Розділ 35

15 квітня 1940 року, 12 год. 37 хв.

Москва, комплекс будівель НКВС

— Ось така справа, Миколо Петровичу, — сказав Павло Фітін, начальник 5-го відділу Головного управління держбезпеки НКВС. Він був не в мундирі, а у костюмі. Гущенкові він здався доволі вишукано одягненим. — У Берліні зустрінетеся з Кузелею. Кузеля — це український націоналіст. Досить відомий. Заступник керівника Українського інституту в Берліні. Зблизитесь із ним, підіграєте йому.

— У якому сенсі «підіграю»? — здивувався Гущенко.

— Скажете, що в душі ви, як українець, теж за Велику Україну — від Бресту до Уралу. Ваше завдання — взяти мікроплівки, які він передасть для нас. Що на плівці, нам невідомо. Завдання водночас і просте, і складне.

— У чому складність?

Фітін устав і якийсь час мовчки ходив кабінетом, очевидно, щось обдумуючи. Нарешті сказав:

— Не буду приховувати. Попередня спроба зустрічі з Кузелею провалилася: наш агент потрапив під колеса автомобіля.

Фітін стояв і дивився у вікно. Начебто його дуже зацікавили горобці з НКВСівського двору: офіціантка з їдальні саме кинула їм жменю крихт і вони влаштували у дворі купу малу. Гущенко був певен, що він устав і зараз дивиться у вікно лише тому, що не хоче зустрічатися поглядом.

— Він залишився живий? — запитав Гущенко, витримавши паузу.

— Невідомо. За непідтвердженою інформацією, отримав травми, несумісні з життям, і, не приходячи до тями, помер. Тіла його ніхто не бачив. Можливо, це випадкова автокатастрофа, а можливо… Ми розцінюємо, що це випадковість з імовірністю відсотків на 50. Але ж, самі розумієте, у нашій справі і 5 відсотків можуть заважити на життя.

— Я можу запитати, що це була за людина? Якщо це не секретна інформація. Питаю з оперативною метою, звісно.

Фітін нарешті повернувся і сів навпроти Гущенка. Його обличчя не виражало жодних емоцій. Ні співчуття, ні посмішки, ні скорботи.

— Радник посольства. Працював на Контору під дипломатичним прикриттям. Загалом нічого особливого. Зірок з неба не хапав. Виконував не найважливіші завдання. Піди-принеси-прослідкуй. Зв’язок тощо…

Зараз Фітін нагадував Гущенкові механічного манекена, а не керівника ІНО. Було абсолютно очевидно, що він говорить не все, що знає.

— У нього була родина?

— Так, — Фітін кивнув. — Залишилася дружина і донька.

— Я можу відмовитися? — Гущенко був добре спантеличений пропозицією пройти слідами чи то загиблого, чи то безвісти зниклого радника посольства.

— Слухайте, Миколо Петровичу, а хочете коньяку? — раптом запитав Фітін, посміхаючись. Його обличчя нарешті ожило. «Через щирі почуття, що опанували цю людину, чи це маска для маніпуляції співрозмовником?» — подумав Гущенко.

— Хочу, — сказав він.

Фітін пішов до шафи, схованої у стіні, й повернувся з пляшкою й фужерами. Хлюпнув на дно широких фужерів коньяку. Один поставив перед Гущенком, із другого надпив. «Дивись, — подумав Гущенко, — навчилися, як у Європі, — пити коньяк із широких фужерів, щоб можна було гріти рідину і відчувати букет смаку». Він зробив ковток, коньяк працівники НКВС пили досить пристойний — французький «Мулен де ля гран».

Фітін випив усе, поставив фужер, поклав руки на стіл і, не дивлячись Гущенкові в очі, сказав:

— Чи можете ви відмовитися? Чому ні? Можете. Скажімо так, можете. Але на нашу підтримку більше не сподівайтеся. Якщо, наприклад, вас наступного разу притягнуть до нас у кайданках через безглузду смерть якогось дипломата або ще через якусь дрібницю.

— Зрозуміло. Як я маю вийти на Кузелю?

— Ви зателефонуєте Кузелі непарного числа між 15 і 16 годинами. На інші дзвінки він реагувати не буде. Я радив би вам це зробити з якогось автомата на Вільгельмштрасе. Звідти вам 5 хвилин до місця зустрічі. Це місце не було завчасно обумовлено. Він погоджувався зустрітися будь-де. Але після першої невдалої спроби до самого інституту заходити я вам забороняю. Телефонувати до Кузелі додому теж не можна. Коли домовитеся про зустріч, сядете за будь-який вільний столик. Справа від себе покладете «Беобахтер» логотипом угору. Ми домовилися, що людина, яка з ним зустрінеться, буде з «Беобахтер».

