на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Варвари біля воріт

Джезаль мчав вуличкою вздовж рову, дотираючи і без того потерту бруківку, а справа від нього тягнувся нескінченний білий мур, де одна башта змінювала іншу. Так виглядала його щоденна пробіжка навкруг Аґріонта. Після того, як він зав’язав із пиятикою, його витривалість помітно покращилась. Він навіть практично не засапувався. Ще тільки займався світанок, тож на вулицях міста люди майже не траплялися. Поодинокі перехожі лише поглядали на нього, коли він пробігав повз, іноді навіть підбадьорювали словом, але Джезаль ледве їх помічав. Його очі були прикуті до блискучої води, що плюскотіла у рові, а голова заклопотана зовсім іншим.

Арді. Хіба він міг думати про щось іще? Джезаль гадав, що після того, як Вест його попередив, після того, як вони перестали бачитись, його думки згодом повернуться до інших справ та інших жінок. Він наполегливо працював над фехтуванням, намагався проявити інтерес до своїх обов’язків офіцера, але ніяк не міг зосередитись, а інші жінки тепер видавалися йому блідими, невиразними, нудними істотами. Довгі пробіжки та монотонні вправи з палицею і колодою створювали достатньо можливостей для того, щоб його думки могли собі блукати як завгодно. Рутина мирної служби була ще гіршою: то читаєш нудні документи, то охороняєш те, що не варте охорони. Джезаль неминуче відволікався, і тоді у думках знову зринала вона.

Арді у простому селянському вбранні, розпашіла і спітніла від важкої роботи в полі. Арді у пишних шатах принцеси, обвішана блискучими коштовностями. Арді купається у лісовому ставку, а він підглядає за нею з-за кущів. Пристойна і скромна Арді сором’язливо поглядає на нього з-під своїх вій. Арді — повія біля доків, що манить його рукою до брудного проходу. Фантазії були розмаїтими, проте усі вони закінчувались однаково.

Його годинна пробіжка навкруг Аґріонта завершилась, тож він потупотів через міст і повернув до південної брами. Обдарувавши вартових денною дозою байдужості, Джезаль пробіг через тунель, піднявся по довгому пандусі у фортецю і повернув у сторону дворика, де на нього мав чекати маршал Варуз. Увесь цей час його думки крутилися довкола Арді.

Складалось враження, наче у нього не було інших клопотів. Ось-ось мав відбутися Турнір. Йому доведеться битися перед несамовитим натовпом, і там будуть його друзі і сім’я. Турнір міг зміцнити його репутацію… або згубити її. Йому слід було би лежати безсонними ночами, пітніючи та безкінечно хвилюючись про стійки, тренування та клинки. І все ж у ліжку його займали інші думки.

А ще насувалася війна. Тут, на сонячних вуличках Аґріонта, було легко забути про те, що Енґлію захопили орди скажених варварів. Скоро він вирушить на Північ, щоб вести свою роту в бій. Ось про що точно варто подумати. Хіба війна — не жах? Його могли поранити, пошрамувати, а то й навіть убити. Джезаль спробував уявити криве і перекошене обличчя розписаного велетня Фенріра Страховидла, легіони волаючих дикунів, що вриваються в Аґріонт. Війна, без сумніву, була жахливою справою. Жахливою і небезпечною.

Гм-м…

Арді була родом з Енґлії. А якби, скажімо, вона потрапила до рук північан? Джезаль би, звісно, кинувся на порятунок. Їй не нашкодять. Принаймні, сильно. Хіба тільки трохи порвуть одяг та й по всьому? Вона, безумовно, буде налякана, вдячна. Він, звісно, буде змушений її заспокоювати. Може, вона навіть знепритомніє? Можливо, йому доведеться її нести, і голова Арді уткнеться йому в плече. Можливо, йому доведеться вкласти її в ліжко й роздягти. Мабуть, їхні губи торкнуться, зовсім легенько, вона ледь-ледь розтулить вуста, і тоді…

Джезаль, спотикаючись, ішов по дорозі. Він відчув, як у паху почало приємно набухати. Приємно, але зовсім недоречно для швидкого бігу. Крім того, він майже дістався внутрішнього дворика, а такий стан не годився для фехтування. Джезаль почав нервово озиратись, шукаючи, на що відволіктись, і ледь не попирхнувся. Біля стіни стояв Майор Вест, одягнений для тренування, і спостерігав за ним із надзвичайно похмурим виразом обличчя. На мить Джезаль замислився, чи не міг його друг здогадатися, про що він думав. Джезаль винувато зглитнув слину і відчув, як до обличчя припливає кров. Вест не міг нічого знати. Але він однозначно був чимось невдоволений.

