home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 17



Мені не надто добре вдалося виконати його поради.

Ми вже тиждень і один день їхали до столиці, і моя кобила сіпала головою всю дорогу: крок, крок, крок, а тоді раптовий нервовий поштовх проти вудил; вона тягнула свій повід і мої руки вперед, аж поки моя шия та плечі не стали твердими, мов камінь. Я завжди пленталась у хвості нашої маленької процесії, а великі окуті залізом колеса воза здіймали переді мною добрячу хмару куряви. Моя кобила перемежала свою ходу регулярними зупинками, щоб чхнути. Ще до того, як ми пройшли Ольшанку, я була вся забарвлена у блідо-сіре, а піт збивав порох у товсті брунатні лінії в мене під нігтями.

В останні кілька хвилин, які ми провели разом, Дракон написав мені листа для короля. У ньому було всього кілька рядків, квапливо нашкрябаних на дешевому папері ріденьким чорнилом, яке він позичив у мешканців села; там ішлося про те, що я — відьма, а ще він просив у короля бійців. Але він склав його, порізав собі ножем великий палець і провів ним по краю, залишивши трохи крові, а тоді написав на смузі своє ім’я, «Саркан», упевненими чорними літерами, що диміли на кінчиках. Коли я взяла його з кишені своєї спідниці й торкнулася пальцями літер, до мене наблизилися шепіт диму і помахи крил. Це було втіхою і мукою водночас, оскільки милі, які ми проходили щодня, віддаляли мене від того місця, де я мала бути, допомагаючи стримувати Пущу.

— Чому ви наполягаєте на тому, щоб відвезти Касю? — запитала я Марека, пробуючи востаннє, коли ми отаборилися першого вечора біля підніжжя гір, неподалік від мілкого бурхливого струмка, що квапився впасти у Веретено. На півдні я бачила Драконову вежу в помаранчевому світлі останніх променів призахідного сонця. — Відвезіть королеву, якщо вже наполягаєте на цьому, та дайте нам повернутися. Ви бачили Пущу, ви бачили, що вона таке…

— Мій батько послав мене сюди, щоб розібратися із Саркановою зараженою селянкою, — сказав він. Він обливав собі водою голову й шию. — Він очікує на неї або на її голову. Що, на твою думку, мені краще взяти із собою?

— Таж він зрозуміє ситуацію з Касею, щойно побачить королеву, — відповіла я.

Марек струснув із себе воду та підняв голову. Королева й досі сиділа на возі, витріщившись уперед, нічого не виражаючи та не рухаючись, а довкола неї тим часом змикалася ніч. Кася сиділа поруч із нею. Вони обидві змінилися, обидві були дивними, прямими та не втомилися навіть після цілого дня в дорозі; вони обидві сяяли, наче поліроване дерево. Але Кася повернула голову назад, див­лячись на Ольшанку й долину, а вуста та очі в неї були стурбованими й живими.

Ми дивилися на них разом, а тоді Марек підвівся.

— Доля королеви — це її доля, — спокійно сказав він мені та відійшов. Я роздратовано вдарила по воді, а тоді зачерпнула її та вмила лице; моїми пальцями побігли чорні від бруду струмочки.

— Який жах для тебе, — промовив Сокіл, раптово, без попередження, з’явившись позаду мене, так, що я аж похлинулася водою зі своїх рук. — Їхати до Кралії в супроводі принца й бути визнаною як відьма й героїня. Яке нещастя!

Я витерла собі обличчя спідницею.

— Нащо я взагалі вам там потрібна? При дворі є інші чаклуни. Вони самі можуть побачити, що королева не заражена…

Соля хитав головою, неначе шкодуючи мене, дурну селянку, яка нічого не розуміє.

— Ти справді думаєш, що це така абищиця? Закон не має винятків: заражені мають гинути в полум’ї.

— Але ж король її виправдає? — промовила я. Фраза прозвучала як запитання.

Соля задумливо глянув на королеву, тепер уже майже невидиму, тінь серед тіней, і не відповів. Знову позирнув на мене.

— Спи спокійно, Аґнєшко, — мовив він. — У нас попереду ще далека дорога, — він пішов до Марека, який стояв біля вогнища.

Після того я спала аж ніяк не спокійно, ні тієї ночі, ні жодної іншої.

Звістка про нас випереджала нас самих. Коли ми проходили селами й містечками, люди припиняли роботу, щоб вишикуватись уздовж дороги та витріщатися на нас великими очима, проте вони не наближались і тримали своїх дітей біля себе. А останнього дня на нас на останньому перехресті перед великим королівським містом очікував натовп.

