Розділ 3. ЛЮДСЬКА ІСКРА

Немає сумнівів, що Homo sapiens — найпотужніший вид у світі. Homo sapiens теж любить думати, що він володіє найвищим моральним статусом і що людське життя значно цінніше, аніж життя свиней, слонів чи вовків. Це не так уже й очевидно. Чи може така думка мати резон? Чи є людське життя ціннішим, аніж свиняче просто тому, що колектив людей потужніший, аніж колектив свиней? Сполучені Штати значно потужніші за Афганістан, але чи означає це, що життя американців має вищу внутрішню цінність, аніж життя афганців?

На практиці життя американців дійсно цінніше. В освіту, охорону здоров’я і безпеку пересічного американця вкладається значно більше грошей, аніж такого ж афганця. Убивство американського громадянина викликає значно сильніший міжнародний резонанс, аніж убивство афганського. Однак загальноприйнято вважати, що це не більш ніж несправедливий результат геополітичного балансу влади. Афганістан може мати значно менший вплив, аніж США, однак життя дитини в горах Тора-Бора вважається всіма так само священним, як і життя дитини на Беверлі-Гіллз.

На противагу цьому, коли ми цінуємо життя людських дітей понад життя поросяти, то хочемо вірити, що це відбиває щось глибше, аніж екологічний баланс сили. Хочемо вірити, що людське життя справді вище в певному фундаментальному сенсі. Ми, Ното sapiens, любимо твердити самим собі, що володіємо певного магічною якістю, яка не лише відповідає за нашу внутрішню владу, а й морально виправдовує наш привілейований статус. Чим є ця унікальна людська іскра?

Традиційна монотеїстська відповідь: лише Ното sapiens має вічну душу. Тоді як тіло занепадає й зотліває, душа торує шлях до спасіння чи вічних мук і переживатиме або вічне задоволення в раю, або вічні муки в пеклі. Оскільки свині й інші тварини не мають душі, вони не беруть участі в цій космічній драмі. Вони живуть лише кілька років, а потім помирають і йдуть в нікуди. Тому маємо значно більше дбати про вічні людські душі, аніж про недовговічних свиней.

Це не казка для дитячого садка, а неймовірно потужний міф, що продовжує формувати життя мільярдів людей і тварин на початку XXI століття. Віра в те, що люди мають безсмертну душу, тоді як тварини — просто недовговічне тіло, — стрижень нашої законодавчої, політичної й економічної системи. Це пояснює, чому, наприклад, цілком нормально для людини вбивати тварин для їжі або просто для свого задоволення.

Однак останні наукові відкриття категорично суперечать цьому монотеїстичному міфові. Дійсно, лабораторні експерименти підтверджують точність однієї частини цього міфа: відповідно до тверджень монотеїстичної релігії, у тварин немає душі. Усі ретельні дослідження й больові випробування не змогли виявити жодних слідів душі у свиней, пацюків чи макак резус. На жаль, ті самі лабораторні дослідження підважили другу й важливішу частину монотеїстичного міфа — люди дійсно мають душу. Учені піддали Ното sapiens десяткам тисяч неймовірних експериментів і заглянули в кожен куточок нашого серця й кожну звивину нашого мозку. Однак вони ще й досі не відкрили якихось магічних іскор. Тобто не існує наукових доказів того, що, на відміну від свиней, Ното sapiens має душу.

Якби це було все, ми цілком могли б стверджувати, що вченим просто треба продовжувати пошук. Якщо вони ще не знайшли душі, це тому, що шукали недостатньо ретельно. Однак учені з наук про життя сумніваються в існуванні душі не тому, що не знайдено доказів, а радше тому, що сама ідея душі суперечить найбільш фундаментальним принципам еволюції. Ця суперечність відповідальна за нестримну ненависть, яку викликає теорія еволюції серед відданих монотеїстів.

ХТО БОЇТЬСЯ ЧАРЛЬЗА ДАРВІНА?