— Лютаре, — буркнув він.

— Весте.

Джезаль задивився на свої черевики. З того часу, як Веста призначили у штаб лорд-маршала Бурра, вони не надто добре ладнали. Джезаль намагався за нього радіти, але його не полишало відчуття, що він був кращим кандидатом. Зрештою, він мав чудову кров, і неважливо, був у нього досвід чи ні. Крім того, у повітрі досі витала тема Арді — те неприємне і безглузде попередження Веста. Всі знали, що Вест першим кинувся крізь пролом під час облоги Ульріока. Всі знали, що в нього важкий, диявольський характер. Це завжди захоплювало Джезаля, поки він не відчув цей характер на собі.

— Варуз чекає, — Вест опустив схрещені на грудях руки і рушив до арки, — і він сьогодні не один.

— Не один?

— Маршал вважає, що тобі пора звикати до глядачів.

Джезаль спохмурнів.

— Дивно, що при теперішніх обставинах, коли попереду війна і тому подібне, когось ще цікавить фехтування.

— Не дивуйся. Бої, фехтування і тому подібні військові заморочки зараз у великій пошані. У кожного тепер є шпага — навіть у тих, хто нею ні разу у житті не користався. Народ охопила справжня лихоманка через той Турнір, повір мені.

Джезаль закліпав, коли вони увійшли на осяяне сонцем подвір’я. Вздовж однієї стіни нашвидкуруч звели тимчасові трибуни, які від краю до краю займали люди — чоловік шістдесят, якщо не більше.

— А ось і він! — вигукнув маршал Варуз.

Серед глядачів пролунали стримані оплески. Джезаль відчув, що посміхається — серед юрби було кілька дуже важливих людей. Він побачив верховного суддю Маровію, який погладжував свою довгу бороду. Недалеко від нього сидів лорд Ішер, який уже почав нудитися. А в першому ряді світився у легкій кольчузі і завзято аплодував сам кронпринц Ладісла. Людям позаду нього доводилось витягувати шию, щоб побачити щось за пером, яке колихалось на його розкішному капелюсі.

Варуз вручив Джезалю клинки, продовжуючи радісно всміхатись.

— Не смій виставити мене дурнем! — прошипів він.

Джезаль нервово закашлявся, розглядаючи ряди нетерплячих глядачів. Його серце завмерло. З юрби виринула беззуба посмішка інквізитора Ґлокти, а за ним… сиділа Арді Вест. Вона мала вираз, який досі не з’являвся у фантазіях Джезаля: на третину похмурий, на третину докірливий і на третину просто знуджений. Він відвернувся, втупившись у стіну навпроти і подумки лаючи себе за боягузтво. Складалось враження, що він уже нікому не міг подивитись прямо в очі.

— Поєдинок напівзагостреними шпагами! — прогримів лорд-маршал. — Змагаємось до трьох уколів!

Вест вже оголив клинки і рухався до кола, яке було окреслене білою крейдою на акуратно викошеній траві. Серце Джезаля гучно гупало у грудях, коли він, гостро відчуваючи на собі погляди юрби, незграбно дістав з піхов власну зброю. Він зайняв своє місце навпроти Веста, ретельно вперши ноги в траву. Вест здійняв свої шпаги, Джезаль зробив те саме. Якусь мить вони непорушно дивились одне на одного.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Невдовзі стало зрозуміло, що Вест не збирався піддаватися Джезалю. Він наступав із ще більшим запалом, ніж зазвичай, частуючи його шквалом важких випадів, тож їхні шпаги часто лунко схрещувались. Джезаль відступав, досі хвилюючись від пильних поглядів всіх тих людей, деякі з котрих були до біса важливими, але коли Вест підвів його до краю кола, емоції капітана притупились, а гору взяли рефлекси. Він відскочив, щоб мати місце для маневрів, і почав відбивати випади то лівою, то правою, вивертаючись та витанцьовуючи так, що його було не спіймати.

Люди розчинились, навіть Арді зникла. Шпаги рухались самі по собі — вперед-назад, вгору-вниз. Йому навіть не доводилось на них дивитись. Він звернув свою увагу на очі Веста, спостерігав, як він, намагаючись передбачити його наступні кроки, зиркав то на землю, то на зброю, то на танцюючі ноги Джезаля.

