсім мізерну. Через дешевизну золота й срібла ці метали, мабуть, стають менш придатними для виконання ролі грошей, ніж це було раніше. Для того щоб зробити ті самі покупки, ми мусимо тепер навантажуватися більшою кількістю монет і носити в кишені мінімум шилінг, коли раніше було б достатньо монети в 4 пенси. Важко сказати, що із цього має менше значення — незручність чи, навпаки, зручність. Ані те, ані друге не могло спричинити більш-менш істотної зміни в загальному становищі Європи. Однак відкриття Америки, поза сумнівом, привело до вельми істотної зміни. Відкривши новий і невичерпний ринок для всіх товарів Європи, воно дало поштовх подальшому поділові праці та поліпшенню техніки, яких у вузьких межах попередньої торгівлі ніколи не могло б бути через відсутність ринку, здатного поглинути велику частину продукту. Продуктивність праці зросла, продукт її в усіх країнах Європи збільшився, а водночас збільшилися дійсний дохід і багатство населення. Майже всі європейські товари були невідомі Америці, а багато американських товарів — невідомі Європі. Через це почалися численні акти обміну, які раніше нікому не спадали на думку і які, звісно, виявлялися так само вигідними для нового материка, як були, безперечно, вигідними для старого. Дика несправедливість європейців зробила подію, що могла бути добродійною для всіх, розорливою і згубною для деяких із цих нещасних країн.

Відкриття приблизно в той самий час шляху до Ост-Індії повз мис Доброї Надії, попри велику віддаленість нових ринків, надало, мабуть, ще ширшого простору розвиткові зовнішньої торгівлі, ніж навіть відкриття Америки. В Америці існували тільки два народи, які в усьому були вищими за дикунів, і їх було винищено майже одразу ж після відкриття нового континенту. Решта мешканців Америки були справжні дикуни. Навпаки, Китай, Індостан, Японія, а також інші країни Ост-Індії, не маючи багатих копалень золота й срібла, в усьому іншому були багатші, культурніші та в усіх ремеслах і мануфактурах пішли далі, ніж Мексика й Перу, навіть якщо ми поставимося з довірою до вочевидь перебільшених і таких, що не заслуговують на довіру, повідомлень іспанських авторів про стан останніх держав давнини. Але багаті й цивілізовані народи можуть здійснювати обмін між собою на значно більшу вартість, ніж із дикунами та варварами. Європа, однак, досі мала набагато менше вигоди від торгівлі з Ост-Індією, ніж від торгівлі з Америкою. Португальці приблизно на ціле століття монополізували ост-індську торгівлю на свою користь, і тільки манівцями й через них інші народи Європи могли відправляти або одержувати товари із цієї країни. Коли на початку минулого століття голландці почали проникати туди, вони зосередили всю свою ост-індську торгівлю в руках однієї монопольної компанії. Англійці, французи, шведи й данці — усі наслідували їхній приклад, і жодна велика нація Європи ніколи не користувалася перевагами вільної торгівлі з Ост-Індією. Не потрібно вишукувати інших причин для пояснення того, чому вона ніколи не була такою вигідною, як торгівля з Америкою, яка, оскільки йдеться про торгівлю між певною європейською нацією та її колоніями, є цілком вільною для всіх підданих цієї нації. Виключні привілеї цих ост-індських компаній, їхні великі багатства, значні пільги й протегування, що завдяки цьому були їм забезпечені з боку їхніх урядів, збурювали сильні заздрощі щодо них.

Через ці заздрощі їхню торгівлю часто зображували як узагалі шкідливу, з огляду на великі кількості срібла, які щороку вивозили з країн, що вели цю торгівлю. Зацікавлена сторона відповідала, що її торгівля через таке безперервне вивезення срібла може справді призводити до збідніння Європи загалом, але не окремої країни, яка веде її, тому що завдяки вивезенню частини отримуваних нею товарів до інших європейських країн вона щороку привозить додому значно більшу кількість цього металу, аніж вивозить. Як обвинувачення, так і відповідь на нього ґрунтуються на тому поширеному уявленні, які я щойно розглянув, через це немає потреби зупинятися на них. Унаслідок щорічного вивезення срібла до Ост-Індії срібний посуд у Європі, можливо, стає дещо дорожчим, ніж це було б за відсутності такого вивезення, а за срібну монету дають, певно, більшу кількість праці й товарів. Перший із цих наслідків є дуже незначною втратою, а останній — такою ж незначною вигодою; той і другий надто незначні, щоб заслуговувати на якусь суспільну увагу. Торгівля з Ост-Індією, відкриваючи ринок європейським товарам або, що зводиться майже до того самого, золоту й сріблу, що їх набувають за ці товари, неодмінно має вести до збільшення річного виробництва європейських товарів, а отже, і дійсного багатства та доходу Європи. Та обставина, що вона досі збільшила його такою незначною мірою, пояснюється, мабуть, тими обмеженнями, за яких їй повсюдно доводиться працювати.

