Розділ 2. АНТРОПОЦЕН

Cтосовно інших тварин люди давно стали богами. Ми не любимо надто патякати про це, бо не є особливо справедливими чи милосердними богами. Якщо ви дивитеся телеканал National Geographic, мультфільм Діснея або читаєте казки, у вас може скластися враження, що планету Земля заселяють здебільшого леви, вовки і тигри, що дуже схожі на нас — людей. Король левів Сімба править всіма тваринами у лісі, Червона Шапочка намагається не здаватися великому страшному вовкові, а маленький Мауглі хоробро виступає проти тигра Шер-Хана. Однак в реальності їх там більше немає. Наші телепрограми, книжки, фантазії і нічні страхіття все ще переповнені ними, однак сімби, шерхани й великі страшні вовки щезають з нашої планети. Світ заселяють переважно люди і їхні одомашнені тварини.

Скільки вовків живе нині в Німеччині, землі братів Грімм, Червоної Шапочки та великого злого вовка? Менше сотні. (Та й то це переважно польські вовки, що перебралися через кордон останніми роками.) Водночас Німеччина є домівкою для п’яти мільйонів одомашнених собак. Загалом близько 200 тисяч диких вовків усе ще бродять по Землі, а одомашнених собак понад 400 мільйонів. У світі живуть 40 тисяч левів порівняно з 600 мільйонами домашніх котів, 900 тисяч африканських буйволів проти 1,5 мільярда домашніх корів, 50 мільйонів пінгвінів і 20 мільярдів курчат. З 1970 року, попри все зростаючу екологічну свідомість, населеність дикої природи зменшилася наполовину (та й у 1970 році вона не процвітала). У 1980 році в Європі налічували 2 мільярди диких птахів, у 2009 їх лишилося 1,6 мільярда. Того самого року європейці виростили 1,9 мільярда курчат на м’ясо і яйця. Нині понад 90 % великих тварин світу (тобто ті, що важать понад кілька кілограмів) — це або люди, або одомашнені тварини.

Учені ділять історію нашої планети на епохи типу плейстоцену, пліоцену та міоцену. Офіційно ми живемо в епоху голоцену. Однак краще, мабуть, було б назвати останні 70 тисяч років епохою антропоцену — епохою людства. Адже за ці тисячоліття Ното sapiens стала єдиним найважливішим агентом змін глобальної екології.

Це безпрецедентне явище. Від зародження життя близько чотирьох мільярдів років тому жоден вид не змінював глобальну екологію сам. Хоча не бракувало екологічних революцій і масового вимирання, вони не спричинялися діями окремого виду рептилій, кажанів чи грибків. Вони радше зумовлювалися діями потужних природних сил — змінами клімату, рухом тектонічних плит, виверженням вулканів і зіткненням з астероїдами.

Деякі люди бояться, що нині ми знову в смертельній небезпеці — через потужні виверження вулканів чи зіткнення з астероїдами. Продюсери Голлівуду заробляють на цих страхах мільярди. Однак насправді ця небезпека слабка. Масові вимирання трапляються раз на кілька мільйонів років. Так, великий астероїд може зіштовхнутися з нашою планетою колись — протягом наступних ста мільйонів років, однак дуже малоймовірно, що це станеться наступного вівторка.

Замість того щоб боятися астероїдів, нам треба боятися самих себе.

Оскільки Homo sapiens переписала правила гри, цей єдиний вид мавп спромігся протягом сімдесяти тисяч років змінити глобальну екосистему радикальним і безпрецедентним чином. Наш вплив нині вже можна порівняти із впливом льодовикового періоду й зрушення тектонічних плит. За сто років наш вплив може перевершити той, якого завдав астероїд, що винищив динозаврів шістдесят п’ять мільйонів років тому.

Той астероїд змінив траєкторію земної еволюції, але не її фундаментальні правила, які залишилися незмінними з часів появи перших організмів чотири мільярди років тому. Протягом усіх епох, хоч ви вірус чи динозавр; розвиток відбувався за незмінними принципами природного відбору. Крім того, хоч яких дивних і потворних форм набувало життя, воно залишалося в рамках органічного світу — і кактус, і кит складалися з органічних речовин. Нині людство готується до заміни природного відбору розумним задумом^[7] і поширення життя з органічного світу в неорганічний.

Навіть якщо ми залишимо осторонь майбутні перспективи і лише озирнемося назад на останні сімдесят тисяч років, стане очевидно, що антропоцен змінив світ безпрецедентним чином. Астероїди, тектонічні плити і зміни клімату могли вплинути на організми по всьому світу, однак їхній вплив відмінний у різних регіонах. Наша планета ніколи не складалася з однієї екосистеми, радше це збірка багатьох слабко пов’язаних між собою екосистем. Коли тектонічні зсуви з’єднали Північну й Південну Америки, це спричинило вимирання більшості південноамериканських сумчастих, однак не вплинуло негативно на австралійських кенгуру. Коли останній льодовиковий період досяг свого максимуму двадцять тисяч років тому, медузи в Перській затоці й медузи в Токійській бухті мали адаптуватися до нового клімату. А оскільки між ними не існувало жодного зв’язку, кожен вид реагував по-своєму, розвиваючись у відмінних напрямках.

На противагу цим процесам Homo sapiens розбила бар’єри, що розділяли планету на незалежні екологічні зони. В антропоцені наша планета вперше стала єдиною екологічною системою. Австралія, Європа й Америка і зараз мають різний клімат і топографію, однак люди спричинилися до того, що організми з усього світу почали регулярно перемішуватися незалежно від відстані й географії. Те, що починалося як жменька дерев’яних кораблів, перетворилося на нестримний потік літаків, нафтових танкерів і величезних вантажних кораблів, що борознять океани і пов’язують між собою острови й континенти. Унаслідок цього екологію, скажімо Австралії, більше не можна сприймати, не взявши при цьому до уваги європейських ссавців чи американські мікроорганізми, котрі заполонили її береги та пустелі. Вівці, пшениця, пацюки й віруси грипу, які завезли до Австралії люди за останніх триста років, нині значно важливіші для її екології, аніж місцеві кенгуру й коали.

Однак антропоцен — не новітнє явище за останніх кілька століть. Уже десятки тисяч років тому, коли наші предки кам’яної доби мігрували зі Східної Африки в усі чотири сторони світу, вони змінили флору і фауну кожного континенту й островів, де осідали. Вони намагалися винищити всі інші види людей на Землі, 90 % великих тварин Австралії, 75 % великих ссавців Америки і близько 50 % усіх великих наземних ссавців планети — і все це було до того, як вони засіяли перше поле пшениці, зробили перший металевий інструмент чи викарбували першу монету.

