на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Плоди відваги

Раніше, ніж їх повісять
івнічани стояли на пагорбі вузьким рядом темних постатей на тлі білого неба. Ще було рано, і сонце проглядало всього лише яскравою плямою серед густих хмар. У виямках по боках долини були розсіяні холодні та брудні ділянки напіврозталого снігу, а до дна долини ще прилягав тонкий шар туману.

Вест дивився на цей ряд чорних постатей і похмурнів. Це йому не подобалося. Забагато людей для загону розвідників чи збирачів продовольства і надто вже мало для якоїсь атаки, та все ж вони залишалися там, угорі, та спокійно дивилися, як армія Ладісли продовжує нескінченне незграбне розгортання в долині під ними.

Штаб принца разом із невеликим загоном його варти облаштував ставку на трав’янистому згірку навпроти пагорба з північанами. Коли розвідники знайшли його рано-вранці, він здавався чудовим сухим місцем, може, й розташованим значно нижче за ворога, та все ж досить високим, щоб із нього було добре видно долину. Відтоді ковзання тисяч чобіт, поштовхи тисяч копит і обертання тисяч коліс возів устигли перетворити його вологу землю на липке чорне багно. Ним були вкриті чоботи Веста й тисяч інших бійців та оббризкані їхні однострої. Кілька плям з’явилося навіть на бездоганно білих шатах принца Ладісли.

Кроків за двісті попереду, на нижчій місцевості, був розташований центр бойового порядку Союзу. Його хребет утворювали чотири батальйони піхотинців із Королівського полку, що стояли охайними блоками яскраво-червоної тканини та тьмяної сталі. На такій відстані здавалося, ніби їх вишикували під велетенську лінійку. Перед ними стояло кілька ріденьких лав лучників у шкіряних куртках і сталевих шоломах, а позаду була кавалерія, що тимчасово спішилась. У повних обладунках вершники мали дивовижно незугарний вигляд. Обабіч розтягнулися безладні силуети рекрутських батальйонів із найрізноманітнішим спорядженням; їхні офіцери ревли та розмахували руками в намаганні заповнити пробіли та випрямити перекошені лави, наче вівчарки, що гавкають на отару непокірних овець.

Загалом, можливо, з десяток тисяч людей. Вест знав: усі вони дивляться на ту тонку ширму з північан, без сумніву, відчуваючи ту саму бентежну суміш страху та захвату, цікавості та злості, яку відчув він, помітивши ворога.

У підзорній трубі вони аж ніяк не здавалися надто страхітливими. Кудлаті люди, одягнені в пошарпані шкури та хутра, тримали примітивну на вигляд зброю. Саме те, чого, ймовірно, очікували штабні офіцери принца, наділені найбіднішою уявою. Вони геть не скидалися на бійців тієї армії, про яку розповідав Тридуба, і Вестові це не подобалося. Зрозуміти, що ховається з віддаленого боку того пагорба, було неможливо, а ці люди могли стояти там хіба для того, щоб відвернути їхню увагу чи пригрозити їм. Однак його сумніви поділяли не всі.

— Вони з нас насміхаються! — різко заявив Смунд, примружившись у власну підзорну трубу. — Треба почастувати їх списами Союзу! Одна швидка атака — і наші вершники скинуть отой набрід і займуть пагорб!

Він говорив так, ніби захоплення пагорба, який не має жодного значення, крім того, що на ньому стояли північани, доведе кампанію до швидкого та славного завершення.

Вест міг хіба що скреготіти зубами й хитати головою, як того дня було вже сто разів.

— Вони вище за нас, — пояснив він, намагаючись говорити повільно й терпляче. — Тут нікудишній рельєф для атаки, а ще в них може бути підтримка. Звідки нам знати? Може, основні сили Бетода стоять просто за узвишшям.

— Вони схожі щонайбільше на розвідників, — пробурмотів Ладісла.

— Зовнішність може брехати, ваша високосте, а той пагорб не вартий нічого. Час працює на нас. Нам на підмогу прийде маршал Бурр, а Бетод не може очікувати допомоги. У нас немає жодних причин рватись у бій зараз.

Смунд пирхнув.

— Жодних причин, окрім того, що це війна, а ворог стоїть перед нами, на землі Союзу! Полковнику, ви постійно скаржитеся на низький бойовий дух бійців! — Він тицьнув пальцем угору, на пагорб. — Що може нашкодити їхньому бойовому духу сильніше за бездіяльність перед обличчям ворога?

— Швидка та безглузда поразка? — буркнув Вест.

На жаль, саме тоді один із північан вирішив випустити в долину стрілу. В небо здійнялася малесенька чорна тріска. Випустили її зі звичайного короткого лука. Навіть попри перевагу в висоті стріла впала на відкриту місцевість щонайменше за сотню кроків від лінії фронту, не завдавши жодної шкоди. Це був неймовірно безглуздий жест, але він негайно вплинув на принца Ладіслу.

