home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 3



Ту ніч я пролежала в ліжку зовсім без сну, згорнувшись калачиком і знову впавши у відчай. Але мені не стало легше вибратися з вежі через те, що я дужче цього захотіла. Наступного ранку я все-таки пішла до великих дверей і вперше спробувала підняти велетенський засув на них, хоч якою сміховинною була ця спроба. Звісно, я не спромоглася зрушити його й на чверть дюйма.

Унизу, у коморі, я, користаючись однією з посудин як важелем, підняла величезну залізну ляду, під якою була помийна яма, та глянула вниз. Далеко внизу замерехтів вогонь; там мені не було куди тікати. Я насилу повернула важку кришку на місце, а тоді повністю обмацала стіни обома долонями, не поминувши жодного темного куточка, у пошуках якогось отвору, якогось входу. Та якщо такий і був, я його не знайшла, а тоді сходами за моєю спиною полилося непрохане золоте світло ранку. Я мусила приготувати сніданок і понести тацю своїй загибелі.

Розкладаючи їжу — тарілку з яйцями, грінки та консерви, — я знову й знову поглядала на довгий різницький ніж, який виблискував сталлю. Його колодка стирчала з підставки, дивлячись на мене. Раніше я різала ним м’ясо; я знала, який він швидкий. Мої батьки щороку вирощували свиню. Я допомагала її різати, тримала відро для крові, але думка про те, щоб встромити ніж у людину, вже була чимось іншим, не вкладалася в голові. Тож я не стала про це роздумувати. Лише поклала ніж на тацю й пішла нагору.

Коли я прийшла до бібліотеки, він стояв біля підвіконня, повернувшись до мене спиною та роздратовано напруживши плечі. Я механічно виставляла тарілки одну за одною, доки не лишилося нічого, крім таці — таці та ножа. Моя сукня була забризкана вівсянкою та яйцем; за мить він скаже…

— Закінчи з цим, — сказав він, — і йди нагору.

— Що? — безтямно промовила я. Ніж і досі лежав під серветкою, заглушуючи всі інші мої думки, і я лише за мить зрозуміла, що мені дали відстрочку.

— Ти що, раптом оглухла? — гарикнув він. — Перестань бабратися з цими тарілками та забирайся геть. І не виходь зі своїх кімнат, доки я не викличу тебе знову.

Моя сукня була вкрита плямами та зім’ята, обернулася на руїну зі сплутаних стрічок, але він навіть не повернувся до мене. Я підхопила тацю і втекла з кімнати, не потребуючи більше жодного виправдання. Побігла сходами вгору, і мені мало не здалося, що я лечу й мені на п’яти не наступає та жахлива втома. Я ввійшла у свою кімнату, зачинила двері й зірвала із себе шовковий убір, вбралася назад у свій домотканий одяг, а тоді звалилася на ліжко з радістю та полегшенням дитини, що врятувалася від тілесного покарання.

Тоді ж я побачила, що таця впала на підлогу, а ніж лежить нічим не прикритий і виблискує. Ох. Ох, ну й дурепою я була, коли взагалі про це подумала. Він же мій пан: якби я завдяки якійсь страшній випадковості таки вбила його, мене б точно за це стратили, а моїх батьків, цілком можливо, стратили б разом зі мною. Убивство — аж ніяк не вихід; краще вже просто викинутися з вікна.

Я навіть повернулася й тужно визирнула з нього, а тоді побачила, за чим Дракон спостерігав із такою відразою. Дорогою до вежі наближалася хмара куряви. Куряву здійняв не віз, а велика крита карета — майже будинок на колесах: у запрягу — змилені коні, перед кучером — двоє вершників, і всі зодягнені в сірі з блискучою зеленню мундири. За нею їхало ще четверо вершників у подібних мундирах.

Карета, на якій був зелений герб, багатоголове чудовисько, зупинилася біля великих дверей, і всі форейтори та вартові поспіхом злізли з коней та заходилися надзвичайно жваво працювати. Коли прочинилися двері до вежі, ті велетенські двері, які я й зрушити не могла, всі вони трохи відсахнулися. Я витягнула шию, щоб глянути вниз, і побачила, як Дракон сам виходить із дверей на поріг.