Великі тварини стали основними жертвами, бо їх було відносно небагато, а розмножувалися вони повільно. Порівняйте, наприклад, мамонтів (яких винищили) і кроликів (що вижили). Кількість мамонтів не перевищувала кількох десятків і зростала десь на дві особини за рік. Тож коли місцеве плем’я вбивало хоча б трьох мамонтів на рік, цього було достатньо, щоб смертність перевищила народжуваність, і за кілька поколінь мамонти зникли. А кролики плодилися — як кролики. Навіть якби люди вбивали на полюванні сотні кроликів на рік, цього було б недостатньо, щоб зовсім їх винищити.

Не те, щоб наші предки планували винищити всіх мамонтів, — вони просто не усвідомлювали наслідків своїх дій. Винищення мамонтів та інших великих тварин може здаватися швидким з далекої перспективи, але повільним і поступовим у масштабах одного людського життя. Люди жили не більше сімдесяти-вісімдесяти років, тоді як процес винищення тривав століття. Стародавня людина розумна, очевидно, не змогла побачити зв’язку між щорічним полюванням на мамонтів — коли двох-трьох мамонтів було вбито — та зникненням цих гігантів. Щонайбільше дідок, згадуючи старовину, міг поскаржитися скептичним молодикам, що, коли він був молодий, мамонтів було значно більше, ніж нині, так само і мастодонтів та гігантських лосів. І, звичайно, вожді племені були тоді чесними, а молодь поважала старших.

ДІТИ ЗМІЯ

Антропологічні й археологічні свідчення припускають, що архаїчні мисливці-збирачі були, мабуть, анімістами: вони вірили, що немає значних відмінностей між людьми та іншими тваринами. Світ — тобто місцева долина й навколишні гірські масиви — належав усім його жителям, і кожен дотримувався спільного набору правил. Ці правила передбачали нескінченні переговори між усіма причетними. Люди розмовляли з тваринами, деревами й камінням, а також із феями, демонами й духами. З цієї мережі комунікацій формувалися цінності й норми, що пов’язували людей, слонів, духів і дерева однаковим чином.

Світогляд анімістів усе ще визначає поведінку деяких спільнот мисливців-збирачів, що дожили до нашої епохи. Однією з таких спільнот є люди наяка, що живуть у тропічних лісах Південної Індії. Антрополог Данні Навех, який вивчав наяка протягом кількох років, повідомляв, що, коли наяка вирушав на полювання за небезпечними звірами — тигром, змією чи слоном, — він чи вона міг звертатися до цієї тварини й говорити: «Ти живеш у лісі. Я теж живу в лісі. Ти прийшов сюди їсти, і я теж прийшов сюди зібрати корені й плоди. Я не прийшов завдавати тобі болю».

Наяка якось убив слон, якого вони називають слоном-самітником. Люди наяка відмовилися допомагати офіційним особам з управління лісів Індії у його відлові. Вони пояснили Навеху, що цей слон колись був дуже близький з іншим слоном, з яким він завжди ходив у парі. Одного разу управління лісів упіймало другого слона, і відтоді «слон, що завжди ходить самотою» розсердився і почав бешкетувати. «Як би ви почувалися, якщо б забрали вашого близького друга? Саме це і відчуває цей слон. Ці два слони часом розділялися вночі й ходили своїми шляхами... однак вранці вони завжди сходилися разом. У той день слон побачив свого друга на землі. Якщо двоє завжди разом, а потім ви одного вб’єте — що відчуватиме другий?»

Така анімістична позиція вражає багатьох індустріалізованих людей. Більшість із нас автоматично сприймає тварин як засадничо відмінних і нижчих. Це тому, що наші, навіть найстаріші, традиції виникли через тисячі років по закінченні ери мисливців-збирачів. Наприклад, Старий Завіт написано у першому тисячолітті до нової ери, а його найстаріші історії відображають реалії другого тисячоліття до нової ери. Однак на Близькому Сході епоха мисливців-збирачів закінчилася більш ніж на сім тисяч років раніше. Тому не дивно, що Біблія відкидає анімістичні вірувангія, і її єдина анімістична історія з’являється на самому початку як страшне передвістя. Біблія — довга книга, сповнена див, чудес і таємниць. І все ж єдиний раз, коли тварина починає спілкуватися з людиною, — це тоді, коли Змій спокушає Єву з’їсти заборонений плід пізнання (Валаамова ослиця теж промовляє кілька слів, однак вона просто передає повідомлення Валаамові від Бога).

У саду Едему Адам і Єва жили як мисливці-збирачі. Вигнання з Раю навдивовижу відповідає Аграрній революції. Замість того щоб дозволити Адамові й далі збирати фрукти, розсерджений Бог прирікає його «у поті лиця твого будеш їсти хліб». Тож немає жодної випадковості, що біблійні тварини говорили з людьми лише в доаграрну еру Едему. Які уроки пропонує Біблія з цього епізоду? Що ви не повинні слухатися зміїв і загалом найкраще уникати розмов із тваринами й рослинами. Це призводить лише до катастрофи.

Але біблійна історія має глибші й стародавніші пласти значень. У більшості семітських мов «Єва» означає «змій» чи навіть «жінка-змій». Ім’я нашої прадавньої біблійної матері приховує в собі архаїчний анімістичний міф, за яким змії — це не вороги, а наші предки. Багато анімістичних культур вважають, що люди походять від тварин, у тому числі від зміїв та інших рептилій. Більшість австралійських аборигенів вірять, що Райдужний змій створив світ. Народи аранда й дієрі стверджують, що саме їхні племена походять від примордіальних рептилій, або зміїв, що трансформувалися в людей. Насправді мешканці сучасного Заходу теж вважають, що вони розвинулися з рептилій. Мозок усіх і кожного з нас побудований навколо ядра рептилії, а структура нашого тіла значною мірою нагадує модифіковану рептилію.

Автори Книги Буття могли зберегти рештки вірувань архаїчних анімістів у імені Єви, однак вони ретельно сховали всі інші сліди. Книга Буття свідчить, що, замість походження від змій, люди були створені божественною силою з бездушної матерії. Змій не є нашим прабатьком: він спокушає нас виступити проти нашого Небесного Отця. У той час як анімісти вважали людей просто іншим видом тварин, Біблія стверджує, що люди — унікальні створіння, і будь-які намагання визнати в нас звірів заперечують силу і владу Бога. Дійсно, коли сучасні люди відкрили, що вони фактично розвинулися з рептилій, то виступили проти Бога, перестали його слухати і навіть вірити в його існування.

СПАДКОВІ ПОТРЕБИ

Біблія, разом із її вірою в самобутність людини, була одним із побічних продуктів Аграрної революції, що почала нову фазу стосунків між людиною і тваринами. Початок аграрної діяльності викликав нові хвилі масового винищення, але, що ще важливіше, створив зовсім нову форму життя на планеті: приборканих тварин. Спочатку це не мало особливого значення, оскільки люди змогли одомашнити менш ніж двадцять видів ссавців і птахів, якщо порівнювати з незліченними тисячами видів, що залишалися дикими. Однак із плином століть ця нова форма життя стала домінуючою. Нині понад 90 % усіх великих тварин одомашнено.

