home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 14



Вояки весело сміялись один до одного, коли ми наступного ранку покинули Двернік у тиху пору перед світанком. Усі вони мали дуже пишний вигляд у своїх яскравих кольчугах, шоломах із гойдливими плюмажами та довгих зелених плащах; при сідлах у них висіли розмальовані щити. Вони ще й знали це — вони гордо провели коней темними вуличками, і навіть коні повигинали шиї. Звісно, роздобути тридцять шарфів у невеличкому сільці було нелегко, тож у більшості бійців вони були товсті, кусючі та вовняні, призначені для носіння взимку; за наказом Дракона вони сяк-так обгорнули ними шиї та обличчя. Вони регулярно виходили зі своєї сторожкої рівноваги та мимохіть тягнулися донизу, щоб тишком-нишком почухатись.

Я виросла, їздячи на великих повільних тяглових конях свого батька, які лише позирали на мене з легким здивуванням, якщо я стояла на їхніх широких спинах догори дриґом, і відмовлялися мати справу із клусом, не кажучи вже про чвал. Але принц Марек усадовив нас на запасних коней, яких привели із собою його лицарі, а вони, здається, були геть іншими тваринами. Коли я ненароком якось не так потягнула за повід, моя кобила стала дибки, ідучи вперед на задніх ногах, доки я лячно трималася за її гриву. За якийсь час вона опустилася з так само незрозумілих мені причин і загарцювала, дуже задоволена собою. Принаймні доки ми не пройшли Заточека.

Якогось місця, де дорога в долині закінчувалася, не було. Гадаю, колись вона йшла значно далі — аж до Поросни, а за нею, можливо, до якогось іншого безіменного, давно поглинутого села. Та ще до того, як за нами стихло рипіння млина на мосту Заточека, на її краї почали наступати бур’яни й трава, а за милю ми майже не могли здогадатися, чи вона дотепер в нас під ногами. Солдати й досі сміялися та співали, але коні, можливо, були мудрішими за нас. Їхній крок сповільнився без жодного сигналу від вершників. Вони збентежено форкали та сіпали головами, стрижучи вухами, а їхньою шкірою проходив бентежний дрож, неначе їм докучали мухи. Але мух не було. Попереду чекала стіна темних дерев.

— Зупиніться тут, — сказав Дракон, і коні, неначе зрозумівши його та зрадівши виправданню, майже одразу зупинилися, усі до одного. — Попийте води та з’їжте щось, якщо хочете. Нехай у вас у роті не опиниться більше нічого після того, як ми опинимося під деревами, — він легко спустився з коня.

Я дуже обережно злізла зі своєї кобили.

— Я візьму її, — сказав мені один з вояків, білявий хлопчина з дружнім круглим обличчям, яке псував лише двічі зламаний ніс. Він поцокав до моєї кобили язиком, бадьорий і вправний. Усі бійці вели коней напитися з річки та передавали один одному буханці хліба і фляги з міцними напоями.

Дракон жестом підкликав мене до себе.

— Скористайся своїм захисним заклинанням, якомога ґрунтовнішим, — сказав він. — А тоді спробуй застосувати його до вояків, якщо зможеш. Я сам накладу на тебе ще одне.

— Воно не пускатиме до нас тіні? — із сумнівом запитала я. — Навіть усередині Пущі?

— Ні. Та воно сповільнить їх, — сказав він. — Просто за межами Заточека є хижка; там я зберігаю запас очищувальних засобів на той випадок, якщо знадобиться йти до Пущі. Щойно ми виберемося назад, підемо туди та скористаємося ними. Десять разів, хоч наскільки ти будеш упевнена у своїй чистоті.

Я подивилася на натовп молодих вояків, які, поїдаючи хліб, говорили та сміялися між собою.

— У тебе вистачить на них усіх?

Він обвів їх холодним упевненим поглядом — наче косою змахнув.

— На стільки з них, скільки залишиться, — сказав він.

Я здригнулася.

