home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 27



Яка розумна порада — не причепишся. Вона засіла в моєму шлунку нестравною грудкою. Я спустилася до льохів, аби лягти разом із Касею та дітьми, і тихенько згорнулася калачиком, нетямлячись через це. За мною лунало їхнє неголосне розмірене дихання. Цей звук мав би втішати; натомість він просто дражнив мене: «Вони сплять, а ти — ні!» Підлога льоху не могла остудити мою охоплену гарячкою шкіру.

Моє тіло запам’ятало нескінченний день; того ранку я прокинулася по інший бік гір, і я досі відчувала відлуння стукоту копит об камінь за собою, який усе наближався, та ще напругу свого переляканого дихання, що виривалося з-поміж моїх ребер, коли я бігла з Маришею на руках. Збоку на ногах, там, де мене били її п’яти, були синці. Я мала бути виснаженою. Проте чари досі були живі й тремтіли у мене в животі, їх було забагато, а діватись їм було нікуди, ніби я була перестиглим помідором, який хотів розірвати собі шкірку, щоб стало легше, а ще у нас за дверима було військо.

Я не думала, що Соля весь вечір готував оборону та заклинання сну. Він наповнить наші шанці білим вогнем і скаже Марекові, куди націлювати гармати, щоб вони вбили якнайбільше людей. Він був військовим чаклуном, він побував у десятках боїв, а за Мареком стояла вся армія Польні, шість тисяч чоловік проти наших шести сотень. Якщо ми їх не зупинимо, якщо Марек пройде крізь стіни, які ми збудували, і виб’є двері, уб’є нас усіх і забере дітей…

Я скинула із себе укривало і встала. Касині очі розплющилися зовсім ненадовго, щоб побачити мене, та й заплющилися знову. Я вислизнула і, тремтячи, присіла біля каміна. Не маючи змоги зупинитись, я знову й знову думала про те, наскільки легко буде програти, про те, як накотиться на долину зеленою зажерливою хвилею темна й жахлива Пуща. Я постаралася не бачити цього, та все ж уявила собі, як у Дверніку здіймається серцедерево, розлоге та страшне, як оте жахливе дерево в Поросні за кордонами Пущі, а всі, кого я любила, заплутались під його хапливим корінням.

Я підвелася й побігла сходами геть від власної уяви. У великій залі в бійницях було темно; ззовні не долинало навіть уривка пісні. Усі вояки спали. Я пробиралася далі, повз лабораторію та бібліотеку, за дверима яких досі мерехтіли зелені, фіалкові й сині вогники. Проте вони були порожні; там не було нікого, на кого я могла би нагримати, нікого, хто міг би огризнутися на мене у відповідь і сказати мені, що я поводжуся по-дурному. Я пройшла ще один проліт і зупинилася на краю наступного майданчика, біля торочкуватого кінця довгого килима. З-під найдальших дверей, у кінці коридору, було видно слабенький зблиск. Я ще ніколи не ходила туди, у бік особистої спальні Саркана. Колись це була світлиця велетня.

Килим був товстий і темний, зі вплетеним візерунком із золотаво-жовтої нитки. Візерунок складався з однієї лінії та починався тугою спіраллю, схожою на завиток хвоста ящірки. Золотава лінія, розкручуючись, товщала, а тоді крутилася вперед і назад уздовж килима, майже як стежина, ведучи в тіні далі по коридору. Мої ноги глибоко вгрузали у м’яку вовну. Я йшла за золотавою лінією, а вона тим часом розширювалася в мене під ногами й на ній з’явився візерунок, схожий на луску, що злегка виблискувала. Я пройшла повз гостьові кімнати (двоє дверей навпроти одне одних), а за ними коридор довкола мене потемнішав.

Я відчувала вітер, що дув мені в обличчя. Візерунок на килимі набував чіткіших обрисів. Я пройшла однією величезною кінцівкою з пазурами кольору слонової кістки та розмахом блідо-золотавих крил із темно-брунатними прожилками.

Вітер став холоднішим. Стіни зникли, розчинившись у пітьмі. Килим розширився та зрештою заповнив усю ділянку коридору, яку я бачила, і тягнувся далі. Він більше не здавався вовняним. Я стояла на теплих лусочках, що накладались одна на одну, м’яких, наче шкіра; вони здіймалися та опускалися в мене під ногами. Від невидимих стін печери луною відбивався звук дихання. Моєму серцю хотілося гупати з несвідомого жаху. Мої ноги хотіли повернутися й побігти.

Натомість я заплющила очі. Я вже знала вежу, знала, який завдовжки має бути коридор. Я зробила ще три кроки лускатою спиною, а тоді повернулася й витягнула руку, тягнучись до дверей, які, як я знала, були там. Мої пальці знайшли дверну ручку; під моїми пальцями опинився теплий метал. Я знову розплющила очі — і я знову була в коридорі й дивилася на двері. Ще за кілька кроків коридор і килим закінчувалися. Золотавий візерунок розвертався, а з голови, наповненої рядами сріблястих зубів, на мене дивилося блискуче зелене око, чекаючи на будь-кого, хто не знатиме, де повернутись.

Я відчинила двері. Вони тихо гойднулися. Кімната була невеликою. Ліжко було маленьким і вузьким, мало балдахін і запони з червоного оксамиту; перед каміном стояло одне-єдине чудово вирізьблене крісло, а на маленькому столику поруч з ним лежала одна книжка та стояв один келих вина, наповнений до половини. Від вогню лишилися тільки червоні вуглики, а лампи не світили. Я пішла до ліжка та відсунула запону. Саркан спав, розтягнувшись на ліжку, так і не знявши штанів і просторої сорочки, — лише кожуха скинув. Я стояла, тримаючи запону. Він прокинувся та кліпнув на мене, на мить лишившись без захисту, надто приголомшений для обурення, наче ніколи не уявляв, що хтось може вдертися до нього. Він мав настільки спантеличений вигляд, що мені вже не хотілося на нього кричати.

