ПУГАЛО ВНУТРІШНЬОГО ВИКОРИСТАННЯ
Інколи Рамзан переграв — починає лаяти Барака Обаму або Анґелу Меркель. Неначе вони прочитають його слова і щонайменше злякаються. Прочитає одна людина — це точно, і це — Владімір Владімірович на прізвисько “Аллах”. Його так назвав сам Рамзан, коли довелося відповідати, звідки у нього стільки грошей. Багато хто тоді злякався такого блюзнірства, думали, що муфтій Ічкерії обуриться чи муфтій вище, наприклад, Талґат Таджуддін. Однак ніхто нічого не сказав. Ні Обама, ні Меркель, ні Таджуддін. Ніби нічого і не трапилося — як вітерець подув і затих.
То навіщо все це? У сучасній російській мові є таке слово — “понти”. Це коли немає нічого особливого ні в зовнішності, ні всередині, ні знань, ні подвигів, ні досягнень, але заявити про себе хочеться. Насправді “понти” — природна поведінка сучасних російських політиків, які виголошують пишномовні слова про Росію, — “велика”, “могутня”, “непереможна”. Щоб підкреслити себе у процесі могутності Росії, кажуть, що вона, нарешті, “з колін встає”. “Понти” — війна у Грузії, “понти” — війна в Україні та Сирії. За “понтами” — нічого, порожнеча, ніхто, починаючи від Путіна, ніхто не може пояснити — навіщо ці війни, що вони дадуть для розвитку Росії, чи збільшиться економічний потенціал. Урешті-решт, чи з’явиться власна авіапромисловість чи автомобільна, і така, щоб не сміялися, а конкурентоспроможна.
Найбільші “понти” останніх шістнадцяти років — Рамзан. Власне, Рамзан з’явився як керівник Ічкерії трохи пізніше, але він був завжди поряд із батьком, був начальником його охорони, але несподівано опинився 9 травня 2004 року в Москві, а не на Ґрозненському стадіоні “Динамо”. Ахмата Кадирова підірвали закладеним заздалегідь вибуховим пристроєм, який не могла не пропустити служба безпеки, її очолював син, Рамзан. Через якийсь час Рамзан з’явився на екрані в м’якому, спортивного вигляду одязі, похнюплено стояв поряд із Путіним, який говорив чергові слова про трагедію.
Путін замінив Рамзану батька. В Путіна, напевно, вже був план дій в Ічкерії. Грошей у скарбниці було навалом, і він вирішив, що заспокоїти бунтівну Ічкерію можна, купивши її. Не Ічкерію як республіку, а тим паче, не чеченців. Зате можна було купити Рамзана. Через три тижні після загибелі Ахмата було знайдено мертвим у власному ліжку старшого брата Рамзана — Зелімхана. Він, на відміну від молодшого брата, ніде особливо не виставлявся, служив старшиною у спецроті. Рамзана знали більше — він мелькав поряд із батьком, особливо коли Ахмата призначили муфтієм Ічкерії у 1995 році. Рамзана бачили з Шамілем Басаєвим, стояв поряд із Дудаєвим, з Асланом Масхадовим. Із тими, кого він зараз називає “шайтанами”. Жодних подвигів він не здійснював, хоча фраза про те, що “першого росіянина він убив у 16 років”, йому, найімовірніше, вигідна: раніше для ореолу слави, а зараз — для “понтів”. Принаймні ті, хто по-справжньому воював проти російської армії і йшов в атаку, пригадати його зі зброєю не можуть. Тепер вони сміються над мундиром генерал-майора й іконостасом орденів і медалей. Інші сміються над званням академіка і титулами “почесного доктора”, хоча сам Рамзан, який так і не закінчив середної школи, в інтерв’ю Анні Політковскій не міг згадати спеціальності, за якою він навчався у філії Московського інституту бізнесу в Ґудермесі, але має кілька почесних звань професора. Нібито захищав докторську дисертацію. На його честь названо 10 вулиць і один провулок. Якби не вік — 40 років, можна подумати, що перед нами немолодий змужнілий представник славної комуністичної номенклатури, за традицією обвішаний орденами та медалями, обласканий колегами і який із нетерпінням чекає пенсії.
Саме ця риса і привабила Путіна і тих, хто займався Імперією, — “понти” й пихатість, пристрасть до грошей та чиношанування. Здавалося б, Ахмат, який закінчив Ісламський інститут у Ташкенті, мав виховати сина в ісламських традиціях скромності та відрази до пожадливості. Однак вийшло навпаки. Мабуть, Путін або хтоть із ФСБ, що стежив за хлопчиком, особливо після того, як Ахмат переметнувся до “федералів”, помітили схильність до “понтів”. А далі все пішло за накатаною чекістською методичкою. Путіну в Ічкерії потрібна була надійна людина — щоб чеченці надалі не сміли підносити голови і не вимагали незалежності. Тактика насправді стара, ще з часів Кавказької війни у XIX столітті. Сорок із гаком років російська імперія намагалася схилити чеченців та інших мешканців Північного Кавказу до співжиття. Частіше воювали, але траплялося, що підкуповували й умовляли. Рамзан належить до останніх категорій — не зміг устояти перед спокусою розпоряджатися сотнями мільярдів рублів, що їх посилав Москва без затримки. Умовляти, як виявилось, особливо і не треба було.