— Ти досі не вважаєш, що це добра думка. Навіть після Єжи, — із Пущі там, де згоріло серцедерево (ми бачили його вчора), досі здіймався тоненький бовдурик диму.

— Це жахлива думка, — сказав Дракон. — Але дозволити Марекові завести туди тебе та Солю без мене — ще гірша. Принаймні я якось уявляю собі, чого чекати. Ходімо — часу в нас небагато.

Кася мовчки допомогла мені зібрати соснової хвої для заклинання. Сокіл уже сам створював складний щит довкола принца Марека, схожий на сяючу стіну з цегли, що зростала цеглинка за цеглинкою; коли ж він підняв його вище Марекової голови, уся конструкція засяяла, наче єдине ціле, а тоді обвалилася на нього. Поглянувши на Марека скоса, я бачила, як тримається в нього на шкірі його слабеньке мерехтіння. Іншим Сокіл закрив себе. Утім, я помітила, що вояків він так не захищав.

Я вклякла та розвела кіптяве багаття зі своїх соснових голок і гілок. Коли гіркий дим уже заповнював галявину, деручи горло, я звела очі на Дракона.

— Тепер промовиш своє? — запитала я. Коли Драконове заклинання опустилося мені на плечі, я наче вдягла важкого кожуха перед каміном: хотілося почухатися, було незручно й забагато думалося про те, навіщо це мені знадобиться. Своє захисне заклинання я мугикала одночасно з його наспівом, уявляючи, що закутуюся до кінця серед зими: не тільки кожух, а ще й рукавички, вовняний шарф, шапка з опущеними навушниками, в’язані штани навипуск, і все це загорнуте у покривала, усе щільно заправлене так, що не лишається жодної шпаринки, крізь яку могло би пробратися холодне повітря.

— Усім підняти шарфи, — сказала я, не відводячи очей від свого кіптявого багаття, — забула на якусь мить, що говорю до дорослих чоловіків, вояків; а ще дивнішим було те, що вони мене послухались. Я виштовхнула дим довкола себе — дала йому проникнути у вовну та бавовну їхнього одягу, забезпечуючи захист.

Останні голки осипалися попелом. Багаття згасло. Я трохи непевно зіп’ялася на ноги, кашляючи від диму, і потерла засльозені очі. Я очистила їх, покліпавши, та здригнулася: Сокіл спостерігав за мною, голодний і напружений, водночас закриваючи вуста й ніс краєм свого плаща. Я швидко відвернулася й пішла попити з річки сама та змити дим із рук і обличчя. Мені не подобалось, як його очі намагалися проникнути крізь мою шкіру.

Ми з Касею й самі розділили буханець хліба — до болю знайомий щоденний буханець від пекаря з Дверніка, зі скоринкою, сіро-брунатний і трохи кислуватий; такий смак мав кожен ранок удома. Вояки закручували свої фляги, струшували крихти та знову лізли на коней. Над деревами вже засяяло сонце.

— Гаразд, Соколе, — сказав принц Марек, коли ми всі знов опинилися на конях. Він зняв рукавицю. На першій фаланзі його найменшого пальця тримався перстень, тендітна кругла смужечка золота, оздоблена невеличкими синіми камінцями, — жіночий перстень. — Покажи нам дорогу.

— Тримайте великий палець над перснем, — сказав Сокіл, а тоді, перегнувшись із коня, проколов Марекові палець оздобленою коштовним камінням шпилькою та натиснув на нього. На перстень упала чимала крапля крові, забарвивши золото, тим часом як Сокіл бурмотів заклинання знаходження.

Сині камінці стали темно-багряними. Довкола Марекової руки з’явилося фіалкове світло, і це світло трималося довкола неї ореолом навіть тоді, коли він натягнув рукавицю. Він підняв кулак перед собою та поворушив ним з боку в бік; коли принц витягнув кулак у бік Пущі, він став яскравішим. Він повів нас уперед, і наші коні одне за одним перейшли попіл і опинилися поміж темних дерев.

