Book: Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй



Багатство народів. Дослідження про природу та причини добробуту націй

Адам Сміт

Багатство народів

Дослідження про природу та причини добробуту націй

Вступ і план твору

Річна праця кожного народу є первісним фондом, який дає всі необхідні для існування та вигод життя продукти, щоб споживати їх протягом року, і складається або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що дістається в обмін на ці продукти в інших народів. Тому залежно від кількості цих продуктів чи одержаного в обмін на них порівняно з кількістю тих, хто їх споживає, народ виявляється краще або гірше забезпеченим усіма необхідними предметами та вигодами для своїх потреб.

Це відношення в кожного народу визначають дві умови: по-перше, майстерність, уміння й кмітливість у праці загалом і, по-друге, відношення між числом задіяних і незадіяних у корисній праці. Хоч би якими були ґрунт, клімат і розміри території того чи того народу, достаток або мізерність його річного забезпечення завжди залежатимуть від цих двох умов.

Достаток або мізерність річного забезпечення, напевне, більше залежать від першої із цих умов, аніж від другої. У диких народів — мисливців та рибалок — кожна працездатна людина тією чи тією мірою задіяна в корисній праці й намагається в міру сил добувати все необхідне для свого життя і для тих осіб зі свого сімейства та племені, які через старість, молодість або слабкість не можуть брати участь у мисливстві й риболовлі. Утім, ці народи зазвичай такі страшенно бідні, що злидні часом змушують їх — або принаймні вони думають, що їх змушують, — убивати своїх дітей, старих і хронічно хворих або ж залишати їх на голодну смерть чи на поталу диким звірам. І навпаки: у народів цивілізованих і багатих — хоча тут чимало людей зовсім не працює, причому численні непрацюючі споживають результатів праці в десять, а часто й у сто разів більше за переважну кількість працюючих, — продукт праці суспільства загалом такий великий, що всі достатньо забезпечені ним, тож працівник навіть нижчого і найбіднішого розряду, якщо він ощадливий і працелюбний, може користуватися більшою кількістю предметів першої потреби й вигоди життя, аніж будь-який дикун.

Причини такого прогресу в галузі продуктивності праці й порядок, відповідно до якого продукт цієї праці природним чином розподіляється між різними класами та групами людей у суспільстві, становлять предмет книги першої цього дослідження.

Хоч би яким був рівень майстерності, уміння та кмітливості, застосовуваних під час роботи певним народом, достаток або мізерність його річного забезпечення за незмінності цього стану залежать від співвідношення між кількістю зайнятих і незайнятих корисною працею. Число корисних і продуктивних працівників, як це буде з’ясовано далі, залежить повсюдно від кількості капіталу, що витрачається на те, щоб дати їм роботу, і від особливого способу його використання. Тому книга друга розглядає природу капіталу, способи його поступового нагромадження, а також зміни в кількості праці, приведеної в рух залежно від способів його застосування.

Народи, що мали помітний поступ у майстерності, умінні та кмітливості в застосуванні своєї праці, використовували різноманітні методи для того, щоб надати праці певного характеру або спрямування, і не всі застосовувані ними методи були однаково сприятливими для примноження їхнього продукту. Політика одних народів особливо заохочувала хліборобство, політика інших — міське виробництво. Навряд чи бодай один народ ставився однаково до всіх видів виробництва. Від часів падіння Римської імперії політика Європи більше сприяла ремеслам, мануфактурі й торгівлі — одне слово, міському виробництву, аніж хліборобству — праці сільській. Обставини, що, напевне, спричинили таку політику і зміцнили її, пояснено в книзі третій.

Хоча ці різні методи були, можливо, зумовлені приватними інтересами, а то й забобонами окремих груп населення, які не брали до уваги або не передбачали можливих наслідків для добробуту суспільства загалом, однак вони стали підставою для різних теорій політичної економії, де одні особливо наголошують на значенні ремісничого виробництва, інші — сільської праці. Ці теорії мали значний вплив не тільки на думки освічених людей, а й на політику правителів і державної влади. У книзі четвертій представлено спробу якомога повніше й точніше пояснити ці різні теорії та головні результати, до яких вони приводили в різні століття й у різних народів.

