home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 5



Звісно, пішло на користь те, що ніхто з них не знав, що це заклинання було простою примовою та що ніхто з них не бачив багато чарів. Я їх не просвітила. Вони запрягли чотирьох коней у найлегші сани, які мали, та помчали мене добре второваною річковою дорогою в моїх дурнуватих (але теплих!) шатах. Поїздка була швидкою та незручною — тривожним польотом крижаною дорогою, але не була достатньо швидкою чи незручною, щоб я не замислювалася про те, як мало в мене надії зробити щось, окрім того, щоб умерти, до того ж геть безглуздо.

Борис запропонував повезти мене; таке почуття провини я розуміла без жодного слова. Взяли мене — не його дівчинку, не його доньку. Вона перебувала в безпеці вдома, можливо, була посватана або вже й заручена. А мене взяли менш ніж чотири місяці тому, і ось вона, я — вже невпізнанна.

— Ви знаєте, що сталось у Дверніку? — запитала його я, скрутившись калачиком ззаду під горою ковдр.

— Ні, поки що жодної звістки, — відповів він через плече. — Сигнальні вогні лише щойно запалили. Вершник буде на дорозі, якщо… — він зупинився. Він хотів був сказати: «Якщо було кого послати верхи». — Гадаю, ми зустрінемося з ним на півдорозі, — закінчив він натомість.

З важкими кіньми мого батька та його великим возом улітку до Дверніка від Ольшанки треба було їхати цілий довгий день із перервою опівдні. Але дорога посеред зими була вимощена снігом завглибшки у фут, майже затверділим від морозу та трішки припорошеним зверху; погода ж була ясна, а на конях були тверді підкови для льоду. Ми все летіли крізь ніч, і за кілька годин до світанку ми змінили коней у селі Вьосна, не зупинившись як слід: я навіть не вилізла із санчат. Там не ставили запитань. Борис лише сказав: «Ми їдемо до Дверніка», — і на мене поглянули з інтересом і цікавістю, але без жодного сумніву і, звісно, геть не впізнаючи. Доки запрягали свіжих коней, жінка конюха вийшла до мене зі свіжим м’ясним пирогом і склянкою гарячого вина, щільно загорнувшись у товстий хутряний плащ.

— Не зігрієте собі руки, моя пані? — сказала вона.

— Дякую, — ніяково відповіла я, почуваючись самозванкою та наполовину злодійкою. Попри це, я все одно зжерла пиріг за десять разів, а опісля випила вино — головно тому, що не могла вигадати, що ще з ним можна зробити, аби нікого не образити.

Від нього мені замакітрилось у голові, і мене розвезло, світ став м’яким, теплим і затишним. Я відчула, що хвилююся значно менше, а це означало, що я перепила, та я все одно була вдячна. Борис поїхав швидше, зі свіжими кіньми, і, проїхавши вперед ще годину, коли небо перед нами осяяло сонце, ми побачили вдалині чоловіка, що плентався дорогою пішки. А коли ми підійшли ближче, виявилося, що це взагалі не чоловік. Це була Кася, у хлопчачому одязі та важких чоботях. Вона підійшла просто до нас: до Дверніка прямували лише ми.

Вона схопилася за санчата збоку, задихаючись, сяк-так зробила реверанс і, не зупиняючись, сказала:

— Воно в худобі… воно взяло всю худобу, а якщо вона вчепиться зубами в людину, то воно забирає і її. Ми здебільшого тримаємо її в загоні, не випускаємо її, та для цього потрібні всі чоловіки до останнього… — а тоді я потягнулася із купи ковдр до неї.

— Касю, — промовила я, задихаючись, і вона зупинилася. Вона поглянула на мене, і ми одну довгу мить дивились одна на одну в цілковитій тиші, а потім я сказала: — Мерщій, поквапся та залазь, я тобі на ходу розповім.

Вона залізла й сіла поруч зі мною під купою ковдр на санчатах; із нас вийшла до смішного несподівана пара, вона — у брудному грубому домотканому полотні, в одязі свинопаса, довге волосся запхнуте під шапку і грубу куртку з овчини, а я — у своїх оздобах; разом ми мали такий вигляд, наче це фея-хрещена раптово з’явилася Маші, яка вигрібала попіл з вогнища. Та наші руки все одно міцно тримались одна за одну, вірніші за будь-що інше між нами, а поки санчата неслися вперед, я базікала про геть незв’язні подробиці історії в цілому — про перші дні жалюгідного колупання, про довгі млосні тижні, коли Дракон уперше почав змушувати мене чаклувати, про уроки з того часу.

Кася так і не відпустила моєї руки, а коли я нарешті, затинаючись, розповіла їй, що можу чаклувати, вона сказала:

— Я мала знати, — мені аж дух вилетів і я втупилася в неї. — З тобою завжди коїлися дивні речі. Ти йшла до лісу та поверталася з плодами не за сезоном або квітами, які більше ніхто не бачив. Коли ми були маленькими, ти завжди оповідала мені історії, що їх тобі розказували сосни, доки одного разу твій брат не посміявся з тебе, ніби ти прикидаєшся, і ти перестала. Навіть те, який неохайний у тебе завжди був одяг — ти не могла би так забрьохатись, якби старалась, і я знала, що ти не стараєшся, ти ніколи не старалась. Я якось бачила, як одна гілка потягнулася та зачепила твою спідницю, справді просто потягнулась…

Я відсахнулася, виразила звуком незгоду, і вона зупинилась. Я не хотіла про це чути. Я не хотіла, щоб вона говорила мені, ніби чари були тут весь час, а отже, від них було не втекти.

