home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



V


Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.

Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.

Отже, вночі сюрпризів не буде.

Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ — парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.

П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько — єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».

— Мир вам, святі отці! — невисокий хлопчина в темному плащі й великому капелюсі з широкими полями підсів до нашого багаття.

Голос раптом здався знайомим. Втім, дивуватися довелося недовго.

— Чи не залишилося у вас хоча б цибулини, отче Ансельме? — Анжела визирнула з-під крислатого капелюха, і я помітив на її обличчі задоволену усмішку.

— Д-дочко моя… — такого хлопець явно не сподівався. Рум’янець зник, по обличчю пробігла судома. — Ти… Навіщо?

— Цибулина є, — простодушний П’єр сприйняв те, що відбувається, набагато спокійніше. — Візьми, дочко моя. У наявності хліб ще є…

— Дякую, отче!

Анжела, ніби нічого й не сталося, розгризла цибулину й — чи не привиділося мені? — підморгнула Ансельму. Той здригнувся й відвернувся.

— А чи не занадто ти ризикуєш, дочко моя? — поцікавився я, намагаючись не дивитися, як вона наминає цибулинку — від такого видовища зводило щелепи.

Дівчина помотала головою:

— Анітрохи. Багато доброчесних… і не дуже доброчесних дівиць та матрон славного міста Пам’є вчинили так само. Хіба можна відпускати чоловіків одних, та ще й надовго?

— Отже, ті, в замку, думають протриматися довго? — різко кинув Ансельм. — Ти… Ти…

— Вивідачка, — спокійно кивнула вона. — Намагаюся допомогти кільком безневинним людям урятуватися від цієї скаженої череди. Отче Ансельме, чому я не бачила вас із хрестом у руках поруч із монсеньйором де Лозом?

Італієць підхопився, потім повільно опустився на місце.

— На вашій підводі щось навантажено. Чи не хмиз часом, отче Ансельме? До речі, кому збирається служити месу Його Преосвященство, коли візьме замок? Господу? Чи комусь іншому?

Вона знала й про це. Схоже, господарі замку дуже відверті з дочкою жонглера.

Ансельм відвернувся, і я вирішив, що треба втрутитися. Грішно діймати хлопця.

— Ми… Ми не хотіли, — італієць вимовив це насилу, ледь чутним голосом. — Ми пішли тому… Тому, що… їх треба зупинити!

— Тоді зупиніть! — різко кинула дівчина. — Підніміть свого хреста й скажіть правду! Чи Христос бажає крові? Сьогодні сеньйор Домінік випадково зачепив лише одного — він не хотів. Але якщо вони почнуть битися за своє життя, ви розумієте, що буде?

Я розумів. Точніше, здогадувався. Пазуристі лапи, без сумніву, не найстрашніше, що чекає на паству де Лоза.

— Правду? — Ансельм гірко посміхнувся. — Яку правду? У замку живуть демони, але вони добрі католики й лише іноді справляють шабаші в стародавньому капищі? Вони не хочуть зла, але сеньйор Пилип помилково може придушити дюжину перехожих? Вони нелюди, Анжело, нелюди! Погань, розумієш?

Очі дівчини блиснули — гнівом і образою.

Здається, вона хотіла щось сказати, та не зважилася.

— Мир вам! — зітхнув я. — Хай хоч скільки правди у ваших словах, брате Ансельме, згадайте заповідь: не судіть! А вам, Анжело, краще повернутися до замку й переказати сеньйорові Гуго, щоб він і всі інші втікали. Єпископ не зупиниться. Якщо треба, він покладе всіх під стінами.

— Їм нікуди йти, — тихо й стомлено відповіла дівчина. — Вони хотіли піти, але потім вирішили — досить. Усе життя, уже багато століть, дерґи змушені переховуватися, втікати, критися. Чому? Хіба вони не люди?

— Вони — не люди! — відрізав італієць, дивлячись убік.

— Нехай так. Але вони — створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони — добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?

Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився П’єр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.

— Сеньйор Гуго — гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити… не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік — ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.

— Тебе б, брате Петре, в курію! — Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. — Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?

Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.

— Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу видніше, кого творити. Але, в кожному разі, нацьковувати натовп — гріх. Навіть на винних, тому що кров на руках — гірша за отруту.

— Якщо не винні? — спалахнула дівчина. — Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не пам’ятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?

— Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.

Вона похитала головою:

— Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!

— Дай-то Боже. Та в кожному разі — нехай втікають. Зараз, негайно!

Дівчина сумно посміхнулася:

— Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.

— Від долі… — повторив Ансельм. — Ми завтра повинні зустрітися в Мілані… Знаєш таку байку, брате Петре?

Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.

— Ну, звісно! — посміхнувся він. — У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»

Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запам’ятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..

— Анжело, — нарешті, почав я. — Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.

Дівчина не відповіла, і я зрозумів — вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.

— Ну, не розумію! — не витримав я. — Ти сподівалася, що д’Еконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?

Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:

— Прощавайте, святі отці. Може, ви й не найгірші з череди, яка носить ряси… Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.

Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й П’єру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.

— А ти, брате Ансельме, великий грішник, — замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.



предыдущая глава | Овернський клірик | cледующая глава