на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ 99


Ленґдон ступав повільно, з химерним відчуттям, наче його позбавили тілесної оболонки й він пливе крізь якийсь надзвичайно чіткий і реалістичний кошмар. «Що може бути небезпечнішим за чуму?»

Сієнна не сказала ані слова відтоді, як вибралася з катера й кивнула Ленґдону йти за нею геть від причалів безлюдною гравійною стежиною, геть від води й натовпу.

Хоча вона вже й не плакала, Ленґдон відчув, що в її душі вирує буря емоцій. Удалині завили сирени, але Сієнна, здавалося, їх не чула. Вона йшла, безтямно втупившись під ноги, немов загіпнотизована ритмічним рипінням гравію під ногами.

— Вони увійшли до маленького парку, і Сієнна повела Ленґдона до густого гаю, де вони могли сховатися від усього світу. На далекому березі над тихими темними приватними будинками, що всипали схил пагорба, блищала старовинна вежа Галата. Звідси світ мав навдивовижу спокійний, умиротворений вигляд, і Ленґдон подумав, що тепер ситуація в підземеллі, напевне, змінилася на цілковито протилежну. Він здогадувався, що Сінскі та спецгрупа вже дізналися, що прибули надто пізно, аби спинити чуму.

А біля нього сиділа Сієнна й вдивлялася в море.

— У мене обмаль часу, Роберте, — сказала вона. — Місцева влада врешті дізнається, куди я поділася. А до того я хочу, щоб ти почув правду. Усю правду.

Ленґдон мовчки кивнув.

Сієнна витерла очі й повернулася на лавці, сівши до нього обличчям.

— Бертран Цобріст… — почала вона, — був моїм першим коханням. І він став моїм наставником.

— Про це мені вже розповіли, — сказав Ленґдон.

Вона ошелешено глянула на нього, але швидко продовжила, наче боячись втратити запал й бажання розповідати:

— Я зустріла його в емоційно вразливому віці, і його ідеї й інтелект заворожили мене. Бертран, як і я, вірив, що наш біологічний вид перебуває на межі занепаду… що нас чекає жахливий кінець і він наближається значно швидше, ніж будь-хто насмілюється про це навіть подумати.

Ленґдон промовчав.

— У дитинстві, — вела далі Сієнна, — мені хотілося врятувати світ. Але мені весь час тільки й казали: «Ти не зможеш його врятувати, тому не жертвуй своїм щастям, намагаючись це зробити». — Вона замовкла, стримуючи сльози, вираз її обличчя був напружений. — А тоді я зустріла Бертрана — прекрасного, талановитого чоловіка, який запевнив мене не лише в тому, що порятунок світу можливий, а й у тому, що рятувати світ — це моральний обов’язок кожного свідомого індивіда. Він увів мене до кола однодумців — людей із приголомшливими здібностями й інтелектом… людей, справді здатних змінити майбутнє. Уперше у своєму житті, Роберте, я відчула себе не самотньою.

Ленґдон лагідно всміхнувся, відчувши у її словах непідробний біль.

У моєму житті траплялися жахливі речі, — продовжила Сієнна, і її голос тремтів дедалі сильніше. — Речі, які мені важко було забути і які заважали жити далі… — Вона відвернулася, нервово провела рукою по лисому черепу, а потім опанувала себе і знову повернулася до нього. — І, можливо, саме тому єдине, що тримає мене на світі, це моя віра в нашу здатність бути кращими, ніж ми є, що ми… спроможні вдатися до конкретних дій та уникнути катастрофічного майбутнього.

— І Бертран також у це вірив?