— Вони не надто для чогось придатні, крім того, щоб залишати мене неохайною, якщо вони роблять саме це, — промовила я, намагаючись говорити несерйозно. — Я прийшла лише тому, що його немає. Тепер скажи мені: що трапилося?

Кася розповіла мені: мало не за одну ніч захворіла худоба. На перших кількох особинах були мітки від укусів, ніби їх погризли якісь дивні величезні вовки, хоча поблизу всю зиму не бачили жодного з них.

— Вони належали Єжи. Він не забив їх одразу, — серйозно сказала Кася. Я кивнула.

Єжи мав бути мудрішим: він мав одразу вилучити їх зі стада та перерізати їм горлянки, тільки-но побачивши, що їх покусали вовки, а вони серед інших тварин. Жоден звичайний вовк такого не зробив би. Але… він був бідним. Він не мав ані полів, ані власного промислу, нічого, крім корів. Його дружина не раз приходила тихенько просити в нас борошна, а щоразу, коли я приходила додому з лісів, назбиравши там більш ніж достатньо, мати посилала мене до їхнього будинку з кошиком. Він роками силкувався заощадити достатньо грошей, аби купити третю корову, що означало би порятунок від бідності, і це вдалося йому лише два роки тому. Його дружина Кристина на жнива одягла нову червону хустку, облямовану мереживом, а він — червоний каптан, обоє з гордістю. Вони вже втратили чотирьох дітей до їхнього наречення; вона чекала ще на одне. Тож він забив худобу не досить швидко.

— Вона покусала його, а ще вона заразила іншу худобу, — сказала Кася. — Тепер вона вся оскаженіла, і вона занадто небезпечна, щоб навіть наближатися до неї, Нєшко. Що ти робитимеш?

Дракон, можливо, знав би спосіб очистити худобу від хвороби. Я не знала.

— Нам доведеться її спалити, — мовила я. — Сподіваюся, він опісля стане на ноги, та я не знаю, що ще можна зробити, — по правді кажучи, хоч як це було жахливо та спустошливо, я була рада, відчайдушно рада. Принаймні це не були вогнедишні страховиська чи якась смертельна пошесть, і я таки знала, що можу дещо зробити. Я витягнула зілля «вогнесерце» та показала Касі.

Коли ми дісталися Дверніка, з цією думкою ніхто не сперечався. Наша староста Данка здивувалася так само, як і Кася або чоловіки в Ольшанці, коли я сповзла із санчат, але вона мала й більші клопоти.

Усі здорові чоловіки, а також сильніші жінки працювали позмінно, аби тримати в загоні нещасних замучених тварин, користаючись вилами й ліхтарями та ковзаючись на льоду, тим часом як руки в них німіли від холоду. Решта нашого села намагалася не дати їм замерзнути чи померти з голоду. Це були перегони на виснаження, і наше село програвало. Селяни вже спробували влаштувати спалення самі, але було надто холодно. Дрова не встигли спалахнути — худоба розкидала стоси з ними. Тільки-но я розповіла Данці, що то за зілля, вона закивала та послала всіх, хто ще не працював біля загону, по льодоруби та лопати, аби зробити просіку.

Затим вона повернулася до мене.

— Нам буде потрібно, щоб твій батько та брати принесли більше дров, — сказала вона, не вагаючись. — Вони у твоєму домі — працювали всю ніч. Я могла би послати по них тебе, але це може зашкодити тобі, а тим більше — їм, коли тобі доведеться після цього повертатися до вежі. Хочеш піти?

Я ковтнула. Вона мала рацію, та я могла сказати лише «так». Кася й досі тримала мене за руку, і, коли ми разом бігли селищем до мого будинку, я спитала:

— Увійдеш першою та попередиш їх?

Тож коли я ввійшла у двері, моя мати вже плакала. Вона зовсім не бачила сукні, тільки мене, а коли мій батько та брати, похитуючись, вийшли із задніх кімнат, спантеличені від сну, та знайшли нас, ми вже впали на підлогу купою оксамиту, обіймаючись. Ми ридали всі разом, навіть кажучи одне одному, що ридати ніколи, а я крізь сльози розповіла батькові, що ми робитимемо. Він і мої брати вибігли надвір запрягати коней, які, на щастя, були в безпеці у власній важкій стайні поряд із домом. Я скористалася цими останніми кількома моментами й сіла за кухонний стіл із матір’ю. Вона знову й знову гладила мене по обличчю, і в неї досі текли сльози.

— Він мене не торкався, мамушо, — сказала я їй, а про принца Марека не розповіла нічого. — Він непоганий, — вона не відповіла, тільки знову погладила мене по волоссю.

Мій батько зазирнув усередину та сказав:

— Ми готові, — і мені довелось іти.

