home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Розділ 2



Наступні чотири дні я не бачила Дракона. Ці дні я з ранку до ночі проводила на кухні: знайшла там кілька куховарських книжок і гарячково відпрацьовувала кожен рецепт у них один за одним, намагаючись стати найчудовішим кухарем, про якого хто-небудь коли-небудь чув. У коморі було достатньо їжі, щоб я не переймалася тим, що витрачала даремно; якщо щось було зіпсованим, я їла це сама. Я дослухалася до поради та приносила йому їжу в бібліотеку рівно за п’ять хвилин до потрібної години, а ще накривала тарілки та поспішала. Він більше жодного разу не перебував там у мить мого приходу, тож я була задоволена й не чула від нього жодних скарг. У скрині в моїй кімнаті лежало трохи одягу з домотканого полотна, який мені більш-менш підходив: ноги в мене були голі нижче коліна, руки — нижче ліктя, і мені доводилося підперізувати його довкола талії, проте я була не бруднішою, ніж зазвичай.

Я не хотіла йому догоджати, але хотіла не дати йому вчинити це зі мною ще хоч раз, хоч яким було те заклинання. Я прокидалася від снів по чотири рази на ніч, відчуваючи в себе на губах слово «ліринталем» і відчуваючи в роті його смак, неначе там йому й було місце, а його рука дуже обпікала мою.

Страх і робота були не таким уже й жахливим товариством. Вони обоє були кращими за самотність і глибші страхи, гірші, які, як я знала, справдяться: що я десять років не бачитиму матері й батька, що я вже більше не житиму у власному домі, ніколи більше не біситимуся в лісах, що та дивна алхімія, яка діяла на Драконових дівчат, невдовзі почне оволодівати мною й оберне мене на людину, яку я зрештою не впізнаю. Принаймні доки я різала та парилася перед пічками, мені не треба було думати ні про що з цього.

За кілька днів, усвідомивши, що він не приходитиме зачаровувати мене тим заклинанням під час кожної трапези, я перестала гарячково куховарити. Але тоді я зрозуміла, що мені більше нічим зайнятися, навіть коли я вишукувала роботу. Хоч якою великою була вежа, прибирання вона не потребувала: у кутках і на підвіконнях, та й навіть на крихітних різьблених виноградних лозах на позолоченій рамі, пил не збирався.

Мапа-картина в моїй кімнаті мені досі не подобалася. Щоночі я уявляла собі, ніби чую ледь помітне дзюрчання з її боку, наче то вода біжить ринвою, і вона щодня висіла на стіні у всій своїй надмірній величі, намагаючись змусити мене поглянути на себе. Подивившись на неї спідлоба, я пішла донизу. Висипавши в льосі ріпу з мішка, розірвала шви й накрила картину тканиною. Коли її золото та розкіш були сховані, моя кімната одразу видалася кращою.

Я до кінця того ранку знову виглядала з вікна в долину, самотня та змучена тугою. Це був звичайний робочий день, тож на полях збирали врожай чоловіки, а жінки займалися пранням на річці. Навіть Пуща видавалася мені майже втішною у своїй величній дикій непроникній чорноті — незмінною постійною величиною. На нижчих схилах гір у північному кінці долини паслася велика отара овець, яка належала Радомську; вона скидалася на мандрівну білу хмаринку. Я якийсь час спостерігала за її блуканням і трохи поплакала, та навіть горе мало свої межі. До обіду я страшенно знудилася.

Моя родина не була ні бідною, ні багатою; у нашому будинку було сім книжок. Я прочитала лише чотири з них; майже кожен день свого життя я більше часу перебувала надворі, ніж у приміщенні, навіть узимку та в дощ. Але в мене тепер було небагато інших варіантів, тож, принісши того дня тацю з обідом до бібліотеки, я зазирнула на полиці. Звісно, не може бути жодної шкоди в тому, що я візьму одненьку. Інші дівчата вже напевно брали книжки, бо всі завжди казали, якими начитаними вони поверталися зі служби.

