VII
А втім, свобода не постає перед російськими селянами в поєднанні з кращою долею і виразно визначеними правами. Селяни інстинктивно розуміють, що, вільні вони чи ні, палиця через те аж ніяк не припинить бути найенергій-нішим інструментом переконування і єдиним аргументом закону, а водночас останнім аргументом пана. Мало хто з селян, крім тих, хто взявся до торгівлі та промисловості, прагне викупитися від пана. Щоправда, умови викупу залежать від пана, тож, якщо він бачить свій інтерес у дальшій експлуатації свого кріпака, який став промисловцем чи купцем, жоден закон у Повному зібранні законів, що складається з сорока п’ятьох томів, не змусить його позбутися своєї власності, і, як я вже казав вище, людина в Росії — це товар, що має певну вартість, як кінь, бугай чи тонна меляси.
Не всі пани обробляють свої землі. Ті, хто живе при дворі, довіряють управління своїми маєтками жорстоким і хижим управителям або дозволяють своїм селянам обробляти землі, як тямлять вони самі, за умови, що вони мають сплатити такий-то чинш за рік: або грішми, або зерном, або фуражем. Розмір чиншу (прибутку) визначає пан або управитель, і то без обговорень, це певна сума, яку стягують із кожної людини. Чинш варіюється безмежно: від 2,5, 4 і 5 карбованців до 12 і вище. Зрештою, я не перебільшую, стверджуючи, що дворянин і управитель змовляються, щоб шантажувати бідолашних селян і обдирати їх до останньої копійки.
Я вам щойно казав, що селянин має перевагу, лишаючись кріпаком, бо цей стан уберігає його від голоду. Російське законодавство в цьому аспекті формальне і регламентує раціон кріпака так само, як і суму людських сил, яку можна витягнути з нього. Але чи дотримуються коли-небудь закону в цих двох пунктах? В околицях обох столиць дворяни, безперечно, змушені більш-менш зважати на відносини, які утвердилися між селянами і жителями міста, яким селяни продають продукти свого врожаю, курника і саду. Коли до вух імператора дійде якась чутка про голод, лихо дворянину: його негайно поженуть у заслання, на землі накладуть секвестр і віддадуть їх в управління агентів корони. Правда зобов’язує мене додати, що через це до нещасних селян не ставляться більш гуманно. Вони змінять збрую на упряж, оце й усе.
Але що сказати про тих, хто далеко від столиці, далеко від очей та від вух імператора і має пожадливих і брутальних, ба навіть жорстоких і лютих панів! їм нема на що сподіватися. Розповідати цим дворянам, що гниють серед розпусти, про гуманність і справедливість — однаково, що звертатися до них гебрайською мовою чи говорити про поміркованість пиякові, який насмоктався вина і п’яний, мов чіп. Покликатися на закон, скажете ви, але ж відповіддю на це будуть батіг і тортури! Батіг розітне плечі тим, хто наважиться шукати захисту в законах. Дворянин не відступить перед убивством чи отруєнням. Хто розповість про ті звірства цареві? Невже є шляхи, на які можна ступити? Невже можна без дозволу покинути село? Невже десь в іншому місці пани не солідарні між собою, тож, якщо селянин утік від свого пана, його не приведе назад сусідній пан, і тоді, — ох, не запитуйте мене, що чекає на втікача, бо мої слова змусять вас здригнутися!
Крім варварського ставлення, яке не має на землі ні назви, ні прикладу, селяни ще змушені терпіти, як я вже казав, страхітливі нестатки. Розповідають не про один випадок, коли жителям цілої губернії доводилося споживати солому та кору дерев, переважно берези, що, розтовчені й перетворені в землисту нудотну кашу, ошукували їхній шлунок, катований голодом. Свійських тварин, птаство, пацюків — усе повбивали і з’їли. 1846-го чи 1847 року вам не сказали, ціною яких сліз і горя цар отримав сто з чимсь мільйонів карбованців, розмістивши їх у банках Франції та Англії. Цар експортував зерно, тоді як частина його імперії гинула з голоду.