на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі двадцять п’ять)

Генрі: Телефоную татові й питаю, чи не хоче він, щоб увечері після Різдвяного концерту я приїхав на вечерю. Він робить боязку спробу запросити мене, на його полегшення, я ухиляюся. Цього року офіційний День жалоби сім’ї Детембл буде проведено в різних місцях. Місіс Кім поїхала в Корею відвідати своїх сестер; я поливаю її квіти й забираю пошту. Телефоную Інґрід Кармайкл і запрошую її, але вона рішуче нагадує, що сьогодні Різдво й у деяких людей є сім’ї, яким потрібно засвідчити свою шану. Проглядаю записник. Усі або поїхали за місто, чи ж проводять час у місті зі своєю ріднею. Мені слід було поїхати до бабусі з дідусем. Потім згадую, що вони у Флориді. Зараз 14:53, і магазини закриваються. Купую «У Ела» пляшку шнапсу й кладу її у кишеню пальта. Потім на Белмонт заскакую у вагон метро та їду в центр. Сьогодні похмуро і холодно. Поїзд заповнений лише наполовину, здебільшого, люди з дітьми їдуть у центр, щоб побачити різдвяні вітрини «Маршалл Філд» і зробити останні покупки в «Вотер Тауер Плейс». Виходжу на Рендольф і йду на схід у Грант-Парк. Якийсь час стою на переході над колією, п’ю, а потім іду на ковзанку. Там катається кілька пар і якась малеча. Діти ганяються один за одним, катаються спиною вперед і виписують вісімки. Я беру напрокат пару ковзанів більш-менш свого розміру, зав’язую їх і виходжу на лід. Плавно рухаюсь по периметру ковзанки і ні про що особливо не думаю. Повторення, рух, рівновага, холодне повітря. Приємно. Сонце сідає. Я годину катаюся, затим повертаю ковзани, взуваю черевики та йду.

Йду на захід по Рендолф і на південь по Мічиґан-авеню, повз Художній інститут. На левах різдвяні прикраси. Йду вниз по Коламбус-драйв. Грант-парк порожній, там лише вороння, що бундючно ходить і кружляє над вечірнім блакитним снігом. Вуличні ліхтарі тонують небо наді мною в помаранчевий колір, а над озером воно глибокого небесно-блакитного кольору. Стою біля Букінгемського фонтану, допоки холод не стає нестерпним, спостерігаю за чайками, які кружляють і, пірнаючи, б’ються за кинутий їм кимось буханець хліба. Кінний поліцейський повільно об’їжджає фонтан, а потім спокійно продовжує свій шлях на південь.

Йду. Мої черевики не досить водонепроникні, й, незважаючи на кілька светрів, моє пальто трохи затонке для цієї температури. В моєму організмі недостатньо жиру, з листопада до квітня я весь час мерзну. Йду вздовж Гаррісон, по Стейт-стрит. Проходжу Пасифік-Ґарден-Мішн, де безпритульні знайшли собі притулок і вечерю. Цікаво, що саме вони зараз їдять? Чи мають вони свято? Проїжджає кілька автомобілів. Я не маю годинника, але припускаю, що зараз близько сьомої. Тепер помічаю, що моє відчуття часу змінилося, здається, він збігає повільніше, ніж у інших людей. Кілька післяобідніх годин для мене можуть видаватись цілою добою, а поїздка в метро – епічною мандрівкою. Сьогоднішній день для мене нескінченний. Мені вдалося прожити значну частину дня, не думаючи занадто багато про маму, про аварію, про все таке… але зараз, увечері, коли прогулююсь, це накриває мене. Усвідомлюю, що голодний. Алкоголь вивітрився. Я майже біля «Адамс», і подумки згадавши, скільки в мене грошей, вирішую витратитися на вечерю в «Берґгофф», шанованому німецькому ресторані, що славиться своєю пивоварнею.

