home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 16



Вона йому не відповіла. Марек стояв у очікуванні, зціпивши руки та не зводячи очей з її обличчя. Проте вона не відповіла.

Ми стояли мовчки, пригнічені, ще дихаючи димом від серцедерева, палаючих трупів людей і створінь Пущі. Нарешті Сокіл опанував себе та закульгав уперед. Він підняв руки в бік її обличчя, завагавшись на мить, але вона не відсахнулася від нього. Він поклав руки їй на щоки та повернув її до себе. Заходився її роздивлятись; його зіниці при цьому розширювалися та звужувалися, змінюючи форму, а райдужні оболонки ставали то зеленими, то жовтими, то чорними. Він хрипко промовив:

— Нічого немає. Я взагалі не можу знайти в ній зарази, — а тоді опустив руки.

Але не було й чогось іншого. Вона не дивилася на нас, а якщо й дивилася, це було ще гірше: її великі витріщені очі не бачили наших облич. Марек стояв, і досі важко та пришвидшено дихаючи, і дивився на неї.

— Мамо, — сказав він знову. — Мамо, це Марек. Я прийшов забрати вас додому.

Її обличчя не змінилося. Початковий жах уже зник із нього. Вона тепер дивилася пильно, але була спустошеною.

— Щойно ми виберемося з Пущі… — сказала я, та мій голос завмер у мене в горлі. Мені було дивно і зле. Чи можна взагалі вибратися з Пущі, пробувши в ній двадцять років?

Але Марек учепився за цю пропозицію.

— Куди? — поцікавився він, уклавши меча назад у піхви.

Я рукавом витерла попіл з обличчя. Опустила погляд на свої всіяні пухирями та потріскані руки у плямах крові. Ціле від частини.

Лояталал, — прошепотіла я своїй крові. — Відведи мене додому.

Я вивела їх із Пущі як зуміла. Я не знала, що ми робитимемо, якщо зустрінемо ще одного ходака, не кажучи про ще одного богомола. Ми були геть не схожі на те блискуче товариство, що в’їхало в Пущу того ранку. Подумки я уявляла собі, ніби ми прийшли щось позбирати та повземо лісом додому, аби встигнути до приходу ночі, намагаючись не злякати навіть пташину. Я ретельно обирала нам дорогу між деревами. Ми не мали жодної надії прокласти стежину, тож мали триматися оленячих стежок і рідших кущів.

Ми виповзли з Пущі за півгодини до приходу ночі. Я ледве вийшла з дерев, і досі йдучи за мерехтінням свого заклинання: додому, додому — знову й знову лунав наспів у мене в голові. Блискуча лінія звивисто бігла на захід і на південь, у бік Дверніка. Ноги й далі несли мене за нею, крізь безплідну смугу випаленого багна, а тоді у стіну високої трави, що нарешті стала достатньо густою, щоб мене зупинити. Коли я повільно підняла голову, виявилося, що над верхнім краєм трави вдалині стіною здіймалися заліснені схили, димчасто-брунатні у світлі призахідного сонця.

Північні гори. Ми вийшли неподалік від гірського переходу з Росьї. Це певним чином було закономірно, якщо королева та принц Василій тікали до Росьї, а їх упіймали та принесли в Пущу звідти. Але це означало, що від Заточека нас відділяє багато миль.

Принц Марек вийшов із Пущі за мною, схиливши голову та зсутуливши плечі, ніби ніс на собі неабиякий тягар. За ним сяк-так пленталося двоє вояків. Свої кольчуги вони зняли й покинули десь дорогою всередині Пущі. Лише він досі був у обладунку й тримав меча в руці, але добравшись до трави, він упав і не рухався. Солдати піді­йшли до принца й звалилися обабіч нього долілиць, неначе їх тягнуло за ним.

Кася поклала Дракона на землю поряд зі мною, перед тим витоптавши траву. Він був безвільний і нерухомий, очі в нього були заплющені. Правий бік у нього був обпалений і всіяний пухирями, червоний, зі смертельним полиском. Я ще ніколи не бачила настільки жахливих опіків.

