home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 8



Я, хитаючись, вийшла з Пущі на світанку, несучи на плечі Касю, ніби в’язанку хмизу. Доки я йшла, Пуща відступала від мене, ніби боялася знову довести мене до заклинання. «Фулмія» лунало в мене в голові глибоким дзвоном, який бомкав із кожним моїм важким кроком; я була обтяжена Касиною вагою, а мої руки на її блідій руці та нозі й досі були вкриті брудом. Нарешті я виринула з дерев у глибокий сніг на кордоні та впала. Виповзла з-під Касі й перекинула її. Її очі досі були заплющені. Її волосся довкола обличчя, там, де воно було змочене живицею, було вологим і липким. Я підняла її голову собі на плече й заплющила очі, а тоді вимовила заклинання.

Дракон чекав на нас у кімнаті нагорі вежі. Його обличчя було таким само строгим і похмурим, яким я бачила його завжди, і він схопив мене за підборіддя та різко підняв мою голову. Я подивилася на нього у відповідь, ви­снажена та порожня, тим часом як він вивчав моє обличчя та оглядав мої очі. Він тримав у руках пляшечку якогось зміцнювального засобу; довго подивившись на мене, він висмикнув звідти корок і пхнув її мені.

— Випий, — сказав він. — Усе.

Він підійшов до того місця, де розтягнулася на підлозі Кася, і досі нерухома, витягнув над нею руки й опустив на мене злий погляд, коли я пискнула на знак незгоди та потягнулася.

Негайно, — відрізав він, — якщо не хочеш змусити мене спопелити її одразу, щоб можна було зайнятися тобою, — він зачекав, доки я не стала пити, а тоді швидко пробурмотів якесь заклинання, посипавши її тіло стовченим пилом; над нею розтягнулася блискуча бурштиново-золота сітка, схожа на пташину клітку, а тоді він повернувся до мене, щоб подивитись, як я п’ю. Спершу смак був невимовно гарним — наче ковток теплого меду з лимоном у хворому горлі. Та коли я стала пити далі, мене почало нудити, бо солодкого було забагато. На середині довелося зупинитися.

— Не можу, — сказала я, задихаючись.

— Повністю, — мовив він. — А тоді ще одну, якщо я вважатиму це за потрібне. Пий, — і я змусила себе ковтнути ще раз, а тоді ще та ще, аж доки не спорожнила посудину. Тоді він схопив мене за зап’ястки, промовив: — Улозиштус сов’єнта, меґіот кожор, улозиштус меґіот, — і я заволала: він наче підпалив мене зсередини. Я бачила, як крізь мою шкіру сяє світло, перетворюючи моє тіло на яскравий ліхтар, а піднявши руки, з жахом побачила тіні, що рухалися там під поверхнею. Забувши про гарячковий біль, я схопилася за сукню і стягнула її через голову. Він став коліньми на підлогу разом зі мною. Я сяяла, наче сонце, а тоненькі тіні рухалися мною, наче рибки, що плавають під льодом узимку.

— Витягніть їх, — сказала я. Тепер, побачивши їх, я також раптово відчула їх, як вони залишають у мені слід, подібний до слизу. Я здуру подумала, що в безпеці, тому що уникнула подряпин, порізів і укусів. Я гадала, що він лише вживає заходів безпеки. Тепер я розуміла: я вдихала заразу із самим повітрям під гілками Пущі, а їхнє повзання не відчула, бо вони прослизнули всередину, маленькі та хитрі. — Витягніть їх…

— Так, я намагаюся, — різко відповів він, схопивши мене за зап’ястки. Він заплющив очі та знову заговорив довгим повільним наспівом, який ішов усе далі, підживлюючи вогонь. Я зупинила погляд на вікні, на сонячному світлі, що проникало всередину, та спробувала дихати, палаючи. Моїм обличчям струменіли гарячі сльози, що аж обпікали мої щоки. Його хватка на моїх руках порівняно з цим нарешті здалася прохолодною.

