home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 20



Вартові біля Чаровнікова таки впізнали мене попри мій одяг. Вони відчинили мені важкі дерев’яні двері та різко зачинили їх знову. Я стала, притиснувши до дверей спину; над головою в мене була позолота і янголи, що обертались, а нескінченні стіни книжок височіли, повністю зайнявши одну стіну й тягнучись іншою, пірнаючи в ніші та виходячи назад. За столами то там, то тут працювало кілька людей, молодих чоловіків і жінок у мантіях, які схилили голови над перегінними кубами або книжками. На мене вони не звертали уваги — були-бо зайняті.

Холодніший за Драконову бібліотеку та надто безликий, Чаровніков не був привітним до мене, але це місце принаймні було мені зрозумілим. Я досі не знала, як рятуватиму Касю, але знала, що мала більше шансів знайти спосіб це зробити тут, аніж у бальній залі.

Я взялася за найближчу драбину та з рипінням потягнула її просто до найпершої полиці, а тоді підібрала спідниці, забралася нагору та почала ритися. Такі пошуки були мені знайомими. Я не ходила на збори до лісу, щоб знайти щось конкретне — я йшла знайти те, що можна було там знайти, та пустити в голову думки: якщо я знайду купку грибів, у нас наступного дня буде грибний суп, а якщо я знайду пласкі камінці, то буде залатана дірка у дорозі біля нашого будинку. Я подумала, що конче має бути щонайменше кілька книжок, які заговорять до мене так само, як книга Яги; можливо, десь тут, між цими всіма розцяцькованими томами із золотим тисненням, захована ще одна з її книжок.

Я працювала якомога швидше. Дивилася на найбільш запорошені книжки, ті, якими користалися найменше. Я проводила руками по всіх них, читала назви на їхніх корінцях. Але просувалась я в будь-якому разі повільно та постійно зазнавала невдачі. Продивившись дванадцять широких книжкових шаф від стелі до підлоги, кожна з яких мала по тридцять полиць, я почала замислюватися, чи знайду тут принаймні що-небудь: усі книжки під моїми руками видавалися сухими та нерухомими, і не відчувалося нічого, що спонукало б мене шукати далі.

Поки я працювала, стемніло. Нечисленні інші читачі зникли, а чарівне світло по всій бібліотеці пригасло до слабенького сяйва гарячого попелу, неначе пішовши спати. Лише на моїй полиці світильник і досі сяяв ясно, наче світлячок, а в мене нила спина та гомілки. Я скрутилася на драбині, обгорнувши стопою перило, щоб можна було тягнутися й хапати найдальші книжки. Я ледве подолала чверть одного боку зали, і це я ще йшла якнайшвидше та якнайнедбаліше, не поглянувши як слід і на десяту частину книжок; Саркан пробурмотів би щось несхвальне.

— Що ти шукаєш?

Я мало не злетіла з драбини на голову отцеві Балло, лише в останню мить схопившись за бічну перекладину та боляче вдарившись кісточкою об стик. На половині висоти зали стояла відкритою частина однієї з полиць, двері до якоїсь схованки; звідти він і вийшов. Він ніс у руках чотири грубих томи, які, мабуть, збирався повернути на полиці, та із сумнівом дивився на мене з підлоги.

Подумки я й досі здивовано смикалась, і я заговорила, не роздумуючи.

— Я шукаю Саркана, — заявила я.

Балло байдуже глянув на полиці, які я переривала: невже я думала знайти Дракона стисненим між сторінками якоїсь книжки? Проте я усвідомила, неначе сказавши про це йому та самій собі водночас, що саме цього й дошукувалася. Мені був потрібен Саркан. Я хотіла, щоб він відірвався від стосів своїх книжок і вилаяв мене за розгардіяш, який я вчинила. Я хотіла знати, чим він займається, чи завдала Пуща удару у відповідь. Я хотіла, щоб він сказав мені, як я можу переконати короля відпустити Касю.

— Я хочу поговорити з ним, — сказала я. — Я хочу його побачити, — я вже знала, що такого заклинання у книзі Яги немає, а сам Саркан мені ніколи його не показував. — Отче, яким заклинанням ви б скористались, якби хотіли поговорити з людиною в іншій частині королівства? — та Балло вже хитав на мене головою.