Згідно з опитуванням Ґеллапа 2012 року, лише 15 % американців думають, що Homo sapiens розвивалися виключно шляхом природного відбору, вільного від будь-яких втручань небес; 32 % вважають, що люди могли розвинутися протягом мільйонів років із більш ранніх форм життя, однак Бог керував усім цим процесом; 46 % вірять, що Бог створив людей у їхній нинішній формі приблизно за останні десять тисяч років, як і твердить Біблія. Трирічне навчання в коледжі абсолютно не впливає на ці погляди. Згідно із вказаним опитуванням, серед випускників бакалаврату 46 % вірять у біблійну історію творення, тоді як лише 14 % вважають, що люди розвивалися без будь-якого небесного втручання. Навіть серед магістрів і докторів філософії 25 % вірять Біблії, тоді як 29 % довіряють природному відбору як єдиному процесу створення наших видів. Хоча в школах явно дуже погано викладають еволюцію, ревнителі релігії все ще наполягають на тому, що її взагалі не треба викладати. Вони, навпаки, вимагають, щоб дітям також викладали теорію «розумного задуму», відповідно до якої всі організми було створено зусиллями певного вищого розуму (тобто Бога). «Викладайте їм обидві теорії, — пропонують ревнителі, — і нехай діти самі вирішують».

Чому теорія еволюції наражається на такі заперечення, тоді як навряд чи хтось сумнівається в теорії відносності чи квантовій механіці? Дивно, але ж політики не запитують, чому дітям не пропонують альтернативних теорій стосовно матерії, енергії, простору й часу? Врешті-решт, ідеї Дарвіна виглядають, на перший погляд, значно менш загрозливими, аніж важковагові теорії Ейнштейна і Вернера Гейзенберга. Теорія еволюції базується на принципі виживання найбільш пристосованих, що виглядає ясною і простою, щоб не сказати банальною, ідеєю. На противагу цьому теорія відносності й квантова механіка стверджують, що ви можете скрутити воєдино час і простір, що щось може з’явитися з нічого і що кіт може бути живим і мертвим одночасно. Це насмішка над нашим здоровим глуздом, однак ніхто не захищає невинних школярів від скандальних ідей. Чому?

Теорія відносності ні в кого не викликає спротиву, оскільки не суперечить нашим потаємним віруванням. Більшість людей ані на секунду не замислюється: простір і час абсолютні чи відносні? Якщо ви вважаєте, що можна скрутити разом простір і час, — ну, заходьте в гості. Беріть і скручуйте їх. Чого мені боятися? Не варто забувати, що Дарвін позбавив нас наших душ. Якщо ви справді розумієте теорію еволюції, то й розумієте, що душі немає. Ця думка жахлива не лише для віруючих християн і мусульман, а й для багатьох невіруючих, які не притримуються жодної чіткої релігійної догми і все ж хочуть вірити, що кожна людина має безсмертну індивідуальну сутність, яка не змінюється протягом життя й навіть може пережити мить смерті.

Буквальне значення слова «індивідуальний» — це «щось, що не можна розділити». Те, що я «індивідуальний»^[9], означає, що моє істинне «Я» — цілісна сутність, а не набір окремих частин. Ця неподільна сутність начебто переходить з одного етапу на інший, не втрачаючи чогось і не поглинаючи щось іще. Моє тіло і мозок перебувають у постійному процесі змін, оскільки нейрони згоряють, гормони течуть і м’язи скорочуються. Моя особистість, бажання й стосунки ніколи не залишаються сталими і можуть бути повністю перенесені через роки й десятиліття. Однак углибині я залишаюся тією самою особистістю від народження до смерті, а можливо, і після смерті теж.

На жаль, теорія еволюції відкидає ідею, що моє істинне «Я» — неподільна, незмінна й потенційно вічна сутність. Згідно з теорією еволюції всі біологічні сутності — від слонів і дубів до клітин і молекул ДНК — складаються з менших і простіших частин, що безперервно об’єднуються і роз’єднуються. Слони і клітини розвинулися поступово в результаті нових об’єднань і розділень. Те, що не може бути розділеним чи зміненим, не може прийти до життя через природний відбір.

Наприклад, людське око є неймовірно складною системою, що складається з численних менших деталей, таких як лінза, рогівка і сітківка. Око не з’явилося нізвідки з усіма своїми компонентами. Радше воно розвинулося малими кроками протягом мільйонів років. Наше око дуже схоже на око Homo erectus, який жив мільйон років тому. Воно трохи відрізняється від ока Australopitecus, який жив п’ять мільйонів років тому. Воно дуже відрізняється від ока Dryolestes, що жив 150 мільйонів років тому. І, схоже, воно не має нічого спільного з одноклітинними організмами, які населяли нашу планету сотні мільйонів років тому.