— Як ти… — промовив він, спершись на лікоть; у ньому нарешті пробуджувалось обурення. А я штовхнула його назад і поцілувала.

Він видав здивований звук біля моїх вуст і схопив мене за руки, стримуючи мене.

— Послухай, неможливе ти створіння, — заговорив він, — я на століття з лишком старший за…

— Ох, помовч, — нетерпляче сказала я; це ж треба було обрати таке виправдання. Я незграбно залізла на високе ліжко збоку та видерлася на нього, прим’явши товсту перину. Пильно глянула вниз. — Ти що, хочеш, щоб я пішла?

Він зміцнив хватку в мене на руках. У обличчя мені він не дивився. Якусь мить він не говорив. А тоді грубо сказав:

— Ні.

Потім же він натомість потягнув мене вниз до себе; його вуста були солодкі, гарячі й чудові, вони стирали все. Мені більше не потрібно було думати. Серцедерево спалахнуло з гучним тріском і зникло. Був лише жар його рук, які ковзали моїми захололими голими руками, змушуючи мене знову дрижати всім тілом. Однією рукою він огорнув мене, міцно стиснувши. Він схопив мене за талію та стягнув з мене сорочку, що вже спадала. Я нахилила голову, витягаючи її, та звільнила руки від рукавів, моє волосся розсипалося в мене на плечах, а він застогнав і сховав обличчя в його скуйовдженому безладі, цілуючи мене крізь нього — мою шию, мої плечі, мої груди.

Я притислася до нього, задихана, щаслива й сповнена нехитрого безневинного жаху. Мені й на думку не спадало, що він… його язик ковзнув моїм соском і втягнув його в рот, а я злегка здригнулася та вчепилася йому у волосся, мабуть, боляче. Він відхилився (раптовий холод на моїй шкірі став яскравим потрясінням) і сказав: «Аґ­нєшко», — низьким і глибоким голосом із ноткою чогось, дуже схожого на відчай, неначе досі хотів накричати на мене, але не міг.

Він перекотив нас у ліжку та кинув мене на подушки під собою. Я гарячково схопилася за його сорочку й несамовито потягнула. Він сів і скинув її через голову, а я відкинула голову назад і витріщилася на балдахін, тим часом як він рвучко підіймав нестерпну купу моїх спідниць. Я відчувала відчайдушну жадобу, вкрай потребувала його рук. Постаралася не запам’ятати той разючий, досконалий момент, коли його палець так довго ковзав у мене між ногами; але я таки запам’ятала. Він злегка торкнувся мене кісточками пальців, і цей солодкий струс ізнову пройшов мною. Я дуже сильно задрижала всім тілом і несвідомо стиснула стегна довкола його руки. Мені хотілося сказати йому, щоб він поквапився, діяв повільно, робив і те, й інше водночас.

Запона знову впала. Він хилився наді мною, його очі лиш виблискували в темному обмеженому просторі ліжка, і він, стежачи за моїм обличчям, був люто напруженим. Він іще міг потерти мене великим пальцем, зовсім трохи. Він провів ним лише один раз. Із глибини моєї горлянки піднявся звук, чи то зітхання, чи то стогін, і він нахилився та поцілував мене так, наче хотів його зжерти, зловити його власними вустами.

Він знову ворухнув великим пальцем, і я перестала стискатися. Він схопився за мої стегна та розсунув їх, закинувши мою ногу собі на стан; при цьому він не відводив від мене пожадливого погляду.

Так, — палко сказала я, намагаючись рухатися разом з ним, але він і далі пестив мене пальцями. — Саркане.

— Звісно, попросити трішки терпіння — це не занадто, — сказав він, виблискуючи чорними очима. Я зло глянула на нього, але тоді він лагідно погладив мене знову, занурив у мене пальці; він знову й знову проводив довгу лінію між моїми стегнами, описуючи коло вгорі. Він ставив мені запитання, відповіді на яке я не знала, аж раптом дізналась; я раптом стиснулася, витиснута і мокра, відчуваючи дотик його рук.

Я, тремтячи, відкинулася на подушки. Запустила руки до безладно заплутаного волосся та притиснула їх до вологого чола, важко дихаючи.

— Ох, — вимовила я. — Ох.

— Отак, — промовив він, неприховано задоволений собою, а я сіла та пхнула його назад на ліжко в інший бік.

Я схопилася за пояс його штанів — він і досі був у штанях! — і промовила:

Гулвад.

Вони раптово розчинилися в повітрі, і я закинула спідниці слідом за ними. Він лежав голий піді мною, довгий і худорлявий, раптово примруживши очі; він поклав руки мені на стегна, а з його обличчя зникла усмішка. Я забралася на нього.

— Саркане, — мовила я, затримавши дим і грім його імені в себе в роті, як трофей, і плавно опустилася на нього. Він міцно заплющив очі; можна було подумати, що йому боляче. Усе моє тіло видавалося дивовижно важким, а насолода досі проходила мною дедалі ширшими брижами, якимось тугим болем. Мені подобалося відчувати його глибоко в собі. Він протяжно нерівно дихав і задихався. Його великі пальці сильно тиснули мені на стегна.

Я трималася за його плечі та гойдалася на ньому.

— Саркане, — мовила я знову; я перекотила його ім’я в себе на язиці, дослідила всі його довгі темні куточки, глибоко сховані частинки, а він безпорадно застогнав і піднявся навпроти мене. Я огорнула ногами його стан, зачепившись, а він міцно охопив мене рукою й поклав на ліжко.

Я зручненько вляглася калачиком біля нього, щоб вміститися на маленькому ліжку, переводячи дух. Його рука була у мене в волоссі, а його обличчя, що пильно дивилося вгору, на балдахін, було дивно спантеличеним, неначе він ніяк не міг згадати, як же це все сталося. Руки та ноги в мене були дуже сонні, такі важкі, ніби підіймати їх довелося б лебідкою. Я лягла біля нього та нарешті запитала:

— Чому ти нас брав?

