home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



IV


Отець Сугерій рідко сидить на місці. Або стоїть — мене завжди вражало, як він примудряється вистоювати літургію, особливо святкову. Ми всі звикли, що отець-абат бігає, причому в буквальному розумінні. Якщо має відбутися розмова сам-на-сам, він запрошує гостя — або когось із братії — до своєї келії, садовить на знамениту кольорову ковдру, що застеляє його ложе, й починає бігати від вікна до дверей, розмовляючи на ходу. Він якось обмовився, що якщо перестане бігати, то ми можемо замовляти йому мармурову плиту разом з епітафією.

Отже, отець Сугерій здійснював свою звичайну пробіжку, а я сидів на тій самій знаменитій ковдрі. Знаменитою вона стала ще багато років тому, ще до того, як я потрапив до Сен-Дені. Брати-бенедиктинці пошепки переказували один одному, що новий абат знаменитого монастиря накриває своє ложе кольоровою — кольоровою, уявляєте! — ковдрою. Звісно, статут Святого Бенедикта— аж ніяк не зразок суворості, та кольорова ковдра в абата Сен-Дені! Велика спокуса для малих цих!

Отець Бернар у нашу першу зустріч одразу ж зажадав докладно описати келію отця Сугерія. Слухав він мовчки, й блакитнуватий гіпс його обличчя дихав крижаним холодом.

Я не міг змовчати про ковдру, але вже знав, що грізний голос із Клерво не прогримить, тому що привіз від отця Сугерія згоду на відмову від посади королівського сенешаля Етьєна де Гарланда — давнього недруга отця Бернара. Заради цього гіпсовий ідол був згоден стерпіти багато чого — навіть кольорову ковдру…

Чи то через забудькуватість, чи з іншої причини, але Орсіні не зобов’язав мене зберігати все почуте від нього в таємниці.

Тому мені було що розповісти отцю Сугерію, котрий викликав мене відразу ж, щойно ми повернулися з Нотр-Дам-де-Шан, відправивши попередньо Його Високопреосвященство з візитом до молодого графа Корбея. Спадкоємець гідний свого татуся — першим із візитом не з’явиться навіть до кардинала.

— Прикро, прикро, брате Гільйоме… — отець Сугерій підбіг до вікна й похитав головою. — Як невчасно!

— Так, отче, — кивнув я.

— Ми саме збиралися їхати на заготівлю лісу для ремонту, — долинуло вже від дверей.

— І дивитися ескізи нового вівтаря, — підкинув я дровець до вогню.

— Вівтаря! — абат на мить зупинився й схопився за голову. — Ох, брате Гільйоме, я, звісно, поважаю бажання Його Високопреосвященства, але чому саме вас? Ох, казав я вам, що вашу книгу! Ваша книга!

Отець Сугерій відразу ж збагнув, у чому суть. Він справді не радив оприлюднювати «Житіє Святого Іринея». Хтозна, може, він і мав рацію.

— В окрузі Пам’є відбувається щось, на думку Його Високопреосвященства, не зовсім звичайне, — обережно почав я. — На його високовчену думку, тут справа рук не лише людських…

— Але чому туди слід посилати саме вас? — вигукнув отець Сугерій, знов опинившись біля дверей, і зовсім нелогічно закінчив:

— Ох, брате Гільйоме, це все ваша книга!

— У моїй скромній праці я звернув увагу на думку, висловлену Святим Іринеєм у його знаменитому трактаті «П’ять книг проти єресей», про те, що Церква недооцінює міць і вплив Ворога роду людського. Що волею Творця тому, кого йменувати тут не будемо, дано на землі більше влади, ніж нам здається. Святий Іриней писав про знахарство, перевертнів, ламій…

— Ламії! — отець Сугерій навіть підстрибнув. — Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! Що ви таке кажете? Вся ця мерзенна погань, вами згадувана, є лише наслідок темних марновірств, як і сказано в каноні «Єпископи»![11]

Я мимоволі всміхнувся. У догматиці отець Сугерій не надто сильний. Точніше, сильний саме настільки, наскільки потрібно абатові, який керує не лише монастирем, але досить часто — й усім Королівством Французьким.

