home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



V


Полудень наближався, й натовп уже почав заповнювати ринкову площу. Торговці складали свій крам у ящики та кошики й приєднувалися до юрби цікавих. Тут були не тільки городяни — скрізь миготіли сірі каптани селян із навколишніх сіл. Багато жінок було в чорному — напевно, ще не всіх згорілих біля замку встигли поховати.

Єпископ був у соборі, але я вирішив зайвий раз не траплятися на очі Його Преосвященству. Плащ, накинутий поверх ризи, не привертав уваги роззяв, та гостре око монсеньйора де Лоза могло примітити трьох дивних пастухів, котрі надягли цього спекотного дня плащі, та ще й каптури насунули до самого носа. Все одно нам із Його Преосвященством не разминутися. Він прийде сюди, на площу, де вкопано високого стовпа, навколо якого вже складали хмиз. Кемадеро… Здається, саме так це місце називається в наших сусідів за Піренеями.

Я оглядав галасливий натовп, сподіваючись помітити де Гарая. Розбійника не було, і я почав непокоїтися. У такій юрбі він може нас просто не знайти, хоча золото, звісно ж, змусить його бути дуже уважним.

Тільки б він привів своїх борців за загальну справедливість! Хоча б кілька дюжин!

Багато хто з єпископських латників не повернувся з походу, а телепні з числа запопадливих городян, що заміняли їх, цілком безпечні…

Кілька разів я спіймав себе на думці, що задумав щось непристойне. Все ж таки я брат-бенедиктинець, чия доля — молитва за гріхи світу! Але щоразу зупиняв себе. Де Лоз — злочинець. Через нього загинули сотні безневинних, і я вже позбавив його посади й сану. Він — не єпископ, не клірик і не християнин. Отже, правда на моєму боці.

Поруч шумно дихав П’єр. Достойний нормандець стискав у руці свою неодмінну «ґирлиґу» її похмуро роздивлявся навсібіч. За нього я чомусь не боявся. На парубку кольчуга, та й надто кволі тутешні вояки проти брата Петра! А от Анжела… Точніше, та, що себе так називає…

Дівчина стояла мовчки, не відводячи очей від купи хмизу. Як дивно й страшно розпорядилася доля! Брат Ансельм хотів катувати її, загрожував вогнищем, — вона ж прийшла врятувати хлопця від того, що він обіцяв їй самій. Ще вранці я намагався випровадити її з міста, але щоразу відповіддю був холодний, навіть презирливий погляд.

Я зрозумів — сперечатися марно, вона залишиться, як залишилася в приреченому замку д’Еконсбефів.

Ударив дзвін. Я мимохіть здригнувся й озирнувся — з відчинених соборних воріт поволі виступила процесія. Полудень. Я мало не пом’янув Нечистого разом із народним героєм де Гараєм й отут почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Чомусь подумалося, що розбійник усе ж таки прийшов, але навіть не озирнувшись, я зрозумів — це не він. Хтось інший, теж знайомий.

— Вирішили бути присутнім на Акті Віри?

На браті Пайсі був сірий селянський жупан і крислатий капелюх. Засмагле обличчя вкривала курява.

— Я теж вирішив поглянути. Таке рідко трапляється. Поки що…

Байдужий, спокійний тон був неприємний, але в душі спалахнула надія. Адже Ансельм — друг «чистих»!

— Брате Пайсе, ви… ви прийшли, щоб допомогти?

— Кому? — сірі безбарвні очі здивовано глянули спочатку на мене, потім на купу хмизу. — Цьому бідолашному хлопчикові? Ні, звичайно. Мертвий він буде корисніший. Завтра ж усі брати зайвий раз переконаються, що ваша Церква — воістину синагога Сатани. Чаша гніву повниться…

Я відчув, як мене охоплює холод. Де Лоз — мерзотник і вбивця, але чим кращі ці? Зачаїлися, як змії в траві, чекають…

Схоже, брат Пайс щось прочитав на моєму обличчі, оскільки поспішив усміхнутися:

— Але у вас свої плани, отче Гільйоме. Не заважатиму. Здається, вас шукають.