— Заждіть, — промовила мати і зникла у спальні. Вона вийшла зі згортком, де був мій власний одяг і речі. — Я подумала, що хтось із Ольшанки, можливо, принесе це до вежі для тебе, — сказала вона, — навесні, коли йому привозять дарунки зі свята, — вона поцілувала мене знову та обійняла ще раз, а тоді відпустила. Справді боліло ще більше. Справді.

Мій батько обійшов кожен дім у селищі, а брати зіскакували й забирали в кожній дровітні все до останньої хворостини, громадячи оберемки палива на сани. Коли сани наповнилися, вони поїхали до загонів, і я нарешті побачила бідолашну худобу.

Вона навіть на корів уже не скидалася — туші розпух­ли та спотворилися, роги страшенно виросли, стали важкими й закрученими. З деяких з них стирчали стріли або навіть кілька списів, що були глибоко ввігнані в туші та виглядали жахливими шипами. Те, що виходило з Пущі, часто можна було вбити лише вогнем або відітнувши йому голову; від ран воно лише лютувало ще більше. У багатьох корів передні ноги та груди почорніли, коли вони затоптували попередні пожежі. Вони кидалися на важку дерев’яну огорожу загону, гойдаючи важкими неприродними рогами та мукаючи глибокими голосами; звук був жахливо звичним. Їх був готовий зустріти гурт чоловіків і жінок, наїжачений ліс із вил, списів і загострених кілків, який разив худобу у відповідь.

Деякі жінки вже рубали землю, тут, біля загонів, переважно не засніжену, відгортаючи мертву сплутану траву. Данка наглядала за роботою; вона жестом прикликала мого батька, і наші коні, наблизившись і внюхавши у вітрі заразу, неспокійно запирхали.

— Гаразд, — промовила вона. — Ми будемо готові до опівдня. Перекинемо до них дрова та сіно, а тоді запалимо смолоскипи зіллям і закинемо їх усередину. Збережи його якомога більше на той випадок, якщо нам доведеться спробувати вдруге, — додала вона для мене. Я кивнула.

З’являлися нові руки — люди завчасно прокидалися, аби допомогти в останньому великому зусиллі. Усі знали, що худоба спробує загасити пожежу, коли запалає; усі, хто міг тримати бодай палицю, зайняли місце в шерензі, яка мала її стримати. Інші заходилися перекидати до загону оберемки сіна, зірвавши зв’язки, щоб вони розліталися під час приземлення, а мої брати почали закидати в’язанки дров. Я з тривогою стояла поруч із Данкою, тримаючи флакон і відчуваючи, як у ньому крутяться та печуть мені пальці чари, пульсуючи так, ніби вони знали: скоро їх випустять робити своє діло. Нарешті Данка вдовольнилася приготуваннями та простягнула мені першу зв’язку, яку слід було запалити, — довге сухе поліно, розрубане навпіл посередині, із запхнутими всередину щілини гілочками та сіном, які також оперізували її.

Вогнесерце спробувало з ревом піднятися та вирватися з флакона, щойно я зірвала печатку: виявилося, що потрібно втримувати корок. Зілля невдоволено відступило, а я вихопила корок і вилила краплю — крихітну, зовсім незначну крапельку — на самісінький кінчик поліна. Поліно зайнялося так швидко, що в Данки була хіба мить на те, щоб поспіхом закинути його через загороду, а опісля вона повернулася та, скривившись, запхала руку у сніговий замет: пальці в неї вже вкрилися пухирями та почервоніли. Я була зайнята тим, що запихала корок назад, а коли я підняла очі, півзагону вже було охоплено полум’ям і худоба несамовито ревла.

Нас усіх вразила лють чарів, хоча всі ми чули оповідки про вогнесерце: воно фігурувало в численних баладах про війну та облогу, а ще в оповідках про своє створення, про те, що на один-єдиний флакон потрібна була тисяча фунтів золота та його мав варити в казанах із чистого каменю неперевершено вправний чаклун. Я постаралася нікому не говорити, що не мала дозволу брати зілля з вежі: якщо Дракон уже буде на когось злитися, то я хотіла, щоб він злився лише на мене.

Та чути про нього оповідки — це не те ж саме, що бачити його в себе перед носом. Ми були непідготовлені, а недужа худоба вже впала в нестяму. Десять корів зібралися докупи та посунули на задню стіну, б’ючи по ній і незважаючи на те, що на них чекають кілки та гострі леза. А ми всі страшенно боялися скривавитися чи дістати укус, ба навіть торкнутися до них — зло Пущі могло розповсюджуватися дуже легко. Жменька оборонців відступила, а Данка люто кричала; тим часом огорожа почала піддаватися.

Дракон, постійно працюючи, із похмурою рішучістю навчив мене кількох невеличких заклинань для штопання, лагодження та ремонту, жодне з яких я не вміла вимовляти дуже добре. Відчай змусив мене спробувати: я видерлася на батькові порожні сани, показала на огорожу та промовила:

Паран ківіташ фарантем, паран паран ківітам! — я десь пропустила склад, я це знала, та, напевно, була зовсім близько: найбільший засув, розколовшись, заскочив назад цілим, і з нього раптом полізли гілочки зі свіжим листям, а старі залізні поперечини випрямилися.