Його пальці байдуже проходили крізь моє волосся, розплутуючи вузли. Враз вони зупинилися. За мить він зітхнув під моєю щокою.

— Ви прив’язані до долини, усі ви; народжені та виховані тут, — сказав він. — Вона за вас тримається. Проте це, своєю чергою, саме по собі є каналом, і я міг користуватися ним, щоб потроху викачувати силу з Пущі.

Він підняв руку та рівно провів нею в повітрі над нашими головами, а за змахом його долоні виник сріблястий візерунок — кістяк картини в моїй кімнаті, мапа з чарівних ліній, що проходили долиною. Вони йшли за довгою яскравою стежкою Веретена та всіх його маленьких приток, які приходили з гір, а Ольшанка та всі наші села були позначені мерехтливими зірками.

Лінії мене чомусь не здивували; здавалось, я завжди знала, що це там, під поверхнею. Сплеск відра з водою, що відлунює вгору з глибокого колодязя на сільському майдані Дверніка; буркотіння Веретена, що шпарко біжить улітку. Вони були сповнені чарів, сили, яку можна було черпати. Тож він вирізав зрошувальні канали, щоб відвести її ще, перш ніж нею зможе заволодіти Пуща.

— Та навіщо тобі була потрібна одна з нас? — запитала я, досі спантеличена. — Ти ж міг просто… — я зігнула долоню у пригорщу.

— Не будучи прив’язаний до долини сам — ні, — відповів він, неначе цього пояснення було цілком достатньо. Я нерухомо застигла біля нього, і в мені здійнялося сум’яття. — Тобі не потрібно бентежитися, — додав він, жахливо помилившись у розумінні. — Якщо нам удасться пережити цей день, ми знайдемо спосіб виплутати тебе з цього.

Він провів долонею назад над сріблястими лініями, стираючи їх знову. Ми більше не говорили — я не знала, що сказати. За якийсь час його дихання вирівнялося під моєю щокою. Нас звідусіль оточила непроглядна пітьма важких оксамитових запон, неначе ми лежали всередині його замурованого серця. Я вже не відчувала міцної хватки страху, але мені натомість боліло. В очах пекло кілька сльозинок, гарячих і жалючих, ніби вони намагалися вимити якусь тріску, та їх для цього було не достатньо. Я мало не шкодувала, що не пішла нагору.

Я насправді не думала про те, що буде після, після того, як ми зупинимо Пущу та виживемо; здавалося, думати, що буде після чогось настільки неможливого, безглуздо. Але тепер я усвідомила, що зовсім не продумавши це, мало не уявила місце для себе тут, у вежі. Свою маленьку кімнатку нагорі, як я радісно нишпорю лабораторією та бібліотекою, знущаюся із Саркана привидом-нечупарою, що лишає свої книжки не на місці й нагло відчиняє його великі двері, а ще змушує його ходити на весняні гуляння та залишатися достатньо довго для одного-двох танців.

Я вже знала, не маючи потреби виражати це словами, що мені більше немає місця в домі моєї матері. Проте я знала, що також не хочу проводити свої дні у блуканнях світом на збудованій на ніжках хатинці, як розповідали казки про Ягу, чи в королівському замку. Кася хотіла бути вільною, мріяла про те, щоб їй був відкритий увесь широкий світ. Зі мною такого ніколи не було.

Та мені також не могло бути місця тут, із ним. Саркан замкнувся в цій вежі, забирав нас одну за одною; він користався з нашого зв’язку, а все заради того, щоб йому не довелося встановлювати такий самому. Він не просто так ніколи не спускався в долину. Мені не було потрібно, аби він казав мені, що не може прийти до Ольшанки та потанцювати в хороводі, не пустивши коріння сам, а він його не хотів. Він століття тримався осторонь за цими кам’яними стінами, сповненими давніх чарів. Можливо, він дозволить увійти мені, та йому потрібно буде замкнути двері за мною знову. Врешті-решт він уже робив це. Я виготовила собі мотузку з шовкових суконь і чарів, щоб вийти, та я не могла змусити його вилізти з вікна, якщо він цього не хотів.

Я відсіла від нього. Його рука випорснула з мого волосся. Я розсунула задушливу запону й вислизнула з ліжка, взявши з собою одне з простирадл, аби обгорнутися. Пішла до вікна, відчинила віконниці й висунула голову і плечі на відкрите нічне повітря, бажаючи відчути вітерець на обличчі. Він не прийшов; повітря довкола вежі було спокійним. Дуже спокійним.

Я зупинилася, вчепившись руками за кам’яне підвіконня. Була середина ночі, було ще зовсім темно, більшість багать, на яких щось готували, згасли або були пригашені на ніч. Я не бачила нічого на землі внизу. Послухала старі кам’яні голоси стін, які ми побудували, та почула, про що вони стривожено шепочуть.

Я швидко кинулася назад до ліжка й розбудила Саркана, поштурхавши.

— Щось не так, — сказала я.

Ми похапцем одяглися; «ванасталем» виростило чисті спідниці від моїх гомілок угору та зашнурувало в мене на талії свіжий ліф. Саркан тримав у руках мильну бульбашку, маленьку копію одного зі своїх вартових, читаючи їй повідомлення:

— Владе, швидко піднімай своїх людей: там намагаються щось зробити під покровом ночі.

Він запустив її з вікна, дмухнувши, і ми побігли; доки ми досягли бібліотеки, у шанцях унизу вже повсюди запалювали смолоскипи й ліхтарі.

Утім, у Марековому таборі їх майже не було, крім тих, які тримали нечисленні вартові, та ще однієї лампи, що сяяла всередині його шатра.

— Так, — промовив Саркан. — Він щось робить.