Сокіл опустився на землю по другий бік від нього. Він тримав один кінець ланцюга, який тягнувся до ярма на шиї королеви; Сокіл потягнув за нього, і вона теж зупинилася, нерухомо стоячи сама на випаленій безплідній смузі довкола Пущі. Її обличчя відзначалося такою ж нелюдською застиглістю, як і в Касі, тільки гірше, тому що з її очей ніхто не виглядав. За нами неначе йшла маріонетка. Коли ми тягнули ланцюг уперед, вона йшла, напружено погойдуючись, як лялька, ніби вже не до кінця усвідомлюючи, як послуговуватися руками й ногами.

Кася сказала:

— Ми маємо віддалитися від Пущі, — ніхто з нас не відповів їй і не ворухнувся; мені здавалося, ніби вона говорить із далекої далечіні. Вона обережно взялася за моє плече й поторсала мене. — Нєшко, — сказала вона. Я не відповіла. Небо темніло, сутеніючи, а довкола нас метушилися комарі з тих, які літають напровесні, та пищали мені у вухо. Я не могла навіть підняти руки, аби змахнути великого комара, який сидів просто в мене на руці.

Вона випросталася й нерішуче подивилася на нас усіх. Не думаю, що вона хотіла полишити нас там самих, у тому стані, у якому ми були, але особливого вибору не було. Кася закусила губу, а тоді стала навколішки переді мною та подивилася мені в обличчя.

— Я піду до Каміка, — сказала вона. — Здається, він ближче, ніж Заточек. Побіжу туди. Тримайся, Нєшко. Повернуся, щойно зможу когось знайти.

Я тільки витріщилася на неї. Вона завагалась, а тоді потяглася в кишеню моєї спідниці й дістала книгу Яги. Пхну­ла її мені в руки. Я охопила її пальцями, але не ворухнулася. Вона повернулася й кинулась у траву, прорубуючи та пробиваючи собі шлях, ідучи за останнім світлом на захід.

Я сиділа у траві, наче польова миша, ні про що не думаючи. Звук, з яким Кася проривалася крізь високу траву, стих. Я бездумно, витріщившись на книгу Яги, обводила стібки на ній, відчуваючи м’які рубчики на шкірі. Дракон безвільно лежав поруч зі мною. Його опіки посилювалися, по всій шкірі в нього здіймалися прозорі пухирі. Я повільно розгорнула книгу й заходилася передивлятися сторінки. «Допомагає від опіків, краще з ранковим павутинням і невеликою кількістю молока», — твердила скупа сторінка про один із найпростіших її лікувальних засобів.

Я не мала ні павутиння, ні молока, та після недовгих лінивих роздумів узялася рукою за одну зі зламаних стеблин трави довкола нас і вичавила собі на палець кілька молочно-зелених крапель. Розтерла їх між великим і вказівним пальцями та замугикала:

Ірух, ірух, — то вище, то нижче, ніби заколисуючи дитину, та почала кінчиком пальця злегка торкатися найстрашніших його пухирів, одного за одним. Кожний засмикався та неспішно почав зменшуватись, а не розпухати; найяскравіше почервоніння стало блякнути.

Від діяння я стала почуватися… не зовсім краще, але чистішою, ніби промивала рану водою. Я співала все далі, далі й далі.

— Припини видавати цей звук, — нарешті сказав Сокіл, піднявши голову на шепіт.

Я простягнула руку та схопила його за зап’ясток.

— Заклинання Ґрошна від опіків, — сказала я йому; це було одне із заклинань, яких Дракон спробував мене навчити, коли ще вперто вважав, що я — цілителька.