Стара Ганка, єдина, хто встояв («Я надто сердита, щоб умирати», — сказала вона після цього, відмовляючись від визнання своєї сміливості), тримала лише уламок від кочерги, голівка якої вже відламалася та застрягла між рогами одного з волів. Її куца палиця перетворилася на довгий загострений стержень з яскравого металу, і вона негайно штрикнула ним корову, що налягала на огорожу, просто у відкриту ревучу пащу. Спис ішов і йшов крізь неї та вийшов із черепа корови, і величезна тварина важко впала на огорожу і звалилася на землю мерт­вою, не даючи іншим кинутися на неї.

Ця частина бою виявилася найгіршою. Деінде ми стримували її ще кілька хвилин, і завдання полегшилося: тепер вона вся вже була у вогні, і підіймався жахливий сморід, від якого крутило в животі. Від панічного жаху істоти втратили свою хитрість і знову стали просто тваринами, марно кидаючись на стіни огорожі та одна на одну, поки вогонь їх нарешті не здолав. Я ще двічі скористалася заклинанням для лагодження й наприкінці валилася на Касю, яка залізла до воза, щоб мене підтримувати. Старші діти бігали повсюди задихані з відрами наполовину розтопленого снігу, щоб загасити будь-які іскри, які падали на землю. Усі до останнього чоловіки та жінки трудилися своєю зброєю до виснаження; їхні обличчя почервоніли та спітніли від жару, спини мерзли на холодному повітрі, але разом ми утримали тварин у загоні, і не розповсюдився ні вогонь, ні їхня зараза.

Нарешті впала остання корова. У вогні досі шипів дим і тріщав жир. Ми всі сиділи виснажені нещільним кільцем довкола загону, не лізучи в дим і дивлячись, як вогнесерце заспокоюється та слабко горить, пожираючи все дощенту. Багато хто кашляв. Ніхто не говорив і не радів. Святкувати не було чого. Ми всі були раді бачити, що найстрашнішу небезпеку відвернули, та ціна була величезною. Через вогонь зубожіє не лише Єжи.

— Єжи ще живий? — тихо запитала я Касю.

Вона завагалась, а тоді кивнула.

— Я чула, що він сильно постраждав, — сказала вона.

Хвороба з Пущі не завжди була невиліковною — я знала, що Дракон уже рятував інших. Два роки тому східний вітер заскочив нашу подругу Тріну на річковому березі, поки вона дещо прала. Повернулася вона хворою, ледь тримаючись на ногах; одяг у її кошику був укритий срібно-сірим пилком. Мати не дала їй увійти всередину. Вона кинула одяг у вогонь, а тоді повела Тріну до річки та занурювала її знову й знову, тим часом як Данка негайно послала швидкого вершника до Ольшанки.

Тієї ночі прийшов Дракон. Я згадала, що тоді прийшла в гості до Касі й ми спостерігали разом з її задвірка. Ми не бачили їх — лише холодне синє світло, що виривалося з вікна горішнього поверху Тріниного дому. Вранці Трінина тітка розповіла мені біля криниці, що з нею все буде гаразд; за два дні Тріна була на ногах, і знову була самою собою, хіба що трішки втомлена, як людина, що сильно перехворіла на застуду, і навіть задоволена, тому що її батько копав криницю біля їхнього дому, тож їй ніколи більше не доведеться йти прати аж на річку.

Але то був лише один-єдиний злий порив вітру, один надув пилку. Це… це було чи не найгіршим випадком одержимості на моїй пам’яті. Стільки худоби занедужало, так жахливо, і вона могла дуже швидко передавати власну заразу далі; це було явною ознакою того, що все дуже погано.

Данка почула, що ми говоримо про Єжи. Вона підійшла до воза й поглянула мені в обличчя.

— Можеш для нього щось зробити? — прямо запитала вона.

Я знала, про що вона питає насправді. Якщо заразу не вичистити — смерть буде повільна й жахлива. Пуща пожирає людину, як гниль пожирає впале дерево, спустошує зсередини, залишаючи тільки жахливу істоту, сповнену отрути, яка дбає хіба про те, щоб розповсюджувати ту отруту далі. Якщо я скажу, що нічого не можу зробити, якщо я визнаю, що нічого не знаю, якщо я зізнаюся, що виснажена — коли Єжи настільки сильно одержимий, а Дракон не зможе прийти ще понад тиждень, — Данка віддасть наказ. Вона приведе кількох чоловіків до будинку Єжи. Кристину відведуть на інший бік селища. Чоловіки ввійдуть досередини і вийдуть назад з важким саваном, а тоді повернуть його тіло сюди. Вони кинуть його на вогнище, на якому вже палає худоба.

— Я можу дещо спробувати, — сказала я.

Данка кивнула.

Я повільно і важко злізла з воза.

— Я піду з тобою, — сказала Кася та взялася за мою руку, щоб мене підтримати: їй без жодних слів було видно, що мені потрібна допомога. Ми повільно пішли разом до будинку Єжи.