Він покинув своє складане польове крісло й підскочив на ноги.

— Хай їм трясця! — вилаявся він. — Вони з нас насміхаються! Віддавайте накази!

Він заходив туди-сюди, розмахуючи кулаком.

— Хай кавалерія негайно вишикується для атаки!

— Ваша високосте, наполегливо рекомендую вам переглянути...

— Трясця, Весте! — Спадкоємець престолу жбурнув свого капелюха на мулкий грунт. — Ви перечите мені на кожному кроці! Чи вагався б ваш друг, полковник Ґлокта, якби перед ним стояв ворог?

Вест ковтнув.

— Полковник Ґлокта потрапив у полон до гурків і загнав у могили всіх людей під своїм командуванням.

Він повільно нагнувся, підняв капелюха та шанобливо подав його принцові, водночас думаючи: може, він щойно стрімко поклав край своїй кар’єрі?

Ладісла заскреготав зубами, важко дихаючи носом, і висмикнув капелюха у Веста з руки.

— Я визначився з рішенням! Тягар командування лежить на мені й тільки на мені! — Він знову повернувся до долини. — Віддайте сигнал про атаку!

Вест раптом відчув, що жахливо стомився. Здавалося, йому ледве вистачало сил стояти, коли в морозному повітрі пролунав упевнений сигнал ріжка, а вершники видерлися в сідла, вийшли вперед поміж блоками піхоти й клусом з’їхали з положистого схилу, піднявши списи. Перетнувши дно долини, вони, наполовину сховані в морі туману, перейшли у чвал, і долиною розійшлася луна від розкотистого стукоту їхніх копит. Поміж них упало кілька розрізнених стріл, що відскакували від їхніх важких обладунків, не завдавши шкоди, тим часом як вони мчали вперед. Діставшись до висхідного схилу та просуваючись уперед по дроку та нерівній місцевості, вони почали втрачати швидкість, а їхні лави почали ламатись, але північани вгорі вразилися, побачивши стільки сталі та кінської плоті. Їхня нерівна шеренга захиталась, а тоді розірвалася. Вони розвернулися й побігли; дехто, щезаючи за вершиною пагорба, кидав зброю.

— Ось він, рецепт, хай йому грець! — заволав лорд Смунд. — Женіть їх, трясця! Женіть!

— Затопчіть їх кіньми! — засміявся принц Ладісла, знову зірвав капелюха й помахав ним у повітрі. З лав рекрутів у долині здійнялися радісні вигуки, що перекрили далекий тупіт копит.

— Женіть їх, — пробурмотів Вест, стиснувши кулаки. — Будь ласка.

Вершники вийшли на гребінь пагорба й поступово зникли з поля зору. У долині запала тиша. Довга, чудернацька, неочікувана тиша. Угорі кружляло декілька ворон, що перегукувалися грубим кряканням. Вест віддав би що завгодно, аби побачити поле бою так, як вони. Напруження було майже нестерпне. Тягнулися довгі хвилини, він весь час ходив туди-сюди, а ніяких ознак досі не було.

— Вони не квапляться, еге ж?

Зовсім поряд із ним стояв Пайк, а в нього за спиною — його донька. Вест скривився й відвів погляд. Йому й досі чомусь було боляче довго дивитися на обпалене лице Пайка, особливо тоді, коли він підходив раптово й без попередження.

— Що ви тут робите?

Засуджений знизав плечима.

— У коваля перед боєм удосталь справ. Після нього — ще більше. А під час бою їх небагато. — Він усміхнувся так, що шматки обпаленої плоті з обгорілого боку його обличчя зібгалися, як вичинена шкіра. — Надумав поглянути на зброю Союзу в дії. Та й де може бути безпечніше, ніж у ставці принца?

— Не переймайтеся через нас, — пробурмотіла Катіль із нещирою усмішкою, — ми, звісно, не будемо плутатись у вас під ногами.

Вест насупився. Якщо це був натяк на те, що він постійно плутається в них під ногами, то він не міг його потішити. Кавалерією й досі не пахло.

— Де їх у біса носить? — гарикнув Смунд.

Принц відірвався від гризіння нігтів.

— Дайте їм час, лорде Смунд, дайте їм час.

— Чому цей туман не розвіюється? — пробурчав Вест. Тепер крізь хмари пробивалося достатньо сонячного світла, але туман, здавалося, тільки густішав і повз долиною в бік лучників. — Клятий туман, він спрацює проти нас.

— А ось і вони! — крикнув один офіцер із принцового штабу пронизливим від захвату голосом, показуючи витягнутим пальцем на вершину пагорба.