Із черева карети вигулькнув чоловік: високий, золотоволосий, широкоплечий, у довгому плащі того ж таки блискучо-зеленого кольору; він без вагань скочив униз, не звернувши уваги на виставлені для нього сходинки, взявся однією рукою за меч, який тримав на долонях іще один його служник, а тоді швидко покрокував між своїми людьми до дверей, водночас закріпивши зброю на поясі.

— Карета мені осоружніша за химеру, — сказав він Драконові, достатньо чітко, щоб я почула, як його голос здіймається до мого вікна, перекриваючи пирхання й тупіт коней. — Просидів у ній цілий тиждень. Чому ти взагалі не можеш прибути до двору?

— Вашій високості доведеться мене пробачити, — холодно промовив Дракон. — Я тут зайнятий своїми обов’язками.

На той час я вже висунулася достатньо далеко, щоб можна було суто випадково випасти, геть забувши про свій біль і нещастя. Король Польні мав двох синів, але кронпринц Зиґмунд був усього-на-всього розсудливим молодиком. Він здобув добру освіту та одружився з донькою якогось графа при владі на півночі, що принесло нам союзника і порт. Вони вже мали кому передати трон — у них народився хлопчик, та ще й дівчинка на додачу; він начебто був чудовим управителем і буде чудовим королем, і нікому до нього не було діла.

Принц Марек був набагато приємнішим. Я вже чула щонайменше десяток оповідок і пісень про те, як він убив Вандалуську гідру; вони були геть несхожі між собою, та всі вони, як я була впевнена, були правдивими в усіх деталях; а ще він під час останньої війни з Росьєю вбив щонайменше трьох, чотирьох чи дев’ятьох велетнів. Він якось навіть поїхав спробувати свої сили в убивстві справжнього дракона, от тільки виявилося, що то якісь селяни вдавали, ніби на них нападає дракон, і переховували овець, яких він, як вони казали, з’їв, аби врятуватися від податків. Він же навіть не стратив їх, а вилаяв їхнього пана за те, що запровадив надто високий податок.

Він увійшов у вежу разом із Драконом, і двері за ними зачинилися; принцові люди почали таборитися на рівному полі перед дверима. Я повернулася до своєї маленької кімнатки і стала ходити колами по підлозі; врешті-решт я взяла й подалася сходами донизу, аби спробувати щось підслухати, поступово заходячи все нижче, аж доки не почула, як їхні голоси долинають з бібліотеки. Я розбирала не більш як одне слово з п’яти, але вони говорили про війни з Росьєю та про Пущу.

Я підслуховувала не надто завзято; мені було не так уже й цікаво, про що вони говорили. Значно важливішим для мене було те, що зажевріла примарна надія на порятунок: те, що Дракон виробляв зі мною, це страхітливе висмоктування життя, уже напевно порушувало королівський закон. Він казав мені не підходити, не потрапляти на очі; а що, як він так казав не лише через те, що я ганьбила його своєю неохайністю, якої він міг позбутись одним словом, а тому що не хотів, аби принц знав, чим він займається? А що, як віддатися на милість принцові, а він забере мене…

— Досить, — мовив принц Марек, і його голос утрутився в мої думки: слова долинали чіткіше, неначе він наближався до дверей. Судячи з голосу, він був сердитий. — Ти, мій батько, Зиґмунд, усі ви мекаєте, як вівці… ні, досить. Я не маю на думці нічого з цим не робити.

Я квапливо побігла назад сходами, ступаючи босоніж і якомога тихіше: гостьові кімнати були на третьому поверсі, між моєю кімнатою та бібліотекою. Я сіла в кінці сходів і почала слухати звуки їхніх чобіт на нижчих сходинках, аж поки звуки не стихли. Я не знала точно, чи стане мені духу відверто піти проти Дракона: якщо він застане мене під час спроби постукати у принцові двері, він точно зробить зі мною щось жахливе. Але він уже робив зі мною дещо жахливе. Я була впевнена, що Кася скористалася б можливістю: якби вона була тут, вона би пішла, відчинила двері, вклякла біля принцових ніг і стала благати його про порятунок, не як налякана дитина, що белькоче, а як діва з казок.

