III

Профессор Грушевський виступив великим діячем в украiнські справі і в Галичині, і на Украіні. Він впорядкував галицькі інституціi, зорганизував йіх, позаводив і на Украіні видавництва, написав Історію Украіни-Русї, цю капітальну працю по украінські історіі, в котрі зведяні докупи і сістематично всі історичні актові й літописні матеріали, перевірені с критикою й перечищені од плутанини. Але він однією рукою будує, а другою рукою руйнує загалом украiнське й своє сукупно з ним будування. Цей орудник його руйнуючоi сили є та мова, котрою він орудує сам, котрою написав свою капітальну працю, і тією мовою пише й тепер, ще й має шкодливий замах завести ту галицьку книжню мову й yа Украіні. Він сам, пробувши двадцять пять год в Галичині й одбившись од украiнськоi мови, теперички й не знає, та и не хоче втямити гаразд, що сам несвідомо висмикує самий грунт спід украінськоі літератури, та і спід своіх виданнів у Киіві, копаючи під ними яму. Мова в його виданнях, та і в писаннях намоторених галичанами декотрих молодих украінців, така чудна й погана, і така полонизована і через те навить сьмішна, що публіка на Украіні йіх не читає й ніколи не читатиме, бо та мова вже стала предметом сьмішків, та й глузування. Сливе усі перші газети на Украіні, писані прихильниками тієi мови, як от: „Вільна Украiна", „Шершень", „Слово", „Рідний край", „Громадська думка", впали й зникли через свою галицьку мішану мову; бо ширша публіка обcьміяла йіх за мову й одхилилась й одкаснулась од йіх. Те ж саме може трапиться й з усіма виданнями проф. Грушевського в Киіві, та и с тіми виданнями украiнців, що пишуться такою мішанкою, сьмішною для публіки. Через свою не украінську мову, а якусь галицьку мішаницю вони не матимуть ні спочування, ні поспіху серед ширшоi публіки. І піде марно й праця проф. Грушевського, і надаремно пропадуть гроші, змарновані на добрящий папір та гарні малюнки. Такі книжки втратять на Украіні свій ринок і зовсім підірвуть авторітет і вартість самоi украiнськоi літератури; та вже таки потроху й підірвали в наш час... А в Галичині нема справдешнього книжнього ринку, бо там як тільки книжка коштує білше гульдена, то на неi вже нема запиту (спроса) в книгарнях, і вона не купується. Украінські дорожчі книжки, повидавані украiнцями в Галичині, роскуповуються не в Галичині, а на Украiні.

Деякі добродіi пишуть, що ніби то Галичина в будущині стане Піемонтом для Украіни. Вона й теперички єсть наш Піемонт, але хіба тільки через те, що Галичина має пять оффиціяльних украiнських гімназій і пять гімназій приватних, 10 кафедр у львівському університеті, два панянські інститути—один у Львові, другий у Перемишлі—для дочок священиків, три (утраквистичні) учительські мужеські семинаріі і дві панянські; а Буковина має три мужеські украінські гімназіi й кільки украiнських кафедр в університеті в Чернівцях. Але що стосується до літературноi і вченоi мови, то я повинен сказати, що ні Галичина, ни Буковина ніколи не будуть та й неповинні бути украiнським Піемонтом, а ним була й повинна буть российська Украiна.

Сто год вже минуло, як почалася й розвивалася нова украiнська література на Украiні й виставила багато талановитих пісьмеників, ще й одного генія поета. Сто год минуло, як Ів. Котляревський покинув старосьвіцьку давнішу книжню мову украiнських пісьмеників XVIII віку Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Моргульця, Сковороди і т. д. і роспочав нову украінську літературу, заводячи чисту народню мову, а за ним слідком пішов довгий рядок пісьмеників.