Вест, затамувавши подих, підняв підзорну трубу та швидко оглянув зелену лінію. Він побачив вістря списів, непохитні та рівні, що поволі здіймалися над вершиною. Відчув величезне полегшення. Тепер він чи не найбільше в житті радів, дізнавшись, що не мав рації.

— Це вони! — крикнув Смунд, широко всміхаючись. — Вони повернулись! А що я вам казав? Вони...

Під вістрями списів показалися шоломи, а далі — плечі в кольчузі. Вест відчув, як полегшення мало-помалу зникає, а до горла підступає жах. Організована група броньованих бійців із круглими щитами з зображеннями облич, тварин, дерев та сотнями інших малюнків, серед яких не було однакових. Обабіч них на вершині пагорба з’явилися нові люди. Нові постаті в кольчузі.

Бетодові карли.

Вони зупинилися просто за найвищою точкою пагорба. З рівних лав вийшла купка людей, що стали на коліна в низькій траві.

Ладісла опустив підзорну трубу.

— Це що?..

— Арбалети, — пробурмотів Вест.

Майже м’яко здійнялися мінливою сірою хмарою, схожою на зграю добре навчених птахів, стріли першого залпу. Якусь мить вони мовчали, а тоді до вух Веста долинуло сердите бренькання тятиви арбалетів. Стріли почали спускатися до вояків Союзу. Вони падали серед бійців Королівського полку, стукали об їхні важкі щити та їхні важкі обладунки. Лунали крики, у їхньому строю з’явилося кілька прогалин.

Настрій у ставці протягом хвилини разючо змінився: спершу зухвала самовпевненість, тоді німий подив, а далі — приголомшений відчай.

— У них є арбалети? — бовкнув хтось.

Вест пильно дивився в підзорну трубу на арбалетників на пагорбі, що поволі відтягували тятиви, виймали з сагайдаків стріли та накладали їх. Відстань вони оцінили вдало. Вони не лише мали арбалети, а й уміли ними користуватися. Вест поквапився до принца Ладісли, який саме витріщився на пораненого бійця з безвільно повислою головою, що його виносили з лав Королівського полку.

— Ваша високосте, ми маємо або вийти вперед настільки, щоб наші стрільці змогли їм відповісти, або відступити на більшу висоту!

Ладісла тільки подивився на нього, нічим не показуючи, що він це почув, а тим паче — зрозумів. У піхоту перед ними опустилися стріли з другого залпу. Цього разу вони попадали серед рекрутів, що не мали ні щитів, ні обладунків. Їхній нерівний стрій укрився дірами, дірами, які наповнював, здіймаючись, туман, і весь батальйон неначе заохав і захитався. Дехто з поранених почав без угаву вищати — тоненько, по-звірячому.

— Ваша високосте, ми просуваємося вперед чи відступаємо?

— Я... ми...

Ладісла витріщився з роззявленим ротом на лорда Смунда, але молодому шляхтичові несподівано відібрало мову. Він, здавалося, був приголомшений ще сильніше за принца, якщо таке було можливо. У Ладісли затремтіла нижня губа.

— Як... Я... Полковнику Вест, яка ваша думка?

Спокуса нагадати кронпринцові, що тягар командування лежить на ньому й лише на ньому, була майже непереборна, але Вест прикусив язика. Без якогось чуття мети ця обідрана армія, ймовірно, швидко розпадеться. Краще зробити щось не те, ніж не зробити геть нічого. Він повернувся до найближчого сигналіста і проревів:

— Подай сигнал до відступу!

Ріжки подали сигнал до відступу, гучно й невлад. Важко було повірити, що ті самі інструменти всього кілька коротких хвилин тому так зухвало кликали в атаку. Батальйони мало-помалу посунули назад. Серед рекрутів упав ще один залп стріл, а тоді ще один. Їхній стрій почав розпадатися, бійці бігли задом наперед, рятуючись від смертоносного обстрілу, наштовхувались один на одного, лави перетворювалися на юрби, а повітря наповнилося криками й замішанням. Туман піднявся так високо, що Вест не міг зрозуміти, куди впав наступний залп арбалетних стріл. Від батальйонів Союзу залишилися тільки списи, що хитались, і нечисленні примарні шоломи над сірою хмарою. Навіть тут, на висоті, серед обозів, туман клубочився довкола щиколоток Веста.

На пагорбі заворушилися карли. Вони підкинули зброю в повітря та загримали нею об мальовані щити. Вони голосно закричали, але то був не низький рев, як очікував Вест. Натомість над долиною пропливло дивне, моторошне виття, жалібне голосіння, що перекрило гримання та брязкіт металу й долинуло до вух спостерігачів унизу. Бездумний, лютий, дикунський звук. Звук, який видають не люди, а чудовиська.

