home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Кобиздохівка і справи польські у сучасному вимірі


Складності почалися тоді, коли їх нормальні люди не чекали. Жанр моїх оповістей не дозволяє жартувати, бодай по-чорному над деякими сторінками історії, тому обмежуся лише одним фактом, який так-сяк вписується у поняття „гумору”. В 1937-му чужі дядьки з малиновими петлицями на чекістських гімнастерках перестріляли у Кобиздохівці всіх голубів. Бо хтось чутку пустив, що вони з-за Збручу польським резидентам донесення передають… Господи, спаде ж таке на дурний розум! Де Збруч, де Рось, а де Кобиздошка. Так далеко, що якби якийсь голуб і долетів, то йому треба золоту медаль давати на виставці!… А вони їх - з наганів, іроди… Та що вже про голубів казати, коли вони стількох людей перевели…

Ось чому вже багато років ніхто не приходить вклонитися рідним могилам на отой маленький шматочок старої Польщі посеред українського лісостепу. Спочатку могили травою поросли, потім безом (бузком), а там і дерева вимахали. І перетворився „Цвинтар” на дикий острів лісу за старою цегляною огорожею…

А років за два-три перед описуваними подіями почали сюди незвані відвідувачі з’являтися. Спочатку вночі, а потім, знахабнівши, і вдень. На вантажівках… І з ломами… Гранітні та мармурові надгробки з могил здирати - на камінь для фундаменту. Ну, будуєш хату, так будуй, але нащо могили разоряти?

За надгробками й склепи під лом пішли - на цеглу для курників і свинарників. А коли вже кобиздохівські малолітні хулігани взялися дівчаток і старих бабів черепами, принесеними з „Цвинтара” лякати, тут уже директор школи Громчевський не витримав і поїхав у район. Там його громадянське обурення швиденько охолодили: кладовище, мовляв, на балансі комунгоспу „не состоїть”, тому не морочте, Августе Петровичу, голови. Краще вчіть дітей поваги до старших, бо знов якийсь урвитель найкоротшу характеристику секретарю райкому на багажнику „Волги” чимось гострим видряпав. Ну то й що, що правда? Не все те, що правда, можна на багажниках писати. І на парканах, до речі, теж.

Кобиздохівка хоч і від траси далеко, та все ж не острів. Знайшлись і свої мародери - небагато, але знайшлися. За ломи - і на „нічий” цвинтар. Видати, муляли людям оті шомполи, якими у 1905-му на замовлення панича-поляка дідам-прадідам дупи порозмальовували. У смужечку… Правду стара баба Лапікуриха казала: „Що не посій, то вродиться. Як не завтра, то через сто років, коли уже нас не буде…” От і вродило тої весни, сумним описом якої і розпочинається оповістка. Рясно!

Коли дід Синюшко виклав людям перший раз свою гіпотезу стосовно джерела кобиздохівських неприємностей, йому не дуже повірили. Де Крим де Рим, а де попова груша? Але хитрий ветеран забутої війни не здавався:

- Ану згадайте, коли склеп старого графа Тишкевича пограбували? Що потім було?

Пригадали. І навіть завзяті скептики замовкли. З отим склепом як було: ще до революції у повітовому містечку завелися свої „чорносотенці” - батько отого М’яшкорки, що за німців старостою був, місцевий алкоголік Бугайчук і ще пару таких же задрипанців. Спочатку вони завелися з хлопцями з Причепівки, і ті їх добряче відмотузили. Та ще й примусили посеред вулиці один з одним „польку-бабочку” танцювати і на губах собі грати. Реготу було - аж горобенята з гнізд випадали. От після того М’яшкорка зі своїми голоштаними вирішили зло на євреях зігнати і похвалялися єврейський погром вчинити. Мо’ самі доперли до того глупства з дурного розуму, а може хтось навчив. Бачили люди, як коло тої банди отирався Хаїм Фельдман - Льови Троцького дружбан і майбутній чекіст, котрого в 37-му свої ж замочили. Щоправда, не за звірства, а за юнацьку дружбу з Троїцьким.

Погрому в повіті не вийшло. Робітники з місцевого цукрозаводу відловили тих песиголовців і таки добряче боки нам’яли. Ще й на прощання кропиви в штани напхали і очкурі на мертвий вузол затягли. Так у наших краях з давніх давен дрібних злодюжок карали.

