6

Повстання, 1930

Протягом лише кількох місяців зими 1929–1930 років сталінська влада здійснила другу революцію на селі, що стала для багатьох більш важливою і приголомшливою, ніж Жовтневий переворот. По всьому СРСР розкуркулювали, арештовували та висилали заможних селян, місцевих лідерів, священиків та інших шанованих у громаді людей. Інколи під час вступу до колгоспу майже всі мешканці села залишалися без землі, худоби, а іноді й без даху над головою. Церкви закривали, ікони палили, а дзвони розбивали.

Внаслідок такої політики виник потужний, дещо хаотичний, здебільшого збройний опір. Точніше кажучи, спротив не слідував за колективізацією, адже в різних формах він супроводжував кожен етап розкуркулення й колективізації, від хлібозаготівель 1928 року до депортацій 1930 року, та продовжувався до 1931–1932 років, коли голод унеможливив подальший спротив державі. Від початку відсіч селян зумовив примусовий характер колективізації: чим більше селяни опиралися колгоспам, тим більше це розлючувало надісланих на село працівників та місцевих активістів, які застосовували насильство й втрачали людяність. Спротив, особливо в Україні, також викликав занепокоєння керівників держави. Для всіх, хто пам’ятав повстання 1918–1919 років, селянські виступи в 1930 році стали своєрідним дежавю та нагадували про небезпеку.

На різних етапах колективізації опір набував різних форм. Усе почалося з відмови вступу до колгоспів, що також було формою опору. Багато українських селян не довіряли радянській державі, проти якої вони воювали ще десять років тому. У деяких районах України сільське населення заледве оговталося після голоду та нестачі продовольства в 1929 році; до того ж в Україні не існувало традицій спільного володіння орною землею, й у селян були вагомі причини вірити, що чужі люди з міста змінять їхнє життя на гірше, а не на краще. По всьому СРСР селяни не хотіли віддавати власну худобу, своїх корів, коней і реманент на користь чогось незрозумілого. Навіть у Росії, де збереглися традиції співволодіння землею в общині, селяни з підозрою ставилися до колективних господарств, як до незнайомих структур, майбутнє яких видавалося непевним. Радянська держава вже була знана запровадженням різких змін, які невдовзі так само швидко згортали. Дехто пам’ятав, що після безладу Громадянської війни настав більш «прийнятний» НЕП і тому вважали, що колективізація — це чергова, короткотривала радянська примха, про яку невдовзі забудуть.

У селян також було передчуття, що навіть за підтримки колективізації на них очікує щось гірше. У своєму першому звіті в Москву на початку 1930 року голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький зазначив, що багато середняків не вірили в переваги колективізації: «Після куркулів вони візьмуться за нас».^[464]

Відмова вступити до колгоспу часто діставала негайну відповідь. Коли селянам наказали передати власну худобу до підозрілих колективних господарств, вони почали різати корів, свиней, овець і навіть коней. Отримане м’ясо споживали, продавали, засолювали або приховували — з ним робили будь-що, аби тільки воно не потрапило до колгоспів. По всьому Радянському Союзу в сільській місцевості скотобійні працювали безперервно. Михайло Шолохов так змалював процес кривавої бійні худоби:

Такий спонтанний і негайний опір продовжувався і протягом наступних років. З 1928 по 1933 рік поголів’я рогатої худоби та коней в СРСР скоротилося більш ніж на половину. Кількість свиней зменшилася з 26 до 12 мільйонів. З 146 мільйонів овець та кіз залишилось 50 мільйонів.^[466]

Незарізаних тварин віддавати в колгосп також ніхто не збирався. В одному селі ДПУ спостерігало за натовпом, що намагався побити комсомольця за спробу відвести чужого коня до колгоспу. В іншому селі двадцять жінок, озброєних палицями, забрали з колгоспу своїх коней. Ще в одному селі вщент спалили стайні, повні коней — їхні колишні власники вирішили, що нехай краще тварини загинуть, ніж дістануться колгоспу.^[467] Селяни заявляли, що «краще знищити усе», ніж дати можливість владі забрати їхню власність.^[468]

Не бажаючи усуспільнювати домашню худобу, окремі селяни просто виганяли її на вулицю. У селі Єкатеринівка на Північному Кавказі один селянин вигнав свою гніду кобилу й прив’язав до її шиї дошку з написом: «Забирай, хто хоче». У звіті про цей інцидент з обуренням сказано, що кобила відіграла роль «куркульського агітатора», вона «тинялася по селу цілих два дні, викликала в кого цікавість, в кого сміх, а в декого — паніку».^[469]

І винищення тварин, і відмова їх усуспільнювати були цілковито особистою справою: селяни не хотіли втрачати своє майно, свою їжу, своє власне майбутнє. Але влада трактувала забій тварин як політичний акт. На її думку, це був навмисний «саботаж», породжений контрреволюційними міркуваннями, тому саботажників й відповідно карали. Одного чоловіка змусили ходити селом з прив’язаною до шиї головою мертвої корови за те, що він відмовився віддати цю корову до колгоспу і зарізав її сам. Колгоспні бригадири хотіли «показати усьому селу, що може статися, що чекає на кожного».^[470] Зазвичай тих, хто різав свою худобу, автоматично зараховували до «куркулів» (якщо досі їх такими не вважали), з усіма наслідками: розкуркуленням, арештом, депортацією.

