home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 11



Опісля, повільно та стомлено тягнучи Касю сходами, Дракон був дивним і мовчазним. Вона була майже непритомною, різко виходила із заціпеніння лише для того, щоб схопитися за повітря, а тоді знову слабшала. Її мляве тіло було неприродно важким — важким, наче твердий дуб, неначе Пуща якось перетворила та змінила її.

— Воно зникло? — розпачливо запитала його я. — Воно зникло?

— Так, — коротко сказав він, тим часом як ми піднімали її довгими закрученими сходами; навіть із його надзвичайною силою кожен крок давався важко, ніби ми намагались удвох нести грубу колоду, і ми обоє були втомлені. — Якби це було не так, «Виклик» показав би нам, — він не говорив більше нічого, доки ми не принесли її нагору до гостьової кімнати, а тоді він став біля ліжка, насуплено дивлячись на неї згори вниз, а тоді повернувся і вийшов із кімнати.

Мені особливо ніколи було про нього думати. Кася місяць лежала хвора в лихоманці. Вона схоплювалась, наполовину прокинувшись і заблукавши в кошмарах, досі лишаючись у Пущі, і вона могла скинути із себе мало не на інший бік кімнати навіть Дракона. Нам довелося прив’язувати її до важкого ліжка з балдахіном — мотузками та зрештою ланцюгами. Я спала в його ногах, згорнувшись калачиком на килимку, та підхоплювалася, щоб дати їй води, щоразу, коли вона кричала, та ще щоб спробувати запхати їй до рота трохи їжі: спершу вона не могла втримати в собі більш ніж один-два шматочки простого хліба.

Мої дні та ночі злилися в єдине ціле, і розбивали їх її пробудження — спершу щогодини, а втихомирювати її доводилося по десять хвилин, тож я ніколи не могла як слід поспати, і я годину за годиною ледь трималася на ногах у заціпенінні. Лише після першого тижня я почала впевнюватись у тому, що вона виживе, та знайшла кілька секунд для того, щоб нашкрябати Венсі записку з новиною про те, що Кася вільна, що вона одужує.

— Чи мовчатиме вона про це? — поцікавився Дракон, коли я попросила його надіслати її, і я була надто виснажена, щоб запитати, чому це його цікавить; я лише розгорнула цидулку й дописала один рядок: «Поки що нікому не говоріть», — і вручила його Драконові.

Я мала спитати; він мав більше наполягати на тому, щоб я була обережною. Та в нас обох нерви були пошарпані, наче зношена тканина. Я не знала, над чим він працює, але бачила, як його світло горить у бібліотеці пізно ввечері, коли, спотикаючись, спускалася до кухонь по чергову порцію бульйону й поверталася нагору, а в нього на столі стосами лежали окремі сторінки, вкриті схемами та написами. Якось по обіді, йдучи на запах диму, я побачила, що він спить у лабораторії, а над свічкою перед ним чорніє дно перегінної колби, уже висохлої. Коли я розбудила його, він аж підскочив, перекинувши все та з геть не характерною для себе незграбністю спричинивши пожежу. Нам довелося поспіхом гасити її разом, і плечі в нього напружились, як у кота, на знак незадоволення образою його гідності.

Утім, за три тижні Кася прокинулася, проспавши аж чотири години, повернула до мене голову і промовила:

— Нєшко, — зморена, та при тямі; її темно-карі очі були теплими та ясними. Я охопила її обличчя руками, усміхаючись крізь сльози, а вона спромоглася охопити своїми схудлими руками мої та всміхнутись у відповідь.

Відтоді вона почала швидко одужувати. Через дивовижну нову силу вона спершу була незграбною, навіть коли змогла стати на ноги. Вперше спробувавши самотужки спуститися до кухонь, поки я була внизу та знову готувала суп, вона врізалась у меблі та впала зі сходів. Але коли я кинулася від вогню й побігла до неї, стривожено гукаючи, я побачила її на початку сходів неушкодженою, навіть без синців — їй лише було важко знову зіп’ятися на ноги.