Тож я сміливо підійшла до полиці та взяла книжку, яка мало не закликала взятися за неї; вона мала красиву палітурку з полірованої шкіри кольору пшениці, що мерехтіла у світлі свічок, розкішна і зваблива. Діставши її, я відразу завагалася: вона була більшою та важчою за будь-яку книжку моїх рідних, а на обкладинці до того ж були витиснені прекрасні малюнки, пофарбовані в золотий колір. Але замка на ній не було, тож я понесла її із собою до своєї кімнати, частково почуваючись винною та намагаючись переконати себе в тому, що я — дурепа, якщо так почуваюся.

Тоді я розгорнула її та відчула себе ще більшою дурепою, тому що зовсім не могла її зрозуміти. Не у звичайному сенсі, не знаючи слів або не знаючи значення достатньої їхньої кількості, — я розуміла їх усі та все, що читала, перші три сторінки, а тоді зупинилася й замислилася: про що ж книжка? І я не змогла сказати; я поняття не мала, що тільки-но прочитала.

Я повернулася й спробувала знову, і знову я була впевнена, що розумію та що все абсолютно чітко — навіть більш ніж чітко; це видавалося правдою, чимось, що я завжди знала, але просто ще ніколи не висловлювала, або ж чітким і простим поясненням того, що я ніколи не розуміла. Я вдоволено кивала, добре просуваючись уперед, і цього разу я дійшла до п’ятої сторінки, перш ніж знову усвідомила, що нікому не могла б сказати, що написано на першій сторінці чи то пак на попередній.

Я з досадою зиркнула на книжку, а тоді знову розгорнула її на першій сторінці та почала читати вголос, слово за словом. Прекрасні слова наспівом вилітали з моїх вуст, наче пташки, танучи, мов зацукровані фрукти. І хоча я не могла відстежувати це у себе в голові, проте сонно читала далі, аж доки нагло не розчахнулися двері.

На той час я вже перестала підпирати свої двері меб­лями. Я сиділа на ліжку, яке підсунула під вікно заради світла, а Дракон стояв у кімнаті просто навпроти мене в обрамленні одвірка. Я здивовано завмерла та перестала читати, а моя щелепа відвисла. Він був шалено розлючений: очі в нього були блискучі й жахливі, і він простягнув руку й промовив:

Туалідетал.

Книжка спробувала вистрибнути в мене з рук, пролетіти кімнатою до нього. Я інстинктивно схопилася за неї в якомусь страшенно недоречному пориві. Вона запручалася в моїх руках, намагаючись утекти, але я, до дурості вперта, смикнула за неї та зуміла рвучко повернути її до себе в руки. Він втупився в мене й розлютився ще дикіше; він пронісся крихітною кімнаткою, тим часом як я запізніло спробувала підвестися та позадкувати, але йти мені було нікуди. Він за мить досяг мене та кинув просто на подушки.

— Отже, — сказав він шовковим голосом, тиснучи рукою мені на ключицю та з легкістю пришпиливши мене до ліжка. Здавалося, моє серце бухає туди-сюди між грудною кліткою та спиною, і мене трусило від кожного його удару. Він висмикнув книжку рукою — мені вже принаймні не вистачало дурості й далі намагатися її втримати — та відкинув її легким рухом так, що вона приземлилася на маленький столик.

— Аґнєшка, так? Аґнєшка з Дверніка.

Він, здавалося, хотів відповіді.

— Так, — прошепотіла я.

— Аґнєшка, — пробурмотів він, низько схилившись наді мною, і я усвідомила, що він хоче мене поцілувати. Я відчувала жах і все ж почасти хотіла, щоб він це зробив і покінчив з цим, щоб мені не довелося так сильно боятись, а потім він зовсім утримався від цього. Він сказав, нахилившись так близько, що я бачила відображення своїх очей у його очах: — Скажи-но мені, люба Аґнєшко, звідки ти насправді? Тебе надіслав Сокіл? Чи, може, навіть сам король?

Я перестала нажахано витріщатися на його вуста й хутко поглянула йому у вічі.

— Я… що? — промовила я.