Навесні Пуща була не така, як узимку. Відчувалося, що все оживає та прокидається. Моєю шкірою пройшов дрож — тільки-но мене торкнулися перші тіні від гілок, я відчула, що повсюди за нами стежать якісь очі. Копита коней притишено стукали об землю, зминаючи мох і підлісок, просуваючись повз ожину, яка тягнулася до нас довгими наїжаченими колючками. Від дерева до дерева, рухаючись за нами, майже невидимими кидалися мовчазні темні птахи. Раптом я відчула певність у тому, що якби прийшла сама навесні, то взагалі не дісталася б до Касі — для цього довелося б битися.

Та сьогодні ми їхали в оточенні тридцяти вояків, і всі вони були у броні та зі зброєю. Вони несли довгі важкі клинки, смолоскипи та мішечки солі відповідно до наказу Дракона. Ті, хто їхав попереду, рубали кущі, розширюючи стежки, доки ми просувались уздовж них. Решта випалювала ожину з обох боків і посипала сіллю землю на шляху за нами, щоб ми змогли відступити тим шляхом, яким прийшли.

Та їхній сміх затих. Ми їхали без звуку, якщо не брати до уваги притишене дзенькання збруї, тихе постукування копит по голій стежці, та ще час від часу хтось перекидався з кимось словом. Коні вже навіть не іржали. Вони дивилися на дерева великими очима в обрамленні білків. Ми всі відчували, що за нами пантрують.

Кася їхала поруч зі мною, і вона низько схилила голову над шиєю свого коня. Я спромоглася потягнутися та взятися за її пальці своїми.

— Що таке? — тихо спитала я.

Вона відвела погляд від нашого шляху та вказала на дерево вдалині, старий почорнілий дуб, у який багато років тому влучила блискавка; з його мертвих гілок звисав мох, і він скидався на згорблену стару жінку, яка широко розкинула спідниці для реверансу.

— Я пам’ятаю те дерево, — сказала Кася. Вона опустила руку та пильно подивилася просто вперед між вухами коня. — Та ще ту червону брилу, яку ми проїхали, і сіру ожину — усе це. Я неначе й не виходила, — до того ж вона шепотіла. — Я неначе взагалі не виходила. Я навіть не знаю, чи існуєш ти насправді, Нєшко. Що, як мені лише наснився ще один сон?

Я безпорадно стиснула їй руку. Як її втішити, я не знала.

— Неподалік щось є, — сказала вона. — Щось попереду.

Капітан почув її та глянув назад.

— Щось небезпечне?

— Щось мертве, — сказала Кася й опустила очі на сідло, стиснувши руками поводи.

Світло довкола нас яскравішало, а стежина під ногами в коней розширилася. Їхні підкови лунко постукували. Я глянула донизу та побачила наполовину заховану під мохом розбиту бруківку. Піднявши очі знову, я здригнулася: удалині, крізь дерева, на мене витріщилося примарне сіре обличчя з величезним порожнім оком над широким квадратним ротом — спустошена хижка.

— Зійдіть зі стежки, — різко сказав Дракон. — Обі­йдіть — у північному напрямку чи у південному, немає значення. Але не проїздіть площею і не зупиняйтеся.

— Що це за місце? — запитав Марек.

— Поросна, — відповів Дракон. — Або те, що від неї лишилося.

Ми повернули коней і взялися на північ, обираючи дорогу крізь ожину та руїни невеличких убогих хатинок, які осідали на своїх балках, із проваленими солом’яними дахами. Я постаралася не дивитися на землю. Її щільно вкривали мох і тоненька травичка, а ще до сонця тягнулися високі молоді дерева, що вже розросталися вгорі та розбивали сонячне світло на рухливі, мінливі плями. Та були обриси, досі наполовину сховані під мохом — то тут, то там із землі виривалася рука кістяка; білі кінчики пальців пробивалися крізь м’який зелений покрив, який відбивав світло та холодно виблискував. Над хатами, якщо глянути в той бік, де мав бути сільський майдан, розкинулася величезна сяйлива срібна крона, і мені було чути далекий шурхітливий шепіт листя серцедерева.