Я повернулася до своєї кімнати та прорепетирувала цю сцену, бурмочучи слова собі під ніс, тим часом як сонце заходило. А коли нарешті стало темно та пізно, я посунулася униз сходами з шаленим серцебиттям. Але я все одно боялася. Спершу я пішла вниз і подивилася, чи точно в бібліотеці та лабораторії не горить світло — Дракон уже ліг спати. На третьому поверсі під першою гостьовою кімнатою було видно помаранчеве світло від тьмяного вогника, а дверей до Драконової спальні мені не було видно зовсім; вони загубились у тінях у кінці коридору. Та я все одно завагалася на сходовому майданчику, а потім замість цього спустилася до кухонь.

Я сказала собі, що голодна. З’їла кілька шматочків хліба та сиру, аби дати собі сил, стоячи перед вогнем і трусячись, а тоді повернулася нагору. Зовсім нагору, до своєї кімнати.

Я насправді не могла змусити себе це уявити: я біля принцових дверей, я стою на колінах і виголошую вишукану промову. Я не була Касею, не була якоюсь особливою. Я б лише розплакалася та виставила себе божевільною, а він би, мабуть, викинув мене геть або ще гірше — покликав би Дракона, щоб я дістала належне покарання. Чому б він мені повірив? Селянській дівчині у домотканій сукні, нікчемній служниці у Драконовому домі, що розбудила б його посеред ночі з дикою історією про те, як мене мучить видатний чаклун?

Я розчаровано повернулася до своєї кімнати та різко зупинилася. Посеред кімнати стояв принц Марек і вивчав картину; він зняв покривало, яке я на неї накинула. Він розвернувся та оглянув мене із сумнівом на обличчі.

— Мій пане, ваша високосте, — ледь вимовила я. Прошепотіла слова так, що до нього міг долинути хіба що нерозбірливий шум.

Йому, здається, було байдуже.

— Ну, — сказав він, — ти не одна з його красунь, чи не так? — він перетнув кімнату всього двома кроками: через його присутність вона здавалася меншою. Він підсунув свою руку мені під підборіддя та повернув моє обличчя в один бік, а тоді в інший, оглядаючи його. Я тупо витріщилася на нього. Така близькість до нього дивувала та приголомшувала. Він був вищий за мене, широкий, як і годиться чоловікові, що майже не вилазить з обладунку, гарний, мов на портреті, та чисто поголений, щойно скупався; його золоте волосся темніло й вогко кучерявилося там, де починалася його шия. — Але, можливо, дорогенька, ти маєш якесь особливе вміння, що це компенсує? Він же зазвичай міркує так, хіба ні?

Його слова здавалися не жорстокими, а лише насмішкуватими, і він по-змовницьки всміхався мені згори вниз. Я геть не почувалась ображеною, лише спантеличеною такою великою увагою, ніби мене вже врятували, хоча мені й слова сказати не довелося. А тоді він засміявся, поцілував мене та спритно поліз до моїх спідниць.

Я здригнулася, мов рибина, що намагається вистрибнути із сітки, та почала боротися з ним. Це було все одно, що боротися з дверима вежі — неможливо; він навряд чи взагалі помітив мої спроби. Він знову розсміявся та поцілував мене в шию.

— Не хвилюйся, він не може заперечити, — сказав він, ніби я могла протестувати лише через це. — Він усе одно васал мого батька, хоч і любить залишатися тут, у глушині, пануючи над тобою сам-один.

Не можна сказати, що приборкання мене приносило йому задоволення. Я й досі була німою, а мій опір йому швидше полягав у безладних ударах із легким сумнівом: звісно ж, він так не може, принц Марек, герой, так не може; звісно ж, він узагалі не може хотіти мене насправді. Я не кричала, я не благала, і він, здається, майже не уявляв собі, що я опиратимуся. Гадаю, у звичайному шляхетному домі яка-небудь дуже охоча посудомийка вже забралася б до його спальні та позбавила б його клопоту, пов’язаного з пошуками. Якщо чесно, я б, можливо, і сама була б не від того, якби він відверто спитав мене та дав мені достатньо часу, щоб подолати свій подив і відповісти йому: боролась я більше несвідомо, ніж через бажання відмовити йому.