— Я неодмінно довідаюся, — сказав він. — Хоч як вправно наклав заклинання твій господар, у ньому так чи інак є діри. Твої… рідні… — це слово він вимовив із насмішкою, — можуть думати, ніби пам’ятають тебе, та в них точно немає всіх речей, які свідчать про життя дитини. Пари рукавичок або зношеної шапочки, колекції зламаних іграшок — я ж не знайду цих речей у тебе вдома, чи не так?

— Я поламала всі свої іграшки? — безпорадно спитала я, хапаючись за єдине, що взагалі зрозуміла в цьому. — Вони… так? У мене весь одяг був завжди зношений, у нас мішок для ганчір’я ним напханий…

Він сильно пхнув мене на ліжко та низько схилився.

— Не смій мені брехати! — зашипів він. — Я вирву правду з твоєї горлянки…

Його пальці лежали в мене на шиї; його нога була на ліжку, між моїми ногами. Я, добряче ковтнувши жаху, поклала руки йому на груди, пхнула, всім тілом спершись на ліжко, та підняла з нього нас обох. Ми важко впали на землю разом, він опинився піді мною, і я кроликом злізла з нього й побігла до дверей. Втекла на сходи. Не знаю, куди я сподівалася піти: я б не могла вийти через передні двері, а більше йти не було куди. Та я все одно побігла: квапливо подолала два марші, а з наближенням його кроків, які гналися за мною, кинулася до напівтемної лабораторії з усією її шиплячою парою та димом. Я відчайдушно поповзла під столами до темного кутка за високою шафою та підтягнула до себе ноги.

Я зачинила за собою двері, та це, здається, не завадило йому дізнатися, куди я зникла. Він відчинив їх і зазирнув до приміщення, а тоді я побачила його над краєчком столу, його холодне та зле око між двома лабораторними склянками; вогні забарвлювали його обличчя відтінками зеленого. Він обійшов стіл упевненим неквапливим кроком, а коли зайшов за кінець, я кинулася вперед, поспішаючи в інший бік і намагаючись відчинити двері — подумала, чи не заперти його. Та я вдарилась об вузьку полицю біля стіни. Один із закупорених глеків ударив мене по спині, відкотився та розчерепився об підлогу біля моїх ніг.

Довкола мене заклубочився сірий дим, лізучи мені в ніс і рот, душачи мене, зупиняючи мене. Від нього мені пекло в очах, і я не могла кліпнути, не могла сягнути рукою, щоб їх потерти, — руки відмовлялися працювати. Кашель застряг у мене в горлі; все моє тіло повільно завмерло на місці, досі скоцюрблене на підлозі. Та я більше не відчувала страху, а за мить не відчувала навіть дискомфорту. Я чомусь водночас була геть важкою та невагомою, далекою. Кроки Дракона, коли він прийшов і став наді мною, я чула дуже слабко та здалеку, і мені було байдуже, що він зробить.

Він стояв там, із холодним нетерпінням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що він зробить; я не могла ні думати, ні ставити собі запитання. Світ був дуже сірим і нерухомим.

— Ні, — сказав він за мить, — ні, ти аж ніяк не можеш бути шпигункою.

Він повернувся й залишив мене там на якийсь час — я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, і тиждень, і рік, хоча згодом я дізналася, що минуло лише півдня. Потім він нарешті повернувся з невдоволено стисненими вустами. Він тримав невеличку пошарпану річ, яка колись, до того, як я протягала її за собою лісами перші сім років свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

— Отже, — промовив він, — ніяка не шпигунка. Дурепа та й годі.

Далі він поклав руку мені на голову та вимовив:

Тезавон тагож, тезавон тагож ківі, канзон лігуш.

Він не стільки зачитав слова, скільки проспівав їх, майже як пісню, а доки він говорив, до світу поверталися колір, час і дихання; у мене звільнилася голова, і я вислизнула з-під його руки. З моєї плоті поступово зникав камінь. Звільнилися мої руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомі ноги тим часом утримували мене на місці. Він упіймав мої зап’ястки, тож коли я нарешті повністю звільнилася, він тримав мене за руку, і можливості втекти не було.