— Безумовно. Бертран покладав на людство величезні надії. Він був трансгуманістом і вірив у те, що ми живемо на порозі блискучої постгуманістичної доби, доби справжньої трансформації. Він мав інтелект футуролога й очі, що бачили далеко вперед, так далеко, що й уявити важко. Він розумів надзвичайні можливості науки і техніки й вірив, що впродовж кількох майбутніх поколінь наш біологічний вид перетвориться на зовсім інших створінь: генетично посилених, щоби бути здоровішими, розумнішими, дужчими і навіть більш здатними до співчуття. — Сієнна зробила паузу. — Утім, є одна проблема. Він не був упевнений, що людство проіснує достатньо довго як біологічний вид, щоб встигнути зреалізувати цю можливість.

— Через перенаселення… — сказав Ленґдон.

Вона кивнула.

— Через мальтузіанську катастрофу. Бертран часто казав мені, що почувається наче святий Георгій, який убиває хто- нічну потвору.

Ленґдон не зрозумів її.

— Медузу?

— У метафоричному сенсі — так. Медуза і цілий клас хтонічних божеств живуть під землею, бо вони безпосередньо пов’язані з Матір’ю-Землею. В алегоричному сенсі хто- ніки завжди є символами…

— Родючості… — продовжив Ленґдон, приголомшений тим, що не побачив цієї паралелі раніше.

Родючість. Перенаселення.

— Так, символи родючості, — підтвердила Сієнна. — Бертран скористався виразом «хтонічний монстр», бо хотів наголосити на лиховісній загрозі, яка криється в нашій здатності розмножуватися. Він описував надмірне продукування нащадків як потвору, що чигає за обрієм, потвору, яку ми маємо нейтралізувати, перш ніж вона встигне поглинути нас усіх.

«Наша здатність до статевого акту й дітонародження нас і переслідує, — збагнув Ленґдон. — Хтонічний монстр».

— Тому Бертран вирішив із цим монстром воювати… І яким чином?

— Прошу, зрозумій, — настійливо сказала Сієнна, — ці проблеми розв’язати дуже й дуже нелегко. Сортування й відбраковування — це вкрай непроста й марудна праця. Чоловік, який відрізає ногу трирічній дитині, є жахливим злочинцем… але не тоді, коли це лікар, який рятує дитину від гангрени. Інколи єдиним вибором є менше з двох зол. — У її очах знову з’явилися сльози. — Я не сумніваюся, що Бертран мав шляхетну мету… але його методи… — Вона відвернулася, щоб не розплакатись.

— Сієнно, — лагідно прошепотів Ленґдон. — Я хочу все це зрозуміти. Я хочу, щоб ти пояснила мені, що зробив Бертран. Що саме він випустив у світ?

Сієнна знову повернулася до нього, і в її очах блиснув звірячий страх.

— Він випустив вірус, — прошепотіла вона. — Дуже специфічний різновид вірусу.

Ленґдон затамував дихання.

— Розкажи.

Бертран створив дещо, відоме під назвою «векторний вірус». Це вірус, сконструйований таким чином, щоби вводити генетичну інформацію в клітину, на яку він нападає. — Сієнна зробила паузу, даючи Ленґдону можливість усвідомити почуте. — Векторний вірус… не вбиває кліти- ну-господаря, а вмонтовує в неї певну наперед визначену ДНК, фактично змінюючи геном клітини.

Ленґдон мовчав, силячись збагнути сенс почутого. «Цей вірус змінює нашу ДНК?»

— Підступна природа цього вірусу, — продовжувала Сієнна, — полягає в тому, що ніхто з нас не знає, що вже інфікований. Ніхто не хворіє. Цей вірус не дає симптомів, які вказують на те, що ми зазнали генетичних змін.

Ленґдон відчув, як його пульс пришвидшився.

— І які ж зміни він спричинює?

Сієнна на мить заплющила очі.

— Роберте, — прошепотіла вона, — щойно цей вірус вивільнився з мішка в лагуну резервуара, як почалася ланцюгова реакція. Кожен, хто спускався до печери і вдихнув її повітря, був інфікований. Ці люди стали носіями вірусів… неумисними співучасниками, які переносили вірус на інших людей, сприяючи поширенню захворювання в геометричній прогресії, і це захворювання вже пронеслося земною кулею зі швидкістю лісової пожежі. Вірус уже охопив усе населення світу. Тебе, мене… кожного.

