133

ПОГОНЯ — ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Тої ночі, на другій вахті, старий капітан, за своєю звичкою, піднявся з люка, в якому стояв, і рушив до опорної ямки. І раптом рвучко підняв голову, втягуючи ніздрями свіже морське повітря, як ото нюшить чуйний корабельний пес, коли судно підпливає до якихось дикунських островів. Десь поблизу, сказав він, має бути кит! Незабаром і всі вахтові вже відчули той своєрідний запах, яким іноді тягне з дуже далекої відстані від живого кашалота; і ніхто на судні не здивувався, коли, глянувши на компас, а тоді на флюгер і встановивши по змозі точніше, з якого саме боку чути той запах, Ахав квапливо наказав трохи змінити курс корабля й зарифити частину вітрил.

Гостра передбачливість, що продиктувала ті накази, дала результати на світанку: далеко попереду побачили на воді довгу лиснючу смугу, гладеньку, наче аж масну. На поморщеній хвилями воді вона нагадувала ту поліровану, ніби металеву поверхню, яка часом виникає в тому місці, де в море вливається бистра річка.

— Марсові, на щогли! Всі на палубу!

Дагу вхопив зразу три гандшпуги й заходився грюкати в палубу над кубриком їхніми товщими кінцями, зчинивши такий несвітський гуркіт, що розбуджені матроси з одежею в руках повилітали на палубу, наче їх щось видихнуло звідти.

— Що бачите? — гукнув Ахав, задерши голову вгору.

— Нічого, сер, нічого! — загукали у відповідь марсові.

— Поставити брамселі й ліселі! Вгорі, внизу, з обох бортів!

Коли всі вітрила були поставлені, він відв’язав линву з мотузяним гніздом, і за кілька хвилин його вже підтягали на щоглу. І враз, піднявшися ще тільки на дві третини висоти, він глянув у горизонтальний просвіт між грот-мар-селем і грот-брамселем, прямо по курсу корабля, і закричав пронизливим чаїним голосом:

— О! О! Дмуха! Дмуха! Горб — наче снігова гора! Це Мобі Дік!

Цей крик майже в ту саму мить підхопили троє марсових, і всі на палубі кинулись до снастей і подерлись на них, щоб нарешті побачити прославленого кита, за яким вони так довго ганялись по світу. Ахав нарешті опинився на вершку грот-щогли, на кілька футів вище за марсових. Тештіго стояв на салінгу брам-стеньги зразу під ним, так що індіанцева голова була майже врівень з Ахавовими ногами. З цієї висоти Мобі Діка вже було добре видно за якусь милю чи близько того попереду: кожна хвиля, випереджаючи його, відкривала лиснючий білий горб, і кит розмірено пускав угору свій безгучний струмінь. Марновірним морякам здалося, що це той самий примарний фонтан, який так давно манив їх на осяяних місяцем просторах Атлантики та Індійського океану.

— Невже ніхто з вас досі його не помічав? — гукнув Ахав до матросів, що висіли на снастях.

— Я побачив його майже в ту саму мить, що й ви, капітане, і гукнув разом з вами, — відказав Тештіго.

— Майже в ту, та не в ту. Ні, дублон мій, доля приберегла його для мене. Тільки я, тільки я міг побачити Білого Кита перший, і ніхто з вас! Он, он! Дмухає! Дмухає! Он, знову, знову! — гукав він протягло, неквапно, розмірно, в лад із добре видними, чимраз довшими злетами китового фонтана. — Зараз пірне! Прибрати ліселі! Згортай брамселі! Спускайте три човни! Містере Старбак, пам’ятайте: ви зостаєтеся, поведете корабель! Гей, стерничий! На один румб під вітер! Так, хлопче, так тримати! Он хвіст мелькнув! Ні, то просто чорна вода! Готові там човни? Станьте всі біля них! Спускайте мене, містере Старбак, спускайте швидше! Швидше! — і ось він уже поплив у повітрі вниз, до палуби.

— Пливе прямо за вітром, сер! — закричав Стаб. — Утікає від нас! Але він ще не міг помітити корабля!

— Тихо там! До брасів! Круто під вітер! У левентік! Вибирай браси з навітряного! О так, так! Човни на воду!

За хвилину всі вельботи, крім Старбакового, були на воді, на них підняли вітрила, веслярі налягли на гребки, і вельботи стрілою помчали за вітром — Ахавів поперед усіх. Запалі очі Федаллаха горіли блідим, мертвотним блиском, уста його скривилися в жахливій гримасі.