На той час я вже не рахувала години та дні. Мені боліли руки, мені боліла спина, мені боліли ноги. Найбільше мені боліла голова — якась частина мене була припнута до долини, розтягнута до невпізнанності, і намагалася розібратись у мені самій, коли я була так далеко від усього, що знала. Навіть гори, незамінні для мене, зникли. Звісно, я вже знала, що є такі частини країни, де гір немає, та я гадала, ніби все одно бачитиму їх десь удалині, як місяць. Але щоразу, як я озиралася, вони дедалі меншали, аж доки нарешті не зникли, востаннє вигулькнувши пологими пагорбами. Широкі багаті поля, засіяні зерном, неначе тягнулися вічно в усіх напрямках, пласкі й неподільні, і весь світ набув дивної форми. Лісів тут не було.

Ми востаннє видерлися на пагорб і на вершині зрозуміли, що дивимося на широчезні простори Кралії, столиці: довкола берегів широкого сяйливого Вандалуса дикими квітами розцвітали будинки з жовтими стінами й помаранчево-брунатними дахами, а посеред них — Замок Орла, королівський замок із червоної цегли, який здіймався на високій оголеній скелі. Він був більшим за будь-яку будівлю, яку я могла собі уявити: Драконова вежа була меншою за найменшу вежу замку, а їх випирало до неба з десяток.

Сокіл озирнувся на мене, гадаю, для того, щоб побачити, як я сприймаю краєвид, але він був таким великим і дивним, що я навіть не роззявила рота. Я почувалася так, ніби дивилася на картинку у книжці, а не на щось справжнє, а ще я була настільки втомлена, що від мене лишилося тільки тіло — розмірена пульсація тупого болю у стегнах, дрож, який повністю охопив руки, товстий шар пороху, що огортав шкіру.

Унизу біля перехрестя нас чекала чота вояків, вишикуваних шеренгами довкола зведеного над центром великого майданчика. На ньому стояло з півдесятка священиків і ченців обабіч людини у найразючіших священицьких шатах, які я коли-небудь бачила, темно-пурпурових і повністю гаптованих золотом. Обличчя вона мала видовжене й суворе, а високий роздвоєний капелюх видовжував його ще більше.

Підійшов Марек, опустивши на них погляд, і в мене з’явився час підвести до нього та до Сокола свою повільну кобилу.

— Що ж, мій батько виставив старого зануду, — сказав Марек. — Він накладе на неї реліквії. Це викличе якісь труднощі?

— Я так не думав би, — відповів Сокіл. — Наш любий архієпископ може бути трохи марудним, запевняю вас, але наразі його негнучка шия — це лише на добре. Він би ні за що не дозволив комусь підмінити реліквію фальшивкою, а справжні не покажуть нічого неіснуючого.

Обурена їхньою неповагою (назвати архієпископа «старим занудою»!), я втратила можливість попросити пояснення: навіщо комусь знадобилося би показувати заразу, якби її там не було? Марек уже гнав свого коня шпорами вперед. Королевин віз із гуркотом спускався пагорбом за ним, і хоча обличчя глядачів у натовпі були завзятими та жвавими від цікавості, вони відійшли від нього, наче хвиля, що сходить із берега, зберігаючи чималу відстань від коліс. На багатьох із них я бачила дешеві невеличкі обереги проти зла, а доки ми йшли, багато з них хрестилися.

Королева сиділа, не дивлячись у жоден бік і не соваючись, а лише хитаючись уперед і назад у такт рухові воза. Кася, яка близько підсунулася до неї, швидко озирнулася на мене, а я глянула на неї у відповідь такими ж великими очима. Ми ніколи в житті не бачили стільки народу. Люди товпилися довкола мене достатньо близько, щоб злегка торкатися моїх ніг, незважаючи на великі підкови моєї кобили.

Коли ми наблизилися до майданчика, солдати пропустили нас крізь стрій, а тоді оточили нас, наставивши на нас піки. Я збентежено усвідомила, що посеред майданчика встановлено високе кострище, а під ним — купа соломи і труту. Я потягнулася вперед і збентежено торкнулася Соколового рукава.

— Перестань прикидатися переляканим кроликом, сядь прямо й усміхайся, — прошипів він мені. — Зараз нам менш за все потрібно дати їм якусь підставу надумати собі, ніби щось не так.

