4

Одного дня навесні 1959 року (у Флориді буває весна; місцеві мені казали, що іноді вона триває цілий тиждень) я відкрив поштову скриньку і побачив картку-повідомлення з публічної бібліотеки Нокомису. Я перед тим записався в чергу на новий роман Бада Шульберга «Розчарований»^[312], і той якраз з’явився. Стрибнувши до свого «Санлайнера» — найкращий автомобіль для місцини, яка пізніше стане відомою, як Сонячне Узбережжя, — я поїхав по книгу.

Виходячи з бібліотеки, я помітив на дошці оголошень у фойє новий плакатик. Його важко було не помітити; на яскраво-блакитному фоні було намальовано чоловічка, котрий дивиться на величезний термометр, що показує десять градусів нижче нуля^[313]. ПРОБЛЕМИ З РІВНЕМ ОСВІТИ? — запитував плакат. УНІТАРНИЙ КОЛЕДЖ В ОКЛАХОМІ НАДАЄ ВАМ МОЖЛИВІСТЬ ОТРИМАТИ ДИПЛОМ ПОШТОЮ! ПОДРОБИЦІ ПРИ ЛИСТУВАННІ!

Унітарний коледж в Оклахомі… у цім відчувалося щось слизькіше за макрель, але оголошення підказало мені ідею. Насамперед завдяки моїй нудьзі. Освальд все ще служить у морській піхоті, звідки його демобілізують лише у вересні, та й тоді він вирушить до Росії. Першим його жестом буде спроба відмовитись від американського громадянства. Йому це не вдасться, але після демонстративної — і, ймовірно, фальшивої — спроби самогубства в одному з московських готелів, росіяни дозволять йому залишитися в їхній країні. «На випробувальний термін», так би мовити. Там він пробуде тридцять місяців чи близько того, працюватиме на радіозаводі в Мінську. І на одній вечірці зустріне дівчину на ім’я Марина Прусакова. «Червона сукня, білі балетки, — написав Ел у своєму зошиті. — Гарненька. Одягнена для танців».

Браво йому, але мені що робити тим часом? Унітарний коледж пропонував хоч якесь заняття. Я написав туди, питаючись про подробиці, і отримав негайну відповідь. Їхній каталог пропонував неймовірно багатющий набір різноманітних сертифікатів. Чудесно було дізнатися, що за триста доларів (готівкою або переказом) я можу отримати диплом бакалавра з англійської мови й літератури. Все, що мені належало зробити, це здати тест, який складався з п’ятдесяти питань з варіантами відповідей.

Я послав заявку і переказав гроші, подумки поцілувавши на вічне прощання мої три сотні. За два тижні я отримав від Унітарного коледжу тоненький конверт із манільського паперу. Всередині містилося два розпливчасто надрукованих на мімеографі аркуші паперу. Питання були пречудові. Ось два моїх улюблених.

Насолодившись досхочу цим пречудовим тестом, я заповнив відповідні квадратики (раз у раз вигукуючи: «Та ви з мене точно дуркуєте!») і відіслав його в Енід, штат Оклахома^[315]. Відповідною карткою мене привітали зі здачею екзамену. Після сплати додаткових п’ятдесяти доларів «адміністративного внеску» я отримав повідомлення, що мені пришлють диплом. Так мене поінформували, і чудо — так воно й відбулося. Сам диплом мав набагато кращий вигляд, аніж ті тести, особливо вражала золота печатка на ньому. Коли я подав цей диплом представникові шкільної ради округу Сарасота, той достойник прийняв його без жодних питань і вніс моє ім’я до списку кандидатів на підміну.

Отак я знову став учителем і щотижня впродовж 1959–1960 академічного року мав один-два робочих дні. Гарно було повернутися до справи. Мені подобалися учні — хлопці з пласкими стрижками, дівчата з волоссям, зав’язаним у хвостики і в пудельних спідницях до середини литок, — хоча боляче було усвідомлювати, що в різних класних кімнатах я бачу обличчя лише і тільки ванільних відтінків^[316]. Та робота на підміні фактично знову репрезентувала базове підґрунтя моєї особистості: хоч мені й подобається писати і я для себе відкрив, що в мене це виходить добре, але найбільше я люблю все ж таки навчати. Ця справа виповнювала мене чимсь таким, чого я не можу пояснити. Аби навіть захотів. Пояснення — це така дешева поезія.

Найкращий день в моїй роботі підмінником трапився в середній школі Західної Сарасоти після того, як я переповів класу основний сюжет «Ловця в житі»^[317] (книжки, котрої, звісно, не дозволено було тримати в шкільний бібліотеці і котру конфіскували б, якби хтось з учнів приніс її в тії священні зали), а тоді заохотив їх обговорити головні претензії Голдена Колфілда: що школа, дорослі і загалом американське життя є суцільним лицемірством. Діти розпочали потихеньку, проте на той час коли продзвенів дзвінок, всі уже намагалися говорити одночасно, а з півдесятка найзапекліших, ризикуючи запізнитися на наступний урок, викладали свої підсумкові думки про те, що вони вважають неправильним у тому суспільстві, де зараз живуть, і в тому майбутньому, яке планують для них їхні батьки. Палаючі очі, розжарені від збудження щоки. Я не сумнівався, що в довколишніх книгарнях спалахне попит на певну невеличку книжечку в м’якій червоній обкладинці. Останнім залишився м’язистий парубок у футбольному светрі. Виглядом він мені нагадав Муса Мейсона з коміксів Арчі^[318].

— Я так хо’ів би, аби ви були у нас у’есь час, містере Емберсон, — промовив він з м’яким південним акцентом. — Мені до душі ви найбі’ше.

Я виявився йому не просто до душі, а найбільше. Ніщо не зрівняється з цим, як почути таке від сімнадцятирічного хлопця, у котрого вигляд був, ніби він оце вперше прокинувся за всю свою учнівську кар’єру.

Пізніше того ж місяця мене викликав до свого кабінету директор, де, запропонувавши мені ко’а-колу, він почав з якихось люб’язностей, а потім спитав: «Синку, ти бунтар?» Я запевнив його, що ні, сказав що я голосував за Айка^[319]. Його це, здавалося, задовольнило, але він порадив мені в майбутньому триматися «ухваленого загалом списку літератури для читання». Змінюються і зачіски, і довжина спідниць, і сленг, але шкільні адміністратори? Ніколи.