Розділ 2

До Аршабаду вона дісталася за п’ять годин без усяких пригод, якщо за пригоду не вважати те, що водій-узбек подивився на квиток і витріщився на неї так, наче побачив щонайменше дві голови або три ноги. Втім, Софія не звернула на це особливої уваги, віднісши все на рахунок своєї короткої спіднички. Подумки ще раз вилаяла себе за неї, адже знала, що азіатські жінки не носять спідниць взагалі, а коротких і поготів. Під сукню чи халат вони одягають обов’язкові шаровари до щиколоток, хоч Софія й не розуміла, навіщо.

В Аршабад Софія приїхала вже надвечір. Автобус зупинився біля похиленої дерев’яної будівлі з написом «Автовокзал».

Софія знала, що обсерваторія знаходиться на протилежному кінці містечка і сподівалася на те, що її хтось зустріне. Але, на превеликий подив, її ніхто не чекав. Втім, містечко було зовсім крихітним — кілька вулиць, відгороджених від похмурих гір лісом та ущелиною-урвищем. Нічого не залишалося, як здати речі до камери схову і йти до обсерваторії пішки.

Містечко складалося з запилених, вигорілих на сонці будинків, збудованих у східному стилі, вздовж вулиць росли обрізані майже до стовбурів дерева. Скрізь пурхали хмари пістрявих метеликів. Софія відмахувалася від них, але це було не так просто зробити. Метелики сідали на плечі та руки, намагалися заплутатися у волоссі, лізли до рота. Рятуючись від настирних комах, Софія зайшла до якогось кафе.

Офіціант-киргиз запитав, чого їй треба. Софія страшенно зголодніла — останній раз вона їла в літаку і тому замовила перше, друге і третє. Офіціант пішов, а Софія озирнулася навкруги і помітила, що в кафе немає ні столів, ні стільців.

Столи були низенькими — сантиметрів п’ятнадцять заввишки, застелені ковдрами. На кожному широкому столику стояв вузький приблизно такої ж висоти. Кілька киргизів, схрестивши ноги, сиділи на одному з широких столів і пили чай. Посуд стояв на меншому столику. Всі відвідувачі кафе були босоніж, а їхнє взуття стояло на підлозі.

Софія замислилася, як же вона сяде за цей стіл у своїй коротенькій спідниці. І, здається, це цікавило не лише її одну. Киргизи облишили чай і розглядали її, мало не відкривши роти. Офіціант поставив їжу на найближчому від Софії столі, відійшов убік і став, прихилившись до стіни, скоса спостерігати.

Софія позирнула на їжу і зрозуміла, що і тут припустилася помилки. І перше, і друге було у величезних полумисках і кожного з них вистачило б, аби нагодувати принаймні двох. На перше була оранжева рідина, страшенно схожа на томатний соус. В соусі плавало кілька картоплин. Друге — рис з м’ясом, і третє — величезна чашка компоту. Загалом же все мало досить смачний вигляд, але сісти в короткій вузькій спідничці не було жодної можливості.

Тільки тепер Софія зрозуміла, для чого в гардеробі киргизок ті шовкові шаровари. Втім, тепер вона вже не була впевнена навіть в тому, що киргизки взагалі сюди заходять. Можливо, тут лише для чоловіків? Врешті-решт Софія дочекалася, поки офіціант пішов, і просто втекла.

Вона йшла запиленою вулицею і лаяла себе за недоречну спідницю та туфлі-човники на високих підборах. Не помітила, як повернула в якийсь завулок і опинилася на околиці. Навколо не було видно жодної душі, лише за кількасот метрів якийсь бородань пас отару овець.

Софія попростувала прямо до нього:

— Перепрошую, як дістатися до гідрометеообсерваторії?

Чоловік підвівся з землі і зробив кілька кроків до Софії. Чорна борода вкривала майже все його обличчя. Сплутане волосся ховалося за коміром засмальцьованого пальто, в яке чоловік був одягнений, незважаючи на спеку. До Софії долинув жахливий сморід, що йшов від нього. Софія зупинилася. Їх погляди зустрілися, і Софії здалося, що в очах чоловіка спалахнули зловісні вогники.

— Будь ласка… — вона позадкувала. Озирнулася назад і побачила, що відійшла від крайніх будинків метрів на триста. Сонце майже сховалося за обрій, навкруги не було ні душі. А поряд цей страшний чоловік. Та тут з нею можна зробити все що завгодно!

Чоловік щось бурмотів, приступаючи до неї зі стиснутими кулаками. Софія скрикнула, повернулася і чимдуж побігла до будинків. Зупинилася тільки тоді, коли опинилася на якійсь вулиці і побачила, що назустріч їй простують дві постаті. Озирнулася назад — нікого. Ну, досить екзотики! Треба якнайшвидше знайти обсерваторію. Постаті, на які вона звернула увагу, належали двом чоловікам середнього віку. Обидва були одягнені на європейський манер — в сорочки і брюки, але Софія вирішила триматися від чоловіків подалі і про обсерваторію запитати в якоїсь жінки. Вона швидко пройшла повз них, відчувши на собі їхні погляди. Треба запитати про обсерваторію у першої ж жінки, що їй зустрінеться. Вона зупинилася на перехресті. Озирнулася на всі боки. Навкруги — жодної душі, а на місто вже опускаються сутінки.

