home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 24



Тоді я не могла зробити більш нічого — хіба що поспати. Алоша сказала мені лягти просто в кімнаті, попри сповнені сумніву погляди принцеси, і я заснула на м’якому вовняному килимку перед каміном; на ньому був витканий дивний візерунок, на якому танцювали дощові краплі в польоті чи, можливо, сльози. Кам’яна підлога під ним була твердою, але я була надто втомлена, щоб цим перейматись.

Я проспала весь вечір і ніч та прокинулася рано-вранці — досі втомлена, але не з такою важкою головою, а обпалені блискавкою долоні знову видавалися холодними на дотик. Чари, шепочучи, повільно текли над камінням глибоко всередині мене. Кася спала на килимку в ногах ліжка; крізь балдахін мені було видно принцесу, до якої пригорнулися двоє дітей. Обабіч дверей дрімало двоє вартових.

Алоша сиділа у кріслі біля вогню з голодним мечем на колінах і гострила його пальцем. Я відчувала шепіт її чарів, коли вона проводила подушечкою великого пальця біля леза клинка. На її темній шкірі виступила тоненька смужечка крові, хоча вона насправді й не торкалася криці, а тоді кров здійнялася слабеньким червоним туманцем і влилась у клинок. Її крісло було повернуте так, що вона повністю бачила двері й вікна, неначе стежила за ними всю ніч.

— Чого ти боїшся? — тихо спитала я її.

— Усього, — сказала вона. — Чого завгодно. Зарази в палаці: король мертвий, Балло мертвий, кронпринца заманили на поле бою, де може трапитися що завгодно. Зараз досить пізно для перших проявів обачності. Я можу не поспати кілька ночей. Тобі краще? — я кивнула. — Гаразд. Послухай мене: нам потрібно викорінити цю заразу в палаці, і швидко. Я не вірю, що ми покінчили з нею, знищивши ту книжку.

Я сіла й обхопила руками коліна.

— Саркан подумав, що річ, можливо, все ж таки в королеві. Що її, можливо… змусили допомогти тортурами, а не зараженням, — я замислилася, чи мав він рацію: можливо, королева якось вивезла потай невеличкий золотий плід, піднятий із землі в Пущі, а тепер у якомусь темному куточку палацових садів пробився крізь землю крихітний срібний паросток, розсіюючи навкруги заразу. Мені було важко уявити собі королеву настільки втраченою для всього, чим вона колись була, щоб принести Пущу із собою, щоб нацькувати її на власну родину та королівство.

Проте Алоша сказала:

— Можливо, їй би й не знадобилося довго мордуватися, щоб докластися до загибелі свого чоловіка, після того, як він кинув її в Пущі на двадцять років. І, можливо, її старшого сина теж, — додала вона, коли я заперечно здригнулась. — Як я помітила, вона утримала від фронту саме Марека. Принаймні можна спокійно твердити, що вона в центрі подій. Ти можеш накласти на неї цей свій «Виклик»?

Я мовчала. Згадала тронну залу, де подумала, чи не накласти «Виклик» на королеву. Натомість я вирішила показати двору ілюзію, театральну виставу, щоб домогтися виправдання Касі. Можливо, це все-таки було помилкою.

— Та я не думаю, що можу зробити це сама, — зі­зналась я. У мене було таке відчуття, ніби «Виклик» насправді не був призначений для самостійного зачитування — неначе правда нічого не значить, якщо нею ні з ким поділитися; правду можна кричати в порожнечу вічно й витратити на це все життя, якщо хтось не прийде та не послухає.

Алоша захитала головою.

— Нічим не можу тобі допомогти. Я не залишу принцесу й королівських дітей без охорони, доки не проведу їх без пригод до Ґідни.

Я неохоче сказала:

— Мені міг би допомогти Соля, — мені найменше хотілося читати заклинання разом з ним і давати йому якісь нові підстави й далі хапатися за мої чари, та його зір, можливо, зробив би заклинання сильнішим.

