Щодо проблем фольклору та етнографії у Кобиздохівці

«Кобиздохівський вальс», відредагований у райвідділі культури

Взагалі останній рядок вальсу в оригіналі звучав так: «Мов сад чарівний навесні». Написав його вчитель музики на прізвище Заблоцький. Станіслав Янович. Але тої весни, коли в Кобиздохівці квітли сади, а дівчата співали пісень в полі, а не в гуртожитках для лімітниць, - в райвідділ культури прийшла директива з центру. «З метою підвищення інтернаціонального виховання трудящих України та поглиблення поваги народів СРСР до великого російського народу, належить до кожного концерту художньої самодіяльності включати в обов’язковому порядку як мінімум одну російську народну пісню і один російський народний танець. Виконання покласти на райвідділи культури, включно з методичним забезпеченням директиви на місцях». Печатка, підпис. Тиць, моя радість, - як кажуть у кобиздохівці. Наші дурні з райвідділу культури тільки й зрозуміли, що треба забезпечити любов до великого російського брата, а в який спосіб - лише здогадувалися. Першою жертвою підвищення з поглибленням став «Кобиздохівський вальс».

Станіслав Янович Заблоцький, людина гонорова, від такої наруги пошматував клавір і вигукнув:

- А бодай би у мене руки відсохли, щоб я ще щось для цих бовдурів писав, крім похоронного маршу! Правду бабця Івеліна казали: твій предок, Стасю, погорів на милі, а ти погориш на музиці.

Воно й справді - є у наших краях з давніх часів дивне порівняння: «Погорів, як Заблоцький на милі». Чому і в який спосіб, на жаль, забулося…

Лапікуриха: Знаю я, в який спосіб, - вибачай, що встряла. У нас на Поліссі свій такий же був, прізвища тільки не пам’ятаю. Купив у Києві задешево мішок мила і поніс пішки у Чорнобиль продавати. Пішки - бо не було за що квитка на пароплав купити, все у товар вгатив. А по дорозі втрапив під зливу, мило й розкисло. От тобі й ґешефт.

Лапікура: Справді, серденько, спасибі, що підказала. Тепер пригадую - і мені хтось колись розповідав: мило було куплене оптом для перепродажу, а злива така, що товар одразу ж «змилився». Така версія… інша справа з легендарним Хомою з Жорнищ. Коли його згадують, то так прямо і кажуть: «Заробив, як Хома на качалках - одну продав, дев’ять баби на спині побили». Як ви розумієте, той Хома спробував продати свою продукцію на кобиздохівському базарі. Тут його наш бабський ВТК - відділ технічного контролю - і прилапав.

Повертаюся до історії з відредагованим вальсом. Талановитий нащадок невдалого комерсанта-шляхтича не тільки порвав клавір, а й відмовився від авторства. Відтоді на всіх концертах, доки було кому співати, оголошували: «Кобиздохівський вальс»! Слова і музика народні». Збагатили, так би мовити, місцевий фольклор.

Доречно зауважити, що з народною творчістю на рівні пісень, звичаїв, зокрема танців, у нас в Кобиздохівці не раз виникали суцільні непорозуміння. Скажімо, є така народна пісня «Чубарики-чубчики». Це, власне, приспів. Бо сама вона називається «Ой, у лузі калина». Співають її по всій Україні. І ніде в Україні вона ніяких побічних асоціацій не викликає. А в нашій кобиздохівці ще років зо двадцять після громадянської війни сумирні дядьки, зачувши лише перші акорди цієї безневинної мелодії, рефлекторно кидалися до погребів. Справа в тому, що «Чубарики-чубчики» чомусь полюбилися бандюгам, які в громадянську у великій кількості тинялися в наших місцинах манівцями та лісовими дорогами. Ото як почуєш: «Чубарики-чубчики, калина…», так і знай - банда.