Марек поводився так, ніби взагалі не бачив гострих сталевих вістрів менш ніж за два фути від своєї голови. Він спішився, змахнувши плащем, який купив за кілька містечок до цього, і пішов знімати королеву з воза. Касі довелося допомогти їй з другого боку, а потім вона, коли Марек покликав її нетерплячим жестом, злізла за королевою.

Я цього ще не знала, та настільки великий натовп видавав безупинний рухливий звук, наче річка, бурмотіння, що здіймалося й падало, не перетворюючись на окремі голоси. Але тепер запала цілковита тиша. Марек повів королеву, на якій досі було золоте ярмо, сходами на майданчик, і підвів її до священика у високій шапці.

— Шановний архієпископе, — сказав Марек; його голос лунав ясно та гучно. — З величезним ризиком мої супутники та я звільнили королеву Польні зі злих лабетів Пущі. Тепер я уповноважую вас повністю оглянути її, випробувати її всіма вашими реліквіями та силою своєї визначної посади: переконайтеся в тому, що в ній немає ознак зараження, яке може розповсюдитися та вразити інші невинні душі.

Звісно, саме для цього й перебував тут архієпископ, але я не думаю, що йому було до вподоби, що Марек повернув це так, ніби все це було його ідеєю. Він стиснув вуста в тоненьку риску.

— Не сумнівайтеся, що я це зроблю, ваша високосте, — холодно сказав він, а тоді повернувся й махнув рукою. До нього підійшов один із ченців — невисокий збентежений на вигляд чоловік у простій брунатній одежині, з темним волоссям, обстриженим довкруж його голови кружальцем. Очі в нього були величезні та кліпали за великими окулярами в золотій оправі. У руках він тримав довгу дерев’яну скриньку. Він відкрив її, і архієпископ сягнув усередину та вийняв обома руками тонку сяйливу решітку із золота і срібла, дуже схожу на сітку. Увесь натовп схвально загудів; у весняному листі зашелестів вітер.

Архієпископ підняв сітку й заходився молитися, довго та лунко, а тоді повернувся й накинув сітку королеві на голову. Сітка легко опустилася на неї, а її краї розгорнулися, спавши до королевиних стіп. Далі чернець здивував мене, зробивши крок уперед, поклавши руки на решітку й заговоривши.

Їластус космет, їластус космет вестуо палта, — розпочав він і звідси пішов далі; це заклинання текло у дроти сітки й запалювало їх.

Світло зусібіч заповнило все тіло королеви, осяявши її. Вона світилася на майданчику, тримаючи голову прямо та палаючи. Це світло не було схожим на світло «Виклику». Це був холодний ясний блиск, жорстокий і болючий. Це світло нагадувало про пізнє повернення додому посеред зими, коли бачиш, як у вікні сяє лампа, кличучи додому; це було світло, сповнене любові й тепла. Натовпом прокотилося зітхання. Навіть священики на мить відступилися, щоб просто подивитися на сяйливу королеву.

Чернець не прибирав руки із сітки, невпинно вливаючи чари. Я к'oпала свою кобилу, поки вона знехотя не підібралася ближче до Соколового коня, та схилилася із сідла, щоб прошепотіти:

— Хто він такий?

— Маєш на увазі нашого ласкавого Пугача? — перепитав він. — Отець Балло. Він, як ти можеш здогадатись, улюбленець архієпископа: нечасто можна знайти м’якого й покірного чаклуна, — його слова звучали зневажливо, але мені чернець не здавався таким уже м’яким: він здавався стривоженим і незадоволеним.

— А та сітка? — запитала я.

— Ти ж, звісно, чула про вуаль святої Ядвіги, — промовив Сокіл, настільки недбало, що я роззявила рот, витріщившись на нього. Це була найсвятіша реліквія у всій Польні. Я чула, що вуаль виносили тільки тоді, як коронували королів, аби довести, що вони вільні від будь-якого впливу зла.

Тепер натовп тиснув на солдатів, аби підійти ближче, і навіть солдати були зачаровані; кінці їхніх пік здіймались у повітря, тим часом як вони дозволяли підштовхнути себе ближче. Священики перевіряли королеву дюйм за дюймом, нагинаючись, аби прискіпливо роздивитися пальці на її ногах, витягуючи кожну руку, щоб оглянути пальці на них, пильно дивлячись на її волосся. Та ми всі бачили, як вона сяє, сповнена світла; у ній не було жодної тіні. Один за одним священики підвелися та захитали архієпископові головами. Навіть суворість на його обличчі, яке виражало зачудування світлом, м’якшала.