— Соля, — Алоша вимовила його ім’я дуже несхвальним тоном. — Що ж, він часом поводився як дурень, але він не дурний. Можеш так само випробувати його. Якщо ні, іди до Раґостока. Він не такий сильний, як Соля, проте він, можливо, зуміє із цим упоратися.

— Він мені допоможе? — із сумнівом промовила я, згадуючи обруч на королевиній голові. Йому я теж не дуже сподобалася.

— Якщо я так кажу, то допоможе, — заявила Алоша. — Він мій праправнук; якщо він сперечатиметься, скажи йому підійти до мене поговорити. Так, я знаю, що він осел, — додала вона, неправильно витлумачивши мій погляд, і зітхнула. — Єдина дитина з мого роду, яка показала здібності до чарів, принаймні у Польні, — вона хитнула головою. — Вони проявились у дітях і онуках моєї улюбленої онуки, та вона вийшла заміж за чоловіка з Венеції і поїхала на південь разом із ним. На те, щоб послати по одного з них, пішло би більше місяця.

— У вас багато родичів залишилося, крім них? — боязко запитала я.

— О, у мене… мабуть, шістдесят сім праправнуків? — промовила вона, замислившись на мить. — Можливо, зараз уже більше; вони потроху відходять. Кілька з них сумлінно пишуть мені щороку на зимовий сонцеворот. Більшість із них не пам’ятає, що походить від мене, якщо взагалі знає. Шкіра в них кольору молока, до якого домішано трохи чаю, та це лише не дає їм згоріти на сонці, а мій чоловік уже сто сорок років як помер, — вона розповіла про це легко, наче це вже не мало значення; гадаю, що таки не мало.

— І це все? — перепитала я. Я відчувала мало не відчай. Праправнуки, половина з них загубилась, а решта настільки далеко, що вона може охати через Раґостока та не відчувати нічого, крім легкого роздратування. Здавалося, їх недостатньо для підтримки її зв’язку зі світом.

— Я взагалі не мала іншої рідні. Моя мати була рабинею з Намібу, та вона померла, народжуючи мене, тож я про неї більше нічого не знаю. Один барон на півдні купив її у мондрійського торговця, щоб порадувати свою дружину. Вони були досить добрими до мене, навіть до того, як мій дар проявився, та це була доброта хазяїв — рідними вони не були, — вона знизала плечима. — Я час від часу заводила собі коханців, головно вояків. Але коли досягаєш певного віку, вони стають подібними до квітів: ти знаєш, що цвіт зів’яне, ще тоді, як ставиш їх у вазу.

Я мимохіть бовкнула:

— Тоді навіщо… взагалі бути тут? Чому ви переймаєтеся Польнею чи… чи взагалі чимось?

— Я не мертва, — ущипливо відповіла Алоша. — І мені завжди була до вподоби добра робота. У Польні була династія добрих королів. Вони служили своєму народові, будували книгозбірні й дороги, звели Університет, а ще воювали достатньо добре, щоб не дати своїм ворогам звоювати себе і все сплюндрувати. Вони були гідними знаряддями. Я, можливо, і пішла б, якби вони стали злими й поганими; я, звісно, не стала б давати людям у руки мечі, щоб вони йшли за тим клятим шибайголовою Мареком на десяток воєн за славу. А от Зиґмунд — він людина розважлива, та й до дружини добрий. Тому я рада допомогти йому втримати стіни.

Вона помітила жалісний вираз на моєму обличчі та з грубою добротою додала:

— Ти навчишся відчувати це не так гостро, дитино, або ж навчишся любити щось інше. Як сердешний Балло, — сказала вона з якимось непевним сумним жалем, не досить сильним, щоб назвати його скорботою. — Він сорок років прожив у монастирі, розмальовуючи рукописи, перш ніж хтось помітив, що він не старіє. Він, гадаю, завжди трохи дивувався тому, що виявився чаклуном.