На жаль, одомашнені види заплатили за свій незрівнянний колективний успіх безпрецедентними індивідуальними муками. Хоча тваринне царство пізнало багато видів болю і страждань за мільйони років, Аграрна революція створила цілком нові страждання, що іще посилювалися з часом.

Для випадкового спостерігача одомашнені тварини можуть виглядати значно щасливішими, ніж їхні дикі брати і предки. Дикі кабани увесь день шукають собі їжу, воду й прихисток, їм постійно загрожують леви, паразити й повені. На противагу їм домашні свині мають вдосталь їжі, води й притулку, що забезпечують їм люди, які ще й лікують від хвороб і захищають від хижаків та природних катаклізмів. Щоправда, більшість свиней рано чи пізно опиняються на бойні. Але чи це робить їхню долю в чомусь гіршою від долі диких кабанів? Чи краще було б стати жертвою лева, ніж різника? Чи зуби крокодила менш смертельні, аніж сталевий ніж?

Особливо гіркою долю одомашнених тварин робить не те, як вони помирають, а перш за все — як вони живуть. Два суперечливих чинники сформували умови життя тварин на фермах з давніх часів до наших днів — бажання людини і потреби тварини. Так, люди вирощують свиней, щоб мати м’ясо, однак якщо вони хочуть мати постійне постачання м’яса, то мусять подбати про тривале виживання й розмноження свиней. Теоретично це мало би захистити тварин від крайніх форм мук. Якби фермер не турбувався як слід про своїх свиней, вони б скоро померли без потомства, і фермер був би голодний.

На жаль, люди можуть спричиняти жахливі страждання тварин на фермах різними способами, навіть коли забезпечують їх виживання і репродукцію. Корінь проблеми в тому, що одомашнені тварини успадкували від своїх диких предків багато фізичних, емоційних і соціальних потреб, які не задовольняють люди на фермах. Фермери за звичкою ігнорують ці потреби без будь-якої економічної шкоди для себе. Вони замикають тварин у тісних клітках, обрізають їхні роги й хвости, відділяють матерів від потомства і вибірково вибраковують калік. Тварини сильно страждають попри те, що вони продовжують жити і розмножуватися.

Чи не суперечить це найосновнішим принципам природного відбору? Теорія еволюції стверджує, що всі інстинкти, мотиви й емоції розвивалися єдино в інтересах виживання й розмноження. Якщо так, чи не доводить постійне розмноження домашніх тварин, що всі їхні реальні потреби задовольняються? Як може свиня мати «потреби», які жодним чином не пов’язані з її виживанням і розмноженням?

Цілком правильно, що всі інстинкти, мотиви й емоції розвивалися, щоб задовольнити еволюційну вимогу виживання й розмноження. Однак якщо ці вимоги раптом зникають, то інстинкти, мотиви й емоції, сформовані ними, не зникають одночасно з вимогами. Принаймні не миттєво. Навіть якщо вони більше не обов’язкові для виживання й розмноження, ці інстинкти, мотиви й емоції продовжують формувати суб’єктивний досвід тварин. І для тварин, і для людини аграрна діяльність змінила селекційні вимоги майже за одну ніч, однак не змінила їхніх фізичних, емоційних і соціальних мотивів. Звичайно, еволюція ніколи не зупинялася, і вона продовжувала модифікувати людей і тварин протягом дванадцяти тисяч років з появи сільського господарства. Наприклад, люди в Європі й Західній Азії розвинули свою здатність споживати коров’яче молоко, тоді як корови втратили свій страх перед людьми, а сьогодні вони дають значно більше молока, ніж їхні дикі предки. Але ж це штучні зміни. Глибокі чуттєві й емоційні структури корів, свиней і людей не дуже змінилися з часів кам’яної доби.

Чому сучасні, люди так полюбляють солодощі? Не тому, що на початку XXI століття ми мусимо жадібно поглинати морозиво й шоколад, щоб вижити. Радше це походить із кам’яної доби, коли наші предки збирали солодкі фрукти або мед, і найрозумнішим було наїдатися щонайшвидше і щонайбільше. Чому молоді люди так легковажно керують автомобілями, устряють в авантюри й хакають конфіденційні інтернет-сайти? Бо вони слідують давнім генетичним настановам, що можуть бути безглуздими і навіть контрпродуктивними сьогодні, однак мали серйозний еволюційний сенс сімдесят тисяч років тому. Молодий мисливець, що ризикував своїм життям, намагаючись під час полювання на мамонта перевершити всіх своїх конкурентів, добивався руки місцевої красуні, а ми сьогодні відчуваємо дію його генів мачо.

Та сама еволюційна логіка визначає життя свиней, свиноматок і поросят на людських фермах. Щоб виживати й відтворюватися в дикій природі, стародавні кабани мусили пересуватися по великих територіях, знайомлячись зі своїм довкіллям і остерігаючись пасток і хижаків. Вони також потребували спілкування й співдіяльності зі своїми сусідами-кабанами, утворюючи складні групи, у яких домінували старі й досвідчені матріархи. Еволюційний тиск послідовно зробив диких Кабанів і ще більшою мірою диких свиноматок дуже розумними соціальними тваринами, які характеризувалися допитливістю і сильною потребою в соціалізації, іграх, блуканні довкола й дослідженні свого середовища. Свиноматка, народжена з якимись відхиленнями, що робили її байдужою до свого довкілля й до інших свиней, навряд чи могла вижити або дати потомство.

Потомки диких свиней — домашні свині — успадкували розум, допитливість і соціальні навички. Як і дикі кабани, домашні свині спілкуються за допомогою багатого арсеналу усних сигналів і запаху: свиноматки розпізнають унікальні писки своїх поросят, тоді як дводенні поросята вже відрізняють голос матері, коли вона кличе їх, від голосів інших свиноматок. Професор Стенлі Кертіс з Університету штату Пенсільванія тренував двох свиней на ім’я Гамлет і Омлет керувати спеціальним джойстиком за допомогою п’ятачків і виявив, що ці свині невдовзі склали конкуренцію приматам у навчанні й простих комп’ютерних іграх.

Нині абсолютна більшість свиноматок на промислових фермах не грають у комп’ютерні ігри. Їхні господарі-люди замикають їх у тісних станках для свиноматок розміром два метри на шістдесят сантиметрів. Ці станки мають бетонну підлогу й металеві бар’єри, що не дають свиням змоги навіть повернутися чи спати на боці, не кажучи вже про те, щоб пройтися. Після трьох з половиною місяців у таких умовах свиней переводять у трохи більші клітки, де вони народжують і вирощують своїх поросят. Хоча в природі поросята ссуть матку десять-двадцять тижнів, на промислових фермах їх силою відлучають від матері уже через два-чотири тижні й починають відгодовувати на забій. Свиноматку негайно запліднюють знову й відправляють до тісного станка, починаючи наступний цикл. Типова свиноматка проходить від п’яти до десяти таких циклів, поки її також забивають. Останніми роками використання станків у Європейському Союзі й у деяких штатах США було обмежене, однак станки все ще широко використовуються в багатьох інших країнах, і десятки мільйонів свиноматок проводять у них майже все своє життя.