Коли вони завершили свій огляд, отець Балло обережно зняв вуаль. Священики принесли й інші реліквії, і я їх тепер упізнала: пластинка з обладунку святого Казимира, колись проколота зубом Кралійського дракона, якого він убив; кістка з руки святого Фірана у скриньці із золота і скла, почорніла від вогню; золота чаша, яку святий Яцек урятував із каплиці. Марек накладав королевині руки на кожну, одну за другою, а архієпископ молився над королевою.

Вони повторили кожне випробування над Касею, та вона натовпу не цікавила. Усі притихли, щоб подивитися на королеву, але доки священики перевіряли Касю, усі люди шумно балакали, непокірніші за будь-який натовп, який я бачила, дарма що при стількох святих реліквіях і самому архієпископі.

— Від кралійської юрби навряд чи можна очікувати більшого, — заявив Соля, помітивши майже вражений вираз мого обличчя. Стовпищем навіть ходили продавці випічки, розносячи свіжі булочки, а ще мені з коня було видно двоє підприємливих чоловіків, які встановили ятку для продажу пива на дорозі зовсім неподалік.

Це почало скидатися на свято, на гуляння. І нарешті священики наповнили золотий кубок святого Яцека вином, а отець Балло забурмотів над ним; над вином закрутився вгору ледь помітний дим, і він був прозорим. Королева випила його повністю, коли його приклали до її губ, і вона не зомліла. Вираз її обличчя зовсім не змінився, та це нічого не значило. Хтось у натовпі підняв гальбу пінявого пива й гукнув:

— Хвала Богові! Королеву врятовано!

Усі люди почали шалено радіти й насуватися на нас, забувши про всякий страх, настільки гамірно, що я майже не чула, як архієпископ знехотя дає Марекові дозвіл провести королеву в місто.

Захват натовпу був мало не гіршим за піки вояків. Марекові довелося розпихати людей, аби наблизити воза до майданчика, а тоді повернути туди королеву та Касю. Він покинув власного коня, заскочив на воза та взявся за віжки. Принц завзято відганяв людей батогом від голів коней, щоб можна було проїхати, а ми із Солею мали підвести своїх коней упритул до задньої частини воза, тоді як натовп змикався за нами.

Юрба була з нами всі п’ять миль, які залишилися до міста, біжучи поруч з нами та за нами, а варто було комусь відбитись, як до її лав надходило поповнення. Доки ми досягли моста через Вандалус, дорослі чоловіки й жінки покинули свою щоденну роботу, аби піти за нами, а досягши зовнішніх воріт замку, ми ледве просувалися крізь натовп, який нестримно радів і насувався на нас з усіх боків живою істотою з десятком тисяч голосів, усі з яких кричали на радощах. Новина вже прийшла: королеву врятовано, королева не заражена. Принц Марек нарешті врятував королеву.

Ми всі жили в пісні; так тоді здавалось. Я відчувала це сама, навіть попри те, що золота голова королеви хиталася туди-сюди в такт гойдання воза та не докладала жодних зусиль до опору цьому руху, незважаючи на те, що я знала, наскільки незначною була наша справжня перемога та скільки людей загинуло за неї. Поруч із моєю кобилою бігли діти, сміючись до мене — і явно недоброзичливо, тому що я була суцільною величезною плямою зі скуйовдженим волоссям і порваною спідницею, — та мені було байдуже. Я подивилася вниз і засміялася разом з ними, забувши про свої затерплі руки й занімілі ноги.

Марек їхав на чолі нас із мало не піднесеним виразом обличчя. Гадаю, що йому, напевно, теж видавалося, ніби його життя стало піснею. Тієї миті ніхто не думав про людей, які не повернулися. В Олега досі була міцно перев’язана кукса, та він енергійно махав натовпу другою рукою, посилаючи нею ж поцілунки кожній гарненькій дівчині в полі зору. Навіть коли ми вже пройшли крізь ворота замку, натовп не зменшився: королівські солдати вийшли зі своїх казарм, а шляхта — з будинків; вона кидала квіти на нашому шляху, а солдати, салютуючи, оглушливо гримали мечами об щити.

На все це не звертала уваги лише королева. З неї вже зняли ярмо й ланцюги, проте сиділа вона так само, і досі нагадуючи вирізьблену фігуру.

