на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Шляхетність

Джезаль зголив останні світлі волосини з підборіддя і сполоснув бритву у мисці. Потім протер її шматою, склав і обережно поклав на столик, милуючись тим, як на перламутровій ручці виблискує сонце.

Витерши обличчя, він — і це була його улюблена частина дня — задивився на себе у дзеркало. Дзеркало було гарне, нещодавно привезене з Віссерина, подарунок батька: овал яскравого, гладенького скла у розкішній, вирізьбленій із темного дерева рамі. Саме таке дзеркало і личило тому вродливому молодику, який так радісно з нього всміхався. Власне, «вродливий» — це ще скромно сказано.

— Ну ти і красень, га? — мовив Джезаль до себе і всміхнувся, торкаючись гладенького підборіддя.

А воно в нього було неабияке. Люди часто називали підборіддя його козирем, хоча й інші частини обличчя також були бездоганними. Він повернувся вправо, потім вліво, щоб краще роздивитися своє прекрасне підборіддя. Не надто велике чи грубе, але й не надто маленьке, жіночне чи слабке. Це, безумовно, було чоловіче підборіддя, з невеликою ямочкою в центрі — сильне і владне, але водночас чуттєве і схильне до розмислів. Чи було ще колись у когось подібне підборіддя? Можливо, у якогось короля чи легендарного героя, і то навряд чи, щоб настільки довершене. Ясно було одне — це шляхетне підборіддя. Простолюдинам така краса навіть наснитися не могла.

Певно, воно дісталося йому від матері, припустив Джезаль. У його батька було досить кволе підборіддя. Як і в його братів, якщо тверезо подумати. Їх було навіть трохи шкода, враховуючи, що йому перепала вся родинна врода.

— Як і більша частина талантів, — промуркотів він радісно до себе.

Джезаль з неохотою відвернувся від люстра і рушив до вітальні, де вдів сорочку і застібнув її на всі ґудзики. Сьогодні він мав виглядати на всі сто. Від цієї думки десь у його животі щось закрутилось, поповзло вгору і застрягло в горлі.

Зараз відкриються ворота. Великий натовп почне штурмувати Аґріонт і займати свої місця на великих дерев’яних лавах, що на Площі маршалів. Тисячі людей. Багато тих, хто був кимось, і ще більше, хто був ніким. Вони вже зібралися: кричать, і штовхаються, і хвилюються, чекаючи на… нього. Джезаль прокашлявся і спробував викинути цю думку з голови. Він і без того витратив на неї половину ночі.

Джезаль підійшов до столу, де стояла таця зі сніданком. Кінчиками пальців взяв сосиску, відкусив краєчок і без апетиту прожував. Тоді наморщив носа і кинув її назад у тарілку. Цього ранку не до сніданку. Він саме витирав пальці серветкою, коли помітив щось на підлозі біля дверей — смужку паперу. Джезаль підняв її і розгорнув. Там був всього один рядок, написаний акуратним, каліграфічним почерком:


Чекаю на тебе ввечері біля статуї Харода Великого, біля Чотирьох Кутів.

А.


— Чорт, — пробурмотів він, не вірячи своїм очам і знову перечитуючи написане.

Склавши записку, він нервово озирнув кімнату. На думку Джезаля спадала лише одна «А». Він не згадував її останні кілька днів, проводив кожен вільний ранок за тренуванням. Але ось вона знову спливла в його голові.

— Чорт!

Джезаль розгорнув записку і ще раз прочитав написане. «Чекаю на тебе ввечері?» Він не зміг стримати вдоволення і незчувся, як уже світився від радості. На його губах вигравала дурнувата посмішка. Таємні зустрічі у темряві? Від хвилювання по спині забігали мурашки. Але таємне рано чи пізно стає явним, а якщо дізнається її брат? Від цієї думки він аж похолов. Вхопивши клаптик паперу обома руками, він уже хотів було його порвати, але в останню мить згорнув і запхав у кишеню.


Вже спускаючись тунелем Джезаль почув шум натовпу. Напрочуд лункий гул, що начебто йшов із самого каміння. Він, звичайно, чув його й раніше, коли був глядачем на минулорічному Турнірі, але тоді від нього не крутило в животі і піт не виступав на шкірі. Бути серед глядачів і бути на арені — дві великі різниці.

Він на мить сповільнив крок, а тоді зупинився, заплющив очі і сперся на стіну, намагаючись глибоко дихати і заспокоїтись, поки галас юрби бив йому у вуха.

— Не хвилюйся. Я знаю, як ти почуваєшся. — Джезаль відчув, як на його плече заспокійливо опустилась рука Веста. — Першого разу я хотів розвернутись і втекти. Але це минеться, коли почнеться поєдинок, повір мені.

— Так, — промимрив Джезаль, — звичайно.

Він сумнівався, що Вест розумів його стан. Може, майор і пройшов через кілька Турнірів, але навряд чи він збирався таємно зустрітися з сестрою свого найкращого друга у вечір після бою. Джезаль подумав, чи був би Вест таким турботливим, якби знав, що за записка лежить у його нагрудній кишені. Навряд.

— Поспішімо, а то ще почнуть без нас.

— Ага.

Джезаль востаннє глибоко вдихнув, розплющив очі і голосно видихнув. Тоді відштовхнувся від стіни і швидким кроком рушив тунелем. Він відчув раптовий напад паніки — де його клинки? Відтак нервово заозирався, а тоді полегшено зітхнув. Клинки він тримав у руках.