Наче скойки молюсків-наутилусів, нечутно ковзали по воді легкі човни, але відстань до їхнього ворога меншала нешвидко. Що ближче до кита, то рівніша ставала поверхня океану, немов хвилі застилав якийсь килим, немов то був спокійний опівденний луг. Нарешті китобої, затамувавши дух, підпливли так близько до своєї жертви, яка неначе ще зовсім не помічала їх, що їм стало видно весь сліпучо-білий горб: він плив ніби сам собою, оправлений у обертове кільце з найтоншої, рунистої, зеленавої піни. Перед тим горбом видніла ледь піднята з води голова, помережана глибокими борознами. А ще попереду по м’якому турецькому килиму океану ковзало блискуче віддзеркалення широкого молочно-білого лоба, і його грайливо, з мелодійним плюскотом супроводили дрібні хвильки. А позаду кита тягся на блакитній воді гладенький жолоб його сліду, і обабіч нього вискакували й танцювали іскристі бульбашки. Але ті бульбашки вмить розбивали легкі лапки сотень веселих птахів, що черкали крильми воду й знов шугали вгору. І, наче флагшток, що підноситься над мальованим корпусом великого корабля, стирчало з білої спини кита високе, хоч і надламане держално недавно вгородженого китобійського списа. І час від часу котрийсь із хмари метушливих легкокрилих птахів, що наче балдахін нависала над китом, тихо сідав на той флагшток, розпустивши довгий хвіст, ніби прапорець.

3 якоюсь лагідною радістю, лінивою могутністю спокійного й швидкого руху плив по морю той кит. Навіть білий бик Зевс, що ніс по хвилях викрадену Європу, яка в страху чіплялась за його зграбно вигнуті роги, і скоса позирав закоханим оком на діву, з чарівною, плавною стрімкістю прямуючи до шлюбних покоїв на Кріті, — навіть Зевс, навіть цей великий верховний бог, не міг перевершити величчю божественного Білого Кита в ту хвилину.

Від його м’яких боків широкими крилами розбігалися на воді брижі. І разом з тими брижами від кита розпливалась ніби якась зваба. Тож не диво, що серед китобоїв, невимовно зачарованих і приваблених його спокоєм, знаходились такі, що важились порушити той спокій, але на свою згубу пересвідчувалися, що під ним таяться урагани. Але ти, о ките, знову пливеш спокійно, спокусливо-спокійно до всіх тих, хто бачить тебе вперше, — байдуже скількох ти вже обморочив отак і звів зі світу.

Отак, серед ласкавого спокою тропічного моря, серед хвиль, що в невимовному екстазі не важились навіть плескати, як люди плещуть у долоні, плив Мобі Дік, ще ховаючи від людських очей усю свою страхітливу тушу та огидну пащу зі скривленою щелепою. А ще незабаром голова його повільно виринула з води. На якусь мить усе його мармурове тіло вигнулось над хвилями високою аркою, наче отой знаменитий природний міст у Синіх горах Вірджінії, і, грізно змахнувши в повітрі прапором хвоста, величне божество явилось людям і поринуло, зникло з очей. Білі морські птахи ще довго ширяли в повітрі, зависали нерухомо або черкали крильми збурений вир на тому місці, де пірнув кит.

Піднявши вгору весла, відклавши гребки й попустивши шкоти вітрил, китобої в трьох вельботах тихо гойдалися на воді. Вони дожидали, коли вирине Мобі Дік.

— За годину, — сказав Ахав, що стояв на кормі свого вельбота як укопаний і дивився понад тим місцем, де зник під водою кит, у імлисті сині простори, на широкі, манливі водні рівнини, що стелились попереду. Але ось його очі знов почали крутитися в очницях, ніби він оббігав ними весь обрій. Вітер посвіжішав, хвиля розгулювалася.

— Птахи! Птахи! — закричав раптом Тештіго.