Він повернувся до столу й виклав із півдесятка томів про оборонні чари. Проте я залишилася біля вікна та вдивлялася вниз, суплячись. Я відчувала, як збираються чари, схожі на Солині, та було й щось інше, щось, що повільно рухалось у глибині. Я досі нічого не бачила. Лише кількох вартових на сторожі.

Усередині Марекового шатра між ліхтарем і стіною пройшла якась постать і кинула на стіну тінь, якесь обличчя у профіль — жіночу голову з високо нагромадженим волоссям і гострі вершини обруча на ній. Я, задихаючись, відсахнулася від вікна, ніби вона мене побачила. Саркан здивовано подивився на мене у відповідь.

— Вона тут, — сказала я. — Королева тут.

Часу на роздуми про те, що це означає, не було. Марекові гармати жахливо заревли бризками жовтогарячого вогню, а коли перші гарматні ядра врізались у зовнішню стіну, полетіли грудки землі. Я почула, як Соля гучно кричить, а тоді світло спалахнуло в усьому Марековому таборі: люди жбурляли вугілля в солом’яні матраци й трут, які розклали в ряд.

Навпроти моєї кам’яної стіни раптово з’явилася стіна з полум’я, а за нею стояв Соля; його білі шати були заплямовані жовтогарячим і червоним світлом, що здіймалося з його широко розведених рук. Обличчя в нього скривилося від натуги, неначе він підіймав щось важке. Я не чула його слів за ревом вогню, та він читав якесь заклинання.

— Спробуй зробити щось із цим вогнем, — сказав мені Саркан, швидко позирнувши один раз униз. Він різко повернувся до свого столу та витягнув один із десятка сувоїв, які приготував учора, — заклинання для ослаблення гарматного вогню.

— Але що… — почала я, та він уже читав, довгі заплутані склади текли музикою, а в мене скінчився час на запитання. Зовні Соля зігнув коліна та підняв руки так, ніби кидав великий м’яч. Уся вогненна стіна підскочила у повітря та кинулася за стіну до шанця, в якому зігнулися баронові люди.

Їхні репет і крики здійнялися разом із тріском полум’я, і я на якусь мить завмерла. Небо вгорі було широке й надто вже ясне, всіяне зорями від краю до краю, і ніде не було жодної хмаринки, з якої я могла б витиснути дощ. У відчаї я побігла до глека з водою — подумала, що, можливо, якщо я здатна виростити бурю з однієї хмари, то можу виростити і хмару з краплини.

Я налила води собі у зігнуту долоню та прошепотіла над нею заклинання дощу, кажучи краплям, що вони можуть бути дощем, вони можуть бути бурею, рясною зливою, доки у мене на долоні не замерехтіла твердою ртуттю калюжка. Я викинула свою пригорщу води з вікна, і вона таки стала дощем — непевним громом і одним-єдиним потоком води, який пролився просто у шанець, придушивши вогонь в одному місці.

Тим часом не переставали ревти гармати. Саркан тепер стояв поряд зі мною біля вікна, тримаючи щит проти них, але кожне гупання било по ньому ударом. Жовтогаряче полум’я освітлювало його обличчя знизу та сяяло на його зціплених зубах, тим часом як він гарчав від поштовхів. Мені хотілося б поговорити з ним між гарматними пострілами, запитати, чи все в нас гаразд: я не розуміла, у кого добре йдуть справи — у нас чи в них.

Але вогонь у шанці й досі палав. Я продовжила кидатися дощем, але творити дощ із води у пригорщах було важко і ставало дедалі важче. Повітря довкола мене висохло та запеклось, а мої шкіра й волосся захрустіли, як узимку, ніби я висотувала всю вологу до краплі навколо себе, а зливи вражали вогонь лише частинами. Баронові люди з усіх сил намагалися допомогти, збиваючи полум’я намоченими плащами.

Потім дві гармати заревли водночас. Але цього разу летючі залізні ядра засяяли синьо-зеленим вогнем, який тягнувся за ними обома, наче за кометами. Саркана сильно кинуло назад, і він ударився об стіл, край якого врізався йому в бік. Він захитався, кашляючи, а заклинання урвалося. Два ядра прорвали його щит та майже повільно, наче ніж, що проштовхується в недостиглий плід, занурились у стіну. Довкола них камінь, здавалося, мало не танув, а по краях було червоне сяйво. Вони зникли всередині стіни, а тоді розірвалися, двічі приглушено заревівши. Угору злетіла величезна хмара землі; уламки каменю кинуло так різко, що я почула, як вони стукають об стіни самої вежі, а просто посеред стіни з’явився пролом.

Марек підкинув списа у повітря та заревів:

— Уперед!

Я не могла зрозуміти, чому хтось став би цього слухатися: вогонь і досі скакав і сичав крізь отой щербатий отвір попри все моє старання, а бійці, палаючи, кричали. Проте його таки послухалися: в атаку, у вогненний хаос шанця, пішов цілий потік вояків зі списами напоготові.

Саркан підвівся з-за столу й повернувся до вікна, стерши з носа та губи цівку крові.

— Він вирішив удатися до марнотратства, — похмуро заявив він. — Кожне з цих гарматних ядер кувалося протягом десятиліття. У Польні їх менше десяти.

— Мені треба ще води! — сказала я і, вхопивши Саркана за руку, затягнула його разом із собою в заклинання. Я відчувала, як йому хочеться запротестувати: він не приготував заклинання, яке пасувало б до мого. Проте він роздратовано забурмотів собі під ніс, а потім дав мені простеньку примовку, одну з найперших, яких намагався мене навчити; вона мала заповнювати склянку водою з колодязя далеко під нами. Він був страшенно невдоволений, коли я або розхлюпувала воду по всьому його столу, або заледве витягала уривчасту цівочку. Коли він вимовив заклинання, вода плавно піднялася з брижами до самісінького вінця мого глека, а я проспівала своє заклинання дощу всьому глеку та колодязю внизу, усій тій глибокій, холодній, сплячій воді, а потім виплеснула весь глек із вікна.

