Розділ 5. НЕПАРНА ПАРА

Оповіді служать основами й стовпами людського суспільства. З поступом історії оповіді про богів, нації й корпорації стали настільки потужними, що почали домінувати над об’єктивною реальністю. Віра у великого бога Собека, настанови з неба чи в Біблії дали людям сили збудувати озеро Файюн, Велику китайську стіну й Шартрський катедральний собор Діви Марії. На жаль, сліпа віра в ці оповіді означала, що людські зусилля часто зосереджувалися на зміцненні слави вигаданих сутностей, таких як боги й нації, замість поліпшення життя справжніх, наділених свідомістю істот.

Чи зберігає цей аналіз свою правдивість і сьогодні? На перший погляд видається, що сучасне суспільство дуже відрізняється від королівств Стародавнього Єгипту чи середньовічного Китаю. Хіба розвиток сучасної науки не змінив основні правила людської гри? Чи правильно буде сказати, що, попри тривке значення традиційних міфів, сучасні соціальні системи дедалі більше покладаються на об’єктивні наукові теорії, такі як теорія еволюції, якої просто не існувало в Стародавньому Єгипті чи середньовічному Китаї?

Звичайно, ми могли б стверджувати, що наукові теорії — це новий тип міфа і що наша віра в науку нічим не відрізняється від віри стародавніх єгиптян у великого бога Собека. Однак це порівняння не витримує критики. Собек існував лише в колективній уяві своїх віруючих. Щоправда, молитви до Собека допомагали цементувати соціальну систему Єгипту, даючи таким чином змогу будувати людськими силами дамби й канали, що запобігали повеням і засухам. Однак самі віруючі жодним чином не піднімали й не знижували рівень води в Нілі. Наукові ж теорії є не просто способом пов’язати людей між собою. Інколи кажуть, що Бог допомагає тим, хто допомагає самому собі. Це такий спосіб натякнути, що Бога не існує, однак якщо віра в нього надихає нас на те, щоб самим щось зробити, — це допомагає. Антибіотики, на відміну від Бога, допомагають лише тим, хто не допомагає сам собі. Вони виліковують інфекційні хвороби незалежно від того, вірите ви в них чи ні.

Із цього випливає, що сучасний світ дуже відрізняється від домодерного. Єгипетські фараони й китайські імператори попри тисячолітні намагання не змогли подолати голод, чуму й війну. Сучасним суспільствам зробити це вдалося протягом кількох століть. Чи не є це плодом відмови від міжсуб’єктивних міфів на користь об’єктивного наукового знання? І чи не можна очікувати прискорення цього процесу в наступні десятиліття? Оскільки технологія допомагає вдосконалювати людей, долати старість і знаходити ключі до щастя, чи не будуть люди менше думати про вигаданих богів, нації й корпорації, зосереджуючись натомість на розшифруванні фізичної та біологічної реальності?

Може здаватися, що це так, однак насправді усе виглядає значно складніше. Сучасна наука явно змінила правила гри, але не замінила міфи фактами. Міфи й далі домінують над людством, а наука лише робить ці міфи сильнішими. Замість руйнування міжсуб’єктної реальності наука уможливить контроль над об’єктивною і суб’єктивною реальністю більшою мірою, аніж раніше. Завдяки комп’ютерам і біоінженерїї відмінності між вигадкою й реальністю зникнуть, оскільки люди змінюватимуть реальність під свої улюблені вигадки.

Священики Собека уявляли існування небесних крокодилів, тоді як фараон мріяв про безсмертя. У реальності священний крокодил був цілком звичайною болотною рептилією, одягненою в золоті шати, а фараон залишався так само смертним, як і найбідніший селянин. Після смерті його тіло муміфікували за допомогою бальзамів і тонких ароматів, однак воно залишалося повністю позбавленим життя. Учені ж XXI століття, цілком імовірно, зможуть «сконструювати» справжніх суперкрокодилів і дати еліті людства вічну молодість тут, на Землі.

Отже, завдяки розвитку науки міфи й релігії, принаймні деякі із них, стануть потужнішими, аніж будь-коли. Щоб зустріти виклики XXI століття, ми повинні знову звернутися до найбільш дратівливого запитання: яким чином сучасна наука пов’язана з релігією? Здається, люди вже мільйон разів висловили все, що можна сказати з цього приводу. Однак на практиці наука і релігія схожі на чоловіка й дружину, які після багатьох років подружнього спілкування все ще не знають одне одного. Він і далі мріє про Попелюшку, а вона сохне за прекрасним принцом, не здаючи собі справи, що при цьому сперечаються, чия черга виносити сміття.