Отже, завдання перших чотирьох книг — з’ясувати, що становило дохід переважної маси народу або якою була природа тих фондів, що в різні століття й у різних народів складали річне споживання. П’ята, остання, книга розглядає дохід правителя або держави. Тут показано, по-перше, якими є необхідні витрати правителя або держави, які із цих витрат мають покриватися зі зборів з усього суспільства і які — тільки певною частиною суспільства чи окремими його членами; по-друге, якими є різні методи залучення всього суспільства до покриття витрат, що падають на все суспільство, і якими є головні переваги та недоліки кожного із цих методів; і по-третє, які причини й міркування спонукали майже всі сучасні уряди віддавати частину своїх доходів у довгострокову заставу або укладати позики і який вплив вони мали на дійсне багатство суспільства, на річний продукт його землі та його праці.




Книга перша

Причини збільшення продуктивності праці й порядок, згідно з яким її продукт природним чином розподіляється між різними класами народу

Розділ І

Про поділ праці

Найвидатніший прогрес у розвитку продуктивної сили праці й значна частка майстерності, уміння та кмітливості, із якими її спрямовують і застосовують, напевне, є наслідком поділу праці. Значення поділу праці для господарського життя суспільства загалом найлегше уявити, ознайомившись із його застосуванням у певному виробництві. Зазвичай вважають, що якнайбільший поступ у поділі праці стався в деяких мануфактурах. Насправді ж поділ праці, можливо, іде якнайдалі не так у більших, як у невеликих мануфактурах, призначених обслуговувати попит незначної кількості людей; оскільки загальне число робітників невелике, робітники, зайняті різними операціями у виробництві, часто працюють в одній майстерні та перебувають усі одразу на видноті. А от у великих мануфактурах, призначених задовольняти попит великої кількості людей, виконання кожної окремої частини роботи вимагає такої значної кількості робітників, що вже неможливо поєднати їх усіх в одній майстерні; тут ми бачимо разом тільки робітників, які виконують частину роботи. Отже, хоча в таких великих мануфактурах можливий глибший поділ праці, ніж у мануфактурах малих, він там не такий помітний і тому мало звертав на себе увагу.

Тому для прикладу візьмемо малозначущу галузь виробництва, але таку, у якій наявний поділ праці, а саме — виготовлення булавок. Робітник, який не освоїв цього ремесла (яке поділ праці перетворив на окрему професію) і не вміє поводитися з використовуваними в ньому машинами (поштовх до винаходу яких, певно, також дав поділ праці), навряд чи зможе, навіть докладаючи все своє старання, виготовити хоч одну булавку за день і в усякому разі не спроможеться виготовити двадцять булавок. Але за організації, яку має тепер це виробництво, воно не тільки виокремилося в професію, а й поділяється на низку спеціальностей, кожна з яких є окремим спеціальним заняттям. Один робітник тягне дріт, другий випрямляє його, третій обрізає, четвертий загострює кінець, п’ятий обточує протилежний кінець для насаджування головки; виготовлення самої головки вимагає двох або трьох самостійних операцій; насадження її — це окрема операція, полірування булавки — ще одна; самостійною операцією є навіть загортання готових булавок у пакетики. Таким чином, складну працю виробництва булавок поділено приблизно на вісімнадцять самостійних операцій, що їх у деяких мануфактурах виконують різні робітники, тоді як в інших той самий робітник нерідко виконує дві або три операції. Мені довелося бачити одну невелику мануфактуру такого роду, де було зайнято тільки десять робітників, тож декотрі з них виконували по дві й по три різні операції. Хоча вони були дуже бідні й недостатньо забезпечені необхідними пристроями, напружено працюючи, вони виробляли разом 12 із лишком фунтів булавок на день. У фунті трохи більше за 4000 булавок середніх розмірів, тож ці десятеро виробляли понад 48 000 булавок на день. Отже, можна сказати, що один робітник виробляв 4800 булавок на день. Але якби всі вони працювали поодинці, незалежно один від одного, і не мали спеціальних навичок для цієї роботи, то, безперечно, жоден із них не спромігся б зробити 20, а можливо, і 1 булавки на день, тобто вони не виробили б і 1⁄240, а може, і 1⁄4800 того, що здатні виробити за належного поділу праці та поєднання різних операцій.