Тіні під моєю шкірою меншали, їхні краї згоряли у світлі, наче пісок розчинявся у воді. Вони гасали туди-сюди, намагаючись знайти для себе схованки, але він ніде не дозволяв світлу змеркнути. Я бачила свої кістки та органи мерехтливими обрисами всередині себе; одним із них було не що інше, як серце, що билось у моїх грудях. Воно сповільнювалося, кожен удар був важчим. Я нечітко розуміла: питання полягає в тому, чи зможе він випалити з мене заразу швидше, ніж моє тіло не витримає. Я захиталася в його руках. Він грубо трусонув мене, і я розплющила очі й побачила, що він зло дивиться на мене; він ані на мить не перервав своє заклинання, та йому не потрібно було вимовляти жодного слова. «Не смій марнувати мій час, безсовісна ти ідіотко», — говорили його люті очі, і я вгризлася зубами в губу та протрималася ще трохи.

Останні кілька рибок-тіней стиралися до вертлявих ниток, а тоді вони зникли, ставши настільки тоненькими, що їх не можна було розгледіти. Він сповільнив наспів і зробив паузу. Вогонь трохи вщух, і стало невимовно легше. Він похмуро запитав:

— Досить?

Я відкрила рота, щоб сказати «так», щоб сказати «будь ласка».

— Ні, — прошепотіла я, тепер відчуваючи жахливий страх. Я відчувала, що в мені ще лишається ледь помітний, рухливий, наче ртуть, слід тіней. Якщо ми зупинимося зараз, вони скрутяться у глибині, заховавшись у моїх жилах і животі. Вони вкореняться, а тоді ростимуть, ростимуть і ростимуть, аж доки не задушать у мені все інше.

Він один раз кивнув. Витягнув руку, пробурмотів якесь слово, і з’явився ще один флакон. Я здригнулася; йому довелося допомогти мені залити ковток рідини у відкритий рот. Я, захлинаючись, ковтнула її, а він знову почав наспівувати. Вогонь здійнявся у мені знову, нескінченний, сліпучий, палючий.

Ще за три ковтки, кожен із яких знову розпалював вогонь на повну силу, я була майже впевнена. Після цього я змусила себе ковтнути ще раз, для певності, а тоді, нарешті, мало не ридаючи, сказала:

— Досить. Цього досить.

Але тоді він заскочив мене зненацька і змусив зробити ще ковток. Я почала плюватись, а він затулив мені рукою вуста й ніс і вдався до іншого наспіву, такого, що не палив, а закрив мені легені. П’ять жахливих ударів серця я зовсім не могла дихати, хапалася за нього й тонула на відкритому повітрі; це було гірше за все інше. Я витріщилася на нього й побачила, що він не зводить з мене темних очей, невблаганних і проникливих. Вони почали поглинати увесь світ; моє поле зору звужувалося, руки в мене слабшали; потім він нарешті зупинився, і мої навісні легені розкрилися, набухнувши, ніби міхи, що різко втягнули повітря. Разом із цим я заволала лютим криком без слів і відіпхнула його від себе так, що він позадкував і розтягнувся на підлозі.

Він підвівся, крутнувшись, але не пролив при цьому вміст флакона, і ми однаково гнівно дивились одне на одного.

— З усіх надзвичайних дурниць, до яких ти коли-небудь вдавалася на моїх очах… — забурчав він до мене.

— Ви могли б мені сказати! — скрикнула я, обхопивши тіло руками й досі тремтячи від пережитого жаху. — Усе інше я вистояла, я й це могла б вистояти…

— Не змогла б, якби була заражена, — рішучо промовив він, урвавши мене. — Якби ти була сильно одержима, ти спробувала б від цього ухилитись, якби я тобі сказав.

— Ви б тоді все одно знали! — сказала я, і він міцно стулив рота в тоненьку риску, а тоді з дивною напруженістю відвернув від мене погляд.

— Так, — коротко сказав він. — Я знав би.

А тоді… мав би мене вбити. Він мав би мене вбити, поки я, можливо, благала б; поки я благала б його та вдавала б із себе незаплямовану — можливо, навіть гадала б, що я така, як це й було. Я замовкла, дихаючи повільно, розмірено та глибоко.

— І я… я чиста? — нарешті спитала я, з жахом чекаючи на відповідь.

— Так, — відповів він. — Від того, останнього заклинання не могла б сховатися жодна зараза. Якби ми зробили це швидше, це б тебе вбило. Тіням довелося б украсти дихання з твоєї крові, щоб вижити.