Я відвела її до великої зали, щоб вона знову навчилася ходити, та спробувала підтримувати її, коли ми повільно пішли кімнатою, хоча здебільшого вона замість цього випадково збивала мене з ніг. Дракон спускався сходами, щоб узяти щось із льохів. Він якийсь час стояв і спостерігав із проходу за нашим незграбним просуванням уперед із суворим невиразним обличчям. Після того, як я повернула її нагору й вона обережно заповзла в ліжко й знову заснула, я спустилася до бібліотеки, щоб з ним поговорити.

— Що з нею не так? — поцікавилась я.

— Нічого, — рівно сказав Дракон. — Наскільки я розумію, вона не заражена, — судячи з голосу, він був не надто задоволений.

Я не розуміла. Я замислилася, чи не непокоїть його те, що у вежі перебуває хтось іще.

— Їй уже краще, — сказала я. — Це ненадовго.

Він поглянув на мене з явним роздратуванням.

— Ненадовго? — перепитав він. — Що ти збираєшся з нею зробити?

Я відкрила рота й закрила його знову.

— Вона…

— Поїде додому? — сказав Дракон. — Вийде заміж за фермера, якщо зможе знайти такого, який буде не проти дружини з дерева?

— Вона все ще з плоті, вона не з дерева! — заперечила я, проте я вже усвідомлювала, швидше, ніж хотілося, що він має рацію: для Касі, так само, як і для мене, у селі вже немає місця. Я повільно сіла, вчепившись руками у стіл. — Вона… візьме свій посаг, — сказала я, силкуючись знайти якусь відповідь. — Їй доведеться поїхати… до міста, до Університету, як і іншим жінкам…

Він уже був готовий заговорити; він зупинився та спитав:

— Що?

— Інші обрані, інші дівчата, яких ви забрали, — сказала я, геть про це не думаючи, надто вже хвилюючись за Касю: що вона може зробити? Вона не відьма, люди принаймні розуміють, що вона таке. Вона просто жахливо змінилась, і я не думала, що вона може це приховати.

Він втрутився у мої думки.

— Скажи-но мені, — в’їдливо промовив він, і я, здригнувшись, підняла на нього очі, — ви всі гадали, ніби я беру їх силоміць?

Я лише витріщилася на нього, тим часом як він розлючено дивився на мене з жорстким і ображеним виразом обличчя.

— Що? — мовила я, попервах ошелешена. — Так, звісно, гадали. Чому б ми так не гадали? Якби це було не так, то чому б вам… чому ви не просто наймали служницю… — сказавши це, я одразу замислилася, чи мала рацію та, інша жінка, та, яка залишила мені листа. Що він просто хотів трохи людського товариства, але лише трохи, на власних умовах, не людину, яка могла піти від нього коли заманеться.

— Наймані служниці не підходили, — роздратовано та ухильно заявив він; чому, він не сказав. Він нетерпляче махнув рукою, не дивлячись на мене; якби він побачив моє обличчя, то, можливо, зупинився б. — Я не беру плаксивих дівчат, які лише хочуть заміж за коханого із села, або тих, хто мене сахається…

Я різко підвелась, а стілець зі стуком завалився назад на підлогу у протилежний від мене бік. У мені потопом здійнявся лютий гнів, неспішний, запізнілий і клекотючий.

— Тож ви берете таких, як Кася, — бовкнула я, — достатньо сміливих, щоб це витримати, тих, хто не зробить своїм рідним гірше, ридаючи, і ви гадаєте, що так усе по-чесному? Ви не ґвалтуєте їх, ви лише замикаєте їх на десять років, а тоді жалієтеся, що ми вважаємо вас гіршим, ніж насправді?

Він уп’явся в мене очима, а я пильно подивилась у відповідь, задихаючись. Я навіть не знала, що здатна таке вимовити; я не знала, що можу таке відчувати. Мені б ніколи не спало на думку заговорити так до свого пана, Дракона: я його ненавиділа, проте ганити б не стала, так само, як не стала б ганити блискавицю за те, що влучила в мій будинок. Він не був людиною, він був паном і чаклуном, дивною істотою геть з іншої площини, такою ж віддаленою, як бурі та моровиця.

Проте він уже зійшов із цієї площини; він поставився до мене зі справжньою добротою. Він дозволив своїм чарам знову змішатися з моїми, уможливив ту дивну приголомшливу близькість, аби тільки врятувати Касю разом зі мною. Гадаю, те, що я віддячила йому, накричавши на нього, могло видатися дивним, але це означало більше, ніж подяку: я хотіла, щоб він був людиною.