Він кивнув убік. Я мимоволі подивився туди, нічого не помітивши, а коли знову обернувся, брат Пайс зник.

— Отче Гільйоме! — на моє плече лягла чиясь рука. — Насилу знайшов вас. Така юрба!

Поруч зі мною стояв хтось у дивному вовняному ковпаку, з густим широким бородищем.

Тільки як слід придивившись, я збагнув, що сьогодні воістину день маскараду. Але якщо брата Пайса я все ж упізнав, то Роберто де Гарай мав вигляд воістину дивовижний.

— Довелося трохи причепуритися, — пояснив розбійник. — Тут же мене кожен собака знає! Ну от, я прийшов.

— Вчасно.

Процесія була вже на площі. Його Преосвященство прямував у оточенні латників — їх залишилося щонайбільше десять.

Поруч із ним дріботів Жеанар де Юр, а слідом валили городяни у святковому вбранні. Високо здіймаючи хрести, люди співали гімн — недружно, невміло, але завзято. Ішли на свято.

Ансельма я спочатку не помітив, але потім побачив, як двоє латників тягнуть когось у сірому брудному лахмітті. Я мимоволі відвернув очі — обличчя віталійця було білим, ніби крейда, навіть губи втратили колір, голова безсило схилилася на бік, праву ногу охоплювала груба пов’язка. Очевидно, сам іти він уже не міг.

— Перепало парубкові, — кивнув де Гарай.

Я подивився на П’єра — нормандець теж побілів, рука стисла «ґирлиґу», блакитні очі горіли гнівом. Анжела… Але та, що називала себе дочкою Тіно Міланця, дивилася вбік.

— Гаразд, — я знову обернувся до де Гарая. — Скількох людей ви привели?

Він зволікав із відповіддю, аж поки невпевнено знизав плечима:

— Ну-у… Якщо зі мною рахувати… Шістьох.

— Що?!

Шестеро! Я розраховував на дві дюжини.

— Вони… Ну, взагалі-то, не те щоб злякалися…

Я ледь стримався, щоб не зацідити цьому заступникові сиріт і вдів. Він, здається, здогадався й поквапився відступити на крок.

Латники й озброєні городяни утворили коло, на невисокий поміст, споруджений поруч із вогнищем, затягли Ансельма. Слідом за ним вступили де Лоз і брат Жеанар. Зараз почнеться…

— Навіщо ж ви прийшли? — не витримав я. — По золото?

— Та йди ти зі своїм золотом, попе! — розбійник скривився. — Зовсім мене за сволоту маєш? Давай краще мізкуй, як парубка виручити!

Як тут виручиш? Латники, натовп… Я обернувся до П’єра.

— Я зараз туди ходити, — задумливо промовив нормандець. — Я єпископа трохи бити. А ви брата Ансельма рятувати.

— Не вийде! — різко кинула дівчина, не обертаючись. — Їх надто багато!

— А чого не вийде? — втрутився розбійник. — Тільки бити його не треба — відразу схоплять. От коли б відволікти…

Відволікти? Я знов подивився на юрбу, яка завмерла в очікуванні, на нерівний стрій озброєних городян… Чому б і ні?

— Брате Петре, давайте сюди грамоту.

Поки нормандець копирсався в торбі, шукаючи документ, отриманий від Орсіні, я уявив, як виходжу просто до вогнища, як червона єпископова мармиза розпливається в презирливій посмішці… На мить стало страшно.

— Ось! — П’єр тицьнув мені грамоту. Я повернувся до де Гарая:

— Зараз їм буде не до брата Ансельма. Дійте!

— Ага! — в очах розбійника спалахнув веселий вогник, і я подумав, що, напевне, був до нього трохи несправедливий. Може, він не такий уже й боягуз. Може, річ не тільки в грошах.

— Отче Гільйоме! — почув я переляканий голос дівчини, але обертатися не став. Попереду багато люду, а отже, треба поспішати, щоб встигнути до помосту. Уже на ходу я збагнув, що плаща треба скинути, а говорити треба «ланг д’ок». Шкода, що я зовсім не знаю басконської.