У «Берґгоффі» тепло й гамірно. Там досить багато людей, вони їдять чи просто стоять. Легендарні офіціанти у «Берґгоффі» бігають від кухні до столиків. Стою у черзі й зігріваюся поміж галасливих сімей та подружніх пар. Відтак мене садять за невеликий столик у головній залі, біля стіни. Замовляю темне пиво і тарілку качиних ковбасок зі шпецле[32]. Коли приносять їжу, повільно їм. З’їдаю весь хліб і розумію, що не пам’ятаю, чи обідав. Це добре, що дбаю про себе, що я не ідіот, – от, згадав про вечерю. Відкидаюсь на спинку крісла й оглядаю приміщення. Під високою стелею, темними панелями і фресками човнів вечеряють подружні пари. Вони провели день, бігаючи по магазинах, або ж у театрі, вони з приємністю обговорюють куплені подарунки, своїх онуків, квитки на літак і час його прибуття; Моцарта. У мене виникає бажання негайно піти на концерт, але сьогодні немає вечірньої програми. Тато, напевно, вже повертається додому з «Оркестр-голу». Я би сів у останньому ряду верхнього балкона (з точки зору акустики, це найкраще місце) і слухав би «Пісню про землю» чи Бетховена, або щось таке неріздвяне. Ну, гаразд. Можливо, наступного року. Перед очима раптом швидко промайнули всі Різдвяні свята в моєму житті; вони вишикувались одне за одним, чекаючи, щоб їх знову пережили, й мене переповнює відчай. Ні. На якусь мить я захотів, щоби Час витягнув мене з цього дня і переніс у інший, легший. Відтак мені стає соромно за своє бажання уникнути туги; мертвим потрібно, щоб їх пам’ятали, навіть якщо це виїдає нас зсередини, навіть якщо ми можемо лише вибачатися, доки це не втратить будь-якого сенсу. Не хочу затьмарювати цей теплий веселий ресторан сумом, який огортатиме мене наступного разу, коли буду тут з бабусею та дідусем, тому розраховуюсь і йду.

Повернувшись на вулицю, стою в задумі. Не хочу йти додому. Хочу бути з людьми, потребую відволіктися. Раптом зринає думка про бар «Лови Кайф», місце, де може статися що завгодно, – притулок ексцентризму. Ідеально! Підходжу до Вотер-Тауер-Плейс і сідаю на шістдесят шостий автобус до Чикаґо-авеню; виходжу на Деймен та сідаю на п’ятдесятий автобус, що прямує на північ. У автобусі тхне блювотою, я єдиний пасажир. Водій м’яким церковним тенором співає «Тиха ніч», і я бажаю йому щасливого Різдва, коли виходжу на Вабанші. Коли йду повз крамницю «Фікс Іт», починає падати сніг, кінчиками пальців ловлю великі мокрі сніжинки. Із бару долинає музика. Покинутий маревний залізничний шлях нависає над вулицею в блиску випарів натрію, коли відчиняю двері, хтось починає грати на трубі, гарячий джаз б’є мене в груди. Входжу в нього, мовби потопаю, власне, мені саме цього й потрібно.

Тут близько десяти чоловік, зокрема Мія, барменка. На крихітній сцені троє музикантів: труба, контрабас та кларнет, усі відвідувачі сидять у барі. Музиканти завзято грають, витискаючи з інструментів максимальну гучність, немов звукові дервіші, а я сиджу й впізнаю в мелодії «Біле Різдво». Підходить Мія й запитально дивиться на мене; голосно кричу:

– Віскі з водою!

– «Гауз»? – питає вона.

– Так, – вигукую у відповідь, і вона йде змішувати.

Раптом музика стихає. Дзвонить телефон, Мія підіймає слухавку: «Лови ка-а-айф»? Вона ставить переді мною алкоголь, і я кладу двадцятку на шинквас. «Ні, – говорить вона в трубку. – От трясця. Сам іди на фіг». Вона кидає трубку на апарат, наче м’яч у баскетбольне кільце. Якусь мить Мія стоїть розлючена, потім запалює «Пел-мел» і видихає на мене величезну хмару диму.

– Ой, вибач.

Музиканти сідають за стійку бару, й вона наливає їм пива. Двері в туалет містяться на сцені, тому я користуюся перервою між програмами, щоб відлити. Коли повертаюсь у бар, Мія вже поставила перед моїм стільцем ще один напій.

– Ти екстрасенс, – промовляю.

– Тебе легко передбачити. – Вона ставить попільничку на шинквас, про щось думаючи. – Чим займешся пізніше?

Розглядаю можливі варіанти. Зо два рази я приводив Мію додому, вона весела і все таке, але я справді зараз не в настрої для випадкових зв’язків. З іншого боку, тепле тіло – не так і погано, коли ти пригнічений.

– Планую сильно напитися. А ти що пропонуєш?