— Це неправильно, — голосно сказала я. — Це неправильно!

Він підвівся, і якусь мить ми дивились одне на одного з-за столу, обоє розлючені та, гадаю, вражені рівною мірою; потім він повернувся та відійшов від мене. Він визирнув з вежі; щоки в нього при цьому зажевріли яскравими червоними смугами, а рука міцно схопилася за підвіконня. Я прожогом вискочила з кімнати й побігла нагору.

Решту дня я лишалася біля Касі, доки вона спала, усівшись на ліжко та взявши її худу руку у свою. Вона досі була теплою та живою, та він не помилився. Шкіра в неї була м’якою, але плоть під нею була непіддатливою — не як камінь, а як гладенько відшліфований шматочок бурштину, твердий, але текучий, із заокругленими краями. Її волосся блищало у темному золоті сяйва свічки, закручуючись у завитки, схожі на вузли дерева. Вона була зовсім як вирізьблена статуя. Я вже сказала собі, що вона не дуже й змінилась, але знала, що неправа. Мої очі були надто люблячими: я дивилася та бачила лише Касю. Той, хто не знав її, одразу побачив би в ній щось дивне. Вона завжди була красивою; тепер її краса була неземною, застиглою та сяйливою.

Вона прокинулася та глянула на мене.

— Що таке?

— Нічого, — сказала я. — Ти голодна?

Я не знала, що для неї зробити. Замислилася, чи дозволить їй Дракон залишитися тут — ми могли б розділити мою кімнату нагорі. Можливо, він зрадіє служниці, яка ніколи не зможе піти, оскільки вчити нову йому було не до вподоби. Ця думка була гіркою, та я більше нічого не могла вигадати. Якби до нашого села прийшла схожа на неї незнайома людина, ми б точно подумали, що вона заражена, що вона — якесь нове страхіття, породжене Пущею.

Наступного ранку я вирішила попросити його попри все дозволити їй залишитись. Я повернулася в бібліотеку. Він стояв біля вікна, а в його руках зависло одне з його створінь, схожих на згустки. Я зупинилася. На його злегка хвилястій поверхні, наче в тихій водоймі, трималось якесь відображення, а обережно підступивши до нього, я побачила, що в ньому відображалася не кімната, а дерева в русі, нескінченні, глибокі й темні. Відображення поступово змінювалося на наших очах: як я здогадалася, показувало, де побував згусток. Я затримала дихання, коли поверхнею майнула тінь — наче ходак пройшов, але менша, а замість схожих на палиці ніг ця істота мала широкі сріблясто-сірі кінцівки з прожилками, наче в листя. Вона зупинилася та повернула до згустка дивну безлику голову. Передніми лапками вона тримала пошарпаний жмут вирваних зелених сіянців і рослин, за якими тягнулося коріння — геть-чисто як садівник після полоття. Вона повернула голову з одного боку в інший, а тоді пішла далі між дерев і зникла.

— Нічого, — сказав Дракон. — Жодного збирання сили, жодних приготувань… — він хитнув головою. — Відступись, — кинув він мені через плече. Він випхав плавучий згусток назад у вікно, а потім узяв зі стіни те, що мені видавалося чаклунським жезлом, запалив його кінець у каміні й тицьнув ним згусток просто посередині. Усе його плавуче мерехтіння запалало за один раптовий синій спалах, згоріло та й зникло; крізь вікно долинув ледь помітний солодкий запах, схожий на зараження.

— Вони їх не бачать? — зачудовано спитала я.

— Дуже рідко якийсь не повертається — гадаю, їх іноді ловлять, — пояснив Дракон. — Але якщо вартового торкаються, він лише лускає, — він говорив неясно та супився.

— Я не розумію, — сказала я. — На що ви очікували? Хіба не добре, що Пуща не готує атаку?

— Скажи-но мені, — промовив він, — ти гадала, що вона виживе?

Звісно, що ні. Це здавалося дивом, і таким, якого я жадала надто сильно, щоб його вивчати. Я не дозволяла собі про це думати.

— Вона її відпустила? — прошепотіла я.