Якусь мить я нічого не бачила: вітер із завиванням бризнув кусючим зимовим дощем у моє обличчя й очі. Я витерла обличчя руками. Унизу, у шанці, злива повністю загасила полум’я, лишилися хіба невеличкі мерехтливі ділянки, а бійці в обладунках з обох боків ковзали, валячись із ніг, і падали в несподіваному потоці по кісточки. З отвору в стіні щедро лився бруд, а після того, як вогонь зник, баронові люди стали набиватись у пролом разом зі своїми піками, заповнюючи його наїжаченими вістрями та відпихаючи назад бійців, які намагалися ввійти. Я з полегшенням опустилася, притулившись до підвіконня: ми зупинили вогонь Солі, ми зупинили наступ Марека. Він уже витратив так багато чарів, однозначно більше, ніж міг собі дозволити, а ми все одно його спинили; звісно, тепер він змінить свою думку щодо…

— Приготуйся, — мовив Саркан.

Соля вимовляв інше заклинання. Він підняв руки у повітря під кутом, виставивши вперед усі пальці та спрямувавши погляд просто уздовж них, а з кожного пальця вийшли сріблясті лінії, кожна з яких розділилася на три. Вигнуті лінії спускалися стіною, і кожна закінчувалася на іншій цілі — на оці якогось чолов’яги, на щербинці в його обладунку над горлом, на лікті його правиці, на місці просто над його серцем.

Мені здавалося, що лінії наче ніяк не діяли. Вони просто висіли у повітрі, ледь-ледь помітні у темряві. Потім одночасно тенькнули десятки луків: Марек вишикував за своїми піхотинцями три шеренги лучників. Стріли ви­йшли на сріблясті лінії та пішли ними просто до цілей.

Я виставила руку в марному протесті. Стріли летіли далі. Одразу впали тридцятеро бійців, підкошених одним ударом; усі вони захищали пролом. Марекові вояки по­пхалися в отвір і вийшли у шанець, а решта його війська скупчилася за ними. Вони вдалися до спроби відкинути баронових вояків назад до першого проходу.

За кожний дюйм доводилося добряче повоювати. Баронові люди рясно наїжачилися списами та мечами, виставленими вперед, а у вузькому просторі Марекові люди не могли напасти на них, не наразившись на клинки. Але Соля послав іще одну порцію стріл, що перелетіли за стіни до оборонців. Саркан уже відвернувся: він порпався у своїх паперах, шукаючи заклинання, яким можна було б відповісти цьому, новому, та знайти його вчасно він не міг.

Я знову виставила руку, проте цього разу спробувала те заклинання, яким скористався Дракон, аби принести Касю з гірського схилу.

Туал, туал, туал, — загукала я до струн, потягнувшись, і вони, бренькаючи, зачепилися за мої пальці. Я висунулася назовні та викинула їх униз, на стіну. Стріли полетіли за ними та вдарились об камінь, із дзеленчанням попадавши на купу.

На якусь мить мені здалося, ніби сріблясте світло просто затримується в мене на руках, відбиваючись мені на обличчя. Тоді Саркан вигукнув попередження. Крізь вік­но проходив десяток нових срібних ниток — просто до мене, йдучи до мого горла, моїх грудей, моїх очей. У мене була всього одна мить на те, щоб зібрати кінці в оберемок і наосліп відкинути їх від себе. Далі крізь вікно із дзижчанням влетіли стріли та влучили туди, куди я закинула лінії — у книжкову шафу, у підлогу та у стілець; встромились вони глибоко, а їхні оперені кінці дрижали.

Спершу я витріщилася на всіх них, занадто приголомшена, щоб злякатися, і не розуміючи як слід, що в мене мало не влучило з десяток стріл. Зовні заревіли гармати. Я вже почала звикати до шуму; ухилилась я автоматично, не дивлячись, досі наполовину заворожена близькістю стріл. Але Саркан раптом заходився перекидати увесь стіл, а папери розлетілися, коли він гепнув на підлогу, достатньо важкий, щоб струснути стільці. Дракон затягнув мене під нього. Високий посвист гарматного ядра все наближався й наближався.

Ми мали достатньо часу, аби зрозуміти, що зараз станеться, та замало, аби щось із цим зробити. Я зіщулилася під Саркановою рукою, витріщившись на нижній бік столу; крізь важкі дерев’яні балки було видно маленькі просвіти. Тоді гарматне ядро пробило підвіконня, а відчинені шибки з тріском розлетілися на скалки. Саме ядро котилося далі, поки кам’яна підлога не зупинила його з важким гупанням; тоді воно розірвалось, і з нього ви­йшов киплячий, повзучий сірий дим.

Саркан різко затулив мені рота й носа рукою. Я затримала дихання — упізнала кам’яне заклинання. Доки сірий туман неквапом котився до нас, Саркан жестом ніби підчепив стелю, і йому в руку плавно опустилась одна з куль-вартових. Він трохи надірвав її оболонку, зробив отвір і ще одним безмовним і владним жестом запустив у кулю сірий дим, аж доки він увесь не опинився всередині, вируючи, наче хмара.

Легені в мене розривалися ще до того, як він закінчив. Крізь пробиту стіну гучно свистів вітер; книжки були розкидані, а їхні розірвані сторінки гучно шелестіли. Ми притулили стіл до відкритого пролому, щоб не випасти з вікна. Саркан підняв ганчіркою шматок розжареного гарматного ядра та потримав вартового поруч з ним, неначе наводячи пса на слід.

Меня кайжа, стоннан оліт, — сказав він вартовому і штовхнув його в нічне небо. Вартовий відлетів, а його сірість змеркнула до простого клаптика туману.

Усе це, напевно, зайняло кілька хвилин — не більше, ніж я могла стримувати дихання. Та в шанець уже набилися нові Марекові вояки, які відкинули баронових людей назад до першого тунелю. Соля закинув ще одну пор­цію стріл і відкрив для них більше місця; ба навіть більше — Марек і його лицарі їхали за ними просто за стіною, підганяючи бійців: я бачила, як вони використовують проти власних вояків канчуки і списи, спрямовуючи їх крізь пролом.

