home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



V


Вранці ми продовжили шлях, але вже в іншому порядку. Брат Ансельм прилаштувався до П’єра, щоб, як пояснив він, позайматися з ним латиною. Я здогадувався, що наївного нормандця навчатимуть чергової пісеньки, та заперечувати не став. Ми з «братом Октавієм» ішли позаду. Анжела кілька разів намагалася заговорити, та я відповідав коротко, й зрештою вона замовкла, вирішивши, напевне, що я все ж таки святенник і лицемір.

Мене ж непокоїло інше. Не треба читати «Логіку» Стагіріта[24], щоб зрозуміти: в Пам’є відбувається щось дуже серйозне, і ми — непрохані гості, яким ніхто не зрадіє. Ані єпископ, ані сеньйор, до якого віз послання жонглер Тіно Міланець, ані всі інші. Ансельм має рацію — треба остерігатися сеньйора д’Еконсбефа й порожніх доріг. А дорога справді була порожньою.

По полудні ми звернули в невисокий гірський ліс. Дорога перетворилася на широку стежку, повіяло прохолодою, й крики птахів раптом стали здаватися лиховісними.

На нашому шляху ми вже багато разів ішли лісовими стежками, й ліси були густіші та вищі, але саме тут мене охопило давнє, вже забуте відчуття небезпеки. Схоже, всі інші відчували щось подібне. Я анітрохи не здивувався, коли на привалі П’єр, котрий, здавалося, безнадійно поринув у вир відмінювання неправильних дієслів, раптом, похмуро озирнувшись, запропонував надягти кольчуги. Я хотів заперечити, та несподівано погодився.

… Кольчуги ми отримали особисто від отця Сугерія — нові й легкі, вони облягали тіло, немов рукавички. Мене так і підмивало розпитати, де їх узяв наш найдобріший абат.

Чутки про те, що в підземеллях Сен-Дені є справжній арсенал, уже не здавалися мені неймовірними. Ще б пак! Мати таких сусідів, як граф де Корбей…

Анжела незворушно спостерігала, як мирні брати перетворюються на слуг Церкви Войовничої. Втім, кольчуги — половина справи, а з решти в нас були тільки ціпки: менший і тонший — у брата Ансельма, та завбільшки як голобля «ґирлиґу» брата Петра. Для того, щоб відлякувати кількох розбійників — саме те, але для чогось серйознішого — недостатньо.

Й отут я спіймав себе на тому, що знов розмірковую, як воїн. Про що це я? Ми — ченці, ми мирні брати із Сен-Дені…

Ночувати в лісі не хотілося, й ми продовжували шлях, навіть коли почало сутеніти, сподіваючись вийти на відкритий простір.

Але ліс усе тягся, стаючи густішим і непролазнішим. Стежка звузилася, нею стало важко йти навіть удвох. Тому, побачивши невеличку галявину, я махнув рукою, звелівши зупинитися на ночівлю. Ансельм уже почав збирати хмиз, але П’єр, ставши раптово дуже серйозним, жестом зупинив його.

— Що з тобою, брате? — почав я, але нормандець приклав пальця до губів.

— Т-с-с… Цеє… чую… Ходити…

У таких випадках П’єр рідко помиляється. Я хотів був дозволити йому через особливі обставини заговорити на «ланг д’уї», але нормандець усе ж таки не марно витратив час, штудіюючи «Світильник».

— Давно чую… Позаду… Збоку… Ходити… Багато.

Ансельм примружився й торкнувся пояса. Я прикинув, що в нього там може бути, із запізнілим жалем подумавши, що був надто суворий, розмовляючи з ним про зброю. Чи він усе ж таки мене не послухався?

П’єр крутнув головою й підняв із землі свою «ґирлиґу». Ансельм вчинив так само.

— Ви, отче Гільйоме, у центрі стояти, — звелів нормандець. — Ми — ліворуч, праворуч, позаду.

Диспозицію було викладено не дуже грамотно, але цілком зрозуміло. Анжела ледь помітно знизала плечима, й у руках її з’явився вузький стилет. Я зітхнув — на неї, як і на Ансельма, надії мало.

Вечірню тишу прорізав хвацький переливчастий свист. І тієї ж миті почувся тріск розламаного гілля й зусібіч на галявину вивалила юрба обірваних бородатих здорованів, які стискали в руках застрашливі з вигляду палиці. Втім, у двох чи трьох я помітив мечі.

Оце вже гірше.