Я безвільно скоцюрбилася та закрила обличчя. Він звівся на ноги й закоркував флакон. Пробурмотів: «Ванасталем», — ворухнувши руками, та підійшов до мене; накинув охайно згорнутий плащ із важкого оксамиту на шовковій підкладці, темно-зелений і гаптований золотом. Я невиразно поглянула на одежину, підняла очі на нього й лише тоді, коли він із роздратованим, напруженим виразом обличчя відвів від мене погляд, усвідомила, що під моєю шкірою згасають останні сяючі вуглинки, а я й досі гола.

Тоді я різко скочила на ноги, швиденько прикрившись плащем.

— Касю, — завзято промовила я і повернулася до того місця, де під кліткою лежала вона.

Він не сказав нічого. Я розпачливо поглянула на нього знову.

— Піди вдягнися, — нарешті сказав він. — Поспішати немає куди.

Він схопив мене, щойно я увійшла до вежі, — не втратив ані миті.

— Має бути якийсь спосіб, — мовила я. — Мусить бути якийсь спосіб. Її лише щойно взяли — вона не могла пробути у дереві довго.

— Що? — різко перепитав він і став слухати, суплячи брови, як я висловлюю жах від галявини, від дерева. Я спробувала розповісти йому про страхітливу важкість Пущі, яка спостерігала за мною, про відчуття того, що на мене полюють. Усе це я розповідала невиразно — слів ніби не вистачало. Та його обличчя ставало дедалі похмурішим, аж поки я нарешті не закінчила тим останнім ривком у чистий сніг на слабких ногах.

— Тобі невимовно пощастило, — врешті-решт промовив він. — І ти була геть-чисто божевільною, хоча у твоєму випадку це, здається, одне й те саме. Ніхто не заходив у Пущу так глибоко, як ти, і повертався цілим від часів… — він зупинився, і я якось здогадалася, що йшлося про Ягу, хоча він і не вимовив її імені: що Яга увійшла до Пущі та повернулася. Він помітив мій здогад і зло на мене глянув. — А на той час, — крижаним тоном сказав він, — вона мала сто років і вже настільки занурилась у чари, що там, де вона проходила, виростали чорні поганки. І навіть їй не вистачило дурості розпочати велике діяння посеред Пущі, хоча я визнаю, що в цьому випадку тебе врятувало лише воно, — він хитнув головою. — Гадаю, я мав прикути тебе до стіни ланцюгами, щойно та селянка прийшла сюди поридати в тебе на плечі.

— Венса, — сказала я; мій отупілий, виснажений розум зачепився за одне. — Я мушу піти сказати Венсі, — я глянула в бік коридору, але втрутився він.

Що їй сказати? — запитав він.

— Що Кася жива, — промовила я. — Що вона вибралася з Пущі…

— Та що їй точно доведеться померти? — грубо сказав він.

Я мимохіть відступила до Касі, вставши між ними та піднявши руки — марно, якби він збирався мене здолати, але він захитав головою.

— Перестань на мене кокошитися, — сказав він, радше стомлений, аніж роздратований; від його тону мої груди стиснув відчай. — Найменше нам потрібна подальша демонстрація того, що ти підеш на будь-яку дурницю заради її порятунку. Можеш підтримувати в ній життя, поки ми можемо її стримувати. Але ще до кінця це здасться тобі милосердям.

Я таки розповіла Венсі, коли вона прокинулася трохи пізніше того ж ранку. Вона з дикими очима стиснула мої руки.

— Дай мені її побачити, — вимогла вона, та Дракон суворо заборонив це.

«Ні, — сказав він. — Можеш мучити себе, якщо хочеш; на більше я не піду. Не давай тій жінці брехливих обіцянок і не дозволяй їй наближатись. Якщо послухаєшся моїх порад і скажеш їй, що дівчина мертва, та даси їй жити далі». Та я підготувалася й розповіла їй правду. Краще, подумала я, знати, що Кася вже не в Пущі, що її муки мають кінець, навіть якщо порятунку немає. Я не знала напевне, чи мала рацію. Венса стогнала, ридала і благала мене; я, якби могла, не послухалася б та відвела її. Але Дракон не довірив мені Касі; він уже забрав її та запроторив десь у камеру глибоко під вежею. Він сказав мені, що не стане показувати мені шлях униз, поки я не вивчу захисне заклинання, щось, що берегтиме мене від зарази Пущі.

Я мала сказати Венсі, що не можу; мені довелося присягатися їй у цьому своїм серцем, знов і знов, аж поки вона мені не повірить.