Принц Ладісла та офіцери з його штабу вражено перезиралися, затиналися й витріщалися, тим часом як карли потупали з пагорба лава за лавою до туману, що гуснув на дні долини, де й досі безладно намагалися відступити війська Союзу. Вест проштовхався крізь застиглих офіцерів до сигналіста.

— Бойовий порядок!

Хлопчина перевів погляд із північан, що насувалися, на Веста, ледве тримаючи ріжок млявими пальцями.

— Шикуйтеся! — проревів голос іззаду. — Шикуйтеся!

То був Пайк, і він ревів гучно, незгірш за будь-якого сержанта-інструктора. Сигналіст хутко підніс інструмент до губ і щосили затрубив бойовий порядок. У тумані прокотилися луною сигнали у відповідь, які тепер здіймалися зусібіч. Приглушені сигнали, приглушені крики.

— Ставай! Шикуйсь!

— Ану шикуйтеся, хлопці!

— Приготуйтесь!

— Увага!

Крізь морок долинув оглушливий гуркіт і брязкіт. То йшли люди в обладунках, ставили списи, витягали мечі, перегукувалися між собою окремі люди та підрозділи. Усе це перекривало, стаючи дедалі гучнішим, неземне завивання північан, які розпочали свою атаку, кинувшись із висоти в долину. Вест відчув, як у нього самого в жилах холоне кров, хоча його відділяло від ворога сто кроків відстані та кілька тисяч озброєних бійців. Він добре уявляв собі страх, який відчували тепер люди на передньому краю, коли з туману перед ними почали виходити з бойовими кличами, високо здійнявши зброю, постаті карлів.

Мить їхнього зіткнення не позначилася жодним звуком. Брязкіт невпинно гучнішав, до вигуків і завивань долучилися високі крики та низьке гарчання, ідо цього страхітливого гамору дедалі частіше домішувався болісний або гнівний лемент. У ставці ніхто не розмовляв. Усі до одного, і Весту тому числі, вдивлялися в морок, напружуючи всі чуття, щоб дістати хоч якесь уявлення про те, що може відбуватися просто перед ними в долині.

— Ось! — вигукнув хтось.

Крізь пітьму попереду йшла нечітка постать. На ній зосередилися всі очі, а тим часом вона набула чіткості. То був молодий, задиханий, забрьоханий і вкрай спантеличений лейтенант.

— Де в біса ставка? — вигукнув він, незграбно полізши на схил до них.

— Вона тут.

Вояк хвацько віддав Вестові честь.

— Ваша високосте...

— Ладісла — це я, — різко промовив справжній принц. Вояк отетеріло розвернувся і знову почав віддавати честь. — Ну ж бо, зачитуй своє послання!

— Гаразд, сер, ваша високосте, майор Бодзін послав мене передати вам, що його батальйон веде важкий бій і... — він досі задихався, — йому потрібне підкріплення.

Ладісла витріщився на молодика так, наче той розмовляв іноземною мовою, а тоді поглянув на Веста.

— Хто такий майор Бодзін?

— Командир першого батальйону рекрутів Старикси, ваша високосте, на нашому лівому крилі.

— Ліве крило, ясно... е-е...

Довкола засапаного лейтенанта зібралися півколом штабні офіцери в яскравому вбранні.

— Скажіть майорові потерпіти! — вигукнув один із них.

— Так! — погодився Ладісла. — Скажіть вашому майорові потерпіти і... е-е... відкинути ворога назад. Так, справді! — Тепер йому починала подобатися його роль. — Відкинути його назад і битися до останнього вояка! Скажіть майорові Клодзіну, що підмога вже йде. Однозначно... вже йде!

І принц мужньо подався геть.

Молодий лейтенант повернувся, вдивився в морок і пробурмотів:

— А де мій підрозділ?

Тим часом уже починали вимальовуватися нові постаті. Ці постаті бігли, спотикалися в багнюці, задихалися. Рекрути, одразу зрозумів Вест, відірвалися ззаду від підрозділів, що розпадалися, ледве вступивши в контакт із ворогом. Наче вони коли-небудь мали можливість довго вистояти.

— Малодушні пси! — вилаявся їм навздогін у спини Смунд. — Вертайте!

Це було все одно, що віддавати накази туману. Бігли всі: дезертири, ад’ютанти, гінці, що шукали допомоги, дороги, підкріплень. А також перші поранені. Деякі шкандибали самотужки або на зламаних списах замість милиць, деяких тягнули за собою товариші. Пайк пішов уперед, аби допомогти блідому хлопцеві, у якого стирчала з плеча арбалетна стріла. Ще одного пораненого, який бурмотів щось собі під носа, протягнули повз них на ношах. Ліву руку йому відтяли трохи нижче ліктя, і крізь його тугу пов’язку з брудної ганчірки сочилася кров.