— Не зовсім так, — сказав він. — Вона не змогла її втримати: її виганяли «Виклик» і очищення. Та я певен, що Пуща могла би протриматися достатньо довго, щоб вона померла. А Пуща навряд чи схильна до великодушності в таких випадках, — він постукував пальцями по підвіконню в ритмі, який здавався дивовижно знайомим; я одночасно з ним упізнала в ньому ритм, у якому ми наспівували «Виклик». Він одразу зупинив руку. Напружено поцікавився: — Вона одужала?

— Їй краще, — відповіла я. — Сьогодні вранці вона пройшла всі сходинки. Я привела її до себе в кімнату…

Він зневажливо махнув рукою.

— Я гадав, що її одужання, можливо, мало відвертати увагу, — сказав він. — Якщо їй уже добре… — він хитнув головою.

За мить його плечі подалися назад і розправилися. Він опустив руку з підвіконня й повернувся до мене.

— Хоч що має на меті Пуща, ми втратили досить багато часу, — похмуро сказав він. — Бери свої книжки. Нам потрібно розпочати твої уроки знову.

Я витріщилася на нього.

— Перестань на мене витріщатися, — сказав він. — Ти взагалі розумієш, що ми наробили? — він жестом показав на вікно. — Це був аж ніяк не єдиний вартовий, якого я відправив. Інший із них знайшов серцедерево, яке тримало дівчину. Воно було дуже помітним, — сухо додав він, — тому що було мертвим. Випаливши зараження з тіла дівчини, ти спалила й саме дерево.

Навіть тоді я ще не розуміла його похмурості, а коли він повів далі, не зрозуміла тим більше.

— Ходаки вже повалили його та пересадили сіянець, але якби зараз була зима, а не весна, якби галявина була ближчою до країв Пущі — якби ми тільки були підготовлені, ми могли б увійти з гуртом лісорубів, щоб розчистити та випалити Пущу аж до тієї галявини.

— Ми можемо… — бовкнула я, вражена, і не змогла навіть змусити себе виразити думку словами.

— Зробити це ще раз? — перепитав він. — Так. Це означає, що Пуща має відповісти, і скоро.

Я нарешті почала розуміти, звідки в нього ця наполегливість. Раптово усвідомила, що це подібне до його тривоги через Росью: із Пущею ми також воювали, і наш ворог знав, що ми тепер маємо нову зброю, яку можемо обернути проти нього. Він очікував, що Пуща атакує не просто заради помсти, а заради самозахисту.

— Перш ніж можна буде сподіватися повторити зроблене, потрібно буде добряче попрацювати, — додав він і жестом показав на стіл, ще більше захаращений паперами. Я як слід подивилася на них і вперше усвідомила, що це були нотатки про діяння — про наше діяння. Там був ескіз схеми — ми удвох обернулись на безликі фігури біля найвіддаленіших кутів тому «Виклику», Кася навпроти нас перетворилася на коло та підписаний канал, а назад до охайно зробленого малюнка серцедерева тягнулася лінія. Він постукав по лінії.

— Із каналом буде найбільше труднощів. Ми не можемо сподіватися в кожному випадку легко одержувати жертву, вирвану просто із серцедерева. Однак замість неї може підійти захоплений ходак або навіть жертва меншого зараження…

— Єжи, — раптово сказала я. — Чи могли б ми спробувати це з Єжи?

Дракон зупинився та роздратовано стиснув губи.

— Можливо, — сказав він.

— Однак спершу, — додав Дракон, — ми маємо кодифікувати принципи заклинання, а тобі потрібно відпрацювати кожен окремий складник. Я вважаю, що воно належить до категорії діянь п’ятого порядку, де «Виклик» забезпечує кістяк, саме зараження забезпечує канал, а очищувальне заклинання забезпечує імпульс… Ти що, не пам’ятаєш геть нічого з того, чого я тебе навчив? — поцікавився він, побачивши, як я закушую губу.

Я й справді не завдавала собі клопоту запам’ятовувати багато з його нав’язаних уроків про порядки заклинань, які здебільшого мали на меті пояснити, чому певні заклинання складніші за інші. Наскільки я розуміла, усе зводилося до очевидного: якщо скласти докупи два діяння, щоб створити нове заклинання, воно зазвичай буде важчим за будь-яке з них саме по собі; але поза тим правила видалися мені не надто корисними. Якщо ж скласти докупи три діяння, то буде важче, ніж з будь-яким з них окремо, але це не означало, принаймні коли пробувала я, що буде важче, ніж із будь-якими двома: усе залежало від того, що намагатися зробити та в якому порядку. А його правила не мали жодного стосунку до того, що сталося там, у камері.

