ЖИТТЯ НА ПАПЕРІ

Таким чином, письмо стимулювало появу потужних уявних сутностей, що організували мільйони людей і змінили реальність річок, боліт і крокодилів. Разом із цим письмо також полегшило людям віру в існування таких уявних сутностей, бо призвичаїло їх до відчування реальності за посередництвом абстрактних символів.

Мисливці-збирачі проводили час, лазячи по деревах, шукаючи грибів і ганяючись за дикими кабанами та кроликами. Їхня щоденна реальність складалася з дерев, грибів, диких кабанів і кроликів. Селяни увесь день працювали на полях, збираючи врожай, мелючи зерно і піклуючись про домашніх тварин, їхньою щоденною реальністю було відчуття багнюки під стомленими ногами, сморід биків, що тягнуть плуга, і смак теплого хліба, щойно витягнутого з печі. Писці ж у Стародавньому Єгипті більшість часу присвячували читанню, письму й розрахункам. Їхня щоденна реальність складалася з чорнильних позначок на сувоях папірусу, що визначали, хто яким полем володіє, скільки коштує бик і які річні податки мусять сплатити селяни. Позначка могла вирішити долю цілого села.

Абсолютна більшість людей були неписьменними аж до Нового часу, однак всевладні адміністратори дедалі більше розглядали реальність за посередництвом писаних текстів. Для цієї письменної еліти — чи то в Стародавньому Єгипті, чи в Європі XX століття — усе написане на аркуші паперу було таке саме реальне, як дерева, бики й людські істоти.

Навесні 1940 року, коли нацисти вторглися з півночі у Францію, значна частина її єврейського населення намагалася втекти з країни через південь. Щоб перетнути кордон, потрібні були візи до Іспанії й Португалії. Разом з потоком інших біженців десятки тисяч євреїв штурмували португальське консульство в Бордо у відчайдушних намаганнях отримати аркуш паперу, що зберігав життя. Португальський уряд забороняв своїм консулам у Франції видавати візи без попереднього узгодження з міністерством закордонних справ, однак консул у Бордо Арістідес де Соуса Мендес вирішив не зважати на цей наказ, викидаючи на вітер свою тридцятирічну дипломатичну кар’єру. Коли нацистські танки наближалися до Бордо, Соуса Мендес і його команда працювали цілодобово десять днів і ночей, зупиняючись лише для того, щоб трохи поспати, видавали візи й штампували аркуші паперу. Соуса Мендес видав тисячі віз, поки не впав знесилений.

Португальський уряд, який не хотів приймати будь-кого з тих біженців, послав агентів, щоб повернути неслухняного консула додому, і звільнив його з дипломатичної служби. Однак посадовці, які мало переймалися долею людей, усе ж мали глибоку повагу до документів, і візи, які видав Соуса Мендес попри накази міністерства, були визнані французькими, іспанськими й португальськими бюрократами і врятували до тридцяти тисяч осіб від смертельної пастки нацистів. Соуса Мендес, озброєний чимось трохи більшим, аніж гумовий штамп, був відповідальним за найбільшу одноособову рятівну операцію протягом Голокосту.

Священність писаних документів часто мала менш позитивний вплив. З 1958 по 1961 рік комуністичний Китай здійснив Великий стрибок, коли Мао Цзедун захотів швидко перетворити Китай на супердержаву. Маючи намір використати надлишки зерна для фінансування амбітних індустріальних і військових проектів, Мао наказав подвоїти й потроїти сільськогосподарське виробництво. З урядових кабінетів у Пекіні його надмірні вимоги дійшли бюрократичними сходами через провінційних адміністраторів до сільських голів. Місцеві посадовці, побоюючись висловлювати будь-яку критику й намагаючись вислужитися перед керівництвом, ліпили фіктивні звіти про різке збільшення сільськогосподарської продукції. Коли сфабриковані цифри проходили свій шлях нагору бюрократичною ієрархією, кожен посадовець, не довго думаючи, ще більше піднімав показники, додаючи нулика там і тут.

У результаті в 1958 році китайський уряд отримав інформацію, що річне виробництво зерна було на 50 % більшим, аніж насправді. Довіряючи цим звітам, уряд продав мільйони тонн рису іноземним країнам в обмін на зброю й продукцію важкого машинобудування, вважаючи, що решти буде достатньо, щоб прогодувати населення Китаю. Результатом став найбільший голод в історії і смерть десятків мільйонів китайців.

