home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



II


Архієпископський палац розмістився на головній площі Тулузи, яка буквально кипіла різноманітною публікою. Монсеньйор Рене ще не приймав, і двері його оселі виявилися замкненими. Досить швидко я з’ясував, що охочих потрапити туди чимало, й мені доведеться чекати своєї черги до вечора, якщо не до завтрашнього ранку. Звісно, зі мною був пергаментний сувій, який відчиняв будь-які двері, але я не поспішав показувати документ, вручений Його Високопреосвященством. Щоб брати Петро й Ансельм не нудилися, я відіслав їх прогулятися, порадивши зайти до знаменитого собору Святого Константа, відомого своїми чудовими мармуровими статуями. П’єр охоче погодився, але рушив чомусь у бік ринку.

Куди пішов брат Ансельм, я так і не зумів помітити — хлопець миттю розчинився в галасливій юрбі.

Час плинув повільно. Я тримався ближче до входу в палац, прислухаючись до співучої окситанської мови. Іноді так можна дізнатися чимало цікавого, але цього разу мені не пощастило. Ті, хто очікував прийому в монсеньйора Рене, перемовлялися про різні дрібні оборудки, а також про те, скільки доведеться заплатити секретареві за зустріч із Його Преосвященством. Як я зрозумів, останнім часом ціни зросли. Слухати таке неприємно, але щодо цього секретар архієпископа чинить цілком у дусі традиції, й добре якщо бере лише за прийом, а не за щось суттєвіше. Словом, я почав нудитися й жалкувати, що відіслав хлопців. Саме час перевірити, як вони засвоїли черговий розділ «Світильника»…

Несподівано натовп зашумів. Удалині почувся різкий звук мисливського рогу. Застукотіли копита, люди розступалися врізнобіч, звільняючи прохід. Над юрбою промайнуло пір’я — кілька вершників клуса мчали до палацових сходів. Мене відтіснили вбік, я зміг помітити лише кольорові шапки й засмаглі бородаті обличчя.

Натовпом прошелестіло здивоване зітхання, відтак посипалися гучні фрази «ланг д’ок». Уже за хвилину я зрозумів, що вершники в шапках — ловчі графа Тулузького, які привезли від Його Світлості подарунок Його Преосвященству. Ще за хвилину я дізнався й про причину загальної цікавості. Подарунок виявився незвичайним — здоровенний вовк, якого мисливці піймали живцем і тепер тягли на ланцюгах перед світлі очі монсеньйора Рене. В останні тижні, попри те, що стояло літо, околишні вовки неабияк знахабніли, й мисливський успіх графа викликав загальний ентузіазм.

Оскільки інших розваг не передбачалося, я, зваблений гріховною цікавістю, взявся просуватися ближче, щоб поглянути на трофей. У нашій Оверні повно сірих розбійників, і мій батько не раз брав мене на полювання.

Одну вовчу шкіру — величезну, незвичайного чорного кольору — я прихопив із собою до Палестини, а потім подарував атабеку Імадеддіну, чим викликав у нього справжній захват. Атабек — затятий мисливець, але чорні вовки водяться лише в Оверні.

Продиратися крізь натовп довелося довго, та нарешті я опинився в другому ряду й обережно зазирнув через плече здорованя, котрий щось голосно говорив своєму сусідові. Здається, він нарікав на тих самих вовків, які минулої зими тягали його овець.

Спочатку я помітив вершників. Їх було четверо, вони красувалися на своїх міцних жеребцях, перемовлячись із юрбою. Ловчі розмістилися квадратом, до центру якого вели тонкі залізні ланцюги. Вочевидь там і був бранець. Я витягнув шию, звівся навшпиньки — і відсахнувся.

Це був не вовк. Те, що стояло рачки в залізному нашийнику, до якого тяглися ланцюги, мало страшний, моторошний вигляд — але ця істота ніколи не була звіром.

Сплутане волосся, розірвана ударами бича шкіра, божевільний погляд засклянілих очей, піна на покусаних губах… Людина!

Точніше, ця істота колись була людиною.

Тепер «це», чому я не міг дібрати ім’я, стояло рачки й тихо вило, похитуючи головою.