— Саме це я й наважився написати в своїй книзі. На жаль, Його Високопреосвященство розсудив трохи інакше, не лише сприйнявши, але й, так би мовити, поглибивши думки Святого Іринея. Він вважає, що ми просто сліпі й Ворог роду людського вже відкрито вийшов на бій. Положенням канону «Єпископи» він протиставляє не тільки слова Іринея, але й думки Оригена, Григорія Назианіна, Іоанна Дамаскіна й нині живого й здорового отця Петра Ломбардського.

Абат пирхнув — в оцінці отця Петра і його творінь ми з ним не розходилися.

— Але тоді… — отець Сугерій на мить зупинився й здивовано закліпав. — Навіщо ж посилати в цей, як його, прости Господи! — Пам’є вас, брате Гільйоме, якщо ви не поділяєте його поглядів?

— Імовірно, щоб мене переконати, — я мимоволі посміхнувся. — До того ж, якщо я не впораюся…

— Не кажіть так! — абат змахнув руками. — Його Високопреосвященство — дворянин, він на таке не здатен!

Отець Сугерій, за чутками — син шевця, ще й досі зберігав якісь ілюзії щодо стану, до якого я колись належав.

— Є ще одна обставина, — нерішуче заговорив я, розмірковуючи, чи варто повідомляти про це абатові. — У справі двох Жанн де Гарр є таке, що нагадує деякі епізоди житія Іринея…

Отець Сугерій знову кліпнув і на мить сповільнив хід, порівнявшись зі мною:

— Даруйте, добрий брате Гільйоме, невже через подібність із історією сина купця з Масилії?

От уже й гадки не мав, що наш славний абат настільки пам’ятає мою книгу! Тим паче, історію з сином Авла Росція, купецького сина з Масилії, було поміщено в «Доповненнях» як вочевидь апокрифічну.

— Істинно так, отче, — кивнув я. — Подібність є, хоча там ішлося про обман ще підступніший, тому що в ролі псевдо-Авла виступав сам Нечистий. Але річ не тільки в цьому. В «Діяннях Іринея», які я використовував, хоча й засудив за багато явних вигадок, розказано історію про Іринея й чаклунів-дерґів. Там наводяться їхні заклинання, які автор «Діянь» не посоромився переписати…

— Дерґи, які є лоґри,[12] — край ризи отця Сугерія прошелестів поруч мене, але голос долинув уже від вікна. Я, не втримавшись, усміхнувся.

— Лоґрами славного короля Артура вважали дерґів жонглери з Окситанії. Швидше за все, дерґи — один із друїдських орденів, з якими справді зіткнувся Святий Іриней. Але важливо інше. У жінки, котру запідозрили в чаклунстві, знайдено невеличку кам’яну табличку з написами. Це заклинання — ті самі, що їх вважають дерґськими. Вона й згадала дерґів…

— Ох, навіщо вам було переписувати таке! — благав отець-абат уже від дверей.

Я знизав плечима.

— Я й не думав переписувати цю чортівню…

Отець Сугерій на бігу перехрестився й посварився на мене пальцем.

— …Але «Діяння Іринея» згадав, а Його Високопреосвященство виявився уважним читачем. Ці «Діяння» є в бібліотеці Болонського університету, де я працював.

— І ви вірите, брате Гільйоме, що в окрузі Пам’є діє та сама погань, із якою боровся Святий Іриней?

— Я вірю, отче, що в окрузі Пам’є зіткнулися дикі марновірства місцевих вівчарів з хитрими задумами декого із числа людей досить грамотних і освічених. Але Його Високопреосвященство вірить в інше. Він бажає, щоб я довів присутність в окрузі Пам’є самого Ворога й підготував показовий процес.

Отець Сугерій сповільнив хід, і я повідомив йому те, що почув на завершення нашої розмови з Орсіні, коли ми вже під’їжджали до Сен-Дені.