Тепер усі птахи довгим ключем, як ото летять у вирій чаплі, попрямували до Ахавового вельбота і за кілька ярдів від нього почали кружляти над водою з нетерплячим, радісним криком. Їхній зір був гостріший, ніж людський: Ахав не міг помітити на воді ніяких ознак кита. Але враз, утупивши погляд углибину, він побачив там рухливу білу цятку, не більшу від білого горностая; та цятка зринала вгору й виростала дивовижно швидко, а тоді якось вивернулась і показала два довгі вигнуті ряди блискучих білих зубів, що випливали з незмірної глибини. То була Мобі Дікова роззявлена паща й скривлена щелепа. Велетенський тулуб його, затінений, ще зливався з синявою води. Блискуча паща зяяла під човном, наче розкрита мармурова гробниця, і Ахав, різко гребнувши стерновим веслом, відвернув човен убік від цієї грізної появи. А тоді, гукнувши Федаллахові, щоб помінявся з ним місцями, перейшов на ніс вельбота, вхопив Пертів гарпун і наказав веслярам, щоб узялися за весла й були готові табанити — гребти назад.

Завдяки цьому вчасному маневрові вельбот так розвернувся навколо своєї осі, що став носом якраз навпроти того місця, де ось-ось мала виринути з води голова кита. Але Мобі Дік, ніби розгадавши цей маневр, із отією приписуваною йому людьми злісною кмітливістю повернув трохи набік, і його зморшкуватий лоб виринув з води коло самого борту вельбота.

Весь човен, кожна його дощечка й шпангоут дрібно задрижали. А кит уже перевернувся на спину, наче акула, що збирається напасти, і повільно, ніби смакуючи, забирав у пащу ніс човна. Довга, вузька, скручена нижня щелепа стриміла високо в повітря, а один із зубів зачепився за кочет. Голубувато-перламутрова внутрішня поверхня пащі лисніла за якихось шість дюймів над Ахавовою головою. Лежачи в такій позі, Білий Кит труснув легким кедровим човном, як грайливо-жорстокий кіт, що мотлошить упійману мишу. Федаллах на кормі, схрестивши на грудях руки, споглядав усе те без подиву в очах, але тигрово-жовті веслярі один почерез одного кинулися за корму, далі від пащі.

Кит бавився з приреченим човном, наче граючись у якусь диявольську гру, і пружні борти то вгинались, то знов розправлялися, а що тулуб Мобі Діка був унизу, під днищем, його неможливо було дістати гарпуном з носа човна, бо той ніс, можна сказати, був уже всередині кита. Інші два вельботи мимовільно затримались, немов перед обличчям неминучої, невідворотної катастрофи. І в ту хвилину знавіснілий Ахав, розлючений тим, що ворог такий близький і такий недосяжний — бо забрав його, живого й безпорадного, в свою ненависну пащу, — в дикому шалі вхопив голими руками довгу щелепу й почав несамовито торсати її, щоб розчепити стиск. Та марно він боровся з нею; щелепа вислизнула з його рук, тонкі борти ввігнулися, затріщали й проломились, а паща, наче гігантські ножиці, посунулася далі до корми, перекусила суденце надвоє й зімкнулась у воді, між двома плавучими уламками. Ті уламки розпливлися в різні боки, біліючи кінцями переламаних дощок; веслярі в кормовій половині відчайдушно чіплялися за планшири й за весла, шукаючи в них опори.

В останню мить перед тим, як кит перекусив човна, Ахав перший розгадав намір Мобі Діка по тому, що кит ледь підняв голову й трохи ослабив стиск щелеп; і його рука зробила останнє відчайдушне зусилля, щоб випхати вельбота з китової пащі. Та човен тільки сповз у ту пащу ще глибше, хитнувся, і кочет зірвався з зуба, а коли Ахав нахилився, щоб відштовхнутись, суденце гойднулось і викинуло його в воду обличчям униз.

Мобі Дік, сплеснувши хвостом, відплив трохи від своїх жертв і спинивсь у воді поодаль, сторчма вистромивши з води довгасту білу голову, а водночас повільно обертаючись усім тулубом круг поздовжньої осі. Велетенський зморшкуватий лоб підносився з води футів на двадцять чи й більше, а дедалі буйніші хвилі, що вигравали сліпучим блиском, хлюпали в ту голову, розсипаючи бризки й злісно підкидаючи високо в повітря клапті піни.^[164] Так під час бурі невгамовні хвилі Ламаншу тільки відкочуються від підніжжя Еддістонського маяка, але свої бризки й піну тріумфально підкидають аж над його вершок.