— Далекомовлення — це щось казкове, хоч якою зручною ця ідея видається бардам, — сказав він таким тоном, ніби читав лекцію. — У Венеції винайшли мистецтво накладення заклинання єдності на пару дзеркал, зроблених разом з одного запасу ртуті. Король має таке дзеркало, а пару до нього носить із собою командувач війська на фронті. Але навіть вони можуть спілкуватися лише один з одним. Дід короля купив їх, обмінявши на п’ять пляшок вогнесерця, — додав він, і я мимоволі ойкнула, почувши ціну: так можна було спокійно купити ціле королівство. — Чари можуть посилювати чуття, посилювати зір і слух; вони можуть підсилювати голос або приховувати його в горішку, щоб він ви­йшов згодом. Вони не можуть миттєво перекинути твій лик через півкоролівства чи перенести до тебе чийсь голос.

Я слухала його з невдоволенням, хоча це, як на лихо, було логічно: чому б Саркан став узагалі відправляти гінця чи писати листа, якби міг просто вимовити заклинання? Це було доволі закономірно, так само, як і те, що він міг користуватися своїм заклинанням переміщення лише для пересування долиною, власною територією, а не для перескакування до самої столиці та назад.

— Тут є ще якісь книги заклинань, схожі на книгу Яги, в які я можу зазирнути? — спитала я, хоч і знала, що Балло вона не цікавила.

— Дитино моя, ця бібліотека — серце науки про чари в Польні, — сказав він. — Книжки не закидають на ці полиці з примхи якогось збирача або через обман якогось книготорговця; вони тут не тому, що цінні чи вкриті золотою фарбою, щоб милувати око якомусь шляхтичеві. Кожен доданий том був ретельно перевірений щонайменше двома чаклунами на службі в корони; їхня ефективність підтверджена із засвідченням щонайменше трьох правильних діянь, і навіть тоді вони мають бути дійсно потужними, щоб заслужити місце тут. Я сам провів майже все життя на службі, видаляючи менші роботи, курйози та цікавинки минулих днів; звісно, ти не знайдеш тут нічого подібного.

Я витріщилася на нього згори вниз: ціле його життя! І він би, звісно, одразу накинувся на будь-що з того, що могло б стати мені у пригоді. Я взялася за драбину з боків і з’їхала до підлоги, до змученого несхвального погляду Балло; гадаю, він би витріщався й на будь-кого, хто поліз би на дерево.

— Ви їх спалили? — без надії спитала я.

Він відсахнувся так, ніби я запропонувала спалити його.

— Книжка не конче має бути чарівною, щоб мати цінність, — сказав він. — Ба навіть більше: я хотів би перевести їх до зібрання Університету для ретельнішого вивчення, та Алоша наполягла на тому, щоб їх зберігали тут, під замком — це, я не заперечую, розумний захід безпеки, бо такі книжки можуть приваблювати найгірших представників нижчих прошарків суспільства; часом дар проявляється достатньою мірою, щоб зробити небезпечним вуличного аптекаря, якщо йому до рук потрапить не та книжка. Утім, я справді вважаю, що архівістам Університету, а вони — люди з неабиякою підготовкою, можна було б за умови належного навчання та суворої схеми нагляду довірити зберігання менших…

— Де вони? — втрутилась я.

Крихітна кімнатка, яку він мені показав, була напхом напхана старими книжками з пошарпаними краями та не мала навіть вузенького віконця для провітрювання. Мені довелося залишити двері прочиненими. Я більше раділа порпанню в цих неохайних стосах, де не мала перейматися тим, щоб класти їх назад у якомусь порядку, та більшість книжок були для мене так само непридатними, як і ті, що стояли на полицях. Я відсувала набік багато сухих книжок з історії чарів, та ще томів вигадливих невеличких примовок — щонайменше половина з яких зайняла б удвічі більше часу, ніж виконання тієї ж дії вручну, та виконала б її уп’ятеро незграбніше, — і таких, які видавалися мені цілком розумними пристойними книгами заклинань, але, вочевидь, не відповідали строгішим вимогам отця Балло.

У стосах були й дивніші речі. Один дуже незвичний том виглядав достоту як книга заклинань, повний таємничих слів і картинок, схем, подібних до тих, які були в багатьох Драконових книжках, і письмен без жодного сенсу. Поморочившись над цією штукою щонайменше десять хвилин, я мало-помалу усвідомила, що вона була божевільною. Тобто її написав божевільний, який вдавав із себе чаклуна, бо хотів ним бути: це були не справжні заклинання, а лише вигадані. У цьому було щось безнадійно сумне. Її я відсунула у віддалений куток.