— Хіба ми не могли б зупинитися та спалити його? — прошепотіла я Драконові якомога тихіше.

— Звичайно, — сказав він. — Якби ми послуговувалися вогнесерцем і негайно відступили тим шляхом, яким прийшли. Це було б мудро.

Він не стишував голосу. Та принц Марек не озирнувся, хоча декілька вояків поглянули на нас. Коні повитягали шиї, тремтячи, і ми швидко поїхали далі, залишивши мертвих позаду.

Ми зупинилися трохи пізніше, аби дати коням відпочити. Вони всі були втомлені, рівною мірою від страху та дороги. Стежка розширилася довкола ділянки болотистої землі, кінця весняного потічка, який тепер, коли перестала текти тала вода, висихав. Іще текла, дзюркочучи, невелика цівочка, що збиралася широким прозорим ставком над дном із каміння.

— Чи безпечно дати коням попити? — запитав Дракона принц Марек, і той знизав плечима.

— Чом би й ні, — сказав він. — Це не набагато гірше, ніж ставити їх під дерева. Після цього їх усіх у будь-якому разі довелося б забити.

Янош уже зісковзнув зі свого коня; він поклав руку тварині на ніс, заспокоюючи її. Він смикнув головою по колу.

— Це ж навчені військові коні! Вони варті стільки срібла, скільки важать.

— А очищувальний еліксир вартий стільки золота, скільки вони важать, — сказав Дракон. — Якщо ти відчував до них ніжність, то не мав вести їх у Пущу. Але не надто переймайся. Є можливість, що цього питання не виникне.

Принц Марек важко на нього поглянув, але не сперечався; натомість відвів Яноша і став його заспокоювати.

Кася стала край галявини, там, де тягнулося далі трохи оленячих слідів; на ставок вона не дивилась. Я замислилася, чи не бачила вона ще й це місце під час свого тривалого мандрівного ув’язнення. Вона пильно вдивлялась у темні дерева. Дракон пройшов повз неї, поглянув і заговорив; я побачила, як вона повернула до нього голову.

— Цікаво, чи знаєш ти, що він тобі завдячує, — несподівано сказав Сокіл за мною; я здригнулася та повернула голову. Моя кобила жадібно пила; я схопилася за повід і трохи наблизилася до її теплого боку. Я нічого не сказала.

Сокіл лише підняв одну вузьку брову, чорну і ладну.

— Запас чаклунів у королівстві не є необмеженим. За законом дар ставить тебе поза васальною системою. Ти маєш право на місце при дворі, уже зараз, як і на покровительство самого короля. Тебе взагалі ніколи не мали тримати у цій долині, а тим більше з тобою не мали поводитись, як із наймичкою, — він махнув рукою на мій одяг, провівши нею вгору та вниз. Я вдягнулася так, як мала би вдягнутися, перш ніж піти збирати щось: у високі чоботи для ходіння багнюкою, вільні робочі штани, пошиті з мішковини, а на все це накинула брунатну сорочку. На ньому й досі був білий плащ, хоча злоба Пущі була сильнішою за те заклинання, яке він використав, аби зберегти його чистоту у звичайних лісах; на його краю було видно обірвані нитки.

Він неправильно зрозумів мій сповнений сумніву погляд.

— Твій батько, мабуть, фермер?

— Лісоруб, — відповіла я.

Він змахнув рукою, неначе говорячи, що це аж ніяк не міняє справи.

— Тоді ти, гадаю, геть нічого не знаєш про двір. Коли дар проявився у мені, король посвятив мого батька в лицарі, а коли я завершив своє навчання, дав йому титул барона. З тобою він буде не менш щедрим, — він схилився до мене, і моя кобила забулькала у воді, коли я міцно до неї притулилася. — Хоч що ти там чула, зростаючи у цій глушині, Саркан — аж ніяк не єдиний знакомитий чаклун у Польні. Запевняю тебе, що ти не мусиш почуватися прив’язаною до нього просто через те, що він зна­йшов… цікавий спосіб тебе використати. Я певен, що є багато інших чаклунів, яких ти можеш підтримати, — він простягнув руку до мене та, пробурмотівши одне слово, здійняв на долоні тоненький закручений спіраллю вогник. — Можливо, хотіла би спробувати?