Був у нас в Кобиздохівці Петро Постригач. Ми з ним у шостому класі навкулачки побилися, бо він мені списувати заважав. А я йому за це зловив муху, одірвав крильця, вмочив у чорнило і посадив Постригачу на щоденник. Тут його наш суворий математик, незабутній Микола Федорович Богомольний до дошки викликає. Зі щоденником. А Петро отої безкрилої мандрівниці не побачив - і тягне. Микола Федорович розгорнув, подивився і каже: «Постригач, а що це ти мені за художество приніс?» І так бідному Петрові боляче стало, що він ледь дочекався дзвінка. А потім він мене… а я йому… а потім нас обох… і додому по батьків. А потім знову нас обох… тільки вдома. Дитинство моє золоте, де ти?

Ну, а коли Постригач виріс, то, природно, оженився. Розписувались у райцентрі, бо там його наречена жила, а гуляли вже у Петрових батьків, у Кобиздохівці. За всіма правилами і звичаями сільського весільного етикету гуляли. А є з-посеред цього етикету народна хореографічна кобиздохівська композиція під назвою «Чоботи», її загалом в багатьох областях України танцюють: хто як, а подекуди і з соромітницькими піснями. Але то вже суміш жанрів, себто еклектика. Бо танці - то одне, а текст: «Зять тещу взуває, під спідницю заглядає. Як побачив чорного вовка - ой, яка ж то теща ловка!» годився б до виконання на третій день - про це ми вже згадували.

У Кобиздохівці «Чоботи» танцюють так. Спочатку зять виносить у двір оберемок соломи, розтрушує його акуратно, потім під музику і загальний регіт вивозить на соломку в тачці новоспечену тещу. Далі з чобітьми в руках витанцьовує з вихилясами навколо жінчиної мами. Що характерно - сам зять при цьому босий. Ну, і на фінал під марш взуває тещу - в прямому розумінні цього слова - в нові чоботи, зятем же придбані. Суть танцю ви вже зрозуміли: зять зобов’язується тещу шанувати і ходити навколо неї з повагою, а головне - навшпиньки, як кіт по соломі.

А народ у цей час приспівує:

Щоправда, зараз часто-густо чоботи міняють на будь-яке взуття, в залежності від сезону. А за часів планової економіки клятий дефіцит не одного зятя стромляв у халепу. Пригадую, знайомий молодий спеціаліст аж посеред зими зрозумів нарешті натяки коханої, що пора вже до шлюбу - і то швиденько. Кинувся в кооперацію, а там порожньо. Приїхав до Києва, оббігав усі магазини - і що ж? От прісь їй-бо, в це зараз важко повірити, але сам же з ним ходив. Навіть у фірмовому магазині на Хрещатику самі босоніжки! Куди дінешся - довелося купувати і одягати. У лютому!

Ох, на нього ж теща зиркнула - аж солома задиміла!

Вертаємося до Петра Постригача. Він, щоправда, навколо тещі без особливої охоти вистрибував, але люди наполягали, тож мусив. Назавтра його разом із тещею викликали у райком партії. Отого висуванця - Утієвського - змінив товариш Марчучок. Важко повірити, але цей був ще дурніший… Знову таки, просимо всіх в Україні сутніх Марчучків не ображатися - він вам не родич і навіть не однофамілець, бо Марчучок несправжній. Але про це - десь за хвилину. Бо забуду одну дрібну подробицю: Петро ж по наївності своїй вирішив, що «перший» його з законним шлюбом поздоровлятиме, тому йшов майже радісно. І ще - от же пам’ять - мало не забув сказати: Петро в районі комсомолом командував, а його теща в райкомі партії працювала.

А щодо Марчучка, то загалом його родове прізвище було Марченко. Ну, прізвище як прізвище, нормальне. Він і в армію пішов Марченком, а вернувся Марчучком. Може, писар переплутав, а може, йому самому здалося, що так буде «какось по-руськи». Не в прізвищі справа, а в людині. А що то за людина була - я вам уже казав.

Марчучок напередодні з Києва повернувся, де удостоївся ласки слухати виступ самого товариша Маланчука про боротьбу з націоналістичними проявами. У чому вони, ті прояви полягають, наш районний секретар не дуже допетрав. Але те, що оратор російською мовою пояснення давав, збагнув в вирішив теж виключно нею послуговуватися. Глипнув на Постригача з тещею і замість «добридень» чи «здравствуйте» одразу на них:

- Так што ж ето ви, два комуністи, отак отлічились? Як це понімать?