Коли я нарешті опинився в першому ряду, брат Жеянар уже розгорнув довгий сувій. Що там написано, я здогадувався. Зараз почне читати…

— Стійте! — я збагнув, що кричу латиною, й повторив на «ланг д’ок». — Стійте! Ім’ям Найсвятішого Престолу!

Натовпом пронісся легкий шерех. Вартові перезирнулися, Жеанар де Юр здригнувся та впустив пергамент. Я скинув свою хламиду й ступнув на поміст:

— Я, брат Гільйом із Сен-Дені, повноважний представник легата Найсвятішого Престолу, наказую вам відпустити цю людину!

Мимоволі поглянувши на Ансельма, я з полегшенням помітив поруч із ним накладне бородисько де Гарая. Чудово!

— Брате Гільйоме! — розгублено вимовив Жеанар де Юр, дрібними кроками відходячи вбік. Я посміхнувся й повернувся до єпископа.

— Діти мої! Ім’ям Його Святості я зміщую Арно де Лоза, що називав себе єпископом Пам’є, та позбавляю його сану. Заарештуйте його!

Натовп зашумів, вартові загрозливо заворушилися, але Його Преосвященство мовчав.

Он як? Я подивився на нього — і здивувався ще більше. Арно де Лоз не посміхався, його обличчя побіліло, губи безгучно ворушилися.

Злякався? Я зрозумів — йому напевно повідомили, що я мертвий. Дуже добре, Ваше Преосвященство!

— Той, хто називав себе єпископом Пам’є, насправді мерзенний злочинець і ворог нашої Святої Католицької Церкви!

Відповіддю був гнівний лемент — юрба отямилася. Це додало нових сил де Лозу. Обличчя налилося фарбою, почервоніло:

— Убийте його! — товстий палець тицьнув у мій бік.

Іншого я й не сподівався. Тільки б не підвів де Гарай!

— Стійте! — я підняв угору грамоту Орсіні. — Цей документ надає право…

Але мене вже не слухали. Латники підняли списи, з юрби до мене тяглися здоровенні ручиська, намагаючись схопити за край ряси. На обличчі єпископа повільно проступила посмішка. Все…

Спис ударив у плече, ковзнувши по кольчузі. Я втримався на ногах, але наступний удар — просто в бік, — відкинув мене на дошки помосту.

— Демон! Демон! — волав хтось. — Хреста! Хреста сюди!

Вони вже знали, як убивати демонів… Я перекотився вбік, рятуючись від чергового удару, й запізніло пожалкував, що в руках нічого немає, крім пергаменту, від якого жодної користі. Хоча до чого жалкувати?

Ніхто не завадить мені прошепотіти наостанок «Овернь і де Ту!». Прости їм, Господи, бо ж не відають…

У вухах дзвеніла кров, і я не відразу почув те, що змусило натовп замовкнути, зупинивши занесені для останнього удару списи.

Грім! Оглушливий грім, який упав просто з безхмарного літнього неба!

— Єретики й грішники! — нелюдської сили голос загримів над площею. — Ви, хто посмів підняти руку на своїх сеньйорів і своїх пастирів! Зупиніться!

Тиша, що зависла над юрбою, знову змінилася криками, цього разу в них чувся не гнів, а жах.

— Он він! Он він! Дивіться!

Сотні рук простяглися, вказуючи на високий двоповерховий будинок, що стояв саме навпроти помосту. Я повернув голову й побачив на даху високий темний силует у широкому плащі.

— Я, Домінік д’Еконсбеф, ваш законний пан, прийшов покарати винних у бунті й насильстві!

— Демон… — невпевнено відгукнувся хтось, але решта мовчали. Д’Еконсбеф повільно підняв праву руку. У сонячному світлі яскраво блиснуло червоне золото.

— У мене в руках хрест! Я — добрий християнин і вірний слуга короля. А ви — бунтівники й слуги Диявола!

— Ні… Ні… Помилуйте нас, сеньйоре! — юрба почала відсовуватися далі від будинку, звідки гримів голос. Дехто опустився на коліна.

— Ви вбили мого батька й брата. Ви розорили мій дім. На що ж заслуговуєте ви?