У будь-якому іншому ремеслі та мануфактурі наслідки поділу праці подібні до описаних у цьому малозначущому виробництві, хоч у багатьох із них працю не можна поділити так, щоб звести її до таких простих операцій. Однак поділ праці в будь-якому ремеслі, хоч би в яких розмірах його запроваджено, веде до відповідного збільшення продуктивності праці. Напевне, ця перевага спричиняла виокремлення різних професій та занять. Водночас таке виокремлення йде далі в країнах, що досягли більш високого ступеня промислового розвитку: те, що в дикому суспільстві становить роботу однієї людини, у розвиненішому — виконують декілька. У будь-якому розвиненому суспільстві фермер, як правило, залучений лише у фермерство, власник мануфактури — лише в мануфактурну справу. Працю, необхідну для виробництва якогось закінченого предмета, також майже завжди поділяють між більшою кількістю людей. Скільки різних професій задіяно в кожній галузі виробництва полотна або сукна, починаючи з тих, хто вирощує льон та овець, що дають вовну, і закінчуючи тими, хто відбілює і качає полотно або фарбує та здійснює фінальну обробку сукна! Щоправда, хліборобство за природою своєю не припускає ані такого різноманітного поділу праці, ані такого повного відокремлення її видів, як це можливо в мануфактурі. Не можна цілком відокремити працю скотаря від праці хлібороба, як це можливо щодо професій теслі та коваля. Прядильник і ткаль — це майже завжди дві різні особи, тоді як працівник, що оре, боронує, сіє та жне, часто є однією особою. З огляду на те, що ці види праці припадають на різні пори року, не може кожний із них протягом року постійно виконувати окремий працівник. Неможливість повного відокремлення різних видів праці, що їх практикують у хліборобстві, є, мабуть, причиною того, що збільшення продуктивності праці в сільському господарстві не завжди відповідає зростанню її у виробничій галузі. Найбагатші народи, певна річ, випереджають своїх сусідів як у хліборобстві, так і в ремеслах, але їхня перевага зазвичай більше виявляється у виробництві, ніж у хліборобстві, їхня земля загалом краще оброблена, і, через те, що в неї вкладено більше праці й витрат, вона виробляє більше, ніж це відповідало б її розмірові та природній родючості. Але це збільшення продуктивності рідко перевершує додаткове вкладення праці й витрат. У хліборобстві багатої країни праця не завжди продуктивніша, ніж у бідній країні, або принаймні ця відмінність у продуктивності не така значна, як у виробництві. Тому хліб багатої країни за рівної якості не завжди пропонується на ринку дешевше, аніж хліб країни бідної. Хліб із Польщі коштує стільки ж, скільки французький хліб такої самої якості, попри більші багатство й технічну перевагу Франції. Хліб у хлібородних провінціях Франції такий же добрий і майже завжди має ту саму ціну, що й хліб Англії, хоча за багатством та рівнем техніки Франція, напевно, стоїть нижче за Англію. А тим часом поля Англії обробляють ретельніше, ніж поля Франції, а поля Франції, як стверджують, обробляють краще, ніж поля Польщі. Хоча бідна країна, попри гірший обробіток землі, може певною мірою суперничати з багатою країною стосовно дешевизни та якості свого хліба, проте вона не може претендувати на таку конкуренцію стосовно продуктів своїх мануфактур, принаймні якщо ці продукти відповідають умовам ґрунтів, клімату й географічному положенню багатої країни. Французький шовк кращий і дешевший за англійський, бо шовкове виробництво менше відповідає кліматові Англії, де на додачу на шовк-сирець встановлені високі ввізні мита. А от залізні вироби й грубо оброблене сукно Англії незрівнянно переважають французькі, та й набагато дешевші за однакової якості. У Польщі, кажуть, виробництво відсутнє взагалі, за винятком грубого доморобництва, без якого не може існувати жодна країна.

