127
Образи довкола нього розпливалися; то з’являлися, то зникали. Картина перед очима поступово чіткішала. Ноги боліли, а в тілі було таке відчуття, наче по ньому проїхалась вантажівка. Він лежав на землі на боці. Щось різко смерділо, наче жовч. Ден і чувся монотонний плескіт води, але він уже не заколисував. До Ленґдона долинали й інші звуки: десь недалеко хтось розмовляв Він побачив невиразні білі постаті. Чому всі одягнені в біле? Лемі дон вирішив, що він або на небесах, або в божевільні.
— Блювота припинилась, — сказав італійською чоловічий голос. — Переверніть його. — Голос звучав твердо і професійно.
Ленґдон відчув, як чиїсь руки повільно перекочують його на спину. У голові паморочилось. Він спробував сісти, але ті самі руки м’яко вклали його назад. Тіло не опиралося. Ленґдон відчув, як хтось риється в його кишенях і все звідти витягує.
А тоді він знову знепритомнів.
Доктор Джакобус не був набожною людиною; медицина вже давно відучила його вірити в надприродні сили. Однак сьогоднішні події у Ватикані стали для його раціонального розуму серйозним випробуванням. А тепер ще й люди падають з неба?!
Доктор Джакобус помацав пульс чоловіка, якого вони щойно витягнули з Тібру, і вирішив, що тут не обійшлося без втручання Господа. Від удару об воду бідолашний утратив свідомість, і якби цієї миті доктор Джакобус і його помічники не стояли на березі й не спостерігали за небесною виставою, то він неодмінно потонув би, ніким не помічений.
— Е Americano, — сказала медсестра, оглядаючи вміст портмоне.
Американець? Римляни часто жартували, що американців у Римі розвелося стільки, що саме час проголосити гамбургери офіційною італійською стравою. Але щоб американці падали з неба? Джакобус посвітив спеціальним ліхтариком чоловікові в очі, перевіряючи реакцію зіниць на світло.
— Сер? Ви мене чуєте? Ви знаєте, де ви?
Чоловік знову знепритомнів. Джакобус не здивувався. Після того, як він зробив йому штучне дихання, той виблював чимало води.
— Si chiama Robert Langdon, — сказала медсестра, читаючи, що написано у водійському посвідченні.
Усі, хто стояв на березі, заніміли з подиву.
— Не може бути! — вигукнув нарешті Джакобус. Роберт Ленґдон — це той чоловік, якого показували по телебаченню, американський професор, що допомагав Ватикану. Джакобус бачив містера Ленґдона лише кілька хвилин тому — той сів у гелікоптер на майдані Святого Петра і злетів у небо. Джакобус та інші вибігли на берег, щоб подивитись, як вибухне антиматерія. Такої велетенської вогняної сфери вони ще зроду не бачили. Як це може бути той самий чоловік?!
— Це він! — вигукнула медсестра, відкинувши чоловікові з обличчя мокре волосся. — Крім того, я впізнаю його твідовий піджак!
Раптом біля дверей лікарні хтось несамовито закричав. Це була одна з пацієнток. Вона бурхливо раділа — підняла до неба радіоприймач і голосно славила Господа. Здається, камерарій Вентреска якимось дивовижним чином з’явився на даху собору Святого Петра.
Доктор Джакобус твердо вирішив, що як тільки його зміна о восьмій ранку закінчиться, він відразу піде до церкви.
Світло в Ленґдона над головою тепер було яскравіше і якесь чистіше. Він лежав на оглядовому столі. У повітрі різко пахло ліками. Хтось щойно зробив йому укол. Одяг з нього зняли.
Це явно не цигани, промайнуло в його напівпритомному мозку. Може, прибульці? Він чув такі історії. На щастя, ці істоти не за подіють йому лиха. Усе, що їм потрібно, це його…
— Нізащо!’— Ленґдон різко сів, широко розплющивши очі.
— Attento! — закричала одна з істот, намагаючись знову вкласти його на стіл. На бейджику в істоти було написано «Доктор Джакобус». Вона дивовижно скидалася на людину.
— Я… думав… — пробурмотів Ленґдон.
— Спокійно, містере Ленґдон. Ви в лікарні.
Туман поволі розсіювався. Ленґдон відчув неймовірне полем шення. Він ненавидів лікарні, але це все ж краще, ніж прибулі.ці. що полюють на твої статеві органи.
— Мене звуть доктор Джакобус, — відрекомендувався чолоиік Він розповів Ленґдонові, що відбулося. — Вам неймовірно ію щастило, що ви врятувались.
Ленґдон аж ніяк не відчував, що йому пощастило. Він намагався скласти докупи уривки спогадів… гелікоптер… камерарій. У нього все боліло. Лікар дав йому води, і він прополоскав рот. На долоні була нова пов’язка.