Сокіл мовчав, а потім хрипко заговорив: «Ойїдег вірух», — розпочавши наспів, а я повернулася до свого мугикання: «Ірух, ірух», водночас обмацуючи його заклинання, крихке, наче колесо зі шпицями, виготовлене зі стеблин сіна замість дерева, та причепила до нього свої чари. Він урвав свій наспів. Мені вдалося утримати діяння від знищення достатньо довго, щоб змусити його почати знову.

Це й близько не скидалося на чарування з Драконом. Тут я ніби намагалася тягнути за збрую старого і впертого мула, який мені не дуже подобався та мав страшні тверді зуби, готові мене вкусити. Я намагалася триматися подалі від Сокола, навіть продовжуючи заклинання. Та щойно він підхопив нитку, діяння почало рости. Драконові опіки почали швидко тухнути, перетворюючись на нову шкіру, за винятком жахливого блискучого шраму, який крутився посередині його руки та боку, — там були найгірші пухирі.

Соколів голос поруч зі мною зміцнювався, і в мене ще й прояснилося в голові. Нами протікала сила, здіймався оновлений приплив, і він хитнув головою, кліпнувши при цьому. Він крутнув рукою та взяв мене за зап’ясток, тягнучись до мене, беручи ще моїх чарів. Я несвідомо висмикнула руку, і ми втратили нитку діяння. Але Дракон уже перекочувався на руки, силкуючись дихнути та блюючи. Він викашлював із легень купки чорної вологої сажі. Коли напад стих, він натомлено опустився на п’яти, витираючи собі рота, і озирнувся. Королева й досі стояла на випаленій землі неподалік осяйним стовпом у темряві.

Він притиснув долоні до очей.

— З усіх дурнуватих завдань на світі… — прохрипів він так тихо, що я ледь розчула, та знову впав на руки. Він сягнув по мою руку, а я допомогла йому зіп’ятися на ноги. Ми були самі в морі трави, що холонула. — Нам треба повернутися до Заточека, — наполегливо сказав він. — До запасів, які ми там лишили.

Я тупо подивилася на нього у відповідь; чари стухали, а мої сили знову зникали. Сокіл уже незграбно осів знову. Вояки почали тремтіти та смикатися, витріщивши очі так, ніби побачили щось іще. Навіть Марек утратив волю, лежачи поміж них згорбленою каменюкою.

— Кася пішла по підмогу, — нарешті сказала я.

Він озирнувся на принца, на вояків, на королеву; знову на мене й на Сокола, на залишки нас самих. Потер собі обличчя.

— Гаразд, — мовив він. — Допоможіть мені покласти їх просто на спини. Місяць майже зійшов.

Ми, доклавши зусиль, розпрямили принца Марека та вояків у траві; вони, усі троє, дивилися в небо незрячими очима. Доки ми стомлено прим’яли траву довкола них, на їхніх обличчях засяяв місяць. Дракон поставив мене між собою та Соколом. Для повного очищення ми не мали сил; Дракон і Сокіл лише проспівали ще кілька разів заклинання захисту, яким він скористався того ранку, а я промугикала своє очищувальне заклинаннячко: «Пугас, пугас, кай пугас». Їхні обличчя наче знову стали трохи рум’янішими.

Кася повернулася менш ніж за годину, із суворим виразом обличчя, правуючи возом лісоруба.

— Вибач, що так довго, — коротко сказала вона; звідки вона взяла воза, я не спитала. Я знала, що хтось би подумав, побачивши, що вона йде звідкись від Пущі, та ще й у такому вигляді.

Ми спробували їй допомогти, але роботу їй здебільшого довелося виконувати самотужки. Вона підняла на воза принца Марека та двох вояків, а за ними затягнула вгору нас трьох. Ми сиділи, звісивши ноги ззаду. Кася підійшла до королеви та стала між нею й деревами, застуючи їй те, на що вона дивилася. Королева дивилася на неї так само невиразно.

— Ви вже не там, — сказала Кася королеві. — Ви вільні. Ми вільні.

Королева не відповіла й їй.

