home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



II


Про Суд Божий і решту всього, що було пов'язано з цією дивною справою, ми прочитали в сувоях, переданих вікарієм. Справа була оформлена ретельно — набагато ретельніше, ніж зазвичай оформлюють такі документи в глухій провінції. Розповіді свідків були гладенькі й цілковито збігалися, їх завірили й навіть підписали — акуратними маленькими хрестиками, нібито власноруч проставленими мешканцями Артигата. Настільки ж ретельно були описані докази — віники, в’язки грибів, опудало сови й навіть «ключка стара, підозріла з вигляду». Згадувалася й табличка із заклинаннями, але, звісно, без малюнка.

Усе це вже не мало сенсу, позаяк над вдовою де Піо вже звершився Суд Божий. Вона просиділа у в’язниці славного містечка Пам’є досить довго, так нічого й не сказавши. Відтак, щоб допомогти їй відректися від влади Ворога, її відвели до церкви на недільну службу. Під час літургії зазначену вдову почали бити корчі, її окропили святою водою, але це лише прискорило справу. Над вечір удова де Піо померла в муках, «оскільки той, хто оволодів нею, вже не міг опиратися владі Святої Церкви й, не маючи сили панувати над душею грішниці, погубив її…».

Це сталося два тижні тому. Тіло померлої урочисто спалили, попіл розвіяли, а заразом вкинули у вогонь і «корпус доказів», щоб не «поганити землю». Вдовин дім в Артигаті також було спалено, після чого проведено урочисту службу, а мешканцям села призначено триденне покаяння. Серед тих, хто каявся, була й визнана невинною Жанна де Гарр, котра повернулася до чоловіка.

Загибель відьми найпозитивнішим чином подіяла на розум сестри Цецилії, яка привселюдно оголосила, що вона — не Жанна де Гарр, що й було засвідчено за всіма правилами.

— Ну, як вам, брате Ансельме? — поцікавився я, коли останній сувій було прочитано. Італієць довго мовчав, потім знизав плечима:

— Один мій зануда-вчитель… Я не маю на увазі вас, отче Гільйоме…

— Інший зануда, — з розумінням кивнув я.

— Інший зануда. Він казав, що не такий важливий Гомер, як коментарі до Гомера.

— І які будуть коментарі до Гомера?

Ансельм зважив на руці сувій, поморщився, покотив його по столі, потім спритно впіймав і поклав на місце.

— Оформлено за всіма правилами. Коли в Тулузі або навіть у Римі таке прочитають, підкопатися буде важко. Єпископ не виконав наказ Орсіні й не відправив заарештованих до Тулузи, але він може послатися на те, що діяв у межах своїх повноважень. У крайньому разі йому скажуть: «Ай-ай-ай!».

— Не скажуть, — я ще раз переглянув відповідний розділ справи. — Монсеньйор Орсіні не давав письмового наказу. Брат Умберто передав його усно, а поки прийшло підтвердження… Та я не чую коментарів до Гомера.

Ансельм клацнув пальцями:

— Отче Гільйоме, вам не здається, що монсеньйор де Лоз трохи перестарався? Якщо справу закрито, навіщо нацьковувати на нас де Гарая? Чи не логічно прийняти нас із усіма почестями, напоїти, нагодувати й вручити ці сувої?

— А чому прибрали брата Умберто? — посміхнувся я. — Можу додати коментарів, брате Ансельме. Якби все було закінчено, Його Преосвященство не поїхав би до Фуа на неіснуюче свято. Ми приїхали пізно, але щось ще вони не встигли сховати. Отже…

— Їдемо до Артигата, — зрозумів Ансельм.

— Так! Завтра ж.

…Достойний брат Жеанар довго вмовляв нас зупинитися в єпископському будинку, але я розсудив, що не варто зловживати такою гостинністю. Місцевий заїджий двір теж не викликав довіри, але П’єр, покрутившись у Пам’є, поки ми з Ансельмом вивчали справу, домовився з господарем одного будинку, порожнього і на околиці. Будинок цей не мав даху, натомість зберіг міцні двері з потужним засувом.

— Я все дивитися, — повідомив нормандець, коли ми, повечерявши в найближчій харчевні, стали влаштовуватися на ніч. — Я все слухати… Слухав.

— І як тобі басконська? — поцікавився Ансельм.

П’єр хитро всміхнувся:

— А нічого! «Те, що було в таємниці, все написано на пиці…»

Я зітхнув і з докором поглянув на Ансельма. Той відвів погляд.