— Сеньйоре! Сеньйоре! Нас обдурили… Помилуйте!

Я повільно підвівся, розмірковуючи, що саме час зникнути поміж цієї переляканої череди. Але щось зупинило. Що задумав останній із Пендрагонів? Кинути малинове полум’я на Пам’є?

— Отче Гільйоме! — нормандець був уже поруч із помостом. — Отче Гільйоме, швидше втікати!

Я відсторонив його руку й повернувся до де Лоза. Але той не бачив мене, дивлячись у бік нерухомої темної постаті.

— Ви, собаки, що вкусили руку, яка годувала вас, заслуговуєте на смерть! Але є серед вас той, хто винен тричі. Де Лоз, ти нацькував цих людей на мій замок!

Хрипкий регіт — єпископ тремтячою рукою діставав зі складок одіяння знайомий жезл із золотою черепахою.

— Мерзенний демоне! Я не боюся твого вогню. Хочеш — спали ще сотню дурнів!

Поруч зі мною нечутно з’явилася Анжела. За нею промайнуло чорне бородисько де Гарая.

— Ансельм вільний! — шепнула дівчина. — Отче Гільйоме, треба йти звідси! Сеньйор Домінік…

Але я не став слухати. Я теж не боявся малинового вогню, та вже було зрозуміло — д’Еконсбеф не зробить найстрашнішого. А от щодо Його Преосвященства…

— Агов, ви! — де Лоз, схоже, остаточно отямився. — У кого є луки — стріляйте! Решта — вперед! Я беру на себе ваші гріхи!

— У тебе їх і так досить! — громовий голос д’Еконсбефа змусив людей завмерти на місці. — Ти не боїшся вогню, тому що вкрав дерґський оберіг. Ти до всього ще й злодій, де Лоз! Але це не врятує. Тебе не торкнеться полум’я, але погублять твої ж гріхи. Перед тими, хто вірив тобі, велю: нехай буде кожне твоє слово — правдою!

Де Лоз завмер, потім полегшено зітхнув — дах спорожнів. Темний силует зник так само несподівано, як і з’явився.

— Діти мої! — хрипкий голос єпископа пролунав над площею. — Не вірте демонові в людській подобі, нелюду, котрий гадає, що цей дурнуватий Христос врятує його від пекла!

— А-а! — злякано скрикнув хтось. Над юрбою зависла страшна, мертва тиша. І в цій тиші почувся хрипкий регіт:

— Барани! — де Лоз почервонів, на очах його блиснули сльози. — Дурні барани! Згоріть у пеклі ви всі, бо ніхто з вас не гідний мого Великого Пана!

Він знову зігнувся від реготу, товста рука зірвала наперсний хрест.

— Що?! Бачили? Так я сміюся після кожної меси! Хай славний буде Сатана, до якого я відправлю ваші нікчемні душі!

Метал брязнув об поміст, нога в черевику з дорогої шкіри наступила на хрест.

— Ось! Ось! Бачите! Ось що я роблю з вашим Богом!

«Нехай буде кожне твоє слово — правдою!»

Від цього заклинання вкрадений оберіг не зміг захистити.

— Ось! Ось! — де Лоз, забувши про все, і далі топтав розп’яття, але люди вже отямилися.

Хтось застрибнув на поміст, хтось повільно вийняв кинджала з піхов…

— Що? Злякалися? — де Лоз із викликом поглянув на юрбу, але ті, хто ще недавно вірив псеьдо-пастирю, вже знали, що робити.

Люди йшли повільно, тихо. Мене відсунули вбік. Мить — і десятки людей мовчки кинулися на єпископа. Здавлений крик… Юрба колихнулася, вгору злетіла позолочена митра, зламаний посох упав під ноги…

— Вогнище! — розірвав тишу чийсь дзвінкий голос, і відразу ж десятки інших відгукнулися:

— Вогнище! Вогнище! Несіть смолоскипи!

Натовп розступився, утворюючи живий коридор, і по ньому потягли щось страшне, безформне, вкрите плямами крові й бруду.