— Приклад Пам’є має показати всій Церкві небезпеку підступів Ворога й послужити приводом для створення особливої служби, підпорядкованої безпосередньо Риму. Ця служба здійснюватиме самостійне розслідування випадків знахарства та єресі.

— Самостійна служба? — абат проказав це повільно, але таким тоном, що я поквапився підвестися.

— Так, отче. Самостійна служба, яку в Римі хочуть назвати Найсвятішим Звинуваченням.[13] Вона буде вищою за місцеву церковну й… королівську владу.

— Королівську?

Отець Сугерій злякано кліпнув, та відразу ж його обличчя змінилося. Очі засвітилися недоброю посмішкою, губи викривилися, щоки почали наливатися червоним. Таким нашого найдобрішого абата ми бачили рідко, хіба що в тих випадках, коли він отримував послання з Парижа про чергову дурнувату витівку нашого Найхристияннішого Короля.

— Рим бажає створити самостійну судову систему на території Королівства Французького!

— Не лише у Франції, — спробував докинути я, — але й у всіх католицьких…

— Королівства Французького! — вперто повторив абат, і очі його блиснули молодим запалом. — Цей італієць, цей нащадок горлорізів із Кампаньї…

Я вирішив перечекати й просто помилуватися отцем-абатом. Мене, та й усіх інших завжди дивувало, як міг отець Сугерій, котрий, здавалося, по вуха загруз у перебудові головного храму Сен-Дені, у чварах із приводу околишніх лісів, у сварках із бравими рубаками де Корбей, у збиранні з миру по нитці перлів для Великої Дароносиці — керувати Королівством Французьким. У Парижі він бував нечасто, навіть листи посилав туди не щотижня…

— І це перед Хрестовим походом, коли Його Величності доведеться залишити Францію, коли Її Високість, забувши про свій обов’язок, готова зрадити інтереси королівства[14], коли цей безбожний англієць…

Абат шумно зітхнув і зробив швидкий жест. Я не повірив своїм очам — таке могла показати перекупка риби своїй сусідці в запалі сварки. Очевидно, зір почав мене зраджувати.

— Ось йому! — знову показав абат незримому Орсіні, і я заспокоївся щодо своїх очей. — А дулі з маком не хочеш, італійчику?!

Я спробував стримати усмішку — вже вкотре — й знову марно. Отець Сугерій відсапався й знову взявся бігати.

— Сьогодні ж напишу в Клюні… й отцю Бернару в Клерво… І, звісно ж, у Париж… Ні, у Париж я краще поїду… Брате Гільйоме!

Абат зупинився й глянув мені просто у вічі.

— Ви, певно ж, пам’ятаєте, мій любий брате, що ви не тільки син Святої Католицької Церкви, але й вірний підданий Його Величності.

Я кивнув, цього разу без усякої усмішки.

— Так, отче. Я підданий товстуна Людовика й не забуваю про це. І я не для того залишив меч, щоб спалювати людей на вогнищах.

— Істинно так, істинно так, брате Гільйоме! — нескінченний біг поновився. — Такі, як цей італійчик, воліють убивати хворих, замість того, щоб боротися з хворобою!

Отець Сугерій продовжував пробіжку, а я мимохіть згадав листа, якого він надіслав гіпсовій статуї з Клерво. «Ви пам’ятаєте всі заповіді Христові, брате Бернаре, крім головної — возлюби ближнього свого». Але ж ішлося про того самого Абеляра, любити котрого в отця Сугерія немає особливих причин…

— Проте це зовсім не означає, — абат, не припиняючи бігу, тицьнув у мій бік пухким пальцем, — що ви повинні виявляти м’якість або нерішучість у виконанні місії, дорученої вам Його Високопреосвященством. Коли непорядки в окрузі Пам’є справді наявні, то ви будете гідним звання вірного сина Сен-Дені!

Я знову кивнув.

— Так-так! Буде дуже важливо, що неподобства в графстві Тулузькому припинить саме посланець Сен-Дені. Його Високопреосвященство обіцяв наділити вас усіма повноваженнями, я ж у свою чергу напишу його світлості графові Тулузькому… Крім того, вам знадобляться гроші…

— Ченцеві-бенедиктинцю досить чаші для милостині, — негайно додав я.