Ладісла якось нездорово поблід.

— У мене болить голова. Мені треба сісти. Куди поділося моє польове крісло?

Вест пожував губу. Він і гадки не мав, що робити. Бурр відправив його разом із Ладіслою через досвід, але він розгубився точнісінько так само, як принц. Усі плани ґрунтувалися на можливості нормально бачити ворога чи принаймні власні позиції. Він закляк на місці, нікчемний і роздратований, як сліпець у бою навкулачки.

— Трясця, що відбувається?! — Принців голос, пронизливий і вередливий, перекрив гамір. — Звідки взявся цей клятий туман? Я бажаю знати, що відбувається! Полковнику Вест! Де полковник? Що там таке?

Якби ж то він міг щось відповісти. Люди шкандибали, сновигали та пробігали забрьоханою ставкою вочевидь навмання. Обличчя виринали з туману й зникали, обличчя, сповнені страху, замішання, рішучості. Гінці з перекрученими повідомленнями чи наказами, солдати з кривавими ранами чи без зброї. У холодному повітрі пливли безплотні голоси, що перекривали один одного, тривожні, квапливі, настрашені, змучені.

— ...Наш полк зіткнувся з ворогом і відступає чи, здається, відступав...

— Моє коліно! Трясця, моє коліно!

— ...Його високість, принц? У мене термінове повідомлення від...

— Пошліть, е-е... кого-небудь! Будь-кого, хто вільний... а хто вільний?

— ...Королівський полк веде важкий бій! Він вимагає дозволу на відступ...

— Що сталося з кавалерією? Де кавалерія?

— ...дияволи, а не люди! Капітан мертвий, а...

— Ми відступаємо!

— ...завзято б’ється на правому крилі й потребує підтримки! Конче потребує підтримки...

— Допоможіть мені! Хто-небудь, прошу!

— ...А тоді контратакують! Ми атакуємо по всій лінії...

— Тихо!

Вест почув у сірому мороці якийсь звук. Дзвякання збруї. Туман тепер був такий густий, що він бачив не далі ніж на тридцять кроків, але звук копит, що наближаються клусом, неможливо було сплутати ні з чим. Він зімкнув руку на руків’ї шпаги.

— Кавалерія! Вона повернулася!

Лорд Смунд радо кинувся вперед.

— Зачекайте! — процідив Вест, але марно.

Його очі напружено вдивлялися в сірий туман. Він бачив обриси вершників, що невпинно йшли крізь морок. Обладунки, сідла та шоломи в них були такої форми, як у Королівських полків, але їздили вони якось не так — згорбившись, розслаблено. Вест оголив шпагу.

— Захищайте принца, — пробурмотів він і підійшов на крок до Ладісли.

— Слухай сюди! — гукнув лорд Смунд вершникові, що їхав попереду. — Підготуй своїх людей до нової...

Меч вершника, лунко цокнувши, врізався йому в череп. Угору бризнула кров, яка в білому тумані здавалася чорною, і вершники кинулися в атаку, волаючи на весь голос. Страхітливі, моторошні, нелюдські звуки. Обм’якле тіло Смунда відкинув з дороги кінь, що йшов попереду, а тоді його затоптав, розмахуючи копитами, його сусід. Тепер можна було не сумніватися, що це північани: виходячи з мороку, вони вимальовувалися з дедалі страшнішою чіткістю. Найперший із них мав густу бороду; з-під виготовленого в Союзі шолома, що не підходив йому за розміром, падало довге волосся, а його жовті зуби були оголені. І кінь, і вершник люто вирячили очі. Його важкий меч різко опустився й рубонув одного з принцових охоронців між лопатками, коли той саме кинув списа й розвернувся, щоб утекти.

— Захищайте принца! — крикнув Вест.

А далі настав хаос. Зусібіч гриміли коні, волали вершники, рубаючи довкола себе мечами та сокирами, люди розбігалися на всі боки, ковзалися, падали; тих, хто стояв, зарубували на місці, а тих, хто лежав, затоптували. У важкому повітрі здійнявся вітер від бігу вершників, бруду, що літав у ньому, криків, паніки та жаху.

Вест шаснув убік, рятуючись від швидких копит, гепнувся обличчям у багнюку, марно замахнувся на коня, що біг повз нього, перекотився, крутнувся й охнув, побачивши туман. Він гадки не мав, у який бік дивиться: все звучало однаково та здавалось однаковим.

— Захищайте принца! — невідомо навіщо вигукнув він знову хрипким голосом, невпинно крутячись, але його перекрив гамір.