Рештки де Лоза жбурнули на хмиз, і відразу ж кілька смолоскипів увіткнулися в підніжжя вогнища. Тріск… Високе полум’я, майже прозоре, непомітне в гарячому літнім повітрі, зметнулося вгору. І немов у відповідь, сотні голосів одночасно затягли: «Тебе, Боже, хвалимо…». Люди співали, піднявши обличчя до байдужого неба, сподіваючись, що Той, перед Ким ми всі такі грішні, змилується над ними…

— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — чиясь рука нетерпляче смикала моє плече. Я обернувся — на мене дивилося спотворене жахом обличчя де Юра.

— Брате Гільйоме! Я не винен! Не винен…

Я не став відповідати. Може, цей хабарник і справді не винен. У будь-якому разі, не так, як покійний де Лоз.

— Ви скажете? Ви підтвердите? — коротун ніяк не зважувався відпустити моє плече. — Що ж тепер буде?

— А що такого буде? — здивувався я. — Добрі християни Пам’є покарали лиходія, котрого я ім’ям Його Святості позбавив кафедри й сану.

— A-а… Ага! — вікарієві очі блиснули. — Так-так, звичайно! Ви очолите єпархію, брате… вибачте, отче Гільйоме? Так, певна річ… Поки архієпископ розбереться, поки Його Світлість скаже своє слово, мине чимало часу. Єпархія не повинна осиротіти.

— Брате Петре! — покликав я нормандця, що похмуро споглядав, як полум’я знищує рештки головного сатаниста Пам’є. — Брате Петре, ходіть-но сюди!

— Ви, здається, знайомі? — я повернувся до де Юра. — Брат Петро — доволі достойний пастир, і, головне, вже встиг непогано розібратися у вівчарстві.

П’єр ще й далі не розумів, переводячи погляд з вогнища, на розгубленого вікарія, який уже щось збагнув:

— Ага… Отче Петре, ви вже прийняли сан? Втім, це не важливо, це потім… Але… Треба швидше навести лад! Люди…

Отут щось стало доходити й до нормандця. Він косував на вартових, які покинули зброю, хитаючи «ґирлиґою».

— Поклич де Гарая! — шепнув я, але розбійник уже був поруч. Накладна борода зникла разом із ковпаком, нерівні зуби скалилися:

— Ви все ж таки спалили його, отче Гільйоме! Ну то що, як там із цим?

Схоже, народний герой поспішав отримати «це» і зникнути. Але міцна рука нормандця вже тримала його за пазуху.

— Сину мій! — повчально почав я. — Народ страждає…

Де Гарай смикнувся, але П’єрова хватка не ослабла.

— Страждають удови й сироти, вілани стогнуть на ріллі, працюючи на сеньйора, а вдома плачуть голодні діти…

— А-а… це? — зітхнув шляхетний розбійник. — Отче Гільйоме, ви ж обіцяли!

— Юних дів тягнуть на поталу розпусним дворянам…

— Зрозумів! Зрозумів! — завив герой. — Тільки відпустіть!

— Сумирно стій! — порадив нормандець. — З тобою отець Гільйом говорити!

— Коротше! — підсумував я. — Житло, харчі, платня й сто ліврів на весілля дочки! Від цієї миті ти — начальник варти округу Пам’є. Щоб за півгодини в місті був порядок!

— Я вам не слуга! — в очах народного заступника блиснув праведний гнів. — Я проти попів і дворян. Я за це… справедливе суспільство!

— Сину мій! — П’єр смикнув рукою, й підошви де Гараєвих черевиків відірвалися від землі.

— 3-згоден! Тільки… сто двадцять ліврів!

— Благо тобі, чадо! — зітхнув я. — Нехай буде по-твоєму! Отче Петре, простежте, щоб повінчали месіра де Гарая з його співмешканкою. Недобре жити в гріху. І не здумайте, месіре начальнику варти, брати когось зі своїх доумків на службу. Крім тих, хто сьогодні прийшов сюди, звісно.

— Ну, це я й сам розумію, — відчувши тверду поверхню під ногами, колишній розбійник явно заспокоївся. — Тільки… Вартовий — кепська посада…

— Будеш погано служити, сину мій, я тебе напоумлю на путь істинний тілесно, — пообіцяв П’єр, і де Гарая немов би вітром здуло.