Хоч як це було жахливо, але тих, хто був у передніх лавах, мало не штовхали на клинки оборонців. За ними наступали інші вояки, і бароновим солдатам мало-помалу доводилося відходити, ніби то випихали з пляшки корок. Шанець уже був заповнений трупами — їх було дуже багато, і вони лежали один на одному. Марекові вояки навіть видиралися на їхні купи, щоб осипати баронових людей стрілами згори, наче їх не обходило, що вони стоять на тілах власних загиблих товаришів.

Із другого шанця баронові люди почали кидати за стіну Сарканові кулі із зіллям. Вони приземлялися синіми вибухами, хмарами, що розповзалися між вояків; люди, які потрапляли всередину туману, падали на коліна чи незграбно перекидалися з ошелешеними очима та повільно засинали. Проте за ними надходили нові вояки, що видиралися на них і затоптували їх, як мурах.

Дивлячись на це химерне видовище, я відчула дикий жах.

— Ми неправильно оцінили ситуацію, — промовив Саркан.

— Як це йому вдається? — запитала я тремтячим голосом. Марек, здавалося, був настільки рішуче налаштований перемогти, що його не обходило, наскільки дорогими ми зробимо стіни; він заплатить будь-яку ціну, без жодних обмежень, а вояки все йтимуть і йтимуть за ним на смерть. — Він, напевно, заражений… — я не могла уявити собі більш нічого, що дозволило б йому марнувати життя власних бійців отак, наче воду.

— Ні, — заперечив Саркан. — Марек б’ється не заради вежі. Він б’ється заради трону. Якщо він програє нам тут і зараз, ми виставимо його слабким перед магнатами. Він загнаний у куток.

Я мимохіть зрозуміла. Марек насправді був готовий змарнувати все, що мав. Жодна ціна не буде зависокою. Через те, скільки бійців і чарів він уже використав, ситуація буде ще гіршою, як тоді, коли людина після фальшивих грошей викидає справжні, бо не може змиритися зі втратою того, що вже втратила. Ми не могли просто стримати його. Нам доведеться битися з ним до останнього бійця, а він ще міг вливати їх у бій тисячами.

Гармати ще раз заревли, наче підкреслюючи жахливе осяяння, а потім — яке щастя — раптово замовкли. Сарканів плавучий вартовий впав на них і розірвався, торкнувшись розпеченого заліза. З десяток вояків, що опікувалися гарматами, застигли статуями. Один боєць завмер перед лівою гарматою, запхнувши у ствол шомпол; інші, тягнучи праву гармату назад, на місце, зігнулися над канатами, за які можна було триматися; ще дехто мав у руках гарматні ядра чи мішки. Такий собі пам’ятник незавершеній битві.

Марек негайно наказав іншим бійцям піти прибрати статуї від гармати. Вони почали відпихати й відтягувати статуї, звалюючи їх у багнюку. Побачивши, як один з них збиває зі статуй пальці, щоб висмикнути канати, я здригнулася; мені хотілося крикнути вниз, що обернені на камінь люди ще живі. Проте я не думала, що Марек цим перейматиметься.

Статуї були важкі, а робота просувалася повільно, тож ми одержали короткий перепочинок від гарматного вогню. Я знайшла опору та повернулася до Саркана.

— Чи послухав би він, — заговорила я, — якби ми запропонували здатися?

— Звісно, — відповів Саркан. — Він би негайно стратив нас обох, а видати дітей — це все одно, що перерізати їм горлянки, але послухати він був би дуже радий, — він узявся боротися із заклинанням стріл замість мене — показав рукою та вимовив замовляння неправильного напрямку, і в зовнішню стіну влучила ще одна порція стріл зі сріблястими канатами. Він потрусив долонею та зап’ястком, опустивши очі.

— Уранці, — нарешті сказав він. — Навіть якщо Марек готовий знищити все своє військо, люди не можуть битися нескінченно, без відпочинку, їжі та питва. Якщо ми зможемо стримати їх до ранку, йому доведеться ненадовго їх відкликати. Тоді він, можливо, буде готовий до перемовин. Якщо ми зможемо стримати їх до ранку.

Ранок видавався далеким.

Ритм бою ненадовго сповільнився. На цей час баронові люди вже повністю відступили до другого шанця, заповнивши прохід трупами, щоб Марекові вояки не могли йти далі. Марек їздив на коні за стінами туди-сюди, роздратований, обурений і нетерплячий, а його бійці на очах у нього силкувалися змусити гармату вистрілити знову. Поряд із ним Соля, перейшовши на стабільний ритм, кидав у другий шанець оберемки стріл.

Кидати це заклинання йому було легше, ніж нам — його відбивати. Наконечники стріл були роботою Алоші. Вони хотіли знайти шлях до плоті, а він лише показував, куди їм прямувати. Ми ж тим часом намагалися відхилити їх від цілі, борючись не лише з його заклинанням, а й з її — із силою її волі, з ударами молота, що вбивали в залізо чари та рішучість, і навіть із природним льотом стріл. Їх відхиляння було безперервною тяжкою роботою, а тим часом Соля викидав у повітря свої срібні дорого­вкази широкими невимушеними змахами руки, наче людина, що засіває насіння. Нам із Сарканом довелося працювати по черзі; кожен із нас ловив по порції стріл за раз, і щоразу це давалося непросто. Ми не мали ні часу, ні сили на жодне інше діяння.

У цій роботі був якийсь природний ритм — відтягнути порцію стріл, наче тягнучи важку рибальську сітку, а тоді зупинитися, щоб ковтнути трохи води й відпочити, доки працює Саркан; опісля я підходила до вікна знову. Проте Соля знову й знову порушував ритм. Він викидав стріли саме через найгірший проміжок часу — достатньо часто, щоб нам між ними ніколи було присісти без необхідності підскакувати; потім же він час від часу вичікував довше, натомість кидав стріли на нас або швидко посилав одну за одною дві порції.