— З вами? — недипломатично бовкнула я; його очі трохи звузилися в кутиках. Я, втім, зовсім не відчувала жалю. — Після того, що ви зробили з Касею?

Він затулився ображеним подивом, ніби другим плащем.

— Я зробив ласку їй і тобі. Чи гадаєш ти, що хтось був би готовий повірити Сарканові на слово, що вона одужала? Можливо, твого покровителя й можна милостиво назвати диваком, який заховався тут і приїздить до двору лише на виклик, похмурий, як буря, висловлюючи попередження про неминучі катастрофи, які чомусь так і не трапляються. Друзів при дворі він не має, а ті нечисленні люди, які його підтримали б, — це ті ж таки песимісти, які наполягли на негайній страті твоєї подружки. Якби не втрутився принц Марек, король натомість послав би ката й викликав Саркана до столиці, щоб він відповів за свій злочин — за те, що дав їй прожити так довго.

Він прибув, аби стати тим самим катом, але, судячи з усього, не хотів, щоб це заважало йому твердити, ніби він зробив мені ласку. Я не знала, як відповідати на щось настільки нахабне; я могла би спромогтися хіба на незв’язне сичання. Та до цього він мене не довів. Він лише сказав ніжним голосом, який натякав на те, що я поводжуся нерозумно:

— Подумай трохи про те, що я тобі розповів. Я не ставлю тобі за провину твою злість, але постарайся, щоб вона не змушувала тебе нехтувати добрі поради, — і ґречно мені вклонився. Він граційно відійшов, а тоді до мене одразу знову долучилася Кася. Солдати знову лізли на коней.

Обличчя в неї було розважливе, і вона потирала собі руки. Дракон пішов сідати на власного коня; я поглянула на нього, думаючи, що він їй сказав.

— З тобою все гаразд? — спитала я Касю.

— Він сказав мені не боятися, що в мені збереглося зараження, — сказала вона. Її вуста злегка ворухнулися, промайнула тінь усмішки. — Він сказав, якщо я можу цього боятися, то я, мабуть, не заражена, — тоді вона ще несподіваніше додала: — Він сказав, що йому шкода, що я раніше його боялася — тобто боялася, що він мене обере. Сказав, що більше нікого не візьме.

Колись я накричала на нього з цього приводу; я навіть не очікувала, що він дослухається. Я витріщилася на неї, та не мала часу замислюватись: Янош уже сів, оглянув своїх людей і раптово сказав:

— Де Міхал?

Ми порахували людей і коней і голосно погукали на всі сторони. Відповіді не було, як не було й жодного сліду з поламаних гілок або зрушеного листя, що показав би нам, куди він пішов. Його бачили якихось кілька секунд тому — він чекав, коли зможе дати води своєму коню. Якщо його вхопили, то це сталося безшумно.

— Досить, — нарешті сказав Дракон. — Він зник.

Янош заперечно поглянув на принца. Та за мить мовчання Марек нарешті сказав:

— Ми йдемо далі. Їдьмо по двоє і не втрачаймо одне одного з поля зору.

Коли Янош ізнову щільно огорнув носа та рота шарфом, його обличчя було суворим і нещасним, але він смикнув головою в бік перших двох вояків, і за мить вони пішли стежкою. Ми поїхали далі углиб Пущі.

Під гілками важко було сказати, котра зараз година, як довго ми їхали. Пуща мовчала, як ніколи не мовчав жоден ліс: жодного комашиного дзумчання, навіть не тріскалася час від часу якась гілочка під лапкою кролика. Наші коні — і ті видавали дуже мало звуків; копита ступали на м’який мох, траву та сіянці, а не на голу багнюку. Стежка закінчувалася. Бійцям попереду доводилося постійно рубати кущі, аби хоч якось проторувати нам шлях.