Нам довелося розтягнутися вервечкою, щоб пройти крізь останню арку на внутрішній двір самого замку. Замок був запаморочливо великий; довкола мене із землі здіймалися трьома ярусами арки, з балконів звисали незліченні обличчя, що всміхалися нам. Я у відповідь ошелешено дивилася на них, на вишиті знамена, що повсюди буяли кольорами, на всюдисущі колони та вежі. На початку сходинок з одного боку подвір’я стояв сам король. На ньому була синя мантія, заколота на шиї величезним коштовним каменем червоного кольору в золотій оправі з перлами.

Приглушений рев радощів і досі долинав з-за стін. Усередині довкола нас, ніби на початку п’єси, стихнув увесь двір. Принц Марек зняв королеву з воза. Повів її вперед і провів сходами (придворні тим часом відступали перед ним, наче відплив), і вона опинилася перед королем. Я зрозуміла, що затримую дихання.

— Ваша величносте, — заговорив Марек, — я повертаю вам вашу королеву, — сонце яскраво сяяло, і він у своєму обладунку та зеленому плащі, зі своєю білою накидкою, був подібний до святого воїна. Королева поруч із ним височіла нерухомою постаттю у своїй простій білій сорочці, з коротенькою хмаркою золотого волосся та в сяйві своєї перетвореної шкіри.

Король, насупившись, опустив на них очі. Він видавався більше стривоженим, аніж безмежно радим. Ми всі мовчали, очікуючи. Нарешті він вдихнув, аби заговорити, і лише тоді королева ворухнулася. Вона повільно підняла голову, щоб глянути йому в обличчя. Він пильно подивився на неї. Вона один раз кліпнула обома очима, а потім злегка зітхнула й осіла, безвільно, як мішок; принцові Мареку довелося тягнути її вперед за руку, яку він тримав, і ловити її, бо інакше вона впала б зі сходів.

Король видихнув, і його плечі, розслабившись, трохи випрямилися, наче спущені з якоїсь нитки. Його голос рішучо прокотився двором.

— Відведіть її в Сірі апартаменти, і нехай пошлють по Вербу.

Слуги вже підбігали. Вони відтягнули її від нас і понесли до замку, ніби на хвилі.

І отак просто… спектакль закінчився. Шум усередині двору знову обернувся на рев, незгірший за рев натовпу зовні; усі говорили з усіма іншими на всіх трьох поверхах двору. Яскраве міцне відчуття швидко полишило мене, ніби мене відкоркували й перевернули. Я запізно згадала, що прибула сюди не заради тріумфу. Кася сиділа на возі у своїй білій робі ув’язненої, самотня, засуджена; Саркан був за сотню ліг звідти та намагався не підпустити Пущу до Заточека без мене, а я гадки не мала, як можу зарадити чомусь із цього.

Я висмикнула стопи зі стремен, підняла ногу й неоковирно сповзла на землю. Ноги в мене підігнулися, коли я опустила на них свою вагу. По мою кобилу прийшов стайничий. Я з певною нехіттю дозволила йому відвести її геть: вона не була добрим конем, але була знайомою скелею в цьому океані дивовижі. Принц Марек і Сокіл заходили до замку разом із королем. Томаша й Олега, оточених іншими людьми в одностроях, я вже загубила в натовпі.

Кася злазила з воза ззаду, а на неї чекала невеличка групка вартових. Я проштовхалася крізь юрбу слуг і придворних, а тоді стала між ними та нею.

— Що ви з нею робитимете? — поцікавилась я пронизливим від тривоги голосом. Я, напевно, видавалась їм недолугою у своєму запорошеному подертому селянському одязі, наче горобець, який цвірінькає до зграї котів на полюванні; вони не бачили чарів у моєму єстві, які були готові з риком вирватися з мене.

Та хоч який незначний вигляд я мала, я все одно була частиною тріумфу, порятунку королеви, утім, і вони не були схильні до жорстокості. Головний вартовий, чоловік із найзамашнішими вусами, що я коли-небудь бачила, закручені кінчики яких були скріплені воском, звернувся до мене досить приязно:

— Ти її покоївка? Не хвилюйся — ми маємо провести її до самої королеви, у Сіру вежу, де їх доглядатиме Верба. Усе має бути зроблене правильно й за законом.

Утіха була не бозна-яка: за законом як Касю, так і королеву слід було одразу стратити. Але Кася прошепотіла:

— Усе гаразд, Нєшко, — це було не так, але робити було більше нічого. Вартові оточили її, четверо попереду та четверо позаду, і відвели всередину палацу.

Я якусь мить тупо проводжала їх поглядом, а тоді усвідомила, що вже ніколи не знайду її в цьому величезному місці, якщо не побачу, куди її ведуть. Я стрибнула й кинулася за ними.

