Клер: Коли приходжу зі школи додому, Генрі чекає на мене в читальні. Я облаштувала для нього невеличку кімнатку поруч з котельнею; це на протилежному боці від того місця, де велосипеди. Я повідомила родині, що мені подобається проводити час у підвалі, читати там, і я й справді проводжу тут багато часу, тож це не видається їм незвичним. Генрі підставив крісло під дверну ручку. Стукаю чотири рази і він впускає мене. Він зробив щось на кшталт гнізда з подушок, валиків та ковдр і читає старі журнали під моєю настільною лампою. На ньому старі батькові джинси й картата фланелева сорочка; здається, він утомлений і неголений. Цього ранку я лишила задні двері незамкненими – і ось він тут. Я принесла тацю з їжею і поставила її на підлогу.

– Я можу принести ще кілька книг.

– Взагалі-то мені й оце чудове. – Він читає журнали «Мед» шістдесятих років. – Це ж незамінне для мандрівників у часі, адже їм у будь-який момент може знадобитися певна інформація, – каже він, тримаючи «Альманах світу» за 1968 рік.

Сідаю поруч із ним на ковдри й позираю на нього, щоб подивитися, чи він змусить мене відсунутися. Бачу, що він про це думає, тому піднімаю руки, щоб він побачив, а потім сідаю на них. Усміхається.

– Почувайся як удома, – каже він.

– З якого часу ти прибув?

– Із 2001 року. З жовтня.

– Маєш утомлений вигляд. – Бачу, що він роздумує, чи розповісти мені, чому він втомився, і вирішує, що не варто. – Що там у 2001 році?

– Великі справи. Виснажливі справи. – Генрі їсть бутерброд зі смаженою яловичиною, який я для нього принесла. – О, смачно.

– Нел приготувала.

Він сміється.

– Ніколи не зрозумію, як ти можеш створювати величезні скульптури, які витримують штормові вітри, вдало використовувати барвники, готувати козо^[26], і таке всяке, і при тому не можеш впоратися з їжею? Це дивно.

– Це психічний блок. Фобія.

– Дивно.

– Я заходжу на кухню і чую тихий голос, що каже: «Йди звідси». Так я і роблю.

– Ти вдосталь їси? Ти схудла.

Відчуваю себе гладкою.

– Я їм. – У мене закрадається гнітюча думка. – Я дуже товста в 2001 році? Може, тому ти думаєш, що я надто худа?

Генрі сміється з жарту, якого я не розумію.

– Ну, зараз ти трохи пухкенька, але це мине.

– Тьху.

– Пухкенька – це добре. Тобі пасуватиме.

– Ні, дякую. – Генрі схвильовано дивиться на мене. – Знаєш, я не анорексичка, нічого такого. Маю на увазі, не переймайся цим.

– Ну, просто твоя мама завжди діставала тебе через це.

– Діставала?

– Дістає.

– Чому ти сказав «діставала»?

– Не зважай. Із Люсіль усе добре. Не хвилюйся.

Він бреше. Мені стискає живіт, обнімаю коліна й опускаю голову.

Генрі: Не можу повірити, що так жахливо обмовився. Пещу волосся Клер, прагну хоча би на хвильку повернутися у свій час, рівно настільки, щоби проконсультуватися з дорослою Клер і з’ясувати, як я повинен сказати їй п’ятнадцятирічній про смерть матері. Усе це тому, що майже не сплю. Якби хоч трохи поспав, то метикував би швидше, або хоча би краще виправляв свої помилки. Але Клер, яка є найчеснішою людиною, яку я знаю, вкрай чутлива до навіть маленької брехні, і тепер єдина альтернатива – або не казати нічого такого, від чого вона ошаліє, і не брехати, оскільки брехні вона не прийме, або сказати правду, яка однозначно засмутить її, проте дивним чином змінить стосунки з матір’ю.

Клер дивиться на мене:

– Скажи мені, – просить.

Клер: Генрі здається пригніченим.

– Я не можу, Клер.

– Чому ні?

– Знати наперед – недобре. Це впливає на твоє життя.

– Так. Але ти не можеш сказати мені лише половину.

– Нема чого казати.

Я справді панікую.

– Вона вбила себе. – Мене переповнює впевненість у цьому. Я завжди боялася цього найбільше.

– Ні. Ні. Точно ні.

Спантеличено дивлюсь на нього. Генрі здається дуже нещасним. Не знаю, чи він каже правду. Наскільки простішим було б життя, якби я могла читати його думки. Мамо. Ой, мамо.

Генрі: Це жахливо. Я не можу лишити Клер без відповіді.

– Рак яєчників, – кажу стиха.

– Слава Богу, – відказує вона й плаче.