Вона знову взялася за гостріння, а я вийшла з кімнати, змученіша й нещасніша, ніж до того, як запитала. Я уявила собі, як старішають мої брати, як мій маленький небіж Данушек приносить мені свій м’ячик, насупивши маленьке серйозне личко, а те личко перетворюється на старече, знеможене, зморщене, затерте роками. Усі, кого я знала, будуть поховані, а любити можна буде лише дітей їхніх дітей.

Але хай уже краще буде це, ніж не буде взагалі нікого. Краще вже ті діти бігатимуть у лісі, маючи можливість бігати там у безпеці. Якщо я буду сильною, якби мені дали сили, я могла би бути щитом для них — для своїх рідних, для Касі, для тих двох малих дітей, які спали в ліжку, та всіх інших, які спали в затінку Пущі.

Я сказала це собі та спробувала повірити в те, що цього буде достатньо, але на самоті в темних коридорах ця думка все одно видавалася холодною та гіркою. Кілька нижчих служниць вже починали займатися денною роботою, тихенько пробираючись до кімнат шляхтичів і вибираючись звідти, щоб роздмухати вогонь, так само, як і напередодні, хоча король і помер. Життя тривало.

Соля, коли я відчинила його двері, сказав:

— Нам не потрібно дбати про вогонь, Лізбето, — просто принеси нам трохи гарячого чаю та сніданок, тут є дівчина, — вогонь у нього вже палав на кількох полінах у великому кам’яному каміні.

Кімната, що йому дісталася, була геть не схожа на маленьку камеру з горгульями: йому надали кілька кімнат, кожна з яких була втричі більша за ту, в яку запхнули мене. Кам’яна підлога в нього була вкрита білими килимами, м’якими й товстими; він, напевно, тримав їх у чистоті, послуговуючись чарами. У другій кімнаті за відчиненими дверима було видно велике ліжко з балдахіном, зім’яте й неохайне. Уздовж широкої дерев’яної панелі в його ногах летів вирізьблений сокіл, око в якого було виготовлене з одного великого гладенько відшліфованого каменя золотавого кольору, а з нього визирала чорна зіниця зі щілиною.

Посеред його кімнати стояв круглий стіл, а за ним поруч із Солею сидів набурмосений Марек, розвалившись у кріслі й виклавши чоботи на стіл, у нічній сорочці та облямованому хутром халаті поверх штанів. На срібній підставці на столі стояло високе овальне дзеркало завдовжки з мою руку. За мить я усвідомила, що не дивилася під якимось дивним кутом і не бачила запони: те дзеркало взагалі показувало не відображення. Наче якесь нереальне вікно, воно виглядало в якийсь намет, посередині якого хиталася жердина, що підтримувала задрапіровані боки, тим часом як отвір попереду нього виглядав вузьким трикутником на зелене поле.

Соля напружено дивився у дзеркало, поклавши руку на раму; його очі були лише чорними колодязями зіниць і поглинали все. Марек же спостерігав за його обличчям. Жоден з них не помітив мене, доки я не підлізла їм під руки, і навіть тоді Марек ледве позирнув убік.

— Де ти була? — сказав він і додав, не чекаючи відповіді: — Перестань зникати, перш ніж мені доведеться повісити на тебе дзвоник. Росья, напевно, послала до цього замку свого шпигуна, а можливо, й півдесятка шпигунів, бо там дізналися, що ми прямуємо до Ридви. Віднині я хочу, щоб ти була біля мене.

— Я спала, — роздратовано відповіла я, а тоді згадала, що він учора втратив батька, і мені стало трохи шкода. Проте зовні він був не надто схожий на людину, що горювала. Гадаю, через те, що вони були королем і принцом, вони були один одному не батьком і сином, а кимось іншим, а ще він так і не простив своєму батькові, що той дозволив королеві зануритися в Пущу. Та я б усе одно очікувала, що побачу його з почервонілими очима — як не з любові, то із сум’яття.

— Так, добре, чим ще можна займатись, окрім сну? — кисло сказав він і знову втупився у дзеркало. — Де в біса вони всі?