Не дивно, що і вимоги здати насіннєве зерно викликали бурхливі реакції. Спогади про конфіскації зерна, нестачу продовольства та голод попередніх років були ще свіжими. Одна жінка, яка навесні 1933 року була восьмирічною дитиною, запам’ятала день, коли десятки людей, переважно жінки з порожніми мішками, бігли через двір її родини в напрямку загатів із зерном на залізничній станції. Це були люди з навколишніх хуторів, настільки виснажені, що «не мали навіть сили тягнути [зерно] за собою» — зерно, котре конфіскували в них під час хлібозаготівель. І хоча охоронцям не вдалося завадити селянам потрапити до сховища, з Полтави прибув кінний загін міліції. Вершники подавили і покалічили багато «злодіїв». Кільком селянкам вдалося втекти з зерном, але багато повернулося ні з чим.^[471] Цей випадок не був поодиноким явищем — у звіті по шістнадцяти районах в Україні ДПУ зафіксувало повстання після «усуспільнення» насіннєвого зерна, у результаті яких загинуло тридцять п’ять чоловік «з нашого боку», тобто міліції та посадовців. Ще тридцять сім було поранено і 314 побито. У відповідь міліціонери вбили двадцять шість повстанців, яких вважали «контрреволюціонерами».^[472]

Міліція лічила повстанців «контрреволюційними елементами», а не бідними, доведеними до відчаю людьми, які рятувалися від голоду. Самі ж повстанці вбачали в державі ворожу силу й навіть щось гірше. Для декого політика колективізації виявилася зрадою революції, доказом того, що більшовики хотіли встановити «другу панщину» та керувати як царі в дев’ятнадцятому столітті. У 1919 році подібні переконання зумовили антибільшовицькі настрої, що вилилися в селянське повстання. Тепер невдоволення висловлювали настільки часто, що ОГПУ збирало від інформаторів цілі врожаї негативних думок. У Центрально-Чорноземній області зафіксували, як один селянин заявив таке: «Комуністи обдурили нас своєю революцією, спочатку роздали всю землю безплатно, а зараз забирають останню корову». У Середньому Поволжі інший селянин повідав: «Мені сказали “революція” — я тоді не розумів, але зараз дійшло, що революція — це забрати в селян все та залишити їх голодними і голими». В Україні інформатори також занотували подібні вислови: «Вони заганяють нас у колгосп, де ми будемо довічними рабами».^[473] Через багато десятиліть онук «куркулів» і водночас останній генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу Михайло Горбачов назве колгоспи «кріпацтвом». Таке довготривале тлумачення колгоспної системи як «другої панщини» очевидно мало вагомі підстави.^[474]

Проте для деяких людей режим швидко перетворився на дещо більше, ніж на звичайного ворога. У минулому передчуття Апокаліпсису або пророкування кінця світу періодично охоплювало російське та українське село, де релігія та магія співіснували протягом багатьох століть. Революція 1917 року спричинила новий виток релігійної манії. Протягом 1920-х років набули поширення зловісні пророцтва, знаки та дива. У Воронезькій губернії прочани йшли дивитися на дерева, що раптово вкрилися квітами — їх «оновлення» тлумачили як символ неминучих змін.^[475] Біля Харкова натовп спостерігав як стара потьмяніла ікона «оновилася», заблищала золотом та яскравими кольорами.^[476]

У 1929–1930 роках деякі радянські селяни, обурені закриттям церков і переслідуванням священиків, знову почали називати Радянський Союз Антихристом, а голів колгоспів — його намісниками. Священики казали мирянам, що Антихрист забирав їхню їжу або намагався їх знищити.^[477] Відповідно до цього тлумачення, селяни відкидали колгоспи не тільки з цілком раціональних причин або через політичні погляди, а й з релігійних переконань: вони боялися вічного прокляття. Держава боролася з церквою, отже, колективні молитви, співи або церковні служби також стали формою опору. Один місцевий посадовець записав слова селянина: «Якщо підеш до колгоспу, тебе змусять працювати по неділях, а ще поставлять печатку Антихриста на лобі та руках. Царство Антихриста вже настало, і вступ до колгоспу є великим гріхом. Так записано у Святому Письмі».^[478] Члени католицької громади в Україні поділяли цю думку: всупереч антирелігійним законам у німецькому селі Кандель місцевий єпископ Антоніус Церр почав таємно навчати і навіть висвячувати священиків.^[479]

Підбадьорені вірою, стимульовані образою за вкрадене майно, селяни сміливішали. У відповідь на бравурно-оптимістичні радянські пропагандистські пісні, котрі регулярно лунали на радіо з постійно повторюваними приспівами, селяни почали складати власні пісні:

Пісні та поезію опору передавали від одного села до іншого. Згідно зі свідченням мешканця сучасної Дніпропетровської області, інколи їх друкували та розповсюджували невеличкими збірками.^[481] Також частиною культури опору стало графіті: один селянин пригадав, як побачив написи на стінах будинків у своєму селі: «Геть Сталіна!», «Геть комуністів!» Зрозуміло, що їх негайно замазували, але наступного дня вони знову з’являлися. Згодом двох осіб заарештували як членів «організації», відповідальної за ці написи.^[482]