Ленґдон підвівся з лави і знервовано заходив перед Сієнною.

— І що ж він зробить з нами? — повторив професор своє запитання.

Сієнна довго мовчала.

— Цей вірус має здатність робити людське тіло безплідним… — Сієнна нервово завовтузилася на лаві. — Бертран створив чуму, що призводить до стерильності.

Її слова справили на Ленґдона приголомшливий ефект. «Вірус, який робить нас безплідними?» Він знав, що існують віруси, які призводять до безпліддя, але надзвичайно заразний, поширюваний через повітря збудник, що досягає такого ефекту через генетичні зміни, які здійснює в нашому організмі… Це було чимось потойбічним, чимось на кшталт Орвеллової антиутопії.

— Бертран часто ділився зі мною своїми міркуваннями про такий вірус, — тихо сказала Сієнна, — але я й подумати не могла, що він спробує створити його… ба більше, що ця спроба виявиться вдалою. Коли я отримала від нього листа й дізналася, що він накоїв, я була шокована. Я відчайдушно намагалася знайти його, щоб умовити знищити свій винахід. Але спізнилася.

— Стривай, — перервав її Ленґдон, до якого нарешті повернувся дар мови. — Якщо вірус зробить кожну людину на Землі безплідною, то нових поколінь уже не буде і рід людський почне вимирати… причому негайно.

— Правильно, — погодилася Сієнна тоненьким тремтячим голосочком. — Але вимирання не було метою Бертра- на — навпаки; саме тому він і створив вірус, який активізується безладно й навмання. Навіть попри те, що його «Інферно» проникнув до кожної ДНК людини й передаватиметься тепер від покоління до покоління, він «оживатиме» лише в певного відсотка людей. Іншими словами, тепер цей вірус носить кожен житель Землі, однак він призведе до стерильності лише серед частини населення, вибраної навмання.

— І якої ж… частини? — почув сам себе Ленґдон наче збоку, не вірячи навіть, що ставить таке запитання.

— Як ти вже знаєш, Бертран був зациклений на Чорній Смерті — чумі, яка без розбору винищила третину населення Європи. Він вірив, що Природа сама знає, як себе очищати. Коли Бертран зробив розрахунки стосовно безпліддя, то з ентузіазмом виявив, що рівень смертності від чуми один до трьох є начебто саме таким коефіцієнтом, що забезпечує початок відбраковування людського населення з контрольованою швидкістю.

«Який жах», — подумав Ленґдон.

— Чорна чума «прорідила стадо» й проклала шлях до Ренесансу, — сказала вона, — а Бертран створив свій «Інфер- но» — сучасний каталізатор глобального оновлення: це така собі трансгуманістична чорна чума; з тією різницею, що інфіковані не вмирають, а стають безплідними. Якщо припустити, що створений Бертраном вірус «прижився», то третина світового населення вже є стерильною… і залишиться стерильною назавжди. Ефект буде приблизно той самий, що й у рецесивного гена… який передається всім нащадкам, однак проявляється лише в небагатьох.

Сієнна говорила, а руки в неї тремтіли.

— У своєму листі Бертран гордо заявляв, що вважає «Ін- ферно» вельми елегантним і вкрай гуманним способом вирішення проблеми перенаселення. — Її очі знов заступили сльози, та вона швидко змахнула їх. — Порівняно з лихою згубністю чуми, з її вірулентністю — так, його підхід справді можна вважати умовно гуманним. Шпиталі не повнитимуться хворими й умирущими, на вулицях міст і сіл не буде гниючих трупів, люди, що вижили, не оплакуватимуть загиблих родичів. Просто люди припинять народжувати дітей. Тоді на нашій планеті почнеться стабільне зниження народжуваності, допоки крива зростання населення не перевернеться донизу й загальна кількість людей на Землі не зменшиться. — Сієнна на мить замовкла. — Результат буде набагато потужнішим, ніж у чуми, яка лише ненадовго скоротила нашу кількість, створивши тимчасову западину в графіку зростання народонаселення. А Бертран своїм «Ін- ферно» забезпечив довгостроковий засіб для вирішення цієї проблеми… трансгуманістичний спосіб її вирішення. Він був інженером-генетиком. І тому розв’язав завдання докорінно, на базовому рівні.