Але навіть одноклітинні організми мали крихітні органели, які допомагали мікроорганізмам відрізняти світло від темряви й рухатися в тому чи іншому напрямку. Шлях від тих архаїчних сенсорів до людського ока довгий і звивистий, однак, якщо у вас є сотні мільйонів років у запасі, ви явно можете пройти увесь шлях крок за кроком. Ви можете це зробити, бо око складається з багатьох різних частин. Якщо кожних кілька поколінь мала мутація трішки змінювала одну з цих частин, — скажімо, рогівка ставала більш викривленою, — після мільйонів поколінь ці зміни можуть привести до людського ока. Якби око було цілісним утворенням, позбавленим окремих частин, воно б ніколи не розвинулося шляхом природного відбору.

Саме тому теорія еволюції не може прийняти ідеї душі, принаймні якщо під «душею» ми розуміємо щось неподільне, незнищенне й потенційно вічне. Така сутність не може стати результатом еволюціонування крок за кроком. Природний відбір міг створити людське око, бо воно має окремі частини. Але душа не має складових частин. Якби душа Homo sapiens розвивалася крок за кроком з душі Homo erectus, якими були б ці кроки? Чи є якась частина душі більш розвинена у Homo sapiens, аніж у Homo erectus? Однак душа не має складових.

Ви можете стверджувати, що людські душі не розвивалися, а одного чудового дня з’явилися в усій своїй красі. Однак коли був цей чудовий день? Якщо пильно поглянемо на еволюцію людства, знайти його буде дуже важко. Кожна людина, що будь-коли існувала, з’явилася на світ у результаті запліднення чоловічою спермою жіночої яйцеклітини. Уявіть, що перша дитина мала душу. Та дитина була подібна до своїх батька й матері усім, окрім одного — вона мала душу, а вони — ні. Спираючись на знання з біології, цілком можна пояснити народження дитини, чия рогівка була більш вигнутою, аніж у її батьків. За це може відповідати невеличка мутація одного гена. Однак біологія не може пояснити народження дитини, що має безсмертну душу, від батьків, які не мали навіть зародка душі. Чи достатньо однієї або навіть кількох мутацій, щоб дати тварині сутність, убезпечену від усіх змін, навіть від смерті?

Тож існування душі не можна пояснити в рамках теорії еволюції. Еволюція означає зміни й нездатна продукувати вічно живі сутності. З точки зору еволюції, найближчим до людської сутності елементом є наша ДНК, і молекула ДНК є рушієм мутацій, а не осередком вічності. Це лякає багатьох людей, які воліють радше відкинути теорію еволюції, аніж відмовитись від своєї душі.

ЧОМУ ФОНДОВА БІРЖА НЕ МАЄ СВІДОМОСТІ

Для виправдання теорії про людську перевагу використовують аргумент про те, що з усіх тварин на Землі лише Homo sapiens має свідомий розум. Розум — це щось дуже відмінне від душі. Розум — це не якась містична вічна сутність. І це не орган на зразок ока чи мозку. Розум радше є потоком суб’єктивного сприйняття, так само як біль, задоволення, гнів і любов. Це ментальне сприйняття складається зі взаємопов’язаних почуттів, емоцій і думок, що спалахують на коротку мить і одразу ж згасають. Потім інші сприйняття приходять і зникають, народжуючись на мить і відходячи геть. (Розмірковуючи про це, ми часто намагаємося сортувати ці сприйняття за певними категоріями, такими як почуття, емоції й думки, однак по суті вони всі змішані докупи.) Ця несамовита мішанина різного виду сприйняття складає потік свідомості. На відміну від душі, яка існує вічно, розум має багато складових, він постійно змінюється, і нема причин думати, що він вічний.

Душа — це вигадка, яку одні люди приймають, інші заперечують. На противагу їй потік свідомості — конкретна реальність, яку бачимо кожної миті. Це справжня річ у світі. Ви абсолютно впевнені в її існуванні. Навіть коли нас охоплюють сумніви й ми запитуємо себе: «Чи справді існує суб’єктивне сприйняття?», — можемо бути певні, що переживаємо брак твердої переконаності.