У Заточеку ми пробули тиждень; усі ми лежали на солом’яних матрацах у хижці на краю містечка. Геть нічого не пам’ятаю від тієї миті, коли я заснула на возі, до тієї, коли я за три дні прокинулася посеред теплого заспокійливого запаху сіна, а біля мого ліжка була Кася, яка обтирала мені лице вологою ганчіркою. Вуста мені вкривав жахливий медово-солодкий смак Драконового очищувального еліксиру. Коли мені того ж ранку стало сил сяк-так підвестися зі свого ліжка, Дракон знову піддав мене очищенню, а тоді змусив мене ще раз очистити його.

— Королева? — запитала я його, коли ми опісля сиділи на лаві надворі, обоє безвільні, мов ганчірки.

Він смикнув підборіддям уперед, і я побачила її; вона була в тіні на іншому боці галявини, тихо сиділа на пеньку під вербою. На ній досі було зачароване ярмо, але хтось дав їй білу сукню. На ній не було жодної плями чи брудної смужки; навіть поділ був чистим, неначе вона не зрушила з того місця, відколи її туди посадили. Її прекрасне обличчя було порожнім, як ненаписана книжка.

— Ну, вона вільна, — сказав Дракон. — Чи вартувало це життів тридцятьох вояків?

Він говорив грубо, і я охопила себе руками. Мені не хотілося думати про ту кошмарну битву, про різанину.

— Ті двоє вояків? — пошепки запитала я.

— Виживуть, — сказав він. — Як і наш чудовий королевич — йому пощастило більше, ніж він заслуговує. Пуща слабенько в них учепилася, — він підвівся. — Приходь — я очищую їх поступово. Настав час іще для одного кола.

За два дні принц Марек знову став собою з такою швидкістю, що я відчула себе недолугою та гірко позаздрила: вранці він устав із ліжка, а до обіду вже пожирав ціле смажене курча й займався фізичними вправами. Я ж ледве відчула смак кількох шматків хліба, які силоміць у себе за­пхала. Дивлячись, як він підтягується на гілці дерева, я ще більше відчула себе ганчіркою, яку кілька разів випрали та викрутили. Томаш і Олег, двоє солдатів, теж отямились; я на той час уже вивчила їхні імена, відчуваючи сором за те, що не знала імені жодного з тих, кого ми полишили.

Марек спробував принести поїсти королеві. Вона лише витріщилася на тарілку, яку він їй простягнув, і не жувала, коли він вкладав їй у рота шматочки м’яса. Потім він спробував тарілку каші; королева не відмовилась, але й не допомогла. Йому довелося пхати ложку їй у рот, наче матері, у якої дитя тільки навчається їсти. Він похмуро робив це знову й знову, але за годину, коли йому ледве вдалося влити в неї півдесятка ковтків, підвівся й дико жбурнув тарілку й ложку в камінь; посудина розчерепилась, а каша розлетілася. Він подався геть. Королева й на це навіть не кліпнула.

Я, нещасна, стояла у дверях хижки і спостерігала. Я не могла шкодувати про те, що її витягнула, — принаймні її вже не мучила Пуща, не пожирала її «я» до останку. Та це жахливе напівжиття, що їй залишилося, видавалося гіршим за смерть. Вона не була хворою та не марила, як це було з Касею ті перші кілька днів після очищення. Здавалося, її просто не лишилося достатньо, щоб відчувати або думати.

Наступного ранку Марек підійшов до мене ззаду та схопив за руку, коли я несла до хижки важке відро з колодязною водою; я злякано підскочила й облила водою нас обох, намагаючись позбутися його хватки. Він не звернув уваги ні на воду, ні на мої зусилля, та рикнув на мене:

— Досить! Вони солдати, з ними все буде гаразд. Із ними б уже все було гаразд, якби Дракон і далі не лив їм у черево зілля. Чому ти не зробила нічого для неї?

— Що, на вашу думку, тут можна зробити? — сказав Дракон, вийшовши з хижки.

Марек посунув на нього.