Люди-фермери піклуються про задоволення всіх потреб свиней для їх виживання й розмноження. Їм дають достатньо їжі, вакцинують проти хвороб, захищають від стихій і штучно запліднюють. З об’єктивної точки зору свиня більше не потребує досліджувати своє середовище, соціалізуватися з іншими свинями, бути прив’язаною до своїх поросят чи навіть пересуватися. Однак із суб’єктивної позиції свиня все ще відчуває потужний потяг до всього цього, і, коли цей потяг не задовольняється, вона дуже страждає. Свиноматки, замкнені в станках, зазвичай проявляють роздратування, що змінюється крайнім розпачем.

Це основний урок еволюційної психології: потреба, сформована тисячами попередніх поколінь, продовжує відчуватися, навіть якщо вона вже не є необхідною для виживання і розмноження сьогодні. Трагедія в тому, що Аграрна революція дала людям владу забезпечувати виживання й розмноження одомашнених тварин, ігноруючи при цьому їхні суб’єктивні потреби.

ОРГАНІЗМИ — ЦЕ АЛГОРИТМИ

Як ми можемо переконатися, що тваринам, скажімо свиням, притаманний суб’єктивний світ потреб, почуттів і емоцій? Чи винні ми в гуманізації тварин, тобто в приписуванні людських якостей нелюдським істотам, на зразок того, як діти вірять, що ляльки відчувають любов і гнів?

Насправді приписування емоцій свиням не гуманізує їх. Воно лише пов’язує їх із ссавцями. Адже емоції не є унікальною особливістю людей — загалом вони властиві ссавцям (а також птахам, а можливо, і деяким рептиліям та навіть рибам). Ссавці розвинули свої емоційні здібності й потреби, а оскільки свині — ссавці, то можемо зробити висновок, що вони відчувають емоції.

За останні десятиліття вчені продемонстрували, що емоції — це не якесь містичне духовне явище, корисне хіба що для написання віршів і симфоній. Емоції радше — біохімічні алгоритми, що є життєво важливими для виживання і розмноження всіх ссавців. Що це означає? Почнімо з пояснення, що таке алгоритм. Він надзвичайно важливий не тому, що це ключове поняття з’являтиметься в наступних розділах, а тому, що XXI століття відзначатиметься домінуванням алгоритмів. Алгоритм, напевно, єдине найважливіше поняття нашого світу. Якщо хочемо зрозуміти наше життя і наше майбутнє, маємо докласти всіх зусиль, щоб зрозуміти, що таке алгоритми і як вони пов’язані з емоціями.

Алгоритм — це методологічний набір кроків, які можна використати для обчислень, розв’язання задач і віднайдення рішень. Алгоритм — не конкретне обчислення, а метод, якому треба слідувати при обчисленнях. Наприклад, якщо хочете обчислити середнє від двох чисел, можете використати простий алгоритм. Цей алгоритм стверджує: «Перший крок: додайте обидва числа. Другий крок: поділіть суму на два». Коли введете числа 4 і 8, отримаєте 6, а коли — 117 і 231, то буде 174.

Складнішим прикладом є кухарський рецепт. Алгоритм приготування овочевого супу такий:

1. Нагрійте півчашки олії в каструлі.

2. Тоненько наріжте чотири цибулини.

3. Підсмажте цибулю до золотистого кольору.

4. Поріжте три картоплини скибочками і вкиньте в каструлю.

5. Поріжте капусту смужечками й додайте в каструлю.

І так далі. Ви можете дотримуватися цього алгоритму нескінченно довго, щоразу беручи трохи відмінні овочі й тому отримуючи різний суп. Однак алгоритм залишається той самий.

Рецепт сам по собі не може зварити суп. Вам потрібна людина, яка прочитає цей рецепт і виконає прописані в ньому кроки. Однак ви можете зробити машину, в яку вбудовано цей алгоритм і яка автоматично виконуватиме його. Тоді вам просто треба додати в машину воду та овочі, увімкнути її в розетку, і вона сама приготує вам суп. Існує мало власне суповарильних машин, однак ви, мабуть, знаєте про автомати для продажу напоїв. У таких машинах зазвичай є щілина для монет, отвір для чашок і ряди кнопок. У першому ряду кнопки для кави, чаю й какао. У другому ряду можна вибрати напій без цукру, з однією чайною ложкою цукру, з двома чайними ложками цукру. Індикатори в третьому ряду кнопок допоможуть отримати напій з молоком, зі знежиреним молоком або без молока. Людина підходить до автомата, опускає монету в щілину й натискає кнопку з позначкою «чай», «один цукор» і «молоко». Машина вмикається, виконуючи точно задані дії. Вона вкидає пакетик із чаєм у чашку, наливає окріп, додає ложечку цукру й молоко, і — дзинь! З’являється чашка чудового чаю. Це і є алгоритм.

За останні кілька десятиліть біологи зробили чіткий висновок, що натискання людиною кнопки і випивання чаю — це також алгоритм. Значно складніший алгоритм, ніж в автомата з продажу напоїв, безсумнівно, але все ж алгоритм. Люди — це алгоритми, що виробляють не чашки чаю, а копії самих себе (як автомат із продажу, що при натисканні відповідної комбінації кнопок виготовляє ще один автомат).

Алгоритми, що керують автоматами продажу, діють через механічні перемикачі й електричні схеми. Алгоритми, що керують людьми, діють через відчуття, емоції й думки. І такого самого типу алгоритми керують свинями, бабуїнами, видрами й курчатами. Розгляньмо, наприклад, таку проблему виживання: бабуїн бачить банани, що висять на дереві, однак помічає і лева, що зачаївся поблизу. Чи повинен бабуїн ризикувати життям заради тих бананів?

Це зводиться до математичної задачі з обчислення ймовірності: ймовірності, що бабуїн помре від голоду, якщо не поїсть бананів, проти ймовірності, що лев упіймає бабуїна. Щоб розв’язати цю задачу, бабуїн повинен узяти до уваги багато різних даних. Чи далеко я від бананів? Чи далеко лев? Чи швидко я можу бігти? Чи швидко може бігти лев? Лев спить чи ні? Видається лев голодним чи ситим? Скільки там є бананів? Великі вони чи маленькі? Зелені чи стиглі? Крім цих зовнішніх даних, бабуїн повинен також врахувати інформацію про стан свого власного тіла. Якщо він голодний, має сенс ризикнути всім заради тих бананів, незалежно від наслідків. Якщо ж він уже поїв, а банани — просто предмет жадоби, то чого взагалі ризикувати?