— Та це ж генетичний тероризм… — прошепотів Ленґдон. — Він змінює те, ким ми є, ким ми завжди були на фундаментальному рівні.

— Бертран дивився на це інакше. Він мріяв про те, щоб усунути цю фатальну ваду в еволюції людства… а саме те, що наш вид є надто плодючим. Ми є організмами, котрі, попри незрівнянний інтелект, схоже, нездатні контролювати свою кількість. І ніякі контрацепція, освіта чи державне стимулювання обмеження народжуваності тут не допоможуть. Хочемо ми чи ні, а люди й далі народжують дітей. Чи знаєш ти, що американське міністерство охорони здоров’я нещодавно заявило, що близько половини вагітностей у Сполучених Штатах є незапланованими? А в країнах третього світу ця цифра сягає сімдесяти відсотків!

Ленґдон уже бачив цю статистику раніше, однак тепер потроху розумів, що насправді означають ці цифри і які їх наслідки. Як біологічний вид людство схоже на кроликів, висаджених на один з островів Тихого океану, які неконт- рольовано розплодилися і знищили екосистему, а насамкінець вимерли самі.

«Бертран Цобріст «переконструював» наш вид… намагаючись врятувати нас… він перетворив нас на менш плодючу популяцію».

Ленґдон увібрав повні легені повітря й увіп’явся поглядом у Босфор, раптом відчувши, що під ногами в нього немає твердого ґрунту — як в отих човнів, що пливли вдалині. А тим часом сирени біля причалів завивали дедалі голосніше, і Ленґдон збагнув, що часу залишилося обмаль.

Але найжахливішим, — продовжила Сієнна, — є навіть не те, що «Інферно» призводить до стерильності, а те, що він є навмисне створеним саме для цього. Поширюваний через повітря векторний вірус — це гігантський стрибок на багато років уперед. Бертран зненацька витягнув нас із темного середньовіччя генної інженерії й вкинув у майбутнє. Він перервав еволюційний процес і дав людству змогу змінитися рішучо й назавжди. Скриньку Пандори відчинили, і замкнути її не вдасться. Бертран винайшов інструмент для модифікації людської раси, і якщо цей інструмент потрапить до лихих рук, тоді нам залишиться покладатися виключно на милість Господню. Ця технологія ніколи не мала бути створена. Щойно я прочитала лист Бертрана, де він пояснив, яким чином досяг своєї мети, я його спалила. А потім поклялася собі знайти той вірус і знищити його, щоб і сліду не лишилося.

— Не розумію, — мовив Ленґдон голосом, у якому забринів гнів. — Якщо ти збиралася знищити вірус, то чому ж не допомагала доктору Сінскі та ВООЗ? Ти мала зв’язатися з кимось із міністерства охорони здоров’я — та хоч би з ким-небудь!

— Жартуєш? У жодному разі не можна допустити, щоб ця технологія потрапила до рук державних установ! Подумай лишень, Роберте. Упродовж усієї історії людства кожну новітню технологію, яку відкривала наука, було обернено на зброю — від звичайного вогню до ядерної енергії, — і майже завжди за цим стояли могутні державні установи. Як ти гадаєш, звідки береться біологічна зброя? А береться вона з досліджень, здійснюваних у таких місцях, як ВООЗ та міністерство охорони здоров’я. І технологія Бертрана — пандемічний вірус із генетичним вектором — є найпотужнішою зброєю з коли-небудь винайдених. Вона здатна прокласти дорогу до таких жахіть, які ми навіть уявити не можемо, включно з біологічною зброєю цілеспрямованої дії. Лишень уяви собі збудник, який вражає тільки тих людей, чий генетичний код має певні етнічні маркери! Це може призвести до широкомасштабних етнічних чисток на генетичному рівні!