МІКРОБИ Й ДЕМОНИ

Більшість непорозумінь стосовно науки й релігії походить з неправильного визначення релігії. Надто часто люди плутають релігію із забобонами, духовністю, вірою в надприродні сили чи в богів. Релігія не є жодним з них. Релігію не можна прирівняти до забобонів, бо більшість людей навряд чи назвуть свої найсокровенніші вірування забобонами. Ми завжди віримо у «правду», це інші вірять у забобони.

Так само небагато людей вірять у надприродну силу. Для тих, хто вірить у демонів, духів і фей, ці істоти не є надприродними. Вони — невід’ємна частина природи, як, скажімо, дикобрази, скорпіони і мікроби. Сучасні терапевти звинувачують у хворобах невидимих мікробів, а священики вуду — невидимих духів. Тут немає нічого надприродного: якщо ви розсердите якогось духа, цей дух увійде у ваше тіло й викличе у вас біль. Що може бути натуральнішого? Лише ті, хто не вірить у духів, думають про них, як про щось відокремлене від природного стану справ.

Ставити знак рівності між релігією й вірою в надприродні сили означає, що можна пояснити всі відомі природні явища без релігії, яка стає довільним додатком. Достатньо добре зрозумівши природу в цілому, ви тепер можете обирати, чи додавати якусь «надприродну» релігійну догму. Однак більшість релігій стверджують, що ви просто не можете зрозуміти світ без них. Ви ніколи не осягнете істинну причину хвороби, засухи чи землетрусів, якщо не враховуватимете їхні догми.

Проблематично також визначати релігію як віру в богів. Ми схильні говорити, що справжній християнин — релігійний, бо вірить у Бога, тоді як палкий комуніст не релігійний, бо в комунізму немає богів. Однак релігію створили люди, а не боги, і вона визначається своєю соціальною функцією, а не існуванням божества. Релігією є будь-яка всеохопна оповідь, що переносить надлюдську легітимність на людські закони, норми й цінності. Вона легітимізує структури людського суспільства, стверджуючи, що вони відображають надлюдські закони.

Релігія передбачає, що ми, люди, підлягаємо системі моральних законів, які ми не винаходили і які не можемо змінити. Побожний єврей сказав би, що це система моральних законів, створена Богом і проголошена Біблією. Індуїст сказав би, що Брахма, Вішну й Шива створили закони, що були проголошені для нас, людей, у Ведах. Інші релігії, від буддизму й даосизму до комунізму, нацизму й лібералізму, стверджують, що ці так звані «надлюдські закони» — це природні закони, а не творіння того чи того бога. Звичайно, кожен вірить в інший набір природних законів, відкритих і проголошених різними пророками й проповідниками — від Будди й Лао Цзи до Маркса й Гітлера.

Єврейський хлопчик підходить до свого батька й запитує: «Тату, а чому нам не дозволяється їсти свинину?». Батько глибокодумно смикає себе за довгу кучеряву бороду й відповідає: «Бачиш, Янкеле, так влаштовано світ. Ти ще молодий і не все розумієш, але, якщо ми їстимемо свинину, Бог покарає нас, і ми погано закінчимо. Це не моя ідея. Це навіть не ідея рабина. Якби рабин створив цей світ, можливо, він створив би світ, у якому свинина була б цілком кошерна. Однак це не рабин створив цей світ — це зробив Бог. І Бог сказав, не знаю чому, що ми не повинні їсти свинини. Тож нам не можна. Розумієш?».

У 1943 році німецький хлопчик підходить до свого батька, старшого офіцера СС, і запитує його: «Батьку, а чому ми вбиваємо євреїв?». Батько, одягаючи лискучі шкіряні чоботи, пояснює: «Бачиш, Фріце, так влаштовано світ. Ти ще малий і не розумієш всього, однак, якщо ми дозволимо євреям жити, вони призведуть до виродження і знищення людства. Це не моя ідея. Це навіть не ідея фюрера. Якби Гітлер створював цей світ, можливо, він створив би світ, у якому закони природного відбору не діяли б і євреї з арійцями могли б жити разом у повній гармонії. Однак Гітлер не створював цього світу. Він просто зміг розшифрувати закони природи й потім проінструктував нас, як нам жити в злагоді з ним. Якщо ми не виконуватимемо цих законів, то нас чекатиме поганий кінець. Це зрозуміло?».