— Де мій одяг? — запитав Ленґдон. На ньому був якийсь паперовий халат.
Одна з медсестер показала на купу мокрого твіду й хакі.
— Ваш одяг був наскрізь мокрий і пристав до тіла. Нам довелося його розрізати, щоб зняти з вас.
Ленґдон подивився на пошматований твідовий піджак і спохмурнів.
— У вас у кишені була якась серветка, — сказала медсестра.
І тут Ленґдрн побачив рештки папірусу, що поприставали до підкладки його піджака. Аркуш з Галілеєвої «Діаграми»! Останній примірник на землі щойно розчинився у воді. Ленґдон був надто приголомшений, щоб якось реагувати. Він тільки мовчки дивився.
— Ваші особисті речі ми врятували. — Медсестра взяла зі стола пластикову коробку. — Портмоне, відеокамеру і ручку. Камеру я сушила, як могла.
— У мене немає ніякої камери.
Медсестра наморщила чоло і простягнула йому коробку з його речами. Ленґдон побачив біля портмоне і ручки мініатюрну відеокамеру «Sony RUVI». І раптом він згадав. Камеру вручив йому Колер, попросивши передати журналістам.
— Ми знайшли її у вас в кишені. Хоч, думаю, вам усе одно доведеться купити нову. — Медсестра відкрила дводюймовий екран. — Екран тріснув. — Обличчя її просвітліло. — Але звук іще є. Ледь чутний. — Вона піднесла прилад до вуха. — Якийсь сюжет повторюється знову й знову. — Вона знову прислухалась. — Здається, двоє чоловіків продцось сперечаються. — Вона простягнула камеру Ленґдонові.
Спантеличений, Ленґдон узяв камеру і підніс до вуха. Голоси були скрипучі, металічні, але слова можна було зрозуміти. Один голос звучав ближче. Другий долинав наче здалеку. Ленґдон відразу впізнав обидва.
Сидячи на хірургічному столі в паперовому халаті, Ленґдон з величезним подивом слухав розмову. Він не бачив того, що при ній відбувалося, але, дослухавши все до кінця, подякував долі за те, що позбавила його цього видовища.
О Боже!
Коли запис знову пішов спочатку, Ленґдон опустив камеру і кілька секунд сидів мовчки, приголомшений. Антиматерія… гелікоптер… Його розум нарешті запрацював.
Але це означає…
Його знову занудило. Несамовитий з люті, він зіскочив зі столу. Ноги в нього тремтіли.
— Містере Ленґдон! — спробував зупинити його лікар.
— Мені потрібний одяг, — рішуче заявив Ленґдон, відчувши на спині протяг. «Халат», що був на ньому, мав тільки перед.
— Але вам треба відпочити.
— Я йду звідси. Уже. І мені потрібний одяг.
— Але, сер, ви…
— Негайно!
Усі збентежено перезирнулися.
— У нас немає одягу, — нарешті сказав доктор Джакобус. — Можливо, завтра хтось із друзів вам щось принесе.
Ленґдон глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтись, і подивився лікарю в очі.
— Докторе Джакобус, я зараз же звідси йду. Мені потрібний одяг. Я йду у Ватикан. У Ватикан не пускають з голим задом. Я чітко висловився?
Доктор Джакобус нервово ковтнув.
— Дайте йому щось одягнути.
Коли Ленґдон, кульгаючи, виходив з лікарні Тіберіна, то почувай ся бойскаутом-переростком. На ньому був синій комбінезон мс дика «швидкої допомоги» з «блискавкою» знизу догори і безліччю нашивок, які, очевидно, засвідчували його численні досягнення.
Огрядна жіночка, що його супроводжувала, мала на собі точнісінько такий комбінезон. Лікар запевнив Ленґдона, що'вона доправить його до Ватикану за рекордний час.
— Molto traffico, — сказав Ленґдон, нагадуючи супутниці, що всі вулиці довкола Ватикану забиті автомобілями й людьми.
Жінку це, схоже, не збентежило. Вона гордо показала на одну зі своїх нашивок.
— Sono conducente di ambulanza.
— Ambulanza? — Усе зрозуміло. Зрештою, чому б не проїхати-ся в кареті «швидкої»?
Жінка повела його за ріг лікарні. На бетонному майданчику, спорудженому над водою, стояв їхній транспорт. Коли Ленґдон те побачив, у нього мало не зупинилося серце. Це був старий військовий гелікоптер. На корпусі було написано Aerombulanza.
Він похнюпився.
— Летіти до Ватикану. Дуже швидко, — усміхнулася жінка.