Потім моя рука, нарешті, опинилась на одній маленькій тоненькій чорній книжечці. Зовні вона була схожою на книжку, у якій моя мати зберігала рецепти страв, що їх подавали на свята, і вона одразу здалася мені теплою та привітною. Папір був дешевий, жовтий і кришився, проте він був списаний невеличкими зручними заклинаннями, накиданими охайним почерком. Я проглянула сторінки, мимоволі всміхаючись їй, а потім глянула на передню частину обкладинки зсередини. Там тим же охайним почерком було записано: «Марія Ольшанкіна, 1267 р.».

Я сиділа, дивлячись на неї, здивована та водночас не здивована. Ця відьма жила у моїй долині понад триста років тому. Невдовзі після того, як долину заселили: на великому наріжному камені у кам’яній церкві Ольшанки, найстарішій будівлі в долині, була вирізьблена дата — 1214 рік. Коли народилась Яга? Мені раптом стало цікаво. Вона була росьянкою. Вона жила в долині по той бік від Пущі, до того, як Польня заселила її з іншого боку?

Я знала, що це мені не допоможе. Вона в моїх руках здавалася теплою і доброю, але доброю, як подруга, що зручно сидить з тобою біля вогню та не може змінити того, що трапилося. У більшості великих міст були народні відьми, які лікували певні недуги та давали раду хворобам рослин; гадаю, Марія була з таких. Я на якусь мить побачила її, огрядну, бадьору жінку з червоним фартухом, яка підмітала у себе на подвір’ї, тим часом як під ногами в неї плуталися діти та кури, заходила всередину, щоб зварити якесь зілля від кашлю для стривоженого молодого батька, у якого вдома було хворе немовля, наливала його йому в чашку, водночас вичитуючи йому за те, що побіг містом без шапки. У ній було щось ніжне, ставок із чарів, а не рухливий потік, який вимив з її життя все звичайне. Я зітхнула та все одно поклала книжку собі в кишеню. Не хотілося лишати її тут, викинуту й забуту.

Я знайшла ще дві такі поміж тисяч закинутих книжок і прогортала їх; у них було кілька корисних заклинань, трохи добрих порад. У них не згадувалися жодні місця, та я чомусь знала, що вони теж родом із моєї долини. Одну написав фермер, який винайшов діяння, що може скликати хмари, щоб вони принесли дощ. На тій сторінці він накидав малюнок поля під хмарами, а вдалині — знайомий зубчастий обрис сірих гір.

Унизу цього заклинання була попереджувальна примітка: «Коли вже посіріє, будьте обережні: якщо скликати забагато, приходить ще й грім». Я торкнулася пальцями короткого простого слова, «калмоз», і я зрозуміла, що можу прикликати грім і блискавку, що прилетить із неба, роздвоївшись. Здригнулася та відклала цю книгу. Я здогадувалася, що Соля був би радий допомогти мені з таким заклинанням.

Того, чого я потребувала, не було в жодній з них. Я розчистила простір довкола себе на підлозі та пішла далі, згорбившись і читаючи одну книжку, тим часом як моя вільна рука обмацувала стоси в пошуках наступної. Навпомацки мої пальці зачепились об зазубрений край рельєфної шкіри, і я відсмикнула руку та сіла рівно, зніяковіло струшуючи її.

Якось вийшовши на збирання взимку, ще малою (мені й дванадцяти не було), я знайшла на дереві між корінням дивний великий білий мішок, захований під мокрим мертвим листям. Я кілька разів тицьнула в нього палицею, а тоді побігла туди, де працював мій батько, та привела його, щоб показати це йому. Він зрубав найближчі дерева, роблячи просіку, а тоді спалив мішок і дерево разом із ним. Ми розгорнули попіл палицею та знайшли скоцюрблений кістяк якоїсь юної потворки, не впізнавши в ньому жодну відому нам тварину. «Тримайся подалі від цієї галявини, Нєшко, чуєш?» — сказав батько.

«Тепер усе гаразд», — я раптом згадала, що сказала йому це. Я чомусь знала.

«Все одно», — відповів він, і ми більше ніколи про це не говорили. Ми навіть матері не сказали. Ми не хотіли думати, що це значить, що я могла знайти злі чари у схованці між дерев.

Тепер цей спогад яскраво повернувся до мене: слабкий вогкий запах гнилого листя, білі хмарки мого холодного дихання в повітрі, шар паморозі на кінцях гілок і на рельєфній корі, важка тиша лісу. Я вийшла пошукати чогось іншого; того ранку я забрела на галявину, йдучи слідом за ледь відчутним неспокоєм. Тепер я почувалася так само. Проте я була у Чаровнікові, у серці королівського палацу. Звідки тут було взятися Пущі?