Чим саме є свідоме сприйняття, що складає потік мислення? Кожне суб’єктивне сприйняття має дві фундаментальні характеристики: почуття й бажання. Роботи і комп’ютери не мають свідомості, бо, попри незліченну кількість їхніх здібностей, вони нічого не відчувають і нічого не бажають. Робот може мати датчик енергії, який подає сигнал до його центрального процесора, коли батарея вичерпується. Тоді робот може рушити до електричної розетки, увімкнутися й підзарядити свою батарею. Однак протягом усього цього процесу робот нічого не відчуває. Людська ж істота, у якої вичерпується енергія, відчуває голод і прагне позбутися цього неприємного відчуття. Ось чому ми стверджуємо, що люди — свідомі істоти, а роботи — ні, а також чому вважаємо злочинним примушувати людей працювати, допоки вони не помруть від голоду й виснаження, тоді як примушування роботів працювати, поки їхні батареї не сядуть, не викликає жодного морального осуду.

А як щодо тварин? Чи мають вони свідомість? Чи мають вони суб’єктивні відчуття? Чи добре примушувати коня працювати, поки він не впаде від виснаження? Як уже зазначалося, науки про життя стверджують, що всі ссавці й птахи, а також деякі рептилії та риби мають почуття й емоції. Однак найновіші теорії доводять, що почуття й емоції — біохімічні алгоритми обробки даних. Оскільки ми знаємо, що роботи й комп’ютери обробляють дані, не володіючи при цьому жодним суб’єктивним сприйняттям, можливо, те саме стосується і тварин? Дійсно, ми знаємо, що навіть у людей багато сенсорних і емоційних ланцюжків у мозку можуть обробляти дані й ініціювати дії зовсім не свідомо. Тож, можливо, за всіма почуттями й емоціями, які ми приписуємо тваринам, — голод, страх, любов і вірність, — стоять лише несвідомі алгоритми, а не суб’єктивне сприйняття?

Цю теорію підтримував батько сучасної філософії Рене Декарт. У XVII столітті Декарт стверджував, що лише люди відчувають і бажають, тоді як всі інші тварини є позбавленими інтелекту автоматами подібно до робота чи автомата для продажу напоїв. Коли людина б’є собаку, собака не сприймає нічого. Собака скавчить і виє автоматично, просто як дзижчання автомата для продажу напоїв, який робить чашку кави, не сприймаючи і не бажаючи нічого.

Ця теорія була популярною в часи Декарта. Лікарі й учені XVII століття розтинали живих собак і спостерігали за роботою їхніх внутрішніх органів без анестезії і докорів сумління. Вони не вбачали нічого поганого в цьому, так само як ми не бачимо нічого поганого у відкриванні кришки автомата з продажу напоїв і спостеріганні за його важелями й конвеєрами. На початку XXI століття все ще існує багато людей, які стверджують, що тварини не мають свідомості чи принаймні мають дуже відмінний і низький тип свідомості.

Щоб вирішити, чи мають тварини свідомий розум, подібний до нашого, спочатку треба зрозуміти, як розум функціонує і яку роль відіграє. Це неймовірно важкі питання, однак варто присвятити їм певний час, бо розум буде героєм кількох наступних розділів. Ми не зможемо зрозуміти всю повноту наслідків новітніх технологій, таких як штучний інтелект, якщо не знатимемо, що таке розум. Тож відкладімо на хвилину конкретне питання розуму тварин і розглянемо, що наука знає про розум і свідомість узагалі. Зосередимося на прикладах, узятих з дослідження людської свідомості, — що є нам доступнішим, — а потім повернемося до тварин і запитаємо, чи те, що справедливо для людей, так само справедливої для наших укритих хутром і шкірою молодших братів.

Відверто кажучи, наука несподівано мало знає про розум і свідомість. Нині загальноприйнято вважати, що свідомість створюється електрохімічними реакціями в мозку і що ментальні сприйняття виконують певні суттєві функції з обробки даних. Однак ніхто не має хоч якихось ідей стосовно того, як множина біохімічних реакцій та електричних струмів у мозку породжує суб’єктивні відчуття болю, гніву чи любові. Можливо, ґрунтовні пояснення з’являться за десять чи п’ятдесят років. Однак станом на 2016 рік ми не маємо таких пояснень, і це треба чітко усвідомлювати.

Використовуючи функціональну магнітно-резонансну томографію (МРТ), імплантовані електроди й інші сучасні ґаджети, учені виявили кореляцію і навіть причинні зв’язки між електричними струмами в мозку й різними суб’єктивними видами сприйняття. Спостерігаючи за активністю мозку, вчені можуть дізнатися, активні ви чи дрімаєте, а можливо, глибоко спите. А можуть на коротку мить показати перед вашими очима якесь зображення, причому це може бути навіть на межі свідомого сприйняття, і визначити (не запитуючи вас), усвідомили ви це зображення чи ні. Учені навіть змогли пов’язати окремі нейрони мозку зі специфічним ментальним змістом, зокрема нейронами «Білл Клінтон» і «Гомер Сімпсон». Коли вмикається нейрон «Білл Клінтон», особа думає про сорок другого президента США, а покажіть цій людині образ Гомера Сімпсона — увімкнеться однойменний нейрон.