Я не хотіла про це говорити й знала, що він теж не хоче. Але я подумала про Касю, що насилу рухалася до мене, тим часом як її роздирала Пуща, а ще про Заточек на краю Пущі, який відділяла від поглинання одна атака. Я сказала:

— Ніщо з цього не має значення, і ви це знаєте.

Його рука міцніше взялася за папери, зминаючи аркуші, і якусь мить я думала, що він почне на мене кричати. Але він опустив на них очі та не сказав жодного слова. За мить я пішла по свою книгу заклинань і випорпала заклинання ілюзії, яке ми вимовили разом узимку, багато дов­гих місяців тому. До Касі.

Я відсунула стос паперів достатньо, щоб звільнити трохи місця перед нами, й поклала книгу перед собою. За мить, не сказавши жодного слова, він пішов і взяв із полиці ще один том — вузьку чорну книжку, палітурка якої злегка мерехтіла там, де він її торкався. Він розгорнув її на заклинанні, що повністю займало дві сторінки, записане твердою рукою, зі схемою, на якій була зображена одна квітка, кожна частина якої була якось з’єднана з певним складом заклинання.

— Дуже добре, — сказав він. — Почнімо, — і він простягнув руку до мене через стіл.

Цього разу взяти її, зробити цей свідомий вибір, коли не відволікав помічний відчай, було важче. Я мимоволі подумала про силу його хватки; тим часом довгі елегантні лінії його пальців охопили мою руку, а їхні теплі мозолисті кінчики злегка торкнулися мого зап’ястка. Я власними пальцями відчувала, як б’ється його пульс, і відчувала тепло його шкіри. Я опустила погляд на свою книжку та з жаром у щоках спробувала якось зрозуміти літери, а він тим часом почав монотонним голосом вимовляти власне заклинання. Його ілюзія почала оформлюватись у ще одну ідеально окреслену квітку, пахучу, красиву та геть прозору, зі стеблиною, охайно вкритою шипами.

Я почала пошепки. Відчайдушно намагалася не думати, не відчувати його чари в себе на шкірі. Не відбувалося геть нічого. Він нічого мені не говорив; його очі рішучо зосередилися на точці в мене над головою. Я зупинилася та потай струснула себе. Тоді заплющила очі й намацала обриси його чарів — такі ж шипасті, як і його ілюзія, колючі та насторожені. Я почала мугикати власне заклинання, та зрозуміла, що думаю не про троянди, а про воду, та ще про спраглу землю, будую під його чарами замість намагатися перекрити їх. Я почула, як він різко вдихає, і загострена будівля його заклинання знехотя почала мене впускати. Троянда між нами охопила увесь стіл довгим корінням, і почали рости нові гілки.

Це не були такі ж зарості, як і тоді, коли ми вимовили заклинання вперше: він стримував свої чари, і я теж; ми обоє живили діяння лише тоненьким потічком сили. Але трояндовий кущ став матеріальним інакше. Я вже не могла сказати, що це — ілюзія: довге жилаве коріння скрутилося разом, запускаючи пальці у тріщини столу, обвиваючи ніжки. Його квіти були не просто зображеннями троянд, це були справжні троянди в лісі, половина з них ще не розкрилась, а решта була розвіяна — їхні пелюстки розлітались і ставали брунатними по краях. Повітря наповнилось їхнім міцним ароматом, надто солодким, і поки ми це втримували, у вікно влетіла бджола й заповзла в одну з квіток, рішучо в неї тицяючись. Не змігши видобути нектару, вона спробувала ще одну, а тоді ще одну, шкрябаючи маленькими ніжками по пелюстках, які хилилися саме так, ніби могли витримати вагу бджоли.

— Тобі тут нічого не перепаде, — сказала я бджолі й дмухнула на неї, але вона все-таки спробувала ще раз.

Дракон перестав видивлятися через мою голову, і перед його пристрастю до чарів зникала всяка ніяковість — він вивчав наші переплетені заклинання з тим же завзятим напруженим поглядом, з яким він брався за найскладніші свої діяння, а світло заклинання яскраво сяяло в нього на обличчі та в очах; він прагнув зрозуміти.

