Якби він знав, як гірка доля зведе Біма і Кудлатку, якби він знав, коли й де вони зустрінуться, не йшов би він тепер так спокійно. Але майбутнє невідоме й людині.

...Третє літо минуло. Гарне для Біма літо, непогане й для Івана Івановича. Якось уночі хазяїн зачинив вікно й сказав:

Морозець, Бімко, перший морозець.

Бім не зрозумів. Він устав, тицьнувся в темряві носом у коліно Івана Івановича, чим і сказав: «Не розумію».

Іван Іванович добре знав собачу мову — мову очей і рухів. Він увімкнув світло й спитав:

Не розумієш, дурнику? — Потім витлумачив:—На вальдшнепів завтра. Вальдшнеп!

О, це слово Бім знав! Він підстрибнув і лизнув-таки друга в підборіддя.

На полювання завтра, на полювання, Біме!

Куди там! Бім завертівся, закружляв дзигою, хапаючи власного хвоста, звискнув, потім сів і вп'явся очима в обличчя Івана Івановича, подригуючи очесами передніх лап. Це чарівне слово «полювання» знайоме Бімові, як сигнал до щастя.

Та хазяїн наказав:

А поки що — спати.— Вимкнув світло й ліг.

До кінця ночі Бім пролежав коло ліжка свого друга. Який уже тут сон! Він і сам, Іван Іванович, то дрімав, то прокидався, чекаючи, коли розвидниться.

Вранці вони разом зібрали рюкзак, протерли від мастила стволи рушниці, легко поснідали (на полювання йти — не можна переїдати), перевірили патронташ, перекладаючи набої з гнізда в гніздо. Роботи було багато за цей короткий час збирання: хазяїн на кухню — Бім на кухню, хазяїн у комірчину — Бім туди ж, хазяїн виймає консервну блашанку з рюкзака (незручно лягла) — Бім бере її й засовує назад, хазяїн перевіряє набої — Бім стеяшть (коли б не помилився); і в чохол з рушницею треба тицьнутися носом не раз (чи тут)?; а до того ж у такі клопітні хвилини свербить за вухом від хвилювання — раз у раз піднімай лапу її чухай, бодай йому, коли й так вони страшенно поспішають.

Ну, зібралися.

Бім був у захваті. Як же! Хазяїн, уже в мисливській куртці, перекинув на плече мисливську сумку, зняв рушницю.

На полювання, Біме! На полюваинячко,— повторив він.

«На полюваинячко, на полюваннячко!» — захоплено говорив очима й Бім. Він аж повискував, переповнений почуттям вдячності й любові до свого єдиного у світі друга.

В ту саму мить і зайшов чоловік. Бім його знав — зустрічав у дворі,— але якогось зацікавлення й особливої поваги той не викликав у нього Куций, товстий, з широким обличчям, він сказав якимсь скрипучим голосом:

Вітаємо, значить! — І сів на стілець, витираючи обличчя хусточкою.— Та-ак... На полювання, значить?

На полювання,— невдоволеио буркнув Іван Іванович,— на вальдшнепів. Та ви проходьте — гостем будете.

Ось та-ак... па полювання... Доведеться затриматися, значить.

Бім переводив погляд із хазяїна на Гостя, здивовано й уважно. Івап

Іванович сказав майже сердито:

Не розумію вас. Уточніть.

І тут Бім, наш ласкавий Бім, спершу злегка загарчав і рантом гавкнув. Зроду такого не було, щоб ось так — вдома її на гостя. Гість не злякався, він, здавалося, був байдужий.

— На місце! — так само сердито наказав Іван Іванович.

Бім послухався: ліг на лежак, поклавши голову на лапи, й дивився на чужого.

Ач як! Слухається, значить. Та-ак... Значить, він і на пожильців у під'їзді гавкає так само, як, нрипустшо, на лисиць?

Ніколи. Ніколи й ні на кого. Це вперше. Слово честі! — тривожився Іван Іванович і сердився.— До речі, до лисиць він ніякого відношення не має.

Та-ак.— знову протягнув Гість.— Ближче до діла.

Іван Іванович зняв куртку й сумку:

Я вас слухаю.

У вас, значить, собака,— почав Гість.— А в мене,— він витяг папірець з кишені,— скарга на нього. Ось. — І подав хазяїнові папірець.

Читаючи, Іван Іванович хвилювався. Бім, помітивши це, самочинно зійшов з місця і сів у ногах у друга, мовби захищаючи його, але на Гостя вже не дивився, хоч і був насторожі.

Дурниці тут,— сказав Іван Іванович уже спокійніше.— Нісенітниця. Бім — собака добрий, нікого він не вкусив і не вкусить, нікого не скривдить. Собака інтелігентний.

Хе-хе-хе! — потрусив животом Гість. І чхнув недоречно.— У-у, бидло! — звернувся він незлобиво до Біма.

Бім ще більше одвернувся вбік, але зрозумів, що йдеться про нього. І зітхнув.