Та він усе ж таки взяв гору наді мною. Тоді я відчула справжній страх, бажаючи лише втекти; я відіпхнула його руки й уривчасто промовила:

— Принце, я не… прошу, зачекайте, — і хоча він, можливо, і не хотів опору, наразившись на нього, він не звернув уваги — тільки став іще нетерплячішим.

— Отак, отак, добре, — промовив він, неначе я — конячка, яку потрібно притримати та заспокоїти, водночас притиснувши мою руку до мого боку. На моїй домотканій сукні був зав’язаний простим бантом пояс; він уже розв’язав його, а тоді потягнув угору мої спідниці.

Я намагалася стягнути спідниці назад, відіпхнути його та звільнитися — марно. Він тримав мене з дивовижно невимушеною силою. А тоді він потягнувся до власних штанів, і я у відчаї, не думаючи, промовила вголос:

Ванасталем.

З мене непевно полилася сила. Під його руками, наче броня, зімкнулися вкриті нальотом перли та китовий вус, і він відсмикнув від мене руки та зробив крок назад, а між нами з шурхотом упала стіна оксамитових спідниць. Я, тремтячи й силкуючись перевести дух, наштовхнулася на стіну, тим часом як він витріщався на мене.

А тоді він сказав зовсім іншим голосом, тоном, який я не могла зрозуміти:

— Ти — відьма.

Я позадкувала від нього настороженою звіриною, і мені замакітрилося в голові: не вдавалось як слід подихати. Сукня врятувала мене, але корсет був задушливо туго затягнутий, спідниці — громіздкі та важкі, ніби навмисно стали такими, щоб їх неможливо було позбутися. Він підійшов до мене повільніше, витягнувши руку, зі словами: «Послухай мене…» — та я геть не мала наміру слухати. Я підхопила тацю для сніданку, яка й досі лежала на моїй шафі, та дико замахнулася в його голову. Її край гучно дзенькнув об його череп і вдарив його так, що він хитнувся вбік. Я схопила її обома руками, підняла її та у відчаї сліпо замахнулася ще раз і ще.

Я й досі махала, коли різко відчинилися двері й уві­йшов Дракон у довгому величному халаті, який він накинув на нічну сорочку, та з лютими очима. Він зробив один крок у кімнату й зупинився, витріщившись. Я теж зупинилася, важко дихаючи, з досі піднятою в замаху тацею. Принц уже впав на коліна переді мною. Його обличчям стікали переплетені цівки крові, а на чолі було видно криваві синці. Очі в нього були заплющені. Він гепнувся переді мною на підлогу непритомний.

Дракон оглянув цю сцену, подивився на мене й сказав:

— Ідіотко, що ж ти тепер наробила?

Ми разом поклали принца на моє вузьке ліжко. Його обличчя вже чорнішало від синців; таця на підлозі була добряче зім’ята вигином його черепа.

— Чудово, — вимовив Дракон крізь зуби, оглядаючи його; коли принц підняв повіки, його вирячені очі були дивними та тьмяними, а рука, піднявшись, мляво впала назад на ліжко та звисла збоку.

Я стояла та дивилася, ледь дихаючи через ліф; моя відчайдушна лють зникла, і лишився тільки жах. Хоч яким дивним це може здатись, я боялася не тільки того, що зі мною станеться — я не бажала принцові смерті. Він і досі наполовину уявлявся мені блискучим героєм з легенди, химерно переплетеним із тим чудовиськом, яке щойно мене мацало.

— Він не… він не…

— Якщо не бажаєш чоловікові смерті, не бий його кілька разів по голові, — рявкнув Дракон. — Спустися в лабораторію та принеси мені жовтий еліксир у прозорому флаконі з полиці у віддаленому кінці. Не червоний і не фіалковий, і постарайся по змозі не розбити його, несучи вгору сходами, якщо не хочеш спробувати переконати короля, що твоя цнота була варта життя його сина.