А теперички в останній час галичани с проф. Грушевським на чолі напосились на нас, щоб усі наші пісьменики писали галицькою книжньою мовою, цією остачею давньоi староі „киiвськоi" книжньоі мови, та ще й прийняли усі грамматичпі форми й падіжі галицькоi підмови, де с добра половина польських форм і сотень зо дві польських слів. Вони хотять повернуть назад сливе на сто год нашу вже сформовану й упорядковану книжню мову. Це виходе просто таки смішно, не то що не натурально. Це все одно, якби в Великороссii зьявились такі безтямкі намагання, щоб великоруські пісьменики кидали писати сьогочасною своєю мовою і писали старою ломоносовською мовою, або мовою Державина й Тредьяковського, котроi зріклись ще Пушкин і Крилов. Тенденціi галичан і проф. Грушевського просто таки наівні, хоч і знайшлись між молодими, та й не молодими украiнцями такі, що навить с пересвідченням і зумисне почали писати якоюсь мовною мішанкою, схожого на каррикатуру на пародню украінську мову й мову классиків. І в йіх вийшла не мова, а якесь „криве дзеркало" украiнськоi мови. І хоч би ми й завели на Украіні в пісьменстві ті деякі форми, які накидає нам усім проф. Грушевський: від, сей, пите, житєм, начинань, вимагань, бою ся, бояти му ся, очи, плечи, тіний, плечий, души, — то й це попсувало б тільки чистоту нашоi мови. Очевидячки, що галичани й проф. Грушевський просто таки хотять підвести мову наших пісьмеників під буцім-то вже виробляну вищу наукову мову в львівських „Записках" наук. товар. iм. Шевченка, котрих ніхто в нас не купує й не читає, та під мову в „Історіі Украіни—Русі" проф. Грушевського, котру хоч часом і купить хтось, але мало хто йіі читає. Така ж сама доля була б і наших украiнських книжок, якби ми підвели книжню мову на Украіні під цей „ідеал мови". А це була б траурна перспектива для пісьменства на Украiні....

Въ сьогочасних виданнях в самі Галичині мова не покращала, а погіршла, як я зауважив в N 10, рік 2 журнала „Вісти з Запорожжя", часопись руханкових (!) пожарних і змагових товариств. В передні статті „Ділами не сльозами" є місця, которих я зовсім не міг зрозуміти навить наздогад, міркуючи по течіi мислів, як от: „Краєвий здвиг (?) руханкових (?) і змагових (?) товариств Соколів та Січий (Січів), які належять під єго провід (?)... Має бути перегляд роботи украiнського народу на поли (на полі, а то виходе— на поли одежі) виховання сили, спільноi карности (?) й єнергіi. Такий перегляд викаже (по нашому— донесетъ: виказ — донос), о скільки дотепер рухливість (рушливість) нациі (націi) збільшила ся (побілшала). Шевченко плакав над своiм народом (? певно за своiм народом). Але зле (погано) роблять тоті украінці, що звертають цілу свою увагу... на его прошибаючі (?) скарги (?). Хто лише тоті олова має в тямці, попадає в грижу (це б то мабуть — впадає в тушу, в гризу, смуток), а відтак в бездільну (непаче великоруськ, бездЪльник) і безнадійну байдужність. єели (коли) маємо станути (стать) в ряді свобідних народів... Руханка (Рушіння) і спорт не є самі для себе цілию. Они є лиш ділом (діло), лише середниками (способи, орудники), щоби вже в молодім поколінню (поколінні) розбудити рухливість (рушливість, ворушливість). Руханка (рушіння) і спорт мають викоріняти иаклін (нахильність) до киринї, (?) непослуху (неслухання), безцiльности й непостійноспш (?). Німці старають ся (дбають, пеклюються), щоби в каждім місті були обширні (?) площі (майдани) до вправ (до заправляння, заправляться — приготовляться к поступленiю в училище, а заправлялник —це „приготовішка" по великоруському), ігор (игрищ) на свободнім воздусі та рухіні (певно рушінні?); се є салі (зали) до рухавки, і т. д. Якби великоруські літератори задумали писать підмовою орловською або олонецькою й новгородською, то вийшла б якраз отака кириня-чудасія, як в „журналі" „Вісти з Запорожжа". Це не мова, а якийсь місцевий діялект, яких є багацько в Карпатах. Знов скажу, що „боюся Данайців, приносячих нам такі дари".

За ввесь час, одколи розвивається галицьке пісьменство, я знайшов у йому тільки трохи білше десятка неологізмів, слів вищого порядку, складяних добре і вдатно, як от: переважно, здійснити (исполнить, осуществить на дЪлЪ), вражіння, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитись, неможливий і т. д. котрі й я вживаю в писанні. Решта неологізмів, як от виведяних с польского коріня, невдатна і зробляна не аналогічно с складом народніх слів, як от: завдяки, рухіня, відруховність, проява, виява, розвій, (проявок, виявок, розвиток), руханковий і т. д. Натомісць вони просто таки перероблюють, або беруть силу чисто польських слів: передплата, одсетки, помешканя, передплата виносить (пшедплата виносі), остаточно, старанно, рух, рахунок, рахувать, співчутя, співробітник (спулпрацовнік, — сутрудовник, співчуття (спочування), і т. д. Коли б часом не перевели в Киів і редакцію отієі „Рухіні".