Непрохані гості на мить зупинилися, дивлячись на мирних ченців, що стали спина до спини. Потім почувся регіт, уперед виступив широкоплечий парубок у новому, але явно з чужого плеча, каптані й шапці з пером:

— Ну ви, товстопузі! Годі нас смішити, бо мої хлопці вже насилу на ногах тримаються. Я — Роберто де Гарай, і цей ліс — мій. Хочете жити — віддавайте золото!

Брат Петро недобре гмикнув й хитнув «ґирлиґою». Здоровань розреготався:

— Ось так завжди! Ви — нікчемні святенники, готові повіситися за жалюгідний мідяк! Ну, то ми вас навчимо, що бідність є благо. Здається, так ви пояснюєте в своїх проповідях?

Поки він теревенив, я уважно придивлявся до одного зі здорованів, що стояв усього за три кроки. В нього був меч — дуже гарний меч! Тим часом П’єр неквапом підняв «ґирлиґу» і крутонув її над головою. Над галявиною загув вітер. Роберто де Гарай насупив брови:

— Гаразд, годі вже! Віддавайте золото, нікчемні попи! Не бійтеся, воно піде на богоугодну справу — ми роздамо його жебракам і вдовам, яких ви пограбували.

— Ми згодні! Тільки не вбивай нас, славетний де Гараю!

Ансельм швидко всунув мені в руку свого ціпка й, низько вклонившись, ступнув уперед. Рука лежала на поясі.

— Отак би й одразу! — де Гарай задоволено гмикнув і вдарив себе кулачиськом у груди. — Я — шляхетний розбійник! Я захищаю народ від усякої знатної сволоти й від жадібних попів. Я… Гаразд, кидай гаманця, попе!

Ансельм кивнув, і його рука на мить зникла під рясою. Тої ж миті П’єр озирнувся й шепнув: «Зараз!»

Що означає «зараз», я здогадався відразу.

Ансельм випростався, рука рвучко смикнулась, і навколо шиї шляхетного розбійника оповився тонкий шкіряний ремінь. Ривок — і де Гарай уже лежав на траві, а брат Ансельм стояв над ним, тримаючи в руці кинджал — той самий, з білокрилим лелекою.

— Назад, падлюки! Інакше заріжу вашого ватажка!

Над галявиною знову загув вітер — брат Петро звалив із ніг двох найближчих розбійників. Початок виявився непоганим, і я міцніше стиснув у руці ціпок. Здоровань, котрого я обрав, устиг підняти меча, але удар по зап’ястю змусив його впустити зброю.

Мить — і в моїй руці опинилося ще тепле руків’я. Серце тенькнуло — меч! Я пірнув під палю, що зметнулася над моєю головою, й ударив щосили… плиском. Наступний удар був по чиїйсь лапі, потім я змахнув зброєю над самісінькою головою якогось здорованя, змушуючи його присісти, й одразу ж зацідив йому черевиком по зубах.

Над галявиною стояв гвалт. «Ґирлиґа» брата Петра літала понад головами — і по головах. Тим часом брат Ансельм стояв над поваленим де Гараєм, зі свистом обертаючи в повітрі батіг. Я помітив, що ще один розбійник із мечем підбирається до нього збоку, й поспішив опинитися між ними. Меч у негідника виявився довшим за мій, але користувався він ним приблизно так само, як палицею. Побачивши мене, він вирішив як слід розмахнутися. Подумки похваливши його за настільки своєчасне бажання, я двома швидкими ударами — під коліно й по руці, — змусив його з вереском покотитися по землі, впустивши зброю, якою відразу ж заволодів Ансельм.

Цього було досить. Розбійники з галасом розбіглися, залишаючи нам шляхетні трофеї — два мечі, півдюжини палиць і свого хороброго ватажка. Декому дісталося добряче, тож їм, втікаючи, довелося не бігти, а повзти, але переслідувати ми нікого не стали. Нарешті, галас стих, і я, важко зітхнувши, кинув меча на землю.

— Брате Ансельме, покладіть зброю!

Італієць блиснув білосніжними зубами — схоже, сутичка його дуже потішила — і з жалем поклав меча. Кинджал він примудрився сховати ще раніше.

— Мир вам, браття, — я оглянув галявину й задоволено зітхнув. — Уславимо Господа й Святого Бенедикта за те, що утримали наші грішні руки від убивства.

— Амінь! — П’єр відкинув ногою чиюсь ломаку. — А хирляві отут вони є!