- Не поняв, - ляпнув Постригач, мимоволі втрапивши у новий стиль.

- Ну, што ето ви на свадьбі антісовецькі танці танцювали?

- Які? - перепитала здивована теща.

- Антісовецькі!

Молодий зять уже розкрив рота, щоб сказати, мовляв, він чув про антирадянську літературу, пропаганду, пісні і анекдоти, хоча особисто з цими мерзенними жанрами незнайомий. Але про антирадянські танці… Тут досвідчена теща нишком дала йому кулаком межи лопатки, щоб мовчав. І сама делікатно мовила:

- Ви, Оникію Химовичу, маєте на увазі,

- Да, іменно да. От еті ваші «чоботи».

Теща отетеріла, але промовчала, бо добре знала своє керівництво. А секретар Марчучок вів далі своє на отому, що вважав російською мовою, а безсмертний Федір Юрович Маківчук глузливо називав «малопорусское наречие».

- Нє, я не против танцов. Я і сам вальс люблю, польку там ілі што другоє. Но што ви взялись танцовать? Це ж позор!

- Так це ж «Чоботи», народний, так би мовити, звичай, - прорвався нарешті Постригач.

- От з етих ваших наче народних звичаєв і начинається націоналізм, - процитував Марчучок почуте у столиці, - спочатку танци, потім вишивки, а там церква з хрестами. Вот так і до обрєзов одін шаг. І до етого, як єго там - голубого флага.

- Жовто-блакитного, - виправив Постригач. - Голубий - то в ООН.

- Много знаєте! А ішо больше говорітє. На бюро говоріть будєтє. Вместе з тьощой.

Постригач замовк уже до кінця розмови, вражений перспективою прочуханки на бюро. А Марчучок, вичерпавши всі свої запаси руськоподібної лексики, перейшов на класичний суржик:

- Умна женщіна, член партії - і таке собі позволила! Ну, зять ваш, звиняюсь, дурак. Так потому шо молодой і в комсомолє. Но ви ж мали понімать, шо він не просто так пригав. Знаєте, шо про це люди говорять? Мені вже доложили: «Подивіться, як комсомол навколо партії скаче! Шо то привичка!»

За спиною Постригачевої тещі щось тупо гухнуло. Зомлів зять. Марчучок подлубався у носі, подивився спершу на палець, потім на непритомного комсомольського ватажка і до тещі:

- Забув спитать - чия то свадьба була?

- Та його ж, -кивнула теща на підлогу.

- А без нього там що - не могли обойтісь?

Тещу відкачували вже в районній реанімації.

Бабуся на ім’я Історія дуже полюбляє чудернацькі збіги. Взяти хоча б отого товариша Маланчука, якого намагався наслідувати наш районний дурень тов. Марчучок. Секретаря ЦК компартії України з ганьбою виперли врешті решт з партійного котлопункту. Передав куті дьогтю. Вже через два дні його бачили в похмурій черзі затятих алкоголіків, які нетерпляче чекали відкриття широковідомого київського винного магазину «Три сходинки». Це народна назва. Офіційно ж він називався просто «Вино». Зараз там затишний магазинчик «Оксамит України». Перший його господар, наш, до речі, земляк Микола Семенович Кришталь скаржився, що в перші тижні комерція йшла мляво. Довелося запросити священика, аби висвятив усі кутки і три сходинки. І діло пішло. Не інакше, як «привид комунізму» в особі покійного Маланчука відлякував до пори до часу чесних любителів культурної випивки.

А наш маленький маланчучок районного ґатунку, отой дурень Марчучок закінчив свою партійну кар’єру водночас із столичним «патроном». Один із кобиздохівських дядьків застав його «в амурах» зі своєю легковажною дружиною. Дядько, вочевидь, не читав шостої статті Конституції СРСР про керівну і рушійну силу КПРС в радянському суспільстві. Бо гнав номенклатурного бахура пужалном через усе село. А потім ще й штани відіслав доплатною бандероллю до вищих інстанцій з відповідним коментарем. Тов. Марчучка вигнали, а догану з Петра Постригача та його тещі зняли навіть без обговорення.