Отримаєте матеріал і поставите йому кілька запитань. Загалом про ситуацію у керівництві Німеччини, її стратегічні плани. Перелік питань надасть вам товариш Кузьмук із секретного відділу. Вивчите їх напам’ять. Те, що отримаєте у Кузелі, передасте нашому резидентові у Берліні Амаяку Кобулову. Це все.

— Словом, дружба дружбою, а порох треба тримати сухим, — підсумував Гущенко.

— Так, ситуація з Німеччиною непевна. Ми не дуже віримо в щирість Гітлера відносно дружби із СРСР. І ще, окреме прохання — у нас дуже мало інформації про Гітлера, як про особистість. Нічого не відомо про його особисте життя. Ви, мабуть, знаєте, що за педерастію у Німеччині загрожує десять років таборів. І такий дивний збіг — Гітлер ніколи не буває на публіці з жінками. Ніколи! У нього немає і ніколи не було дружини. Останнім часом з’являлися чутки, що він живе з якоюсь фотомоделлю. Але ні імені, ні якоїсь іншої інформації про неї ми не маємо.

— Яким чином я можу отримати подібну інформацію? Як на мене, для цього треба мати вихід у найвищі сфери.

— Ні, зовсім ні, — Фітін посміхнувся, продемонструвавши рівні, але не дуже білі зуби. — Ви маєте дуже багато знайомств у Німеччині. Нас цікавить усе — навіть чутки. Що говорять журналісти, художники, ваш добрий знайомий з відомства Ріббентропа — гер Клейст. Ця інформація може бути для нас дуже важливою у плані пропагандистської війни, якщо така колись виникне.

Фітін узяв пляшку і ще хлюпнув у фужери коньяку. Сказав:

— І ще — хороша новина. Враховуючи, що завдання справді непросте, ми вирішили змінити позицію щодо «чобіт» для вас на завершальному етапі. У випадку необхідності ними вас забезпечить наш резидент у Берліні.

Від Фітіна Гущенко пішов у майстерню, проігнорувавши «Боженка» і «Переправу», до кінця дня працював над своїм автопортретом. Навіщо? Може, хотів залишити своє зображення на випадок, якщо не повернеться з Берліна? Для Шурика. Для Марії.

Він писав портрет і думав про те, що сказав йому Фітін. Гітлер не цікавиться жінками. Гущенко міг би повірити в це, якби не знав про прогулянку Адольфа і Марії. Хоча то була суто приятельська прогулянка. Можливо, це лише підтверджує здогади Фітіна?

Увечері він тихо увійшов до квартири. У Гвоздикових уже було темно. Ступаючи навшпиньки, пройшов до себе. Тихо, так, щоб можна було чути, лише притиснувши вухо до динаміка, включив приймача. Випадково упіймав Париж. Диктор говорив, що у Франції введено смертну кару за комуністичну пропаганду. Потім процитував Черчилля, який критикував нерішучість Чемберлена і заявив, що демократичний світ має стати на шляху агресії двох соціалістичних диктатур — Німеччини й СРСР. Що демократичні країни повинні завдати удару по бакинських нафтових промислах, щоб перервати нафтовий потік, який вермахт використовує для окупації Європи.

Хвилин за п’ять прокинулася Марія і, підвівшись на лікті, запитально подивилася на нього. Він посміхнувся їй. Кивнув головою — все гаразд. Швидко роздягнувся і ковзнув під ковдру.

— Tu alles encore Berlin? (Ти все-таки їдеш у Берлін?) — тихо, одними губами запитала вона.

— Oui, — цього разу він не сварив її за французьку.

— Est-il possible de renoncer? (Можна відмовитися?)

— Non. (Ні.)

Вона поклала йому голову на плече. Взяла його руку і поклала на себе.

— Я погоджуся з будь-яким твоїм рішенням.

Зачувши скрип підлоги у коридорі, Гущенко підніс палець до губ. А далі вони швидко влаштували «хвилинку Гвоздикова».

— Я захоплююся розумом і прозірливістю великого Сталіна, — голосно сказав Гущенко/

— Він приведе Країну Рад до нових перемог, — відповіла Марія. І вже пошепки додала: — Ти мій! І тому ти повернешся… Тому, що інакше не може бути… Я буду чекати. І нічого не станеться.