— Брат Жеанар введе тебе, брате Петре, в курс справи, — підсумував я. — Коли що, напоумляй його. Можна тілесно… Іноді.

— Ага… — нормандець наморщив чоло. — Треба б до завтра скарбницю перевіряти. Бо розтягти, шахраї!

Переконавшись, що єпархія в надійних руках, я обернувся, сподіваючись побачити ту, що називала себе Анжелою. Але дівчини поблизу не виявилося. Тим часом очманілі від усього, що відбувається, вартові, скоряючись наказам де Юра, взялися наводити лад, намагаючись запобігти тисняві. Справа посувалася кепсько, та раптом почулася різка команда, й вартові, немов отямившись, жваво взялися до неї. Я впізнав голос де Гарая і заспокоївся. Напевно, в іншій ситуації латникам довелося б довго пояснювати те, що сталося, але тепер вони охоче корилися першому, хто підвищив голос. І добре, що так.

Анжелу я знайшов у сусідньому провулку.

Тут люду було трохи менше. На кинутій просто на бруківку соломі лежав Ансельм. Кілька доброзичливців, геть забувши, що прийшли сюди подивитися, як цього хлопця спалюватимуть, зібралися навколо, даючи безглузді поради.

— Послали по лікаря, — дівчина стомлено витерла обличчя, і я помітив на її щоці глибокий поріз.

— Випадково, — вона спіймала мій погляд. — Побилися з вартовим, поки де Гарай і його хлопці несли Ансельма. Нічого, загоїться… Отче Гільйоме, що вони з ним…

Вона не договорила, але все було зрозуміло без слів. Я присів у головах. Ансельм повільно розплющів очі.

— Отче Гільйоме!..

— Не треба! — я застережливо підняв руку. — Потім… Усе потім.

— Ні! — сірі губи смикнулися, і я помітив, що в хлопця немає передніх зубів. — Я зізнався… У всьому… Я хотів мовчати, але…

— Заспокойся, брате мій, — я заспокійливо погладив його по холодній руці. — Ніхто б не витримав. Ні я. Ні отець Сугерій. Ні Його Святість…

— Нога… — італієць застогнав. — Вони називали це «чобіток»…

Брудне ганчір’я вкривало рану, але я зрозумів — справи кепські. Ходити хлопець зможе не скоро. Якщо взагалі зможе.

З’явився лікар — дідок у неодмінній довгій хламиді — й різким жестом відігнав нас убік.

— Нам треба поговорити, дочко моя, — я глянув дівчині просто в очі. Вона сумно посміхнулася й знизала плечима.

— Навіщо? Невже вам цікава дочка Тіно Жонглера?

— Дочка Тіно Жонглера в тулузькій в’язниці. Їй відітнули руку за крадіжку. До речі, ризницю вони справді обчистили.

— Он як? — у її голосі не було й сліду подиву. — І що ж далі, о проникливий отче Гільйоме?

— Брате Гільйоме! Брате Гільйоме! — Жеанар де Юр виник немов з-під землі. Коротун важко дихав, але вигляд мав задоволений. — Ми заспокоїли народ. Треба сказати… Ви повинні оголосити… Вас чекають!

— Зараз, — кивнув я, розуміючи, що справ ще багато. Треба оголосити про призначення П’єра керуючим єпархією. Треба подбати, щоб вчасно сповістили всі села округу, скласти повідомлення до Тулузи й, певна річ, написати Його Високопреосвященству. Треба простежити, щоб лікар не надумав лікувати Ансельма свіжим щурячим м’ясом…

— Поговоримо пізніше, дочко моя.

— Якщо хочете.

Отут Жеанар де Юр, до цього зайнятий своїми думками, підвів очі й помітив дівчину. Почулося здивоване: «А-а-а!»

— Ви що, знайомі? — поцікавився я.

Вікарій важко ковтнув, розвів руками й нарешті з зусиллям вичавив:

— С-сестра Цецилія?!



предыдущая глава | Овернський клірик | cледующая глава