Я обтерла пальці об спідниці, опанувала себе та витягла книжку. На її обкладинці була вишукано розмальована та вирізьблена рельєфна амфісбена, у якої кожна зміїна лусочка виблискувала синьою фарбою, а очі були червоними коштовними камінцями; довкола неї був ліс із зеленим листям, а над нею висіли приєднані до гілок, наче плоди, золоті літери слова «Бестіар».

Я перегортала сторінки вказівним і великим пальцями, тримаючи їх лише за нижній кутик. Це був бестіарій, дивний, повний чудовиськ і химер. Власне, не всі з них існували насправді. Я повільно перегорнула ще кілька сторінок, лише позираючи на слова й картинки, і почала з дивним відчуттям, яке повільно насувалося, усвідомлювати, що, доки я читала, чудовиська видавалися реальними, я вірила в них, а якщо я віритиму в них достатньо довго… я різко та грубо згорнула книжку, поклала її на підлогу й підвелася, віддаляючись від неї. У жаркій душній кімнаті стало ще душніше, тяжко, як у найгірші дні літа; повітря під задушливою вагою нерухомого листя, що зовсім не давало дорогу вітру, було гарячим і вологим.

Я обтерла руки об спідниці, намагаючись позбутися відчуття жиру на руках від сторінок, і стала підозріливо дивитися на книжку. Мені здавалося, якщо я відведу очі, вона перетвориться на якусь потвору та кинеться мені в обличчя, шиплячи та дряпаючись. Я несвідомо звернулася до заклинання вогню, щоб її спалити, але зупинилася, тільки-но відкрила рота, усвідомивши, якою це буде дурістю: я стояла в кімнаті, повній сухих книжок, а повітря там було настільки висушеним, що, дихаючи, я відчувала смак пороху; зовні ж була величезна бібліотека. Та я була впевнена, що залишати книжку тут бодай на мить небезпечно, а я й подумати не могла, що торкнуся її знову…

Двері розчахнулись.

— Я розумію твою настороженість, Алошо, — кисло говорив Балло, — та я геть не розумію, яка шкода може бути від…

— Стійте! — крикнула я, і він із Алошею зупинились у вузьких дверях, витріщившись на мене. Я, гадаю, мала химерний вигляд, коли стояла там, наче приборкувачка левів із надзвичайно злою твариною, тим часом як на підлозі переді мною тихенько лежала всього-на-всього одна книжка.

Балло ошелешено витріщився на мене, а тоді поглянув на книжку.

— Що таке…

Проте Алоша вже рухалася: вона обережно відсунула його і зняла з пояса довгий кинджал. Пригнулася, повністю витягнула руку й тицьнула у книжку самим лише віст­рям. Лезо клинка повністю загорілося срібним світлом, а там, де воно торкалося книжки, світло сяяло крізь зеленкувату хмару зарази. Вона прибрала кинджал.

— Як ти це знайшла?

— Вона просто лежала тут у купі, — сказала я. — Вона спробувала мене впіймати. Вона скидалася на… на Пущу.

— Проте як могла… — почав Балло, та Алоша щезла з дверей. За мить вона з’явилася знову; на ній була важка металева рукавиця. Жінка взяла книжку двома пальцями й сіпнула головою. Ми пішли за нею до основної частини бібліотеки; там, де ми йшли, у нас над головами спалахувало світло, а потім вона зіпхнула купу книжок з одного з великих кам’яних столів і поклала ту книжку на нього.

— Як від тебе вислизнула саме ця мерзота? — поцікавилася вона в Балло, котрий дивився на книжку з-за її плеча, стривожений і насуплений.

— Не думаю, що взагалі в неї заглядав, — промовив Балло з ледь чутною ноткою оборони в голосі. — Потреби не було: я одразу побачив, що це не серйозний магічний текст, і йому явно не було місця в нашій бібліотеці. Пригадую, що, власне, доволі грубо поговорив про неї з бідолашним Ґеорґом: він спробував наполягти на тому, щоб залишити її на полиці, хоча в ній не було жодних ознак чарів.

— З Ґеорґом? — похмуро сказала Алоша. — Це було перед самим його зникненням? — Балло зупинився та кивнув.

— Якби я пішла далі, — сказала я, — вона б… створила одну з тих істот?

— Гадаю, обернула б на одну з них тебе, — висловила страшну думку Алоша. — П’ять років тому в нас пропав учень, того ж дня, коли з палацових стічних труб виповзла гідра та напала на замок; ми гадали, що вона його з’їла. Голову бідолашного Ґеорґа варто прибрати зі стіни у парадній залі.