Тоді „чорна сотня” побачила, що з живими непереливки: на Причепівці б’ють, на Заводі - б’ють. Тож вирішили на мертвих відігратися. Розламали на цвинтарі родинний склеп графа Тишкевича, поздирали з небіжчика ордени і прикраси, а бренні останки в канаву викинули. Ще й чутку розпустили, що то циганів робота… Звичайно, така нечувана доти у нашій окрузі наруга людей сильно вразила. Тому, коли через кілька днів після цієї події почалася війна з японцями, майже всі були впевнені, що це кара за отой страшний гріх. І віра в це збереглась у свідомості не одного покоління жителів, хоча за комуністів майже ніхто з них у Бога не вірив. В усякому разі, не признавався.

Погодившись із дідовою аргументацією, почала громада думать - як далі буть. А головне - що би його такого зробить, аби замолити гріхи недостойних земляків своїх. Те, що їм оті крадені надгробки до смерті в печінках сидітимуть, то це ясно. Та що до смерті! Переконаний, що і про їхніх онуків казатимуть у Кобиздохівці: „А це онук отого ганцихриста, що на цвинтарі надгробки цупив!” На недобрих людей у моїх земляків і пам’ять зла.

І от під час чергових посиденьок під грушею у баби Ратошнючки, коли знову вирішували - як далі жить, і сказав старий Стоп’ятюк золоті слова, зі сльозою змішані:

- Ви як хочете, але треба попа. І церкву! Як колись було…

На той момент дідова пропозиція видавалася чимось із ненаукової фантастики. Закрити церкву, це у той час було - раз плюнути. Жодної в районі не лишилось! А щоб відкрити, то знаєте!… Легше голові відстаючого колгоспу героя випросити. Бо випрошували, але це інша оповість. Ми ж повернемося до „четвертого розподілу Польщі”, як обізвав директор Громчевський усю історію з розоренням „Цвинтара”.

Головою сільради на той історичний період у Кобиздохівці був дядько з чудернацьким прізвищем Тронц. Я так думаю, що, судячи по тому „он”, у його роду поляки ночували, хоча по паспорту писався українцем. Людиною Тронц був небоязкою. Бувало наллють йому чарку, так він неодмінно прикаже:

- Микола не струсе, він вип’є і закусе.

І випивав, і закусював… Безбоязно…Та коли представники кобиздохівських старійшин пхнулися до нього з ідеєю церкву відкрити, Микола тільки руками замахав:

- А дулі з маком, шановні! У мене ж діти! І партквиток. І небогу в область в інститут ще тра влаштувать.

Як це вже не раз було у бурхливі моменти кобиздохівської історії, на допомогу прийшло Провидіння. У селі знову бачили Клишоногого!

І тут нам доведеться завершити оповістку про цвинтарні справи і перейти до наступної - теж про діла потойбічні, бо про ПРИВИДІВ!


Щоб не забути: через оці мої кобиздохівські оповісті я вусмерть полаявся з земляком моїм, Миколою Луківим. Він узявся було видрукувати кільканадцять сторіночок у своєму журналі, але за умови - цитую - „про кладовище і поляків таки треба опустити”. Ще й розписався на рукописі і дату поставив: 27.02.92 р.

А я спересердя йому й сказонув:

- Миколо, я оцю твою резолюцію спеціально лаком покрию, як Бенкендорф зауваги царя Миколи на вироку Тарасові Шевченку. Тільки не тра’ мені дякувати за порівняння. Це виключно, аби твоя дурість пережила віки!

Ну, тут Микола, котрий Луків, одразу і виявив своє глибоко приховане старопольське походження, бо у гонор кинувся. А я йому у відповідь:

- Земляче, у тебе росте черешня в мами на городі? От і добре! Скидай штани, черевики, залазь, з’їж ягідку, напиши вірша, бо ти ж у нас член Спілки. А вона мені сто років снилася, твоя Спілка і твої до неї рекомендації. Я хоч і аматор, але не буду скакати циганської халяндри на кожну забаганку деяких професіоналів. Он уже півроку, як Україна незалежна, а з тебе совкізм аж пре! Не дозволю знущатися над нашою славною історією! Що було - то було. Амінь!

Микола, щоправда, дуже образився. Проте, думка щодо черешні в мами на городі йому, як поету, здалася заманливою. І він таки написав про це у парі зі знайомим композитором. Пісня нічого вийшла. Проте, гонораром зі мною, як автором ідеї, земляк ділитися не став. Бо земляк.



Великі неприємності тривають - або „Кобиздохівка і справи польські” | Кобиздохівські оповісті | Кобиздохівські привиди і примари