— Я розумію твою тривогу, Сієнно, але виходить, що цю технологію можна буде використовувати й з доброю метою, хіба ж ні? Хіба ж це відкриття не подарунок небесний для медицини? Наприклад, новий спосіб щеплення у світовому масштабі?

Може, й так, але, на жаль, я переконалася, що від людей, наділених владою, можна очікувати лише найгіршого.

Ленґдон почув, як удалині завищали турбіни гелікоптера, і шум його лопатей розпанахав повітря. Вдивившись крізь крони дерев у напрямку Базару спецій, він побачив, як вогні повітряної машини блимнули над схилом пагорба й помчали до причалу.

Сієнна напружено завмерла.

— Мені треба йти, — сказала вона, піднімаючись і дивлячись на захід у напрямку моста Ататюрка. — Сподіваюся, мені вдасться перейти місток пішки, а звідти я вже зможу добратися до…

— Нікуди ти не підеш, Сієнно, — твердо заперечив Ленґдон.

— Роберте, я повернулася лише тому, що знала: я маю тобі дещо пояснити. Тепер ти маєш ці пояснення.

— Ні, Сієнно, — відказав Ленґдон. — Ти повернулася тому, що тікала все своє життя, допоки нарешті не збагнула, що тікати вже не в змозі.

Сієнна похнюпилася.

— А що мені робити? — спитала вона, дивлячись, як гелікоптер кружляє над водою. — Вони запроторять мене до в’язниці, тільки-но спіймають.

— Ти не зробила нічого лихого, Сієнно. Це ж не ти створила вірус… і не ти вивільнила його.

— Так, але я зробила чимало, щоб завадити ВООЗ знайти його. Навіть якщо я не опинюсь у турецькій тюрмі, мені доведеться постати перед якимось міжнародним трибуналом за звинуваченням у біологічному тероризмі.

Гуркіт гелікоптера став гучнішим, і Ленґдон глянув на далекі причали. Машина зависла на місці і, збурюючи воду лопатями, обмацувала прожектором пришвартовані човни.

Ленґдон побачив, що Сієнна кинеться навтьоки будь- якої миті.

Послухай мене, будь ласка, — сказав він, пом’якшивши тон. — Знаю, тобі довелося багато пережити, знаю, що ти налякана, але мусиш мислити глибше й ширше. Бертран створив цей вірус. А ти намагалася його зупинити.

— Але ж мені не вдалося.

— Так, і тепер представникам наукових і медичних кіл доведеться потрудитися, щоб дослідити цей вірус у повному обсязі. Можливо, є якийсь спосіб нейтралізувати його… або хоча б розпочати роботи в цьому напрямку. — Пронизливий погляд Ленґдона всвердлився в неї. — Сієнно, світ має знати те, що знаєш ти. Тому ти не можеш ось так зникнути.

Тендітні плечі Сієнни знову здригнулися, немов із неї ось-ось мали вирватися потоки печалі й розпачу.

— Роберте… я не знаю, що мені робити. Поглянь на мене. — Вона провела долонею по лисій голові. — Я перетворилася на потвору. Як я можу…

Ленґдон ступив крок уперед і огорнув її руками. Він при- тис Сієнну до грудей, відчув, як тремтить її тіло, відчув її крихкість. І тихо прошепотів їй на вухо:

— Сієнно, я знаю, тобі хочеться втекти, але я не дозволю. Рано чи пізно тобі доведеться повірити — хоча б комусь.

— Але я не можу… — хлипала вона. — Я навіть не знаю, як це робиться.

Ленґдон пригорнув її до себе ще міцніше.

— А ти почни з малого. Наважся на перший маленький крок — повір мені.



Розділ 98 | Інферно | Розділ 100