І це ще не був кінець.

Керуючись ледь не магією, знайшли шлях поміж плямами, грудками та смугами крему і вийшли на середину сцени Еллен і Дік. Нікому й помріятись не могло, щоби хтось жбурнув кремовим тортом у когось з них.

Дік звів руки вгору, просячи тиші, а потім Еллен Докерті зробила крок вперед і заговорила чистим вчительським голосом, котрий легко понісся понад стишеним гомоном і задавленими смішками.

— Леді і джентльмени, сьогоднішню виставу «Джоді Джемборі» буде повторено ще тричі.

Це викликало нову хвилю оплесків.

— Це бенефісні вистави, — продовжила Еллі, коли завмерли аплодисменти, — і мені приємно, так, мені дуже приємно повідомити вам, для кого накопичуватимуться збори з цих бенефісів. Минулої осені ми втратили одного з наших дорогих учнів, і всі ми тужили за покійним Вінсом Нолзом, котрий відійшов надто, надто, надто рано.

Тепер вже аудиторія застигла в мертвій тиші.

— Дівчина, яку ви всі знаєте, одна з провідних зірочок у нашому учнівському середовищі, отримала в тій аварії жорстокий шрам. Містер Емберсон і міс Дангіл домовилися про операцію з реконструктивної хірургії обличчя для Роберти Джилліан Оллнат у червні, в Далласі. Родині Оллнат це не буде нічого коштувати; містер Сильвестер, котрий взяв на себе функції бухгалтера «Джоді Джемборі», сказав мені, що співучні Боббі Джилл — і наше місто — запевняють, що за операцію буде заплачено у повному обсязі.

Звисла мить тиші, поки публіка переварювала почуте, а потім всі підхопилися. Аплодисменти котилися літнім громом. Я побачив саму Боббі Джилл в задніх рядах. Вона ридала, затуливши руками собі обличчя. Її обнімали її батьки.

Один вечір в маленькому містечку, одному з тих містечок віддалік головного шляху, про котрі ніхто особливо не думає, окрім тих людей, котрі там живуть. І це нормально, бо вони самі про себе думають і дбають. Я дивився на Боббі Джилл, як вона ридає собі в долоні. Я дивився на Сейді. У неї залип крем у волоссі. Вона посміхалась. І я теж. Вона показала мені губами: «Я кохаю тебе, Джордже». Я артикулював їй у відповідь: «Я кохаю тебе теж». Того вечора я кохав їх усіх і себе за те, що живу з ними. Ніколи я не почувався таким живим і таким щасливим від того, що я живий. Дійсно, як я міг все це покинути?

Нарив зірвало через два тижні.