У залі на дальньому кінці площі зібрався справжній натовп: тренери, секунданти, друзі, родичі і прихвосні. Втім, учасників турніру було помітно зразу — п’ятнадцять молодиків, що міцно стискали у руках клинки. Страх був відчутним і заразним. Куди не глянь, Джезаль бачив бліді, схвильовані обличчя, спітнілі лоби та неспокійні очі. Нервозності додавав і зловісний шум натовпу, що долинав із-за зачинених двопільних дверей у кінці приміщення, то наростаючи, то стихаючи, наче грозяне море.

Лише один чоловік, здавалося, не зважав на довколишню веремію. Він стояв сам, звідкинувши голову і сперши ногу на стіну, і примруженими очима дивився на присутніх. Більшість учасників була гнучкою, стрункою, спортивною. Він був цілковитою протилежністю: дебелий, кремезний чоловік з темним, коротко стриженим волоссям. У нього були товста шия і квадратна щелепа — щелепа простолюдина, вирішив Джезаль, великого і сильного простолюдина з кепським характером. Джезаль міг би прийняти чоловіка за чийогось слугу, якби не пара клинків, що теліпались у його руці.

— Ґорст, — прошепотів Вест на вухо Джезалю.

— Гм. Більше скидається на чорнороба, ніж на фехтувальника.

— Можливо, але зовнішність буває оманливою.

Галас юрби почав вщухати, а відтак у приміщенні поволі втихли і нервові розмови. Вест звів брови.

— Промова короля, — прошепотів він.

— Мої друзі! Мої співвітчизники! Мої співгромадяни! — мовив дзвінкий голос, який було прекрасно чути навіть крізь масивні двері.

— Хофф, — пирхнув Вест. — Навіть тут він заміняє короля. Одягнув би вже корону та й по всьому, га?

— Місяць тому у цей самий день, — долинуло віддалене ревіння лорд-камерґера, — мої колеги із Закритої Ради підняли питання… чи варто проводити цьогорічний Турнір?

Юрба вибухнула несхвальними криками і свистом.

— Справедливе питання, — продовжив Хофф, — адже у нас іде війна! Смертельна битва на Півночі! Ті свободи, які ми так цінуємо, ті вольності, через які нам заздрить увесь світ, навіть сам наш життєвий устрій постали перед загрозою від цих дикунів!

Клерк почав обходити кімнату, розлучаючи учасників з їхніми сім’ями, тренерами та друзями.

— Удачі, — сказав Вест, поплескавши Джезаля по плечі. — Побачу тебе там. — Джезалю пересохло в роті, тож він лише кивнув у відповідь.

— Це питання підняли хоробрі люди! — Гримів з-за дверей голос Хоффа. — Розумні люди! Патріоти! Мої вірні колеги з Закритої Ради! Я розумів, чому вони могли подумати, що цього року можна обійтися без Турніру! — повисла тривала пауза. — Але я сказав їм: «ні»!

Юрба скажено загула.

— Ні! Ні! — кричав натовп.

Учасників турніру разом із Джезалем вишикували в одну лінію — два ряди, вісім пар. Поки лорд-камерґер розпинався, він взявся оглядати клинки, хоча уже перевіряв їх разів із двадцять.

— Ні, сказав я їм! Чи можемо ми дозволити цим варварам, цим тваринам із крижаної Півночі, втручатися у наш життєвий устрій? Чи можемо ми дозволити, щоб цей вогник свободи посеред мороку світу погаснув? Ні, сказав я їм! Наша свобода не продається, бо вона безцінна! У цьому, мої друзі, мої співвітчизники, мої співгромадяни, у цьому можете не сумніватись… ми виграємо цю війну!

Здійнялась ще одна гігантська хвиля схвальних вигуків. Джезаль зглитнув слину і нервово озирнувся. Поряд із ним стояв Бремер дан Ґорст. Паскудний здоровило мав нахабство підморгнути, а вишкірювався він так, немов йому і море було по коліна.

— «Клятий йолоп», — подумки промовив Джезаль.

— Отже, мої друзі, отже, — долинули останні крики Хоффа, — коли ми стоїмо на самісінькому краєчку страшної небезпеки, то хіба може бути краща нагода для святкування вмінь, сили та майстерності найвідважніших синів нашої нації?! Шановні співвітчизники, шановні співгромадяни Союзу, я познайомлю вас із нашими учасниками!

Масивні двері відчинились, і від раптового, оглушливого ревіння юрби у залі затремтіли крокви. Перша пара фехтувальників вирушила яскравим проходом, а за нею ще одна і ще. Джезаль був упевнений, що застигне, витріщаючись, наче кролик, але коли підійшла його черга, ноги самі мужньо понесли його разом з ногами Ґорста, і підбори блискучих чобіт застукотіли по плитці підлоги у бік високих дверей.

Площа Маршалів змінилась. Доокруж здіймалися величезні, переповнені бурхливим натовпом трибуни, тягнучись усе далі і далі, все вище і вище навсебіч. Поміж тих височенних трибун учасники пройшли, наче по глибокій долині, до центру цієї велетенської арени, а бруси, поперечки й підпори завтовшки як стовбури оточували їх, наче дрімучий ліс. Прямо перед ними, начебто дуже далеко, розташовувалось фехтувальне коло — невеликий кружок висохлої жовтої трави серед моря облич.