І раптом Софії спало на думку, що з того часу, як вона вийшла з автобуса, їй не зустрілася жодна жінка. Софію почав охоплювати страх. Вона повернула в той бік, де було видно кількаповерхові будівлі. Там, Софія сподівалася, хтось допоможе їй.

І зліва, і справа тягнувся стрій будинків — низьких мазанок з маленькими вікнами, вони йшли одна за одною і їм, здавалося, не буде кінця. Майже ніде не горіло світло. Темрява ставала все густішою. Чи то від холоду, чи то від страху Софію почав бити дрож.

Все навкруги нагадувало середньовічні декорації. Вона вже не сподівалася зустріти жінку, і коли у якомусь дворі забіліло обличчя, не вагаючись, штовхнула хвіртку:

— Будь ласка, скажіть… — Софія затнулася на півслові. У крихітному дворику, в який вона потрапила, нікого не було. Здалося. Вона повернулася і зробила крок до виходу, але раптом чиясь рука обхопила її за шию, а інша схопила за талію. Вона хотіла закричати, але рука ще сильніше здавила шию і їй перехопило подих. Друга рука ковзнула по стегну і полізла під спідничку. Софія що було сили впилася зубами в руку, яка на мить послабила хватку. Нападник випустив її і Софія кинулася геть, але встигла побачити чоловіка невисокого зросту: обличчя заросло щетиною, волосся коротко обстрижене. Якби нападник був фізично трохи сильнішим, то їй було б непереливки. Софія, схлипуючи, бігла вулицею, по щоках текли сльози, її охопив справжній жах. Що це за місто, що це за люди, які переслідують її? Здається, всі чоловіки тут ладні накинутися на жінку. Стало майже зовсім темно. Їй треба чимшвидше вийти кудись звідси, туди, де будуть люди, багато людей.

Софія йшла швидко, озираючись на всі боки. Попереду з’явилася ще одна постать. Софія притишила крок, не знаючи, що робити. Назустріч йшов високий чоловік у білій сорочці та темних штанах. Уздрівши Софію, він щось вигукнув і кинувся до неї. Його кроки відлунювали від темних будинків. Ну, це вже занадто! Софія скрикнула, повернулася і що було сили побігла у зворотній бік. Вона змогла пробігти метрів п’ятдесят. У туфлях на високих підборах далеко не втечеш. Каблук потрапив у вибоїну. Софія послизнулася і впала, обідравши руку і коліна. Схопилася на ноги, та чоловік був уже поряд.

— Стійте! — вигукнув він. — Стійте! Ви Софія? Я директор обсерваторії…

Софія без сил опустилася на землю. Наче крізь сон вона слухала те, що він їй говорив, але майже нічого не розуміла.

— Я розшукую вас по всьому місту вже другу годину. На вокзалі ми з вами розминулися всього на кілька хвилин…

Дві сильні руки підняли Софію і поставили на ноги.

— Де ваші речі?

— Що? — вона не могла зрозуміти, чого йому треба.

— Ваші речі?

— А, в камері схову…

Він підставив лікоть, і Софія вчепилася в цю руку, наче потопаючий — у рятувальний круг.

Вони повернули за ріг і попростували, як здалося Софії, у напрямку центра. Будівлі ставали охайнішими. Вулиці тут освітлювалися ліхтарями. У Софії боліли коліна, але вона мовчки терпіла біль, сподіваючись якнайшвидше втекти від пережитого страху. Вона крадькома позирнула на свого рятівника: високий на зріст коротко стрижений брюнет. Здається, з таким можна нічого не боятися.

— Хочу запитати вас, — сказала Софія. — За весь час у місті я не зустріла жодної жінки…

Він здивовано подивився на неї:

— Хіба вас не попередили?

— Про що?

— В містечку вже другий місяць зникають молоді жінки. Більшість осіб прекрасної статі або виїхали, або сидять удома.

Так ось у чому справа! Деякий час вони йшли мовчки. Пройшли темний сквер. За сквером була центральна площа — невеликий вимощений бруківкою майдан. Біля одного з будинків стояв натовп і, вимахуючи руками, скандував щось незрозумілою мовою.

— Що це? — запитала Софія.

— Натовп вимагає від влади прийняти термінові заходи.

— Скільки зникло жінок?

— Тиждень тому було дванадцять, а вчора зникли ще дві.

— Я могла б стати п’ятнадцятою.

Він здивовано зазирнув їй в обличчя:

— Що ви маєте на увазі?

— По-перше, той пастух, величезний бородатий пастух, він…

— Що він зробив, накинувся на вас?

— Ні…— Софія затнулася. А дійсно, він же нічого не зробив. — Ні. Він просто підійшов і так подивився…

Директор засміявся:

— Ви помилилися. То міський божевільний. Він пасе овець і цілком безпечний. Та й не варто драматизувати. Якби я вас вчасно зустрів, ви взагалі ні на що не звертали б уваги. Переночували б в обсерваторії. А завтра вертоліт відвіз би вас на метеостанцію. Там вам вже напевне нічого б не загрожувало.