Та незабаром Мобі Дік знову ліг на воду й почав швидко кружляти навколо команди вельбота, що чіплялась за уламки. Грізними ударами хвоста він збурював воду на своєму сліду, ніби ще дужче розпалював себе до нового, смертоноснішого нападу. Вигляд розтрощеного човна, мабуть, лютив його, як у книзі Маккавеїв Антіохових слонів лютив червоний сік кинутого перед ними винограду та шовковиці. Тим часом Ахав майже захлинався в піні, збитій зухвалим кашалотовим хвостом, а відпливти він, каліка, не міг, хоча сяк-так тримався на воді навіть у самому центрі того виру. Безпорадна Ахавова голова видніла на воді, наче бульбашка, що може луснути від найменшого випадкового доторку. З кормової половини розтрощеного вельбота Федаллах дивився на нього з якоюсь лагідною байдужістю; веслярі, що чіплялися за другий кінець того уламка, не могли допомогти Ахавові — вони й самі вже не сподівались на рятунок. Бо вигляд Білого Кита, що кружляв довкола них, був такий грізний, а ті кола, що він описував круг них швидко, немов планета, так стискалися, що здавалось, наче він уже нависає над ними і ось-ось звалиться на них своїм боком. І хоч інші вельботи, неушкоджені, дрейфували зовсім близько, та вони не важилися запливати у вир, щоб завдати китові удару: адже цим вони могли тільки прискорити загибель тих, хто опинився в воді — Ахава і його веслярів, — та й самі вони навряд чи спромоглись би втекти живими й цілими. І вони, до болю напружуючи очі, зоставалися на зовнішньому краю жахливого виру, центром якого тепер була голова старого капітана.

Але все це з самого початку спостерігали дозорці на щоглах «Пеквода», і корабель, перебрасопивши реї, вже мчав на допомогу. Він уже був так близько, що Ахав загукав з води:

— Правуйте на…

В цю мить на нього накотилася збита Мобі Діком хвиля й на мить накрила його. Та, виринувши, він знову загукав з її гребеня:

— Правуйте на кита! Відженіть його!

«Пеквод» спрямував ніс у той бік і справді розірвав зачароване коло, відрізавши кита від його жертв. Мобі Дік похмуро відплив геть, а вельботи кинулись підбирати людей у воді.

Ахава втягли в Стабів човен. Очі його були налиті кров’ю, засліплені, у зморшках обличчя біліла солона піна. Тривале напруження підірвало його фізичні сили, і він на хвилину піддався знеможенню. Він лежав на дні вельбота, безвладний, розбитий, наче розтоптаний табуном слонів. З самого глибу його єства виривалися безтямні зойки, немов чийсь розпачливий стогін з прірви.

Але саме через оту глибину млості вона тривала недовго. Великі душі часом стискають в одну миттєву конвульсію всі оті дрібні страждання, що у слабких людей бувають розтягнені милосердно на все життя. І тому ці великі душі, хоч муки їхні бувають миттєві, за своє життя нагромаджують у собі цілі сторіччя болю, складені з цих нестерпних митей, якщо так судили їм боги. У цих високих натур навіть одна безвимірна точка їхнього єства може охоплювати більше, ніж весь окіл пересічної душі.

— Гарпун, — промовив Ахав, зводячись на лікті.— Гарпун цілий?

— Так, сер, бо ви його не кидали. Ось він, — відказав Стаб, показуючи гарпун.

— Покладіть його коло мене. Люди всі?

— Один, два, три, чотири, п’ять… Було п’ять весел, сер, — тут п’ятеро людей.

— Добре. Допоможи мені, я хочу встати. Отак. Бачу, бачу його! Он! Он! Пливе так само за вітром. Який у нього струмінь! Наче стрибає вгору!.. Геть руки! Вічні соки знов струменять в Ахавових жилах! Піднімайте вітрило! На весла! Стерно!

Коли один з човнів розбито, його команда, підібрана іншим вельботом, часто допомагає гребти на ньому, і погоня далі провадиться, як кажуть китобої, «в дві пари рук». Так зробили й цього разу. Але навіть подвоєна швидкість вельбота не могла дорівнятися збільшеній швидкості кита, бо він мчав неначе «у три пари плавців». Кит плив так швидко, що незабаром стало ясно: це погоня нескінченна, коли не безнадійна. Та й жодна човнова команда не могла б довго витримувати таке відчайдушне напруження сил: воно до снаги людям тільки протягом короткого ривка. Звичайно в таких випадках найкраще здоганяти кита на самому кораблі. Тому вельботи вернулись до «Пеквода» і незабаром уже гойдалися на своїх шлюпбалках. Уламки розтрощеного човна підібрано на судно ще раніше. Піднявши все на палубу, на кораблі розгорнули верхні вітрила, розширили їх з боків ліселями, наче двосуглобні крила альбатроса, і «Пеквод» помчав за вітром навздогін Мобі Дікові. І знов, як звичайно, дозорці на щоглах раз у раз погукували, що бачать іскристий фонтан кита, а коли сповіщали, що він пірнув, тоді Ахав зазначав собі час і ходив по палубі з нактоузним годинником у руках, поки не минала остання секунда з тієї години, яку Мобі Дік щоразу лишався під водою, а тоді гукав:

— Ну, чий тепер дублон? Бачите кита?

І коли відповідь була: «Ні! Ні, сер!» — він наказував, щоб його самого підняли на щоглу. Так і минав день: Ахав то непорушно висів угорі, то невтомно міряв кроками палубу.

Насунувши на очі капелюха, він ходив уперед і назад безмовно — хіба коли-не-коли окликне марсових або накаже підтягти вище чи розтягти ширше котресь вітрило — і щоразу проходив повз дві половини свого власного вельбота, що лежав тепер догори дном на шкафуті розтрощеним носом до розбитої корми. Нарешті він зупинився біля тих уламків, і на похмурому обличчі старого капітана промайнула ще якась темна тінь — як ото часом по вже захмареному небу пропливають ще й нові череди хмар.

Стаб побачив, що Ахав зупинився коло розбитого човна. Мабуть, помічникові захотілося — хоч і не для похвальби — зайвий раз показати свою безстрашність, щоб піднестися вище в капітановій думці, бо він підійшов і, дивлячись на уламки, вигукнув:

— Наче будяк, що його осел не схотів жувати! Пащу йому, бач, покололо! Правда, сер? Ха-ха!

— Чи в тебе душі нема, що ти смієшся з розбитого човна? Ех, хлопче! Якби я не знав, що ти відважний, як саме безстрашне полум’я (і так само бездушний), то заприсягся б, що ти боягуз. Перед таким видовищем не годиться ні голосити, ні сміятись.

— Правда, сер, — докинув і Старбак, підходячи. — Це трагічна картина. Це призвістка, сер, і до того ж недобра.

— Призвістка? Призвістка? Що за слово! Коли боги захочуть говорити з людиною, то хай говорять чесно й відверто, а не трусять головами й не підпускають темних натяків, наче старі баби. Ідіть! Ви — наче два різні кінці однієї палиці: Старбак — це Стаб навиворіт, а Стаб — Старбак задом наперед, і вдвох ви — цілий рід людський, а Ахав стоїть самотній серед усіх мільйонів, що населяють нашу планету, і нема поруч нього ні богів, ні людей. Холод! Холод! Я тремчу! Ну, що там? Гей, нагорі! Бачите його? Тільки-но вгледите фонтан, гукайте щоразу, хоч би він пускав його десять разів на секунду!

День уже гаснув; тільки краєчок його золотої ризи ще шелестів. Незабаром майже стемніло, але марсових не відкликали на палубу.

— Тепер уже не побачиш фонтана, сер! — гукнув згори один. — Занадто темно!

— У який бік він плив, коли ви бачили його востаннє?

— Як і весь час, сер: прямо за вітром.

— Гаразд! Уночі він пливтиме трохи повільніше. Спустіть бом-брамселі й ліселі на брам-реях, містере Старбак. Щоб нам не випередити його вночі. Він, мабуть, робить перехід і будь-якої хвилини може затриматись на перепочинок. Стерничий! Весь час тримати за вітром! Гей, на щоглах! Злазьте! Містере Стаб, пошліть зміну на фок-щоглу, хай вартує там до ранку. — Потім він ступив до грот-щогли й зупинився перед дублоном, — Матроси, це золото моє, бо я заробив його. Але я зоставляю його тут, поки ми не вб’ємо Білого Кита, і дублон дістанеться тому, хто перший помітить його в той день, коли його вб’ють. А якщо й того дня першим його помічу я, тоді десять таких дублонів буде поділено між усією командою. Ну, йдіть. Заступай на вахту, Старбак.

По тих словах він спустився трохи в каютний люк і, насунувши капелюха на очі, простояв там до самого ранку, лише зрідка піднімаючи голову, щоб побачити, чи ще не світає.