home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



…Плюс газифікація


Не раз і не два замислювався я над тим, яка ж усе таки примхлива баба ота Історія. Скільки вже разів було - пхається в неї чоловік, пхається, нічого не шкодує, а все дарма… А інший живе не в столиці, і навіть не в райцентрі, а в такій собі Кобиздохівці і маєте - втрапив на скрижалі.

Коли компетентні товариші, яким по службі належить фіглями Фортуни цікавитися, чухали потилиці: „І яким чортом оті кобиздохівці скрізь встряють?”, то скромні земляки мої чесно відповідали: „Випадково! От прісь-їй Бо!” І це була свята правда.

Триста років у Кобиздохівці хати гріли дровами. Та як порозбудовувалися, почались утруднення з паливом. Бо на хорошу хату чимало й дров треба, а вони все дорожчають і дорожчають… І морока - доки того „квитка” на пару кубометрів у лісництві випросиш - впрієш, що й палити не треба. З вугіллям теж чортівня - чим більше його за статистичними даними шахтарі видобувають, тим менше його потрапляє у Кобиздохівку. Знову ж - доки вітерець у дорозі по тих платформах погуляє, доки на станції полежить, то сама порода лишається. На підмурок годиться, а в грубку, звиняйте, ні. І хоча Кобиздохівці здавна жартують: „Скільки, мовляв тої зими?”, а все ж і грітися треба, і їсти готувати.

Давно вже, буваючи у своїх діточок, що до великих міст прибилися, земляки мої з заздрістю позирали не на телевізори і не на пральні машини, і навіть не на асфальт у дворах, а на газові плити і колонки. Бо ж ніякої тобі мороки - ні „квитка” на дрова не треба, ні клопотів з машиною на станцію по вугільну пилюку… Повернув ручку, сірником чиркнув і вари-печи-мийся!

Світла мрія ця жила в головах не одного покоління кобиздохівських керівників. Щороку над сільрадою підновлявся відомий вислів стосовно того, що таке радянська влада - у місцевій редакції: „…і ще - плюс газифікація всієї Кобиздохівки”. Але далі гасла справа не рухалася.

Нарешті зажевріло - здалеку, бо з Уренгою почали тягти газопровід у саму Європу. Воно, правда, Кобиздохівка хоча і Європа, але не та, куди труби тягли. Проте, за планом „будова віку” мала пройти кілометрів за кілька. Суща дрібниця порівняно з отими тисячами верст усієї траси.

- Зараз або ніколи! - сказав Рохманчук, черговий голова колгоспу. - Бо ніхто для вас другий раз із Сибіру газу не протягне.

У районі, ледь Рохманчук заїкнувся про здійснення одвічної мрії, руками замахали, пальцями коло скроні покрутили, а на додачу кулака показали, щоправда, без свідків:

- Здуріли, дядьку! Це ж велика політика! Ми їм газ, а вони нам труби великого діаметру, знову ж для газу. Куди ти прешся? Це не для таких, як ти!

- Збагнув, - каже Рохманчук, - Ми їм газ, вони нам труби, ми знову газ і так далі. А крім того, що їм усе, а нам труба, ми від того газу щось матимемо?

Товариша заціпило, а потім прорвало:

- Я тобі дам „труба”! А мир, а дружба? А співробітництво і розрядка! А ви з вашою Кобиздохівкою!… Мовчіть, бо так переоберемо, що і собака не загавка! А ні, то таку статтю пришиємо, зубами не оддереш! Газу йому захтілося! Ану, газуй звідси, село не заасфальтоване!

Голова зрозумів, що треба шукати „ходи”. І то високі. І то не прямі, а з вихилясами.

Славетний кобиздохівський земляк лікар Соловей не раз казав:

- У нас хіба що тільки гланди через оте місце не вирізають. Ще не навчилися. А все решту, то саме так роблять…

Святі слова! Тому кобиздохівці вирішили „виходити” не на Мінпобут, і не на Міннафтогаз, і навіть не на Держплан… А на самого Леоніда Ілліча! Шансів було мало, ризик - величезний, але ж не чекати ще триста років такої оказії. Е, ні! Коли вже церкву відкрили, то подужають і газифікацію!

І почали діяти!

Спочатку зіграли весілля Тронцової дочки з механізатором. Не нашим, не кобиздохівським, а криштопівським - сусіднє через ліс село. Може, іншим разом голова сільради для своєї молодшої кращу партію підшукав би, але Сашко Воронюк, журналіст, той, що в області, сигнал подав, що парубка по рознарядці для комсомолу мають до Верховної Ради вибирати цієї весни, як передового тракториста, молодшого тридцяти років, члена ВЛКСМ. Тому треба було поспішати, бо одержавши мандата, жених міг би й носом закрутить, а Кобиздохівка зосталася б без газу…

Траншею від майбутньої траси до села майже безкоштовно організував ще один земляк - прапорщик із саперного полку. Пригнав під виглядом маневрів, в обстановці, наближеній до бойової, роторного екскаватора і викопав усе, що треба, для „лінії оборони мотострілецької дивізії”. Бо ж як глянути, то що траншея під газ, що окоп - одне й те ж, тільки в довжині різниця…

Технічні деталі вирішили відпрацювати безпосередньо з газовиками, коли ті до Кобиздохівки основну трасу дотягнуть. Тут у земляків моїх досвід був - і чималий. І не таких уламували: одна сільгоспавіація чого варта. А „Сільгоспхімія”, царство їй небесне, скільки здоров’я забрала! Однак, домовилися. І газовики нікуди не дінуться! Люди вони чи ні?