Опір також набував форми втечі, не лише із села, а й з Радянського Союзу. Вже в січні 1930 року прикордонники затримали трьох селян неподалік Кам’янця-Подільського, які намагалися перетнути польсько-український кордон.^[483] Через місяць колона з 400 осіб, переважно селянок, вирушила до польського кордону з криками «Не треба нам колективів, ідемо в Польщу!» По дорозі вони побили уповноваженого посівкампанії, але зупинилися за кілька кілометрів від кордону після роз’яснень коменданта прикордонної ділянки. Наступного дня цей натовп зібрався знову і вирушив до кордону просити допомоги в поляків. Прикордонники встигли зупинити селян лише за 400 метрів від кордону. У тому ж звіті ДПУ згадало про кілька спроб селян роззброїти охоронців зерносховищ. Усвідомлення близькості й одночасної недосяжності «нормального» життя за кілька кілометрів від села ймовірно спонукало селян у цих районах до відчайдушних спроб змінити власну долю.^[484]

Подібні спонтанні протести, церковні збори та прикордонні походи неминуче й цілком природно переростали в організоване насильство. По всьому СРСР — але значно більше у відсотковому відношенні в Україні — люди виступали проти дій влади, адже розуміли, що незабаром втратять не лише своє майно, а й можливо життя. Документи ОГПУ — ДПУ докладно розповідають, що відбувалося згодом.

На Сумщині тринадцять «куркулів» дістали приховану ще з Громадянської війни зброю та пішли в партизани. Один червоний партизан зібрав озброєну банду біля Білої Церкви на Київщині. Паша Ангеліна, трактористка, що раділа знищенню своїх сусідів-«куркулів», мала власний досвід таких нападів:

ОГПУ негайно реагувало на подібні «терористичні інциденти». До 6 лютого 1930 року, лише через кілька місяців після офіційного оголошення колективізації в листопаді, в Радянському Союзі спецоргани заарештували 15 985 людей за «контрреволюційну діяльність» на селі. Приблизно третина заарештованих була українцями. З 12 по 17 лютого ОГПУ заарештувало ще 18 711 по всій території СРСР. Ув’язнених звинувачували в підготовці організованих збройних повстань, вербуванні повстанців серед бідняків і середняків, і навіть у пошуках контактних осіб серед червоноармійців (які походили з селян), щоб через куркульську пропаганду налаштувати їх проти уряду.^[486]

Ніякі новини не могли переконати Сталіна відмовитися від колективізації або переглянути саму ідею примусового впровадження колгоспів, які селяни так люто ненавиділи. Здавалося, ситуація все ще була під контролем. І все ж таки ці звіти настільки занепокоїли Сталіна, що він трохи знизив тон заяв щодо колективізації, а це, в свою чергу, призвело до непередбачуваних наслідків.

«Запаморочення від успіхів». Саме так Сталін назвав свою статтю, що з’явилася в «Правді» 2 березня 1930 року. Можливо, цей вислів запозичили в Ісака Рейнгольда — чекіста, котрий саме так прокоментував криваве придушення повстання донських козаків. Чи дійсно назва натякала на попередні події чи ні, але стаття Сталіна не містила й краплі іронії. «Запаморочення від успіхів» починалася з переліку великих досягнень колективізації. Кампанія проходила не просто добре, проголошував Сталін, а набагато краще й швидше, ніж очікували. СРСР вже «перевиконав» п’ятирічний план з колективізації: «Навіть наші вороги змушені визнати, що ми досягли істотних успіхів». Лише за кілька тижнів село вже досягло «великого повороту... до соціалізму». Було досягнено надзвичайно багато — настільки багато, що мабуть настав час трохи сповільнити хід змін. Навіть таке неймовірне досягнення мало недобрі наслідки, попереджав Сталін:

Колективізація, лицемірно нагадував Сталін низовим кадрам, мала бути добровільною. Вона не вимагала застосування сили. Вона могла проходити нерівномірно, кожний район колективізують з різною швидкістю. Через величезний ентузіазм, непокоївся Сталін, забули про самі принципи. Було допущено деяких перегинів.

Звісно, ані Сталін, ані жоден з його колег у Москві не брав на себе відповідальності за ці «перегини» — ні тоді, ні пізніше. Він також не назвав жодних реальних причин «перегинів». Не згадав ані про вбивства, ані про катування, ані про дітей, яких голими викидали на сніг посеред ночі. Нічого з цього Сталін, звісно, не згадав. Натомість він цілковито поклав провину за «помилки» на плечі місцевих партійців — чоловіків і жінок на найнижчому щаблі партійної ієрархії, в котрих почала «паморочитися голова від успіхів, вони втратили почуття міри та здатність розуміти дійсність». Він висміяв використання низовими партійцями мілітарної термінології, хоча насправді вони повторювали його власні вислови, та засудив «головотяпство» тих, хто спробував разом із колгоспами створювати комуни. Сталін навіть розкритикував їх за зняття церковних дзвонів: «Кому потрібні ці викривлення, ця чиновницька дискредитація колгоспного руху, ці непристойні погрози селянам? Нікому, крім наших ворогів!»^[488]

Чому він написав цю статтю? Ще до її виходу Сталін уже ознайомився з багатьма повідомленнями про повстання, опір та збройні напади на партійців. Можливо, він також знав, що частина партійних керівників у Росії та Україні засумнівалися в доцільності самої колективізації. Хоча відкрито про це заявляти ці критики почнуть тільки через кілька місяців. Очевидно, Сталін уже здогадувався про ймовірні звинувачення, котрі можуть пред’явити особисто йому через провальний чи хаотичний перебіг колективізації, тому шукав, на кого перекласти провину й відповідальність. Чудовою мішенню для цього стали низові партійні працівники — місцеві керівники, сільські активісти: вони — далеко, в них не було імен, і вони не могли нічого вдіяти. Відповідальність за явно провальну політику колективізації було майстерно перекладено з плечей Сталіна на окрему соціальну групу й подалі від Москви.