— Зараз уже на полі, — байдуже відповів Соля, не відводячи очей.

— Там, де мав би бути я, якби Зиґмунд у політиці не був підлабузником, — заявив Марек.

— Ви маєте на увазі, якби Зиґмунд був повним ідіотом, яким він не є, — сказав Соля. — Він не міг би просто зараз забезпечити вам тріумф, якби не хотів разом із ним забезпечити вам корону. Запевняю вас: він знає, що в нас уже п’ятдесят магнатських голосів.

— А що з того? Якщо він не може втримати шляхту, він на це не заслуговує, — відрізав Марек, склавши руки на грудях. — Якби ж то я був там

Він ізнову тужливо поглянув на нікчемне дзеркало, тим часом як я пильно дивилася на них обох, відчуваючи дедалі більше обурення. Тож річ була не лише в тому, що Зиґмунд хвилювався, чи не віддадуть, бува, магнати трон Марекові: Марек намагався його захопити. Раптом я зрозуміла кронпринцесу, зрозуміла, чому вона поглянула на мене скоса: наскільки їй було відомо, я була союзницею Марека. Та я проковтнула перші десять зауважень, які навернулися мені на язик, і хутко сказала Солі:

— Я потребую вашої допомоги.

Завдяки цьому на мене глянуло принаймні одне з його смолянисто-чорних очей, над яким вигнулася брова.

— Я радий допомогти тобі, моя люба, і почути, як ти це говориш.

— Я хочу, щоб ви вимовили заклинання разом зі мною, — сказала я. — Нам потрібно накласти «Виклик» на королеву.

Він зупинився, куди менш радий; Марек повернувся і суворо глянув на мене.

— Що ти собі надумала тепер?

— Щось не так! — сказала я йому. — Ви не можете вдавати, ніби цього не бачили: з моменту нашого повернення одне лихо йде за іншим. Король, отець Балло, війна з Росьєю — це все задум Пущі. «Виклик» покаже нам…

— Що? — ревнув Марек, підвівшись. — Що він, на твою думку, нам покаже?

Він височів наді мною; я встояла й відкинула голову назад.

— Правду! — сказала я. — Ще й трьох днів не минуло відтоді, як ми випустили її з вежі, а король мертвий, у палаці чудовиська, а Польня воює. Ми щось упустили, — я повернулася до Солі. — Ви мені допоможете?

Соля глянув спершу на Марека, а тоді на мене; у його очах було видно, як триває процес розрахунку. Тоді він м’яко промовив:

— Королева виправдана, Аґнєшко; ми не можемо просто зачаровувати її без жодної причини, лише тому, що ти стривожена.

— Ви маєте розуміти, що щось не так! — гнівно за­явила я йому.

— Щось було не так, — поблажливо та самовдоволено відповів Соля; я б із насолодою його трусонула. Я запізніло мусила шкодувати, що не потоваришувала з ним. Я не могла його спокусити: тепер він уже чудово знав, що я не збираюся регулярно ділити з ним чари, навіть вимушено проходячи через це заради чогось важливого. — Дуже не так — ота заражена книжка, яку ти знайшла та яка тепер знищена. Немає потреби уявляти собі похмурі причини, коли ми вже знаємо якусь причину.

— А найменше Польні зараз потрібне поширення чорних пліток, — додав Марек уже спокійніше; доки він слухав Солю, ковтаючи те отруйно зручне пояснення, у нього розслаблялися плечі. Він відкинувся назад у кріслі й знову поклав на стіл ноги в чоботях. — Про мою матір чи, якщо вже на те, про тебе. Усіх магнатів викликали на похорон, і я оголошу про наші заручини, тільки-но вони зберуться.

— Що? — перепитала я. Він неначе повідомляв мені якусь не надто цікаву новину, яка зовсім трохи стосувалася мене.

— Ти це заслужила, убивши те чудовисько, та й простолюд таке обожнює. Не метушися, — додав він, навіть не дивлячись на мене. — Польня в небезпеці, і ти потрібна мені поруч.