Мовлячи ширше, учені знають, що коли в певній зоні мозку виникає електрична буря, ви, мабуть, відчуваєте гнів. Коли цей шторм вщухає й активується інша зона — відчуваєте любов. Дійсно, учені можуть навіть індукувати почуття гніву чи любові, стимулюючи електрикою відповідні нейрони. Але як узагалі рух електронів з одного місця до іншого перетворюється на суб’єктивний образ Білла Клінтона чи на суб’єктивне почуття гніву або любові?

Загальне пояснення вказує на те, що мозок є дуже складною системою, маючи понад 80 мільярдів нейронів, з’єднаних у численні заплутані мережі. Коли мільярди нейронів посилають мільярди електричних сигналів туди-сюди, виникають суб’єктивні сприйняття. Навіть попри те, що відправка й прийом кожного електричного сигналу просте біохімічне явище, взаємодія між усіма цими сигналами створює щось набагато» складніше — потік свідомості. Ми спостерігаємо таку саму динаміку в багатьох інших сферах. Рух одного автомобіля — це проста дія, однак коли мільйони авто рухаються і взаємодіють одночасно, виникає затор дорожнього руху. Купівля і продаж однієї акції досить проста дія, однак, коли мільйони трейдерів купують і продають мільйони акцій, це може призвести до економічних криз, що ошелешують навіть експертів.

І все ж це пояснення не пояснює нічого. Воно просто підтверджує, що проблема дуже складна. Воно не пропонує жодного тлумачення того, як один тип явищ (мільярди електричних сигналів) створює дуже відмінний інший тип явищ (суб’єктивне почуття гніву чи любові). Аналогія з іншими складними процесами, такими як затори на дорогах та економічні кризи, тут не працює. Що призводить до заторів? Якщо ви стежите за одним автомобілем, то ніколи цього не зрозумієте. Затор виникає внаслідок взаємодії багатьох авто. Машина А впливає на рух машини Б, що блокує траєкторію руху авто В, і так далі. Однак, коли намалюєте траєкторії рухів усіх авто на дорозі, отримаєте повну картину затору. Немає сенсу запитувати, як ці рухи створюють затор, оскільки «затор» — абстрактний термін, який ми, люди, вирішили використовувати для цієї конкретної сукупності подій.

На противагу цьому «гнів» не є абстрактним терміном, який ми вирішили використовувати як синонім для мільярдів електричних сигналів мозку. Гнів достатньо конкретне сприйняття, з яким люди були знайомі задовго до того, як дізналися про електрику. Коли я кажу: «Я гніваюся!», — то вказую на дуже конкретне почуття. Якби ви описали, як хімічні реакції в нейроні спричиняють виникнення електричного сигналу і як мільярди подібних реакцій провокують мільярди додаткових сигналів, то все одно можна було б запитати: «Але як ці мільярди подій сходяться разом, створюючи моє конкретне почуття гніву?».

Коли тисячі авто повільно пробираються своїми шляхами через Лондон, ми називаємо це затором, однак він не створює якогось великого лондонського усвідомлення, що пролітає над Пікаділлі й каже саме собі: «Хай йому грець! Я почуваюся затиснутим!». Коли мільйони людей продають мільярди акцій, ми називаємо це економічною кризою, однак жоден дух Волл-стрит не волає: «Дідько! Відчуваю, що потрапив у кризу!». Коли трильйони молекул води збираються разом у небі, ми називаємо це хмарами, однак у хмари не виникає усвідомлення, що вона «дощова». Тоді як стається, що, коли мільярди електричних сигналів рухаються в моєму мозку, з’являється думка «я роздратований!»? У 2016 році ми не маємо відповіді на це запитання.

Тож якщо обговорення занурило вас у стан збентеження й розгубленості,, ви потрапили до доброго товариства. Найкращі вчені також дуже далекі від розшифрування загадки мислення і свідомості. Однією з чудових сторін науки є те, що, коли вчені чогось не знають, вони випробовують різного типу теорії й асоціації, однак зрештою змушені просто визнати своє невігластво.