— Та як вона взагалі сюди потрапила? — запитала я, опустивши очі на книжку з плямистим листям блідо-зеленого й темно-зеленого кольору, де підморгував нам червоними очима двоголовий змій.

— Ох… — завагався Балло, а тоді пішов залою до полиці, заповненої обліковими книгами, кожна з яких була заввишки щонайменше з половину його зросту; пробурмотів над ними якесь невелике припорошене заклинання, проводячи пальцями, і у віддаленому кінці полиці заблищала лінією одна сторінка. Він, крекнувши, підняв важку книгу та приніс її до столу, тримаючи її знизу з байдужою вправністю, а тоді розгорнув її на тій самій освітленій сторінці, на якій сяяв один рядок. — Бестіарій, добре оздоблений, невідомого походження, — зачитав він. — Подарунок від двору… Росьї, — його голос поступово затих. Він дивився на дату, поклавши на неї заляпаний чорнилом вказівний палець. — Двадцять років тому, один із півдюжини подарованих одночасно томів, — нарешті сказав він. — Їх, напевно, привезли принц Василій і його посольство.

Зловісна різьблена книга лежала посеред столу. Ми мовчки стояли довкола нього. Двадцять років тому принц Росьї Василій приїхав верхи до Кралії, а за три тижні ви­їхав знову глупої ночі разом із королевою Ганною, тікаючи в бік Росьї. Вони підійшли надто близько до краю Пущі, намагаючись уникнути погоні. Так розповідали. Але, можливо, їх упіймали ще задовго до того. Може, якийсь нещасний писар або палітурник забрів надто близько до Пущі та під гіллям розтовк опале листя на папір, зварив чорнило з дубових жолудів і води та вписав у кожне слово заразу, щоб створити пастку, яка могла би пробратися навіть у королівський замок.

— Ми можемо спалити її тут? — запитала я.

— Що? — перепитав Балло, підхопившись на знак протесту так, наче висів на ниточці. Гадаю, йому підсвідомо було бридко спалювати будь-яку книжку, і це, на мою думку, було просто чудово, та не у випадку цієї книжки.

— Балло, — промовила Алоша; судячи з виразу її обличчя, вона відчувала те ж саме, що й я.

— Я спробую провести очищення, щоб зробити її перевірку безпечною, — сказав Балло. — Якщо це не дасть результату, то нам, звісно, доведеться розглянути грубіші способи знешкодження.

— Це не слід зберігати, очищене чи ні, — похмуро сказала вона. — Ми маємо забрати це до кузні. Я розведу біле багаття, і ми обгородимо його, аж доки вона не стане попелом.

— Ми не можемо спалити її одразу незалежно від обставин, — заперечив Балло. — Це — доказ у справі королеви, і король має про це знати.

Доказ зараження, запізно усвідомила я: якщо королева торкнулася цієї книжки, якщо книжка повела її до Пущі, вона була зараженою ще до того, як її потягнуло під те гілля. Якщо це представлять на суді… я у відчаї поглянула на Алошу та Балло. Вони прийшли сюди не допомагати мені. Вони прийшли для того, щоб не дати мені знайти нічого корисного.

Алоша відповіла мені зітханням.

— Я тобі не ворог, хоча ти й хочеш вважати мене ним.

— Ви хочете їхньої страти! — сказала я. — Королева та Кася...

— Я хочу, — заявила Алоша, — зберегти безпеку в королівстві. Ви з Мареком турбуєтеся лише про власні гризоти. Ти надто молода для такої сили, яку маєш, ось у чому біда; ти не відпустила людей. Коли століття подивишся на те, як ідуть твої близькі, будеш розважливішою.

Я вже була готова заперечити її звинувачення, та це змусило мене замовкнути: я з жахом витріщилася на неї. Можливо, це було дурістю з мого боку, але мені до тієї самої миті не спадало на думку, що я житиму як Саркан, як вона, сто років, двісті… Коли відьми взагалі помирають? Я не старітиму; я просто йтиму далі, завжди така сама, тим часом як усі довкола мене в’янутимуть і чахнутимуть, наче зовнішні стеблини якоїсь повзучої лози, що дереться геть від них, усе вгору та вгору.

— Я не хочу бути розважливішою! — голосно сказала я наперекір тиші в залі. — Якщо вже «розважливість» озна­чає, що я перестану когось любити. За що ще варто триматися, крім людей? — можливо, майнув у мене дикий здогад, є якийсь спосіб віддати трохи цього життя: можливо, я змогла б віддати потроху своїм рідним, Касі — якщо вони це приймуть; хто б хотів чогось подібного ціною випадання зі світу, відходу з життя?