Тим часом ентузіастичні звіти про сільськогосподарське диво Китаю привернули увагу всього світу. Джуліус Ньєрере, ідеалістичний президент Танзанії, був глибоко вражений китайським успіхом. Щоб модернізувати сільське господарство Танзанії, Ньєрере вирішив створити колективні господарства за китайською моделлю. Коли селяни повстали проти цього плану, Ньєрере послав армію і поліцію зруйнувати традиційні села й силоміць переселити сотні тисяч селян в нові колективні господарства.

Урядова процаґанда назвала ці господарства раєм у мініатюрі, однак багато з них існували лише в урядових документах. Протоколи й звіти, написані в Дар-ес-Саламі, столиці Танзанії, свідчили, що на таку-то дату жителі такого-то села були переселені в таке-то колективне господарство. Насправді селяни, діставшись місця призначення, не знаходили там абсолютно нічого. Жодних будинків, жодних полів, жодних інструментів. Посадовці, однак, повідомляли про великі успіхи самим собі й президенту Ньєрере. Фактично за менш ніж десять років Танзанія перетворилася з найбільшого експортера продуктів в Африці на чистого імпортера продуктів, що не міг прогодувати себе без зовнішньої допомоги. У 1979 році 90 % землеробів Танзанії жили в колективних господарствах, однак виробляли вони лише 5 % усього сільськогосподарського валового продукту країни.

Хоча історія писемності повниться такими нещастями, вигоди від ефективнішого адміністрування загалом перевищили втрати, принаймні з точки зору урядування. Жоден правитель не може утриматися від спокуси змінити реальність розчерком пера, а якщо в результаті настає катастрофа, засобом для її виправлення, як видається, слугує написання ще більш об’ємних зауважень і видання ще більшої кількості правил, законів і наказів.

Письмова мова могла спочатку видаватися скромним способом опису реальності, однак поступово стала потужним засобом зміни цієї реальності. Коли офіційні звіти суперечили об’єктивній реальності, часто це завдавало шкоди цій реальності. Кожен, хто мав справу з податковими органами, освітньою системою чи будь-якою іншою складною бюрократією, знає, що правда мало важить. Значно важливіше те, що написано у вашому папірці.

СВЯЩЕННІ МАНУСКРИПТИ

Чи справді, коли текст і реальність суперечать одне одному, реальність часом мусить відступити? Чи не є це звичним, хоча й перебільшеним наклепом на бюрократичні системи? Більшість бюрократів — на службі фараона чи Мао Цзедуна — були розумними людьми й напевне наводили таке міркування: «Ми використовуємо письмо для опису реальності стосовно полів, каналів і зерносховищ. Якщо опис точний, ми ухвалюємо реалістичні рішення. Якщо опис неточний, це спричинює голод і навіть бунти. Тоді ми або адміністратори майбутнього режиму навчаємося на цих помилках і намагаємося створювати правдивіші описи. Тож із часом наші документи мають ставати ще точнішими».

До певної міри це правда, однак ігнорує протилежну історичну динаміку. Коли бюрократія набуває владу, вона стає імунною до своїх власних помилок. Замість того щоб змінити свої оповіді відповідно до реальності, вони можуть змінити реальність, щоб вона відповідала їхнім оповідям. В остаточному підсумку зовнішня реальність збігається з їхніми бюрократичними фантазіями, однак лише тому, що вони пристосовують реальність до цього. Наприклад, кордони багатьох африканських країн не враховують шляху річок, гірських хребтів і торговельних шляхів, без потреби розділяють історичні й економічні зони й ігнорують місцеві етнічні та релігійні ідентичності. Одне й те саме плем’я може бути розділеним між кількома країнами, тоді як в одній країні можуть зібратися рештки численних ворогуючих кланів. Такі проблеми терзають країни по всьому світу, однак в Африці вони особливо гострі, бо сучасні африканські кордони не відображають бажань і прагнень місцевих націй. Вони були проведені європейськими бюрократами, які ніколи не ступали на землю Африки.