Здавалось, у статті Сталін пішов на поступки. Мабуть, він шукав (принаймні тимчасового) припинення найгірших перекручень. Після виходу статті переслідування селян і справді дещо послабились. Наприклад, ЦК ВКП(б) дозволив колгоспникам тримати корову, трохи птиці та присадибні ділянки.^[489] Ці рішення мали на меті зупинити повстання, але спровокували протилежну реакцію. Стаття не тільки не заспокоїла селян, а й надихнула цілу низку протестів широкого спектру — від збройних повстань до пасивного спротиву. Один посадовець найменував цей рух «Березневою лихоманкою», але така назва вводить в оману, адже хвиля протестів не була короткочасною хворобою або тимчасовим запо-мороченням. Процес, що розпочався, був значно глибшим. На думку історикині Лінн Вайоли, те, «що держава назвала лихоманкою, насправді було великим селянським повстанням з раціональними причинами й ґрунтовним змістом».^[490]

Наслідки не забарилися. По всьому СРСР партійці читали й обговорювали статтю Сталіна на партійних зборах та один з одним. У селі Мирона Долота, як і в багатьох інших селах, надісланий з району партієць вголос прочитав селянам статтю «Запаморочення від успіхів». Під час його роз’яснень про допущені помилки, перегини та серйозні прорахунки партійних працівників «ніхто не наважився поворухнутися або заговорити». По закінченні доповідач доповнив, що причиною проблем були євреї, а не партія. Таке пояснення забезпечувало йому та його товаришам бездоганне алібі. За словами Долота, «далі стався спонтанний бунт». Коли доповідач пішов, хтось закричав на члена сільради: «Геть! Ми тебе вже наслухались!» Інший чоловік вибіг до сцени зі словами: «Нас усіх обдурили! Повернемо наших коней та корів з цього смердючого колгоспу поки ще не пізно!» Усі присутні кинулися за своєю худобою, збиваючи один одного з ніг, перечіплюючись і падаючи в темряві. На ранок прибули військові, котрі розстріляли близько двадцяти селян, яких вони затримали в колгоспних стайнях при спробі повернути власне майно.^[491]

Протягом наступних днів схожі виступи відбувалися по всій території Радянського Союзу. У кількох місцях вони були особливо затятими. Опір, на перші прояви якого Балицький вказував у січні, став реальністю в березні, квітні і травні. Дуже швидко повстання ставали організованими, а деколи — занадто добре, і набували яскраво вираженого політичного забарвлення. Навесні 1930 року чоловіки й жінки по всьому СРСР, а особливо в Україні, нападали, калічили та вбивали активістів. Вони влаштовували напади на комори та засіки з хлібом. Вони ламали замки, забирали зерно та інше продовольство, роздавали його в селах. Вони палили колгоспну та радянську власність. Вони нападали на «колаборантів». В одному селі «незадоволені режимом... спалили хати активістів».^[492] Активіста, який одягнувся в облачіння священика і виплясував на іконостасі, наступного дня знайшли мертвим у канаві.^[493]

До жертв серед активістів було мало співчуття. Один сільський музикант згадував, як його запросили грати на похороні двадцятип’ятитисячників, убитих селянами: «Для нас це було щасливою подією: когось вбили і перед тим, як грати, нам дадуть поїсти. Ми чекали на похорони, бо для нас це — хліб».^[494]

Найзапеклішою формою опору стали «бабські бунти». Назва протестів не лише вказує на склад учасниць, а й підкреслює їх хаотичний та іраціональний характер. В історії СРСР вже були жіночі протести в 1927 і 1928 роках, учасниці котрих вимагали продовольства, а не зміни політики. Один співробітник ОГПУ коментував жіночі виступи попередніх років: «Тоді демонстрації за участі жінок не мали, як правило, якогось чітко визначеного антирадян-ського спрямування: натовпи чи групи жінок збиралися біля державних або кооперативних магазинів і вимагали хліба».^[495]

Навесні 1930 року вимоги хліба, котрі висували селянки, переросли в спонтанні напади на людей, що конфіскували їхній хліб. Натовпи жінок обрушилися на активістів, радянських чиновників та уповноважених з міста, вимагаючи повернути їхнє майно. Вони кричали, співали та прогрожували. Інші взяли справу під свій контроль. В одному українському селі «бідні, голодні жінки розбили замки в колгоспних коморах, в яких було повно зерна», — так згадувала донька однієї з учасниць. Сільські керівники, налякані таким розвитком подій, викликали підкріплення з району. Жінок оточили, забрали зерно, заарештували, після чого вони просиділи два тижні в тюрмі.^[496] В іншому селі хлопчик спостерігав, як «комнезами» ходили від хати до хати й забирали реманент і тяглову силу «в колгосп». У відповідь група жінок прийшла в колгосп з вимогою все повернути: «Та тягне плуга, та тягне коняку свою, та корову. Страшне, що робилося». Червоноармійці або, можливо, й співробітники ОГПУ (свідок не пам’ятав хто саме) «забрали всіх цих жінок, вигнали... Весь реманент у колгоспі, коні в колгоспі, тепер ви мусите йти до колгоспу, робити...».^[497] На початку березня 1930 року близько 500 етнічних німкень з трьох сіл цілий тиждень вимагали повернення майна, конфіскованого на користь колгоспів, тим самим призупинивши роботу самих колгоспів.^[498]

Інколи натовпи протестувальників були більш радикальними. ОГПУ зафіксувало випадок на Маріупольщині, коли натовп із 300 жінок напав на сільську раду з вимогами віддати ключі від церкви, котру перетворили на адміністративну будівлю. Жінки звинувачували голову сільради Науменка в організації арешту церковного старости. Коли він це заперечив, «жінки посадили його в тачанку і привезли до хати арештованого, де було встановлено, що він таки був присутнім при арешті, і вирішили влаштувати над Науменком суд».