— Я не знаю, куди він її запроторив, — нарешті закричала я. — Не знаю!

Вона перестала благати й витріщилася на мене, задихаючись і схопившись руками за мої руки. Тоді вона сказала:

— Гидка, заздрісна… ти завжди її ненавиділа, завжди. Ти хотіла, щоб її забрали! Ти й Ґалінда, ви знали, що він її забере, ти знала та раділа, а тепер ти ненавидиш її, бо він натомість забрав тебе…

Вона різко торсала мене, і якусь мить я не могла її зупинити. Чути, як вона говорить це мені, було надто жахливо, наче там, де я шукала чистої води, лилась отрута. Я була геть втомлена, немічна від очищення, а всі сили витратила, витягуючи Касю. Я нарешті випручалася та вибігла з кімнати, не в змозі це витримати, а тоді стала в коридорі, спершись на стіну і плачучи, надто зморена, щоб бодай витерти собі обличчя. За мить Венса зайшла за мною; вона сама ридала.

— Прости мене, — сказала вона. — Нєшко, прости мене. Я ненавмисно. Ненавмисно.

Я знала, що вона сказала це ненавмисно, та це водночас трохи було правдою, хай і перекрученою. Це змусило мене згадати власне таємне почуття провини, свій крик: «Чому ви замість мене не забрали Касі?» Ми, моя мати і я, раділи ці всі роки, думаючи, що мене не заберуть, і я була нещасною після цього, хоча ніколи не ненавиділа за це Касю.

Коли Дракон спровадив Венсу додому, я не шкодувала. Я навіть не дуже сперечалася, коли він відмовився від спроби навчити мене захисного заклинання того ж дня.

— Спробуй не бути такою дурепою, щоб не мати можливості цьому зарадити, — рикнув він. — Ти потребуєш відпочинку, а якщо ні, то я вже точно його потребую після, безперечно, болісного процесу вбивання тобі в голову необхідних засобів захисту. Поспішати не треба. Ніщо не зміниться.

— Та якщо Кася заражена, як була заражена я… — почала я і зупинилася: він хитав головою.

— Кілька тіней прослизнули між твоїми зубами; вони не змогли заволодіти тобою, бо ти була очищена одразу, — сказав він. — Тут усе геть інакше, це навіть не якесь третьорозрядне зараження, як у того безталанного хлопа, який пас корів і якого ти з доброго дива перетворила на камінь. Чи розумієш ти, що дерево, яке ти побачила, — одне з серцедерев Пущі? Там, де вони пускають корені, розширюються її кордони, їхніми плодами живляться ходаки. Пуща так оволоділа нею, що більше й не можна. Піди поспи. Кілька годин не змінять її становища, а тобі це, можливо, не дасть утнути якусь нову дурницю.

Я була надто стомлена, і я знала це, хоча й не бажала цього та відчувала, як у животі в мене крутить від відповіді. Я відклала її на потім. Але якби я взагалі дослухалася до нього та до його обачності, Кася й досі була б усередині серцедерева, перетворюючись на його поживу та гниючи; якби я проковтнула все, що він казав мені про чари, я б і досі наспівувала примови до виснаження. Він сам сказав мені, що ще нікого не витягали із серцедерева, ще ніхто з Пущі не вийшов — але це зробила Яга, а тепер зробила і я. Можливо, він помилявся; він помилявся щодо Касі. Він помилявся.

Я прокинулася до світанку. У книзі Яги я знайшла заклинання «щоб винюхати гниль», простий наспів, «Аїш аїш аїшимад», — і я пройшлася ним кухнями, вишукавши місце, де ззаду бочки росла цвіль, пляму пойнятого гниттям будівельного розчину у стінах, подушені яблука та одну зіпсуту капустину, яка закотилася під полицю з пляшками вина. Коли сонячне світло нарешті осяяло сходи, я піднялася до бібліотеки та почала гучно скидати з полиць книжки, доки не з’явився він, зі стомленими очима та дратівливий. Він не вилаяв мене — лише поглянув, насупившись, а тоді відвернувся, не промовивши жодного слова. Мені було б легше, якби він закричав.

Але він узяв невеличкий золотий ключик і відімкнув зачинену шафку з чорного дерева на віддаленому боці кімнати. Я вгледілася в неї; у ній була стійка з безліччю тоненьких пласких скелець, між якими були затиснуті шматки пергаменту. Він витягнув один з них.