По гряницях меж двома племями скрізь звичайно буває мова перехідна й мішана, з багатьма словами, не перейнятими зумисне, а споконвічними, загальними для обох народів. Завсіднє неперестаюче поновління й прогресуючий дальший розвиток мови, котрий завжди буває в осередку націі, не щвидко доходе до окраінних говірок та пiдмовъ. І недивно, що з ціх стародавніх говірок, як с старого насіння, або дуже старого коріння не виростуть паростки та буйні пагоння, не розівьеться багата книжня й наукова мова. І ми справді прикмічаємо, що в галицькі мові єсть багацько слів з украінськими корінями, але с приставками чудними, неначе зробляними навманя, або перейнятими с польскоі мови, як от прикладом: облишити—залишить, обстоювати — встоювать, підпріємство (приставка під показує місце па споді, або коло чого, а в цьому слові треба ставить приставку, назначуючу время — перед, пред); відруховність (в Євшана), надслухати (підслухать), усувати - (одсувать, тут польська приставка), відчитати, відчувати (ночувать), співчувати (спочувать,—тут польська приставка), і т. д. Приставка від, як і наше од назначує рушіння од предмета, а не в самому предметі, а через те галицька приставка від в народньому нашому слові почувать, чувать (що там у вас чувать?) показує, що людина не почуває чогось в собі у серці, а одсовує ночування од себе, або й одгапяє од себе рушіння (в слові — відруховність). І для украiнських читальників отакі приставки здаються чудними, бо ставляють тяму слів напереверт. Черезъ це ж у галичан усі слова, виведяні с польського коріня рух (в украінс. руш, тільки в однім слові рух — ворухнуться од глагола — ворушиться) виходять просто сьмішні, як у д. Євшана — воруховність, або в „Вістях з Запорожжя" — руханковий (ворушливий, ворушкий), рухливість нациі (певно — ворушливість), рухіня, руханка (рушіння, ворушіння), на рухівні (?) — ворушінні, в рушінні, в ворушні. Те ж саме треба сказати за слова, виведяні с польского — рахунок (облічки, обліч); тутечки вже виходе чиста польщизна, неначе галичани не знають, що в украінські мові є слово — лічить, перелічувать, лік погубив (счетъ), а з ціх слів легко вивести слова: перелічка, облічувать, облічка, недолічка (недочёт). Є ще й старі слова XVIII віка в актах: облік, обліч (счетъ, смЪта). Є новіше— общот (Світова Зірниця). Одже ж з цієі причини галицькі пісьменики складають багацько негодящих, навіть сьмішних неологізмів, і занадто мало неологізмів годящих, підхожих аналогічно до народніх украiнських, котрі навить народ одразу зрозуміє, як от — штукарство — (од народнього штукарь), штучниство (од народніх слів — штучний, штучно — искусно, гарно зробляно, або штучний — искусний, прекрасно сділанний). Тимчасом в галицьких писаннях і в проф. Грушевського скрізь вживається слово — штучний в значінні — робляний, підробляний (дЪланный, поддЪльный) Може буть і так, що галичани не знають дійсного значіння слова — штучний. Міні казав один чоловік, Василь Савенко, родом спід Камянця: машину привезли таку штучну (прекрасно, искусно сдЪланную), що вона сама друкує, сама й одкидає листки. В киівщині слова - штучно, штучний мають значіння — искусный, прекрасный: на іконостасі ряма й зверху янголи виробляні штучно; штучно вирізані листя й квітки. З цієі причини само по собі треба викинуть слово штука, ніби-то — искусство, бо „на штуки" лічить кожну річ і народ, і треба б докинуть усякі — умілості, мистецтва і писати — штучниство, бо навить селяни легко догадаються за його значіння, за що йде мова, хоч наші пісьменики не всі догадаються; або взять слово — искусство, щоб не було плутанини в книжках. Ота „штука" часом плямує н ганжує деякі гарні вірші в Чупринки, і гарні повісті, як от д. Яворніцького: „Де люде, там і лихо," де стерчить негарна та „штука", на котру тільки очі вирячиш з дива. Замісць слова — пристосувать (приспособлять) треба писать народнє слово: примитикувать (од митикувать — соображать), або прилатувать, приладить. Слова ці є в народа (канівського повіта), то й видумувать нетреба. Хвалить Бога, що є. Народні слова треба вживать, пускаючи в обертання в пісьменстві, а не викидати.