Утім, я не намагалася бігти. Мої думки, раптом звільнившись, бігали в десятку напрямків, так, ніби надолужували згаяний час, але мені здавалося, що він міг просто залишити мене каменем, якби хотів скоїти зі мною щось жахливе, і він принаймні перестав думати, ніби я — якась шпигунка. Я не розуміла, чому він гадав, ніби комусь може захотітися за ним шпигувати, а тим більше — королю; він же королівський чаклун, хіба не так?

— А тепер ти мені скажеш, що ти робила? — промовив він. Його очі й досі були підозріливими, холодними та блискучими.

— Я лише хотіла книжку, аби почитати, — сказала я. — Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

— І сталося так, що ти взяла з полиці, аби трохи почитати, «Виклик Люта», — промовив він з дошкульним сарказмом, — і геть випадково… — а тоді його, можливо, переконав мій насторожений і спантеличений вигляд, і він зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. — У тебе справді незрівнянний дар приносити лихо.

Потім він, насупившись, опустив очі, а я простежила за його поглядом до уламків скляного глека довкола наших ніг; він із сичанням видихнув крізь зуби й різко вимовив:

— Прибери це, а тоді йди в бібліотеку. І більше нічого не торкайся.

Він подався геть, лишивши мене полювати за якимось ганчір’ям із кухонь, яким можна було б зібрати склянки, та відром; я ще й помила підлогу, хоча на ній не було ані сліду від якогось розливу, неначе чари вигоріли, як спиртне на пудингу. Я раз у раз зупинялася та підіймала руку з кам’яної підлоги, щоб крутнути нею вперед-назад, упевнюючись у тому, що камінь не повзе назад кінчиками моїх пальців. Я мимоволі замислилася, чому в нього на полиці стоїть глек із такою речовиною та чи застосовував він її хоч раз до когось — до того, хто десь перемінився на статую, стоячи з нерухомими очима, доки повз нього пролітає час; я здригнулася.

Я намагалася бути напрочуд обачною й не торкатися більше нічого в кімнаті.

Книжка, яку я взяла, знову стояла на полиці, коли я нарешті набралася духу й пішла до бібліотеки. Він ходив туди-сюди; його книжка лежала на окремому маленькому столику відкинута і знехтувана, а коли я прийшла, він знову насупився на мене. Я опустила погляд; на моїй спідниці після миття підлоги залишилися мокрі смуги, та й узагалі вона була надто короткою — ледве закривала мені коліна. Рукави в моєї сорочки були ще гіршими: того ранку я трохи забруднила їх кінці яйцем, готуючи йому сніданок, а ще злегка обпалила собі лікоть, знімаючи грінки, доки не підгоріли.

— Отже, почнемо з цього, — сказав Дракон. — Мене не конче має ображати кожен погляд на тебе.

Я не стала розкривати рота, щоб вибачитись: якби я почала вибачатися за неохайність, довелося б вибачатися до кінця життя. Усього кілька днів у вежі навели мене на думку про те, що він обожнює прекрасне. Навіть серед легіонів його книжок не було геть однакових; їхні шкіряні палітурки мали різні кольори, а застібки та петлі в них були із золота й часом навіть всіяні маленькими скалками коштовного каміння. На що не глянь, чи то невеличка чашка з дутого скла на підвіконні тут, у бібліотеці, чи то картина в моїй кімнаті, все було прекрасним і перебувало на своєму місці, де могло сяяти без перешкод. Я була жирною плямою на цій досконалості. Та мені було байдуже: мені здавалося, що я не мушу бути красивою для нього.

Він нетерпляче прикликав мене до себе жестом, і я обережно ступила до нього; він узяв мене за руки та схрестив їх у мене на грудях, поклавши кінчики пальців на протилежні плечі, та промовив:

— А тепер: ванасталем.

Я витріщилася на нього в німій непокорі. Це слово, коли він його вимовив, задзвеніло у мене у вухах, як і інше заклинання, для якого він скористався мною. Я відчувала, що воно хоче залізти мені в рот, висотати з мене силу.

Він упіймав мене за плече, і його пальці схопилися до болю сильно; я відчула, як жар кожного з них проникає крізь мою сорочку.

— Може, мені й доведеться миритися з бездарністю, але безхарактерності я не потерплю, — заявив він. — Скажи це.