— Я зберіг його передусім як курйоз, — промовив він, — але це, здається, найкраще тобі підходить.

Він розклав його на столі, не виймаючи зі скла, — одну-єдину сторінку, вкриту розгонистим неохайним почерком, де чимало літер мали дивну форму, з грубими зображеннями гілки із сосновими голками, від яких у ніздрі на якомусь обличчі йшов дим. Було перераховано з десяток різних варіантів: «суолтал відел», «суольята акората», «віделарен», «акордел», «естепум» та інші.

— Яким мені скористатися? — запитала я його.

— Що? — перепитав він і обурено наїжачився, коли я сказала йому, що це окремі замовляння, а не один довгий наспів, отже, виходило, що він не усвідомлював цього раніше. — Гадки не маю, — коротко сказав він. — Обери якесь і спробуй.

Я мимоволі зраділа — потай, із жаром: ще один доказ того, що його знання мають межі. Я пішла в лабораторію по соснові голки та зробила з них невеличке кіптяве багаття у скляній мисці на бібліотечному столі, а тоді завзято схилила голову над пергаментом і спробувала.

Суолтал, — промовила я, відчуваючи форму заклинання у себе в роті — утім, щось було не так, воно наче ковзало вбік.

Валлодитаж алойто, кес валлофож, — вимовив він, і цей твердий гіркий звук уп’явся в мене риболовними гачками, а тоді Дракон швидко ворухнув одним пальцем, і мої руки піднялися зі столу та тричі плеснули в долоні. Не можна сказати, що я не мала влади, це не скидалося на мимовільне похитування, коли виходиш зі сну, у якому падаєш. Я відчувала в цьому русі рішучість, а у шкіру мені впивалися ниточки ляльковода. Хтось ворухнув моїми руками, і це була не я. Я мало не сягнула по якесь заклинання, щоб його вдарити, а тоді він знову зігнув палець, і гачок вийшов, а волосінь вислизнула з мене назад.

Я звелася на ноги за півкімнати від нього, задихана, і лише тоді змогла зупинитись. Я кинула злий погляд, але вибачатися переді мною він не став.

— Коли це зробить Пуща, — сказав він, — ти гачка не відчуєш. Спробуй ще.

На якесь замовляння я спромоглася за годину. Жодне з них не виходило як слід, так, як на папері. Мені довелося спробувати на язиці їх усі, перекочуючи їх так і сяк, аж поки до мене нарешті не дійшло, що деякі літери мали звучати не так, як я думала. Я спробувала міняти їх, аж раптом спіткнулась об склад, який видавався правильним у моїх вустах; потім ще один і ще, доки я не склала їх докупи. Він змусив мене відпрацьовувати це знову й знову ще не одну годину. Я вдихала сосновий дим і видихала слова, а тоді він штрикав мій розум, неприємно крутячи заклинанням один раз, а тоді ще раз.

Опівдні він нарешті дозволив мені зупинитися та перепочити. Я звалилась у крісло, наїжачена та виснажена; бар’єри вистояли, але я почувалася так, ніби мене знову й знову штрикали гострими палицями. Я опустила погляд на старий пергамент, так обережно запечатаний, з літерами дивної форми; замислилася, скільки йому років.

— Дуже багато, — сказав він. — Більше, ніж Польні; можливо, він навіть старший за Пущу.

Я зробила великі очі; мені до того й на думку не спадало, що Пуща існувала не завжди, не завжди була тим, чим вона є.

Він знизав плечима.

— Наскільки нам відомо, вона завжди була такою. Вона точно старша за Польню та Росью: вона була тут ще до того, як цю долину заселив будь-хто з нас, — він постукав по пергаменту у склі. — Це були перші люди, які жили в цій частині світу, наскільки ми знаємо, кілька тисяч років тому. Їхні королі-чаклуни принесли мову чарів із собою на захід, із безплідних земель на віддаленому боці Росьї, коли першими заселили цю долину. А тоді Пуща накотилася на них, зруйнувала їхні фортеці та спустошила їхні поля. Тепер від їхніх трудів лишилося небагато.

— Але, — сказала я, — якщо Пущі не було, коли вони першими заселили долину, звідки вона взялася?

Дракон знизав плечима.

