home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Переднє слово

Я думав про цю книгу більше сорока років. Десь близько 1960 року я почав цікавитися різними значеннями, що їх могло мати поняття «таємниці природи» в Античності та у Новий час. У наступні роки я пристрасно захопився філософією природи та запитував себе, чи можливо, щоб у сучасному світі відбулось відновлення і, звичайно, метаморфоза досліджень подібного типу. Проте зайнятий викладацькою роботою та іншими справами, я ніколи не міг зосередитись на цьому проекті. Водночас, у контексті моїх тогочасних досліджень Плотина я підготував у 1968 році для «Зустрічей» товариства «Еранос» доповідь на тему «Внесок неоплатонізму у філософію природи на Заході», у якій зумів викласти важливі для мене ідеї. Особливо важливим для мене був приклад Ґьоте, одночасно поета та вченого, який, на мою думку, запропонував модель одночасно наукового та естетичного підходу до природи. Саме завдяки йому я наштовхнувся на образ і текст, які стали відправним пунктом у написанні цієї книги.

Перемістимо на мить ці образ і текст у їхній історичний контекст. З 16 липня 1799 року по 7 березня 1804 року німецький вчений Александр фон Гумбольдт у супроводі ботаніка Еме Бонплана здійснив надзвичайну подорож у Південну Америку з метою наукових досліджень, звідки привіз величезну кількість географічних та етнографічних спостережень. Першим результатом цих сповнених відкриттями років була доповідь, зроблена Гумбольдтом в Інституті Франції у 1805 році та опублікована у 1807 році під назвою «Нарис географії рослин». Німецька версія цієї праці побачила світ у 1807 році в Тюбенґені під назвою «Ideen zu einer Geographie der Pflanzen» зі сторінкою присвяти Ґьоте. Присвята була покликана публічно визнати те, чим Гумбольдт був зобов’язаний автору «Метаморфози рослин»[1]. Ця сторінка була прикрашена гравюрою, виконаною на основі малюнка, що його данський скульптор Торвальдсен зробив відповідно до побажань великого дослідника. Дивлячись на цю прекрасну алегоричну гравюру (іл. 1) ми можемо оцінити, наскільки віддалились від того духовного світу, в якому жили вчені, митці та поети ще на початку XIX ст. Ця алегорія була цілковито зрозумілою освіченим людям тієї доби. Нашим сучасникам вона абсолютно незрозуміла. Що це за оголений персонаж, який тримає лівою рукою ліру, а правицею знімає покривало зі статуї якоїсь дивної богині? Що це за богиня з розчепіреними руками та пальцями, яка має три ряди грудей і нижня частина тіла якої затиснута у вузькому футлярі, оздобленому зображеннями різних тварин? Та чому біля підніжжя статуї лежить книга Ґьоте «Метаморфоза рослин»?

Ґьоте сам запропонував варіант відповіді на ці запитання, коли написав: «А. фон Гумбольдт прислав мені переклад свого «Нарису географії рослин» з улесливою ілюстрацією, яка дає зрозуміти, що Поезія також може підняти покривало Природи»[2]. Проте сучасний читач однаково не розуміє ні цієї загадки, ні цього пояснення. Чому Ґьоте назвав цю богиню Природою? Чому ця Природа має таємниці? Чому з неї потрібно зняти покривало? Чому Поезія здатна це зробити?

Я коротко відповів на ці запитання у лекції, прочитаній у червні 1980 року в Академії літератури та літератури Майнца[3]. Поняття таємниці природи потрібно розуміти у контексті афоризму Геракліта: «Природа любить приховуватися». Покривало зі статуї природи знімає Аполон, бог Поезії, а сама статуя є зображенням богині Природи, що виникло внаслідок злиття образів Артеміди Ефеської та Ізіди. Тієї Ізіди, яка згідно з античним надписом, що його цитує Плутарх, говорить: «жоден смертний не зняв з мене покривала». У цій лекції я також стисло окреслив історію метафори знімання покривала з природи. Ці сюжети були предметом моїх лекційних курсів у Колеж де Франс упродовж 1982—1983 років. Протягом наступних років я почав працювати над тим, що вважаю трьома аспектами одного й того самого феномена: історія екзегези фрагменту Геракліта, еволюція поняття таємниці природи, образ Ізіди в іконографії та літературі.

У цій книзі я викладаю результати згаданих досліджень. Вона є насамперед історичним твором, який стосується періоду від античності до початку XX ст. та який окреслює еволюцію ставлення людини до природи винятково у контексті метафори знімання покривала з природи. Втім, я маю поточнити, що не розглядав двох проблем, пов’язаних із поняттям таємниці природи. Перша проблема належить соціологічному порядку і стосується езотеризму: не лише природа відмовляється розкриватися, той, хто думає, що проникнув у її таємниці, також відмовляється їх повідомляти. Зацікавлений цією темою читач може звернутися до чудової та ґрунтовної праці Вільяма Імона «Наука і таємниці природи. Книги таємниць у середньовічній та ранньомодерній культурі»[4]. Ця книга, що заслуговує на переклад французькою, детально вивчає феномен, представлений з одного боку, численними книгами «таємниць», які набули поширення у Середні віки та на початку Нового часу, а з іншого — Академіями, які в Італії, Франції та Англії об’єднали учених для дослідження таємниць природи. Цей історичний феномен зіграв неабияку роль у народженні модерної науки. У цій соціологічній перспективі можна також звернутися до статті Карло Ґінзбурґа «Високе та низьке: тема забороненого знання у XVI—XVII ст.»[5]