Будинок Єжи стояв незручно, на краю села, найдальшому від загонів, і ліс підбирався близько до його невеличкого садка. На дорозі було неприродно тихо для пообідньої пори: усі досі були біля загонів. Наші ноги хрустіли в останньому снігу, який нападав за ніч. Я незграбно продиралася в сукні крізь замети на поворотах, але не хотіла витрачати сили на те, щоб перевдягнутися з неї у щось зручніше. Підійшовши до будинку, ми почули його низький, схожий на булькання стогін, який зовсім не зупинявся та ставав дедалі голоснішим, що ближче ми підходили. Постукати у двері було важко.

Будинок був невеликий, але чекати довелося довго. Нарешті Кристина з рипінням відчинила двері й визирнула назовні. Вона зробила великі очі, не пізнаючи, та й її саму пізнати було майже неможливо: під очима в неї були темно-багряні кола, а живіт страшенно розпух від дитини. Вона подивилася на Касю, і та сказала:

— Аґнєшка прийшла з вежі допомогти, — а тоді знову поглянула на мене.

Минула довга повільна мить, і Кристина хрипко промовила:

— Заходьте.

До цього вона сиділа у кріслі-гойдалці біля вогню, коло самих дверей. Я зрозуміла, що вона чекала — чекала, коли прийдуть забрати Єжи. Крім цієї кімнати, була ще одна, на вході до якої просто висіла запона. Кристина повернулася до крісла-гойдалки і знову сіла. Вона не плела та не шила, не запропонувала нам чашки чаю, лише дивилася на вогонь і гойдалася. Усередині будинку стогони були гучнішими. Я міцно схопила Касю за руку, і ми зайшли за запону разом. Кася витягнула руку та відсунула її.

Єжи лежав у їхньому ліжку. Це був важкий незграбний предмет, виготовлений зі з’єднаних разом невеличких колод, але в цьому випадку це було тільки на краще. Його прив’язали до стовпчиків за руки й ноги, а його тулуб посередині та весь каркас ліжка знизу були перев’язані мотузками. Кінці пальців у нього на ногах почорніли, нігті злазили, а всюди, де мотузки терли йому тіло, були відкриті рани. Він тягнув за них і шумів, язик його розпух, потемнів і майже заповнив йому рот, але коли увійшли ми, він зупинився. Він підняв голову, подивився просто на мене та посміхнувся; зуби в нього були скривавлені, а очі — у жовтих плямах. Він засміявся.

— Поглянь на себе, — заговорив він, — відьмочко, поглянь на себе, поглянь на себе, — жахливим монотонним голосом, який то підвищувався, то знижувався. Смикнувся всім тілом проти мотуззя так, що все ліжко стрибнуло, наблизившись підлогою до мене на дюйм, тим часом як він усе щирився на мене. — Підійди ближче, підійди, підійди, підійди, — наспівував він, — маленька Аґнєшко, підійди, підійди, підійди, — наче дитячу пісеньку, жахливо; ліжко непевно, поступово стрибало підлогою, а я між тим тремтливими руками відкрила свою торбу із зіллям, намагаючись не дивитися на нього. Я ще ніколи не була так близько від людини, одержимої Пущею. Кася не знімала рук з моїх плечей, стоячи прямо та спокійно. Гадаю, якби її там не було, я б утекла.

Я не пам’ятала заклинання, яким Дракон зачарував принца, та він навчив мене замовляння для зцілення невеличких порізів і опіків під час готування їжі чи прибирання. Я подумала, що це нічим зашкодити не може. Я почала тихенько його наспівувати, виливаючи один ковток еліксиру у велику ложку та наморщивши носа від його запаху — наче від гнилої риби, — а потім ми з Касею обережно пішли до Єжи. Він клацнув на мене зубами та викрутив руки, скривавивши їх об мотузки, у спробі мене подряпати. Я завагалася. Не наважувалася дозволити йому мене вкусити.

— Тримайся, — промовила Кася. Вона вийшла до іншої кімнати та повернулася з кочергою і важкою шкіряною рукавицею для перемішування вугілля. Кристина з тупим, байдужим виразом обличчя дивилась, як вона заходить і йде геть.

Ми поклали кочергу Єжи поперек горла та рівно притиснули його до ліжка з обох боків, а тоді моя безстрашна Кася наділа рукавицю, сягнула рукою й затиснула йому носа згори. Вона трималася, навіть коли він смикав головою вперед і назад, аж поки йому не довелося відкрити рота, щоб дихати. Я влила ковток еліксиру та якраз вчасно відстрибнула назад: він підняв підборіддя та спромігся зімкнути зуби на шматочку мережива, що тягнулося з мого оксамитового рукава. Я вирвалася та позадкувала, досі непевним голосом співаючи своє замовляння, а Кася відпустила Єжи й повернулася до мене.

Такого ж сліпучого сяйва, яке запам’яталося мені, не було, та принаймні жахливі співи Єжи припинились. Я побачила, як блиск еліксиру проходить униз його горлом. Він відкинувся назад і лежав, смикаючись туди-сюди та хрипко стогнучи на знак незгоди. Я співала далі. З моїх очей витікали сльози: я дуже втомилася. Було так само кепсько, як і в ті перші дні у Драконовій вежі — було гірше, та я співала замовляння далі, тому що не мала снаги зупинитися, думаючи, що воно може змінити жах переді мною.