— Якщо вирушиш до столиці, то знайдеш скільки завгодно трубадурів, які радо заспівають тобі про народження Пущі. Це популярна серед них тема, принаймні тоді, коли в них є слухачі, які знають про це менше за них: це надає їм величезне поле для творчості. Гадаю, є шанс, що якийсь із них натрапив на правдиву історію. Запали вогонь, і почнімо знову.

Він вдовольнився моєю роботою лише пізно ввечері, коли світло вже згасало. Він спробував відправити мене спати, але я була проти. Венсині слова й досі мучили та дряпали мене у глибині душі, і мені спало на думку, що він, можливо, хоче мого виснаження, щоб можна було відкараскатися від мене ще на день. Я хотіла побачити Касю на власні очі, я хотіла знати, з чим зіткнулась, я мусила знайти спосіб боротися з цією заразою.

— Ні, — сказала я. — Ні. Ви сказали, що я зможу її побачити, коли зможу себе захистити.

Він різко підняв руки.

— Гаразд, — мовив він. — Іди за мною.

Він повів мене сходами до самого низу, у льохи за кухнею. Я згадала, як у відчаї обшукувала всі ті стіни, коли думала, що він висотує з мене життя; я обмацала руками кожну стіну, запхнула пальці в кожну тріщину та потягнула за кожну затерту цеглину, намагаючись знайти вихід. Але він привів мене до гладенько відполірованої частини стіни, цільної плити з блідого білого каменю без краплинки будівельного розчину. Злегка торкнувся її пальцями однієї руки та зігнув їх, наче зображаючи павука; я відчула захват від дії його чарів. Уся плита відкинулась назад у стіну, відкривши сходи з такого ж блідого каменю з тьмяним сяйвом, які круто схилялися вниз.

Я попрямувала проходом за ним. Він відрізнявся від решти вежі — був старшим і дивнішим. Сходинки були різко окреслені з обох боків, але посередині стерті до м’якості, а вздовж основи обох стін біг рядок з літер, вирізьблених шрифтом, який не був ані нашим, ані росьїнським — дуже схожим за формою на літери на пергаменті із захисним заклинанням. Ми, здавалося, спускалися довго, і я дедалі яскравіше відчувала вагу каменю довкола нас і тиші. Це скидалося на гробницю.

— Це і є гробниця, — сказав він. Ми досягли нижнього кінця сходів і ввійшли до невеличкої круглої кімнати. Саме повітря здавалося густішим. Письмена йшли з однієї стіни сходів і тягнулися довкола них безперервним рядком, який закруглювався на протилежний бік, підіймався стіною високою кривою, що описувала дугу, а тоді повертався та підіймався сходами з іншого боку. Усередині дуги, ближче до низу була невелика ділянка світлішого каменю — наче решту стіни побудували, а потім закрили. Здавалося, її могло бути достатньо, щоб крізь неї могла проповзти людина.

— Тут… тут досі хтось похований? — боязко запитала я. Мій голос прозвучав стишено.

— Так, — сказав Дракон. — Але навіть королі не проти ділитися після смерті. Тепер послухай, — промовив він, повернувшись до мене. — Я не збираюся вчити тебе заклинання для проходження крізь стіну. Коли ти захочеш її побачити, я проведу тебе сам. Якщо спробуєш її торкнутись, якщо дозволиш їй наблизитися до тебе на відстань витягнутої руки, я негайно заберу тебе. Тепер наклади на себе захист, якщо наполягаєш на цьому.

Я запалила невеличку жменьку соснових голок на підлозі й заспівала, сховавши обличчя в їхньому диму, а тоді вклала руку в його руку й дозволила йому провести себе крізь стіну.

Він змусив мене боятися найгіршого: що Кася мучилася так само, як і Єжи, з піною з рота й роздирала собі шкіру; що Кася була повна тих повзучих заражених тіней, які поїдали всередині неї все. Я була готова до будь-чого, я опанувала себе. Та коли він провів мене крізь стіну, вона лише сиділа, скоцюрблена й зіщулена, в кутку на тонкому сіннику, охопивши руками коліна. Біля неї на підлозі стояла тарілка з їжею та водою, і вона вже поїла та попила; вона вмилась, а її волосся було заплетене в охайні коси. Вона мала втомлений і зляканий вигляд, та все одно була схожа на себе, і вона ледь-ледь піднялася на ноги й пішла до мене, витягнувши вперед руки.