Другою проблемою є психологічний та психоаналітичний аспект, обумовлений уявленням про знімання покривала з жіночої фігури — Ізіди, яка символізує природу. За браком медичної та психоналітичної освіти я задовольнився натяком на це питання у присвяченому Ніцше розділі. У перспективі фемінізму ця проблема була розглянута Керолайн Мечент у книзі «Смерть природи, жінка, екологія та наукова революція»[6]. Ця праця є надзвичайно цінною своєю великою поінформованістю і глибокими міркуваннями щодо долі західної цивілізації. Також потрібно згадати у цьому контексті статтю Евелін Фокс Келер «Таємниці Бога, Природи та Життя»[7].

У цій книзі я намагався показати, що для пояснення концептів і образів, які до наших днів використовувалися для визначення методу і завдань науки про природу, потрібно звернутися насамперед до античної, греко-латинської традиції. Наприклад у своєму чудовому дослідженні фізико-хімічного порядку Бертран де Сен-Сернен цитує текст Паскаля, у якому зокрема є така фраза: «Таємниці природи приховані; хоча вона діє завжди, наслідки цього відкривають далеко не завжди»[8]. Сен-Сернен коментує цей текст наступним чином: «Ця сторінка виявляє релігійні джерела позитивізму в теорії пізнання. Натяк на таємниці природи нагадує Книгу Іова, у якій Бог послідовно показує Іову різні чудеса Творіння, не розкриваючи, у який спосіб вони створені». Це правда, що можна певною мірою визнати релігійні джерела позитивізму, якщо розглядати його як настанову, яка забороняє йти далі наслідків, що даються шляхом спостереження і досвіду; ми повернемося до цього питання у розділі 11. Однак потрібно визнати, що вислів «приховані таємниці природи» походить не з Біблії, а з греко-латинської традиції, в якій часто використовуються такі формули, як arcana naturae, secreta naturae[9] або aporrh'eta t'es phuse^os[10]; це буде предметом нашого розгляду у розділі 3.

Ганс Блюменберґ, який був моїм другом і про смерть якого я дуже шкодую, переконливо показав у своїй книзі «Парадигми метафорології[11]» яким чином історія деяких метафор, більшість яких не може бути адекватно перекладена концептами й висловами (наприклад, оголеність істини, природа як книга і письмо, світ як годинник), дає змогу розкрити еволюцію духовних настанов і бачень світу, притаманних різним епохам. Ці традиційні метафори тісно пов’язані з тим, що у риториці називають загальними місцями. Ідеться про формули, образи, метафори, що приймаються філософами й письменниками як усталені моделі, якими вони, як їм здається, вільно послуговуються, хоча насправді ці моделі певним чином визначають їхнє мислення. Протягом століть вони постають перед чередою поколінь як своєрідна програма, яку потрібно реалізувати, як завдання, яке потрібно виконати, як настанова, яку потрібно прийняти, навіть якщо сенс цих сентенцій, образів і метафор з часом докорінно змінився. Ці ідеї, образи й символи можуть надихати мистецькі твори, поеми, філософські дискурси або життєві практики. Саме у такий напрямок історії метафор і загальних місць вписується це дослідження, чи йдеться про формулу «Природа любить приховуватися», чи про поняття покривала чи його знімання, чи про образ Ізіди. Ці образи й метафори одночасно виражають ставлення людини до природи і впливають на нього.

Читач певно буде здивований тим, що слово «природа» пишеться у книзі то з маленької літери, то з великої. Я вирішив писати його з великої літери тоді, коли воно так пишеться у цитованому мною тексті, або коли воно позначає якусь персоналізовану трансцендентну сутність, скажімо, богиню.


Хочу сердечно подякувати всім тим, хто допомагав мені у написанні цієї книги документами, порадами чи побажаннями. Дякую зокрема Еріку Віню за терпіння і справедливі зауваження, Сільвії Сімон за надану допомогу. Також дякую Кончетті Люна, яка коректно і плідно допомагала мені в усіх питаннях щодо бібліографії й редагування цього твору. Також я користувався цінними порадами та допомогою Монік Александр, Веронік Будон-Мілло, Ільзетраут Адо, Сандри Ложьє, Жана-Франсуа Балоде, Рене Боне, Луї Франка, Рішара Гуле, Дітера Гарлфінґера, Філіпа Офмана, Нуччіо Ордінеа, Алена Сеґондса, Браяна Стока, Жака Тюіє. Я висловлюю всім їм мою щиру вдячність.


П’єр АДО


П\єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи | Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи | ПРОЛОГ В ЕФЕСІ Загадкова сентенція