Він поклав руки принцові на голову та почав тихенько наспівувати слова, що, тремтячи, проходили моїм хребтом. Я побігла до сходів, підхопивши спідниці. Принесла еліксир нагору за якихось кілька секунд, задихаючись від поспіху та тисняви корсета, і побачила, що Дракон і досі працює: він не перестав наспівувати, лише нетерпляче витягнув до мене руку, підкликавши різким жестом; я поклала флакон йому в руку. Він витягнув корок пальцями однієї руки та влив ковток принцові в рот.

Запах еліксир мав жахливий — наче у гнилої риби; я мало не задихнулася від нудоти, просто стоячи поруч. Дракон грубим жестом повернув мені флакон і корок, навіть не глянувши, і мені довелося затримати дихання, щоб закрити посудину. Він обома руками утримував принцові щелепу, щоб рот не відкрився. Попри непритомність і поранення, принц смикнувся та спробував плюнути. Еліксир чомусь сяяв у нього в роті, настільки яскраво, що мені було видно його щелепу та зуби, окреслені, мов у черепа.

Мені вдалося закоркувати флакон знову, не виблювавши, а тоді я кинулася на допомогу — затиснула принцові ніс, і за мить він нарешті ковтнув. Блискуче сяйво пішло його горлом до живота. Мені було видно, як воно проходить усім його тілом у вигляді світла під одягом, відходячи до рук і ніг і розріджуючись, аж доки воно нарешті не згасло, надто тьмяне, щоб розгледіти.

Дракон відпустив принцову голову та перестав наспівувати заклинання. Він осів, притулившись спиною до стіни із заплющеними очима; він мав такий виснажений вигляд, яким я його жодного разу не бачила. Я стояла, боязко нависаючи над ліжком, над ними обома, і нарешті бовкнула:

— Він таки…

— Не завдяки тобі, — сказав Дракон, але й це було достатньо добре; я опустилася на землю у своїй купі кремового оксамиту та прикрила голову руками, обрамленими вишитим золотим мереживом.

— А тепер, гадаю, ти будеш рюмсати, — сказав Дракон у мене над головою. — Про що ти думала? Чому ти залізла в ту сміховинну сукню, якщо не хотіла його зваблювати?

— Це було краще, ніж залишатися в тій, яку він з мене зірвав! — скрикнула я, піднявши голову — аж ніяк не у сльозах; я на той час уже пролила всі сльози, і мені залишилася тільки злість. — Я не з власної волі у цій…

Я зупинилася з важкою складкою шовку в руках, витріщившись на неї. Дракона не було ніде поблизу; він не скористався жодними чарами, не вимовив жодного заклинання.

— Що ви зі мною зробили? — прошепотіла я. — Він сказав… він назвав мене відьмою. Ви зробили з мене відьму.

Дракон пирхнув.

— Якби я вмів робити відьом, я б точно не обрав як матеріал придуркувату селянку. Я нічого з тобою не зробив — лише спробував убити кілька нещасних примов у твій майже непроникний череп, — він насилу піднявся з ліжка, засичавши від утоми, подібно до того, як я мучилася протягом тих жахливих тижнів, доки він…

Доки він навчав мене чародійства. Досі не вставши з колін, я підняла на нього очі, ошелешена, та все ж мимоволі починаючи вірити.

— Але навіщо вам тоді мене вчити?

— Я був би дуже радий залишити тебе гнити у твоєму крихітному сільці, та вибір у мене був до болю обмежений, — побачивши мій невиразний погляд, він спохмурнів. — Тих, хто має дар, потрібно навчати: цього вимагає королівський закон. Хай там як, я був би недоумком, якби лишив тебе там, наче достиглу сливу, поки що-небудь не вилізло б із Пущі та не з’їло б тебе, а тоді не обернулося б на дійсно надзвичайний жах.

Я вражено відсахнулася від цієї думки, а він тим часом повернув нахмурене обличчя до принца, який щойно трохи застогнав і поворухнувся уві сні: почав прокидатися, піднявши нетверду руку, аби потерти собі обличчя. Я сяк-так звелася на ноги та сторожко відійшла від ліжка, наблизившись до Дракона.

— Ось, — промовив Дракон. — Калікуал. Це краще, ніж бити коханців до непритомності.

Він очікувально глянув на мене. Я витріщилася на нього, тоді на принца, який поволі оживав, а тоді знову на нього.