До нас крізь дерева долинув ледь чутний звук стрімкого потоку води. Стежка раптом знову розширилася. Ми зупинились; я підвелась у стременах, а за плечима солдата переді мною роздивилася лише прогалину між деревами. Ми знову були на березі Веретена.

Ми вийшли з лісу майже за фут над річкою, опинившись на м’якому пологому березі. Над водою нависали дерева та кущі, з верб у очерет, який рясно купчився край води, між блідим сплутаним оголеним корінням дерев на тлі м’якого багна, звисали довгі тонкі гілки. Веретено було достатньо широким, щоб посередині річки крізь переплетені крони дерев пробивалося сонячне світло. Воно виблискувало на поверхні річки, не проникаючи, і ми здогадалися, що більша частина дня вже минула. Ми довго сиділи тихо. У тому, що ми отак натрапили на річку, яка перетнула нам шлях, було щось неправильне. Ми їхали на схід; ми мали бути поруч із нею.

Коли принц Марек підняв стиснену в кулак руку в бік води, фіалковий відблиск яскраво засяяв, прикликаючи нас на другий бік, але вода рухалася швидко, і ми не могли сказати, наскільки там глибоко. Янош кинув невеличку гілочку з одного з дерев; її одразу понесло за течією, і вона майже миттєво зникла під невеличким блискучим перекатом.

— Пошукаємо броду, — сказав принц Марек.

Ми повернулися й поїхали далі вервечкою вздовж річки; солдати рубали рослинність, аби дати коням опору на березі. Жодних ознак слідів тварин, які б вели вниз, до краю, не було, а Веретено бігло далі, жодного разу не звузившись. Ця річка відрізнялася від тієї, що була у долині, — бігла швидко й тихо під деревами, затінена Пущею так само, як і ми. Я знала, що річка так і не виходила з іншого боку, у Росьї; вона зникала десь у глибині Пущі, поглинута в якомусь темному місці. Повірити в це тут, дивлячись на її темний обшир, видавалося майже неможливим.

Десь за мною глибоко зітхнув один з вояків — із полегшенням, неначе ставив додолу щось важке. Це порушило мовчання Пущі. Я озирнулася. У нього з обличчя спав шарф; це був привітний молодий вояк із поламаним носом, який підвів мою кобилу до води. Він потягнувся з оголеним ножем, гострим і яскраво-сріблястим, а тоді схопив за голову чоловіка, який їхав перед ним, і одним швидким рухом розрізав йому горлянку від вуха до вуха.

Інший вояк помер без жодного звуку. Кров оббризкала шию тварині й скрапнула на листя. Вона різко стала дибки, заіржавши, і варто було чоловікові звалитися з її спини, вона, спотикаючись, чкурнула в кущі та зникла. Молодий вояк із ножем досі усміхався. Він зіскочив з коня у воду.

Ми аж застигли — настільки раптово це сталося. Переді мною принц Марек крикнув і, зіскочивши з коня сам, побіг униз схилом; ковзаючи до краю води, він розкидав чоботами багнюку. Він спробував потягнутися та впіймати вояка за руку, та чолов’яга не потягнувся сам. Він оминув принца на спині, пливучи, наче шматок дерева, а за ним тягнулись у воді кінці його шарфа та плаща. Його ноги вже тягнуло донизу — чоботи наповнювалися водою, — а тоді стало тонути все тіло. Ми востаннє побачили його кругле бліде обличчя, що пильно дивилося вгору, на сонце. Вода зімкнулася в нього над головою, над його зламаним носом; потонув плащ, востаннє надувшись зеленим. Він зник.

Принц Марек зіп’явся на ноги знову. Він стояв унизу, на березі, та спостерігав, схопившись для рівноваги за стовбур якогось тонкого сіянця, доки вояк не потонув. Тоді він повернувся та сяк-так поліз схилом. Янош уже зісковзнув з коня та вхопився за Мареків повід; він витягнув руку донизу, щоб допомогти йому вилізти. Ще один вояк учепився за повід іншого коня, на якому тепер не було вершника; тварина дрижала, ніздрі в неї роздувались, але вона стояла спокійно. Усе знову затихло. Річка текла далі, гілки нерухомо звисали, а сонце сяяло на воді. Ми навіть не почули жодного звуку від коня, який утік. Наче нічого й не сталося.