Я згадала, як була каменем; що ще він міг зі мною зробити? Я затремтіла й сказала, дуже тихо, ніби шепіт міг перешкодити слову заволодіти мною:

Ванасталем.

Моя сила зануртувала моїм тілом і фонтаном забила у мене з рота, а коли вона мене полишила, у повітрі розпочалось якесь тремтіння, що закрутилося вниз довкола мого тіла по спіралі. Я опустилася на долівку, задихаючись у дивовижно широких спідницях із шурхітливого шовку, зеленого та червонясто-брунатного. Вони, нескінченні, розлилися довкола мого стану та поглинули мої ноги. Моя голова опустилася, шия зігнулася вперед під вагою звивистої перуки, а по спині в мене текла вуаль із мережива, обсипаного вишитими золотою ниткою квітами. Я тупо витріщилася на Драконові чоботи, на їхню вичинену шкіру; на них були витиснена химерна лоза.

— Подивись на себе — і знову заклинання абияке, — сказав він наді мною; в його голосі відчувалося роздратування власною роботою. — Принаймні твій вигляд покращився. Подивимось, чи можеш ти відтепер зберігати пристойний стан. Завтра спробуємо інше.

Чоботи повернулися та відійшли від мене. Гадаю, він сів у своє крісло та повернувся до читання — точно не знаю. За якийсь час я виповзла з бібліотеки на чотирьох у тій прекрасній сукні, жодного разу не піднявши голови.

Наступні кілька тижнів злились у єдине ціле. Щоранку я прокидалася незадовго до світанку та лежала в ліжку, поки моє вікно світлішало, намагаючись вигадати якийсь спосіб утекти. Щоранку, зазнавши невдачі, я несла тацю з його сніданком до бібліотеки, а він вимовляв разом зі мною ще одне заклинання. Якщо мені не вдавалося зберегти достатню охайність (а зазвичай так і було), він спершу піддавав мене дії «ванасталем», а тоді — ще й іншого заклинання. Всі мої домоткані сукні зникали одна за одною, і мою спальню невеличкими гірками всіяли неповороткі химерні сукні, в яких було стільки парчі й вишивки, що вони мало не стояли без мене всередині. Я ледве вилізала з-під спідниць, перш ніж лягти спати, а жахливі кістки корсета під ними здавлювали мені дух.

Болючий туман ніколи мене не полишав. Після кожного ранку я заповзала розбита назад до своєї кімнати. Гадаю, Дракон робив собі обід сам, бо я вже точно нічого для нього не готувала. Я лежала на ліжку, поки не наставав час вечері, коли я зазвичай могла виповзти назад униз і зготувати простеньку їжу, керуючись більше власним голодом, аніж якоюсь турботою про його потреби.

Найгіршим тут було нерозуміння: чому він так мене використовував? Уночі, перш ніж поринути в сон, я уявляла собі найгірше з казок і чарівних історій, упирів та інкубів, які випивають життя з дів, і з жахом присягалася, що вранці знайду вихід. Звичайно ж, я цього так і не зробила. Єдиною втіхою для мене було те, що я була не першою; я казала собі, що він виробляв таке з усіма іншими дівчатами до мене, і вони це витримали. Втіха була не бозна-яка: десять років видавалися мені вічністю. Та я хапалася за кожну думку, яка могла хоч трохи полегшити моє нещастя.

Сам він ніяк мене не втішав. Він був незадоволений мною щоразу, коли я заходила в його бібліотеку, навіть у ті нечисленні дні, коли мені вдавалося стежити за собою — наче то я приходила дратувати його та заважати йому, а не він мучив і використовував мене. А закінчивши піддавати мене своїм чарам і покинувши мене зім’яту на підлозі, він супився на мене згори вниз і називав нікчемною.