У перших рядах Джезаль розрізняв багатіїв і вельмож. Одягнені у свої найкращі шати, вони прикривали очі від яскравого сонця, вдаючи на світський лад, що їх не надто цікавить видовище, що розгорталося перед ними. Далі назад і вище постаті ставали все розмитішими, а їхній одяг — дешевшим. Переважна більшість здавалася просто кольоровими цяточками та плямками, що облямовували далекий край запаморочної чаші, але простолюдини компенсували віддаль своєю жвавістю: вони свистіли, кричали, зводилися навшпиньки і розмахували руками. За ними проглядалися верхівки найвищих будівель, що оточували площу. Їхні стіни та дахи випиналися, як острови в океані, а у вікнах та на парапетах тіснилися крихітні фігурки глядачів.

Джезаль прикипів очима до цієї величної картини. Якась його частина усвідомлювала, що в нього розкритий рот, але її було недостатньо, щоб його стулити. Чорт, його нудило. Знав же, що зранку треба було щось поїсти, але було запізно. А якщо він зблює прямо тут, перед усім цим народом? Джезаль відчув, як його знову накриває хвиля сліпої паніки. Де він залишив свої клинки? Де вони? У руці. У руці. Натовп ревів, зітхав і стогнав безліччю різних голосів.

Учасники Турніру почали відходити від кола. Змагатися сьогодні будуть не всі — більшість лише спостерігатиме. Так наче і без них не вистачало глядачів. Вони попростували до передніх рядів, але Джезаль, на жаль, не йшов із ними. Він рушив до загорожі, де учасники готувалися до поєдинків.

Там він брьохнувся побіля Веста, заплющив очі і витер спітніле чоло, в той час як натовп продовжував галасувати. Все здавалося надто яскравим, надто крикливим, надто гнітючим. Неподалік знаходився маршал Варуз, котрий, перехилившись через огорожу, щось кричав комусь на вухо. Джезаль, марно сподіваючись відволіктися, перевів погляд на королівську ложу за ареною навпроти.

— Схоже, Його Королівській Величності неабияк весело, — шепнув Вест на вухо Джезалю.

— М-м-м.

Король міцно спав, а його корона зсунулася набакир. Джезаль ліниво подумав, що станеться, якщо вона впаде.

Поряд сидів, як завжди, пишно вдягнений кронпринц Ладісла, котрий сяяв щонайрадіснішою посмішкою, так наче всі тут зібралися лише заради нього. Його молодший брат, принц Рейнолт, був цілковитою протилежністю: спокійний, одягнений у непримітний одяг, він тривожно поглядав на свого напівпритомного батька. Їхня матір, королева, сиділа біля них пряма, наче стріла, і з усіх сил вдавала, ніби її найясніший чоловік аж ніяк не спить, а його корона не збирається з хвилини на хвилину гепнутися їй на коліна. Між нею і лордом Хоффом Джезаль зачепився оком за молоду жінку — надзвичайно вродливу. Вона була вдягнена навіть пишніше, ніж Ладісла, якщо таке можливо, і її шию прикрашало намисто з величезних діамантів, що яскраво виблискували на сонці.

— Що це за жінка? — запитав Джезаль.

— О, це принцеса Терез, — прошепотів Вест, — донька великого герцога Орсо, лорда Таліна. Вона визнана красуня і, схоже, що цього разу чутки правдиві.

— Я гадав, що з Таліна годі чекати чогось доброго.

— Я теж таке чув, але, мабуть, вона є винятком, як вважаєш?

Джезаль сумнівався. Так, вигляд вона мала вражаючий, але її очі були холодні та гордовиті.

— Здається, королева хоче, щоб вона вийшла за принца Ладіслу.

Джезаль спостерігав, як кронпринц перехилився через матір, щоб розважити принцесу якоюсь дурнею, а тоді зареготав над власним жартом, нестримно плескаючи себе по коліну. Вона відповіла холодною, вимученою посмішкою — її презирство відчувалось навіть з відстані. Утім, Ладісла цього наче не помітив, а згодом Джезаль відволікся. До кола вайлувато крокував високий чоловік у червоному плащі. Арбітр.

— Пора, — шепнув Вест.

Арбітр сценічно здійняв руку вгору, виставив два пальці, і повільно озирнув присутніх, очікуючи, поки вщухне галас.

— Сьогодні у вас буде можливість побачити два фехтувальні бої! — прогримів він, і поки глядачі аплодували, здійняв другу руку і показав три пальці. — Кожен триватиме до трьох уколів! — Він здійняв угору обидві руки. — Перед вами змагатимуться четверо чоловіків! Двоє з них повернуться додому… з порожніми руками. — Арбітр опустив одну руку і сумно похитав головою, а натовп вторив йому. — Але двоє інших перейдуть до наступного раунду! — Юрба схвально загула.

— Готовий? — запитав маршал Варуз, нахиляючись до плеча Джезаля.

Яке в біса дурне питання. А якщо він неготовий? Що тоді? Все скасовувати? «Вибачте, народе, я неготовий, побачимось наступного року?»

Проте єдине, що Джезаль зміг з себе вичавити, було: «м-м-м».

— Настав час — заволав арбітр, поволі озираючи аудиторію із середини арени, — для нашого першого бою!

— Кітель! — гримнув Варуз.