— Можеш утримати це самотужки? — запитав він.

— Гадаю, що так, — сказала я, і він повільно прибрав руку від моєї руки, полишивши на мене утримання дикого розлогого трояндового куща. Без жорсткого каркасу його чародії він був готовий обвалитися, наче лоза без трельяжа, але я виявила, що можу втримувати його чари — лише куточок, достатньо для кістяка, більше живлячи заклинання власними чарами, щоб компенсувати їхню слабкість.

Він сягнув униз і перегорнув кілька сторінок своєї книжки до іншого заклинання, цього разу — для створення ілюзії комах, з такою ж схемою, як і для квітки. Говорив він швидко, заклинання скочувалися в нього з язика, і він створив із півдесятка бджіл, яких випустив на трояндовий кущ, що тільки ще більше спантеличило бджолу, яка прилетіла до нас першою. Створюючи кожну, він… віддавав їх мені, якось злегка штовхаючи; мені вдавалося їх ловити та чіпляти до створеного трояндового куща. Тоді він сказав:

— Зараз я хочу приєднати до них заклинання спостереження, — і додав: — Те, яке носять вартові.

Я кивнула, водночас зосередившись на утримуванні заклинання: що може пройти в Пущі непоміченим легше за просту бджілку? Він перейшов до дуже старих сторінок книжки, до низки заклинань, записаних його ж рукою. Утім, коли він розпочав діяння, вага заклинання незграбно опустилася на ілюзії бджіл і на мене. Я ледь-ледь утримала їх, відчуваючи, що мої чари вичерпуються надто швидко, щоб їх поповнити, доки мені не вдалося скрикнути без слів від утоми, а він не підняв очі від діяння та не потягнувся до мене.

Я так само необережно схопилася за нього у відповідь рукою та чарами водночас, а він тим часом теж тиснув на мене чарами зі свого боку. Дихав він шумно й різко, і наші діяння зачепились одне за одне, а тоді в них ринули чари. Трояндовий кущ знову почав рости, його коріння сповзло зі столу, а стеблини вилізли з вікна. Бджоли, кожна з яких мала очі з дивним полиском, перетворилися на гудючий рій серед квітів, який відлітав геть. Якби я зловила якусь руками та подивилася зблизька, я побачила б у тих очах відображення усіх троянд, яких вона торкнулася. Та в моїй голові не було місця для бджіл, троянд або шпигування; не було місця ні для чого, крім чарів, їхнього нестримного потоку, а єдиною опорою для мене була його рука — щоправда, його перекидало разом зі мною.

Я відчула його ошелешену тривогу. Мимохіть потягнула його разом із собою туди, де чарів ставало менше, неначе й справді перебувала у річці, що прибуває, та поспішала до берега. Разом нам вдалося витягти себе. Трояндовий кущ потроху зменшився до однієї квітки; фальшиві бджоли залізали у квітки, доки ті закривались, або просто розчинялись у повітрі. Закрилась і щезла остання троянда, і ми обоє важко сіли на підлогу, досі не розплівши рук. Я не знала, що сталося: він доволі часто говорив мені, як небезпечно мати недостатньо чарів для заклинання, та ще ніколи не згадував про ризик їхнього надміру. Коли я повернулася до нього, щоб добитись якоїсь відповіді, він відхилився головою назад до полиць, очі в нього були такі ж стривожені, як і в мене, і я усвідомила, що він знає про те, що сталося, не більше, ніж я.

— Ну, — не до ладу сказала я за мить, — гадаю, це таки спрацювало, — він витріщився на мене, поступово обурюючись, і я безпорадно розсміялася, мало не рохкаючи — мені макітрилось у голові від чарів і тривоги.

— Ах ти ж нестерпна божевільна, — рикнув він на мене, а потім охопив руками моє обличчя та поцілував мене.

Цілуючи його у відповідь, я не думала як слід про те, що відбувається; мій сміх лився йому в рот і перетворював мої поцілунки на заїкання. Я й досі була пов’язана з ним, і наші чари зав’язувалися величезними безладними плутаними вузлами. Мені не було з чим порівняти цю близькість. Я відчувала її ніяковість, але сприймала її приблизно як голизну перед незнайомою людиною. Зі статевою близькістю я її не пов’язувала: статевою близькістю були поетичні згадки в піснях, практичні настанови моєї матері, та ще ті кілька жахливих моментів у вежі з принцом Мареком, коли я, як на його смак, могла бути хоч ганчір’яною лялькою.