— Вас… не поранено, браття? — озирнулася Анжела, котра весь цей час нерухомо простояла на місці зі своїм іграшковим стилетом. — Я… я просто не встигла… не встиг…

— Та чого там, брате Октавію! — гідний брат Петро явно прийняв «не встигла» за звичайну обмовку, на які й сам був майстер. — Усього й діла! І ви, отче Гільйоме, дарма ризикувати! Дарма меча брати.

— Так, даремно, — я відчув страшенну кволість. Двадцять років я не тримав у руках зброї й думав, що цього вже не станеться ніколи. Звісно, для Андре де Ту така сутичка — просто щуряча метушня, розминка перед вечерею, але для брата Гільйома це забагато. Навіть занадто…

— «І, зробивши бича із мотузок, вигнав із храму всіх, — задоволено проговорив Ансельм, згортаючи батога, — і овець, і волів; і гроші в міняйл розсипав…»[25]

— Брате Ансельме, — зітхнув я. — Нам немає чим пишатися. Бійка з мужичнею — не доблесть для бенедиктинця. До того ж ви все-таки взяли з собою кинджала.

— «…а столи їхні перекинув…»[26] Отче Гільйоме, ви справедливо засудили мою грішну пристрасть до зброї, та все ж таки не заборонили брати її.

Я знову зітхнув. Поганець точно мене підчепив.

— Я відішлю вас до отця Бернара, брате Ансельме. Він поставить вас головним чистильником корит у свинарні. У Клерво просто обожнюють молодих нахаб, котрі начиталися Ареопагіта.

— «І він радий був наповнити черево своє ріжками, які їли свині, але ніхто не давав йому»[27], — незворушно відреагував італієць. — Цікаво було б поговорити з отцем Бернаром…

Я уявив собі Ансельма перед світлими очима гіпсового ідола й гмикнув. Тим часом П’єр, наче нічого й не сталося, вже взявся збирати хмиз.

— Вони не повернуться, — мимохідь зауважив він, легенько штурхнувши нашого бранця черевиком. — Я знати цих мужиків! А добре ви, отче Гільйоме, мечем махати… махнути… розмахнути…

При цьому він знову копнув шляхетного розбійника під ребра. Почувся зляканий писк.

— Саме що «розмахнути», — я на мить забувся. — Брате Петре, щоб працювати мечем, потрібно щодня тренуватися — і більше, ніж ми молимося! Прокинутися вдосвіта, пробігтися, облитися водою — й до справи. Якби на нас напали не ці йолопи, мене поклали б нараз… І не бийте полоненого — так не годиться.

— Вороги — це ті, хто оголосив нам війну, або кому ми оголосили війну за всіма правилами й звичаями, — вставив Ансельм. — Решта ж є злодії й розбійники, на котрих закон не поширюється. Так, здається, в кодексі Феодосія?

— А може, відпустимо його, брати? — раптом запропонувала Анжела, що мовчки слухала нашу розмову.

П’єр навіть засопів від обурення, але де Гарай, натхненний цією пропозицією, сіпнувся й підвів голову — зробити більше не давали змоги мотузки, якими обплутав його Ансельм.

— Так, так! Відпустіть мене, святі отці! Не віддасте ж ви мене вартовим. Це не по-християнському!

Ансельм скривився, але я був уже готовий погодитися. Справді-бо, не тягти ж цього заступника вдів і сиріт до Пам’є!

— Відпустіть мене, святі отці! Відпустіть! Я накажу своїм хлопцям ніколи не зачіпати ченців із Сен-Дені…

— Що?! — ми з Ансельмом разом перезирнулися. Дурня підвів язик — у його присутності ми жодного разу не згадали наше абатство.

— Сину мій, — зітхнув італієць, підходячи ближче до шляхетного розбійника. — Висповідайся нам, отцям твоїм духовним. Повідай, яка наволоч нацькувала тебе на трьох мирних братів з обителі Святого Діонісія?

П’єр, котрий нарешті допетрав, у чому річ, насупив брови й стис кулачиська. Це не приховалося від нашого бранця.

— Всечесні отці! — заволав він. — Бачить Господь, нічого не знав, не відав! Випадково зустрів вас на стежині, клянуся святим Христофором, і святим Боніфацієм, і святим Рохом!

— Богохулить, собака, — зітхнув Ансельм. — Отче Гільйоме, ви б…

Я зрозумів. За інших обставин, звісно, я б не потурав такому, але тепер йшлося не тільки про мою голову.