— Їй потрібно зцілитися! Ви навіть не давали їй ліків, хоча маєте запасні флакони…

— Якби в ній була зараза, яку слід вичистити, ми б її вичистили, — сказав Дракон. — Відсутність не зцілити. Вважайте, що вам пощастило, коли вона не згоріла разом із серцедеревом, якщо волієте називати це удачею, а не нещастям.

— Нещастя — це те, що не згорів ти, якщо ти більш нічого не можеш порадити, — сказав Марек.

Драконові очі заблищали, як мені здалося, десятком їдких відповідей, але він притримав їх при собі, лише стиснувши губи. Марек заскреготав зубами, а крізь хватку його руки я відчувала сильну напругу, тремтіння наляканого коня, хоча на тій жахливій галявині, коли його зусібіч оточували смерть і небезпека, він був непохитний, як скеля.

Дракон сказав:

— Зарази в ній не лишилося. Що ж до решти, то допоможуть лише час і зцілення. Ми повернемо її до вежі, щойно я закінчу очищувати ваших вояків і їхнє перебування серед інших людей стане безпечним. Подивлюся, що ще можна зробити. Доти сидіть із нею та говоріть про знайоме.

Говорити? — перепитав Марек. Він відіпхнув мою руку, за яку схопився; мені на ноги вихлюпнулася ще вода, а він побрів геть.

Дракон узяв у мене відро, а я повернулася за ним до хижки.

— Ми можемо щось для неї зробити? — спитала я.

— Що можна зробити з чистою дошкою? — запитав він. — Дай їй трохи часу, і вона, можливо, напише на ній щось нове. Що ж до повернення того, чим вона була… — він хитнув головою.

Решту дня Марек сидів біля королеви; я кілька разів, виходячи з хижки, мигцем бачила його суворе опущене обличчя. Та він принаймні неначе змирився з тим, що раптового дивовижного зцілення не буде. Того вечора він устав і пішов до Заточека поговорити із сільським старостою; наступного дня, коли Томаш і Олег нарешті змогли пройти самотужки аж до криниці й назад, він міцно схопив їх за плечі та сказав:

— Ми запалимо багаття для інших завтра вранці на сільському майдані.

Із Заточека прийшли люди, які мали привести нам коней. Вони нас побоювались, і я не могла ставити це їм у провину. Дракон розіслав вістку про те, що ми вийдемо з Пущі, і він сказав їм, де нас тримати та яких ознак зарази шукати, але я б усе одно не здивувалась, якби вони натомість прийшли зі смолоскипами, аби спалити нас усіх у хижці. Звісно, якби Пуща заволоділа нами, ми б не тиждень тихо сиділи у хижці виснажені, а робили щось гірше.

Марек сам допоміг Томашеві й Олегові забратися в сідла, а тоді підняв королеву на її спокійну гніду десятирічну кобилу. Королева сиділа рівно, не гнучись; йому довелося ставити її ноги у стремена одну за одною. Він зупинився, підвівши на неї очі з землі; він подав їй повід, і той вільно звисав у її закутих в наручники руках.

— Мамо, — спробував він знову. Вона не глянула на нього. За мить він зціпив зуби. Узяв мотузку, припнув до сідла й повів гніду за собою.

Ми поїхали за ним до майдану та побачили, що там чекає зібране високе кострище, повне сухого дерева, а на віддаленому боці стоїть усе село у своєму найкращому святковому вбранні. В руках люди тримали смолоскипи. Я не знала добре жодної людини із Заточека, та його мешканці час від часу приходили до нас навесні у базарні дні. На мене примарами з іншого життя крізь ледь помітну сіру імлу диму визирало з натовпу кілька віддалено знайомих облич, тим часом як я стояла навпроти них із принцом і чаклунами.