Я помітив на очах у нещасного сльози, але не сльози болю чи образи — так міг плакати лише безумець…

Я перехрестився, провів долонею по обличчю й знову глянув. Ні, не привиділося. «Це» стояло зовсім близько, і я помітив на його шиї майже схований довгим заплутаним волоссям натільний хрест.

Натовп навколо гомонів, мене кілька разів добряче пхнули охочі протиснутися ближче, але я не реагував, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хтось божевільний — або я, або всі навколишні. Я бачу нещасного в нашийнику, вони…

— Перепрошую, добрий чоловіче, — до мене нарешті повернулася можливість говорити, тож я торкнув за плече здорованя, котрий стояв переді мною.

— Чого тобі? — буркнув він досить неприязно, обернувся — й тут помітив мою рясу. — Вибачте, отче…

— У вас часто зустрічаються такі… звірі?..

— Га? — парубок мить роздумував. — А чого! Вони того… І зустрічаються. От нещодавно…

Він повернувся до вершників і раптом завмер. Я почув здавлене: «А-а-а-а…»

— Що сталося? — почав я, але здоровань тицьнув рукою вперед і видихнув:

— Кров Христова! Перевертень!

Я здригнувся, але відразу ж відчув щось схоже на полегкість. Я не збожеволів. У будь-якому разі, не я один. Я прибрав руку із плеча здорованя, збираючись знову перехреститися, як раптом той відсахнувся, мало не збивши мене з ніг:

— Вовк! Знову вовк! Святий отче, захистіть!

Я поклав руку йому на плече, сподіваючись заспокоїти, але здоровань уже репетував:

— Знову перевертень! Кров Христова! Перевертень!

Й отут я почав щось розуміти. Я бачу людину, решта — вовка. Але щойно я торкаюся когось…

Про всяк випадок я відсунувся далі, залишивши очманілого здорованя пояснювати щось сусідам, які нічого не розуміли. Перевертень? Звісно, доводилося чути про таке — подібні казочки вам розкажуть у будь-якому селі, але побачити на власні очі! Та відразу ж я згадав — хрестик! Навіть отець Петро Ломбардський ніколи не повірить у перевертня із хрестом на грудях!

Я безпорадно роззирнувся, проклинаючи себе за те, що відпустив П’єра й особливо Ансельма. Незворушність цього хлопчини була б зараз дуже доречною. Юрба далі галасувала, і я зрозумів, що мене просто не почують. Та й що я зможу зробити? Підходити до кожного, пояснювати, класти руку на плече?

Майнула думка негайно йти до архієпископа. Я вже почав продиратися крізь натовп, намацуючи під рясою сувій, який відчиняє всі двері, але вчасно зупинився. «Вовка» надіслали в подарунок — у подарунок монсеньйорові Рене. І надіслав Його Світлість — влада світська владі духовній…

Я знову роззирнувся, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців уже повертається, й отут погляд зачепився за знайомий білий колір. Біла риза! Я зробив крок уперед і зрозумів: це не Ансельм, не П’єр — незнайомий чернець, уже літній, з великим хрестом на грудях. Подумавши кілька митей, я зважився й поквапився до нього.

— Вітаю тебе, брате!

Він теж помітив мене. У ченця виявилася типова окситанська вимова й характерне для жителів півдня «ти» — так вони звертаються навіть до єпископів.

— Радий вас бачити, — я забарився, добираючи слова говіркою «ланг д’ок». — Я — брат Гільйом із Сен-Дені.

— Брат Джауфре… Щось сталося?

— Мені… — на мить я знову відчув невпевненість. — Мені потрібна ваша допомога. Ви тутешній, брате Джауфре?

— Так, — у голосі окситанця звучав подив. — Я з монастиря Святого Хреста.

Я кивнув — обитель Святого Хреста була в самому місті.

— Вибачте, брате Джауфре, ви… Вас тут знають?

Він усміхнувся:

— Я лише смиренний раб Божий, як і всі ми… Та, сподіваюся, декому відомий. Я пріор нашої обителі.

Я ковзнув поглядом по хресту й вилаяв себе за нездогадливість.

— Вибачте, отче… Напевно, тільки ви можете мені допомогти. Прошу вас, ходімо…

Окситанець кивнув, і, нічого не запитуючи, рушив слідом за мною до архієпископських дверей. Перед нами розступалися, деякі схиляли голови, і я зрозумів, що пріора Джауфре тут справді знають.