У 2016 році британський хлопчик підходить до свого батька, ліберального члена парламенту, і запитує: «Тату, чому ми маємо піклуватися про права людини для мусульман на Близькому Сході?». Тато ставить на стіл своє горнятко із чаєм, замислюється на хвильку, а тоді каже: «Ну, Дункане, так влаштовано світ. Ти ще молодий і не все розумієш, однак усі люди, навіть мусульмани на Близькому Сході, мають одну й ту саму природу, а тому мають однакові природні права. Це не моя ідея, і не рішення парламенту. Якби парламент створював цей світ, загальні права людини цілком могли би бути поховані в якомусь підкомітеті разом з усією дурницею квантової фізики. Однак парламент не створював цього світу, він просто намагається надати йому правильного сенсу, і ми повинні поважати природні права навіть мусульман на Близькому Сході, інакше дуже скоро наші власні права також будуть порушені, і ми погано закінчимо. А тепер іди».

Ліберали, комуністи й послідовники інших сучасних учень не люблять, коли їхню систему описують як релігію, бо вони ідентифікують релігію із забобонами й надприродними силами. Якщо ви скажете комуністам чи лібералам, що вони релігійні, вони подумають, що ви звинувачуєте їх у сліпій вірі в необгрунтовані фантазії. Насправді це означає лише, що вони вірять у певну систему моральних законів, які не були винайдені людьми, але які люди повинні все ж таки виконувати. Наскільки нам відомо, усі людські суспільства вірять у це. Кожне суспільство каже своїм членам, що вони повинні дотримуватися певного надлюдського морального закону й порушення цього закону приведе до катастрофи.

Звичайно, релігії відрізняються між собою в деталях своїх оповідей, конкретних заповідях і винагородах та покараннях, які вони обіцяють. Так, у середньовічній Європі католицька церква стверджувала, що Бог не любить багатіїв. Ісус казав, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, аніж багатому пройти крізь ворота раю. Щоб допомогти багатіям увійти в Царство Боже, церква заохочувала їх робити великі пожертви, погрожуючи, що скнари горітимуть у пеклі. Сучасний комунізм також не любить багатіїв, однак погрожує їм класовим конфліктом тут і зараз, а не гарячою смолою після смерті.

Комуністичні закони історії подібні до заповітів християнського Бога, оскільки і ті, й інші є надлюдськими силами, які люди не можуть змінити за власного волею. Люди можуть завтра вранці вирішити скасувати правило «поза грою» у футболі, бо ми винайшли це правило й маємо право його змінити. Однак, принаймні за Марксом, ми не можемо змінити закони історії. Хоч би що капіталісти робили, те, що вони накопичують приватну власність, прирікає їх на класовий конфлікт і поразку від повсталого пролетаріату.

Якщо ви, скажімо, належите до комуністів, то можете стверджувати, що комунізм і християнство дуже відмінні між собою, бо комунізм — правий, а християнство помиляється. Класовий конфлікт дійсно притаманний капіталістичній системі, однак багатії насправді не страждають у вічних муках після смерті. А навіть якщо так, то це не означає, що комунізм — не релігія. Радше це означає, що комунізм — єдина істинна релігія. Послідовники кожної релігії переконані, що лише їхня релігія є правдивою. Можливо, послідовники однієї релігії праві.

ЯКЩО ВИ ЗУСТРІНЕТЕ БУДДУ

Твердження, що релігія — це інструмент для збереження суспільного порядку й організації великомасштабної співпраці, може дратувати тих, для кого вона є духовним шляхом. Однак саме тому, що розрив між релігією й наукою менший, ніж ми зазвичай думаємо, розрив між релігією і духовністю значно більший. Релігія — це курс, а духовність — шлях.

Релігія дає повний опис світу й пропонує нам чітко визначену угоду із заздалегідь визначеною метою. «Бог існує. Він каже нам, як поводитись у певних ситуаціях. Якщо ви слухаєтеся Бога, вас візьмуть на небеса. Якщо не слухатиметеся, горітимете в пеклі». Сама чіткість такого плану дає суспільству можливість визначати спільні норми й цінності, які регулюють поведінку людей.