У другій кімнаті, почувши співи, Кристина повільно встала й підійшла до дверей із жахливою надією на обличчі. Сяйво еліксиру засіло у Єжи в животі гарячою вуглинкою, просвічуючи, а кілька кривавих міток на його грудях і зап’ястках гоїлись. Але поки я співала далі, над світлом пливли темні зелені згустки, наче хмаринки, що проходять обличчям повного місяця. Над ним тягнулося все більше та більше згустків, які щільнішали, доки сяйво не зникло. Він поволі припинив смикатись, і його тіло розслаблено витягнулось. Мої співи поступово стихли. Я підібралася трохи ближче, досі сподіваючись, а тоді… а тоді він підняв голову з безумно-жовтими очима та знову затріскотів до мене.

— Спробуй ще, мала Аґнєшко, — сказав він і клацнув зубами в повітрі, мов собака. — Підійди та спробуй ще, ходи сюди, ходи сюди!

Кристина застогнала вголос і, зсунувшись уздовж одвірка, осіла на підлогу. Сльози пекли мої очі; я почувалася хворою та спустошеною від невдачі. Єжи знову страхітливо реготав і кидав ліжко вперед, грюкаючи важкими ніжками по дерев’яній підлозі: нічого не змінилося. Пуща перемогла. Зараза була надто сильною, просунулася надто далеко.

— Нєшко, — тихо, жалісно, запитливо промовила Кася. Я провела тильним боком долоні по носі, а тоді знову похмуро сягнула в торбу.

— Виведи Кристину з дому, — сказала я й зачекала, поки Кася не допомогла Кристині вийти; та тихенько квилила. Кася з тривогою востаннє глянула на мене, і я спробувала трохи їй усміхнутись, але не змогла змусити свої вуста працювати як треба.

Перш ніж наблизитися до ліжка, я зняла із сукні важку оксамитову верхню спідницю та обв’язала нею обличчя, по три та чотири рази закривши собі носа та рота — аж мало не задихнулася. Потім я глибоко вдихнула й затримала дихання, ламаючи печатку на сірому флаконі, який булькотів, і вилила трохи кам’яного чару на усміхнене, вишкірене обличчя Єжи.

Я запхала корок назад і відстрибнула якомога швидше. Він уже вдихнув: дим заповзав йому в ніздрі та в рот. Його обличчя набуло здивованого виразу, і ось його шкіра вже сірішає і твердне. Він замовк — його рот і очі застигли відкритими, тіло завмерло, руки не ворушилися. Сморід зарази вщухав. Камінь хвилею прокотився його тілом, а потім усе скінчилось, і я тремтіла від полегшення, змішаного з жахом: на ліжку лежала прив’язана статуя, статуя, яку вирізьбив би лише божевільний, з обличчям, перекошеним від нелюдської люті.

Я подбала про те, щоб пляшечка була знову щільно закрита, і повернула її в торбу, а тоді вже пішла й відчинила двері. Кася та Кристина стояли на подвір’ї, у снігу по кісточки. Кристинине обличчя було мокрим і безнадійним. Я впустила їх назад; Кристина пішла до вузького входу та витріщилася на статую в ліжку, що перебувала між життям і смертю.

— Він не відчуває болю, — сказала я. — Він не відчуває плину часу — обіцяю вам. А так, якщо Дракон таки знає спосіб вичистити заразу… — я поступово замовкла; Кристина вже мляво сіла у крісло, наче більше не могла витримувати власну вагу, та схилила голову. Я не знала напевно, чи справді зробила їй якусь ласку, а чи лише порятувала від болю саму себе. Я ніколи не чула про зцілення людини, одержимої так сильно, як Єжи. — Я не знаю, як його врятувати, — тихо сказала я. — Але… але, можливо, знатиме Дракон, як повернеться. Я подумала, що спробувати варто.

Принаймні в будинку тепер було тихо, жодного виття та смороду зарази. З обличчя Кристини зникла жахлива порожня відстороненість, ніби вона була неспроможна навіть думати, а за мить вона поклала руку собі на живіт і опустила на нього очі. Її строк був уже так близько, що я навіть трохи бачила крізь одяг, як ворушиться дитина. Жінка підняла на мене очі та запитала:

— Корови?

— Згоріли, — відповіла я, — усі, — і вона опустила голову: ні чоловіка, ні худоби, дитина на підході. Данка, звісно, спробує їй допомогти, але цей рік буде важким для всіх у селі. Я різко вимовила: — Маєте сукню, яку могли б віддати мені в обмін на оцю? — вона підняла на мене очі. — У цій я й кроку вже не можу ступити, — вона з великими сумнівами витягнула для мене стару полатану домоткану сукню та грубий вовняний плащ. Я радо покинула величезну оксамитово-шовково-мереживну одежину, зваливши її на купу поряд з її столом; вона вже точно була варта щонайменше корови, а молоко якийсь час коштуватиме у селі більше.