Як же це ви розглядаєте скарги? — спитав Іван Іванович, тепер уже зовсім спокійно й усміхаючись.— На кого скарга, тому й даєте її читати. Я б вам і так повірив, зі слів.

Бім помітив в очах Гостя смішинку. А той мовив:

По-перше, так годиться. По-друге, скарга не на вас, а на собаку. А собаці ми не дамо читати.— І засміявся.

Хазяїн також трошки посміявся. Бім навіть і не всміхнувся: він знав, що говорили про нього, а що й до чого, не міг утямити — надто вже незрозумілий Гість виявився. Той тицьнув пальцем на Біма й сказав:

Собаку треба звільняти.— І відмахнув рукою до дверей.

Бім зрозумів, що від нього вимагають: йди звідси. Але від хазяїна він не відступив ані на сантиметр.

А ви покличте скаржницю — поговоримо, може, владнаємо,— попросив Іван Іванович.

Гість, понад сподівання, вийшов і певдовзі повернувся з жінкою:

Ось, привів тобі тітку, значить.

Бім її також знав: невеличка на зріст, писклява й гладка, вона, одначе, цілими днями сиділа на лавці в дворі з іншими вільними від роботи жінками. Якось Бім навіть лизнув їй руку (не від повноти почуттів тільки до неї особисто, а до людства взагалі), від чого та заверещала і почала кричати щось па весь двір, звертаючись до відчинених вікон. Що вже вона там кричала, Бім не зрозумів, але злякався, кинувся геть і почав дряпатися в двері додому. Більше провини за ним перед Тіткою не було. І ось вона увійшла. Що з пим зробилося! Він спершу припав до ніг хазяїна, а коли той погладив його, то, підібгавши хвоста, пішов до лежака і скоса дивився звідти на неї. Він нічого не розумів із Тітчиних слів, а вона скрекотіла сорокою і весь час показувала свою руку. Тітка розмахувала руками, сердито зиркала на Біма, і він зрозумів: це за те, що лизнув не тому, кому слід. Молодий, молодий був Бім, тому й не все ще тямив. Можливо, він думав і так: «Винен, звичайно, та що вдієш тепер». В усякому разі, щось таке в його очах було.

Тільки невтямки Біму, що звинувачували його брехливо.

Вкусити хотів! Вкуси-ити!!! Майже вкуси-ив!

Іван Іванович, перебивши Тітчин скрекіт, звернувся просто до Біма:

Біме! А принеси-но мені капці.

Бім виконав охоче й ліг перед хазяїном. Той скинув мисливські черевики й засунув ноги в капці.

Тепер віднеси черевики.

Бім і це проробив: по черзі відніс їх під вішалку.

Тітка замовкла, вирячивши очі. Гість сказав схвально:

Молоде-ець! Ти дивись, уміє, значить.— І якось начеб неприязно глянув на Тітку: — А ще він уміє що-небудь?

Ви сідайте, сідайте,— запросив Івап Іванович і Тітку.

Вона сіла, сховавши руки під фартух. Хазяїн поставив стілець Бімові й скомандував:

Біме! На стілець!

Бімові повторювати не потрібно. Тепер усі сиділи на стільцях. Тітка прикусила губу. Гість, задоволено похитуючи ногою, примовляв:

Ладненько виходить, ладненько, ладно.

А хазяїн хитрувато примружив очі на Біма:

Ану, дай лапу.— І простягнув долоню.

Поздоровкались.

Тепер, дурнику, поздоровкайся з гостем,— і показав на того пальцем.

Гість подав руку:

Здоров, братку, здрастуй, значить.

Бім усе зробив вишукано, як і годиться.

А не вкусить? — обережно спитала Тітка.

Що ви! — аж вразився Іван Іванович: — Простягніть руку й скажіть: «Лапку!»

Та дійсно витягла долоню з-під фартуха й простягла Бімові:

Тільки не вкуси,—попередила вона.

Ну, тут уже й описати неможливо, що

сталося. Бім шаснув до лежака, зайняв негайно оборонну позицію, притиснувшись задом у куток, і втупився в хазяїна. Іван Іванович підійшов до нього, погладив, узяв за нашийник і підвів до скаржниці:

Дай лапку, дай...

Ні, не подав лапу Бім. Одвернувся й дивився в підлогу. Вперше не послухався. І понуро поплентав знову в куток, повільно, винувато й засмучено.

Ой, що тут скоїлося! Тітка заторохкала, мов те розсохле калатало.

Ти ж мене образив! — кричала вона

на Івана Івановича.— Якийсь паршивий пес мене, радянську жінку, ні за що маєі — І тицяла пальцем туди, де сидів Бім.— Та я... та я... Знатимеш!

Годі! — несподівано гаркнув на неї Гість.— Брешеш ти, значить. Не вкусив він тебе й не збирався. Він же тебе боїться, як чорт ладану.

А ти не горлай,— спробувала вона відбитися.

Тоді Гість сказав однозначно:

Цить! — І звернувся до хазяїна:— 3 такими інакше не можна.— І знов до Тітки:— Ач яка! «Радянська жінка», ти диви... Ану, забирайся звідси! — гаркнув він.— Ще раз збаламутиш, осоромлю. Забирайся!