РІВНЯННЯ ЖИТТЯ

Учені не знають, як сукупність електричних сигналів мозку створює суб’єктивні сприйняття. Ще важливіше те, що вони не знають, яка вигода від цього явища для еволюції. Це найбільша прогалина в нашому розумінні життя. У людей є ноги, оскільки ноги давали змогу нашим предкам полювати на кроликів і тікати від левів. У людей є очі, бо протягом незліченних тисячоліть очі давали змогу предкам бачити, куди біг кролик і звідки приходив лев. Однак чому люди мають суб’єктивні сприйняття голоду й страху?

Не так давно біологи дали дуже просту відповідь. Суб’єктивне сприйняття важливе для нашого виживання, бо, якби ми не відчували голоду чи страху, не змогли б ловити кроликів і тікати від левів. Чому, побачивши лева, людина тікає? Ну, бо вона лякається, отже, біжить геть. Суб’єктивне сприйняття пояснювало дії людини. Однак нині вчені пропонують більш детальне пояснення. Коли людина бачить лева, електричні сигнали надходять від очей до мозку. Вхідні сигнали стимулюють певні нейрони, що реагують, випускаючи ще більше сигналів. Ті стимулюють інші нейрони по ланцюжку, що, своєю чергою, передають збудження далі. Коли достатня кількість відповідних нейронів збуджується з достатньо високою швидкістю, до надниркової залози надходять команди наповнити тіло адреналіном, серце отримує команду битися швидше, у той час як нейрони в руховому центрі посилають сигнали до м’язів ніг, що починають розтягуватися й скорочуватися, і людина втікає від лева.

Кумедно, але що краще ми змальовуємо цей процес, то важче стає пояснити свідомі почуття. Що глибше ми розуміємо мозок, то більш зайвим видається розум. Якщо вся система працює на основі електричних сигналів, що проходять куди треба, чому ж, у біса, нам хочеться відчувати страх? Якщо ланцюжок електрохімічних реакцій іде від нервових закінчень в очах до руху м’язів ніг, то навіщо до цього ланцюжка додавати суб’єктивне сприйняття? Що вони роблять? Незліченні пластини доміно можуть падати одна за одною без будь-якої потреби в суб’єктивному сприйнятті. Чому, щоб нейрони стимулювали один одного або щоб наказували наднирковій залозі почати насичувати тіло адреналіном, їм потрібні почуття? Дійсно, 99 % дій тіла, включно з рухом м’язів і секрецією гормонів, відбуваються без будь-якої потреби у свідомих почуттях. То чому ж нейрони, м’язи й залози потребують таких почуттів в одному відсотку випадків?

Ви можете стверджувати, що нам потрібен розум, бо саме розум накопичує пам’ятні події, складає плани й автономно створює абсолютно нові образи й ідеї. Він не просто реагує на зовнішні подразнення. Наприклад, коли людина бачить лева, вона не реагує автоматично на вигляд хижака. Вона пам’ятає, що рік тому лев з’їв її дядька. Вона уявляє, що відчуватиме, коли лев рватиме її на шматки, уявляє долю своїх дітей-сиріт. Ось чому вона тікає. Дійсно, багато ланцюгових реакцій починаються з власної ініціативи розуму, а не через миттєві зовнішні сигнали. Таким чином, спогади про якісь попередні напади лева можуть спонтанно з’явитися в мозку людини, змушуючи її думати про небезпеку, яку уособлює лев. Тоді вона збирає одноплемінників, і вони обдумують нові методи вигнання страшного лева.

Однак заждіть. Що це за спогади, уява й думки? Де вони існують? Згідно з існуючими біологічними теоріями наші спогади, уява і думки не існують у якомусь вищому нематеріальному світі. Радше вони також є лавиною електричних сигналів, увімкнених мільярдами нейронів. Тож навіть коли звертаємо увагу на спогади, уяву й думки, знову' натикаємося на послідовність електрохімічних реакцій, що проходять крізь мільярди нейронів і закінчуються діяльністю надниркової залози й м’язи ніг.

Чи є хоч один етап у цій довгій і звивистій подорожі сигналів, на якому між дією одного нейрона й реакцією наступного втручається розум і вирішує, чи має збуджуватися наступний нейрон? Чи відбувається якийсь матеріальний рух, бодай одного електрона, викликаний суб’єктивним сприйняттям страху, а не попереднім рухом якоїсь іншої частинки? Якщо такого руху немає і якщо кожен електрон рухається, бо перед цим рухався інший електрон, то навіщо нам треба переживати страх? Відповіді немає.