— Ой. — Джезаль поспіхом розстібнув ґудзики і скинув кітель, водночас за звичкою закасуючи рукави сорочки. Зиркнувши вбік, він побачив, що його супротивник виконує ті самі маніпуляції. Це був високий, худий молодик з довгими руками й ослаблими, трохи сльозистими очима. Не найстрашніший із суперників. Джезаль помітив, що руки хлопця ледь-ледь тремтіли, коли він брав клинки у свого секунданта.

— Учень Зепп дан Віссена, родом із Ростода, що у Старикланді… — арбітр зробив паузу для більшого ефекту, — Куртіс дан Броя!

Здійнялась хвиля палких аплодисментів. Джезаль пирхнув. Ці клоуни аплодуватимуть кому завгодно.

Високий молодик підвівся і, виблискуючи клинками на сонці, рішучим кроком попрямував у бік кола.

— Броя! — повторив арбітр, коли довгов’язий бовдур зайняв свою місце.

Вест дістав з піхов клинки Джезаля. Із брязкотом металу повернулось відчуття нудоти.

Арбітр знову показав у бік загорожі для учасників.

— І його сьогоднішній суперник — офіцер Королівського полку, учень самого лорд-маршала Варуза! — Почулися поодинокі оплески, і старий солдат радісно всміхнувся. — Родом з Лютара, що у Міддерланді, але мешканець Аґріонта… Капітан Джезаль дан Лютар!

Зірвалась ще одна хвиля оплесків, значно гучніших, ніж під час виходу Брої. Галас юрби пронизала низка викриків. Викрикували цифри. Робили ставки. Підводячись, Джезаль відчув черговий напад нудоти.

— Удачі. — Вест подав Джезалю його оголені шпаги, ефесами вперед.

— Йому не знадобиться удача! — зірвався Варуз. — Цей Броя — ніхто! Головне, не давай йому підійти! Тисни його, Джезалю, тисни!

Здавалось, минула ціла вічність, перш ніж Джезаль дістався того кола сухої підстриженої трави. Хоча у його вухах гримів шум натовпу, але серце стукотіло ще голосніше, а спітнілі долоні не переставали крутити ефеси шпаг.

— Лютар! — повторив арбітр, широко всміхаючись і проводячи Джезаля очима.

У голові Джезаля проносились безглузді, недоречні запитання. Чи сидить Арді серед натовпу? Чи переживає щодо того, чи прийде він увечері на зустріч? Чи загине він на війні? Як вони доправили цю траву для фехтувального кола на Площу маршалів? Він глянув на Брою. Чи почувався він так само? Натовп затих, зовсім затих. Важка тиша опустилась на Джезаля, коли він зайняв своє місце у колі, впершись ногами у суху землю. Броя стенув плечима, струснув головою і виставив клинки напоготів. Джезалеві закортіло помочитись. Закортіло, як ніколи у житті. А якщо зараз обмочиться? На штанях проступить велика темна пляма. Чоловік, який обмочився на Турнірі. Від такої ганьби не вибавитися і за сотню років.

— Почали! — прогримів арбітр.

Але нічого не відбулося. Обидва продовжували стояти один навпроти одного, тримаючи клинки напоготові. У Джезаля засвербіла брова. Він хотів її почухати, але не було можливості. Його суперник облизав губи, а тоді зробив обережний крок уліво. Джезаль повторив його рух. Вони насторожено кружляли, легенько хрускаючи черевиками по сухій траві, раз по раз зближаючись. Коли вони достатньо зблизились, світ Джезаля звузився до відстані між вістрями їхніх довгих клинків. Ось їх розділяє один крок. Ось уже фут[10]. Ось усього лише шість дюймів[11]. Усі думки Джезаля були зосереджені на двох блискучих кінчиках клинків. Три дюйми. Броя зробив недоладний випад, але Джезаль відбив його, не замислюючись.

Клинки дзвінко брязнули, і вся арена, наче за чиїмось сигналу, вкотре зайшлася криками, серед яких вирізнялися:

— Прикінчи його, Лютаре!

— Так!

— Укол, укол!

Проте згодом крики знову розчинилися у бурхливому шумі натовпу, який то наростав, то стихав разом із рухами у колі.

Що більше Джезаль вивчав цього довгов’язого бовдура, то менше хвилювався. Його нерви почали заспокоюватися. Броя зробив незграбний укол, і Джезаль легко ухилився. Броя непереконливо рубонув, і Джезаль заввиграшки відбив атаку. Броя зробив випад — геть невмілий, погано виважений, не прорахований. Джезаль відскочив вбік і штрикнув суперника у ребра затупленим кінцем свого довгого клинка. Все було дуже просто.

— Одне очко на користь Лютара! — заволав арбітр, і трибунами прокотилася хвиля оплесків.

Джезаль всміхнувся сам до себе, тішачись схвальним гулом натовпу. Варуз був правий — через цього дурня хвилюватись нічого. Ще один укол, і Джезаль перейде до наступного раунду.

Він повернувся на свою позицію, і Броя зробив те саме, потираючи однією рукою ребра та злісно поглядаючи спідлоба на Джезаля. Останнього це не злякало. Сердиті погляди не варті і гроша, коли ти б’єшся, як дівча.

— Почали!