Скаргу він подер у неї на очах.

Останні Гостеві слова Бім добре зрозумів. А Тітка пішла мовчки, гордо піднявши голову й ні на кого не глянувши, хоч Бім тепер не зводив з неї очей і дивився на двері навіть ще й після того, як вона пішла, а кроки її затихли.

Надто вже ви з нею... грубувато,— промовив Іван Іванович.

Інакше не можна, кажу вам: увесь двір збаламутить, знаю. Коли кажу, значить, знаю. Ось де вони в мене, оці пащекухи та баламути,— він поплескав себе по потилиці.— Робити їй нічого, от вона й шукає, кого б їй укусити. Таким попусти — весь будинок піде чортокопитом.

Бім весь час стежив за виразом облич, за жестами, інтонацією і добре зрозумів: Гість і хазяїн — зовсім і не вороги, а навіть, з усього видно, поважають один одного. Спостерігав він ще довго, поки вони про щось потім розмовляли. Та коли вже він збагнув головне, решта його цікавила мало. Він підійшов до Гостя й ліг коло його ніг, немовби кажучи цим: «Вибачте».

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Сьогодні був голова будкому, розбирав скаргу на собаку. Переміг Бім, А втім, гість мій судив як Соломон. Самородок!

Чого ж це Бім спершу загарчав був на нього? Ага, зрозумів! Я ж не подав руки, зустрів того суворо (полювання ж довелося відкласти), а Бім сприймав за своєю собачою природою: хазяїнів недруг — мій недруг. І тут мало б бути соромно мені, а не Бімові. Просто диво, яке в нього

напрочуд тонке сприйняття інтонації, виразу обличчя, жестів! На це неодмінно треба завжди зважати.

Опісля у нас з головою будкому виникла цікава розмова. Він остаточно перейшов на «ти»:

Ти,— каже,— тільки подумай: сто п'ятдесят квартир у моєму будинку! А чотири-п'ять баламуток-нероб можуть таке зчинити, що нікому жИтт-я не буде. І всі їх знають, і всі бояться, а потайки клянуть. Адже на поганого пожильця навіть унітаз гарчить. їй же право!.. Найстрашніший ворог мій хто? Та той, хто не працює. У нас, брат, можна іі не працювати, а їсти од пуза. Тут щось не так, скажу я тобі по щирості. Не так, значить... Можна, можна не працювати. Ач як! Ось ти, приміром, що робиш?

Пишу,— відповідаю, хоч я й не зрозумів, жартує він чи говорить серйозно (люди з гумором частенько вміють так).

Та хіба ж це робота! Сидиш — нічого не робиш, а гроші, мабуть, платять?

Платять,— відповідаю.— Але ж я мало одержую — постарів уже, на пенсію живу.

А до пенсії — ким?

Журналіст я. В газетах працював. А тепер ось помаленьку пишу дещо вдома.

Пишеш? — поблажливо перепитав він.

Пишу.

Ну, давай, коли вже таке діло... Звичайно, ти людина, видно, непогана, а от бачиш... Отож-бо й воно. Я також пенсію одержую, сто карбованців, а працюю ж головою будкому, безплатно працюю, зваж на це. Я звик працювати, усе життя на керівній, і з номенклатури не викидали, і гіо другому колу не ходив. Під кінець уже затерли: нижче, нижче й нижче. Останнє місце — маленький заводик. Там і пенсію призначили. А персональної не дали — заковика маленька є... Працювати повинен кожен. Так я думаю.

Але ж у мене робота теж важка,— намагався я виправдатись.

Ото писати? Дурниці. Якби ти був молодий — я б і за тебе взявся. Ну, коли пенсія... А так, якщо молоді, та не працюють, виживаю з будинку: або трудися, або котися звідси.

Він і справді гроза гультяїв у будинку. Здається, головна мета його життя тепер — гризти ледацюг, пліткарів і нероб, але зате виховувати — усіх без винятку, що він і робить охоче. А довести йому, що писати — також робота, як виявилось, неможливо: тут він або хитрував з підводним гуморком, або просто був поблажливий (нехай, мовляв,, поки що пишуть — є нероби й страшніші).

Виходив він добрий, відкинувши лукавинку, погладив Біма й сказав:

А ти живи, значить. Але з Тіткою не зв'язуйся.— І до мене:— Ну, бувай. Пиши, куди ж бо дінешся, як воно таке вже діло.

Ми потисли один одному руки. Бім провів його до дверей, крутячи хвостом і зазираючи йому в обличчя. У Біма з'явився новий знайомий: Павло Титович Ридаєв, простіше «Павтитович».

Зате у Біма завівся й недруг: Тітка, єдина людина з усіх людей, якій віп пе вірить. Собака розпізнав наклепницю.

Та полювання сьогодні пропало. Так буває: жде людина доброго дня, а виходять самі неприємності. Буває.

РОЗДІЛ 4