Джезаль заздалегідь відчув, що наближається випад. Вдавши, що кидається в один бік, він повернув у інший, спритно прослизнувши за спину Веста, саме тоді, коли той рвонувся вперед. Після цього йому просто залишалося прикласти ногу до заду супротивника і випхати його за межі кола.

— Укол! — вигукнув маршал Варуз.

Коли майор розпластався на землі, юрбою прокотилась хвиля сміху.

— Укол у сраку! — зареготав кронпринц, весело погойдуючи з боку в бік пером на капелюсі. — Одне очко на користь капітана Лютара!

Тепер, лежачи обличчям у бруді, Вест здавався не таким уже й загрозливим. Джезаль легенько вклонився публіці і, коли зводив голову, ризикнув посміхнутися до Арді. На його розчарування, вона навіть не дивилася на нього. Арді з ледь помітною, жорстокою посмішкою спостерігала, як її брат вовтузиться на запилюженій землі.

Вест поволі звівся на ноги.

— Гарний маневр, — пробурмотів він крізь зціплені зуби, повертаючись у коло.

Джезаль знову зайняв своє місце, заледве приховуючи посмішку.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Вест знову агресивно наступав, але Джезаль саме почав входити у смак. Вигуки публіки то стихали, то гучнішали — в міру того, як він витанцьовував із боку в бік. Джезаль почав надавати своїм рухам певної сценічності, і глядачі це помітили — щоразу, коли він зводив нанівець зусилля Веста, юрба відповідала оханням та аханням. Він ще ніколи так добре не фехтував, ніколи ще так вправно не рухався. Майор потроху втомлювався, а його удари втрачали енергійність. Ось їхні шпаги знову схрестились, брязнувши металом. Джезаль викрутив праве зап’ястя і вирвав зброю з пальців Веста, а тоді ступив уперед і різонув шпагою у лівій руці.

— А-а!

Вест скривився і впустив свій короткий клинок, відскакуючи і хапаючись за передпліччя. На землю закрапала кров.

— Два — нуль! — вигукнув Варуз.

Кронпринц, побачивши кров, так різко зірвався на ноги, що аж капелюх злетів з нього.

— Чудово! — заволав він. — Блискуче!

Інші глядачі теж підвелися зі своїх місць і гучно заплескали. Широко всміхаючись, Джезаль тішився їхньою підтримкою, кожен м’яз у його тілі поколювало від радості. Тепер він зрозумів, навіщо тренувався весь цей час.

— Гарна робота, Джезалю, — пробурмотів Вест, по руці якого стікала цівка крові. — Ти став надто вправним для мене.

— Вибач за поріз.

Джезаль всміхнувся. Він аж ніяк не шкодував про це.

— Пусте. Це лише подряпина.

Вест рушив геть, хмурячись і тримаючись за зап’ястя. Ніхто, а тим паче Джезаль, не звернув на нього особливої уваги. Турнір, і це знає кожен, створений для переможців.

Першим, хто піднявся з лав і привітав його з перемогою, був лорд Маровія.

— Який багатообіцяючий молодик! — сказав він, тепло всміхаючись до Джезаля. — Але чи зможе він здолати Бремера дан Ґорста?

Варуз по-батьківськи поплескав Джезаля по плечу.

— Я певен, що за сприятливих обставин він може здолати кого завгодно.

— Гм-м… А ви бачили, як фехтує Ґорст?

— Ні, проте я чув про його надзвичайну майстерність.

— О так, Ґорст іще той чортяка. — Верховний суддя звів кошлаті брови. — Не можу дочекатися, коли вони зійдуться у двобої. Ти ніколи не думав зайнятися правом, капітане Лютар?

Джезаль був захоплений зненацька.

— Е-е, ні, ваша милосте, тобто… Я військовий.

— Само собою. Але битви і тому подібне можуть неабияк попсувати нерви. Якщо раптом вирішиш змінити свою думку, звертайся, і ми щось для тебе підшукаємо. Мені завжди потрібні перспективні люди.

— Е-е, дякую.

— Що ж, тоді до зустрічі на Турнірі. Удачі, капітане, — кинув він через плече, поволі віддаляючись. Верховний суддя натякав, що Джезалю вона неабияк знадобиться.

Його Високість принц Ладісла проявив більший оптимізм.