— Якби я не була відьмою, — сказала я, — якби я не була відьмою, чи дозволили б ви мені… чи могла б я поїхати додому? Хіба ви не могли б забрати це з мене?

Він мовчав. Я вже звикла до суперечливості його чаклунського обличчя, молодого та старого водночас. Попри всі свої роки, він мав складки лише біля кутиків очей, одну-єдину зморшку між бровами, гострі мімічні зморшки довкола рота — і більше нічого. Він рухався як молодий, а якщо люди з віком м’якшають або добрішають, то з ним цього явно не сталося. Та зараз його очі на мить стали відверто старими й дуже дивними.

— Ні, — сказав він, і я йому повірила.

Далі він оговтався і показав пальцем; я повернулася й побачила, як принц підіймається на лікоть і кліпає на нас обох, досі оторопілий, нічого не знаючи, та в мене на очах на його обличчя повернулася іскра впізнавання — він згадав мене. Я прошепотіла:

Калікуал.

З мене щедро полилася сила. Принц Марек упав назад на подушки, знову заплющивши очі й заснувши. Я непевним кроком підійшла до стіни та сповзла по ній на підлогу. Різницький ніж і досі був там, лежав на підлозі там, де впав. Я підняла його та врешті скористалася ним, аби прорізати сукню й мережива свого корсета. Моя сукня розкраялася збоку до самого стегна, та я принаймні змогла дихати.

Якусь мить я лежала не розплющуючи очей, притулившись до стіни. Потім підняла очі на Дракона, який відвернувся, не терплячи моєї втоми; він роздратовано дивився на принца.

— Хіба його люди не питатимуть про нього вранці? — сказала я.

— Ти що, гадала, ніби нескінченно довго триматимеш принца Марека під замком у міцному сні в моїй вежі? — кинув Дракон через плече.

— Але все ж таки, коли він прокинеться… — почала було я, а за мить спитала: — Чи не могли б ви… Ви можете змусити його забути?

— О, звісно, — промовив Дракон. — Він не помітить зовсім нічого дивного, якщо прокинеться зі страшним головним болем і величезним провалом у пам’яті на додачу.

— А якби… — я насилу звелася на ноги знову, досі стискаючи ніж, — а якби він згадав щось інше? Як просто пішов спати до власної кімнати…

— Постарайся не бути дурною, — сказав Дракон. — Ти заявила, що його не зваблювала, тож він піднявся сюди з власної волі. Коли з’явилася ця воля? Лише сьогодні ввечері, коли він уже лежав у ліжку? Чи він думав про це дорогою: тепла постіль, ласкаві руки — так, я усвідомлюю, що твої руки були не такими, ти надала достатньо доказів на користь протилежного, — гарикнув він, коли я була готова запротестувати. — Можливо, він збирався це зробити ще до того, як поїхав: спланував образу заздалегідь.

Я згадала, як принц говорив про те, як «зазвичай міркує» Дракон, — ніби він подумав про це заздалегідь, ніби мало не спланував це.

— Образити вас? — перепитала я.

— Він думає, ніби я забираю жінок, аби змушувати їх торгувати собою для мене, — сказав Дракон. — Так думає більшість отих придворних: вони б самі вчинили так само, якби мали можливість. Тож, гадаю, він вважав, ніби так наставить мені роги. Він був би надзвичайно радий розповісти про це всьому двору, не сумніваюся. Саме таким переймаються магнати, вбиваючи свій час.

Говорив він зневажливо, та він явно був достатньо злий, коли увірвався до кімнати.

— Навіщо йому вас ображати? — боязко запитала я. — Хіба він не приїхав… попросити у вас трохи чарів?

— Ні, він приїхав насолодитися виглядом на Пущу, — сказав Дракон. — Звісно, він приїхав по чари, а я послав його у своїх справах — рубати ворожих лицарів і не пхати носа в те, чого він майже не розуміє, — він пирхнув. — Він почав вірити власним трубадурам — хотів спробувати повернути королеву.

— Але ж королева мертва, — спантеличено промовила я. З цього й почалися війни. Уже майже двадцять років тому кронпринц Росьї Васілій приїхав до Польні з посольством. Він закохався в королеву Ганну, і вони втекли разом, а коли королівські вояки майже наздогнали їх, вони втекли до Пущі.