Коли ми з Касею врешті знову вийшли назовні, темніло. Багаття біля загонів палало й далі, здіймаючи велику помаранчеву заграву з іншого боку села. Усі будинки й досі були покинуті. Холодне повітря продиралося до мене крізь тонший одяг, а ще я змокла до нитки. Я вперто пленталася за Касею, яка розчищала для мене сніг і час від часу поверталася, щоб потримати мене за руку та якось підбадьорити. Мене гріла одна щасливіша думка: я не можу повернутися до вежі. Тож я піду додому до матері та лишатимуся там, доки по мене не повернеться Дракон; куди мені краще йти?

— Він буде щонайменше тиждень, — сказала я Касі, — і я йому, можливо, обридну, тож він дозволить мені лишитися, — цього я не мала казати навіть подумки. — Нікому не кажи, — поспіхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та міцно мене стиснула.

— Я була готова йти, — мовила вона. — Усі ці роки… я була готова проявити сміливість і піти, але коли він забрав тебе, не могла стерпіти. Здавалося, ніби все це було дарма, і все йде, як раніше, наче тебе тут ніколи не було… — вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всміхаючись одна одній водночас, а потім її обличчя змінилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.

Вони вийшли з лісів повільно, розміреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кірки на снігу. У наших лісах полювали вовки, швидкі, стрункі та сірі; вони забирали яку-небудь поранену вівцю, але тікали від наших мисливців. Це були не наші вовки. Їхні важкі спини у білому хутрі були мені по пояс, а з їхніх щелеп — величезних щелеп, повних зубів, які насувались один на одного, — звисали рожеві язики. Вони подивилися на нас — вони подивилися на мене — блідо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила мені: першою захворіла худоба, яку покусали вовки.

Головний вовк був трохи меншим за інших. Він понюхав повітря в моєму напрямку, а тоді смикнув головою вбік, так і не звівши з мене очей. З-за дерев нечутно ви­йшли ще двоє. Зграя розосередилася, ніби він дав їй сигнал, розійшовшись по обидва боки від мене, аби перекрити мені шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.

— Касю, — сказала я. — Касю, йди, негайно тікай, — а серце моє зупинялось. Я звільнила руку від її хватки та понишпорила в торбі. — Касю, йди! — крикнула я, а тоді витягла корок і вихлюпнула кам’яне зілля на головного вовка, коли він стрибнув.

Довкола нього здійнявся сірий туман, і біля моїх ніг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш ніж ухопити мене за кісточку. Ще один вовк потрапив на край туману, і хвиля каменю повзла його тілом повільніше, а він якусь мить човгав по снігу передніми лапами, намагаючись утекти.

Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку — будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи дві статуї, а тоді один із них заскавчав, і вони стали в одну лінію. Затим вони помчали на нас.

Кася протягнула нас крізь ворота Евиного палісадника і грюкнула ними; вовки перескакували через паркан легко, наче стрибучі олені. Я не наважувалася лити вогнесерце без захисту від його розповсюдження після того, що побачила того дня: воно спалило б усе наше село, можливо, всю нашу долину і вже достоту нас двох. Натомість я витягнула невеличкий зелений флакон, сподіваючись достатньо відвернути увагу, щоб ми опинилися всередині будинку. «Від нього росте трава, — зневажливо пояснив Дракон, коли я спитала; його теплий здоровий колір здавався мені привітним на відміну від будь-якого іншого дивного холодного чару в його лабораторії. — А ще — надмірна кількість бур’янів; воно корисне лише тоді, як знадобилося начисто випалити поле». Я подумала, що можу скористатися ним після вогнесерця, щоб відновити нашу луку для випасу. Я рвучко відкрила корок тремтячими руками, і зілля пролилося мені на пальці; пахнуло воно чудово, гарно, чисто та свіжо, приємно липке, як потовчена соковита трава й листя навесні, і я вихлюпнула його з пригорщі на засніжений садок.

Вовки бігли на нас. Із мертвих овочевих грядок стрибучими зміями вивергнулись яскраво-зелені стеблини, кинулися на вовків, огортаючи їхні ноги товстими кільцями, та потягнули їх до землі за якихось кілька дюймів від нас. Раптом усе стало рости так, наче один рік уві­пхнули в одну хвилину; на землі повсюди сходили боби, хміль і гарбузи, виростаючи безглуздо величезними. Вони загородили шлях до нас, тим часом як вовки кидалися на них, гризли та рвали їх. Стеблини росли далі ще більшими, і в них виростали колючки завбільшки з ножі. Одного вовка розчавило в зеленому вигині завтовшки з дерево, який усе набухав, а на іншого впав, розбившись, гарбуз, настільки важкий, що, репнувши, він придушив вовка до землі.

Поки я продавала витрішки, Кася потягнулася до мене, і ми подалися далі разом з нею. Парадні двері будинку не відчинялися, хоча Кася за них смикала. Ми звернули до невеличкої порожньої стайні, насправді всього-на-всього хлівчика для свиней, та ввірвалися досередини. Там не було жодних вил — їх забрали до загонів. Із предметів, схожих на зброю, лишилася тільки невелика сокира для рубання дров. Я у відчаї схопилася за неї, тим часом як Кася підперла двері. Решта вовків із боєм вирвалася з буйного саду, і вони знову йшли на нас. Вони ставали дибки та дряпали двері, клацали на них зубами, а тоді зловісно зупинилися. Ми почули, як вони рухаються, а тоді один з них завив по той бік хлівчика, за невеличким високим віконцем. Коли ми стривожено повернулися, троє з них плавно пройшли крізь нього, заскакуючи один за одним. Інші ж завили у відповідь по той бік дверей.