Я лише стояла там, надто розлючена, щоб бодай спромогтися заговорити, але вони вже все одно перестали звертати на мене увагу. У дзеркалі хтось пірнав у намет. У крісло з другого боку важко опустився старий у щедро оздобленій формі та з обличчям, з усіх боків обвислим від старості: з обвислими щоками, з обвислими вусами, з мішками під очима й кутиками рота; пилюкою, що вкривала його обличчя, пробігали струмочки поту.

— Сав’єнго! — промовив Марек, схилившись уперед, із шаленою напругою. — Що відбувається? Росьянам вистачило часу укріпити свої позиції?

— Ні, — відповів старий генерал, витерши собі чоло втомленою рукою. — Вони не укріпили переправи — вони замість цього влаштували засідку на Довгому мосту.

— Ну й дурні, — напружено сказав Марек. — Без укріп­лень вони просто не зможуть утримувати переправи довше за кілька днів. За ніч надійшло ще дві тисячі рекрутів, якщо я негайно виїду з ними…

— Ми здолали їх на світанку, — відповів Сав’єнга. — Вони мертві — усі шість тисяч.

Марек зупинився, явно ошелешений: він цього не очікував. Він обмінявся поглядами із Солею, трохи насупившись, наче йому це не подобалося.

— Скількох ви втратили? — поцікавився він.

— Чотири тисячі, забагато коней. Ми їх здолали, — повторив Сав’єнга, і голос йому урвався; генерал опустився на місці. Не всі сліди на його обличчі були від поту. — Мареку, простіть мені. Мареку… ваш брат мертвий. Його вбили під час першого нападу із засідки, коли він пішов у розвідку на річку.

Я позадкувала від столу, неначе могла втекти від цих слів. Маленький хлопчик нагорі, який простягнув меч («Проблем зі мною не буде»), піднявши кругле личко. Спогад уколов мене, гострий, як ніж.

Марек затих. Його обличчя передусім було ошелешеним. Соля ще трохи поговорив із генералом. Я ледве трималася, чуючи, як вони говорять і далі. Нарешті Соля сягнув угору й накинув на дзеркало грубу тканину. Чаклун повернувся до Марека.

Отетеріння поступово зникало.

— На Бога, — сказав за мить Марек, — як на мене, краще б цього не сталося, ніж сталося так. — Соля тільки нахилив голову, дивлячись на нього з вогником в очах. — Але це все ж таки не вибір.

— Ні, — тихо погодився Соля. — Тим більше, що магнати в дорозі; ми негайно проведемо підтверджувальне голосування.

У мене в роті стало солоно: я плакала, не розуміючи цього. Я позадкувала ще далі. Мені в руку потрапила дверна ручка, і заглибини та горбки на вирізьбленій на ній яструбиній голові втиснулися мені в долоню. Я повернула її, вислизнула з дверей і тихенько зачинила їх за собою. Я стояла в коридорі й тремтіла. Алоша мала рацію. Пастка за пасткою, давно схована під товстим килимом із листя, нарешті закривалася. Крихітні сіянці виштовхували з багнюки хапливі гілки.

Пастка за пасткою.

Раптом я побігла. Я бігла, хляпаючи чобітьми об камінь, повз отетерілих слуг і яскраве вранішнє сонце в усіх вікнах. Забігши за ріг до покоїв кронпринца, я вже захекалася. Двері були зачинені, та без охорони. З-під них у коридор просочувалася ріденька сіра імла. Коли я розчахнула двері, їхня ручка в мене під рукою була гарячою.

Запона ліжка була охоплена полум’ям, а килим — обпалений; вартові незграбно лежали на підлозі мертвими. У мовчазному вузлі довкола Алоші лежало десять чоловіків. Вона жахливо обгоріла, половина обладунку розтопилася в неї на шкірі, але чомусь досі билася. За нею лежала мертвою принцеса, загороджуючи власним тілом дверцята шафи; біля її трупа була Кася — з десятком розрізів на одязі, зате з цілою шкірою. Вона тримала щербатий меч і люто махала ним на двох чоловіків, які намагалися пробитися повз неї.