Я визнав за необхідне, хоча й ризикуючи видатися нудним, розглянути в усіх подробицях те поширене уявлення, нібито багатство полягає в грошах або в сріблі й золоті. Гроші простою мовою, як я вже говорив, часто означають багатство, і ця двозначність вислову зробила це поширене уявлення таким звичним для нас, що навіть ті, хто переконаний у його безглуздості, схильні забувати власні принципи і в процесі міркувань приймати його як безперечну й неспростовну істину. Низка найкращих англійських дослідників торгівлі починала свої твори із зауваження, що багатство країни складається не тільки із золота й срібла, а також із її земель, будинків й усіляких предметів споживання. Однак у процесі міркувань землі, будинки та предмети споживання наче вислизають із їхньої пам’яті, й уся їхня аргументація часто виходить із того, що все багатство складається із золота й срібла і що примноження цих металів становить головну мету національного виробництва й торгівлі.

Отже, оскільки закріпилися два основні положення, що багатство складається із золота й срібла і що ці метали можуть припливати до країни, яка не має копалень, тільки внаслідок сприятливого торговельного балансу або шляхом вивезення на більшу суму, ніж країна ввозить, головним завданням політичної економії неминуче зробилося зменшення, наскільки можливо, ввезення іноземних товарів для внутрішнього споживання та збільшення по змозі вивезення продуктів вітчизняної промисловості. І тому двома головними її засобами для збагачення країни стали обмеження ввезення та заохочення вивезення.

Обмеження ввезення були двоякого роду:

1. Обмеження ввезення для внутрішнього споживання тих іноземних продуктів, що їх можна виробляти всередині країни, незалежно від того, із якої країни їх ввозять.

2. Обмеження ввезення майже всіх видів продуктів із тих окремих країн, торговельний баланс щодо яких вважали несприятливим.

Ці різні обмеження та утиски полягали або в обкладанні високими митами, або в цілковитій забороні ввезення.

Вивезення заохочували поверненням мит, видачею премій, або укладанням вигідних торговельних договорів з іноземними державами, або заснуванням колоній в окремих країнах.

Повернення мит практикували у двох випадках. Вітчизняним фабрикантам, яких обкладали податком чи акцизом, після вивезення виробів часто повертали всю сплачену ними суму або її частину; так само, коли до країни ввозили для зворотного вивезення товари, обкладені митом, це мито іноді повністю або частково повертали, коли товар вивозили.

Премії видавали для заохочення або нових мануфактур, або тих галузей промисловості, які визнавали такими, що заслуговують на особливе протегування.

За допомогою вигідних торговельних договорів товарам і купцям певної країни в деяких іноземних державах надавали особливі переваги порівняно з товарами й купцями інших країн.

У разі заснування колоній у віддалених країнах товарам і купцям метрополії часто надавали не тільки особливі переваги, а й монополію.

Два згаданих види обмежень ввезення разом із чотирма способами заохочення вивезення — це шість головних способів, за допомогою яких меркантилістична система передбачає збільшити кількість золота й срібла в країні, змінивши торговельний баланс на її користь. В окремому розділі я розгляну кожен із цих засобів і, не зупиняючись спеціально на їхній гіпотетичній тенденції спричиняти приплив грошей до країни, перейду переважно до з’ясування ймовірного впливу кожного з них на річний продукт виробництва країни. Залежно від того, чи ведуть вони до збільшення або зменшення вартості цього річного продукту, вони, очевидно, мають вести до збільшення або зменшення дійсного багатства та доходу країни.