— Ти — моя людина, Лютаре! — вигукнув він, рубаючи пальцями повітря, наче це були фехтувальні клинки. — Я подвою свою ставку на тебе!

Джезаль догідливо вклонився.

— Ви надто ласкаві, Ваша Високосте.

— Ти — моя людина! Солдат до того ж! Фехтувальник повинен уміти битися за свою країну, чи не так, Варузе? Чому цей Ґорст не служить у війську?

— Гадаю, що служить, Ваша Високосте, — м’яко сказав лорд-маршал. — Він родич лорда Брока, і служить в його особистій гвардії.

— А-а… — на мить принц спантеличився, але відразу ж пожвавішав. — Але ти все одно — моя людина! — вигукнув він до Джезаля, знову тицяючи у повітря пальцями так, що на його капелюсі загойдалося перо. — Ти — мій фаворит!

І принц, пританцьовуючи і виблискуючи декоративною кольчугою, попрямував до арки.

— Дуже вражаюче. — Джезаль різко обернувся, а відтак незграбно відступив назад. Звідти на нього насмішкувато дивився Ґлокта. Як для каліки, він надзвичайно вправно підкрадався. — Як усім пощастило, що ти, зрештою, не облишив тренування.

— Я і не збирався, — холодно відрізав Джезаль.

Ґлокта посмоктав свої порожні ясна.

— Як скажете, капітане.

— Так і скажу. — Джезаль грубо відвернувся, сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться говорити з цим бридким типом. І виявив, що дивиться прямо в обличчя Арді, котра стояла всього за фут від нього.

— Ой! — затнувся він, відступаючи на крок назад.

— Джезалю, — мовила вона, — давно не бачились.

— Е-е… — Він почав нервово озиратись. Ґлокта поплентався геть. Вест уже давно пішов. Варуз розпинався перед лордом Ішером і кількома іншими людьми, які ще залишилися у внутрішньому дворику. На них ніхто не дивився. Потрібно було поговорити з нею. Потрібно було відверто сказати, що вони більше не зможуть бачитись. Що-що, а на це вона заслужила. — Е-е…

— Тобі нічого мені сказати?

— Е-е…

Він швидко крутнувся на підборах, згораючи від сорому.


Після таких несподіваних переживань рутина вартової служби на південній брамі здавалася майже помилуванням. Джезаль із задоволенням очікував, коли зможе спокійно стояти, спостерігаючи за людьми, котрі прибувають і відбувають з Аґріонта, та слухати пустопорожні теревені лейтенанта Каспи. Принаймні так він собі уявляв, поки не прибув на місце служби.

Каспа і звична група озброєних солдат товклися біля зовнішніх воріт, де поміж двох великих побілених веж, що височіли над брамою, був перекинутий через рів старий міст. Коли Джезаль дійшов до кінця довгого тунелю, він помітив, що з ними був хтось іще. Дрібний, надокучливий чоловічок в окулярах. Джезаль десь уже з ним перетинався. Його звали Морроу і він був начебто приятелем лорда-камерґера. Тут йому робити було нічого.

— Капітане Лютар, яка щаслива випадковість!

Джезаль здригнувся. Це був той божевільний Сульфур. Він сидів, схрестивши ноги, на землі позаду нього, і спирався на круту стіну брами.

— Що цей тут, в біса, робить? — гримнув Джезаль.

Каспа збирався щось сказати, але його перебив Сульфур.

— Не зважайте на мене, капітане, я просто чекаю свого господаря.

— Господаря?

Джезалю було страшно подумати, якому бовдурові міг служити цей ненормальний.

— Так. Він ось-ось повинен підійти. — Сульфур кинув похмурий погляд на сонце. — Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється.

— Та невже?

— Еге. — Безумець знову розплився в дружній посмішці. — Але він з’явиться, Джезалю, не хвилюйся.

Перехід на «ти» став останньою краплею. Він заледве знав цього чоловіка, та й те знання його не тішило. Джезаль відкрив було рота, щоб сказати все, що він про нього думає, але Сульфур раптом скочив на ноги, схопив свою палицю і взявся обтріпувати штани.

— А ось і вони! — мовив він, втупившись у бік рову. Джезаль прослідкував за поглядом бовдура.