— Ану стій, — сказав мені вартовий біля дверей, коли я спробувала пройти за ними досередини, але я сказала йому: «Парам парам», — мугикаючи це, як пісню про крихітну мушку, яку ніхто не міг упіймати. Він кліпнув, і я пройшла повз нього.

Я тягнулася за вартовими, наче нитка, що звисала, не перестаючи мугикати, аби сказати всім, повз кого проходила, що я надто мала, щоб мене помічати, зовсім не важлива. Це було неважко. Я почувалася такою малою й незначною, як тільки можна було собі уявити. Коридор усе тягнувся й тягнувся. Повсюди були двері з важкого дерева, окуті залізом. Між величезними кімнатами, завішаними гобеленами, повними різьблених меблів і кам’яних камінів, більших за парадні двері до мого будинку, снували туди-сюди слуги та придворні. Зі стель звисали мерехтливі лампи, повні чарів, а в коридорах стояли підставки з високими білими свічками, що горіли, не танучи.

Нарешті коридор закінчився невеликими залізними дверима, знову під вартою. Вартові кивнули Касиному супроводу та пропустили їх і обідрану мене на вузькі закручені сходи, ковзнувши по мені очима. Ми лізли й лізли, мої втомлені ноги ледве виштовхували мене на кожну сходинку, і нарешті ми опинилися на невеличкому круглому майданчику. Там було темно і димно — не було жодного вікна, а у грубій ніші в стіні була поставлена лише звичайна олійна лампа. Вона світила на тьмяну сірість інших важких залізних дверей; велике кругле калатайло на них мало форму голови голодного біса, а кільце калатайла трималося в його широко розкритому роті. Від заліза йшла дивна прохолода, студений вітер, який торкався моєї шкіри, хоч я й була притиснута до стіни в кутку за високими вартовими.

Головний вартовий постукав, і двері розчахнулися всередину.

— Ми привели іншу дівчину, моя пані, — сказав він.

— Гаразд, — твердо відповів жіночий голос. Вартові розступилися, щоб пропустити Касю. У дверях стояла висока струнка жінка з жовтими закрученими в кільця косами й золотою перукою на голові, у синій шовковій сукні, вишукано оздобленій коштовним камінням на шиї і талії, зі шлейфом, який тягнувся по підлозі за нею, хоча рукави в неї були практичні, щільно зашнуровані від ліктя до зап’ястка. Вона стояла з одного боку та пропустила Касю двома нетерплячими змахами довгої руки. Я мигцем глянула на велику кімнату далі, вкриту килимами й затишну, і на королеву, що рівно сиділа в кріслі з прямою спинкою. Вона байдуже дивилася з вікна вниз на мерехтіння Вандалуса.

— А це що таке? — промовила дама, повернувшись до мене. Усі вартові здивовано повернули голови в мій бік. Я заклякла.

— Я… — зам’явся головний вартовий, трохи почервонівши на виду й кинувши на двох останніх бійців у їхньому загоні погляд, який вістив їм біду за те, що вони мене не помітили. — Вона…

— Я — Аґнєшка, — сказала я. — Я приїхала з Касею та королевою.

Дама один раз недовірливо поглянула на мене, розгледівши при цьому всі обірвані нитки і бризки бруду на моїх спідницях, навіть ті, що були ззаду, та з подивом виявила, що мені стало нахабства заговорити. Вона подивилася на вартового.

— У цій теж підозрюють зараження? — спитала вона.

— Ні, моя пані, наскільки я знаю, ні, — сказав він.

— Тоді чому ти ведеш її до мене? У мене тут достатньо справ.

Вона повернулася в кімнату, її шлейф промайнув за нею, а двері гучно зачинилися. Мною пройшла ще одна студена хвиля та повернулася до біса з його жадібним ротом, злизавши останні залишки мого заклинання приховування. Я усвідомила, що він пожирає чари; напевно, саме тому заражених в’язнів ведуть сюди.

— Як ти сюди потрапила? — підозріливо запитав головний вартовий; тим часом довкола мене височів увесь загін.

Я хотіла б знову сховатись, але поки чекала отой голодний рот, не могла цього зробити.

— Я відьма, — сказала я. Вони подивилися ще підозріливіше. Я витягнула листа, за який досі трималася в кишені спідниці; папір став значно бруднішим від зношення, та обпалені літери печатки й досі злегка диміли. — Дракон передав мені листа для короля.


Розділ 16 | Ті, що не мають корінн | Розділ 18