— Нєшко, — сказала вона. — Нєшко, ти знайшла мене.

— Не наближайся, — сухо промовив Дракон і додав: — Валур полжис, — а тоді на підлозі між нами раптово вискочила лінія жаркого полум’я; я тягнулася до неї, не маючи змоги цьому зарадити.

Я опустила руки і стиснула їх у кулаки, та й Кася теж відступила, лишаючись за вогнем; вона слухняно кивнула Драконові. Я стояла, безпорадно витріщившись на неї, сповнена мимовільної надії.

— Ти… — промовила я, і голос застряг мені в горлянці.

— Не знаю, — сказала Кася тремтливим голосом. — Я не… пам’ятаю. Нічого, відтоді як мене забрали до Пущі. Мене забрали до Пущі, і тоді вони… вони… — вона зупинилася, злегка відкривши рота. У її очах був жах, такий само жах, який я відчула, коли знайшла її в дереві, поховану під його корою.

Мені довелося змусити себе не потягнутися до неї. Я сама знову була в Пущі, бачила її сліпе, задушене обличчя, її руки у благанні.

— Не говори про це, — сказала я, отупіла й нещасна. Я відчула раптовий напад гніву на Дракона через те, що він так довго мене затримував. Я вже снувала в голові плани: скористаюся заклинанням Яги, щоб знайти, де в ній укоренилася та зараза; опісля попрошу Дракона показати мені очищувальні заклинання, якими він подіяв на мене. Продивлюся книгу Яги та знайду ще кілька подібних, а тоді виведу її з неї. — Поки що не думай про це, просто скажи мені: як ти почуваєшся? Тобі… зле чи холодно…

Я нарешті оглянула саму кімнату. Її стіни були з того ж відшліфованого, білого, мов кістка, мармуру, а у глибокій ніші у віддаленому кінці лежав важкий кам’яний ящик, більший завдовжки за людський зріст; угорі на ньому були вирізьблені такі ж літери, а з боків — інші малюнки: високі квітучі дерева та стеблини, що обвивали одна одну. На ньому горів один блакитний вогник, а з тонкої щілини у стіні всередину входило повітря. Ця кімната була прекрасною, та зовсім холодною; тут не було місця жодній живій істоті.

— Ми не можемо тримати її тут, — завзято сказала я Драконові, а він тим часом захитав головою. — Вона потребує сонця та свіжого повітря… ми натомість можемо замкнути її в моїй кімнаті…

— Краще вже тут, ніж у Пущі! — сказала Кася. — Нєшко, прошу, скажи мені: з моєю матір’ю все гаразд? Вона намагалася піти за ходаками… я боялася, що її теж заберуть.

— Так, — відповіла я, витерши собі обличчя та глибоко вдихнувши. — З нею все гаразд. Вона хвилюється за тебе — дуже хвилюється. Я скажу їй, що з тобою все добре…

— Можна написати їй листа? — запитала Кася.

— Ні, — відмовив Дракон, і я накинулася на нього.

— Ми можемо дати їй огризок олівця та трохи паперу! — гнівно сказала я. — Це не так і багато.

Його обличчя було холодним.

— Ти не настільки дурна, — сказав він мені. — Гадаєш, що вона провела добу похованою в серцедереві та вийшла, говорячи до тебе, як зазвичай?

Я мовчки перестрашено зупинилась. На губах у мене зависло заклинання Яги для знаходження гнилі. Я відкрила рота, щоб його вимовити, але це була Кася. Це була моя рідна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене у відповідь, нещасна й налякана, але не стала ні ридати, ні зіщулюватися зі страху. Це була вона.

— Її засунули в дерево, — сказала я. — Її зберегли для цього, а я її витягнула, перш ніж воно заволоділо…

— Ні, — рішучо промовив він, і я зло на нього глянула та знову повернулася до неї. Вона все одно усміхнулася мені вимученою відважною усмішкою.

— Усе гаразд, Нєшко, — мовила вона. — Поки з мамою все гаразд. Що… — вона сковтнула. — Що зі мною станеться?

Я не знала, як їй відповісти.