Цього разу вони швидко зійшлись і обмінялись кількома ударами. Джезаль не міг повірити, як повільно рухається його суперник. Складалось враження, ніби його шпаги важать по тонні кожна. Броя тицяв своїм довгим клинком навмання в повітря, сподіваючись зачепити Джезаля довгими руками. Він досі майже не використовував короткий клинок, не чергував його із довгим. Більш од того, Броя вже виглядав захеканим, хоча вони змагалися тільки десь із дві хвилини. Цей неотеса взагалі хоч тренувався? Чи, може, його просто підібрали десь на вулиці для рівної кількості учасників? Джезаль відскочив й обійшов свого суперника. Броя спробував його зачепити — впертий, але невмілий. Поєдинок почав перетворюватися на цирк. Нерівноцінні суперники рідко кого цікавлять, а через незграбність цього йолопа Джезаль не міг розкрити свій потенціал.

— Ну скільки можна! — вигукнув він.

По трибунах прокотився сміх. Броя зціпив зуби і вирішив показати все, на що був здатен, але це нічого не змінило. Джезаль легко відбивав його слабкі спроби наступу, вивертався, колував, поки його безпорадний суперник плівся услід, завжди на три кроки позаду. У нього не було ні точності, ні швидкості, ні думки. Кілька хвилин тому Джезаля ледь не жахала перспектива бою із цим незугарним телепнем. А тепер його брала нудьга.

— Ха! — вигукнув він, раптово переходячи у напад і захоплюючи суперника зненацька різким ударом, від якого той похитнувся і позадкував.

Натовп ожив і схвально заревів. Він робив випади безнастанно. Броя відчайдушно захищався, відтак, збитий з рівноваги, він позадкував, відбив ще один удар, а насамкінець спіткнувся, розкинув руки і, випустивши короткий клинок, беркицьнувся на задницю поза межами кола.

Трибуни вибухнули сміхом, і Джезаль не стримався, щоб і собі не усміхнутись. Бідний дурник виглядав напрочуд кумедно, лежачи на спині і по-черепашому метляючи ногами у повітрі.

— З рахунком два — нуль, — заволав арбітр, — перемогу здобуває капітан Лютар!

Коли Броя перевернувся, сміх змінило улюлюкання. Здавалося, незграба от-от заплаче. Джезаль підійшов і подав йому руку, але був неспроможний повністю стерти з лиця насміх. Його переможений суперник демонстративно відвернувся, підвівся із землі і поглянув на нього наполовину з ненавистю, наполовину з образою.

Джезаль спокійно стенув плечима.

— Хто тобі винен, що ти бездар.


— Ще? — запитав Каспа, простягаючи пляшку непевною рукою. Його очі були затьмарені від надміру випитого.

— Ні, дякую.

Джезаль обережно відвів пляшку, перш ніж Каспа встиг налити. Якусь мить той здивовано витріщався, а тоді повернувся до Джеленгорма.

— Ще?

— Безумовно.

Здоровань пустив свою склянку по шерехатій стільниці з таким виразом, наче стверджував, що він не п’яний, хоча факти вказували на цілком протилежне. Каспа нахилив пляшку, вдивляючись у склянку так, ніби вона знаходилася десь далеко. Джезаль спостерігав, як горло пляшки спершу гойдається у повітрі, а тоді дзеленькоче об край склянки. Спостерігати за цим, розуміючи, що ось-ось має статися неминуче, було майже болісно. Вино розлилося по столу, ляпнувши на коліна Джеленгорму.

— Ти п’яний! — поскаржився здоровань, і, піднявшись, почав обтріпуватись великими, непевними руками, заодно перекинувши власний стілець. Кілька відвідувачів поглянули на їхній столик з неприхованим презирством.

— Без-зумовно, — прогиготів Каспа.

Вест на мить відірвав очі від своєї склянки.

— Ви обидва п’яні.

— Це не наша провина, — Джеленгорм намацував стілець. — Це все він!

Здоровань вказав тремтячим пальцем на Джезаля.

— Він переміг! — заклекотів Каспа. — Ти переміг, і це правда, тому тепер нам треба святкувати!

Джезаль бажав би, аби святкування було менш бурхливим. Йому вже ставало соромно.

— Моя кузина Арісс бл’а на арені і бачила фсе. Вона була дуж’ вражена. — Каспа по-братерськи обійняв Джезаля. — Гадаю, ти її приголом… приголошмш… пригломшив.

Він цмокав слинявими губами перед обличчям Джезаля, намагаючись вимовити слово.

— Вона дуж’ багата, знаєш, дуж’ багата. Приголошмшена.

Джезаль наморщив носа: його і близько не цікавила та бліда кузина-простачка, якою би багатою вона не була, а ще у Каспи тхнуло з рота.

— Хорош-ш-ш-а… красива.

Джезаль вивільнився з обійм лейтенанта і відштовхнув його, не особливо церемонячись.

— То коли ми вирушаємо на Північ? — запитав Брінт трохи заголосно, так наче йому, як нікому іншому, кортіло взятися за справу якомога швидше. — Сподіваюся, що скоро. Повернемося до зими, правда, майоре?

— Хе, — пирхнув Вест, хмурніючи, — з нашими темпами ще пощастить, якщо ми до зими хоча б відбудемо.

Брінт, схоже, не очікував такої відповіді.

— Ну, я певен, що ми задамо тим дикунам по повній, як тільки зможемо.

— Задамо їм! — заволав Каспа.

— Ага, — Джеленгорм кивнув на знак згоди.

Вест був не в тому настрої.

— Я б не був у цьому таким певним. Ви бачили, в якому стані деякі з так званих рекрутів? Вони ледве ходять, а про те, щоб воювати, краще промовчу. Це ганьба.

Джеленгорм сердито відмахнувся помахом руки.