Духовний шлях зовсім інакший. Він здебільшого веде людей таємними дорогами до невідомої мети. Ця дорога починається переважно з основного запитання: хто я? У чому сенс життя? Що є добро? Тоді як більшість людей просто приймають готові відповіді, запропоновані владою, духовний пошук не так легко задовольнити. Він визначається пошуком відповідей на основоположні запитання, хоч би куди вони заводили, у тому числі навіть до тих місць, які добре відомі чи які хочеться відвідати. Тож для більшості людей наукові дослідження є радше планом, аніж духовним шляхом, бо вони ведуть нас до заздалегідь визначених цілей, встановлених нашими старійшинами, урядами й банками. «Я навчатимусь протягом трьох років, складу екзамени, отримаю свій бакалаврський диплом, і забезпечу собі добре оплачувану роботу». Наукові дослідження можуть трансформуватися в духовний шлях, якщо важливі запитання, з якими ви стикаєтеся по дорозі, спрямують вас до неочікуваних пунктів призначення, про які ви навіть не здогадувалися на початку шляху. Наприклад, студент може почати вивчати економіку, щоб забезпечити собі роботу на Волл-стрит. Однак якщо те, що він вивчає, якимсь чином приводить його до обителі індуїстського самітника чи надання допомоги ВІЛ-пацієнтам у Зімбабве, тоді можна назвати це духовним шляхом.

Чому таку подорож можна назвати «духовною»? Це спадщина від стародавніх дуалістичних релігій, що вірили в існування двох богів — одного хорошого, а другого злого. Згідно з дуалізмом, хороший бог створив чисті й вічні душі, які жили в блаженному духовному світі. Однак злий бог, — якого часом називають сатаною, — створив інший світ, зроблений з матерії. Сатана не знав, як зробити своє творіння вічним, бо в матеріальному світі все гниє й розпадається. Щоб вдихнути життя у своє дефектне творіння, сатана заманив душі із чистого духовного світу й помістив їх у матеріальні тіла. Ось чим є людина — високодуховна душа, ув’язнена всередині ворожого матеріального тіла. Оскільки в’язниця душі — тіло — занепадає й кінець кінцем помирає, сатана постійно спокушає душу тілесними насолодами, у першу чергу їжею, сексом і владою. Коли тіло розкладається і душа має можливість вивільнитися для духовного світу, її туга за тілесними насолодами тягне її назад до якогось нового матеріального тіла. Таким чином, душа переходить від одного тіла до іншого, витрачаючи свої дні на пошук їжі, сексу й влади.

Дуалізм наказує людям розбивати ці матеріальні кайдани і вирушати в дорогу назад до духовного світу, що зовсім не відомий нам, але є нашою справжньою домівкою. У цьому прагненні ми повинні відкинути всі матеріальні спокуси і справи. Завдяки цій дуалістичній спадщині кожен шлях, на якому ми піддаємо сумніву угоди і справи земного світу й пускаємося в дорогу до невідомого кінцевого пункту, називається «духовним» шляхом.

Такий шлях засадничо відрізняється від релігій, бо релігії намагаються закріпити світовий порядок, а духовність докладає зусиль, щоб утекти від нього. Досить часто одним з найважливіших зобов’язань для духовних мандрівників є піддавати сумнівам вірування і звичаї домінуючих релігій. У дзен-буддизмі сказано: «Якщо ви зустрінете по дорозі Будду, вбийте його». Це означає: якщо на духовному шляху ви зустрінетеся з немилосердними ідеями й закріпленими законами інституціоналізованого буддизму, ви повинні звільнити себе і від них.

Для релігій духовність — небезпечна загроза. Релігії зазвичай намагаються стримувати духовний потяг своїх послідовників, і багато релігійних систем стикалися з викликом не від мирян, заклопотаних їжею, сексом і владою, а від духовних шукачів правди, які очікували чогось більшого, ніж банальності. Так, протестантський бунт проти влади католицької церкви підняли не гедоністські атеїсти, а відданий і аскетичний монах Мартін Лютер. Лютер потребував відповідей на екзистенційні питання життя й відмовлявся від примирення з обрядами, ритуалами та догмами, які пропонувала церква.

У часи Лютера церква дійсно обіцяла своїм послідовникам дуже заманливі догми. Якщо ти згрішив і боїшся вічного прокляття після смерті, усе, що тобі треба — відкрити свій гаманець і купити індульгенцію. На початку XVI століття церква найняла професійних «поширювачів спасіння», які подорожували по містах і селах Європи й продавали індульгенції за фіксованими цінами. Тобі потрібна в’їзна віза до раю?