Та тепер я повалила Дракона, вчепившись йому у плечі. Коли ми впали, його стегно втиснулося між моїми стегнами крізь спідниці; один тремтливий поштовх — і я з подивом почала усвідомлювати дещо нове. Він застогнав — голос у нього став глибшим, — а його руки ковзали мені у волосся, розплутуючи слабкий вузол довкола моїх плечей. Я трималася за нього руками та чарами водночас, наполовину приголомшена й наполовину радісна. Його худорлява твердість, обережна вишуканість його розкішних оксамиту, шовку та шкіри, які зминалися під моїми пальцями, раптово набули зовсім іншого значення. Я сиділа в нього на колінах, осідлавши його стегна, а його тіло жарко притулилося до мого; його руки майже болюче стиснули мені стегна крізь сукню.

Я схилилася над ним і поцілувала його знову, охоплена чудовим відчуттям, сповненим простого жадання. Мої чари та його чари злилися воєдино. Його рука ковзнула моєю ногою вгору, під спідниці, і його вправний, вмілий великий палець погладив мене один раз між ногами. Я тихенько та вражено зітхнула, ошелешена, як узимку. Мої руки та його тіло охопило мимовільне мерехтіння, наче сонячне світло на річці, що тече, і всі нескінченні гладенькі пряжки, що збігали його курткою спереду, відкрилися та розсунулись, а шнурки у нього на сорочці розв’язалися.

Я ще геть не усвідомлювала, що роблю, поки мої руки не опинилися на його оголених грудях. Чи я швидше дозволила собі лише продумати все достатньо далеко, щоб одержати те, чого хотіла, а виразити це словами собі не дозволила. Проте я не могла не зрозуміти тепер, коли він сидів піді мною так приголомшливо розхристаний. У нього навіть на штанях розв’язалася шнурівка — я відчула, як вона вільно торкається моїх стегон. Він міг відгорнути мої спідниці та…

Мої щоки запашіли з відчаю. Я хотіла його, я хотіла хоч якось відірватись і втекти, а понад усе я хотіла знати, чого з цього хочу більше. Я застигла й витріщилася на нього великими очима, а він у відповідь витріщився на мене; настільки роздягнутим я його ще не бачила, обличчя йому розпашіло, а волосся було скуйовджене, розхристаний одяг звисав з нього, і він рівною мірою був вражений і практично обурений. А тоді він сказав мало не собі під ніс:

— Що я роблю? — відвів мої руки, схопивши мене за зап’ястки, та зіп’яв нас обох назад на ноги.

Я непевно відступилася та наштовхнулася на стіл, розриваючись між полегшенням і жалем. Він відвернувся від мене, уже міцно й різко зав’язуючи собі шнурки, а його спина випрямилась у довгу напружену лінію. Розмотані нитки моїх чарів поступово загорталися назад у мою шкіру, а його — вислизали від мене; я притиснула руки до розпашілих щік.

— Я не хотіла… — бовкнула я й замовкла — я не знала, чого я не хотіла.

— Так, це абсолютно очевидно, — рикнув він з-за плеча. Він застібав куртку поверх відкритої сорочки. — Геть звідси.

Я втекла.

У моїй кімнаті сиділа на ліжку Кася, яка похмуро мучилася з моїм кошиком для штопання; на столі лежали три зламані голки, і вона лише з величезними труднощами робила довгі неохайні стібки на вільному клаптику.

Коли я вбігла всередину, усе ще з червоними щоками та в зім’ятому одязі, задихаючись так, ніби прийшла з перегонів, вона підняла очі.

— Нєшко! — вигукнула вона, відкинувши шитво та підвівшись. Вона зробила крок і сягнула моїх рук, але завагалася: вона вже навчилася боятися власної сили. — Ти… він…

— Ні! — заперечила я, і я не знала, рада була чи шкодувала. Тепер у мені були лише власні чари, і я невдоволена гепнулась на ліжко.


Розділ 10 | Ті, що не мають корінн | Розділ 12