В згаданих вище чотирьох галицьких органах, підручніх проф. Грушевському, скрізь вживаються три польські падіжі; па засіданю, на зібраню (на засіданні), завдань, весіль, значінь, знань, до Петербургу, та — очи, на поли, на печи, поезия, нация, статей, відомостей (статтів, відомостів). Ми вже перелічили в своі передніші статті усі слова, що мають закінчення на ей (людей, грошей, і т. д.) в род. пад. мн. числа. Решта слів на ь і я мають закінчення в род. пад. мн. числа в украінські мові на iв; відомостів, значіннів, оповіданнів і т. д. Сам проф. Грушевській і досі вживає в своіх статтях і в короткі своі історіі—слово „змагання" не як — лайка (споръ), а як — усиленіє держави (зміцніння, подужчання, дужчання). Це робить велику плутанину в голові кожного читальника, окрім самого автора, та д. Шерстюка, бо й він вживає в „Світлі" це слово не як лайка, а як силкування. Проф. Грушевський ще й досі вживає слово— суспільність (общественность) замісць слова суспільство (общество). Час би шановному профеосорові змінить ці слова, що стоять не на своєму місці, і попеклюваться хоч трохи за чистоту украінськоі мови, щоб зробить полегкість читальникам.

Але видно по його великі плодточісті, що його робота хапана, як кажуть на селі, і через те повна хиб та помилок.

Неможна й наважлнво обвинувачувать шановного й працьовитого профессора за важку й нечисту украінську мову в його утворах. Він завжди живе у Львові, де чує навкруги себе тільки польську мову, або книжню галицьку. VII том його капитальноі історіі вже написаний трохи кращою мовою, трохи ближчого до украінськоі народньоі мови. Але й тут стиль в його важкий, який звичайно буває сливе в усіх істориків, окрім хіба Костомарова й Драгоманова. Він любить вживати довгі важкі періоди, як люблять йіх німецькі вчені. А щоб мова стала жвавіша й легча, треба перетинать тягучі періоди, одхиляючись од довгих додаткових мислів та думок. Це зробило б полегкість для кожного при читанні його капитальноі праці.

Галицькі органи в Киіві з йіх мовою й правописом наробили украiнському пісьменству багато шкоди, може й непоправноi. Вони збавили й попсували мову наших молодих журнальних пісьмеників, в декотрих механично й несвідомо для йіх самих, як механичних переймачів; збили с пуття кількох свідомих прихильників цієі шкодливоi сістеми й теоріі механичного зьеднання й змішувння двох мов,—галицькоi книжньоі, і мови наших классичніх пісьменпків через механичну перемішку слів ї викидання украiнських народніх слів та вставляння натомісць навить непотрібних галицьких, або галицько-польських, чудних і не зрозуміливих ні для публіки, ні само по собі для украiнського народа. Ця чудернацька мова одбила од украінськоі літератури багато украiнців, котрі читали украінські книжки, або мали принайми і прихильність до рідноі літератури. Багацько украiнців зневірилось (разочаровалось) в заходах цієі справи й одхилилось од нас. Ця галицька книжня мова дала супротивникам нашим, — правим партіям такий орудник для сьмішків та докорів, направляних проти нашоі літератури, котрому позавидував би сам сатана. Це чорні хмари, що нависли пад нами, бо йіх нагнали галицькі органи проф. Грушевського й галичан, котрі нахрапом с хитрощами напосілись на украiнське пісьменство й наважились завести свою зателепувату мову па Украiні. Тепер ми вже маємо одно оффиціяльне „обрусеніє", а друге неоффиціяльне обрусиніння. С кайданів староі всероссійськоі цензури, що колись в написах на рукописах вимагала од мене: „Не смЪть отступать отъ принятаго правописанія", наша література викрутилась і вийшла принаймні с чистою мовою. Теперички над нашою літературою вже висне — ще й цензура галицька в Киіві, силуючи пас писати галицькою книжньою мовою, ще й правописом с хмарою точок зверху слів. Проф. Грушевський всім украінським сутрудовникам натикає тіх точок і перероблює украінські форми мови на галицькі: од на від, цей на сей, життя — на житє, начинаннів — на начинань. Тільки одному д. Винниченкові дозволяно зоставить — цей і ці, але решту переробляно по-галицький на — від, житє і т. д., а в його драмі: „Чорний медвідь і біла Пантера вже навпаки: дозволяно йому ставити замісць від — од, але й за те звеляно ставити: сей, ся, замісць — цей. Проф. Грушевський неначе знущається над мовою украiнських пiсьмеників і не церемониться з ними. Бо як у Галичині друковали моі утвори та утвори Коніського, Кримського й инчих, то галичани не зміняли нам — од на — від. І може ми й надеремно винуємо в усьому лиху галичан. Може в руйнуванні украінськоі мови треба винувать одного тільки проф. Грушевського... Може то в йому одному причина теперішньоi руіни украінськоі книжньоі мови. Для Грушевського украінські літератори — це тільки ніби матеріял, котрий він гне в мові, як схоче, для своєі надібки...