Знайомого здорованя на місці вже не було — напевне, вигляд «перевертня» подіяв на нього надто сильно. Нас пропустили в перший ряд. Я швидко глянув уперед — ні, мені не привиділося. Нещасний був на місці, але вже не стояв, а лежав на бруківці. Натільний хрестик валявся в куряві, ледь прикритий розпущеним волоссям. По побитому тілу пробігав дрож, у тихому витті чулися якісь незрозумілі, дивні слова.

— Ви… Отче, ви бачите цього вовка?

Напевно, моє запитання прозвучало незвичайно, оскільки брат Джауфре кілька разів уважно поглянув на графову мисливську здобич, перш ніж ствердно кивнути.

— А тепер… Нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Я легко торкнувся його плеча. Почулося здавлене зітхання, рука окситанця сіпнулася до чола, очі блиснули.

— Ви бачите? Ви бачите, отче?

— О Господи… Фірмен Морі!

Я прибрав руку, й перст брата Джеуфре застиг біля грудей. Тонкі губи стиснулися й побілішали.

— Вовк… Брате Гільйоме, що це означає?

Я знову торкнувся його плеча.

— Я побачив… Якщо я торкнуся до вас, ви теж можете побачити… Фірмен Морі — хто це?

Окситанець хвилину помовчав, потім рука знову піднялася в хресному знаменні. Нарешті, губи здригнулися:

— Фірмен Морі, син міського старшини… Він давно у сварці з Його Преосвященством. Той звинуватив його в єресі, а Фірмен заявив, що монсеньйор вимагав від нього хабаря, щоб зам’яти справу. Тиждень тому цей юнак зник, його дотепер шукають…

— Знайшли, — я відпустив його плече, й брат Джауфре повільно заплющив очі.

— Дякую вам, брате Гільйоме… Кажуть, у будь-якому місті завжди знайдеться кілька праведників. Але в Тулузі їх, схоже, не залишилося, й хвала Господу, що ви залишили стіни Сен-Дені.

— Але що робити? — поквапив я. — Зараз цього нещасного відведуть до звіринця.

— Не відведуть, — очі окситанця були знову розплющені, в погляді блиснула сила й упевненість. Рука неквапливо зняла з шиї наперсний хрест.

— Брате Гільйоме, будьте поруч…

Я кивнув, намагаючись здогадатися, що він замислив. Брат Джауфре затримався на мить, потім зробив крок уперед, піднімаючи хреста.

— Діти мої!

Голос пролунав несподівано гучно, й на мить настала мертва тиша. Окситанець обвів поглядом натовп і впевнено продовжив:

— Діти мої! Я — смиренний брат Джауфре з обителі Святого Хреста За Стінами. Ви впізнаєте мене?

Юрба зашуміла, люди здивовано перезиралися.

— Отець пріор! Отець пріор! Пріор зі Святого Хреста!

Окситанець вдоволено усміхнувся, але відразу ж обличчя його знову стало суворим.

— Діти мої! Слухайте мене й робіть, як я велю! Покладіть руки на плечі один одному або візьміться за руки…

Я почав розуміти. Тулузці, нічого не розуміючи, стали здивовано переглядатися, почулися смішки, але авторитет пріора з обителі Святого Хреста був великий — люди підкорилися. За хвилину юрба стала схожа на танцюристів, готових розпочати весняний хоровод.

Напевно, це спало на думку не лише мені.

— Отче пріоре! — вигукнув хтось. — Музик кликати?

— Музик! — почувся регіт. — Затанцюємо вовчий танець!

— Не поспішайте! — брат Джауфре змахнув хрестом. — Не час для танців! Діти мої, погляньте на того, кого ви вважаєте звіром!

Окситанець взяв за руку городянина, який стояв поруч із ним, а я, остаточно зрозумівши, що він задумав, торкнувся його плеча.

Тепер залишалося дізнатися, чи не помилився я і чи не помилився він. Якусь мить стояла мертва тиша, й раптом почувся здавлений жіночий крик. Ще мить — і загальний крик покрив усе навколо:

— Перевертень! Перевертень! Святий Альбін, порятуй нас! Перевертень!

Хтось кинувся назад, упав, над ним гойднулася юрба.