Жінки змусили Науменка підписати документ про звільнення старости, а потім заарештували секретаря партійного осередку Філімонова. Вони глузували з двох посадовців, плювали в очі й обличчя чоловіків, називали комуністів «бандитами, грабіжниками та білогвардійцями». Чоловіків звільнили завдяки втручанню ДПУ Через кілька днів натовп, озброєний палицями й кийками, продовжував збиратися біля місцевої адміністрації, вимагаючи повернення майна. Повстання врешті-решт придушили, а селян «упокорили». Однак ніхто не вірив, що радянська влада заручилася їхньою підтримкою.^[499]

Таких виступів було багато. В лютому — березні 1930 року ОГПУ нарахувало лише в Україні близько 2 000 масових виступів, у більшості яких брали участь винятково жінки.^[500] На з’їзді ВКП(б) влітку 1930 року декілька доповідачів згадали про ці події. Каганович, який вже не очолював республіканську партійну організацію, але все ще цікавився справами в Україні, відзначив, що жінки відіграли «найважливішу» роль в опорі колективізації.^[501] ОГПУ потрактувало це явище як прямий доказ впливу «куркульсько-антирадянського елементу» на своїх відсталих дружин і дочок. Для розв’язання цієї проблеми пропонували посилити пропагандистську роботу та агітацію серед жіноцтва.^[502]

ОГПУ здогадувалось, що жінки протестують, тому що знають про малоймовірність свого арешту. Напевно, вони мали рацію: адже й без участі чоловіків жінки могли нападати на посадовців — навіть фізично — та сподіватись на значно менше покарання, порівняно з чоловіками. Виступи жінок також давали їхнім чоловікам цілком «законну» підставу приєднатися: коли активісти починали бити жінок, у відповідь чоловіки втручалися під приводом захисту своїх дружин, матерів і дочок.

Водночас дехто не шукав приводів. Менше, ніж десять років тому багато українців вже піднімало зброю проти ненависних правителів. Як і під час Громадянської війни, вони почали організовувати партизанські загони. Згідно зі свідченням одного очевидця, «постріли з рушниць чулися вночі. Йшли до лісу окремі групи... сільраду громили. Голова сільради, якщо не втікав, ризикував бути вбитим».^[503] Тих комуністів, які не встигали втекти, часто вбивали на місці.

Насильство дійсно було дуже поширеним. Радянські документи за 1930 рік нараховують 13 794 «терористичні акти» і 13 754 «масові протести». На думку ОГПУ значна кількість з них, і саме в Україні, були спричинені колективізацією й розкуркуленням.^[504] Записи ДПУ УСРР криють у собі більше емоцій і подробиць про повстання на території республіки. Незважаючи на попередні спроби вилучення зброї в населення, селяни ще переховували значну кількість нарізної й холодної зброї часів Першої світової та Громадянської воєн. Навесні 1930 року вони знову почали її використовувати. Балицький не сумнівався, що в Україні відбувалася певна «антирадянська діяльність». «Куркулі та контрреволюціонери не припинили своєї боротьби, — підсумовував він, — а лише зміцнили свої позиції». З 20 січня по 9 лютого його співробітники заарештували 11 865 осіб, включно з членами «контрреволюційних організацій та груп», які готували «збройну революцію», а також тих, котрі могли стати «ідеологами» такої революції. Підозрювали всіх, у кого були зв’язки за кордоном, особливо в Польщі, тому що вони могли отримувати «активну допомогу» від іноземців. Співробітники ОГПУ також зосередилися на тих, кого можна було звинуватити в «українському шовінізмі» або «петлюрівщині», і встановило три великі осередки таких активістів у Дніпропетровську (нині Дніпро), Харкові і Кременчузі — усі колишні центри спротиву під час революційних подій.^[505]

До середини березня ситуація погіршилася. 9 березня Балицький звітував про «масові повстання» у шістнадцяти районах України. Більшість з них придушили на час написання звіту, але в Шепетівській окрузі «антирадянські й злочинні елементи», об’єднавшись у групи від 300 до 500 осіб, озброїлись обрізами, мисливськими рушницями й сокирами. Селяни в цій окрузі чинили опір з лютого, коли Балицький особисто відвідав регіон. За його наказами було надіслано кінні загони ДПУ з кулеметами, співробітників міліції та прикордонників.^[506] Балицький стверджував, що чекісти ліквідували банду, однак повстанці вбили секретаря комсомольської організації і тримали в заручниках інших місцевих комуністів; Балицький побоювався, що банда вийде на зв’язок з іншими угрупованнями в сусідньому районі.^[507] Отже, через кілька тижнів після появи статті «Запаморочення від успіхів» повстання, здавалось, виходило з-під контролю.