— Це ж чому?

— Важкодосяжна станція, — пояснив він, — туди неможливо дістатися без спеціального альпіністського спорядження. А по-друге?

— Що по-друге? — не зрозуміла Софія.

— Що ви мали на увазі, коли говорили, що, по-перше, на вас подивився той божевільний. А по-друге?..

Софія згадала невисокого стриженого чоловіка, що накинувся на неї у тому дворі… Втім, так само на неї хтось міг напасти вночі і у Харкові, і в будь-якому іншому місті. Напевне, це теж не має відношення до зникнення тих жінок. Не варто вештатися самій вночі темними завулками.

— Ні, нічого, — відповіла вона.

Вони ще раз повернули за ріг. На великому двоповерховому будинку з облупленими стінами висіла дошка з написом «Аерологічна обсерваторія». У дворі у світлі прожектора було видно антену радіолокатора «Метеорит». Його випромінювач і дзеркало антени були спрямовані на жінку, що тримала в руці радіозонд, прив’язаний до великої білої гумової кулі. Жінка відпустила зонд. І він, злетівши вгору, за мить зник у темряві. Антена рвучко смикнулася за зондом і далі повільно поверталася за ним, немов прив’язана невидимою ниткою.

Софія знала, що через дві-три години куля підніметься на висоту тридцяти-сорока кілометрів… На всьому шляху вона буде роздуватися і врешті-решт на тій гігантській висоті, куди не піднімається жоден літак, вибухне, а радіозонд впаде на землю. Тоді антена різко сіпнеться донизу і ще якийсь час буде слідкувати за його падінням. А потім чергова зміна вийде з кабіни радіолокатора і заходиться обробляти результати спостережень.

Жінка, що випустила зонд, повільно попростувала до будинка обсерваторії. Софія відзначила про себе, що водночас помітила щонайменше два порушення техніки безпеки, про які їм говорили в технікумі. Увімкнутий радіозонд через потужне випромінювання радіопередавача потрібно тримати якнайдалі від себе, на витягнутих руках, а не притискувати до грудей, як це зробила жінка. По-друге, заборонялося спрямовувати антену радіолокатора на людину. Втім, вона вирішила промовчати. Як кажуть, нема чого пхатися в чужий монастир зі своїм статутом.

— Підніметесь сходами на другий поверх. Побачите крайні двері — то буде ваша кімната. Там кілька ліжок. Вибирайте перше-ліпше.

Софія зробила крок рипучими сходами, озирнулася і побачила, що він стоїть і дивиться їй услід, запитала:

— А той бородань, що пасе череду, може, він з’явився у місті перед тим, як почали зникати жінки?

Директор посміхнувся:

— Ні, на жаль, ви помиляєтесь. Той божевільний у місті багато років. Його кличуть Бімі, і він повністю безпечний. Зараз у містечку працюють кращі слідчі і, якби він був до цього причетним, все б уже з’ясувалося.

— Мої речі… — вона простягнула йому квитанцію.

— Так, я пам’ятаю, зараз же пошлю шофера, — він посміхнувся підбадьорливою посмішкою. — Все буде добре.

Від його посмішки у Софії, здається, зразу стало легше на душі. Вона посміхнулася у відповідь і пішла нагору рипучими дерев’яними сходами.

На другому поверсі на останніх дверях висіла табличка «Кімната відпочинку чергової зміни».

Софія увійшла і, знесилена, опустилася на ліжко. У відкритому вікні вітер шарудів шторою. Вона встала і зачинила вікно. Другий поверх, та ще й досить високий. На другому поверсі все ж безпечніше, ніж на першому. Хоч директор і запевнив її у цілковитій безпеці, але відчуття страху все ж не зникало.

Вона повернулася до ліжка, відкинула ковдру, скинула одяг і, ледь торкнувшись щокою подушки і навіть не вимкнувши світла, відразу заснула. Штора залишилася відіпнутою, і якби Софія ще не спала, то побачила б, як у вікні з’явилася світла пляма, схожа на обличчя. Але відразу ж зникла, бо двері заскрипіли і увійшла чергова дівчина-аеролог. Байдуже позирнула на Софію — директор її попередив, що сьогодні спатиме не сама. Відкинула ковдру, збила подушку.

Наступного разу вона мала заступати на зміну о третій ночі, коли в небо полине черговий зонд. Кожна аерологічна станція випускає зонди чотири рази на добу. О дев’ятій ранку та о дев’ятій вечора і о третій дня та о третій ночі.

Дівчина взяла мило, рушник і вийшла в душ, який був поряд. Заскрипіла підлога. Потім кроки раптом стихли і почувся зойк. Він дійшов і до Софіїної свідомості, здається, у вигляді якогось кошмару. Софія кілька разів перевернулася з боку на бік, її дихання стало швидким і неритмічним, але вона не прокинулася. А розкрите ліжко поряд так і залишилося вільним.