— Не може бути, щоб він мав нескінченний запас стріл, — промовила я, притулившись до стіни, спустошена та зболена. Поруч із лучниками були хлопчаки, які полювали на використані стріли, витягаючи їх із трупів і стін, у яких вони застрягли, та відносячи їх назад для нових пострілів.

— Ні, — відповів Саркан, дещо відчужений і далекий; він також замкнувся у собі через невпинний витік чарів. — Але він викидає їх потроху. Мабуть, їх йому вистачить, щоб протриматися до ранку.

Відстоявши наступну свою чергу, Саркан ненадовго вийшов із кімнати й приніс закупорений скляний слоїк із лабораторії, повний вишень у сиропі. На столі у віддаленому кутку бібліотеки він тримав великий срібний самовар, у якому ніколи не закінчувався чай; він пережив руйнацію, заподіяну гарматним ядром, хоча тендітна скляночка впала й розбилася. Натомість він налив чаю у дві мірні миски та підсунув слоїк із вишнями до мене.

Це були черешні темного винно-червоного кольору із садів під Вьосною, що посередині долини, зацукровані та заспиртовані. Я підмішала дві повнісінькі ложки й жадібно вилизала ложку дочиста. Для мене вони мали смак домівки, та ще повільних чарів долини, що спочивали в них. Він же вмочив собі лише три з них, обачно та виважено, а ложку витер об вінце слоїка, неначе й тепер проявляв обережність, аби не з’їсти забагато. Я поглянула вбік і радо випила свій чай, узявшись за миску обома руками. Ніч була теплою, та я відчувала, що змерзла до кісток.

— Приляж і поспи трохи, — запропонував Саркан. — Він, мабуть, спробує зробити останній ривок перед самим ранком.

Гармати, нарешті, уже вистрілили знову, та великої шкоди не заподіяли: як мені подумалося, усі бійці, які дійсно знали, як їх обслуговувати, були уражені кам’яним заклинанням. Кілька ядер не долетіло, приземлившись посеред Марекових же людей, або пролетіли надто далеко й повністю оминули вежу. Стіни трималися. Баронові люди вкрили другий шанець піками та держаками списів, а тоді накрили їх своїми ковдрами й наметами, ховаючись від стріл.

Я почувалася повільною навіть після чаю, стомленою і тупою, наче ніж, яким різали дерево. Я склала килимок один раз, аби зробити постіль, і прилягти на нього було надзвичайно приємно. Але сон не приходив. Срібні спалахи стріл освітлювали віконну раму згори через довгі нерівні проміжки часу. Бурмотіння Сарканового голосу, що відвертало їх, здавалося далеким. Його обличчя було приховане тінями, а профіль різко виділявся на тлі стіни. Підлога вежі в мене під щокою та вухом ледь помітно дрижала від бою, наче від далекої важкої ходи гіганта, що наближався.

Я заплющила очі й спробувала думати лише про власне дихання. Можливо, я поспала якусь мить; потім я впала уві сні та одразу раптово сіла. Саркан дивився вниз крізь розбите вікно. Стріли вже не літали. Я підвелася й долучилася до нього.

Лицарі та слуги товклися довкола Марекового намету, наче стривожені бджоли. Королева вже вийшла з намету. Вона була у броні — у короткій кольчузі на простій білій сорочці, а в одній руці тримала меч. Марек під’їхав до неї та нахилився вниз, заговоривши. Вона підняла на нього погляд; її обличчя було ясним і сталево-суворим.

— Вони віддадуть дітей Пущі, як віддав мене їй Василій! — гукнула вона до нього, і її голос пролунав достатньо гучно, щоб його можна було почути. — Хай спершу розітнуть мене!

Марек завагався, а тоді зіскочив із коня та наказав принести йому щит; він і сам оголив меча. Решта його лицарів спішувалися неподалік, а Соля був поруч із ним. Я безпорадно поглянула на Саркана. Мені майже здавалося, що Марек, довівши до загибелі стільки своїх людей, заслуговує смерті; але якщо він і справді в це вірив, якщо він думав, що ми плануємо зробити з дітьми щось жахливе…

— Як він міг у це повірити? — запитала я.

— Як він міг переконати себе в тому, що все інше було збігом? — мовив Саркан, уже підійшовши до своїх книжкових полиць. — Це — брехня, що пасує до його бажання, — він підняв з полиці обома руками один том, масивну книгу заввишки майже три фути. Я потягнулася, щоб йому допомогти, та мимоволі відсмикнула руки: вона мала палітурку з якоїсь почорнілої шкіри, яка здавалася жахливою на дотик, липкою — і ця липкість не стиралася з моїх пальців.

— Так, я знаю, — сказав він, опустивши її на своє крісло для читання. — Це текст із некромантії, він жахливий. Але, як на мене, краще вже двічі використати мерців, аніж іще когось із живих.

Заклинання було записане розтягнутим старомодним шрифтом. Я спробувала допомогти йому його читати, але не змогла — відсахнулася вже від перших слів. Коренем цього заклинання була смерть; це була смерть від початку до кінця. Я навіть погляду на нього не витримувала. Дивлячись на моє страждання, Саркан роздратовано насупився.

— Ти що, розклеїлася? — поцікавився він. — Здається, ні. Що за чортівня сталася? А втім, піди спробуй їх сповільнити.

Я відскочила, рада відійти подалі від тієї книжки, та поквапилася до вікна. Я підхопила з підлоги уламки каменю та щебінь і спробувала застосувати до них заклинання дощу, так само, як застосувала його до глека з водою. На Марекових вояків зливою посипалися порох і камінці. Їм довелося сховатись, затуливши голови руками, але королева навіть не зупинилася. Вона пройшла крізь пролом у стіні; вона перелізла через трупи, а поділ її сорочки при цьому просочувався кров’ю.