— …І, можливо, чималі гроші, — пухкий пальчик знову насварився на мене. — Я дам вам листа до одного ломбардця. У нього контора в Тулузі, й він мені дечим зобов’язаний. До речі…

Абат зупинився, й тон його з діловитого перетворився на дещо стурбований.

— Його Високопреосвященство натякнув, що поїздка може бути певною мірою небезпечною. Міг, звісно, й не натякати! Їхати в це катарське лігвище! Отче Гільйоме, ви свято шануєте й виконуєте статут Святого Бенедикта, ви — взірець для молодих братів, але… Але ваша кольчуга й ваш меч, як і раніше, зберігаються в нашій каплиці.

Свою зброю я віддав саме туди, не бажаючи передавати її моєму недостойному молодшому братові. Отець Сугерій не заперечував, щоб меч, кольчуга й щит, які побували в Святій Землі, зберігалися в каплиці. Іноді, не втримавшись, я приходив поглянути на них, а кілька разів навіть торкався знайомого руків’я…

— Думаю, гріх не буде настільки страшним. Якщо вас, брате Гільйоме, це хвилює, то я прийму цей гріх на себе.

Спокуса була великою. Бачать Господь і Святий Бенедикт, наскільки вона була великою! Та я стримав себе.

— Ні, отче. Я клявся, що ніколи не візьму до рук меча. Колись я не вступив до ордену Святого Іоаина, тому що не хотів бути ченцем із мечем у руках…

— Похвально, похвально, брате мій… — у голосі абата пролунало явне розчарування. — Меч — зрозуміло, але, може, кольчуга? І кинджал… Невеличкий… Ну, зовсім маленький…

Я не витримав і розсміявся. Абат зітхнув і на мить зупинився біля вікна.

— Його Високопреосвященство справедливо вирішив, що вам не слід їхати одному. Він висловив мудре побажання, щоб вас супроводжував брат Петро з Нормандії, тому що помітив, наскільки він відданий і шанобливий, а також наскільки наділений від Господа різноманітними здібностями.

Я задумався на мить і вирішив, що Орсіні цього разу розсудив розумно.

— Я без сумніву виконаю побажання Його Високопреосвященства. Для брата Петра поїздка буде корисною, тому що на південь від Луари йому доведеться говорити винятково латиною.

Отець Сугерій гмикнув — він дотепер не міг повірити, що П’єр коли-небудь навчиться висловлюватися якоюсь іншою мовою, крім «ланг д’уї».

— Ми зарахуємо йому поїздку як останній семестр у школі, брате Гільйоме. Більше того, Його Високопреосвященство натякнув, що в Окситанії для нашого брата Петра цілком може знайтися вільна парафія. Священик із Сен-Дені — це завжди добре.

— Істинно так, отче, — мене завжди вражало вміння отця Сугерія знаходити вигоди в будь-якій ситуації. — Мені чомусь здається, щодо брата Ансельма в Його Високопреосвященства були дещо інші побажання?

Абат кинув на мене насторожений погляд, але я не здавався.

— Брат Петро щедро наділений від Господа здібностями, які стануть у пригоді нам у подорожі. Але в брата Ансельма теж є здібності, хоча й інші. Мені знадобиться грамотний помічник… І, крім того, мені здається, що поки Його Високопреосвященство перебуває тут, хлопчині краще бути від нього якнайдалі.

Отець Сугерій зупинився й затарабанив пальцями по стіні, що означало найвищу міру непевності.

— Але, брате Гільйоме! Його Високопреосвященство чітко висловив побажання, щоби брат Ансельм не залишав Сен-Дені…

— Тим більше підстав йому поїхати, отче.

На обличчі абата повільно проступила посмішка.

— Нехай буде так… До речі, отче Гільйоме, якщо похвальна запопадливість щодо правил нашого ордену не дозволяє вам узяти навіть кинджал, то, може, ви все ж таки надягнете кольчугу?



предыдущая глава | Овернський клірик | cледующая глава