Наприкінці XIX століття кілька європейських держав заявили претензії на африканські території. Побоюючись, що ці претензії можуть призвести до загальноєвропейської війни, зацікавлені сторони зібралися 1884 року в Берліні й поділили Африку, наче пиріг. На той час значна частина внутрішньої Африки була для європейців землею незвіданою. Британці, французи та німці мали точні карти прибережних районів Африки й точно знали, де в океан впадають Ніґер, Конґо й Замбезі. Однак вони мало знали про те, як ці річки течуть в глибині континенту, про королівства й племена, що жили на їхніх берегах, а також про місцеві релігії, історію й географію. Це навряд чи мало якесь значення для європейських дипломатів. Вони розгорнули напівпорожню карту Африки на відполірованому столі в Берліні, намалювали кілька ліній тут і там і ними розділили континент.

Коли після цього європейці заглибилися в територію Африки, озброєні своєю узгодженою картою, то виявили, що багато кордонів, намальованих у Берліні, мало враховували географічну, економічну й етнічну реальність Африки. Однак, щоб уникнути чергових суперечок, агресори вирішили дотримуватися своєї угоди, і ці уявні лінії стали фактичними кордонами європейських колоній. Протягом другої половини XX століття, коли розпалися європейські імперії, а їхні колонії отримали незалежність, нові країни погодились із колоніальними кордонами, побоюючись, що альтернативою будуть нескінченні війни й конфлікти. Численні труднощі, з якими стикаються сучасні африканські країни, пов’язані з тим, що в їхніх кордонах мало сенсу. Коли письмові фантазії європейської бюрократії зіткнулися з африканськими реаліями, реалії були змушені здатися.

Сучасні системи освіти наводять інші приклади реальності, що підкоряється писаним відомостям. Коли я вимірюю ширини мого письмового стола, не має значення, яку вимірювальну лінійку я використовую. Ширина мого стола залишиться тією самою незалежно від того, чи я скажу, що це 200 сантиметрів, а чи 78,74 дюйма. Однак коли бюрократи вимірюють людей, вимірювальні лінійки, які вони обирають, вносять свої корекції. Коли школи почали оцінювати людей за точними числовими оцінками, життя мільйонів учнів і вчителів різко змінилося. Оцінки є відносно новим винаходом. Мисливці-збирачі ніколи не давали оцінок своїм досягненням, і навіть тисячі років тому, після Аграрної революції, мало освітніх закладів використовували точні оцінки. Наприкінці року учень шевця не отримував аркуша паперу, на якому було написано, що він має «відмінно» за шнурки до черевиків і лише «задовільно» за пряжки. Випускник Оксфорду в часи Шекспіра залишав університет лише з одним із двох можливих результатів — зі ступенем чи без нього. Ніхто не думав про те, щоб поставити одному студентові підсумкову оцінку 74 бали, а іншому — 88 балів.

Саме системи масової освіти індустріального суспільства стали використовувати точні оцінки на регулярній основі. Після того, як заводи й урядові міністерства звикли мислити мовою чисел, школи вирішили приєднатися до цього. Вони почали калібрувати успіхи кожного учня відповідно до його чи її середньої оцінки, а успіхи кожного вчителя й директора навчального закладу визначалися за середнім показником загалом по школі. Коли бюрократи взяли на озброєння цю лінійку, реальність трансформувалася.

Спочатку очікувалося, що школи зосереджуватимуться на просвітництві й навчанні учнів, а оцінки були просто засобами для вимірювання успіху. Однак цілком природно, що школи незабаром почали прагнути отримувати високі оцінки. Кожна дитина, учитель та інспектор знають, що навички, потрібні для отримання високих оцінок на екзамені, — це не те саме, що справжнє розуміння літератури, біології чи математики. Кожна дитина, учитель та інспектор також знають, що, коли школи будуть змушені вибирати між першим і другим, більшість виберуть оцінки.

Сила писаних показників досягла свого апогею з появою священних манускриптів. Священики й писці у стародавніх цивілізаціях звикли ставитися до розгляду документів як до путівників по реальності. Спочатку тексти розповідали їм про реальність податків, полів і зерносховищ. Однак із посиленням влади бюрократів посилювалася і влада текстів. Священики записували не лише переліки власності бога, а й діяння бога, його заповіді й таємниці. Манускрипти, що виходили з-під пера, були призначені для опису реальності в усій її повноті, і покоління вчених звикали шукати всі відповіді на сторінках Біблії, Корану чи Вед.