– Ну, якщо не сильно нап’єшся, ти би міг прийти до мене. А якщо не будеш п’яний в дошку, то коли прокинешся, міг би зробити мені величезну послугу: піти зі мною на різдвяну вечерю до батьків у Ґленко і відкликатися на ім’я Рейф.

– О, Боже, Міє. Я хочу померти від самої думки про це. Вибач.

Вона перехиляється через стійку й рішуче говорить:

– Давай, Генрі. Допоможи мені. Ти презентабельна молода людина чоловічої статі. Чорт забирай, ти – бібліотекар! Ти не оконфузишся, коли мої батьки почнуть питати, хто твої батьки і де ти вчився.

– Насправді, оконфужусь. Я побіжу прямо до туалету й переріжу собі горлянку. У будь-якому разі, який у цьому сенс? Навіть якщо я їм сподобаюся, то вони будуть роками мучити тебе запитаннями типу: «А що сталося з тим милим молодим бібліотекарем, з яким ти зустрічалася?» І що станеться, коли вони зустрінуться зі справжнім Рейфом?

– Не думаю, що мені слід перейматися цим. Ну ж бо, давай! Зроблю тобі в ліжку прийом «Три-Ікс», про який ти ніколи не чув.

Місяцями я відмовлявся зустрітися з батьками Інґрід. Я відмовився їхати до них на різдвяну вечерю завтра. Тому однозначно не робитиму цього для Мії, якої майже не знаю.

– Міє, у будь-який інший день року! Слухай, сьогодні моя мета – досягти такого рівня сп’яніння, щоби навіть ноги не стояли, не кажучи вже про щось інше. Просто подзвони батькам і скажи, що у Рейфа тонзилектомія чи щось таке.

Вона йде в інший кінець бару й обслуговує трьох підозріло юних хлопців, з вигляду – студентів. Потім якийсь час Мія крутиться біля пляшок і робить щось добірне. Відтак ставить фужер переді мною.

– Ось. За рахунок закладу. – Напій штучного полуничного кольору.

– Що це?

Роблю ковток. На смак, як «Севен-ап».

Мія єхидно посміхається.

– Я сама це придумала. Хочеш, щоби тебе понесло? Тож це – поїзд-експрес.

– О. Ну, дякую. – Піднімаю склянку і п’ю. Мене наповнює відчуття тепла і повного благополуччя. – О, небеса. Міє, ти повинна це запатентувати. Ти могла би поставити кіоски по всьому Чикаґо і продавати це в паперових стаканчиках. Ти стала б мільйонершею.

– Ще один?

– Звісно.

Будучи перспективним молодшим партнером «Товариства Алкоголіків на свободі Детембл&Детембл», я поки ще не збагнув свого максимального ліміту споживання спиртних напоїв. І ще після кількох коктейлів Мія занепокоєно дивиться на мене з-за шинквасу.

– Генрі?

– Так?

– Тобі вже досить.

Мабуть, це хороша ідея. Намагаюсь кивнути Мії, але це потребує надто багато зусиль. Замість цього повільно, майже граціозно, сповзаю на підлогу.

Згодом прокидаюся в лікарні «Мерсі». Мія сидить біля мого ліжка. Її лице обмащене тушшю. Мені підключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправді, мерзенно у всіх розуміннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мія перехиляється й витирає мені рота.

– Генрі, – шепоче Мія.

– Ей. Що, чорт забирай?

– Генрі, мені так шкода…

– Ти не винна. Що сталося?

– Ти відключився, і я підрахувала – скільки ти важиш?

– Сто сімдесят фунтів.

– О, Господи. Ти вечеряв?

Замислююсь.

– Так.

– Ну, в будь-якому разі, міцність напоїв, що ти пив, сорока градусів. До того ж два віскі… але ти був цілком нормальним, а потім, раптово, твій вигляд став просто жахливим, ти відключився! Я подумала і зрозуміла, що ти конкретно набухався. Тому зателефонувала 911, і ось ти тут.

– Дякую. Мабуть.

– Генрі, у тебе є передсмертне бажання?

Думаю.

– Так.

Відвертаюся до стіни і вдаю, що сплю.


Субота, 24 грудня 1988 року (Генрі сорок, Клер сімнадцять) | Дружина мандрівника в часі | Середа, 8 квітня 1989 року (Клер сімнадцять, Генрі сорок)