91
Напівпрозоре, з розмитими краями, — але це точно зображення Джейн, що, ніби привид, зачаїлося у правому нижньому кутку. Вона дивиться в камеру, очі спокійні, губи розтулені. Одна рука витягнута за кадр — вона розчавлює сигарету в мисочці, я пам’ятаю. Над її головою я бачу густий вигин диму. Відмітка часу показує 18:04, фото майже двотижневої давності.
Джейн. Я схилилася над екраном, майже не дихаю.
Джейн.
«Світ — чудове місце», — сказала вона.
«Не забувай про це і не втрать його», — сказала вона.
«Моя дівчинка», — сказала вона.
Вона справді казала ці слова, усі до єдиного, тому що вона справді існувала.
Джейн.
Я падаю з ліжка, за мною тягнуться простирадла, ноутбук зісковзує на підлогу. Кидаюся до вікна, розчахую штори.
Тепер світло горить у вітальні Расселлів — у кімнаті, де все це почалося. Там вони й сидять, удвох, на тому смугастому диванчику: Алістер зі своєю дружиною. Він сутулиться, в руці тримає пляшку пива; вона підібгала під себе ноги та проводить пальцями по своєму блискучому волоссі.
Брехуни.
Я дивлюся на телефон у руці.
Що мені з цим робити?
Я знаю, що сказав би — скаже — Литтл: фото не доводить нічого, окрім свого ж існування… а також існування цієї анонімної жінки.
— Доктор Філдінґ також тебе не слухатиме, — каже мені Ед.
Заткнися.
Але він має рацію.
Думай. Думай.
— А як щодо Біни, матусю?
Припини.
Думай.
Є лише один можливий хід. Мої очі тягнуться з вітальні до темної спальні нагорі.
Візьми пішака.
— Алло?
Голос пташеняти, крихкий та слабкий. Я заглядаю в темряву його вікна. Його там не видно.
— Це Анна, — кажу я.
— Я знаю. — Майже шепотом.
— Де ти?
— У своїй кімнаті.
— Я тебе не бачу.
За мить він з’являється у вікні, ніби примара, худющий і блідий у білій футболці. Я притуляю руку до скла.
— Бачиш мене? — питаю я.
— Так.
— Треба, щоб ти прийшов.
— Я не можу. — Він хитає головою. — Мені не дозволяють.
Я опускаю очі назад до вітальні. Алістер із Джейн не рухаються.
— Я знаю, але це дуже важливо. Це дуже важливо.
— Тато забрав у мене ключ.
— Я знаю.
Пауза.
— Якщо я бачу вас… — Він затихає.
— Що?
— Якщо я бачу вас, то й вони можуть.
Я гойдаюся назад на одній нозі, затягую штори, залишаючи крихітний проріз між ними.
Перевіряю вітальню. Так і сидять.
— Просто прийди, — кажу я. — Прошу. Ти не…
— Що?
— Ти… Коли ти зможеш вийти?
Знову пауза.
Я бачу, як він дивиться на екран телефону, потім знову підносить його до вуха.
— Мої батьки дивитимуться «Гарну дружину»[268] о десятій. Я, мабуть, зможу вийти тоді.
Тепер вже я перевіряю телефон. Двадцять хвилин.
— Добре. Чудово.
— Усе нормально?
— Так. — Не стривож його. Ти в небезпеці. — Але є дещо, про що я мушу з тобою поговорити.
— Мені було б зручніше прийти завтра.
— Це не може чекати. Справді…
Опускаю погляд вниз. Джейн розглядає торшер біля себе, тримає пляшку пива.
Алістер зник.
— Кидай слухавку, — кажу я раптово вищим голосом.
— Що?
— Кидай слухавку.
Він роззявляє рота.
Його кімната вибухає світлом.
Позаду з’являється Алістер, тримаючи руку на вимикачі.
Ітан обертається, рука опускається на бік. Я чую, що дзвінок завершився.
І спостерігаю цю сцену в німій тиші.
Алістер бовваніє у дверях, щось говорить. Ітан ступає вперед, підіймає руку, махає телефоном.
Якусь мить вони так і стоять, не рухаючись.
Тоді Алістер широкими кроками прямує до сина. Забирає в нього телефон. Дивиться на екран.
Потім на Ітана.
Проходить повз нього, до вікна, його очі палають. Я відступаю далі у свою спальню.
Він розводить руки, опускає жалюзі по обидва боки вікна. Щільно зачиняє їх.
Кімната закрита від мене.
Шах і мат.