Якось я спробувала ухилитися повністю. Я згадала: якщо залишити йому їжу надто рано, він може забути про мене на день. Я подала йому сніданок на світанку, а тоді квапливо заховалась у віддаленому кінці кухонь. Але щойно настала сьома, сходами промайнув один з його згустків, тих, які часом пливли за течією Веретена у бік Пущі в мене на очах. Зблизька це було щось подібне до потворної мильної бульбашки, мерехтливе й мінливе, майже невидиме, якщо світло не торкалося його райдужної шкіри. Згусток літав туди-сюди по кутках, доки нарешті не досяг мене та не почав настирливо ширяти над моїми колінами. Я витріщилася на нього, і далі лежачи калачиком, побачила, що на мене у відповідь дивиться моє ж обличчя з примарними обрисами. Я повільно звелася й пішла за згустком назад до бібліотеки, де чаклун відклав книжку й сердито подивився на мене.

— Хоч який я був би радий відмовитися від украй сумнівної насолоди спостерігати, як ти крутишся, ніби муха в окропі, через елементарну примову, — грубо промовив він, — ми вже бачили, що буває, якщо полишити тебе на саму себе. Наскільки сильно ти забрьохалася сьогодні?

Я відчайдушно старалася залишитися чистою, щоб принаймні уникнути першого заклинання. Сьогодні на мені з’явилося всього кілька невеличких плямок, коли я готувала сніданок, і одна олійна смужка. Її я закрила складкою на сукні. Але він усе одно дивився на мене з відразою, а простеживши за його поглядом, я відчула розчарування, побачивши, що, доки я переховувалась у віддаленому кінці кухонь, до мене, судячи з усього, причепилося павутиння — либонь, єдине павутиння на всю вежу, — що тепер тягнулося за моєю спідницею ззаду, наче тоненька пошарпана вуаль.

Ванасталем, — із тупою покірністю повторила я разом з ним, і в мене на очах з підлоги здійнялася неймовірно прекрасна хвиля помаранчево-жовтого шовку, що оточила мене листям, розвіяним осінньою доріжкою. Я захиталася, важко дихаючи, а він тим часом знову сів.

— Отже, — промовив він. Він поставив на стіл стос книжок, і, пхнувши, звалив їх у безладну купу. — Впорядкуй їх: дарендетал.

Він махнув рукою на стіл.

Дарендетал, — промимрила я разом з ним, і заклинання вийшло з моїх вуст, душачи мене. Книжки на столі затремтіли, одна за одною піднялися та, крутнувшись, лягли на місце чудними, всіяними коштовним камінням птахами у своїх палітурках — червоних, жовтих, синіх і брунатних.

Цього разу я не впала на підлогу — лише схопила край столу обома руками та схилилася до нього. Він набурмосено дивився на стос.

— Що це за дурість? — поцікавився він. — Тут немає порядку — глянь-но на це.

Я подивилася на книжки. Вони були доволі охайно складені в один стос, так, що схожі кольори були поруч один з одним…

— …колір? — промовив він, підвищивши голос. — За кольором? Ти… — він був такий лютий на мене, ніби це була моя провина. Можливо, це якось подіяло на його чари, коли він потягнув із мене силу, щоб живити її? — Ох, забирайся! — рикнув він, і я квапливо пішла геть, сповнена таємної зловтіхи: ох, та я ж була рада якось псувати йому чари.

Пройшовши сходами до половини, я змушена була зупинитися, щоб перевести дух у корсеті, але тоді я раптово усвідомила, що не повзу. Я все одно була втомлена, але туман не опустився. Я навіть спромоглася видертися до кінця сходинок, більше жодного разу не спинившись, і хоча я впала на ліжко та продрімала півдня, я принаймні не почувалася бездумною шкаралупою.

Протягом наступних кількох тижнів туман усе зникав і зникав, неначе практика зміцнювала мене, покращувала мою здатність витримати те, що він зі мною виробляв. Сеанси потроху не те що ставали приємними, а переставали бути жахливими, перетворювалися на звичайний марудний обов’язок, на кшталт необхідності мити горщики в холодній воді. Я знову могла спати вночі, а мій дух теж почав відновлюватись. Я щодня відчувала себе краще і щодня ставала злішою.

Я не могла влізти назад у сміховинні сукні в жоден розумний спосіб — я намагалася, та навіть не могла дотягнутися до ґудзиків і шнурків іззаду, і навіть для того, щоб з них вилазити, мені зазвичай доводилося рвати нитки й шарпати спідниці. Тож я щоночі кидала їх на громіздку купу, щоб не заважали, а щоранку вдягала чергову домоткану сукню й намагалася залишатись якомога чистішою; йому ж раз на кілька днів уривався терпець від моєї неохайності, і він змінював іще й її. А тепер я дійшла до останньої зі своїх домотканих суконь.

