ЕКЗОРЦИЗМ, АБО ВИГНАННЯ ЗЛИХ ДУХІВ

Настоятель храму Івана Богослова має два роки стажу церковної служби. До того він був майором російської армії, воював у гарячих точках, але, щоб переїхати на Батьківщину, змушений був звільнитися у запас.

Втім, до переїзду в рідні краї відставний майор ще встиг закінчити біблійні курси у місті Курську, а водночас і астрологічну школу Павла Глоби. В Україні пройшов адаптацію на богословських двомісячних курсах у Таращі, після чого його висвятили на свяще ника.

А коли став настоятелем храму Івана Богослова в селі Гостра Могила, то й почалися дива… Сонячний червневий день. На подвір’ї церкви зібрався натовп.

Якась розпатлана жінка труситься в лихоманці, її квітчаста хустка з’їхала на потилицю. Вона три мається за руку священика, але таке враження, що вхопилася за електричний дріт. Жінка з усіх сил репе тує, а тоді падає на коліна і починає гавкати. «Бісну вата», — прокочується натовпом спершу шепіт, а відтак чути дитячий плач, крики і стогін…

Похмурий осінній ранок. Стара дерев’яна церква піднята над землею, бо стоїть на дубових палях, як ото комора для збіжжя. Власне, ще донедавна тут і справді була колгоспна комора. На воротях в око відразу впадає оголошення: «ОЗДОРОВЧИЙ МОЛЕБЕНЬ ПРОВАДИТЬСЯ ЩОВІВТОРКА І П'ЯТНИЦІ ОКРІМ ДВУНАДЕСЯТИХ СВЯТ. ПОЧАТОК О ДЕВ'ЯТІЙ ГОДИНІ».

Молебень цього разу відбувається в церкві. Перед аналоєм стоять кілька молодиць і троє чоловіків зі свічками в руках. Підходять ще дві припізнілі жіночки й один хлопчина. Із за царських воріт виходить отець Серафим і раптом каже:

— Дівчата! Хто розбив носа — хай вийде з храму.

Жінки розгублено дивляться одна на одну, а тим часом отець Серафим кидає суворий погляд на одну з тих, що припізнилися:

— Я до вас звертаюся.

Якийсь час жінка спантеличено і благально дивить ся на отця Серафима, потім задкує до виходу…

Я прикрила журналом своє символічне бікіні й спитала в Іванька:

— Як це… розбила носа?..

— Як як! — здивувався карлик з моєї невторопности, хоч видно було, що його потішило це запитання. — Мастурбація, ось як!

— Що-о-о?

— Чи ця… Як вона… — Іванько втупився в журнал, що лежав на моїх стегнах, наче бачив крізь нього, і його рухливі попелясті очі, мов жорна, закрутилися то в один бік, то в другий. — О, згадав! Менструація! Юшить, як з носа…

— Фу-у-у! — Іванько все знає. Ще більше за попа!

— Он як, — сказала я і знов узялася читати.

Отець Серафим наказує полишити храм і молоди кові.

— Чому? — дивується той.

— Бо нехрещений! — пояснює ясновидець, і хлопець покірно виходить.

Тільки тоді розпочинається оздоровчий молебень.

Отець Серафим заходить за царські ворота й читає молитву, а тут, перед аналоєм, починає діятися щось незбагненне. Одна жіночка, плямкаючи губами, ніяково всміхається, друга дріботить ногами, третя б’є себе кулаками в живіт. Молодий, але вже сивий чоловік вириває на собі жмут волосся…

Потім священик підходить до кожного з них, тримає руку над головою, щось невиразно шепоче і дмухає в обличчя. Кожній жінці він ще й кладе свої руки на талію. Після цього одна молодиця впала навколішки і стала щось збирати на підлозі, хоч там нічого не було.

Уже надворі вона розповіла, що їй було пороблено на сливах, — сусідка відьма, пошептавши на сливи, при гостила ними нещасну.

— А я мекала, — зізнається ще одна жінка з козиня чим виразом на обличчі. — Мені на козах пороблено.

Невісточка моя дорога вистригала вовну на козі, а тоді бачу — хрест вистрижено на грудях у моєї Маньки. Ну, це вже, людоньки добрі, на смерть мені пороблено. Я б і не знала, що то невістка виною, та як прийшла до отця Серафима, то її голосом заговорила.

Однак були тут і такі, з кого слова не витягнеш. Про оту мовчазну жінку, що молотила себе по животі, розповіла старенька бабуся:

— Та хіба ж ви не чули, що вона оце зовсім недавнечко народила чорта?

— Чорта? Якого?

— З ріжками й ратичками, якого ж іще! Тільки дуже манюнього. Бісеня, слава Богу, народилося мертвим, і його спалили. А це вона знов завагітніла…

Я відчула легке збудження. Чи то від прочитаного, чи від жадібних поглядів Іванька, який уже заховався за кущами руж, але, певна річ, не зводив з мене очей.

Далі отець Серафим сам охоче пояснював, як він лікує людей, одержимих злими духами.

— Я роблю це лише молитвами і накладанням рук.

Нічого тут забороненого чи богохульного немає. Це не мої молитви, а требник Петра Могили, зокрема його молебень «Об ізгнанії нечистого духа», написаний ще 1648 року. Однак ніхто з теперішніх священиків його

не читає, бо вони бояться. Бояться викликати потой бічні сили… Ви не вірите в потойбічні сили? Тоді ви не вірите і в Бога. Бо якщо є Бог, тоді є і диявол. Якщо є добро, то виходить, що є і зло.

Тепер щодо рук. Якось я сидів, тримаючи долоні одна до одної, і раптом відчув, що вони відштовхуються.

Так, ніби між ними є невидима пружина і, щоб стулити долоні, потрібно цю пружину стиснути. Отак я й зрозумів, що володію якоюсь особливою силою…

Я лише посміялася над одкровеннями отця Серафима, бо й гадки не мала, що мине якийсь час — і я на собі відчую цю «особливу силу». А тоді я солодко потягнулася в шезлонґу й запитала в Іванька: — І ти віриш в оці байки?

Він сплів свої довгі пальці, звивисті й загнуті трохи назад, і підпустив очі під лоба. При цьому був схожий на Гомера, якого скульптор зобразив чомусь сліпим.

— Вірю.

— Чому?

— Бо Іванько й сам чорт, — сказав він і перевальцем пішов до річки, швидко перебираючи вигнутими в колесо ногами.

Мені раптом стало його жаль. Навіть майнула легко важна думка, що я змогла б йому дозволити значно більше, ніж він собі уявляє. Втім, цілком можливо, що саме це він якраз уявляв дуже часто.