Алоша утримувала решту двома довгими ножами, що дико вищали в повітрі й залишали по собі тріскучий вогонь. Вона вже покраяла їх усіх на кавалки, так, що підлога стала слизькою від крові, але вони не падали. Чоловіки були в росьїнських одностроях, але очі в них були зелені й порожні. У кімнаті пахло свіжою березовою гілкою, розламаною навпіл.

Мені хотілося закричати, заридати. Мені хотілося провести рукою по світу й стерти це все.

Гулвад, — мовила я, пхаючись руками, випихаючи ними разом із цим чари. — Гулвад, — згадуючи, як Алоша витягнула з учня Балло ту ріденьку хмарку зарази. І з чоловіків, з кожного порізу та ножової рани, потягнулися струмені чорного диму. Дим віднесло крізь відчинене вікно на сонячне світло, а тоді вони знову стали просто людьми, надто побитими, щоб жити; вони звалилися на підлогу один за одним.

Коли Алошиних нападників не стало, вона повернулася і жбурнула ножі в чоловіків, які намагалися вбити Касю. Ножі глибоко вп’ялися їм у спини, і довкола клинків заклубочилося ще більше того злого диму. Вони впали, один і другий.

Коли вони всі сконали, у кімнаті запала дивна тиша. Петлі на дверцятах шафи зарипіли; від цього звуку я підскочила. Дверцята трішечки прочинились, і Кася крутнулася до них; усередині був Сташек, який із наляканим обличчям намагався визирнути назовні, міцно тримаючи в руці свій маленький меч.

— Не дивіться, — сказала вона. Вона витягла з шафи плащ, довгий, з розкішного червоного оксамиту. Кася накрила ним голівки дітей і обняла їх. — Не дивіться, — сказала вона й міцно пригорнула їх до себе.

— Неня, — сказала маленька дівчинка.

Помовч, — наказав їй хлопчик тремтливим голосом. Я накрила собі рота обома руками й притлумила схлип.

Алоша тяжко, натужно дихала; на губах у неї булькала кров. Вона опустилася біля ліжка. Я непевним кроком вийшла вперед і потягнулася до неї, але вона відмахнулася від мене. Вона зробила рукою такий жест, ніби щось чіпляла, та сказала: «Гатол», — а тоді витягнула з повітря вбивчий меч. Руків’я вона простягнула мені.

— Хай що там у Пущі, — сказала вона, хрипко шепочучи: голос у неї з’їло полум’я. — Знайди це та вбий це. Доки не запізно.

Я незграбно взяла його та втримала. Передаючи його мені до рук, Алоша водночас сповзала на підлогу. Я вклякла поруч із нею.

— Ми маємо знайти Вербу, — сказала я.

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Іди. Виведи звідси дітей, — сказала вона. — У замку небезпечно. Іди, — вона відкинула голову на ліжко, і очі в неї заплющилися. Її груди здіймалися від зовсім неглибокого дихання.

Я підвелася, трусячись. Я знала, що вона мала рацію. Я це відчувала. Король, кронпринц, тепер принцеса. Пуща мала намір убити їх усіх, добрих королів Алоші, та ще й вирізати чаклунів Польні. Я поглянула на мертвих солдатів у росьїнських одностроях. Марек ізнову звинуватить Росью, як і мав зробити. Він надіне свою корону й рушить на схід, а коли він виріже якомога більше росьян і виснажить наше військо, Пуща поглине й його, залишивши країну розідраною, з порушеною спадкоємністю.

Я знову була в Пущі, під гілками, а та холодна сповнена ненависті сутність стежила за мною. Тиша, що запала в кімнаті, була для неї лише коротким перепочинком. Кам’яні стіни й сонячне світло не мали жодного значення. Пуща спрямувала свій погляд на нас. Пуща була тут.


Розділ 23 | Ті, що не мають корінн | Розділ 25