Марек стояв біля купи дерева. Він сам узяв смолоскипа, підняв його догори й назвав кожну людину, яку ми втратили, одну за одною, а Яноша згадав насамкінець. Він прикликав жестом Томаша та Олега, і разом, утрьох, вони вийшли вперед і кинули свої смолоскипи у складене докупи дерево. Від диму мені защипало очі та ледве загоєне горло, а жар був жахливим. Дракон із суворим обличчям дивився, як займається полум’я, а потім відвернувся; я знаю, що він був не в захваті від ушанування принцом людей, яких він повів на смерть. Але варто мені було почути всі їхні імена, у мені щось звільнилося.

Вогнище палало ще довго. Жителі села винесли їжу й пиво, те, що мали, та змусили нас це прийняти. Я відповзла в куток разом із Касею та перепила пива, вимиваючи нещастя, дим і смак очищувального еліксиру з рота, доки ми нарешті не прихилились одна до одної, тихенько заридавши; мені довелося триматися за неї, тому що вона не наважувалася міцно за мене хапатися.

Від напою я стала почуватися легшою та водночас тупішою, голова мені боліла, і я засопіла собі в рукави. По той бік майдану принц Марек говорив до сільського старости й молодого візника з великими очима. Вони стояли біля гарного зеленого воза, вочевидь, щойно пофарбованого, запряженого чотирма кіньми, у яких гриви й хвости були незграбно заплетені в коси зі стрічками — також зеленого кольору. Королева вже сиділа всередині воза, на намощеній соломі, а її плечі були загорнуті у вовняний плащ. Золоті ланцюги зачарованого ярма відбивали сонячне світло й виблискували на тлі її сорочки.

Я кілька разів кліпнула на блиск сонця, і доки я почала усвідомлювати, на що дивлюся, Дракон уже крокував майданом, питаючи:

— Що ви робите?

Я зіп’ялася на ноги й пішла до них.

Принц Марек повернувся, щойно я прийшла.

— Домовляюся про прохід, аби відвезти королеву додому, — приємно сказав він.

— Не меліть дурниць. Їй потрібно зцілитися…

— Що вона може зробити у столиці з такою ж легкістю, як і тут, — заявив принц Марек. — Я проти того, щоб дати тобі замкнути мою матір у своїй вежі, доки тобі не заманеться випустити її знову, Драконе. Не думай, ніби я забув, з якою неохотою ти рушив з нами.

— Здається, ви готові забути дуже багато чого іншого, — в’їдливо відповів Дракон. — Наприклад, ваші присяги випалити Пущу аж до Росьї в разі нашого успіху.

— Я нічого не забув, — промовив Марек. — Зараз я не маю людей, щоб тобі допомогти. Чи є кращий спосіб дістати для тебе потрібних тобі людей, ніж повернутися до двору, аби попросити їх у мого батька?

— При дворі ви можете лише одне — гарцювати довкола тієї порожньої ляльки й називати себе героєм, — сказав Дракон. — Пошліть по людей! Ми не можемо просто поїхати зараз. Ви що, гадаєте, ніби Пуща не вдасться до відплати за те, що ми зробили, якщо ми поїдемо геть і залишимо долину безборонною?

Марек не позбувся своєї нерухомої усмішки, але вона затремтіла в нього на обличчі, а його пальці то розмикалися, то змикалися на руків’ї меча. Сокіл хутко став між ними, поклавши руку Марекові на зап’ясток, і сказав:

— Ваша високосте, хоча тон Саркана і неприйнятний, він не помиляється.

Якусь мить я думала, що тепер він, можливо, розуміє; може, Сокіл відчув злобу Пущі достатньою мірою, щоб і самому усвідомити, яку загрозу вона становить. Я подивилася на Дракона з приголомшеною надією, та його обличчя суворішало, ще до того, як Сокіл повернувся до нього, граційно нахиливши голову.

— На мою думку, Саркан погодиться з тим, що, попри його дари, Верба перевершує його у мистецтвах зцілення, а якщо хтось і може допомогти королеві, то це вона. А стримувати Пущу — його службовий обов’язок. Він не може залишати долини.