— Любе моє дитя, ти дедалі більше нервуєшся, — мляво сказав Балло, жестом закликаючи мене заспокоїтись. Я витріщилася на нього та на ледь помітні тонкі зморшки біля кутиків його очей від усіх днів, проведених із запорошеними книжками, без любові до чогось іншого; на нього й на Алошу, яка з однаковою легкістю говорила про спалення людей і книжок. Я згадала Саркана в його вежі, який висмикував дівчат із долини, та його холодність, коли я тільки прибула, наче він не міг згадати, як це — думати й відчувати, як звичайна людина.

— Країна — це ще й люди, — сказала Алоша. — Більше людей, ніж кілька тих, яких ти найбільше любиш сама. А Пуща загрожує їм усім.

— Я все своє життя провела за сім миль від Пущі, — відповіла я. — Мені не треба казати, що це. Якби я не хотіла зупинити Пущу, я б уже забрала Касю та втекла замість лишити її на всіх вас, які пересували б її туди-сюди, як пішака, ніби вона геть нічого не значить!

Балло ошелешено забурмотів, а от Алоша тільки насупилася на мене.

— І все ж ти можеш говорити про те, щоб дозволити жити зараженим, наче тобі не видніше, — сказала вона. — Пуща — це не просто якась територія зла, що лежить у засідці, чигаючи на людей, достатньо дурних, аби зайти всередину, а якщо витягти звідси когось, шкоді настає край. Ми — не перша країна, що стикнулася з її могуттю.

— Ви маєте на увазі людей вежі, — повільно сказала я, думаючи про похованого короля.

— А ти що, бачила гробницю? — запитала Алоша. — І чари, що її створили, чари, що тепер утрачені для нас? Це мало би бути достатнім попередженням, щоб ти стала обережнішою. Ті люди не були ні слабкими, ні непідготованими. Але Пуща знесла їхню вежу, вовки та ходаки стали на них полювати, а дерева задушили всю долину. Один чи двоє зі слабших їхніх чаклунів утекли на північ і забрали із собою декілька книжок і оповідей. А що ж решта? — вона махнула рукою на книжку. — Обернені на кошмари, тварюк, які мали полювати на собі подібних. Ось і все, що Пуща залишила від того народу. Там є дещо гірше за чудовиськ — те, що створює чудовиськ.

— Я знаю це краще за вас! — промовила я. У мене досі свербіли руки, а зловісна книжка лежала там на столі. Я все думала про ту важку страхітливу сутність, що прозирала з Касиного обличчя, з Єжиного; відчуття, що на мене полюють, під гіллям.

— Та невже? — відповіла Алоша. — Скажи-но мені, якби я загадала виселити всіх людей, які живуть у твоїй долині, перевезти їх в інший куток королівства й залишити її всю Пущі, врятувати їх і забути про все це, ти б поїхала? — я зробила великі очі. — Якщо вже на те пішло, чому ви ще не поїхали? — додала вона. — Чому ви й далі живете там, у тій тіні? У Польні є місця, які не переслідує зло.

Я навмання пошукала відповіді, яку не знала, як подати. Ця думка була просто чужою. Кася уявляла собі від’їзд, оскільки мала піти; я ж не мала ніколи. Я любила Двернік, глибокі м’які ліси довкола мого дому, довгий яскравий плин Веретена під сонцем. Я любила чашу гір довкола нас, схожу на захисну стіну. Глибоко в нашому селі, у нашій долині був мир; річ була не лише у Драконовій легкій руці на поводу. Це був дім.

— Дім, де якась потвора може вийти з лісу вночі та вкрасти в тебе дітей, — сказала Алоша. — Навіть до того, як Пуща знову пробудилася цілковито, ця долина була сповнена зарази; є давні оповідки з Жовтих Боліт, у яких ідеться про ходаків, помічених по той бік гірських проходів, із тих часів, коли ми ще не прорвалися крізь гори та не почали вирубувати дерев. Проте люди все одно розшукали ту долину, залишилися там і спробували в ній жити.

— Ви гадаєте, що ми всі заражені? — із жахом сказала я: можливо, вона би вважала за краще спалити всю долину та всіх нас у ній, якби її воля.

— Не заражені, — сказала вона. — Приваблені. Скажи-но мені, куди тече річка?

— Веретено?