Залишалося найважче - труби! От для цього, власне, і знадобився мар’яж із кандидатом у депутати. Бо спроба пхнутися на „самий верх” - у Кремль - через ветеранів Третьої гвардійської армії зірвалася. Дуже багато на ті роки у товариша Брежнєва однополчан розвелося. Особливо серед тих, хто у Кзил-Орді оборону тримав. Од татаро-монгольської навали. І що характерно - у кожного довідка за підписом Чингізхана.

Ковалеві Вакулі легше було черевички у цариці випросити - у нього Чорт був. Але з тою чиновною братією, що в кабінетах позасідала, і сам Люципер би не впорався. Тільки встромися - так закрутять, що забудеш, чого прийшов і як тебе звати!

Як уже кобиздохівці до самого Брежнєва втрапили, пробачте, не розповім. Слово дав. Навіщо ж людей підводити. Влада хоч і змінилась, але Кремль поки що залишився. І коридори в ньому ті ж самі, і чорти-чиновники сидять ще гірші від брежнєвських, бо ж у них радість - цар повернувся!

Але повернемося знову до епохи застою і важких мандрів моїх земляків у тодішню столицю СРСР. Скажу лише, що крім того родича-депутата до Москви Марія поїхала, Героїня, Тронц, як радянська влада на місцях і, звичайно, Рохманчук. Хвилювалися, це ясно. Тут в область до „Першого” їдеш і то часом не знаєш - на якому ти світі, а це куди замахнулися!

Найбільше здивувало кобиздохівську депутацію те, що у Леоніда Ілліча штук шість телевізорів стояло. Вже потім, вертаючись додому, дійшли висновку, що то на випадок, як зламається якийсь… От же скромна людина, - бідкалася Марія, - інший на його місці наказав би зробити йому такий телевізор, щоби ніколи не ламався, а цей із шістьма несправними мучиться.

Нашу депутацію, ще коли до зустрічі готували, то двадцять разів попередили:

- Ви ж тільки ніякого негативу не розповідайте, бо Леонід Ілліч од такого розстроюється і починає плакати.

Довелося пообіцяти і навіть побожитися.

Леонід Ілліч тоді вже і недобачав, і недочував, і розумів усе кепсько, однак чого у нього просять, збагнув… губами пожував і каже:

- Труб у мене немає, бо не я цим займаюсь. Я укази підписую. Не можу ж я указ прийняти, щоби вашому селу труби відпустили. Це складне питання. Через Політбюро проводити, ну його в дупу…От якби орден кому, то можна…

І лагідно так на свої п’ять зірок глянув.

Ну, земляки мої, люди гонористі, спасибі, кажуть, дорогий Леоніде Іллічу, нам чужого не треба, нам би труби…

- Я вам, - каже Брежнєв, - пораду дам. Коли я молодим був, стипендії не вистачало, то на станції вночі вагони розвантажував. Привезуть мандарини, ми з хлопцями десять ящиків у машину, а один тихенько собі… Тарань привезуть, ми десять мішків державі, а один собі. Отак і жили…

Тут Брежнєв втомився і задрімав у кріслі. Референт руками замахав, на двері кобиздохівцям показує. Пішли народні обранці, з чим прийшли, тобто без труб, зате з порадою…

Вже як у поїзді випили добре, Тронц і сказав те, що всі думали:

- Ну, як сам Генеральний нам красти радить, то вважайте, що всій державі, як не крути, а гаплик!

Ці золоті слова пригадалися, коли вже сам Леонід Ілліч міцно й надійно заліг у труні під Кремлівськими стінами. А тоді, в поїзді лише мовчки налили ще по одній і глибоко-глибоко замислилися.

У такій безвихідній ситуації адамівські дядьки махнули б рукою і далі у печах хмизом палили. Але кобиздохівці з одного боку вже вперлися рогом, а з іншого - завелися. Бо хоч і не доводилось їм досі труби красти. Це ж вам не якийсь там мішок колгоспної кукурудзи чи торба висівок для своїх курей! Але як на такому рівні пораду дають, та ще й з посиланням на власний приклад, то що ж залишається робити бідним селянам? Або власну мафію організовувати, або чужу шукати. Багатий вибір, нічого не скажеш.



Історія з демографією | Кобиздохівські оповісті | Кобиздохівська мафія