— Стійте! — Брат Джауфре знову підняв угору хреста, й люди миттю стихли. — Звершилася недобра справа! Ви впізнаєте Фірмена Морі, сина високоповажного Барнабе Морі?

— Так! Так! — луною відгукнулися люди. — Фірмен Морі! Проклятий перевертень! Перевертень!

— У нього на шиї хрест! — вигукнув окситанець, і голоси здивовано стихли. Ловчі, які досі без розуміння дивилися на юрбу, злізли з коней і, зметикувавши, в чому річ, теж узялися за руки. За мить один із них, наймолодший, закрив очі руками й із криком упав на бруківку.

— Ми відведемо нещасного до монастиря, — вів далі брат Джауфре. — Наші брати зможуть йому допомогти й провести екзорцизм, щоб повернути йому людську подобу. А потім ми покараємо винних!

— От вони! От вони! Чаклуни!

Навколо переляканих ловчих зімкнулася жива стіна, але різкий крик ченця зупинив самосуд.

— Не карайте слуг! Вони не відали, що діяли! Робіть так, як я велю. Нехай вони самі відведуть нещасного в обитель!

Юрба підкорилася. Мисливці, злякано переглядаючись, узялися за ланцюги. Старший — літній ловчий у багатому каптані, зняв шапку:

— Святий отче! Добрі люди! Не обвинувачуйте нас, бо цей перевертень не тільки з вигляду вовк, але й поводився по-вовчому. На наших очах вчепився він у горло коня й розірвав руку молодому Альбертові, пажу Його Світлості…

— Звершилася недобра справа! — повторив брат Джауфре. — Свята Церква покарає винних і допоможе тим, хто постраждав!

— Слава отцю Джауфре! — вигукнув хтось. — Диво! Він сотворив диво! У монастир! У монастир!

— Діти мої! — але окситанця вже ніхто не чув, юрба валила з площі, оточивши ловчих, що тягли на ланцюгах нещасного «вовка».

Брат Джауфре повернувся до мене:

— Вибачте цих людей, брате! Щойно ми прийдемо до монастиря, я привселюдно оголошу, хто врятував бідолаху. Ви справді сотворили диво!

Я хотів відповісти, але в скронях шуміло, й усе навколо почало здаватися чимось нереальним, що відбувається не зі мною. Я не творив дива, це неправда!

— Отче! — нарешті вимовив я. — В ім’я Святого Бенедикта, нікому не кажіть про мене! Нехай слава дістанеться Святій Церкві й вашій обителі.

— Але чому? — брови окситанця здивовано злетіли вгору. — Ваш подвиг прославить Сен-Дені…

— Ні! — свідомість уже працювала, і я знав, що треба робити. — Ніхто не повинен знати, що мене бачили в Тулузі, брате Джауфре. Ніхто! Мовчіть про мене в ім’я слави нашого ордену та… — я перевів подих, — безпеки Королівства Французького!

Очі окситанця потемнішали, він на мить задумався.

— Нехай буде так, брате мій. Та знайте — наша обитель і я, грішний, завжди готові допомогти.

Я хотів подякувати, але окситанець уже змішався з натовпом, що залишав площу. Я витер із чола холодний піт. Треба заспокоїтися. Ще нічого не скінчилося, все тільки починається…

— Отче Гільйоме! — П’єр поспішав до мене крізь поріділу юрбу, стискаючи в одній руці «ґирлиґу», а в другій — надкушений калач. — Отче Гільйоме, що тут відбуватися?

— Відбувається, — звично виправив я. — Нічого не відбувається, брате Петре. Вовка привезли, от люди й зібралися.

— А-А-а! — задумався хлопець. — А кричали: перевертень!

— Перевертнів не буває, — зітхнув я. — А де брат Ансельм?

— Отут! — італієць з’явився, немов з-під землі, теж з калачем у руці.

— Мир вам, брати! — час було перехоплювати ініціативу. — А з чим це у вас калачі? Чи не з м’ясом?

— Е-е-е-е, — в один голос потягли молодики. Я багатозначно кахикнув і, взявши їх під лікті, відвів убік. Тут люду було менше й нам ніхто не міг завадити. Поки ми йшли, калачі якимось чином зникли, залишивши мене без того, що в Кодексі Юстиніана називається «корпусом доказів».

