Вийшовши з ліфта, я не побачив у фойє школярів, натомість там була пара випускників ДКСШ. Майк Косло і Боббі Джилл Оллнат сиділи на твердих пластикових стільцях, тримаючи в себе на колінах нечитані журнали. Майк підскочив і потис мені руку. Від Боббі Джилл я отримав сердечні, міцні обійми.

— Дуже в неї погано? — спитала вона. — Я маю на увазі… — вона потерла пучками власний, тепер ледь помітний шрам. — …можна там виправити?

— Я не знаю.

— Ви балакали з доктором Еллертоном? — запитав Майк. Еллертон, на загальну думку, кращий спеціаліст з пластичної хірургії в Центральному Техасі, був тим лікарем, котрий сотворив магію з обличчям Боббі Джилл.

— Він сьогодні в шпиталі, робить обходи. Дік, міз Еллі і я домовилися про зустріч з ним за… — я поглянув собі на годинник, — двадцять хвилин. Ви до нас приєднаєтеся?

— Залюбки, — сказала Боббі Джилл. — Я просто знаю, що він зможе їй усе виправити. Він геній.

— Ходімо тоді. Подивимося, що зможе зробити геній.

Майк, мабуть, прочитав щось з мого обличчя, бо стиснув мою руку й промовив:

— Можливо, не все так погано, як вам здається, містере Е.