— Вони просто йобані дикуни і не більше! Ми їм таких кучерів нарвемо на сраці, як ото Джезаль нарвав сьогодні тому недоумку, правда, Джезалю? Повернемося ще до зими, усі так кажуть!

— Ти знаєш, яка там місцевість? — запитав Вест, перехиляючись через стіл. — Самі ліси, гори і річки. Воювати до пуття ніде, доріг теж майже немає. Перш ніж рвати комусь кучері на сраці, його ще впіймати треба. Повернемось до зими? Хіба що до наступної зими, якщо взагалі повернемось.

Очі Брінта зробилися круглими від переляку.

— Ти ж не серйозно!

— Ні… ні, ви праві. — Вест зітхнув і струснувся. — Я впевнений, що все вийде якнайкраще. Кожен заживе слави і підвищення по службі, а до зими повернеться додому. Тільки б я все ж таки прихопив щось тепле — так, про всяк випадок.

Запала ніякова тиша. Вест суворо супився — такий вираз на його обличчі свідчив про те, що цим вечором веселощів від нього вже не дочекаєшся. Брінт із Джеленгормом виглядали спантеличеними та понурими. І тільки Каспа зберіг свій добрий гумор: він розвалився на стільці, примруживши очі, і перебував у блаженному невіданні щодо всього, що відбувалося навколо.

Оце так святкування.

Джезаль своєю чергою почувався втомленим, роздратованим і стривоженим. Стривоженим через Турнір, через війну… через Арді. Складена записка досі лежала у його кишені. Він зиркнув краєм ока на Веста, але швидко відвів погляд. Його мучила совість. Він ще ніколи не почувався по-справжньому винним, і це нове почуття йому не подобалось. Якщо він не зустрінеться з нею, то відчуватиме провину через те, що залишив її наодинці. Якщо зустрінеться, почуватиметься винним, що порушив слово, дане Весту. Нічогенька дилема. Джезаль взявся гризти ніготь на великому пальці. Що, до дідька, не так із цією клятою сімейкою?

— Що ж, — різко сказав Вест, — мені пора. Завтра ранній підйом.

— Угу, — буркнув Брінт.

— Гаразд, — сказав Джеленгорм.

Вест поглянув Джезалю в очі.

— Можна з тобою переговорити?

Вираз його обличчя був серйозним, суворим, навіть сердитим. Джезалю наче хто голку встромив у серце. А якщо Вест дізнався про записку? А якщо Арді розказала йому? Майор розвернувся і рушив у тихий закуток. Джезаль лише озирався, відчайдушно шукаючи якийсь вихід.

— Джезалю! — гукнув Вест.

— Іду, іду.

Джезаль через силу підвівся і пішов услід за товаришем, усміхаючись безневинною, як він сподівався, посмішкою. Може, це щось інше, ніяк не пов’язане з Арді. Тільки б це було щось інше.

— Не хочу, щоб хтось іще дізнався про це… — Вест озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не дивиться. Джезаль зглитнув слину. З хвилини на хвилину він отримає по пиці. Принаймні один раз. Його ще ніколи не били як слід по обличчю. Якось одна дівчина дала йому дзвінкого ляпаса, але це зовсім різні речі. Він приготувався, як міг, зціпивши зуби і ледь суплячись.

— Бурр призначив дату. У нас чотири тижні.

Джезаль безтямно дивився на нього.

— Що?

— До відправки.

— Відправки?

— В Енґлію, Джезалю!

— Ой, точно… В Енґлію, авжеж! Чотири тижні, кажеш?

— Я вирішив тобі сказати, оскільки ти заклопотаний Турніром, щоб мав час підготуватись. Тільки нікому більше не кажи.

— Так, звичайно.

Джезаль витер піт із чола.

— Ти в порядку? Виглядаєш блідим.

— Я в нормі, в нормі. — Він глибоко вдихнув. — Стільки переживань, знаєш — фехтування і… все таке.

— Не хвилюйся, ти сьогодні гарно виступив. — Вест поплескав його по плечі. — Але попереду довгий шлях. Тобі потрібно перемогти ще у трьох боях, перш ніж ти зможеш назватися чемпіоном, і кожен наступний суперник буде сильнішим від попереднього. Не розслабляйся, Джезалю, і сильно не напивайся! — кинув він наостанок, рушаючи до дверей.

Джезаль полегшено зітхнув, повертаючись до столу, за яким сиділи інші. Його ніс досі був цілий.

Пересвідчившись, що Вест не збирається повертатись, Брінт почав скаржитись.

— Що це таке, в дідька, було? — запитав він, суплячись і тицяючи великим пальцем на двері. — Ні, я, звісно, знаю, що він… ну, великий герой, і все таке, але хіба так можна?!

Джезаль поглянув на нього згори вниз.

— Що можна?

— Ну, говорити так, як він! Це… це поразництво! — Від випивки він посміливішав, і в нього почав розв’язуватися язик. — Це… теє, як його… слова боягуза, ось що!

— Послухай-но мене, Брінте, — розсердився Джезаль, — він воював у трьох генеральних боях і першим кинувся крізь пролом під час облоги в Ульріоку! Нехай він і не блакитної крові, але хоробрості у нього не позичати! Крім того, він знається на військовій справі, знає маршала Бурра і розбирається в Енґлії! А що знаєш ти, Брінте? — Джезаль скривив губи. — Окрім як програвати в карти і цмулити вино?