— Ну, брате Петре, — почав я, вдавши, що нічого не помітив, — чи бачили ви скульптури в храмі Святого Константа? Чи сподобалися вони вам?

— Кгм… — нормандець, поквапом проковтнувши залишки «корпусу доказів», швидко витер рукавом ряси масні губи. — Скульптури… Вони сподобалися… Вони красиві!

— Гаразд, — кивнув я, розмірковуючи, скільки «Вірую» та «Радій» доведеться прочитати парубкові перед сном.

— Тільки я їх не бачив! — зарепетував П’єр. — Я не бути… не був у соборі! Я був на…

Слово «ринок» ніяк не пригадувалося, й нормандець, нарешті, видихнув:

— Торговище!

— «І ввійшовши до храму, почав виганяти тих, хто продавав у ньому й купував, — безсторонньо прокоментував Ансельм, — говорячи їм: написано: «Дім Мій є дім молитви…»[19]

— Брате Ансельме, — застережливо зауважив я. — Я вас попереджав: не судіть! Бо ж і у вас можу запитати, чи сподобалися вам статуї в храмі Святого Константа?

Обличчям італійця промайнула зневажлива посмішка:

— По-моєму, скульптор працював винятково зубилом. Богоматір ліворуч від вівтаря ще нічого, а от Святого Петра він ліпив, схоже, зі свого сусіда-різника. Я вже не кажу про Святого Луку в ніші праворуч…

Я зітхнув. Брат Ансельм невиправний, але в соборі таки побував.

— Гаразд, брати, — підсумував я. — Нехай воздається вам за гріхи ваші вільні й невільні, причому найближчим же часом. Що чули?

— Ну, цеє… — П’єр вочевидь остаточно заспокоївся. — Подейкують, у Пам’є погань це… гуляти. Розгулятися…

— Дуже глибоке спостереження, — погодився я. — А що ще?

— Ну, ловлять цього… жинглера.

— Жонглера, брате Петре, — виправив Ансельм. — Якогось Тіно Міланця, котрий обікрав ризницю в сусідньому селі. Тільки не ловлять, а вже впіймали. Шукають його дочку Анжелу…

— Знаю я цих жонглерів, — П’єр махнув ручиськом. — Перші злодії! От до нашого села прийшов якось один…

— Помовч! — перебив балакучого нормандця Ансельм, і той слухняно замовк, не доказавши своєї повчальної історії.

Я вже давно помітив, що італієць упевнено взяв командний тон у розмовах із П’єром.

Але ж добросердний житель півночі старший за нього років на десять! Та в братові Петрі дотепер живий селянин, котрий звик безмовно терпіти образи від панів. А от брат Ансельм…

— Отче Гільйоме! — почав він, швидко озирнувшись, немов побоюючись невідомого вивідача. — Заарештованих з Пам’є до Тулузи не привозили. За чутками, черниці з Мілана все ще гостюють у єпископа, а Жанна де Гарр…

— Перша? — уточнив я.

— Так. Вона повернулася до Артигата.

— От-так-та-а-ак…

Те, що відбувалося, починало подобатися все менше й менше. У Пам’є й не думають підкорятися розпорядженням папського легата. А в самій Тулузі Його Світлість посилає монсеньйорові Рене дивні подарунки…

— Ідемо до Пам’є, — вирішив я. — До Тулузи повернемося потім, тоді й поговоримо із графом та Його Преосвященством. Буде про що…

— Гроші в ломбардця, — нагадав Ансельм, але я похитав головою:

— Ні. Забираємося звідси зараз. І тримаємо язики на припоні.

Ансельм поглянув мені в очі й кивнув. Ми зрозуміли один одного — у ломбардця на трьох братів із Сен-Дені можуть уже чекати. Напевне можуть. Повинні.

— Як же так, отче Гільйоме? — здивувався щиросердний П’єр. — Без грошей?

— Будемо постувати, — посміхнувся я. — Калача вам має вистачити, брате Петре, щонайменше на тиждень. А відтак перейдете на ріпу. Вона в цих краях, кажуть, ду-уже смачна!

— Треба дістати чашу для милостині, — діловито зауважив Ансельм. — Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]

Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…



предыдущая глава | Овернський клірик | cледующая глава