Теоретично, якщо якась священна книга помилково інтерпретує реальність, її поборники рано чи пізно виявлять це, і владу тексту буде підірвана. Авраам Лінкольн казав, що неможливо увесь час дурити всіх. Ну, це думка про бажане. На практиці сила мереж людської співпраці залежить від чутливого балансу між правдою і вимислом. Якщо ви викривлюєте реальність надто сильно, це ослабить вас і ви не зможете протистояти конкурентам із чіткішим баченням. З іншого боку, ви не можете ефективно організувати маси людей, не залучивши вигадані міфи. Тож якщо дотримуватися непідробної реальності без підмішування хоч якоїсь вигадки, мало хто з людей піде за вами.

Якби ви скористалися машиною часу, щоб послати сучасного вченого до Стародавнього Єгипту, він не зміг би захопити владу, лише розкриваючи вигадки місцевих священиків і розповідаючи селянам про еволюцію, теорію відносності та квантову фізику. Звичайно, якби наш учений міг скористатися своїм знанням, щоб зробити кілька нарізних гвинтівок і гармат, він отримав би величезну перевагу над фараоном і крокодилом-богом Собеком. Однак, щоб видобути залізну руду, збудувати плавильні печі й виготовити порохову гармату, вченому потрібні були б зусилля багатьох селян, які б для цього тяжко працювали. Чи ви справді гадаєте, що він міг би надихнути їх, пояснюючи, що енергія, поділена на масу, дорівнює квадратові швидкості світла? Якщо ви справді так думаєте, ласкаво просимо приїхати до сучасного Афганістану чи Сирії й спробувати свої сили.

Дійсно потужні людські організації, — такі як Єгипет часів фараонів, європейські імперії й сучасна шкільна система, — не обов’язково далекоглядні. Більша частина їхньої влади базується на їхній здатності нав’язувати свої вигадані вірування слухняній реальності. У цьому ідея, наприклад, грошей. Уряд випускає нічого не варті шматки паперу, оголошує їх цінними й потім використовує для обчислення цінності всього іншого. Уряд має владу змушувати громадян платити податки цими шматками паперу, тож громадяни не мають іншого вибору, як брати до рук принаймні деякі з них. Унаслідок цього такі банкноти дійсно стають цінними; урядові посадовці утверджуються у своїх віруваннях, а позаяк уряд контролює випуск паперових грошей, то його влада зростає. Якщо хтось протестуватиме, що, мовляв, це ж просто нічого не варті шматки паперу, і поводитиметься, наче це справді лише папір, він навряд чи зайде далеко у своєму житті.

Те саме відбувається, коли освітня система проголошує, що випускні екзамени — найкращий метод оцінки студентів. Ця система має достатньо влади, щоб впливати на стандарти прийому студентів до вищих навчальних закладів і на стандарти прийому на роботу до урядових установ та приватного сектора. Тому студенти докладають усіх зусиль, щоб отримувати хороші оцінки. Бажані посади займають люди з високими оцінками, які, природно, підтримують ту систему, яка винесла їх на такий рівень. Той факт, що система освіти контролює вирішальні екзамени, дає їй ще більше влади й посилює її вплив на вищі навчальні заклади, урядові установи й ринок праці. Якщо хтось протестуватиме, мовляв, сертифікат про ступінь — це просто папірець, і відповідно поводитиметься, навряд чи він багато досягне у своєму житті.

Священні манускрипти діють так само. Релігійна верхівка проголошує, що священна книга містить відповіді на всі наші запитання. Вона тисне на суди, уряди й бізнес, домагаючись поведінки відповідно до того, як вимагає священна книга. Коли розумна людина читає священну книгу, а потім споглядає світ, вона розуміє, що дійсно щось у цьому є. «Манускрипти твердять, що треба платити десятину Богові, — і погляньте, усі платять. Манускрипти кажуть, що жінки нижчі за чоловіків і не можуть бути суддями й навіть свідчити в суді, — і ось, дійсно немає жінок-суддів, а суди відхиляють їхні свідчення. Манускрипти запевняють, що кожен, хто вивчає слово Боже, досягне в житті успіху, — і погляньте, усі хороші посади дійсно обіймають люди, які серцем засвоїли святу книгу».