Кремль хотів відкупитися за зруйноване у двох війнах, але чи зможе відкупитися від пам’яті десятків тисяч людей, убитих, покалічених і зниклих безвісти з 1994 року? З якого дива в 2004 році 28-річна молода людина отримує звання Героя Росії, не здійснивши жодного подвигу? І з якого дива через два роки він стає президентом Ічкерії? Не маючи ні досвіду державної діяльності, ні реальної освіти, ні підтримки населення. Навпаки, чеченці доволі болісно ставляться до зрадників, тим паче, які переметнулися до тих, із ким воювали десять років, а за великим рахунком — 200 років.
Путін дав Рамзану карт-бланш, що дозволяє тому робити все, що заманеться, взамін удаваного спокою і надто дорого благополуччя. Рамзан почав зачищати Ічкерію від неугодних, насамперед, правозахисників і журналістів. Кого залякував, когось знаходили вбитими. Будь-яке розслідування закінчувалося залученням або других, або третіх виконавців, але жодне слідство і лише окремі суди не намагалися виявляти замовника. У Росії вже стало ознакою вважати “висяки” замовленням влади, яка не зацікавлена в розслідуванні тих злочинів, до яких сама причетна. Російське суспільство вже настільки дозріло для авторитаризму, що вбивство інакодумця почало вітатися, як це було в 30-х роках під час сталінського терору. I Рамзан якраз став у пригоді в ролі виконавця “волі народу”, тобто Путіна.
Карт-бланш передбачав не лише величезні грошові витрати, не лише безмежний терор, а й право на будь-яку поведінку. “Кадировєц” у Москві з пістолетом на поясі або з автоматом в автомобілі — звичайне явище. Путін породив явище, яке з погляду Кримінального кодексу або Конституції важко прокоментувати. Сотні тисяч чеченців, які живуть в еміграції, — в Європі, Америці або в Туреччині та Йорданії, дивляться на те, що відбувається в Ічкерії, як на цікаву історію про те, як можна за допомогою нафтодоларів і беззаконня тримати в страху населення, яке залишилося. Путін створив абсолютно новий вид кавказця, для якого не існує ані сучасних законів, ані адату, ані шаріату, на який він посилається. Такий диктатор на довірі — у головного диктатора.
Хотів Путін чи ні, але Рамзан перетворився на найближчу до нього людину, навіть без його на те згоди. Навряд чи Путін передбачав, що з керівника невеликої республіки виросте людина, яка гадає, що всі її бояться. Те, що ніхто його не зупиняє у Кремлі, свідчить або про мовчазну підтримку “академіка”, або про втрачену можливість поставити Рамзана на місце. Одне — лякати своїх земляків, публічно ображати жінок і чоловіків, роздягаючи їх до трусів, що вважається неабиякою образою, про яку пам’ятатимуть кілька поколінь його родичів. Зовсім інше — образливо звертатися до президента США чи канцлера Німеччини. Сюжет із байок Івана Крилова. Якщо Путін мовчить, отже, йому це вигідно, треба, щоб Рамзана боялися.
Але росіяни ще вміють поважати. Не того, хто справедливий і розумний, а того, хто бреше і погрожує. На інтернет-форумах сперечаються — наскільки Путін дозволить Рамзану займатися внутрішньою політикою. Деякі навіть серйозно стверджують, що Рамзан цілком здатний стати президентом Росії. Ніким він ніколи не стане: генеральська форма й іконостас із медалей — це все, що йому дозволено. Крім загальноросійського чинника не варто упускати й такий — внутрішньокавказький, зі своїми традиціями, стосунками і законами гір. Сила Рамзана в підтримці Путіна, а далі — невідомість, порожнеча. Нервозність Рамзана і його геополітичні потуги — від безперспективності. Він розуміє, що в Путіна закінчуються гроші, потім закінчиться влада, а Рамзану доведеться відповідати. Навіть не за російськими законами, а за кавказькими. Це набагато страшніше.
P.S. За повідомленням телеканалу “Грозный ТВ”, 22 січня 2016 року на мітинг на підтримку Рамзана прийшли більше 1 мільйона осіб, тобто все населення республіки і довколишніх районів Російської Федерації. Представник РПЦ, Благочинний Наурського району отець Амвросій зі сцени звернувся до Рамзана: “Ваша величносте”.