— Брате Октавію, — я повернувся до Анжели. — Чи не пройдетеся ви зі мною для невеличкої наукової розмови?

— Але… — дівчина насторожено перевела погляд з усміхненого П’єра на незворушного Ансельма, котрий уже встиг виламати кілька довгих гнучких лозин. — Брати… Що ви…

— Муки тілесні, — повчально промовив італієць, — не менш за муки душевні ведуть грішника до просвітління.

— Ага, — підтвердив задоволений П’єр. — Комусь зараз слід просвітитися!

Я порадів грамотно складеній фразі й відвів «брата Октавія» далі від галявини. У спину нам ударив крик — просвітління грішника почалося.

— І все ж таки ви такі… — дівчина смикнула плечима й відвернулася. — Добрі!

— Я відповідаю за цих двох хлопців, — я зітхнув і поморщився — новий крик просвітлюваного різонув вуха. — Мені треба повернути їх до Сен-Дені живими. На війні як на війні. Не хочу нагадувати, дочко моя, що було б, якби ви потрапили до цих захисників бідноти.

Тепер крики йшли один за одним — очевидно, просвітління пішло в дві руки.

— Напевно, це те саме, що потрапити до рук вартовим, — дівчина різко повернулася й скинула каптур. — Не відводьте очей, отче Гільйоме! Можу зняти рясу й показати — мене вдарили ножем. На щастя, я все-таки дочка жонглера й змогла ухилитися, залишилася лише подряпина. Ці вартові…

— …Нітрохи не кращі за розбійників, — кивнув я. — На жаль, і таке буває.

— Нічим не кращі за вас! — відрубала дівчина. — Ви й цей панич багато говорили про те, що належить робити ченцеві. Але я бачила його з кинджалом, а вас — із мечем. «Паничем» вона охрестила Ансельма. У спостережливості їй не відмовиш.

— Мені шкода лише П’єтро, — помовчавши, додала вона. — Ви зробите з нього такого ж бездушного лицеміра…

Я зітхнув:

— Нехай же будуть ваші жалощі, дочко моя, виявлені лише на відомій відстані.

Крики злилися в один, і я подумав, чи не відійти далі, щоб остаточно не засмучувати Анжелу, але раптом запала тиша.

— Отче Гільйоме! — почувся голос П’єра. — Він просвітився!

На галявині ми застали розведене багаття, біля якого сиділи П’єр і Ансельм.

Зламані лозини валялися осторонь, а безстрашний розбійник, схлипуючи, поправляв штани.

— Кажи, сину мій, — звелів італієць. — Повідай про гріхи свої.

— Вони… — почав де Гарай і знову схлипнув. — Вони сказали, що троє товстопузих… тобто братів із Сен-Дені несуть із собою мішок золота. А натомість мені звеліли вбити одного. Тільки одного, присягаюся!

Я мигцем поглянув на Анжелу. Та стисла губи й відвернулася.

— Тільки одного! Найстаршого!

— І хто тобі звелів, сину мій? — підбадьорив розбійника Ансельм.

— Н-не знаю.

Італієць зітхнув і потягнувся до лозини.

— Знаю! Знаю! Жеанар де Юр! Він — вікарій єпископа. Ми платимо йому за допомогу… Святі отці, змилостивіться!

Хвилину я розмірковував. Певна річ, свідчень хороброго захисника сиріт досить, щоб розпочати слідство проти вікарія. Але цей де Юр, певно ж, усе заперечуватиме, а єпископ заявить, що він і знати нічого не знав.

— Нехай іде. Розв’яжіть його, брате Ансельме!

Італієць здивовано глянув на мене, але скорився. Розбійник підхопився, накинув каптан, але йти не квапився.

— Святі отці, — зітхнув він, злякано озирнувшись на темну стіну лісу. — Будьте добрими до кінця! Дозвольте побути з вами до ранку. Присягаюся, мої хлопці вас більше ніколи не зачеплять. Але не проганяйте мене в ліс!

— Ти що, темряви боїшся? — незворушно поцікавився нормандець.

Запитання було складено абсолютно правильно, але де Гарай вочевидь погано розумів латину. Ансельм гмикнув і повторив запитання «ланг д’ок».

— Так! Так! — розбійник раптом розсміявся. — Я дуже боюся темряви! І якщо ви не вбивці, не проганяйте мене зараз!

Тон його мені не сподобався. Де Гарай справді чогось боявся — не темряви, але того, що в ній ховалося.



предыдущая глава | Овернський клірик | cледующая глава