— Ліворуч! — верескнув хтось. — Шикуйсь!

Ніхто не шикувався. Не було ніякого «ліворуч». Вест перечепився об якесь тіло, його схопила за ногу рука, і він рубонув по ній шпагою.

— Ай.

Він упав долілиць. Йому страшенно боліла голова. Де він? Можливо, на тренуванні з фехтування. Невже Лютар знову збив його з ніг? Цей хлопчисько стає надто вправним для нього. Він потягнувся до руків’я своєї шпаги, що лежала затоптана в грязюку. Крізь траву десь далеко прошмигнула, витягаючи пальці, якась рука. Він чув у голові, яка сильно боліла, відлуння власного дихання, до болю гучного. Усе було розмите й мінливе, туман лежав у нього перед очима та в очах. Надто пізно. Він не зміг дотягнутися до своєї шпаги. Голова в нього пульсувала болем. У рот набилася грязюка. Він поволі, важко дихаючи, перекотився на спину та піднявся на ліктях. Побачив, як хтось іде до нього. Судячи з кудлатого силуету, північанин. Ну, звісно. Був бій. Вест подивився, як він поволі йде вперед. У руці він тримав якусь темну риску. Зброю. Меч, сокиру, кийок, спис — яка різниця? Чоловік ступив ще один неспішний крок, поставив чобіт на Вестів плащ і штовхнув його мляве тіло донизу, в грязюку.

Ніхто з них не казав нічого. Жодних останніх слів. Жодних мудрованих фраз. Жодних виявів гніву, жалю, тріумфу чи поразки. Північанин здійняв зброю.

Його тіло різко смикнулося. Він ступив непевний крок уперед. Кліпнув і захитався. Зробив повільний, дурнуватий півоберт. Його голова знову різко смикнулася.

— У мене щось... — сказав він, перекручуючи губами слова. Помацав вільною рукою потилицю. — А де моя...

Він крутнувся, полетів убік, задерши одну ногу в повітря, та гепнувся на бік у багнюку. Позаду нього хтось стояв. Ця людина підійшла ближче й нахилилась. Обличчя жінки. Чомусь вона здавалася знайомою.

— Ви живі?

Вест негайно повернувся до тями. Глибоко вдихнув, закашлявшись, перекотився та схопився за свою шпагу. Північани, у них у тилу північани! Він незграбно звівся на ноги та вишкріб кров із очей. Їх надурили! У нього сильно боліла та крутилася голова. Бетодова кавалерія замаскувалась, а принцову ставку захоплено! Шукаючи в тумані ворогів, він із божевільним поглядом різко розвернувся, так, що його чоботи послизнулися в багні, але там нікого не було. Тільки він і Катіль. Стукіт копит затих, вершники пішли — принаймні поки що.

Він опустив погляд на свою шпагу. Її клинок відламався за кілька дюймів від ефесу. Вона втратила цінність. Усе ще відчуваючи головний біль, він кинув її, зняв мертві пальці північанина з його меча та взявся за його руків’я. Зброя важка, з товстим щербатим клинком, але підійде.

Він поглянув на труп, що лежав на боці. На людину, що мало його не вбила. Задня частина його черепа була роздушеним місивом червоних осколків. Катіль тримала в руці ковальський молот. Голова була темна й липка від крові та пасем сплутаного волосся.

— Ти його вбила.

Вона врятувала йому життя. Це знали вони обоє, тому здавалося, що казати це безглуздо.

— Що робитимемо тепер?

Попрямуємо до лінії фронту. Саме це завжди робили блискучі молоді офіцери в історіях, які Вест читав у дитинстві. Йшли на звуки битви. Збирали новий підрозділ із тих, хто відстав від своїх, і вели їх у бій, а тоді змінювали хід бойових дій у доленосну мить. І встигали додому на вечерю та вручення орденів.

Подивившись на руїни та знівечені трупи, які залишили по собі вершники, Вест мало не розсміявся з цієї думки. Для героїки раптом стало запізно, і він це знав. Уже давно стало запізно.

Долі людей у долині було визначено вже давно. Коли Ладісла вирішив перейти річку. Коли Бурр узявся виконувати свій план. Коли Закрита Рада ухвалила відправити кронпринца здобувати славу на Північ. Коли видатна шляхта Союзу послала битися за свого короля не вояків, а жебраків. Тут, на цій нікчемній ділянці болота, зійшлася сотня різних випадковостей, що трапилися багато днів, тижнів і місяців тому. Випадковостей, які не змогли передбачити та нічим не спробували попередити ні Бурр, ні Ладісла, ні Вест.

Тепер він не міг нічого змінити, та й ніхто не міг. День було втрачено.

— Захищайте принца, — пробурмотів він.

— Що?