Плати десять золотих монет. Хочеш, щоб твої померлі дідусь Гайнц і бабуся Ґертруда приєдналися до тебе там? Немає проблем, тільки це коштуватиме тобі тридцять монет. Найвідоміший із цих поширювачів, брат-домініканець Йоганнес Тетцель, начебто сказав, що в ту мить, коли монета задзвеніла в калитці, душа перелетіла із чистилища до раю.

Що більше Лютер думав про це, то більше сумнівався у цих догмах і в церкві, яка пропонувала їх. Ви не можете просто купити свій шлях до спасіння. Папа напевно не мав влади прощати людям їхні гріхи й відкривати ворота до неба. Згідно з протестантськими оповідями, 31 жовтня 1517 року Лютер підійшов до Церкви Всіх Святих у Віттенберзі, несучи довгий документ, молоток і кілька цвяхів. Той документ містив дев’яносто п’ять тез проти існуючої тоді релігійної практики включно з протестом проти продажу індульгенцій. Лютер прибив його до дверей церкви, почавши цим протестантську Реформацію, що закликала кожного християнина, який прагнув спасіння, виступити проти влади папи й шукати інших шляхів до неба.

З історичної точки зору духовний шлях завжди трагічний, оскільки це самотній шлях, придатний для індивідів, а не для всього суспільства. Людська співпраця вимагає точних відповідей, а не запитань, і ті, хто виступає проти безглуздих релігійних структур, часто приходять до створення нових структур на їхньому місці. Так сталося з дуалістами, чий духовний шлях став релігійною системою. Це сталося і з Мартіном Лютером, який, після того як кинув виклик законам, інститутам і ритуалам католицької церкви, взявся за написання нових законів, заснування нових інститутів і винайдення нових церемоній. Це сталося навіть із Буддою й Ісусом. У їхньому безкомпромісному прагненні до істини вони відкинули закони, ритуали й структури традиційного індуїзму та іудаїзму. Однак фактично ще більше законів, ще більше ритуалів і більше структур було створено від їхнього імені, ніж від імені будь-якої іншої особи в історії.

КОНТРАФАКТНИЙ БОГ

Тепер, коли ми досягли кращого розуміння релігії, можна повернутися до розгляду взаємозв’язку між релігією і наукою. Для цього взаємозв’язку існують два крайні пояснення. Перше стверджує, що наука і релігія — закляті вороги і що сучасна історія сформувалася в запеклій боротьбі наукового знання проти релігійних забобонів. Свого часу світло науки розігнало темряву релігії, і світ ставав усе більш світським, раціональним і процвітаючим. Однак, хоча деякі наукові відкриття явно підірвали релігійні догми, це не є неминучим. Наприклад, мусульманська догма доводить, що іслам заснував пророк Мухаммед в Аравії VII століття, і вичерпні наукові факти підтверджують це.

Ще важливіше те, що наука завжди потребує релігійної допомоги, щоб створювати життєздатні людські інститути. Науковці досліджують, як функціонує світ, однак не винайдено наукового метода для визначення того, як мають поводитися люди. Учені кажуть нам, що люди не можуть жити без кисню. Однак чи нормально страчувати злочинців шляхом асфіксії? Наука не знає, як відповісти на це запитання. Лише релігія дає нам потрібні вказівки.

Таким чином, кожний практичний проект, за який беруться науковці, теж базується на релігійних уявленнях. Візьмімо, наприклад, будівництво дамби «Три ущелини» на річці Янцзи. Коли китайський уряд у 1992 році вирішив збудувати цю дамбу, фізики могли розрахувати, якому тиску вона має протистояти, економісти могли спрогнозувати, скільки грошей це може коштувати, а інженери-електрики орієнтовно сказати, скільки електроенергії вона зможе виробляти. Однак уряд мав узяти до уваги ще й інші чинники. Побудова дамби призвела до затоплення понад 600 квадратних кілометрів території, на якій були розташовані численні села й міста, залишалися тисячі археологічних пам’яток, а також існували унікальні ландшафти й природне середовище. Понад один мільйон людей було переселено, а сотні видів опинилися під загрозою. Схоже, що дамба безпосередньо вплинула на існування китайських річкових дельфінів. Не важливо, що ви думаєте про дамбу «Три ущелини», очевидно те, що це будівництво було питанням етичним, а не суто науковим. Жоден фізичний експеримент, жодна економічна модель і жодне математичне рівняння не можуть визначити, чи генерування тисяч мегаватів і отримання мільярдів юанів цінніше, аніж збереження старовинної пагоди чи китайських річкових дельфінів. А отже, Китай не може функціонувати на основі лише наукових теорій. Тут потрібна ще й певна релігія чи ідеологія.