— Так, — відповіла вона. — Річки течуть до моря, до озер або до боліт, а не до лісів. Куди вона йде? Її щороку живлять сніги з тисячі гір. Вона не просто стікає в землю. Подумай, — уїдливо додала вона, — замість того, щоб і далі сліпо хотіти. У глибині твоєї долини є якась сила, якась дивовижа, вища за смертні чари, що притягує людей, запускає в них коріння — та й не лише людей. Хоч що живе в Пущі та розповсюджує заразу, воно прийшло туди жити і пити ту силу, наче з чаші. Воно вбило народ вежі, а тоді спочивало тисячу років, тому що не було дурних його турбувати. А тоді приходимо ми зі своїми військами, сокирами та чарами й гадаємо, ніби цього разу зможемо перемогти.

Вона захитала головою.

— Кепсько вже те, що ми взагалі туди пішли, — сказала вона. — Ще гірше й далі пхатися вперед, рубаючи дерева, поки ми не розбудимо Пущу знову. Хто тепер знає, де це закінчиться? Я була рада, коли Саркан поїхав її стримувати, але тепер він поводиться як дурень.

— Саркан — не дурень, — різко сказала я, — і я не дурепа, — я була зла й навіть більше — налякана; те, що вона говорила, звучало надто правдиво. Мій сум за домом нагадував біль від голоду, наче в мені щось спорожніло. Я сумувала за ним щодня, відтоді як ми вийшли з долини й перетнули гори. Коріння… так. У моєму серці було коріння, так глибоко, як тільки могло сягнути будь-яке зараження. Я подумала про Марію Ольшанкіну, про Ягу, про своїх сестер за дивними чарами, які наче не розумів більше ніхто, і я раптом зрозуміла, чому Дракон бере дівчину з долини. Я зрозуміла, чому він бере одну та чому вона йде за десять років.

Ми належали долині. Народжені в долині, у родинах, закорінених надто глибоко, щоб піти, навіть знаючи, що в них можуть забрати доньку; виховані в долині, ми пили ту силу, що також живила Пущу. Я раптово згадала картину, ту дивну картину в моїй кімнаті, зі срібним зображенням лінії Веретена та всіх його маленьких приток, а ще — її дивну привабливість, яка змусила мене несвідомо накрити її. Ми були каналом. Він користався нами, щоб черпати силу з долини, і тримав кожну дівчину у своїй вежі, доки в неї не всихало коріння та канал не закривався. А тоді… вона більше не відчувала зв’язку з долиною. Вона могла піти й робила це, втікаючи від Пущі, як і кожна розважлива звичайна людина.

Тепер я як ніколи сильно хотіла поговорити із Сарканом, покричати на нього; я хотіла, щоб він був переді мною і я могла поторсати його за худі плечі. Натомість я накричала на Алошу.

— Можливо, нам не слід було заходити, — сказала я, — але тепер уже запізно. Пуща не дасть нам піти, навіть якби ми могли. Вона не хоче відганяти нас, вона хоче нас поглинути. Вона хоче поглинути все, щоб більше ніхто ніколи не повернувся. Нам потрібно її зупинити, а не бігти геть.

— Пущу не можна перемогти, лише бажаючи цього, — відповіла вона.

— Немає жодної причини не спробувати, якщо ми маємо можливість! — сказала я. — Ми вже знищили три серцедерева за допомогою «Виклику» та очищувального заклинання й можемо знищити ще. Якби тільки король дав нам удосталь солдатів, ми із Сарканом могли б розпочати випалювати її всю…

— Про що це ти говориш, дитино? — ошелешено сказав Балло, втрутившись. — Ти маєш на увазі «Виклик Люта»? Цього заклинання ніхто не промовляв уже п’ятдесят років…

— Гаразд, — мовила Алоша, оглядаючи мене з-під темних брів. — Скажи мені, як саме ви знищували ті дерева, і почни спочатку: ми не мали сподіватися, що Соля розкаже нам про це як слід.

Я, затинаючись, розповіла їм про те, як ми вперше зачитали «Виклик», про довгу смугу того блискучого світла, що сягнуло до Касі, про те, як Пуща кинулася на неї та спробувала втримати її; про ті останні жахливі миті, коли Касині пальці були в мене на шиї та розгинались один за одним, а я знала, що муситиму її вбити, щоб врятувати. Я розповіла їм і про Єжи, а ще — про дивну внутрішню Пущу, яку показав нам «Виклик» і де вони блукали, загубившись.

Балло видавався збентеженим весь час, поки я говорила, вагаючись між опором і мимовільною вірою, та раз у раз слабко промовляв: «Але ж я ніколи не чув…» — і: «Про «Виклик» ніколи не повідомляли…» — а потім лише знову поступово замовкав, коли Алоша зацитькувала його нетерплячим жестом.