Через міст рішуче крокував величний старий. Він високо тримав голомозу голову, а його пишна червоно-срібна мантія переливалася і тріпотіла на вітрі. Вслід за ним ступав хворобливий юнак. Він ледь схилив голову, неначе відчував благоговійний страх перед старим, а на витягнутих руках ніс довгий посох. Процесію замикав страхітний дикун у важкому хутрі, який був на добрих півголови вищим за інших двох.

— Що за…

Джезаль затнувся. Йому здалося, що він звідкись знає старого. Можливо, це був якийсь лорд з Відкритої Ради? Чи іноземний посол? Він, без сумніву, виглядав величаво. Скільки Джезаль не ламав голову, поки вони наближались, але згадати так і не зміг.

Старий спинився перед брамою й окинув Джезаля, Каспу, Морроу та вартових владним поглядом блискучих зелених очей.

— Йору, — привітався він.

Сульфур підійшов і низько вклонився.

— Майстре Баяз, — промовив він тихим, сповненим глибокої поваги голосом.

І тут Джезаль зрозумів. Зрозумів, звідки він знав цього чоловіка. Старий був надзвичайно схожим на статую Баяза на Алеї Королів. Статую, повз яку Джезаль сотні разів пробігав під час своїх пробіжок. Цей начебто був трохи повнішим, але вираз обличчя — суворий, мудрий, владний — був точнісінько таким самим. Джезаль спохмурнів. Старий на ймення Баяз? Йому це не подобалось. Не подобався йому і вигляд довгов’язого парубка з посохом на руках. Але найбільше йому не подобався другий супутник старого.

Вест часто казав Джезалю, що північани в Адуа, які зазвичай тинялися розкучманими біля доків чи валялись п’яні та брудні у стічних канавах, аж ніяк не були типовими представниками їхнього народу. Ті, котрі вільно жили на далекій Півночі, воюючи, сварячись, бенкетуючи та займаючись усіма іншими північними справами, виглядали геть інакше. В уяві Джезаля це були високі, суворі, красиві люди, від яких віяло чимось романтичним. Сильні, проте граційні. Жорстокі, проте шляхетні. Дикі, проте хитрі. Люди, чий погляд завжди був спрямований за горизонт.

Втім, наразі перед ним стояла зовсім не така людина.

За все своє життя Джезаль не бачив більш дикого чоловіка. У порівнянні з ним навіть Фенрір Страховидло здавався цивілізованим. Обличчя північанина, покраяне рваними шрамами, виглядало так, наче його сікли батогом. Ніс кривий і трохи перекошений. Одне вухо мало велику зарубку, а під одним оком, що здавалося трохи вищим за інше, виднілася рана у формі півмісяця. Власне, все лице чужинця виглядало трохи побитим, викривленим, перекошеним, як у чемпіона з боротьби, який провів забагато боїв. Та й вираз його обличчя теж був таким, наче його щойно добряче стукнули. Він витріщався на браму, наморщивши лоба і роззявивши рота, та роззирався довкола з виразом заледве чи не тваринної тупості.

На ньому були довгий хутряний плащ та шкіряна туніка, оздоблена золотом, але така вершина варварської розкоші лише додавала його вигляду дикості, не кажучи вже про довгий важкий меч на поясі. Північанин почухав великий рожевий шрам під щетиною на щоці, розглядаючи круті стіни, і Джезаль помітив, що йому бракувало одного пальця. Наче треба було зайвий раз доводити, що його життя сповнене дикості і насильства.

Впустити цього здоровенного дикуна у Аґріонт? В час війни з північанами? Це було немислимо! Але Морроу вже просувався вперед.

— Лорд-камерґер чекає на вас, панове, — випалив він, кланяючись і підбираючись до старого. — Будь ласка, йдіть за мною…

— Одну хвилинку.

Джезаль взяв помічника під лікоть і відвів убік.

— І його теж впускати? — запитав він, киваючи на дикуна у хутрі. — Ми ж у стані війни!

— Такий наказ лорда Хоффа! — Морроу вивільнив руку, зблиснувши окулярами. — Хочеш, залишай його тут, але в такому разі доведеться самому пояснювати все лорд-камерґеру!

Джезаль зглитнув. Така перспектива йому аж ніяк не подобалась. Він зиркнув на старого, але не зміг довго дивитись йому в очі. У його виразі читалась загадковість, якесь таємне, нікому невідоме знання, і це неабияк бентежило.

— Ви… повинні… залишити… свою… зброю… тут! — прокричав він, вимовляючи кожне слово якомога повільніше і чіткіше.

— Та з радістю.