— І що ж там написано, брате Петре?

— Ну… — нормандець зам’явся. — Єпископ велика тварюка є.

— Брате Петре! — скрикнув я. — Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!

П’єр зітхнув.

— Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме? «Хто в них у судилищі справу захищає, той одну лиш істину хай запам’ятає: Хочеш справу виграти — гроші викладай-но. Немає справедливості, як грошей немає».

Воістину, успіхи в латині були очевидні.

Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.

— Живе він із жінка, — вів далі заохочений успіхом П’єр. — Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…

— Брате Петре! — я зітхнув. — Досить!

— Але ж ви запитували, отче Гільйоме! — здивувався нормандець. — Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.

— Та яке тут господарство? — здивувався Ансельм. — Пустища, вівці брудні…

— Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…

— Як у вас у селі, — ввернув італієць.

— І не як у нас! — схоже, П’єр трохи образився. — Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…

— Тільки тебе «отут» і бракує, — гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився — цього разу не на жарт.

— Мир вам, браття! — втрутився я. — Брате Ансельме, недобре!

Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:

— Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.

— А чого? — буркнув нормандець. — І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…

— З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, — резюмував я. — Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?

— А недобре отут, — повідомив нормандець і знов набурмосився.

— Як же так? — не втримався Ансельм. — Тут же щороку ярмарок є!

— Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.

— Що?!

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.

Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.

— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.

— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.

Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.

…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.

— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.

— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?

Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.

Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.

— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.

Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.

Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?

Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.

За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.

— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.

Я скорився.

— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?

— Обіцяю.

Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.

Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.

Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.

— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?

Почувся тихий сміх.

— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]

Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.

— Наскільки я розумію, брате Пайсе…

— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.

— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.

— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?

— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.

— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.

Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?

— До того ж, брат Ансельм — не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.

Брат із Сен-Дені — катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…

— Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися — якщо, звісно, у вас є така мета.

— Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, — посміхнувся я.

— Саме так. Але ви — посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, — слушний привід.

— Брата Умберто Лючіні прибрали ви? — не втримався я.

— Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.

— І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?

Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.

— Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.

Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.

— Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф — вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!

— Це так, брате Гільйоме, — почувся короткий смішок. — І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф — не з ваших. Він — служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього — і від його проклятого замку.

— А можна уточнити?

Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.

— Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є — ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…

Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.

— Брате Гільйоме, ви — людина доволі освічена як на ченця. Ви — автор книги про Іринея, ви сперечаєтеся з Петром Ломбардським… Невже ви не бачите, що правда на нашому боці?

— Тобто? — здивувався я. — Що ви маєте на увазі?

— Ви, певна річ, знаєте, що «чисті» бачать у світі два рівновеликі первісні начала — Світло й Пітьму. Все наше життя, вся історія людей — боротьба між цими началами.

— Так стверджували маніхеї, — вставив я, — а також богумилі та інші єретики, прокляті на Соборах.

— Саме так. А ваші католики хіба стверджують щось інше? Хіба Іриней Ліонський не вважав, що у світі відбувається війна з Дияволом? Хіба Петро Ломбардський…

— Заждіть! — я мимохіть поморщився. — Диявол творить зло лише з потурання Господнього для більшого випробування нашої віри.

— Так вважаєте ви, — знову почувся сміх. — А такі, як Орсіні, готові бити в усі дзвони й скликати воїнство.

Я знову поморщився — брат Пайс полюбляє красиві слова.

— Я чув, що дехто в Курії виступає проти Хрестового походу, побоюючись, що Диявол тільки й чекає, щоб вдарити в спину.

Згадалися слова Орсіні: «Є ще одна причина…»

— Схоже, ваш первосвященик невдовзі відкрито закличе до спільної боротьби проти Пітьми. У чому ж різниця? Лише в тому, що ми вважаємо Пітьмою вас.

У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.

— Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, — обережно почав я. — Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!

— Ні, — здається, брат Пайс невесело посміхнувся. — Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють. Пам’ятаєте, що зробив цей астурієць?[29]

— За що він мусив відповісти, — докинув я.

— Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!

— Ні… — на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь — і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села…

— Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте…

Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.

Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.

— Ви… поговорили, отче Гільйоме?

Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:

— Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.

— За це — дякую, — я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:

— Брате Ансельме! Ви — син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони… Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці — ще гірші!

— Чому? — тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

— Я — не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані.[30] Я хочу розібратися сам… Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!

«Заради якого Бога?» — хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.



предыдущая глава | Овернський клірик | cледующая глава