— Що ж, — сказала вона, коли я закінчила, — я визнаю, що ви із Сарканом усе одно дещо зробили. Ви не зовсім дурні, — вона досі тримала в руці кинджал, і вона постукала вістрям кинджала об кам’яний край столу, стук-стук-стук, баламкаючи, наче маленьким дзвіночком. — Це не означає, що королеву варто було рятувати. Що, на вашу думку, мало залишитися від неї після двадцяти років блукань у тому місці тіней, яке ви бачили?

— Ми про це не думали, — сказала я. — Саркан не думав. Але я мусила…

— Бо Марек сказав, що інакше стратить твою подругу, — закінчила за мене Алоша. — Та дідько з ним.

Я не гадала, ніби чимось завдячувала Мареку, та чесно сказала:

— Якби це була моя мати… я б теж спробувала що завгодно.

— Тоді б ти поводилась як дитина, а не як принц, — відповіла Алоша. — Він і Соля, — вона повернулася до Балло. — Ми мали бути розважливішими, коли вони запропонували їхати по дівчину, яку вивів Саркан, — вона похмуро глянула на мене знову. — Я була надто зайнята турботами про те, чи, бува, не запустила нарешті Пуща свої кігті у Саркана. Я хотіла лише одного — щоб її швидко стратили, а Саркан припхав її сюди, щоб решта нас її оглянула. І я все-таки досі не впевнена, що це було б на краще.

— Кася не заражена! — сказала я. — І королева теж.

— Це ще не означає, що їх не можна обернути на служниць Пущі.

— Ви не можете стратити їх просто через те, що може статися щось жахливе, у чому навіть не буде їхньої провини, — сказала я.

Балло заявив:

— Я не можу їй суперечити, Алошо. Коли реліквії вже довели, що вони чисті…

— Звісно, що можемо, якщо це врятує королівство від поглинання Пущею, — грубо сказала Алоша, заперечивши нам обом. — Але це не означає, що я прагну це зробити, і тим більше, — додала вона для мене, — спровокувати тебе на якусь дурість. Я починаю розуміти, чому Саркан стільки тобі потурав.

Вона знову постукала клинком по столу, а тоді заговорила знову з несподіваною рішучістю.

— Ґідна, — сказала вона.

Я кліпнула на неї. Звісно, я знала про Ґідну, як про щось маловідоме й далеке; це було велике портове місто на березі океану, далеко на півночі, з якого завозили китову олію та зелену вовняну тканину; звідти приїхала дружина кронпринца.

— Це досить далеко від Пущі, а океан ворожий до зараження, — сказала Алоша. — Якщо король відправить туди їх обох… цього, можливо, вистачить. Граф має відьму, Білого Жайворонка. Замкніть їх під її наглядом, і за десять років — або якщо нам таки вдасться спалити всю прогнилу Пущу — я перестану так перейматися.

Балло вже кивав. Але ж… десять років! Захотілося покричати, відмовитися. Ніби Касю знову мали забрати. Лише людина, якій сто років, могла з такою легкістю змарнувати десятиліття. Проте я завагалась. Алоша також не була дурною, і я бачила, що вона не помилялася, виявляючи обережність. Я поглянула на заражений бестіарій, який лежав на столі. Пуща ставила нам пастку за пасткою, знову й знову. Вона напустила химеру на Жовті Болота й білих вовків на Двернік, намагаючись упіймати Дракона. Вона забрала Касю, щоб заманити мене. А коли я знайшла спосіб її звільнити, Пуща все одно спробувала використати Касю, щоб заразити і Дракона, і мене; коли ж і це не спрацювало, вона дозволила Касі жити, щоб знову заманити нас у її руки. Ми вирвалися з тієї пастки, але раптом була ще одна, якийсь спосіб, у який Пуща могла знову обернути нашу перемогу на поразку?

Я не знала, що робити. Якби я погодилась, якби я послухалась Алошу… чи дослухався б до неї король? Якби я написала Сарканові, а він написав схвальну відповідь? Я закусила губу, тим часом як вона підняла на мене одну холодну брову, чекаючи, коли я відповім. Потім вона озирнулася: двері до Чаровнікова розчахнулись. У дверях білою постаттю в обрамленні темного отвору стояв Сокіл; від його білосніжних шат відбивалося світло. Роздивившись нас трьох, він примружив очі; потім він показав одну зі своїх усмішок.

— Як я розумію, ви всі були тут зайняті, — невимушено промовив він. — Але тим часом дещо сталося. Можливо, ви були б не проти піти вниз на суд?


Розділ 19 | Ті, що не мають корінн | Розділ 21