Така особа, ясна річ, почне вивчати священну книгу, а позаяк вона мудра, то стане знавцем манускриптів і буде призначена на посаду судці. Коли вона стане суддею, то не дозволятиме жінкам свідчити в суді, а коли обиратиме свого наступника, то очевидно, що знайде когось, хто добре знає священну книгу. Якщо хто протестуватиме, мовляв, ця книга — просто папір, і відповідно поводитиметься, такий єретик навряд чи далеко просунеться у своєму житті.

Навіть коли манускрипти розповідають людям неправду про істинну природу реальності, вони однак зберігають свою владу тисячоліттями. Наприклад, біблійне сприйняття історії геть неправильне, однак воно змогло поширитися по всьому світу і багато мільйонів усе ще вірять у нього. Біблія нав’язала монотеїстичну теорію історії, стверджуючи, що світом керує одне всемогутнє божество, яке піклується найбільш за все про мене й мої справи. Якщо станеться щось добре, це має бути винагорода за мої хороші вчинки. А катастрофа, ясна річ, є покаранням за мої гріхи.

Тож стародавні євреї вірили, що, коли вони страждали від засухи або коли цар Вавилону Навуходоносор вторгся в Іудею й вигнав її людей, це явно були небесні покарання за їхні власні гріхи. А коли перський цар Кір переміг вавилонян і дав змогу євреям-вигнанцям повернутися додому й відбудувати Єрусалим, то Бог у своїй милості мав почути повні каяття молитви. Біблія не визнає ймовірності того, що, можливо, засуха була викликана виверженням вулкана на Філіппінах, що Навуходоносор вторгся, прагнучи задовольнити комерційні інтереси Вавилону, і що цар Кір мав свої політичні причини допомагати євреям. Відповідно Біблія не цікавиться чим завгодно для розуміння глобальної екології, економіки Вавилону чи політичної системи Персії.

Такий егоцентризм характерний для всіх людей у дитинстві. Діти всіх релігій і культур вважають, що вони — центр світу, а тому проявляють мало інтересу до умов і почуттів інших людей. Ось чому розлучення є таким травматичним для дітей. П’ятирічна дитина не може зрозуміти, що щось важливе відбувається з причин, не пов’язаних з нею. Скільки б матуся і татусь не говорили їй, що вони незалежні люди зі своїми власними проблемами й бажаннями і що вони розлучаються не через неї, — дитина не може сприйняти цього. Вона переконана, що все відбувається через неї. Більшість людей переростають ці дитячі ілюзії. Монотеїсти тримаються їх до самої смерті. Подібно до дитини, яка думає, що її батьки сваряться через неї, монотеїст переконаний, що перси б’ються з вавилонянами через нього.

Уже в біблійні часи деякі культури мали значно точніше сприйняття історії. Анімістичні й політеїстичні релігії змальовували світ як поле взаємодії численних різних сил, а не одного бога. Тому анімістам і політеїстам було легко прийняти, що багато подій не пов’язані зі мною чи з моїм улюбленим божеством і не є ані карою за гріхи, ані винагородою за хороші вчинки. Такі грецькі історики, як Геродот і Фукідід, а також китайські історики, наприклад Сима Цянь, розробили складні теорії історії, дуже подібні до наших сучасних поглядів. Вони пояснювали, що війни й революції вибухали через безліч політичних, соціальних та економічних чинників. Люди можуть стати жертвами війни без жодної провини з їхнього боку. Відповідно Геродот проявив великий інтерес до розуміння перської політики, а Сима Цянь приділив багато уваги культурі й релігії степових варварів.

Сучасні вчені погоджуються радше з Геродотом і Сима Цянем, аніж із Біблією. Ось чому всі сучасні держави докладають стількох зусиль для збору інформації про інші країни й до аналізу глобальних екологічних, політичних та економічних тенденцій. Коли економіка США зазнає невдач, навіть євангелічні республіканці часом скеровують звинувачення на Китай, а не на власні гріхи.

І хоча навіть Геродот і Фукідід розуміли реальність значно краще, аніж автори Біблії, але коли зіткнулися два погляди на світ, Біблія перемогла одним ударом. Греки прийняли єврейський погляд на історію, а не навпаки. Через тисячу років після Фукідіда греки стали переконаними, що, коли якісь варварські орди напали, це явно була небесна кара за їхні гріхи. Не мало значення, наскільки помилковим був біблійний погляд на світ, він закладав кращу основу для великомасштабної співпраці людей.