Коли читаєш архівні документи про селянські виступи в 1930 році, то інколи важко відрізнити факти від вигадок. Наскільки організованим був опір насправді? Скільки таємних організацій вигадали працівники спецорганів? Скільки націоналістичних угруповань вони самі створили, щоб потім їх «викрити»? Наскільки реальною була проблема, вирішенням якої вони пишалися? Адже кількома роками раніше ОГПУ вже вигадало СВУ котрої в дійсності не існувало. Через декілька років співробітники спецорганів висуватимуть сотні фальшивих звинувачень під час Великого терору 1937–1938 років.

Архівні справи про повстання в 1930 році часом мають настільки досконалий і трафаретний вигляд, ніби ДПУ намагалося продемонструвати Москві, наскільки самовіддано республіканське управління виконує накази згори. Наприклад, у лютому 1930 року чекісти провели операцію проти «контрреволюційних куркульсько-білогвардійських і бандитських елементів» по всьому Радянському Союзу. Знову ж таки, найбільше підозрюваних заарештували в Україні, де викрили сімдесят вісім окремих осередків «антирадянських активістів». Серед найбільших — «петлюрівська» організація «Верховний Штаб війська УНР», члени якої, за переконанням ОГПУ, відповідали за підготовку збройного повстання в Кременчузі, що готували навесні 1930 року. За ватажка було визначено «колишнього петлюрівського офіцера» на прізвище Манько, котре співзвучне з «Махно». За даними спецорганів, у 1924 році він нелегально прибув з Польщі.

У звітах про операцію цитували Манька: «Коли влада проведе колективізацію, то вона цим забезпечить свій вплив на маси, навколо буде своє око, внаслідок чого до народу взагалі важкувато буде підступитися й, нарешті, затягування організаційної діяльності може призвести до провалу». Стверджували, що група «ставить собі за мету створення самостійної України на основі приватної власності на землю та майно», й збереження козацького класу. Також повідомляли, що Манько нібито планував захопити Кременчук, підпалити його околиці та посіяти паніку, а тим часом заволодіти залізничною станцією й телеграфом.^[508]

Решта угруповань, за звітами ДПУ, мали подібні цілі. Деякі нібито мали між собою зв’язки, інших підозрювали в поширенні зрадницьких ідей у Червоній армії. Ще одна «куркульсько-петлюрівська» організація, котра буцімто діяла в західних районах республіки, проводила «контрреволюційну агітацію» та поширювала «провокаційні чутки». У тому ж звіті згадували про арешт 420 членів «контрреволюційних організацій і груп» на Північному Кавказі лише протягом п’яти днів та арешти на Поволжі.^[509] Балицький занотував свій візит до Тульчинської округи навесні 1930 року: тут він побачив озброєних повстанців, окопи навколо сіл та почув селян, що кричали «Геть радянську владу!» і співали національний гімн «Ще не вмерла Україна».^[510]

Значущість цих історій може здатися перебільшеною, а тон майже істеричним. Однак архівні документи, так само як і мемуари, засвідчують, що далеко не весь рух опору був вигаданим. Насильство було реальним, організованим і мало національне забарвлення. У деяких місцях повстання були збройними і швидко поширювалися з одного села в інше, де селяни, підбадьорені досвідом інших повстанців, приєднувалися до повсталих сусідів і повторювали їхні гасла.

Зокрема, до середини березня 1930 року ціла низка сіл у Тульчинській окрузі, одне за одним, повстали проти радянської влади. Архівні документи свідчать про те, що повстанці кричали «Нам не треба влади, котра грабує селян! Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі!» Навіть коли вони не вбивали місцевих керівників, вони їх виганяли. У 343 селах селяни обрали власних «старост», як це колись робили, відмовилися навіть слухати комуністів.^[511] У багатьох місцях повсталі також вигнали радянських вчителів, закрили кооперацію та проголосили повернення до вільної торгівлі. Дехто говорив про необхідність організації збройного опору та передавав листівки, за оцінками ДПУ — «антирадянського спрямування». На одних зборах повсталих пролунав заклик повернути землю «куркулям» та ліквідувати колгоспи. У кількох випадках, за свідченнями, селяни співали «Ще не вмерла Україна». Перемога в Тульчині була нетривалою: ДПУ звинуватило «петлюрівців» і вдалося до «оперативних заходів». Район поділили на сектори, кожен з яких закріпили за окремим озброєним кінним загоном чекістів.^[512] Балицький повідомив колезі, що сам Сталін наказав йому «не виголошувати промови, а діяти більш рішуче».^[513]

Виступи мали не лише яскраве політичне забарвлення. Подекуди їх очолили люди, котрі мали досвід в організації селянських повстань, участі в українському національному русі або в Громадянській війні. Так було у випадку Павлоградського повстання в Дніпропетровській області, котре докладно задокументували радянські спецоргани.^[514] Навіть ще до «березневої лихоманки» влада очікувала заворушень у Павлограді, заснованому на місці колишнього козацького зимівника. У дев’ятнадцятому столітті селяни в цьому регіоні також виступали проти тамтешніх поміщиків, а у 1919 році багато місцевих селян підтримали Махна.^[515] Передбачаючи масові виступи під час колективізації, ДПУ в лютому 1930 року арештувало за звинуваченням у підготовці повстання сімдесят дев’ять людей, 21 з них стратили.

Незважаючи на це, кілька павлоградських провідників з досвідом військової справи вирішили готувати повстання. У березні 1930 року Кирило Шопін, колишній вояк армії гетьмана Скоропадського, втік з-під арешту на Дон. Звідти він координував плани земляків і закликав інших селян до повстання. Серед однодумців Шопіна були чоловіки, котрі в минулому воювали за Петлюру, Скоропадського й Махна.