Я була спустошена. Я спробувала згадати будь-яке замовляння, будь-яке заклинання, якого мене вчили, будь-що, що може допомогти від них. Можливо, зілля оновило мене, як садок, або ж це зробив панічний жах; я вже не мліла зі слабкості, і я, можливо, зуміла б вимовити якесь заклинання, якби тільки змогла згадати таке, від якого була б якась користь. Я раптово подумала, чи не може «ванасталем» прикликати броню, а тоді, підхопивши стару миску для води з побитої бляхи, сказала: «Рауталем?» — шукаючи навпомацки, змішуючи його із заклинанням для гостріння кухонних ножів. Я не дуже добре уявляла собі, як це подіє, та я сподівалася. Можливо, чари намагалися врятувати мене та самих себе, оскільки миска сплющилася та перетворилася на величезний щит із важкої сталі. Ми з Касею присіли за ним у кутку, коли вовки стрибнули до нас.

Вона вихопила в мене сокиру та заходилася рубати по їхніх кігтях і писках, тим часом як вони дряпали його краї, намагаючись порвати його або вирвати в нас. Ми обидві у відчаї трималися за ручки щита, щоб вижити, а потім я з жахом побачила, як один із вовків (вовк!) зумисно підійшов до замкнених дверей хлівчика й відчинив їх, піднявши носом засув.

Решта зграї насунулася на нас. Бігти було вже нікуди, у моїй торбі не лишилося жодного фокуса. Ми з Касею тримались одна одної, трималися за щит, а тоді раптом у нас за спинами відірвалася ціла стіна хлівчика. Ми впали назад, у сніг, до ніг Дракона. Вовки зграї, виючи, всі як один стрибнули до нього, але він підняв руку та проспівав довгу неможливу фразу, не зупиняючись, аби перевести дух. Усі вовки негайно зламалися в повітрі з жахливим звуком, наче то ламалися гілляки. Вони купою попадали на сніг мертвими.

Ми з Касею досі тримались одна за одну, коли вовчі трупи один за одним гепнулися довкола нас. Ми підняли на нього очі, а він зло подивився на мене згори вниз, напружений і розлючений, і гарикнув:

— Із усіх дурощів, які ти могла утнути, ти, жахливо недоумкувата божевільна дівко…

— Стережіться! — вигукнула Кася; надто пізно: останній кульгавий вовк із помаранчевими плямами від гарбуза на хутрі кинувся за садову стіну і, хоча Дракон, повертаючись, різко вимовив заклинання, звір, падаючи замертво, торкнувся його руки одним хапливим кігтем. Три яскраві краплі крові впали на сніг біля його ніг червоногарячими плямами.

Він опустився на коліна, схопившись за руку біля ліктя. Чорна вовна його куртки була порвана та подірявлена. Його плоть уже зеленіла від зарази довкола подряпини. Хворобливий колір зупинився там, де його пальці схопилися за руку; пальці оточувало неяскраве світіння, проте жили в нього на передпліччі розбухали. Я намацала еліксир у себе в торбі.

— Налий його, — промовив він зі зціпленими зубами, коли я зібралася дати йому випити еліксиру. Я налила рідини; при цьому всі ми затримали дихання, та чорна пляма не зменшилася — тільки перестала так швидко розповсюджуватися.

— Вежа, — сказав він. У нього на лобі виступив піт. Щелепу йому звело так, що він ледве говорив. — Послухай: «Зокінен валісу, акенеж гінісу, кожонен валісу».

Я роззявила рота: не може ж бути, щоб він довірив мені це — повернути нас чарами?

Та він не сказав більше нічого. Надто вже явно вся його сила йшла на те, щоб стримувати заразу, і я надто піз­но згадала, що він казав мені: якби Пуща забрала мене, хоч я відьма ненавчена та нікчемна, це могло би перетворити мене на якесь справді жахливе страховисько. Що вона зробила би з нього, провідного чаклуна королівства?

Я повернулася до Касі, витягнула пляшечку вогнесерця та втиснула її їй у руки.

— Скажи Данці, що вона має послати когось до вежі, — сказала я, рівно та відчайдушно. — Якщо ми обоє не вийдемо та не скажемо, що все в порядку, якщо будуть якісь сумніви — спаліть її дощенту.

Її очі були сповнені тривоги за мене, але вона кивнула. Я повернулася до Дракона й опустилася на коліна у снігу поруч з ним.

— Добре, — сказав він мені, дуже коротко, швидко кинувши погляд на Касю. Тоді я зрозуміла, що мої найгірші страхи не марні. Я взялася за його руку, заплющила очі й подумала про кімнату у вежі. Я вимовила слова заклинання.


Розділ 4 | Ті, що не мають корінн | Розділ 6