Щоб направить гинучу літературну справу на Украіні, профессорові Грушевському треба покинуть свою шкодливу сістему силуваного заведіння на Украіні галицькоi книжньоі мови й чудернацького правопису, і не гаячи часу, видавати своі органи украiнською мовою й давнішим простішим і практичнім кулішевим правописом. Галичанам я ражу похопиться з виправкою своєі мови й примитикувать йіі до украінськоі мови наших классичніх пісьмеників й украiнського народа. Кожний просьвічений і тямущий украiнський пісьменик, свідомий в справі виробління книжніх мов в європейських націй, зроду-звіку не згодиться писати галицькою провинціяльною підмовою й книжньою мішанкою, нодоладнього й чудною і по етимологіi, і по своі латино-польські синтактиці. Кожний тямущий і просвічений наш пісьменик йтиме, і повинен йти сьлідком за мовою наших передніших классичніх пісьмеників, за мовою Котляревського, Куліша, Шевченка, Глібова, Ол. Стороженка, Панаса Мирного, Карпенка-Карого, Кропивніцького, Конісського, Грінчеика. Бо так воно повинно буть. Не можемо ж ми зріктись йіх мови з украінськими формами й синтактикою, як зразця для нас. Галицьку мову прийняли тільки декаденти, та напахались нею механично наші молоді переймачі. Бо молоднеча звичайно буває не дерзка, па вдачу й необачна — од недостачі літературного досвіду.

Зразці науковоi мови нам (і галичанам) дали вже писання Драгоманова, проф. Пулюя, проф. Студінського, Ом. Огоновського, Олек. Барвінського, д. Комарова, д. Єфремова, д. Лотоцького, проф. Кримського, Леон. Пахаревського, Т. Осадчого, д. Яворніцького й инчих. I украiнцям, і галичанам треба йти сьлідком за ними, а не сьлiдкомъ за проф. Грушевським та чудернацькою ніби-то науковою мовою Львівських „Записок наук. товариства". Цю мову треба зовсім занехаять, як невдатну, нечисту й черезъ те чудну, обважняну то великоруськими, це б то старокиівськими словами, ломоносовщиною, то неологізмами, виведяними то с польського коріння, то з великоруського, якимись — річницями, наріжними камінями, двигачами, рухінями, настріями (направа), устроями, тяглістями, і. т. д.

З галицьких пісьмеників вже добренько виправили свою мову д. М. Венгжин, Юр. Сірий, д. Порш, д. Рудніцький, (Кор. географія Украіни), д. Стефаник, д. Олекса Ремез, („Ковбок. Літ. Наук. В. 1911, кн. III). Його карпатська казка, „Ковбок" написана талановито й гарною украiнською мовою, тільки шкода, що він не ставить принаймні в скобках значіння декотрих карпатських слів, як от — ледінь (по—венгерський) парубок, молодець, планина — рівні терраси на горах, босаги (сакви), працюючи в бутинах та при дарабах, (цього й я не розумію). Шкода, що усі ці пісьменики дають неприємне галицьке обличчя своi мові словами, падіжами й приставками - від, сей, майже (сливе), житє, в житю і т. д. І тільки д. Микола Венгжин та буковинська поетка Ірма Остапівна зовсім добре виправили свою мову й пишуть простою кулішівкою. Такою мовою Микола Венгжин недавнечко видав в Чернівцях свою книжку під заголовком „Ганна Барвінок". (Чернівці. 1911 р. ціна 80 сотків — 35 коп. Весь дохід призначений на зберігання могили Куліша). Д. Ірма Остапівна таксамо видала свои вірші під заголовком „Китиця незабудьків (Чернівці 1911 р. ціна 30 сот. 25% на украінські школи в Галичині й Буковині) с переднім словом М. Венгжина. В ціх обох книжечках і проза, і вірші написані гарною, зовсім чистою украiнською мовою навіть з усіма йіі формами — од, цей, життя, ще й без розривання дієсловів на частки, бо автор пише; не боімося, шукатимете а не шукати мемо, боімо ся і, т. д. Д. Маковей таксамо може писать чистою украінською мовою, але з якоiсь причини він знов пише галицькою мовою.