Зусилля Шопіна принесли результати на початку квітня, коли представники з різних сіл зібралися в Богданівці для підготовки повстання. У багатьох учасників під час колективізації конфіскували майно, тому дехто сподівався в такий спосіб повернути відібрану власність. Також у них були політичні цілі, і вони послуговувались політичними гаслами: «Геть радянську владу!», «Давайте завойовувати іншу свободу!» Після першої наради почали стихійно формуватися інші групи в навколишніх селах. 4 квітня багато селян прибуло до невеликого хутора Осадчий поблизу Богданівки, з надією приєднатися до повстання та розраховуючи на зброю.

Повстанці вжили запобіжних заходів: було узгоджено, що в разі поразки і захоплення учасників усі стверджуватимуть, що їх забрали силоміць. Провідники встановили контакт зі співробітником Павлоградської районної міліції, сподіваючись, що міліціонери перейдуть на бік повсталих. План дій був такий: взяти Павлоград, добре озброїтися для нападу на Дніпропетровськ, а там вже підніметься і вся Україна. Судячи з наявних документів — допитів, слідства, спогадів, пізніших записів — учасники Павлоградського повстання вірили в те, що вони можуть перемогти. По всій Україні, казали вони один одному, над селянами знущались і тому вони приєднаються до павлоградців.

5 квітня розпочали повстання з Осадчого, вбивши партійців та інших активістів. Звідти швидко вирушили до найближчих сіл, де до них приєдналися інші учасники. Пополудні прибули до Богданівки та вдарили в дзвони, встановили контроль над мостом між селами та розпочали бій з міліцією. Протягом дня повстанці вбили кілька десятків людей з державного й партійного активу, включно з комсомольцями, членами двох сільрад та іншими. До кінця дня вони обірвали телефонні лінії, але вже було пізно: голова однієї сільради встиг повідомити про повстання в Павлограді.

Увечері в Богданівці з’явилася Павлоградська міліція, але не для того, щоб приєднатися до селян, а навпаки — придушити повстання. Селяни відступили, але водночас захопили сільраду в сусідньому селі Тернівка. Нарешті, 6 квітня з Дніпропетровська прибули збройні загони ДПУ в кількості 200 чоловік, 58 з них на конях. Балицький віддав короткий жорсткий наказ: «Ліквідувати ці контрреволюційні банди».

Боротьба добре озброєних і навчених загонів ДПУ з повсталими селянами тривала не більш як два дні. Хоча повстанці вбили 30 партійців, що обіймали різні посади на рівні села — від голів рад, КНС і комсомольців до вчителів, уповноважених і рахівників, у селян не було жодного шансу на перемогу. Переважно неграмотні, вони не мали ні налагодженого зв’язку між селами, ні логістичних навичок, ні достатньої кількості зброї. Селян без особливих труднощів перемогли, арештували та вбили. Тринадцять з них померло, і ще п’ятеро було поранено.

Затримали понад 300 учасників, 210 з них притягнули до відповідальності. На відміну від СВУ суд був закритим для громадськості: партія вирішила не ризикувати і не влаштовувати «показовий судовий процес» над справжніми повстанцями. Свідками було неможливо маніпулювати, а історію подій було неможливо переказати, приховавши реальні факти: бідняки під проводом людей з військовим досвідом підняли зброю проти держави. Нікому з тих, хто вижив, не дозволили розказати правдиву історію подій. 20 травня двадцять сім з них стратили.

Павлоградське повстання було надзвичайно жорстоким, але не винятковим. У березні ДПУ було здивоване ще одним повстанням у Криворізькій окрузі — регіоні, який колективізували «майже на 100 відсотків», і який вважали спокійним. Хоча арешти і депортації тут «супроводжували деякі негативні явища», проте, згідно зі звітом ДПУ розкуркулення з великим ентузіазмом тут підтримали бідняки й середняки.

«Зміна в настроях» відбулася після наказів забрати насіннєві фонди напередодні весняної посівної кампанії. Один місцевий селянин пояснив, що означає конфіскація насіння: «Весь хліб вивезуть з України, і в нас нічого не залишиться». В іншому селі хтось побоювався, що «вони заберуть наше останнє зерно і кинуть нас голодувати». Після статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» ОГПУ пов’язувало негативні настрої серед селян з діяльністю занадто завзятих криворізьких керівників, які тиснули на селян, котрі не були «куркулями». Один з місцевих посадовців конфіскував у бідняків навіть брудну білизну, вимагаючи молока й сала для своєї бригади; інші вибивали двері в бідняцьких хатах, роздягали та викидали селян на вулицю. У відповідь жінки зібралися біля будинку місцевого активіста та кричали про те, що Сталін наполягав на «добровільності» вступу до колгоспів. Інші писали скарги вищому керівництву, сподіваючись повернути втрачене майно, або йшли до колгоспів, щоб забрати худобу й реманент.

Деякі з них пішли далі. «Під впливом антирадянської та куркульської агітації», як стверджували в звіті ДПУ мешканці села Широкого висунули низку «контрреволюційних політичних вимог». Згодом, 14 березня, натовп із 500 чоловіків і жінок оточив сільську раду та колгоспну управу з вимогами віддати насіння, розпустити комсомольський осередок та повернути «усуспільнене» та конфісковане майно, а також відшкодувати грошові штрафи, сплачені на користь місцевого керівництва.^[516]

Знову ж таки, документи свідчать, що повстання в Тульчині, Павлограді, Кривому Розі та інших місцях справді відбувались. Вони стали організованою відповіддю на ненависну політику, а також на насильство, з яким насаджували колективізацію. Не дивно, що дехто з очільників цих повстань чинив опір радянській владі з часу її встановлення.