Так історія й закінчилася: ніхто, увійшовши до Пущі, не повертався з неї, принаймні не повертався цілим і при своєму розумі. Часом ці люди виходили сліпими, з криком, часом вони виходили покрученими й настільки спотвореними, що й упізнати годі, а найгірше було тоді, як вони часом виходили, зберігши власне обличчя, яке, втім, приховувало жагу крові, щось жахливо зіпсоване всередині.

Королева та принц Васілій не вийшли взагалі. Король Польні звинуватив спадкоємця престолу Росьї в її викраденні, король Росьї звинуватив Польню у загибелі свого спадкоємця, і відтоді війни між нами відбувались одна за одною, з перервами лише на рідкісні перемир’я та кілька недовговічних угод.

Тут, у долині, ми хитали головою, згадуючи цю історію; усі погоджувалися з тим, що це все зробила Пуща. Щоб королева, із двома малими дітьми, та й утекла? Розпочала війну з власним чоловіком? Їхнє сватання зажило великої слави, про їхнє весілля розповідав із десяток пісень. Мати співала мені одну з них, ті уривки, які пам’ятала; звісно, жоден мандрівний співець їх уже не виконував.

За цим явно стояла Пуща. Можливо, хтось отруїв їх обох водою, набраною з річки саме там, де вона входила в Пущу; можливо, якийсь придворний, котрий проходив гірським перевалом до Росьї, випадково провів ніч під темними деревами біля її краю та повернувся до двору з чимось іншим усередині. Ми знали, що це була Пуща, та це нічого не міняло. Королева Ганна все одно зникла, і зникла вона разом із принцом Росьї, і тому ми завзято воювали, а Пуща з кожним роком заповзала трохи далі в обидва королівства, живлячись їхніми смертями та всіма смертями з того часу.

— Ні, — сказав Дракон, — королева не загинула. Вона й досі в Пущі.

Я витріщилася на нього. Він говорив сухо, впевнено, хоча я ніколи не чула нічого подібного. Та це було достатньо жахливо, щоб я в це повірила: застрягнути в Пущі на двадцять років, нескінченно бути ув’язненим у якийсь спосіб — Пуща була здатна на таке.

Дракон знизав плечима та махнув рукою у бік принца.

— Її вже не витягнути, а він би лише спричинився до чогось гіршого, якби зайшов, але він і слухати про це не хотів, — він пирхнув. — Він гадає, ніби став героєм, убивши гідру, якій був один день.

У жодній із пісень не згадувалося, що Вандалуській гідрі був лише один день; це добряче знецінювало історію.

— Хай там як, — промовив Дракон, — я гадаю, що він справді почувається ображеним; пани та принци все одно ненавидять чари, а тим більше — через те, наскільки сильно вони їм потрібні. Так, якась така дріб’язкова помста найімовірніша.

Я легко могла в це повірити, і Драконова думка була мені цілком зрозумілою. Якби принц мав на меті насолодитися супутницею Дракона, хоч ким була ця дівчина (я раптово обурилась, уявивши собі на своєму місці Касю, яку не могли би врятувати навіть небажані чари), то він би не просто пішов спати. Цей спогад не вкладався б йому в голові як слід, наче не той фрагмент головоломки.

— Однак, — додав Дракон із легкою поблажливістю в голосі, наче я була цуциком, який відмовився пожувати черевик, — це не зовсім нікчемна ідея: я маю бути здатним змінити його пам’ять в іншому напрямку.

Він підняв руку, і я спантеличено промовила:

— В іншому напрямку?

— Я дам йому спогад про те, як він насолодився твоєю ласкою, — сказав Дракон. — Сповнений належного ентузіазму з твого боку та задоволення від того, що він пошив мене у дурні. Я впевнений, що йому буде зовсім неважко це проковтнути.

— Що? — перепитала я. — Ви зробите так, щоб він… ні! Він… він…

— Хочеш сказати мені, що тебе хвилює його думка про тебе? — поцікавився Дракон, звівши брову.