Вест заходився нишпорити по землі, перебираючи розкидане сміття та перекочуючи тіла брудними руками. На нього пильно дивився гонець із розітнутим ізбоку обличчям, із якого звисала кривава каша. Вест виблював, прикрив рота й поповз навкарачки до наступного трупа. То був один зі штабних офіцерів принца, чиє обличчя й досі виражало легкий подив. Важкий золотий позумент на його формі був розрізаний занехаяним мечем, який йому встромили в живіт.

— Що ви в біса робите?! — пролунав грубий голос Пайка. — На це немає часу!

Засуджений роздобув десь сокиру. Важку північну сокиру зі скривавленим лезом. Швидше за все, дозволяти злочинцеві брати таку зброю було нерозважливо, та у Веста були інші турботи.

— Ми повинні знайти принца Ладіслу!

— Нахрін його! — процідила Катіль. — Ходімо!

Вест скинув із себе її руку, подибав до купи зламаних скринь і знову стер з ока кров. Десь тут.

Ладісла стояв десь поряд...

— Ні, благаю вас, ні! — заверещав голос.

Спадкоємець престолу Союзу лежав на спині у виямку в землі, наполовину закритий понівеченим трупом одного зі своїх охоронців. Очі він замружив, руки схрестив перед обличчям, а його біла форма була заляпана червоною кров’ю та вкрита чорною багнюкою.

— Вам дадуть викуп! — пропхинькав він. — Викуп! Більший, ніж ви можете уявити.

З-поміж його пальців визирнуло одне око. Він схопив Веста за руку.

— Полковнику Вест! Це ви? Ви живі!

Часу на люб’язності не було.

— Ваша високосте, нам треба йти!

— Йти? — промимрив Ладісла. На його обличчі тягнулися сліди від сліз. — Але ж ви, звичайно... ви ж не хочете сказати... ми перемогли?

Вест мало не відкусив собі язика. Дивно було, що це завдання випало йому, але він мав урятувати принца. Може, цей марнославний нікчемний ідіот і не заслуговував на порятунок, але це нічого не змінювало. Вест мав зробити це заради самого себе, а не заради Ладісли. Його обов’язком як підданого було врятувати свого майбутнього короля, як вояка — врятувати свого генерала, як людини — врятувати іншу людину. Тепер він міг зробити лише це.

— Ви спадкоємець престолу, і пощадити вас неможливо.

Вест сягнув униз і взяв принца за лікоть.

Ладісла завовтузився з паском.

— Я загубив десь шпагу...

— У нас немає часу!

Вест зіп’яв його на ноги, цілком готовий понести його, якщо так буде треба. Кинувся крізь туман із двома засудженими за спиною.

— Ви впевнені, що це правильний шлях? — буркнув Пайк.

— Я впевнений.

Він був аж ніяк не впевнений. Туман став як ніколи густий. Через біль у голові та кров, що текла в око, йому стало важко зосередитися. Звідусіль неначе долинали звуки бою — дзенькіт і брязкіт металу, стогони, завивання та люті крики, — що відлунювали в тумані та здавалися то далекими, то страхітливо близькими. Маячили, рухалися та пливли силуети, нечіткі загрозливі обриси, просто за межами поля зору плавали тіні. З туману неначе вийшов якийсь вершник, і Вест, охнувши, підняв меч. Закрутилися хмари. То був усього-на-всього віз, навантажений барилами; перед ним завмерли мули, а візник, у якого стирчав зі спини зламаний спис, розтягнувся поблизу.

— Сюди, — прошепотів Вест і прожогом кинувся до нього, старанно припадаючи до землі.

Вози — це добре. Вози — це обоз, запаси, їжа та хірурги. Вози свідчили про те, що вони прямують до виходу з долини чи принаймні геть від фронту, якщо фронт іще існував. Вест на мить замислився. Вози — це погано. Вози — це грабунок. Північани злетяться на них, як мухи на мед, жадаючи здобичі. Він тицьнув рукою кудись у туман, геть від порожніх возів, розбитих барил, перекинутих ящиків, а інші пішли за ним — тихо, тільки чвакаючи підошвами та хрипко дихаючи.

Вони сунули вперед відкритою місцевістю по брудних заростях мокрої трави, мало-помалу підіймаючись. Інші один за одним проходили повз нього, а він махав їм рукою, наказуючи йти далі. Вони могли врятуватися, лише продовжуючи рухатись, але кожен крок давався важче за попередній. Кров із рани на голові текла цівкою в нього під волоссям і стікала зі скроні. Біль у голові не вщухав, а, навпаки, посилювався. Він відчував слабкість, нудоту, жахливе запаморочення. Зігнувшись навпіл і ледве тримаючись на ногах, він учепився в руків’я важкого меча так, наче той допомагав йому не впасти.