Щоб зважити i поєднати всі ці змінні та ймовірності, бабуїн потребує значно складніших алгоритмів, ніж ті, що керують автоматами з продажу. Винагорода за правильні розрахунки відповідно вища. Винагородою є саме виживання бабуїна. Боягузливий бабуїн — той, алгоритм якого переоцінює небезпеки, — голодуватиме, поки не помре, і гени, що сформували ці боягузливі алгоритми, згинуть разом з ним. Нерозважливий бабуїн — той, алгоритми якого недооцінюють небезпеку, — стане жертвою лева, і його сміливі гени теж згинуть, не перейшовши до наступних поколінь. Ці алгоритми здійснюють постійний контроль якості шляхом природного відбору. Лише ті тварини, які правильно вираховують імовірності, залишать після себе нащадків.

І все ж такі висновки дуже абстрактні. Як саме бабуїн обчислює ймовірності? Він явно не бере олівця з-за вуха, блокнота з кишені й не починає обраховувати швидкість бігу й рівні енергії на калькуляторі. Те, що ми називаємо почуттями й емоціями, — насправді алгоритми. Бабуїн відчуває голод, він відчуває страх і загрозу з боку лева і відчуває, як його рот наповнюється слиною, коли він бачить банани. За якусь частку секунди він переживає бурю почуттів, емоцій і бажань, що є якраз отим процесом обрахунку. Результат з’явиться у вигляді відчуття: бабуїн раптом відчує прилив сили духу, його шерсть стане дибки, м’язи напружаться, плечі розправляться, він глибоко вдихне повітря і... «Уперед! Я можу це зробити! За бананами!». Або він може бути сповнений страху, його плечі опустяться, шлунок стиснеться, ноги прийдуть у рух: «Мамо! Лев! Рятуйте!». Часом імовірності настільки близькі між собою, що важко вирішити. Це теж виразиться в почуттях. Бабуїн почуватиметься зніченим і нерішучим: «Так... ні... так... ні... Дідько! Я не знаю, що робити!».

Щоб передати гени наступному поколінню, недостатньо вирішувати проблеми виживання. Тварини також мусять вирішувати проблеми розмноження, і це теж залежить від обчислення ймовірностей. Природний відбір розвинув потяг і відразу як швидкі алгоритми для оцінки перспектив розмноження. Краса означає «хороші шанси мати успішних потомків».

Коли жінка бачить чоловіка й думає «Вау! Він чудовий!» або самиця павича бачить павича-півня й думає «Боже, який хвіст!» — вони чинять подібно до автомата з продажу напоїв. Коли світло, відбившись від тіла чоловіка, потрапляє на сітківку їхніх очей, приходять у рух дуже потужні алгоритми, виплекані мільйонами років еволюції.

За кілька мілісекунд ці алгоритми перетворюють слабкі сигнали про зовнішність чоловіка на ймовірність розмноження, а відтак формується висновок: «Найімовірніше, це дуже здоровий і плодовитий чоловік із чудовими генами. Якщо я одружуся з ним, мої нащадки також, цілком імовірно, матимуть добре здоров’я і чудові гени». Звичайно, цей висновок набуває не форми слів або чисел, а сексуального потягу. І самки павичів, і більшість жінок не проводять таких обчислень з ручкою й папером. Вони просто відчувають це.

Навіть лауреати Нобелівської премії з економіки дуже малу частку своїх рішень приймають з використанням ручки, паперу й калькулятора: 99 % їхніх рішень — включно з життєво найважливішими варіантами вибору стосовно одруження, кар’єри й місця проживання — приймаються ретельно відпрацьованими алгоритмами, які називають почуттями, емоціями й бажаннями.

Оскільки алгоритми контролюють життя всіх ссавців і птахів (а ймовірно, і деяких рептилій і навіть риб), то, коли люди, бабуїни і свині відчувають страх, схожі неврологічні процеси відбуваються в подібних зонах мозку. Тому цілком можливо, що перелякана людина, переляканий бабуїн і перелякана свиня переживають схожі відчуття.

Звичайно, є й відмінності. Свині навряд чи звиклі до крайнього милосердя або жорстокості, характерних для Homo sapiens, або до почуття здивування, що наповнює людину, яка вдивляється у бездонне зоряне небо. Цілком імовірно, що існують якраз протилежні приклади того, що емоції свиней незнайомі людям, однак я не можу назвати жодної з них з очевидних причин. Однак одна базова емоція явно притаманна всім ссавцям — зв’язок між матір’ю і дитиною. Дійсно, саме це й дає ссавцям таку назву. Слово «mammal»^[8] походить від латинського mamma, тобто груди. Ссавці-матері люблять своє потомство так сильно, що дозволяють їм ссати з їхнього тіла. Молоді ссавці, зі свого боку, відчувають нездоланне бажання мати зв’язок зі своєю матір’ю і залишатися біля неї. У дикій природі поросята, телята й цуценята, що втратили зв’язок зі своєю матір’ю, рідко виживають. До недавнього часу це було притаманно й людським дітям. Навпаки, свиноматка, корова чи сука, що через якісь рідкісні мутації не піклується про свою молодь, може прожити довге й комфортне життя, однак її гени не перейдуть до наступного покоління. Та сама логіка справедлива і для жирафів, кажанів, китів і дикобразів. Можна сперечатися стосовно інших емоцій, однак, оскільки молоді ссавці не можуть вижити без материнської турботи, очевидно, що материнська любов і сильний зв’язок між матір’ю і дитиною характеризують усіх ссавців. Ученим знадобилося багато років, щоб визнати це Не дуже давно психологи піддавали сумніву важливість емоційного зв’язку між батьками і дітьми навіть у людей. У першій половині XX століття, незважаючи на переважаючий вплив теорій Фройда, домінуюча біхевіористська школа стверджувала, що стосунки між батьками й дітьми формувалися завдяки матеріальним зворотним зв’язкам: діти потребували їжі прихистку й медичного обслуговування. Окрім ТОГО діти були пов’язані зі своїми батьками просто тому що ті задовольняли 'їхні матеріальні потреби. Діти які вимагали тепла, обіймів і поцілунків, вважалися «зіпсованими». Експерти з догляду за дітьми попереджали, що діти, яких обнімали й цілували їхні батьки, мали вирости емоційно залежними, егоїстичними і ненадійними дорослими.

Джон Вотсон, провідний авторитет з догляду за дітьми в 1920-ті роки, радив батькам «ніколи не обнімати й не цілувати [своїх дітей], ніколи не садовити їх собі на коліна. Якщо вже мусите, поцілуйте один раз у маківку, бажаючи доброї ночі. Уранці вітайтеся з ними за руку». Популярний журнал Infant Care пояснював, що секрет виховання дітей полягає в підтриманні дисципліни й задоволенні матеріальних потреб за чітким щоденним розкладом. Надрукована 1929 року стаття повчала батьків, що коли немовля плаче, бо хоче їсти до встановленого часу годування, «не беріть його на руки, не колихайте, щоб заспокоїти, і не годуйте, поки не надійде точний час годування, Це не завдасть шкоди навіть маленькій дитині, що плаче».