Хтось виступить з протилежної крайньої позиції і скаже, що наука і релігія — абсолютно окремі царини. Наука вивчає факти, релігія говорить про цінності, і ніколи ця пара не зійдеться разом. Релігія нічого не може сказати про наукові факти, а наука мусить тримати рот на замку стосовно релігійних переконань. Якщо папа вірить у те, що людське життя священне, а, отже, аборти — це гріх, то біологи не зможуть ані довести, ані спростувати це твердження. Як приватна особа, кожен біолог може сперечатися з папою. Однак як науковець біолог не може встрявати в цю суперечку.

Здається, що такий підхід має сенс, однак він неправильно подає релігію. Хоча наука дійсно має справу з фактами, релігія ніколи не обмежується моральними судженнями. Релігія не може дати нам жодних практичних вказівок, якщо вона не робитиме якихось фактологічних заяв, і тут вона цілком може зіткнутися з наукою. Найважливішими складовими багатьох релігій є не їхні моральні принципи, а радше фактологічні твердження типу «Бог існує», «душа отримує покарання за свої гріхи в потойбічному житті», «Біблію написало божество, а не люди», «Папа ніколи не помиляється». Усе це — фактологічні твердження. Багато найгарячіших релігійних суперечок і багато конфліктів між наукою й релігією містять подібні фактологічні твердження, а не моральні судження.

Наприклад, візьмімо аборти. Побожні християни часто виступають проти абортів, тоді як багато лібералів підтримують їх. Основний камінь спотикання радше фактологічний, аніж моральний. І християни, і ліберали вірять, що людське життя священне, а вбивство — жахливий злочин. Однак вони розходяться в думках стосовно певних біологічних фактів: коли починається людське життя — у час запліднення, у час народження чи в якийсь інший час? Дійсно, деякі людські культури дотримуються думки, що життя не починається навіть при народженні. Для народу «кунг» із пустелі Калахарі й різних груп інуїтів в Арктиці людське життя починається лише після того, як дитині дадуть ім’я. Коли народжується дитя, сім’я деякий час чекає, перш ніж якось назвати його. Якщо вона вирішує не зберігати дитину (через каліцтво чи економічні труднощі), її вбивають. Враховуючи, що це відбувається до церемонії надання імені, це не вважається вбивством. Люди з таких культур цілком можуть погодитися з лібералами й християнами, що людське життя священне, а вбивство — жахливий злочин, водночас виправдовуючи вбивство немовлят.

Коли релігії рекламують себе, то намагаються підкреслювати свої відмінні чудові цінності. Однак Бог часто ховається в конкретних деталях фактологічних тверджень. Католицька церква подає себе як релігія загальної любові й милосердя. Як чудово! Хто може заперечувати проти цього? Чому ж тоді не всі люди — католики? Бо коли ви вчитуєтесь у деталі, то виявляєте, що католицизм також вимагає сліпої слухняності до папи, який «ніколи не помиляється», навіть коли наказує своїм прибічникам вирушати у хрестовий похід і палити єретиків, прив’язавши їх до стовпів. Такі практичні розпорядження не випливають виключно з моральних суджень. Радше вони є результатом поєднання моральних суджень з фактологічними твердженнями.

Коли ми спустимося з витончених висот філософії й поглянемо на історичні реалії, то виявимо, що релігійні оповіді майже завжди містять три частини:

1. Моральні судження на зразок «людське життя є священним».

2. Фактологічні твердження, наприклад: «людське життя починається у мить запліднення».

3. Об’єднання моральних суджень з фактологічними твердженнями, що дає практичні вказівки, скажімо, «ніколи не можна дозволяти аборти, навіть наступного дня після запліднення».