— А як на мене, то це все, що треба знати чоловікові! — нервово пожартував Джеленгорм, стараючись розрядити обстановку. — Ще вина! — вигукнув він у простір.

Джезаль опустився на стілець. Якщо настрій товариства до відходу Веста і так був пригніченим, то зараз все лише погіршилось. Брінт дувся. Джеленгорм похитувався на стільці. Каспа міцно заснув, розлігшись на мокрому столі, і тихо собі похропував.

Джезаль допив своє вино й окинув поглядом безрадісні обличчя. Чорт, ну і нудно. Аж тепер до нього прийшло усвідомлення очевидного факту: розмови п’яниць цікаві лише п’яницям. Від кількох склянок вина залежить, виявиться людина веселим товаришем чи нестерпним йолопом. Джезаль замислився, чи був він також, коли напивався, таким самим нудним п’яницею, як Каспа, Джеленгорм і Брінт.

Він силувано всміхнувся, поглядаючи на ображеного виродка. Джезаль подумав, що якби був королем, то за пустопорожні бесіди засуджував би до смертної кари або хоча би на тривалий термін ув’язнення. Він підвівся зі стільця.

Джеленгорм звів на нього очі.

— Ти куди?

— Треба відпочити, — кинув Джезаль. — Завтра тренування.

Це все, що він міг зробити, аби просто не втекти з-за столу.

— Але ж ти виграв! Хіба не хоч відсвяткувати?

— Це був тільки перший раунд. Мені треба перемогти ще трьох бійців, кожен з яких буде кращим за сьогоднішнього незграбу.

Джезаль зняв свій плащ зі спинки стільця і накинув його на плечі.

— Як хочеш, — мовив Джеленгорм, голосно присьорбнувши зі склянки.

Каспа на мить підняв голову зі столу — від розлитого вина його волосся з одного боку прилипло до голови.

— Вше йдеж?

— Угу, — буркнув Джезаль, розвертаючись й виходячи надвір.

На вулиці завивав холодний вітер, від чого Джезаль ще більш протверезів. Аж занадто протверезів. Йому негайно було потрібне розумне товариство, але де ж його знайти так пізно ввечері? На думку спадало лише одне місце.

Джезаль вийняв з кишені записку і при тьмяному світлі, що падало з вікон таверни, перечитав її ще раз. Якщо поквапитись, то він ще може встигнути її застати. Повільним кроком Джезаль рушив до Чотирьох Кутів. Вони лише поговорять, от і все. Йому потрібно було з кимось поговорити…

Ні. Джезаль змусив себе зупинитись. Скільки можна вдавати, що він хоче бути її другом? Дружба між чоловіком і жінкою — це коли тривалий час один бігає за іншим, але з того нічого не виходить. Подібна перспектива його не цікавила.

А що тоді? Одруження? На дівчині без правильної крові і грошей? Немислимо! Він уявив, як знайомить Арді з сім’єю:

— Це моя дружина, батьку!

— Дружина? А хто її родичі?

Він здригнувся від цієї думки.

Але якби вони могли знайти компроміс, при якому усім було б добре? Його ноги поволі рушили вперед. Не дружба і не одруження, а щось гнучкіше? Він простував широким кроком до Чотирьох Кутів. Вони могли б таємно зустрічатися, розмовляти, сміятися — можливо, десь, де є ліжко…

Ні. Ні. Джезаль знову спинився і ляснув себе спересердя по голові. Він не міг дозволити, щоб це сталося, навіть якби вона на це погодилась. Вест — це одне, а якщо дізнаються інші? Йому це, звісно, не зашкодить, але її репутація буде загублена. Загублена. Від цієї думки по його тілу забігали мурашки. Вона не заслуговувала на таке. Не можна просто звалити цю проблему на її плечі. Аж ніяк не можна. І все заради того, щоб він трохи розважився? Який егоїзм! Джезаль був приголомшений, що усвідомив це лише зараз.

Отже, логіка вже вдесяте за день загнала його в кут: ці зустрічі не обіцяли нічого хорошого. Скоро вони так чи інакше відбудуть на війну і це поставить крапку на його безглуздій закоханості. В такому разі гайда додому спати, а завтра можна весь день тренуватись. Тренуватись і тренуватись, доки маршал Варуз не виб’є її з його голови. Він глибоко вдихнув, розправив плечі, повернувся і рушив до Аґріонта.


Статуя Харода Великого стриміла з темряви на мармуровому п’єдесталі заввишки як Джезаль і здавалася надто великою і пишною для цього тихого куточка біля Чотирьох Кутів. Усю дорогу він сахався кожної тіні, оминав людей і старався залишатись максимально непримітним. Правда, людей траплялося небагато. Було пізно, і Арді, найімовірніше, давно вже пішла додому, якщо вона взагалі приходила.

Джезаль нервово обійшов статую, вдивляючись у темряву, почуваючись цілковитим дурнем. Він проходив цей квартал багато разів до цього і ніколи про нього не задумувався. Хіба це, зрештою, не громадське місце? Він мав таке ж право знаходитися тут, як і будь-хто інший, але все одно почувався злодієм.

Квартал був безлюдним. Це радувало. Все виходило якнайкраще. Тут він нічого не здобуде, тільки втратить. Тоді чому він почувався таким невимовно пригніченим? Джезаль звів очі на обличчя Харода, зустрівшись із тим кам’яним виразом, який скульптори притримують для найвеличніших осіб. Він, себто Харод, мав гарне, вольове підборіддя, майже таке, як у Джезаля.