Лише в 1950-1960-ті роки досягнута між експертами згода дала змогу відкинути ці біхевіористські теорії Й визнати першочергову важливість емоційних потреб. У ряді відомих (і шокуюче жорстоких) експериментів психолог Гаррі Гарлоу відділяв немовлят мавп від їхніх матерів невдовзі після народження й Ізолював їх у малих клітках. Коли їм пропонували вибір між металевою лялькою-матір’ю з пляшкою молока і м’якою одягненою лялькою без молока, малі мавпочки з усіх сил притулялися до одягненої матері без їжі.

Ці малі мавпочки знали щось таке, чого не змогли зрозуміти Джон Вотсон і експерти з Infant Care: ссавці не можуть жити лише на їжі. Мільйони років еволюції запрограмували мавп на неймовірне прагнення до емоційного зв'язку. Еволюція також наклала на них відчуття, що емоційні зв’язки легше встановлюються з м’якими хутряними речами, аніж із твердими металевими об’єктами. (Ось чому й людські малі діти значно більше прив’язуються до ляльок, ковдр і пахучих клаптиків, аніж до ножів, камінців чи дерев'яних кубиків). Потреба в емоційних зв'язках настільки сильна, що малі мавпочки Гарлоу відторгали металевих ляльок з їжею й звертали свою увагу на єдиний об’єкт, що видавався здатним відгукнутися на їхні потреби. На жаль, одягнена мама-лялька ніколи не відгукувалася на їхній потяг, і малі мавпочки через це страждали від сильних психологічних і соціальних проблем, виростаючи невротичними й асоціальними дорослими.

Нині ми озираємося з нерозумінням на поради початку XX століття стосовно виховання дітей. Як експерти могли не визнавати, що в дітей є емоційні погреби і що їхнє ментальне й психічне здоров’я залежить так само сильно від задоволення цих потреб, як і від їжі, притулку й медицини? І все ж, повертаючись до інших ссавців, ми продовжуємо заперечувати очевидне. Подібно до Джона Вотсона й експертів Infant Care фермери протягом усієї історії піклуються про матеріальні потреби поросят, телят і козенят, але схильні ігнорувати їхні емоційні потреби. Тож і м’ясна, і молочна промисловість базується на розриванні найбільш фундаментального емоційного зв’язку в царстві ссавців. Фермери намагаються запліднювати свиноматок і молочних корів знову й знову. Але поросят і телят відділяють від їхніх матерів невдовзі після народження, і часто вони не мають змоги жодного разу прикластися до материнських грудей і відчути теплий дотик материнського язика й тіла. Те, що Гаррі Гарлоу робив з кількома сотнями мавп, м’ясна і молочна промисловість робить з мільярдами тварин щороку.

АГРАРНА УГОДА

Як фермери виправдовують свою поведінку? Тоді як мисливці-збирачі рідко усвідомлювали шкоду, якої вони завдавали екосистемі, фермери чудово знали, що роблять. Вони знали, що експлуатують одомашнених тварин і підкоряють їх своїм бажанням і примхам. Вони виправдовували свої дії в ім’я нових теїстичних релігій, що виросли й поширилися на світанку Аграрної революції. Теїстичні релігії почали стверджувати, що світ — не парламент істот, а радше теократія, якою править група великих богів або один Бог. Зазвичай ми не пов’язуємо цю ідею із сільським господарством, однак принаймні на початку теїстичні релігії були сільськогосподарським підприємництвом. Теологія, міфологія й літургія таких релігій, як іудаїзм, індуїзм і християнство, із самого початку зосереджувалися на стосунках між людьми, окультуреними рослинами й тваринами на фермах.

Біблійний іудаїзм, наприклад, служив селянам і пастухам. Більшість його настанов стосувалися землеробства і сільського життя, а його головними святами були фестивалі збирання врожаю. Люди нині уявляють стародавній замок у Єрусалимі як своєрідну велику синагогу, де священики, одягнені в сніжно-білі ризи, вітали відданих пілігримів, мелодійні хори співали псалми, а фіміам витав у повітрі. Насправді це виглядало як симбіоз бойні й барбекю. Пілігрими приходили не з порожніми руками. Вони приводили з собою нескінченну вервечку овець, кіз, птахів та інших тварин, яких приносили в жертву на священному вівтарі, а потім готували і споживали. Навряд чи можна було почути псалми, які співали хори, за муканням і меканням телят і козенят. Священики в заплямованих кров’ю одежах перерізали жертвам горлянки, збирали кров у чашу й розливали по вівтарю. Аромат фіміаму змішувався зі смердючим запахом застиглої крові й смаженого м’яса, тоді як хмара чорних мух покривала все навколо (див., наприклад, Четверту книгу «Числа», 28, Повторення Закону, 12, Другу книгу царів, і). Сучасна єврейська сім’я, влаштовуючи під час свят барбекю на галявинці, значно ближча до духу біблійних часів, аніж ортодоксальна сім’я, яка вивчає скрипти в синагозі.

Теїстичні релігії, такі як біблійний іудаїзм, обґрунтовували аграрну економіку за допомогою нових космологічних міфів. Анімістичні релігії до того визначили Всесвіт як велику китайську оперу з необмеженою трупою колоритних акторів. Слони і дуби, крокодили і річки, гори і жаби, привиди і феї, ангели і демони — кожен мав свою роль у космічній опері. Теїстичні релігії переписували скрипти, перетворюючи Всесвіт на похмуру драму Ібсена лише з двома дійовими особами — людиною і Богом. Ангели і демони якось вижили в цьому перетворенні, ставши посланцями й слугами великих богів. І все ж решта трупи анімістів — усі тварини, рослини й природні явища — перетворилася на мовчазні декорації. Дійсно, деякі тварини стали священними для того чи того бога, і багато богів мали ознаки тварин: єгипетського бога Анубіса зображували з головою шакала, а Ісуса Христа — у вигляді овечки. І все ж стародавні єгиптяни могли легко визначити відмінність між Анубісом і звичайним шакалом, що прокрадається в село полювати на курчат, і жоден християнський м’ясник не сприймав ягня під своїм ножем за Ісуса.

Ми звикли думати, що теїстичні релігії робили священними великих богів. Ми схильні забувати, що вони робили священними й людей. Таким чином Homo sapiens стали одним актором, що представляв тисячі. У новій теїстичній драмі sapiens стали центральним героєм, навколо якого обертається увесь Всесвіт.