Дракон провів коня далі та опустив очі на принца Марека.

— Усі інші зникнуть до приходу ночі, — без церемоній повідомив він. — А можливо, і ви теж.

Марек звів на нього очі; його обличчя вперше було відкритим і невпевненим — ніби він щойно побачив щось, чого не розумів. Я побачила поряд із ними Сокола, який оглядався на вервечку бійців, не кліпаючи; його проникливі очі намагалися побачити щось невидиме. Марек поглянув на нього; Сокіл поглянув у відповідь і ледь помітно ствердно кивнув.

Принц забрався в сідло. Заговорив до солдатів перед собою.

— Розчистіть нам галявину.

Вони заходилися рубати кущі довкола нас; решта їх долучилася, випалюючи її та посипаючи сіллю на ходу, аж поки ми не розчистили достатньо місця, щоб поміститися там разом. Коні з радістю пропхали голови всередину та щільно притиснулись одне до одного.

— Гаразд, — заговорив Марек до вояків, які не зводили з нього очей. — Ви всі знаєте, чому ви тут. Кожного з вас ретельно добирали. Ви — люди півночі, найкращі з тих, хто в мене є. Ви йшли за мною в чари росьян і стали стіною поруч зі мною, опираючись атакам їхньої кавалерії; серед вас немає жодного, у кого б не було бойових шрамів. Перш ніж ми поїхали, я запитав кожного з вас, чи поїдете ви в це темне місце разом зі мною; кожен із вас відповів ствердно.

— Що ж, не буду присягатися вам тепер, що виведу вас живими; та присягаюся вам, що кожен боєць, який таки вийде разом зі мною, матиме всі почесті, які я можу забезпечити, і кожен із вас одержить лицарський титул і землі. А перейдемо ми річку тут і зараз, як тільки зможемо, а тоді поїдемо далі разом — до смерті, а можливо, і до чогось гіршого, але як чоловіки, а не як перелякані миші.

На той час вони вже мали знати, що й сам Марек не знав, що станеться; що він не був готовий до тіні Пущі. Та я бачила, як його слова трохи зігнали цю тінь зі всіх їхніх облич; до них прийшла якась ясність, глибоке дихання. Жоден із них не попросив повернутися. Марек узяв із сідла свій мисливський ріг. Це був довгий предмет, повністю зроблений з латуні, яскраво відполірований і закручений. Марек приклав його до вуст і дмухнув у нього з усієї сили; вийшов оглушливий войовничий звук, від якого серце в мене не мало тьохнути, але тьохнуло, нахабний і дзвінкий. Коні затупали й запряли вухами, а солдати витягнули мечі та гучно підхопили цю ноту. Марек повернув коня, а тоді стрімко повів нас униз схилом і завів у холодну темну воду, і всі інші коні пішли за ним.

Річка різко вдарила мене по ногах, коли ми занурилися в неї, та запінилася навколо широких грудей моєї кобили. Ми просувалися далі. Вода піднялася вище моїх колін, стегон. Моя кобила тримала голову високо, роздуваючи ніздрі, а ногами била по річковому дну, кидаючись уперед і намагаючись не відірватися від дна.

Десь за мною один кінь заточився і втратив опору. Його одразу перекинуло та понесло на коня іншого солдата. Річка віднесла їх геть і поглинула повністю. Ми не зупинилися: зупинитися було неможливо. Я наосліп шукала якесь заклинання, та нічого не могла придумати: вода кидалась на мене, а потім вони зникли.