Філософи вставили цю загадку в хитре запитання: «Що відбувається у розумі таке, що не відбувається в мозку?». Якщо в розумі не відбувається нічого, за винятком того, що відбувається в нашій величезній мережі нейронів, то навіщо нам розум? Якщо ж щось дійсно відбувається в розумі й навколо нього, то що відбувається в мережі нейронів, — де воно, в дідька, відбувається? Припустімо, я запитаю вас, що думав Гомер Сімпсон про скандал Білла Клінтона з Монікою Левінскі. Ви, мабуть, ніколи про це не думали раніше, тож ваше мислення тепер має об’єднати два раніше не пов’язаних спогади, можливо, воскрешаючи в пам’яті образ Гомера, що п’є пиво, спостерігаючи, як той президент каже: «Я не мав сексуальних стосунків із цією жінкою». Де відбувається це поєднання?

Деякі дослідники мозку стверджують, що це відбувається в «глобальному робочому просторі» в результаті взаємодії багатьох нейронів. Однак термін «робочий простір» — це просто метафора. Яка реальність стоїть за цією метафорою? Де фактично різні частини інформації зустрічаються і об’єднуються? Згідно із сучасними теоріями, це відбувається явно не в якомусь ефемерному п’ятому вимірі. Радше це має місце, скажімо, там, де два раніше непов’язаних нейрони раптом починають подавати сигнали один одному. Між нейроном Білла Клінтона і нейроном Гомера Сімпсона утворюється новий синапс. Однак якщо це так, то чи потрібне нам свідоме сприйняття спогадів поза фізичною подією з’єднання двох нейронів?

Можна подати цю ж загадку в математичних термінах. Нинішня догма стверджує, що організми — це алгоритми і що алгоритми можна представити математичними формулами. Ви можете використовувати числа й математичні символи, щоб змоделювати послідовність кроків автомата з продажу напоїв під час приготування чашки чаю і послідовність кроків у мозку, коли надходить тривожний сигнал про наближення лева. Якщо так і якщо свідоме сприйняття виконує певну важливу функцію, то воно повинно мати математичне представлення. Адже воно важлива складова алгоритму. Коли відтворюємо алгоритм страху й розбиваємо «страх» на ряд точних обчислень, то маємо вказати: «Тут, на дев’яносто третьому етапі процесу обчислення — ось воно, суб’єктивне сприйняття!». Однак чи є у величезному царстві математики якийсь алгоритм, що містить суб’єктивне сприйняття? Поки що ми не знаємо такого алгоритму. Попри величезний обсяг знань, накопичених у сфері математики й комп’ютерних наук, жодна система обробки даних, яку ми створили, не потребує суб’єктивних сприйняттів, щоб функціонувати, і жодна не відчуває болю, задоволення, гніву чи любові.

Може, нам потрібне суб’єктивне сприйняття, щоб думати про себе? Тварина, блукаючи саваною й вираховуючи свої шанси на виживання та розмноження, має уявляти власні дії і рішення, а часом і повідомляти про них інших тварин. Коли мозок намагається створити модель своїх власних рішень, він опиняється в пастці нескінченних відступів, і — абракадабра! За межами цієї петлі свідомість раптово згасає.

П’ятдесят років тому це могло звучати як можливе, але не у 2016 році. Кілька корпорацій, таких як Google і Tesla, розробляють безпілотні авто, що вже їздять нашими дорогами. Алгоритми, які керують безпілотними автомобілями, здійснюють мільйони обчислень кожної секунди стосовно інших автомобілів, пішоходів, світлофорів і вибоїн. Безпілотне авто успішно зупиняється на червоне світло, об’їжджає перешкоди й тримає безпечну дистанцію від інших автомобілів — не відчуваючи жодного страху. Цьому авто також треба брати до уваги й себе і передавати свої плани та бажання навколишнім автомобілям, бо, якщо воно вирішить повернути праворуч, ця дія вплине на їхню поведінку. Цей автомобіль робить все це без будь-яких проблем — але й без свідомості. Безпілотний автомобіль — це не щось особливе. Багато інших комп’ютерних програм беруть до уваги свої власні дії, однак жодна з них не розвинула свідомості і жодна не має почуттів або бажань.