Водночас богам було віддано дві відповідні ролі. По-перше, вони пояснювали, що є притаманним саме sapiens і чому люди повинні домінувати й експлуатувати всі інші організми. Християнство, наприклад, стверджувало, що люди контролюють решту створінь, бо Творець надав їм такі повноваження. Більш того, за християнством, Бог наділив безсмертною душею лише людей. Оскільки долею цієї безсмертної душі є сенс усього християнського космосу і оскільки тварини не мають душі, вони є просто додатком. Таким чином, люди стали вершиною творіння, тоді як інші організми було відсунуто вбік.

По-друге, боги мали бути посередниками між людьми й екосистемою. В анімістичному космосі кожен говорив про все прямо. Якщо вам щось було потрібно від канадського оленя, смоківниці, хмар чи скель, ви зверталися до них безпосередньо. У теїстичному космосі всі не-люди мовчали. Отже, вам уже не треба було розмовляти з деревами й тваринами. Тоді що ж робити, коли ви хочете, щоб дерева приносили більше фруктів, корови — більше молока, хмари — більше дощу, а саранча трималася подалі від ваших полів? Ось тут на сцену виходили боги. Вони обіцяли принести дощі, забезпечити плодючість і захист за умови, що люди дещо робитимуть. Це була суть аграрної угоди. Боги охороняли і примножували продукцію ферм, а люди повинні були ділитися виробленим з богами. Ця згода базувалася на використанні решти екосистеми.

Сьогодні в Непалі ревнителі богині Ґадхімай проводять у селі Баріяпур фестивалі на її честь кожних п’ять років. Рекорд було поставлено 2009 року, коли 250 тисяч тварин принесли в жертву цій богині. Місцевий водій пояснював британському журналістові: «Коли ми чогось хочемо і приходимо з жертвами для богині, протягом п’яти років усі наші мрії будуть здійснені».

Більша частина теїстичної міфології пояснює конкретні деталі цієї угоди. Епос про месопотамського Ґільґамеша детально розповідає, що, коли боги послали велику повінь, аби знищити світ, майже всі люди і тварини загинули. Лише потому безрозсудні боги зрозуміли, що не залишилося нікого, хто міг би приносити їм пожертви. Вони з’їхали з глузду від голоду й розпачу. На щастя, одна людська сім’я вижила завдяки передбаченню бога Енкі, який віддав наказ своєму ревнителю Утнапіштіму сховатися у великому дерев’яному ковчегу разом зі своєю ріднею і всілякими тваринами. Коли потоп стишився і цей месопотамський Ной зійшов зі свого ковчега, перше, що він зробив, — пожертвував деяких тварин богам. Потім, свідчить епос, всі великі боги кинулися на сцену: «Боги відчули смак / боги відчули солодкий смак / боги купчилися як мухи навколо пожертви». Біблійна історія потопу (написана понад тисячу років після месопотамської версії) теж повідомляє, що одразу після виходу з ковчега «І збудував Ной жертівника Господеві. І взяв він із кожної чистої худоби й з кожного чистого птаства, і приніс на жертівнику цілопалення. І почув Господь пахощі любі, і в серці Своєму промовив: Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого. І вже більше не вбиватиму всього живого, як то Я вчинив був» (Буття, 8:20-21).

Ця історія про потоп стала основоположним міфом аграрного світу. Звичайно, можна надати їй сучасного екологічного сенсу. Потоп може навчити нас того, що наші дії здатні зруйнувати всю екосистему і на людей Богом покладено захищати решту створінь. Однак традиційні інтерпретації вбачали в потопі доказ людської зверхності й ницості тварин. Згідно з цими інтерпретаціями, Ной отримав наказ зберегти всю екосистему, щоб захистити спільні інтереси богів і людей, а не інтереси тварин. Не-люди не мають притаманної їм цінності, вони існують лише для нашої користі.

Зрештою, коли «І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі», то вирішив «І промовив Господь: Зітру Я людину, яку Я створив, з поверхні землі, від людини аж до скотини, аж до плазунів, і аж до птаства небесного. Бо жалкую, що їх Я вчинив» (Буття, 6:7). Біблія вважає, що цілком природно знищити всіх тварин як покарання за гріхи Homo sapiens, так, начебто існування жирафів, пеліканів і сонечок втратило всякий сенс, якщо люди повелися неправильно. Біблія не могла запропонувати сценарію, за яким Бог засмутився б, створивши Homo sapiens, стер би цю грішну мавпу з лиця землі, а потім вічно насолоджувався б пустощами страусів, кенгуру й панд.

А втім, теїстичні релігії мають певні вірування, прихильні до тварин. Боги дали людям владу над тваринним світом, однак ця влада несла з собою й деяку відповідальність. Наприклад, євреям було наказано дозволяти домашнім тваринам відпочивати в священний день відпочинку і не завдавати їм без потреби страждань. (Хоча, у разі конфлікту інтересів, інтереси людини завжди брали гору над інтересами тварин).

Історія з Талмуда детально розповідає, як на шляху до бойні теля втекло й шукало притулку в рабина Єгуда ха-Насі, одного із засновників рабинського іудаїзму. Теля ткнуло свою голову під широкі ризи рабина й почало плакати. Однак рабин відштовхнув теля, мовлячи: «Йди. Ти було створене саме для цієї мети». Оскільки рабин не виявив милосердя, Бог покарав його, і він страждав тринадцять років від болісної хвороби. Потім одного дня слуга, прибираючи дім рабина, знайшов щойно народжених пацюченят і став вимітати їх геть. Рабин Єіуда кинувся рятувати безпомічних створінь, наказуючи слузі залишити їх у спокої, бо «Господь добрий до всіх, а Його милосердя на всі Його творива!» (Псалми, 144:9). Оскільки рабин проявив милосердя до цих пацюків, Бог був милосердним до нього, і він зцілився від-своєї хвороби.

Інші релігії, зокрема джайнізм, буддизм та індуїзм, проявили ще більше співчуття до тварин. Вони підкреслювали зв’язок між людьми й рештою екосистеми, а їхні головні етичні настанови полягали в уникненні вбивства будь-якої живої істоти. Тоді як біблійне «не убий» стосувалося лише людей, старовинний індійський принцип ahimsa (ненасильство) поширювався на будь-яку істоту. Джайнські монахи особливо обережні в цьому сенсі. Вони завжди затуляють рота білою хустиною, щоб не проковтнути комаху, а кожного разу, крокуючи, несуть віничка, щоб обережно змітати мурах чи жуків зі своєї дороги.

А втім, усі аграрні релігії — і серед них джайнізм, буддизм та індуїзм — знайшли способи виправдати зверхність людини й експлуатацію тварин (якщо не на м’ясо, то для молока й фізичної роботи). Усі вони заявили, що природна ієрархія істот уповноважує людей на управління і використання тварин за умови, що люди дотримуватимуться певних обмежень. Наприклад, індуїзм визнав священними корів і заборонив їсти яловичину, однак передбачив і виправдання для молочної промисловості, вважаючи, що корови є щедрими створіннями, які прагнуть ділитися своїм молоком з людством.