Принц Марек знову гучно дмухнув у ріг; він і його кінь незграбно йшли вгору на другому боці річки, і він рвався вперед, до дерев. Одне за одним ми вибралися нагору з річки, наскрізь змоклі, та пішли далі не зупиняючись; усі ми продиралися крізь кущі, йдучи за яскравим пурпуровим Марековим світлом угорі та попереду, йдучи за звуком його закличного рога. Дерева стрімко проносилися повз нас. Із цього боку річки підлісок був світлішим, стовбури — більшими, та й відстань між ними була більша. Ми вже не їхали вервечкою: я бачила, як деякі інші коні петляють між деревами поруч зі мною, доки ми летіли, доки ми тікали, біжучи геть такою ж мірою, як і бігли до мети. Я остаточно перестала розраховувати на поводи та просто притиснулася до своєї кобили, вплівши пальці у гриву, зігнувшись над її шиєю і намагаючись закритися від ударів гілок над головою. Я бачила Касю поруч із собою, а ще — яскравий спалах Соколового білого плаща попереду.

Кобила піді мною задихалася, трусячись, і я знала, що вона не зможе протриматися; навіть сильні, навчені бойові коні падатимуть, якщо ними отак їздити після плавання в холодній річці.

Нен елшайон, — прошепотіла я кобилі на вухо, — нен елшайон, — і дала їй трохи сил, трохи тепла. Вона витягнула елегантну голову та вдячно трусонула нею, а я заплющила очі й спробувала поширити заклинання на них усіх, промовляючи: «Нен елшайон», — і витягуючи руку до Касиного коня, неначе кидаючи йому канат.

Я відчула, як той уявний канат зачепився, викинула їх іще декілька, і коні наблизились одне до одного та знову стали бігти легше. Дракон швидко поглянув на мене з-за плеча. Ми йшли далі, їдучи за звуком рога, і тепер я нарешті стала помічати, що між деревами щось переміщається. Ходаки, багато ходаків, і вони швидко йшли до нас, рухаючи в такт усіма своїми довгими ногами-палицями. Один із них витягнув довгу руку та стягнув одного з вояків із коня, але вони відставали від нас, неначе не очікували нашої карколомної швидкості. Ми пробилися разом крізь стіну сосон на величезну галявину — коні тупали, струшуючи багнюку з ніг — і перед нами постало страхітливе серцедерево.

Його стовбур був ширшим за бік коня; воно височіло, закінчуючись неосяжністю розлогих гілок. Його гілки були обтяжені блідим сріблясто-зеленим листям і невеличкими золотими плодами, від яких жахливо тхнуло, а з-під кори на нас дивилося людське обличчя, заросле та згладжене так, що він нього залишився тільки натяк, а на грудях, наче у трупа, були схрещені дві руки. Біля його ніг розгалужувалися два величезних корені, а між ними лежав скелет, майже поглинутий мохом і гнилим листям. Менший корінь проростав, закручуючись, крізь одну відкриту очницю, а крізь ребра та шматки заіржавілої кольчуги визирала трава. Поперек тіла лежали залишки щита, на якому було ледь видно чорного двоголового орла — королівський герб Росьї.

Ми притримали своїх коней, які пирхали та хекали, просто перед його гілками. За собою я почула раптове клацання, наче то голосно зачинилися дверцята пічки, і тієї ж миті на мене накинулася велика вага нізвідки, яка вибила мене із сідла. Я боляче вдарилась об голу землю, повітря з моїх легень виштовхнулося, лікоть подряпало, а на ногах з’явилися синці.

Я крутнулася. Кася була на мені — збила мене з кобили. Я пильно подивилася вгору поза нею. Моя кобила висіла в повітрі над нами без голови. Її тримала двома передніми ногами страхітлива істота, схожа на богомола. Богомол зливався із серцедеревом: вузькі золотаві очі такої ж форми, як і плоди, і тіло такого ж сріблясто-зеленого кольору, як і листя. Він відкусив кобилі голову за один випад. За нами впав безголовим ще один вояк, а третій кричав, залишившись без ноги та борсаючись у лапах іще одного богомола; з-поміж дерев виходило близько десятка цих істот.


Розділ 13 | Ті, що не мають корінн | Розділ 15