— Я знайду спосіб тебе очистити, — пообіцяла я майже у відчаї та не стала дивитися на Дракона. — Я знайду таке заклинання, щоб із тобою точно було все гаразд… — але це були всього лише слова. Я не знала, як узагалі могла довести Драконові, що Кася в порядку. Він просто не хотів, щоб його переконували. А якщо мені не вдасться якось його переконати, він за потреби триматиме Касю тут до її скону, поховану разом із цим стародавнім королем без промінчика сонячного світла — без можливості побачити когось із тих, кого вона любить, узагалі без жодної можливості пожити. Він був для Касі такою ж небезпекою, як і Пуща: він зовсім не хотів, щоб я її рятувала.

І навіть до цього мені в раптовому припливі жовчі подумалося, що він має на меті вкрасти її для себе — він має на меті забрати її так само, як мала на меті Пуща, зжерти її по-своєму. Йому й раніше було байдуже, що він позбавляє коріння її життя, роблячи її полонянкою у вежі, щоб вона лише служила йому, — чого б йому було не байдуже зараз, чого б він узагалі став ризикувати, випустивши її?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, далі від вогню та від Касі. Його обличчя було закритим, не виказувало нічого, а його тонкі вуста міцно стиснулись. Відвівши очі, я спробувала розгладити обличчя та приховати думки. Якби я могла знайти таке заклинання, що дозволило б мені пройти крізь стіну, мені потрібно було б лише знайти спосіб не привернути його уваги. Я могла спробувати накласти на нього сонне закляття або ж могла вкинути йому щось у чашку на обід: «Полин, заварений із тисовими ягодами, варити сік до густини пасти, влити три краплі крові та проказати замовляння, і так утвориться швидкодійна отрута без смаку…»

До мого носа раптово повернувся різкий гострий запах підпалених соснових голок, і думка набула дивного гіркого присмаку, який підкреслив, наскільки це неправильно. Вражена, я відсахнулася від цього та, тремтячи, відступила на крок від лінії вогню. З другого боку Кася чекала, доки я заговорю, — з рішучим обличчям, з ясними очима, сповнена довіри, любові та вдячності, а ще було в ній трохи страху і хвилювання, проте це були лише звичайні людські почуття. Я глянула на неї, а вона тривожно глянула на мене у відповідь, залишаючись собою. Та я не могла говорити. Запах сосни й досі був у мене в роті, а очі щипало від диму.

— Нєшко, — промовила Кася непевним від дедалі більшого страху голосом. Я не сказала нічого. Вона пильно дивилася на мене з-за лінії вогню, а її обличчя крізь димку здавалося спершу усміхненим, а потім — нещасним; її вуста, тремтячи, переходили з однієї форми в іншу, приміряючи… приміряючи різні вирази обличчя. Я відступила ще на крок, і стало ще гірше. Її голова схилилася набік, а очі зосередилися на моєму обличчі, трохи розширившись. Вона перенесла вагу, змінивши позу.

— Нєшко, — сказала вона, уже, здавалося, не злякано, а тільки впевнено та тепло, — усе гаразд. Я знаю, що ти мені допоможеш.

Дракон поруч зі мною мовчав. Я судомно вдихнула. Я все одно нічого не говорила. Моя горлянка була закрита. Я спромоглася прошепотіти:

Айшимад.

У повітрі між нами піднявся різкий гіркий запах.

— Будь ласка, — промовила до мене Кася. Її голос раптово урвався через ридання, наче в акторки у п’єсі, що переходить від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, трохи підійшла до вогню, нахилившись тілом. Вона підійшла трохи заблизько. Запах посильнішав — наче то палав листяний ліс, повний живиці.

— Нєшко…

— Перестань! — крикнула я. — Перестань.

Вона перестала. Кася постояла там ще якусь мить, а тоді воно впустило її руки, а її обличчя збайдужіло. Кімнатою прокотилася хвиля запаху гнилої деревини.

Дракон підняв руку.

Кулкіас віжкіас гайшимад, — вимовив він, і на її шкірі заблищало світло з його руки. Там, де воно мерехтіло на ній, я бачила товсті зелені тіні, пістряві, наче глибокі шари листя на листі. Щось поглянуло на мене з її очей; при цьому її обличчя було спокійним, дивним і нелюдським. Я впізнала це: те, що визирнуло на мене, було тим же, що я відчула у Пущі, де воно намагалося мене знайти. Від Касі не лишилося жодного сліду.


Розділ 7 | Ті, що не мають корінн | Розділ 9