Я тримала в руках цю останню сукню з простої нефарбованої вовни, відчуваючи, що вона — наче канат, за який я тримаюсь, а тоді в пориві непокори залишила її на ліжку та влізла в зелену з червонясто-брунатним сукню.

Я не могла застібнути ґудзики ззаду, тож узяла довгу вуаль із перуки, двічі обвила її навколо стану та зав’язала вузол, якого ледь-ледь вистачало на те, щоб не дати сукні повністю злетіти з мене, та попростувала вниз на кухні. Цього разу я навіть не намагалася дотриматися чистоти: на знак непокори я несла тацю до бібліотеки у плямах від яйця та жиру з бекону, а також бризках чаю, волосся в мене було скуйовджене, і я скидалася на якусь божевільну шляхтянку, яка втекла в ліси із балу.

Звісно, це тривало недовго. Щойно я сердито промовила «ванасталем» разом з ним, його чари охопили мене й стерли з мене плями, ввіпхнули назад у корсет, знову нагромадили волосся на голову та знову обернули мене на ляльку для ігор якоїсь принцеси.

Але того ранку я почувалася щасливішою, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і відтоді це стало моєю особистою непокорою. Я хотіла, щоб він сильно дратувався щоразу, коли дивився на мене, а він винагороджував мене кожним недовірливим поглядом спідлоба.

— Як ти виробляєш таке із собою? — якось спитав мене він, мало не зачудований, коли я забрела до кімнати з грудкою рисового пудингу на голові (випадково влучила ліктем по ложці й підкинула трохи пудингу в повітря) та величезною червоною смугою джему, що тягнулася прекрасним кремовим шовком спереду моєї сукні до самісінького низу.

Останню домоткану сукню я зберігала у своїй шафі. Щодня після того, як він закінчував зі мною, я йшла нагору. Я видиралася з бальної сукні, витягувала волосся із сіток і перук, розкидаючи по підлозі шпильки з коштовним камінням, а тоді вдягала м’який, добряче ношений літник і домоткану сорочку, які тримала під рукою випраними й чистими. Потім же я спускалася до кухонь, аби спекти хліба самій собі, і доки він пікся, відпочивала біля теплого каміна, не звертаючи уваги на кілька смужок попелу та борошна на спідницях.

У мене знову з’явилося достатньо сил для нудьги. Утім, я навіть не думала про те, щоб взяти ще якусь книжку з бібліотеки. Натомість я взялася за голку, хоч як ненавиділа шити. Я думала, що, доки з мене щоранку висотуватимуть усі жили, щоб виготовляти сукні, можна спокійно роздирати їх і робити з них щось корисніше — можливо, простирадла чи носовички.

Кошик для штопання стояв неторканий у скрині в моїй кімнаті; у замку не треба було латати нічого, крім мого одягу, який я до того часу з похмурим задоволенням лишала розірваним. Але відкривши його, я знайшла всередині один-єдиний клаптик паперу з написом тупою вуглинкою. Рука мого друга з кухні.

Ти боїшся. Не бійся! Він тебе не торкнеться. Він лише захоче, щоб ти зробила себе красивою. Він і не подумає щось тобі дати, але можна взяти гарну сукню з однієї з гостьових кімнат і перешити її під себе. Коли він викликає тебе, заспівай йому або розкажи історію. Він хоче товариства, але небагато: принось йому їжу та уникай його по змозі, а він більше нічого не проситиме.

Якими безцінними для мене були б ці слова, якби я відкрила кошик для штопання та знайшла їх тієї першої ночі. Тепер я стояла, тримаючи записку і тремтячи від згадки про його голос, який перекривав мій непевний голос, витягуючи з мене заклинання та силу, загортаючи мене у шовки й оксамит. Я була неправа. З іншими жінками він не робив нічого подібного.


Розділ 1 | Ті, що не мають корінн | Розділ 3