Наука не здатна спростувати чи підтвердити моральні судження, які робить релігія. Однак учені можуть багато що сказати про релігійні фактологічні твердження. Біологи мають вищу кваліфікацію, аніж священики, щоб давати відповіді на фактологічні запитання на зразок «Чи мають людські зародки нервову систему через тиждень після запліднення? Чи можуть вони відчувати біль?».

Щоб з’ясувати це, розгляньмо реальний історичний приклад, про який ви навряд чи чули в релігійних рекламах, але який свого часу мав величезний соціальний і політичний вплив. У середньовічній Європі папи володіли далекосяжною політичною владою. Хоч де в Європі вибухне конфлікт, вони заявляли про своє повноваження цей конфлікт врегулювати. Щоб утвердити своє право на владу, вони раз по раз нагадували європейцям про «подарунок» Костянтина. Згідно із цією оповіддю, 30 березня 315 року римський імператор Костянтин підписав офіційний едикт, що дарував Папі Сильвестру І та його наступникам постійну владу над західною частиною Римської імперії. Папи зберігали цей цінний документ у своєму архіві й використовували його як потужний пропагандистський інструмент кожного разу, коли виникав опір з боку амбіційних князів, непокірних міст чи бунтівних селян.

Люди в середньовічній Європі відчували глибоку повагу до стародавніх імператорських едиктів і вірили, що чим старіший документ, тим більшу владу він має. Вони також твердо вірили, що королі й імператори — представники Бога. Костянтин був особливо шанований, бо перетворив Римську імперію з поганського королівства на християнську імперію. У суперечці між бажаннями тодішнього міського управління й едиктом, який видав сам Костянтин, для середньовічних європейців було очевидно, що стародавній документ має силу. Тож, щойно папа стикався з політичною опозицією, він розмахував «подарунком» Костянтина, вимагаючи слухняності. Не завжди це спрацьовувало. Однак «подарунок» Костянтина був важливим наріжним каменем папської пропаганди й середньовічного політичного порядку.

Коли ми детальніше розберемося з «подарунком» Костянтина, то побачимо, що ця оповідь складається з трьох окремих частин.

Моральне судження: люди повинні поважати стародавні едикти імператора більше, ніж нинішню громадську думку.

Фактологічне твердження: 30 березня 315 року імператор Костянтин дарував папам владу над Європою.

Практична вказівка: європейці у 315 році мусили підкорятися наказам папи.

Моральна влада стародавніх імперських едиктів аж ніяк не самоочевидна. Більшість європейців XXI століття думають, що бажання сучасних громадян стоять вище за едикти давно померлих монархів. Однак наука не може приєднатися до цих етичних дебатів, бо жоден експеримент чи рівняння не можуть запропонувати рішення. Якби сучасний учений перемістився в часі на 700 років назад, він би не зміг переконати середньовічних європейців, що едикти стародавніх імператорів не мають стосунку до сучасних політичних суперечок.

Але ж оповідь про «подарунок» Костянтина базувалася не на моральних судженнях. Вона містила й певні дуже конкретні фактологічні твердження, які наука найкраще здатна визначити як істинні чи фальсифіковані. У 1441 році Лоренцо Валла — католицький священик і піонер лінгвістики — опублікував наукове дослідження, що доводило фальсифікацію «подарунка» Костянтина. Валла проаналізував стиль та граматику документа й різних слів і термінів, що містилися в ньому. Він довів, що документ містив слова, які були невідомі в латинській мові IV століття, і зробив висновок, що документ було сфальсифіковано приблизно через чотириста років після смерті Костянтина. Більш того, дата, що фігурує в документі, — це «30 березня, у рік, коли Костянтин був консулом учетверте, а Ґалліканус був консулом уперше». У Римській імперії два консули обиралися щороку і загальною практикою було датувати документи за їхніми роками перебування на посаді консула. Прикро казати, але четверте консульство Костянтина було в 315 році, а от Ґаллікануса було обрано консулом уперше лише в 317-му. Якби цей надзвичайно важливий документ було дійсно складено в часи Костянтина, він би ніколи не містив такої скандальної помилки. Це так само, як, наприклад, Томас Джефферсон з колегами датували б Декларацію про незалежність Америки «34 липня 1776 року».

Нині всі історики погоджуються, що «подарунок» Костянтина було сфальсифіковано папським двором у VIII столітті. Навіть попри те, що Валла ніколи не обговорював моральну силу старовинних імператорських едиктів, його науковий аналіз підірвав практичну вказівку, що європейці повинні підкорятися папі.