Марек та його лицарі кинулися поперед неї, тримаючи щити над головами. Я заходилася кидати на них важчі камені, більші уламки, що виростали у брили, але хоча кілька з вояків і повалилися на коліна, більшість залишалася в безпеці, сховавшись під щитами. Вони дійшли до проходу й почали хапатися за трупи і прибирати їх з дороги. Баронові люди кололи їх списами. Марекові лицарі витримували удари по щитах і обладунках. І не витримували теж: півдесятка з них полягло, тіла в повних блискучих обладунках попадали мертвими. Проте вони сунули далі, утворили пролом, і королева зайшла всередину.

Я не бачила, як б’ються всередині тунелю, але там бій закінчився швидко. З проходу полилася кров, чорна у світлі смолоскипів, а потім з другого боку вийшла королева. Вона скинула чоловічу голову, яку тримала вільною рукою; шия жертви була вправно перерізана. Оборонці почали нажахано відступати від неї. Марек та його лицарі розосередилися довкола неї, рубаючи та вбиваючи, а його піхотинці заповнили шанець позаду себе. Соля викидав чари білими тріскучими потоками.

Баронові люди почали швидко відступати від королеви, перечіпляючись об власні ноги. Я вже уявляла собі Касю з мечем; це було таким само жахом. Королева здіймала меч знову та знову, колола й рубала з жорстокою практичністю, а її не дістав жоден з їхніх мечів. Марек вигукував накази. Баронові люди, що перебували всередині останньої стіни, видерлися на неї та намагалися стріляти в королеву згори. Але стріли не могли пробити їй шкіру.

Я повернулася й витягла одну зі стріл із чорним оперенням із книжкової шафи, у якій вона застрягла, одну з виготовлених Алошею стріл, якими Соля вистрілив у мене. Я віднесла її до вікна та зупинилася. У мене тремтіли руки. Я не знала, що ще робити. Жоден із них не міг її зупинити. Але… якби я вбила королеву, Марек ніколи, ніколи не послухав би нас; я так само могла б убити зараз ще й його. Якби я вбила її… Від цієї думки мені стало дивно та зле. Вона на землі видавалася маленькою і далекою, лялькою, а не людиною; її рука підіймалася та опускалася.

— Момент, — промовив Саркан. Я відступилась, діставши перепочинок і радіючи цьому, хоча мені довелося затулити собі вуха, доки він зачитував довгі непевні слова свого заклинання. Крізь вікно дихнув вітер, легенько торкнувшись моєї шкіри наче вологою, маслянистою долонею; від нього пахло гниллю та залізом. Він віяв і далі, невпинно та жахливо, а внизу, у шанцях, заворушилися незчисленні трупи й почали вставати.

Мечі вони залишили на землі. Зброї вони не потребували. Вони не намагалися завдати шкоди воякам, а просто витягували порожні руки та хапливо бралися за них, по двоє-троє на кожного. У шанцях уже було більше мерців, аніж живих, а всі мерці корилися Драконовому заклинанню. Марекові вояки шалено рубали та різали їх, але з мерців не точилася кров. Обличчя в них були невиразні, обвислі, байдужі.

Деякі з них сунули шанцем, щоб хапати лицарів, хапати королеву за руки та ноги, чіпляючись за неї. Але вона відкидала їх геть, а лицарі у своїх обладунках рубали їх палашами. Баронові люди були так само нажахані заклинанням, як і Марекові; вони рівною мірою задкували від невблаганної королеви та від мерців. А вона просувалася вперед, на них. Мерці стримували решту війська, і баронові люди клали лицарів довкола неї, проте вона не зупинялася.

На її сорочці не лишилося білого. Вона була закривавлена від землі до колін; її коротка кольчуга була забарвлена червоним. Руки в неї були червоні, обличчя в неї було закривавлене. Я поглянула уздовж стріли й торкнулась Алошиних чарів, відчула бажання стріли полетіти знову, знайти теплу живу плоть. У наконечнику стріли була щербина; я розгладила її пальцями, сплюснувши сталь так, як Алоша на моїх очах обробляла свій меч. Я вбгала в неї ще трохи чарів і відчула, як вона важчає в моїй руці, сповнена смерті.

— У стегно, — сказала я їй, боячись убивства. Звісно, цього буде достатньо, щоб просто зупинити королеву. Я націлила стрілу на неї та кинула.

Стріла пірнула вниз, летячи прямо та з радісним посвистом. Вона влучила у королевину ногу у верхній частині стегна та прорвала кольчугу. А далі вона там застрягла, до половини звисаючи з кольчуги. Крові не було. Королева витягнула стрілу та відкинула її. Вона підняла очі в бік вікна, ненадовго позирнула. Я непевно відступила. Вона повернулася до різанини.

Обличчя мені боліло так, наче вона мене вдарила, зі знайомим гострим порожнім тиском над переніссям.

— Пуща, — сказала я вголос.

— Що? — перепитав Саркан.

— Пуща, — сказала я. — Пуща в ній, — усі заклинання, які ми зачитали над королевою, всі очищення, святі реліквії, всі випробування — ніщо з них не мало значення. Я раптом упевнилася. Це Пуща дивилася на мене у відповідь. Пуща знайшла спосіб сховатися.

Я повернулася до нього.

— «Виклик», — сказала я. — Саркане, ми маємо їм показати. Марекові та Солі, усім їхнім людям. Якщо вони побачать, що її забрала Пуща…

— І ти гадаєш, що він цьому повірить? — запитав він. Проте він визирнув із вікна, а за хвилину сказав: — Гаразд. Стіни ми в будь-якому разі втратили. Пустимо тих, хто вцілів, у вежу. І будемо сподіватися, що двері протримаються достатньо довго, щоб ми вимовили заклинання.


Розділ 26 | Ті, що не мають корінн | Розділ 28