Північанин зняв з пояса меч і простягнув його Джезалю. Меч видався важким: це була велика, проста, груба зброя. Потім він передав довгий ніж, зігнувся і витяг ще один із чобота. Третій ніж з’явився з-за пояса, а четвертий, тонший, — із рукава, і все це добро звалилось у простягнуті руки Джезаля. Північанин широко всміхнувся. Це було воістину страшне видовище: рвані шрами викривились і наморщились так, що його обличчя перекосилося ще більше.

— Ножів багато не буває, — прогарчав він низьким, скреготливим голосом.

Ніхто не засміявся, проте північанин на це не зважав.

— Будемо йти? — запитав старий.

— Безумовно, — погодився Морроу, повертаючись, щоб йти.

— Я піду з вами. — Джезаль звалив свою гору зброї у руки Каспи.

— У цьому нема жодної необхідності, капітане, — заскиглив Морроу.

— Я наполягаю.

Щойно північанин прибуде до лорд-камерґера, хай собі вбиває кого завгодно: за це відповідатиме хтось інший. Проте якщо він вирішить утнути щось до того, то перепасти може Джезалю, а такий сценарій йому не подобався.

Вартові розступилися, і дивна процесія рушила через ворота. Першим простував Морроу, щось улесливо шепочучи через плече старому у розкішній мантії. Наступним ішов блідий молодик, а за ним Сульфур. Дев’ятипалий північанин плентався у хвості.

Джезаль ступав за ним, тримаючи руку на поясі, ближче до ефесу шпаги, щоб далеко не тягнутись, і уважно спостерігав за дикуном, чи не зробить він, бува, якихось різких рухів. Утім, постеживши за чоловіком кілька хвилин, Джезалю довелося визнати, що той не виявляв жодного наміру до вбивства. Північанин радше виглядав допитливим, здивованим і трохи розгубленим. Він увесь час призупинявся, щоб роздивитися навколишні будівлі, хитав головою, чухав потилицю і щось бурмотів собі підніс. Інколи він лякав перехожих своєю усмішкою, але особливої загрози не становив, і Джезаль вже почав розслаблятися, аж поки вони не дістались Площі маршалів.

Північанин несподівано зупинився. Джезаль уже було схопився за ефес шпаги, аж нараз зауважив завмерлі очі дикуна — його погляд прикипів до фонтану неподалік. Дикун повільно підійшов до нього й, обережно піднявши товстий палець, тицьнув у блискучий струмінь. Вода бризнула йому в обличчя, і він відсахнувся, ледь не збивши Джезаля з ніг.

— Джерело? — прошепотів він. — Але як таке може бути?

Людоньки. Він був немовби дитина. Дитина заввишки шість з половиною футів[8], чиє обличчя наче слугувало за колоду якомусь м’яснику.

— Внизу є труби! — Джезаль постукав ногою по бруківці. — Під землею!

— Труби, — тихо повторив дикун, витріщаючись на піняву воду.

Тим часом решта групи вже встигла наблизитись до величезної будівлі, у якій Хофф приймав відвідувачів. Джезаль почав відходити від фонтану, сподіваючись, що це зрушить безмозкого дикуна з місця. На радість Джезаля, північанин рушив за ним, похитуючи головою і без кінця бурмочучи собі під ніс слово «труби».

Вони ввійшли у прохолодну і темну приймальню лорд-камерґера. На лавах під стінами сиділи люди. По деяких з них було видно, що вони чекають тут уже не одну годину. Всі вони поглянули, як Морроу заводить дивний гурт просто у кабінет Хоффа. Секретар в окулярах відчинив масивні подвійні двері і зачекав, доки зайдуть усередину спершу голомозий старий, тоді його товариш із палицею, потім безумець Сульфур і, зрештою, дев’ятипалий дикун.

Джезаль рушив було за ними, але Морроу став у проході і перегородив йому шлях.

— Красно дякую за вашу допомогу, капітане, — мовив він із силуваною посмішкою. — Можете повертатися до брами.

Джезаль зазирнув через його плече у кабінет. Він побачив лорд-камерґера, який похмуро сидів за довгим столом. У компанії з ним були насуплений і підозрілий архілектор Сульт і верховний суддя Маровія, на зморшкуватому обличчі якого сяяла посмішка. Три члени Закритої Ради.

В цю мить Морроу закрив двері перед самим його носом.


Магазин театрального реквізиту | На лезі клинка | Наступний крок