— Прокинься! — прошипів голос поряд із його вухом.

Джезаль по-дівчачому писнув, відсахнувся, спіткнувся і впав би, якби не схопився за здоровенну ногу короля Харода. Перед ним стояла темна постать у каптурі.

Пролунав сміх.

— Ти тільки не обпісяйся.

Арді. Вона відкинула каптур. Скісне світло з вікна освітило нижню половину її обличчя, явивши скривлену посмішку.

— Це всього лише я.

— Я тебе не побачив, — безглуздо пробурмотів Джезаль, поспішно відпускаючи велику кам’яну ногу, за яку він так відчайдушно вхопився, і стараючись виглядати невимушено.

Варто було визнати: початок виявився невдалим. Він не мав потягу до подібних шпигунських забавлянок. Арді, навпаки, почувалася, як риба у воді. Він було навіть задумався, чи не робила вона щось подібне раніше.

— Тебе самого останнім часом непросто побачити, — відказала вона.

— Ну, е-е… — протягнув він, досі не оговтавшись від шоку, — я був зайнятий через Турнір і тому подібне…

— О так, куди ж без надважливого Турніру. Я бачила твій сьогоднішній бій.

— Справді?

— Дуже вражаюче.

— Е-е, дякую. Я…

— Тобі щось сказав мій брат?

— Про фехтування?

— Ні, довбню. Про мене.

Джезаль замовк, намагаючись придумати, як краще відповісти на це питання.

— Ну, він…

— Ти його боїшся?

— Ні!

Пауза.

— Ну добре, так.

— Але ти все одно прийшов. Певно, це має мені полестити. — Вона поволі обійшла Джезаля, раз у раз міряючи його поглядом. — Однак ти забарився. Уже пізно. Мені скоро треба повертатися додому.

Було у її погляді щось таке, що не давало його стривоженому серцю заспокоїтись. Радше навпаки. Він повинен сказати їй, що вони більше не зможуть бачитись. Що це неправильно для них обох. Що із цих зустрічей ніякого добра не буде… ніякого добра…

Джезаль часто дихав, напружений, схвильований, неспроможний відвести очей від її затіненого обличчя. Він повинен сказати їй просто зараз. Хіба не для цього він сюди прийшов? Джезаль відкрив було рота, але всі його аргументи раптом здалися далекими, невиразними та непереконливими, годящими для інших людей в інших часах.

— Арді… — почав він.

— М-м-м?

Вона рушила до нього, схиливши голову набік. Джезаль позадкував, але вперся у статую. Вона підходила все ближче, ледь розтуливши губи, не зводячи очей з його губ. Що в цьому, зрештою, такого неправильного?

Ось вона зовсім близько, тягнеться до нього. Джезаль відчував її запах — він одурманював його. Відчував її теплий подих на своїй щоці. Хіба в цьому може бути щось погане?

Він відчув, як вона провела холодними кінчиками пальців по його обличчю, аж до підборіддя, а тоді, взявши його за волосся, нахилила його голову до себе. Її пухкі і теплі губи торкнулися його щоки, тоді підборіддя, а потім і самих губ. Вони злилися у ніжному поцілунку. Вона притиснулася до нього, обійнявши однією рукою його за спину. Вона пестила язиком його ясна, його зуби, його власний язик, ледь чутно постогнуючи від задоволення. Мабуть, він теж постогнував, хоч і не знав достеменно. Все його тіло приємно поколювало, кидаючи то в жар, то в холод, а думати він міг лише про її губи, так наче ніколи раніше він не цілувався. Хіба в цьому може бути щось погане? Вона куснула його губу — сильно, але не боляче.

Джезаль розплющив очі. Він ледве стояв на ногах, майже не дихаючи і тремтячи. Арді дивилася на нього знизу вгору. Він бачив, як блискотіли у пітьмі її очі, спостерігаючи за ним уважним, цікавим поглядом.

— Арді…

— Що?

— Коли ми знов побачимось? — У його горлі пересохло, голос був хрипким. Вона опустила очі, а на її вустах заграла легка, жорстока посмішка — так наче вона змусила його розкрити карти і виграла у нього цілу купу грошей. Йому було байдуже. — Коли?

— О, я тебе повідомлю.

Він мав поцілувати її ще раз. До сраки наслідки. Нахуй Веста. До дідька все. Він нахилився до неї, заплющивши очі.

— Ні, ні, ні. — Вона відвела його губи від своїх. — Треба було прийти раніше.

Вона вирвалась від нього і, все ще з усмішкою на губах, поволі пішла геть. Джезаль дивився їй услід — німий, закляклий, вражений, — зіпершись на холодний кам’яний п’єдестал. Він ще ніколи так не почувався. Ніколи.

Вона озирнулась, всього раз, наче хотіла перевірити, чи він досі дивиться. Його груди майже болісно стиснулися від одного її погляду, а тоді вона завернула за ріг і зникла.

Він постояв так якусь мить, витріщаючись і в спромозі тільки дихати. Але тут на площу увірвався холодний вітер, який повернув Джезаля з небес на землю. Фехтування, війна, його друг Вест, його обов’язки. Всього один поцілунок. Один поцілунок, і вся його рішучість витекла, як сеча із надтріснутого нічного горщика. Він роззирнувся, несподівано почуваючись себе винним, спантеличеним і переляканим. Що він накоїв?

— Чорт, — сказав він.


Питання | На лезі клинка | Темні діла