— Тримаєтеся? — запитала Катіль.

Він спромігся буркнути їй:

— Не зупиняйся!

Він чув стукіт копит, а може, думав, що його чує. Його вів уперед страх і тільки страх. Він бачив, як попереду сунуть далі інші. Значно випереджав усіх принц Ладісла, наступним був Пайк, а просто перед ним ішла Катіль, озираючись через плече. Крізь туман, що розсіювався, він побачив скупчення дерев. Зосередився на їхніх примарних силуетах і подався до них, незграбно полізши схилом і хрипко дихаючи.

Він почув голос Катіль.

— Ні.

Коли він повернувся, йому до горла підступив жах. Неподалік від них він побачив силует вершника.

— Біжіть до дерев! — видихнув він.

Вона й не ворухнулася, тому він схопив її за руку та штовхнув уперед, при цьому впавши долілиць у багнюку. Перекотився, незграбно підвівся, пошкандибав схилом по діагоналі, геть від неї, геть від дерев, геть від безпеки. У нього на очах вималювалася постать північанина, що виїхав із туману. Той уже побачив Веста й поскакав до нього учвал, опустивши спис.

Вест, хоча йому пекло ноги, продовжував повзти боком, із останніх сил відводячи вершника геть. Ладісла вже опинився серед дерев. Пайк тільки ховався в кущах. Катіль востаннє озирнулася через плече й пішла за ним. Далі Вест іти вже не зміг. Він зупинився, пригнувшись, на схилі пагорба, надто втомлений, щоб бодай випростатись, а тим паче — битись, і почав стежити за наближенням північанина. На наконечнику його списа виблискувало сонце, що прорвалося крізь хмари. Вест гадки не мав, що робитиме, коли вершник прийде. Хіба що помре.

Тоді вершник піднявся в сідлі та обмацав собі бік. Там стирчали пера. Сірі пера, що маяли на вітрі. Він коротко скрикнув. Припинив кричати й поглянув на Веста. У нього з шиї стирчав наконечник стріли. Вершник випустив із рук спис і повільно випав із сідла назад. Його кінь клусом проскакав повз нього, піднявся схилом, сповільнився, перейшовши на ступу, і зупинився.

Вест якусь мить стояв, пригнувшись до мокрої землі, не в змозі збагнути, як урятувався від смерті. Пошкандибав до дерев. Кожен крок давався йому з величезним зусиллям, усі суглоби в нього були слабкі, як у маріонетки. Відчувши, як у нього підгинаються коліна, він гепнувся в кущі. Рану в нього на голові мацали сильні пальці, хтось бурмотів якісь слова північною мовою.

— Ай! — скрикнув Вест і зовсім трохи розліпив очі.

— Кінчай нити. — На нього згори вниз дивився Шукач. — Звичайна подряпина. Ти дешево відбувся. Ішов мені просто до рук, але тобі все одно поталанило. Я вже не раз хибив.

— Поталанило, — пробурмотів Вест, перевернувся серед мокрого орляку й поглянув на другий кінець долини між стовбурами дерев.

Туман нарешті почав розсіюватись, мало-помалу відкриваючи слід із понівечених возів, понівеченого спорядження, понівечених тіл. Усього того потворного сміття, що лишається після жахливої поразки. Або жахливої перемоги, якщо говорити про прибічників Бетода. Він побачив, як за кількасот кроків якийсь чолов’яга відчайдушно біг до іншого скупчення дерев. Судячи з одягу, він міг бути кухарем. За ним скакав вершник зі списом у руці. Проминувши його вперше, він промазав, але вертаючись, упіймав його та збив на землю. Вест мав би вжахнутися, побачивши, як вершник під’їздить клусом до безпорадного бігуна та заколює його списом, але відчув лише винувату радість. Радість через те, що дісталося не йому.

Схилами долини рухалися й інші постаті, інші вершники. Розігрувались інші маленькі криваві драми, та Вест уже не міг на це дивитися. Він відвернувся та знов опустився в гостинні та безпечні кущі.

Шукач стиха хихотів собі під носа.

— Тридуба всереться, як побачить, кого я злапав. — Він став показувати по черзі на кожного в цій дивній виснаженій забрьоханій компанії. — Напівмертвого полковника Веста, дівчину зі скривавленим молотом, чоловіка з обличчям, схожим на днище казана, а цей-от хлопчина, якщо мені не зраджує пам’ять, командував цим сраним нещастям. Ради мертвих, доля вміє жартувати.

Він поволі захитав головою, всміхаючись Вестові, який тим часом лежав на землі й задихався, як риба на суходолі.

— Тридуба... всереться.


Серед каміння | Раніше, ніж їх повісять | Вечеря для одного