— Якщо він думатиме, ніби я переспала з ним, що не дасть йому… не дасть йому захотіти цього знову?! — промовила я.

Дракон зневажливо махнув рукою.

— Я зроблю цей спогад неприємним — самі лікті та пронизливе дівоче хихотіння, ніби все швидко закінчилося. Чи ти маєш кращі ідеї? — в’їдливо додав він. — Можливо, тобі б більше хотілося, щоб він прокинувся, пам’ятаючи, що ти з усієї сили намагалася його вбити?

Тож наступного ранку мені довелося пережити дещо надзвичайно паскудне — побачити, як принц Марек зупиняється за дверима вежі, піднімає очі на моє вікно та посилає мені бадьорий і легковажний повітряний поцілунок. Я дивилася лише для того, аби впевнитися, що він і справді їде; мені знадобилися майже всі залишки моєї обачності, аби не кинути що-небудь йому на голову, і я кажу не про знак своєї прихильності.

Та Дракон остерігався недарма: навіть попри те, що у принца в голові був записаний такий зручний спогад, він завагався на сходинках карети та знову поглянув на мене, трохи насупившись, ніби його щось тривожило, а тоді вже нарешті пірнув досередини й дозволив повезти себе геть. Я стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як розсіюється курява від його карети на дорозі, аж поки вона дійсно не зникла за схилами, і лише тоді я відійшла та знову відчула, що в безпеці — абсурдне відчуття, якщо врахувати, що я була в зачарованій вежі з темним чаклуном, та й у мене самої під шкірою таїлися чари.

Я натягнула червонясто-брунатну із зеленим сукню й повільно спустилася сходами до бібліотеки. Дракон знову сів у своє крісло, поклавши собі на коліна розгорнуту книгу, і повернувся, щоб глянути на мене.

— Дуже добре, — промовив він, як завжди, кисло. — Сьогодні ми спробуємо…

— Зачекайте, — перебила я його, і він зупинився. — Ви можете мені сказати, як зробити з цього те, що я зможу носити?

— Якщо ти досі не осягнула «ванасталем», то я нічим не можу тобі допомогти, — різко заявив він. — Власне кажучи, я схильний думати, що ти — розумово неповноцінна.

— Ні! Я не хочу… цього заклинання, — сказала я, намагаючись навіть не вимовляти цього слова. — Я навіть поворухнутися не можу в якійсь із цих суконь, не можу зашнурувати її власноруч або щось прибрати…

— Чому б тобі просто не користатися примовами для прибирання? — поцікавився він. — Я навчив тебе щонайменше п’ятьох.

Я з усіх сил постаралася забути їх усі.

— Та я з щіткою менше втомлююся! — заявила я.

— Так, бачу, що ти готова покоптити небо, — роздратовано промовив він, але це ніяк не могло мене зачепити: будь-які чари — це вже достатньо кепсько, я геть не відчувала бажання бути видатною та могутньою відьмою. — Яке ж ти дивне створіння: хіба не всі селянські дівчата мріють про принців та бальні сукні? Тоді спробуй його погіршити.

— Що? — перепитала я.

— Опусти частину слова, — сказав він. — Проковтни його, промимри його, щось таке…

— Просто… будь-яку частину? — із сумнівом промовила я, та все ж спробувала: — Ваналем?

Коротше слово було приємнішим на смак — меншим і чомусь привітнішим, хоча це, можливо, була лише моя уява. Сукня здригнулась, і спідниці здулися довкола мене, перетворившись на гарний літник із нефарбованого льону, що закінчувався біля гомілки, а на ньому — проста брунатна сукня із зеленим поясом, щоб щільно її стягувати. Я радісно й глибоко вдихнула: більше мене не згинатиме додолу важкий тягар від плечей до кісточок, більше жодних задушливих корсетів, жодного довжелезного шлейфа — просто, зручно та легко. Навіть чари не висотували мене так жахливо. Я взагалі не почувалася втомленою.

— Якщо ти задоволена тим, як убралася… — промовив Дракон із відвертим сарказмом у голосі. Він витягнув руку та прикликав книжку, яка підлетіла з полиці. — Почнемо із силабічного складання.


Розділ 2 | Ті, що не мають корінн | Розділ 4