І якщо повстання таки були справжніми, запропоновані чекістами пояснення причин і природи виступів виглядають фантастично, адже співробітники радянських органів безпеки в умовах сталінізму не могли поскаржитися своїм керівникам на неправильність політики, або на те, що чесні радянські громадяни опираються колективізації з усім зрозумілих причин. Натомість вони звинувачували класових ворогів та іноземців, вигадували організації та мережі, котрих у дійсності не існувало. Наприклад, згідно зі звітом про повстання в Кривому Розі, все насильство було винятково з боку «антирадянських елементів, куркулів та родичів куркулів»: Карпук був біженцем з Польщі; Лисогор — брат висланого куркуля; у шевця Красулі було трохи майна.^[517] Усі вони належали до підозрілих категорій: люди зі зв’язками за кордоном, мали заарештованих у минулому членів родин або володіли майном.

Знову й знову керівники шукали пояснення динаміки повстань в історії тих чи інших регіонів, звертаючи особливу увагу на події 1918–1920 років. Певний час у ДПУ навіть був відділ, співробітники якого одночасно працювали в кількох районах, вказуючи на «виняткову важливість прикордонних зон та історичного минулого цих регіонів». Ці райони включали Волинську, Бердичівську, Могилевську, Вінницьку, Каменецьку та Одеську округи — усі місця запеклих боїв під час встановлення радянської влади.^[518] Балицький зазначав, що особливу увагу слід приділити району, на території якого діяла «банда Заболотного» — партизана часів Громадянської війни.^[519]

Цю одержимість минулим Громадянської війни поширювали не лише на Україну. Подібне прискіпливе ставлення керівництва можна помітити й до Північного Кавказу, де радянська влада пояснювала збройний опір колективізації впливом козаків та українських націоналістів. Схоже ставлення було й до Сибіру та Уралу, де співробітники спецорганів стежили за «колишніми білогвардійськими офіцерами». Збройний опір колективізації в Середній Азії, Казахстані, Татарстані та Башкирії так само тлумачили як ан-тирадянський та контрреволюційний рух — знову ж таки, не безпідставно. До Фергани червоноармійці прибули для придушення повстанського руху басмачів. Хоча з ним нібито покінчили в попередні роки, однак невдоволення колективізацією дало йому друге життя. Збройні сутички внаслідок колективізації мали місце в кавказьких автономних республіках Чечні та Дагестані.^[520]

Проте в Україні ці незадоволення ставали ще більш небезпечними через фактор націоналізму в містах. У 1930 році аналітики ОГПУ повернулися до проблеми зв’язків між містом і селом — зокрема стосунків між інтелігенцією та селянами, про небезпеку котрих попереджали в 1929 році. Деякі з цих зв’язків могли існувати; решта були вигаданими. 21 березня Балицький надіслав звіт генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору та тогочасному заступнику голови ОГПУ Ягоді: у Вінницькому районі він знайшов зв’язок між лідерами місцевого повстання та СВУ Повідомляли, що повстанець в одному селі сказав: «Після ліквідації СВУ необхідно звернутися до інших методів роботи — підбурити темні маси до повстання». Протягом наступних днів у Вінниці «викрили» інших членів СВУ Балицький привітав себе з викриттям і відзначив правильність своїх здогадок щодо впливу СВУ — організації, яку він власноручно начаклував. Осередки, писав він, «доводять існування міцних зв’язків між активістами контрреволюції на селі та сподівань СВУ на повстання в 1930–1931 роках». І ніби поплескавши себе по спині, Балицький додав: «Лише завдяки вчасній ліквідації СВУ ми змогли дезорганізувати дрібні осередки й угруповання, змусивши їх діяти на свій страх і ризик». Можливо, саме так Балицький уникнув критики за неспроможність зупити локальні повстання на селі: якби він не позбувся вигаданої СВУ то, за його логікою, справи в Україні були б ще гіршими.^[521]

Протягом наступних місяців ДПУ продовжувало пошуки нових і ще невикритих змов. Навіть після того як СВУ начебто знищили, чекісти все ще очікували «посилення зв’язків між контрреволюційними елементами села та міста», стверджуючи, що центри багатьох сільських організацій знаходилися в містах. Контрреволюціонери з міст нібито їздили по селах усієї України; у західних районах республіки «низка ліквідованих контрреволюційних організацій (переважно петлюрівських)... мали тісні зв’язки з Польщею».^[522]

Пошуки членів СВУ і «петлюрівців» триватимуть до кінця десятиліття. Коли ми оглядаємося назад, то розуміємо, що 1932–1933 роки були лише передвісником терору, що сягнув свого апогею на всій території СРСР у 1937–1938 роках. Усі складові «Великого терору» — підозра, істерична пропаганда, масові арешти відповідно до створених центром схем — усе це вже було в Україні на початку голоду. Насправді, параноя Москви щодо можливості контрреволюції в Україні продовжувалася і після Другої світової війни, і протягом 1970-х, і навіть у 1980-ті роки. Цьому навчали всі наступні покоління співробітників служби безпеки — від ОГПУ до НКВС, і до КДБ, так само, як і всі покоління партійних лідерів. Можливо, це позначилося навіть на мисленні пострадянської еліти, незважаючи на те, що СРСР вже давно немає.