Дійсно, навіть нині, коли президенти США приходять до влади, вони кладуть руку на Біблію. Так само в багатьох країнах світу, включно зі США та Великою Британією, свідки в судах кладуть руку на Біблію і клянуться говорити правду, всю правду і нічого, крім правди. Іронія в тому, що вони клянуться казати правду на книзі, що сповнена стількох вигадок, міфів і помилок.

ОДНАК ЦЕ ДІЄ!

Вигадки дають нам змогу краще співпрацювати. Ціна, яку ми платимо, полягає в тому, що ці самі вигадки також визначають мету нашої співпраці. Тому ми можемо мати дуже складні системи співпраці, призначені для служіння вигаданій меті та інтересам. Відповідно ця система має працювати добре, однак лише тоді, коли ми приймемо власні критерії системи. Наприклад, мусульманський мулла скаже: «Наша система працює. Нині у світі півтора мільйона мусульман, і дедалі більше людей читають Коран і присвячують себе волі Аллаха ніж будь-коли». Однак ключовим питанням буде: чи це правильна лінійка для вимірювання успіху. Директор школи може сказати: «Наша система працює. За останніх п’ять років результати екзаменів поліпшилися на 7,3 %». Однак чи це найкращий спосіб судити про школу? Посадовець у Стародавньому Єгипті міг сказати: «Наша система працює. Ми збираємо більше податків, викопуємо більше каналів і будуємо більші піраміди, ніж будь-хто у світі». Це правда, Єгипет лідирував у світі за оподаткуванням, іригацією й будівництвом пірамід. Однак чи це те, що справді має значення?

Люди мають багато матеріальних, соціальних і психологічних потреб. Аж ніяк не доведено, що селяни в Стародавньому Єгипті проявляли більше любові чи мали кращі соціальні умови, аніж їхні попередники — мисливці-збирачі. Документ, датований близько 1850 року до н. е. в часи царювання Аменемхета III — фараона, що створив озеро Файюм, розповідає про багатого чоловіка Дуа-Хеті, який віддав свого сина до школи, щоб той навчився письменності. Показуючи синові по дорозі злиденне життя селян, робітників, солдатів та ремісників, Дуа-Хеті заохочував Пепі віддавати всі сили на навчання, щоб уникнути нещасної долі більшості людей.

Згідно з Дуа-Хеті, життя безземельних польових робітників сповнене труднощів і злиднів. Одягнений у лахміття, робітник працює цілісінький день, поки його пальці не покриються пухирями. Потім посадовці фараона приходять і забирають його для примусової роботи. У нагороду за всю цю тяжку працю він отримує лише хвороби. Навіть якщо він виконуватиме лише домашню роботу, то буде змучений і розбитий. Доля селянина на своїй землі навряд чи краща. Він увесь день носить відрами з річки до поля воду. Важкі відра згинають його плечі й покривають шию гнійними пухирями. Уранці він має полити грядку цибулі, по обіді — фінікові пальми, а увечері — поле коріандру. Кінець кінцем він падає змучений і помирає. Можливо, цей текст навмисне перебільшує спосіб життя селян, але навряд чи дуже. Єгипет був найпотужнішим королівством у ті часи, однак для простого селянина ця влада означала податки й примусову роботу, а не лікування й соціальне забезпечення.

Це було властиве не лише Стародавньому Єгиптові. Попри значні досягнення китайських династій, мусульманських імперій і європейських королівств, навіть у 1850 році життя середньої людини було не кращим, а фактично могло бути ще гіршим, аніж життя архаїчних мисливців-збирачів. У 1850 році китайський селянин чи манчестерський робітник на фабриці працювали довше, аніж їхні предки — мисливці-збирачі; їхня праця була фізично важчою й ментально менш наповненою; їхня дієта була менш збалансованою; гігієнічні умови були незрівнянно гіршими; а інфекційні хвороби незрівнянно поширенішими.