— Чудово, — негайно сказав принц Марек, хоч і говорив крізь зуби — відповідь була завченою. Вони вже домовилися між собою, усвідомила я в поступовому припливі обурення.

Тоді Сокіл додав:

— А ти, Саркане, маєш своєю чергою усвідомити, що принц Марек не може дозволити тобі просто утримувати королеву Ганну і твою селянку тут, — він показав жестом на Касю, яка стояла поруч зі мною. — Звісно, вони обидві мають поїхати до столиці, негайно, і стати перед судом через зараження.

— Дотепна маніпуляція, — сказав мені Дракон після цього, — та ще й ефективна. Він має рацію: я не маю права кидати долину без дозволу короля, а за законом, строго кажучи, стати перед судом мають вони обидві.

— Але ж це не має відбутися цієї ж миті! — сказала я. Я кинула погляд на королеву, яка сиділа на возі, байдужа й мовчазна, тим часом як жителі села громадили довкола неї забагато запасів і ковдр, більше ніж нам знадобилося б на дорогу до столиці та назад тричі без зупинки. — Що якби ми просто повернули її до вежі тепер — її та Касю? Звісно ж, король зрозумів би…

Дракон пирхнув.

— Король — людина розважлива. Він би аж ніяк не заперечував, якби я непомітно замчав королеву видужувати подалі від будь-яких очей, перш ніж її хтось побачить або хоча б точно дізнається, що її врятовано. Але тепер? — він махнув рукою на жителів села. Усі зібралися нещільним кільцем на безпечній відстані довкола воза, щоб повитріщатися на королеву та пошепки переповісти одне одному уривки історії. — Ні. Він би відверто виступив проти того, щоб я порушував закон королівства перед свідками.

Потім він глянув на мене та сказав:

— А ще я не можу поїхати. Це може дозволити король, але не Пуща.

Я, спустошена, витріщилася на нього у відповідь.

— Я не можу дозволити їм просто забрати Касю, — сказала я, майже благаючи. Я знала, що місце мені саме тут, я тут потрібна, але дозволити їм потягнути Касю в столицю на цей суд, де, як твердив закон, її можуть стратити… А ще я геть не довіряла принцові Мареку, вважаючи, що він може робити лише те, що найкраще йому підходить.

— Я знаю, — сказав Дракон. — І це теж. Ми не можемо завдати ще одного удару Пущі, не маючи солдатів, великої їх кількості. А тобі доведеться випрошувати їх у короля. Марек, хоч що він каже, думає лише про королеву, а Соля, може, і не злий, але йому до вподоби бути надто розумним для загального добра.

Я нарешті вимовила це запитання:

— Соля? — у мене на язиці ім’я видавалося чудним, рухалося, кружляючи, наче висока тінь птахи; вимовляючи його, я відчула, як мене торкнулося проникливе око.

— Мовою заклинань це означає «сокіл», — пояснив Дракон. — Тобі теж дадуть ім’я, перш ніж остаточно занесуть до списку чаклунів. Не дозволяй відкладати це до завершення суду, інакше не матимеш права свідчити. А ще послухай мене: те, що ти тут зробила, несе із собою силу — інакшу силу. Не дай Солі повністю приписати собі цю заслугу та не соромся нею користатись.

Я й гадки не мала, як виконати хоч якусь зі вказівок, якими він мене закидав: як я мала переконувати короля дати нам солдатів? Але Марек уже кликав Томаша й Олега сідати на коней, і я навіть без Дракона розуміла, що мені доведеться розібратися із цим самотужки. Натомість я ковтнула й кивнула, а тоді сказала:

— Дякую тобі… Саркане.

Його ім’я мало смак вогню та крил, звивистого диму, витонченості й сили, а ще — хрипкого шереху луски. Він оглянув мене й напружено мовив:

— Не кидайся у казан для варіння та, хоч яким важким це може тобі видатися, постарайся показатись у пристойному вигляді.


Розділ 15 | Ті, що не мають корінн | Розділ 17