У такий спосіб люди вступили в аграрну згоду. За цією угодою космічні сили дали людям владу над іншими тваринами за умови, що люди матимуть певні зобов’язання перед богами, природою й самими тваринами. Легко було вірити в існування такої космічної угоди, бо вона відображала щоденну рутину аграрного життя.

Мисливці-збирачі не вважали себе вищими істотами, бо вони навряд чи замислювалися над своїм впливом на екосистему. Типова група складалася з дванадцяти осіб, була оточена тисячами диких тварин, і її виживання залежало від розуміння й поваги до прагнень цих тварин. Мисливці-збирачі мусили постійно запитувати себе, про що мріє олень і що думає лев. Інакше вони не могли вполювати оленя чи втекти від лева.

На противагу їм фермери жили у світі, що контролювався і формувався людськими мріями й думками. Люди все ще були уразливими до небезпечних природних сил, таких як бурі й землетруси, однак вони були значно менш залежними від бажань інших тварин. Сільський хлопець рано вчився їздити на коні, запрягати бика, шмагати неслухняного осла й гнати овець на пасовисько. Легко було й спокусливо вірити, що такі щоденні дії відповідали природному порядку речей або волі небес.

Таким чином, Аграрна революція була одночасно і економічною, і релігійною революцією. Нові економічні відносини з’явилися разом з новими релігійними віруваннями, що виправдовували грубу експлуатацію тварин. Цей стародавній процес можна спостерігати навіть сьогодні, як тільки остання громада мисливців-збирачів переходить до сільського господарства. Нещодавно мисливці-збирачі наяка з Південної Індії взялися за деякі сільськогосподарські операції, такі як випасання худоби, розведення курчат і вирощування чаю. Не дивно, що вони також виробили нове ставлення до тварин і почали зовсім інакше дивитися на одомашнених тварин (і рослини) порівняно з дикими організмами.

Мовою наяка жива істота, що має унікальну особистість, називається mansan. Коли з ними знайомився дослідник Данні Навех, наяка пояснювали йому, що всі слони є mansan. «Ми живемо в лісі, вони живуть у лісі. Усі ми — mansan... Так само ведмеді, олені й тигри. Усі лісові звірі». А що стосовно корів? «Корови відрізняються. Вам треба всюди їх водити». А курчата? «Вони ніщо. Вони не mansan». А дерева в лісі? «Так — вони живуть так довго». А чайні кущі? «О, я їх вирощую, тож я можу продавати листя чаю й купувати в магазині те, що мені треба. Ні, вони не mansan». Зведення тварин з висоти істот, наділених розумом і вартих поваги, до простої власності рідко зупинялося на коровах і курчатах. Більшість аграрних суспільств починали ставитися до різних класів людей, начебто вони теж були власністю. У Стародавньому Єгипті, біблійному Ізраїлі й середньовічному Китаї звичною справою було перетворювати на рабів людей, знущатися над ними і карати навіть за легкі порушення. Подібно до селян, які не питали корів і курчат, як їм вести господарство, правителі й не думали запитувати в селян їхньої думки про управління державою. А коли стикалися між собою етнічні групи чи релігійні громади, вони часто винищували одна одну. Визначення «інших» як недолюдей-тварин було першим кроком до відповідного ставлення до них. У такий спосіб фермерство стало прототипом нових суспільств, сповнених пихатих господарів, нижчих рас, придатних для експлуатації, диких звірів, призначених до винищення, і великого Бога над усіма, що посилає своє благословення всій спільноті.

П'ЯТСОТ РОКІВ САМОТНОСТІ

Становлення сучасного суспільства й промисловості принесло нову революцію в стосунках між людьми й тваринами. Під час Аграрної революції людство відібрало мову в тварин і рослин та перетворило ґранд-оперу анімістів на діалог між людиною й богами. Під час Наукової революції люди змусили замовкнути і богів. Світ став шоу однієї людини. Людство самотньо стояло на порожній сцені, розмовляючи само з собою, не вступаючи ні з ким у перемовини й накопичуючи величезну владу без будь-яких зобов’язань. Розшифрувавши німі закони фізики, хімії й біології, людство нині робить з ними все, що йому подобається.

Коли архаїчний мисливець вирушав у савану, він просив допомоги в дикого бика, а бик потребував чогось від мисливця. Коли стародавній фермер хотів, щоб його корови давали багато молока, він просив про допомогу якогось великого небесного бога, а бог встановлював свої умови. Коли працівники в білих халатах науково-дослідного відділу компанії Nestle хочуть підняти продуктивність молочного виробництва, вони вивчають генетику — і гени їм нічого не кажуть у відповідь.

Однак подібно до мисливців і фермерів, у працівників науково-дослідного відділу також свої міфи, їхній найвідоміший міф безсоромно плагіатизує легенду про Дерево знання і Райський сад, однак переносить дію в сад Вулсторп Менор у графстві Лінкольншир. За цим міфом Ісаак Ньютон сидів там під яблунею, коли стигле яблуко вдарило його по голові. Ньютон став розмірковувати, чому б це яблуко падало донизу, а не вбік чи вгору. Його міркування привели до відкриття гравітації і законів механіки.

Історія про Ньютона перевертає міф про Дерево знання догори дригом. У Райському саду змій ініціює драму, спокушаючи людей згрішити й тим самим викликаючи на них гнів Божий. Адам і Єва — іграшки і для змія, і для Бога. На противагу цьому в саду Вулсторп людина — єдиний актор. Хоча Ньютон сам був глибоко віруючим християнином, який присвячував значно більше часу вивченню Біблії, аніж законів фізики, усе ж Наукова революція, до розвитку якої він спричинився, відсунула Бога вбік. Коли послідовники Ньютона почали писати свій міф Буття, вони не використовували ані Бога, ані змія. Сад Вулсторп керується сліпими законами природи, а ініціатива розшифрування цих законів — суто людська. Історія могла початися з яблука, що падає на голову Ньютону, однак саме яблуко робило це абсолютно нецілеспрямовано.

У Райському саду людей покарали за їхню допитливість і прагнення розширити свої знання. Бог вигнав їх із Раю. У міфі саду Вулсторп ніхто не карає Ньютона — якраз навпаки. Завдяки його допитливості людство досягає кращого розуміння Всесвіту, стає сильнішим і робить наступні кроки до технологічного раю. Незліченна кількість учителів по всьому світу наводить міф про Ньютона для стимулювання допитливості, маючи на увазі, що лише тоді, коли ми накопичимо достатньо знань, зможемо створити рай на Землі.

Фактично Бог присутній навіть у міфі про Ньютона: сам Ньютон і є Богом. Коли біотехнологія, нанотехнологія й інші плоди науки дозріють, Ното sapiens здобуде божественну силу й здійснить повний цикл повернення до біблійного Дерева знань. Архаїчні мисливці-збирачі були просто іншим видом тварин. Фермери вважали себе вершиною творіння. Учені вдосконалять нас до рівня богів.