Припустімо, що вам дають на вибір один з пакетів відпустки:

Пакет кам’яної доби: Першого дня ми на десять годин ідемо в дикий ліс, облаштовуємо на ніч табір біля річки. На другий день будемо плисти на каное вниз по річці протягом десяти годин, зупиняючись на ночівлю на березі невеличкого озера. На третій день дізнаємось у місцевих людей, як ловити рибу в озері та як шукати гриби в навколишніх лісах.

Сучасний пролетарський пакет: Першого дня працюємо десять годин на брудній текстильній фабриці, проводячи ніч у перенаселеному житловому блоці. Другого дня працюємо десять годин касирами в місцевому універмазі, повертаючись на ніч до того самого житлового блоку. На третій день дізнаємось у місцевих жителів, як відкрити банківський рахунок і заповнити форму на іпотеку.

Який пакет ви оберете?

Тому, коли ми починаємо оцінювати мережі співпраці людей, наша оцінка залежатиме від вимірювальної лінійки і точки зору, яку оберемо. Як ми судитимемо про Стародавній Єгипет — за продуктивністю, рівнем харчування чи, можливо, за соціальною гармонією? Чи зосередимося на аристократії, простих селянах, а може, на свинях і крокодилах? Історія — це не єдиний наратив, а тисячі альтернативних наративів. Щойно ми обираємо один для оповіді, вирішуємо мовчати про інші.

Людські мережі співпраці зазвичай оцінюють себе за допомогою вимірювальних засобів, які вони самі винаходять, і не дивно, що часто вони ставлять собі найвищі оцінки. Зокрема, людські мережі, побудовані в ім’я уявних об’єктів, таких як боги, нації й корпорації, зазвичай судять про свій успіх з точки зору уявної величини. Релігія успішна, якщо вона слідує наказам з неба до останньої літери; нація прославляється, якщо вона обстоює національний інтерес, а корпорація процвітає, якщо заробляє купу грошей.

Розглядаючи історії будь-якої людської мережі, варто, таким чином, зупинятися час від часу й дивитися на речі з точки зору певної реальної сутності. Як ви визначите, чи сутність реальна? Дуже просто — запитайте себе: «Чи може вона страждати?». Коли люди спалюють храм Зевса, Зевс не страждає. Коли євро втрачає свою вартість, євро не страждає. Коли банк банкрутує, банк не страждає. Коли країна страждає від поразки у війні, країна фактично не страждає. Це просто метафора. Якщо ж солдата поранять у бою, він дійсно страждає. Коли голодний селянин не має що їсти, він страждає. Коли корову відділити від її новонародженого теляти, вона страждає. Це і є реальність.

Звичайно, страждання цілком можуть бути зумовлені нашою вірою у вигадки. Наприклад, віра в національні та релігійні міфи може викликати війну, в якій мільйони втратять свої домівки, свої кінцівки, а може, навіть життя. Привід для війни вигаданий, а страждання на сто відсотків реальні. Саме тому ми маємо намагатися розділити вигадку й реальність.

Вигадка — це не погано. Це неминуче. Без загальноприйнятих оповідей про такі речі, як гроші, держава чи корпорація, не може функціонувати жодне складне людське суспільство. Ми не можемо грати у футбол, поки всі не дотримуватимуться тих самих вигаданих правил, не можемо користуватися благами ринків і судів без подібних оповідей, що створюють віру. Однак оповіді — це просто інструменти. Вони не мусять ставати ані нашою метою, ані вимірювальними засобами. Коли ми забуваємо, що це просто вигадки, то втрачаємо свій зв’язок з реальністю. Тоді ми починаємо війни, щоб «заробити купу грошей для корпорації» чи «захистити національні інтереси». Корпорації, гроші й нації існують лише в нашій уяві. Ми вигадали їх, щоб вони служили нам, то чому ми самі присвячуємо своє життя для служіння їм?

У XXI столітті ми створимо ще потужніші вигадки і ще більш тоталітарні релігії, аніж у будь-яку попередню епоху. За допомогою біотехнології й комп’ютерних алгоритмів ці релігії не лише контролюватимуть наше похвилинне життя, а й зможуть перероблювати наші тіла, мізки й розум, створюючи цілі віртуальні світи, сповнені пекла й раю. Тому відрізняти вигадку від реальності й релігію від науки ставатиме дедалі важче, однак життєво важливіше, аніж будь-коли в минулому.