Значне збільшення обсягу роботи, яку внаслідок поділу праці виконуватиме однакове число робітників, залежить від трьох умов: збільшення вправності кожного окремого робітника; економії часу, який витрачається на перехід від одного виду праці до іншого; винайдення великої кількості механізмів, що полегшують і скорочують час на працю й дають змогу одній людині виконувати роботу декількох.

По-перше, розвиток вправності робітника неодмінно збільшує кількість роботи, яку він у змозі виконати, а поділ праці зводить роботу кожного робітника до якоїсь простої операції, що стає єдиним заняттям усього його життя, і це неодмінно значною мірою поліпшує вправність робітника. Звичайний коваль, який хоч і призвичаївся працювати молотом, але раніше не виробляв цвяхів, коли доручити йому цю роботу, навряд чи зможе, я в цьому впевнений, виробити більш як 200 чи 300 цвяхів на день, і до того ж — дуже поганих. Коваль, який уміє виготовляти цвяхи, але не спеціалізувався виключно чи переважно на цьому, рідко може за особливого старання виробити понад 800–1000 цвяхів на день. Я бачив юнаків, їм ще й 20 років не було, які ніколи не робили нічого іншого, окрім вироблення цвяхів, і вони, напружено працюючи, були в змозі виробляти понад 2300 цвяхів на день кожен. А тим часом вироблення цвяхів аж ніяк не є простою операцією. Один робітник роздмухує міхи, коли треба — згрібає або розгрібає жар, розжарює залізо і кує окремо кожну частину цвяха; при цьому під час кування головки ще й мусить міняти інструменти. Різні операції, на які розподіляється праця з вироблення булавки або металевого ґудзика, простіші, і робітник, чия праця впродовж усього його життя зводилася до цієї операції, зазвичай набагато вправніший. Швидкість, із якою виконуються деякі операції в цих мануфактурах, перевершує будь-які припущення, і хто не бачив цього на власні очі, не повірить, що рука людини може досягти такої вправності.

По-друге, вигода, одержувана від економії часу на перехід від одного виду роботи до іншого, значно більша, ніж ми можемо уявити. Неможливо дуже швидко переходити від одного виду праці до іншого, якщо останній виконують в іншому місці та іншими інструментами. Сільський ткаль, який опікується невеликою фермою, змушений втрачати дуже багато часу на перехід від верстата в поле і з поля до верстата. Коли різні види праці можна виконувати в майстерні, втрата часу, звісно, значно менша. Однак і в цьому разі вона дуже помітна. Переходячи від одного виду праці до іншого, робітник зазвичай переривається на невеликий перепочинок. Беручись за нову роботу, він рідко одразу виявляє завзятість та увагу; його голова, як кажуть, ще зайнята іншим, якийсь час він роздивляється навсібіч і не працює як слід. Звичка роздивлятися навсібіч і працювати недбало, якої природно чи, точніше, неминуче набуває кожний сільський працівник, змушений кожні півгодини міняти вид праці й інструменти і щодня впродовж усього життя пристосовуватися до 20 різних занять, майже завжди перетворює його на недбалого ледаря, нездатного до напруженої праці навіть за нагальної потреби. Тому незалежно від того, що йому бракує вправності, сама лише ця причина зменшує обсяг роботи, який він спроможний виконати.

По-третє, усім має бути зрозуміло, як полегшується і скорочується час на виконання праці завдяки застосуванню належних механізмів. Немає потреби наводити приклади. Мушу тільки зауважити, що винайдення машин для полегшення і скорочення часу на працю слід приписувати поділові праці. Люди скоріше відкривають легші й швидші способи для досягнення якого-небудь результату, коли їхня увага й розумові здібності спрямовані лише до певної мети, аніж коли вони розпорошуються на більшу кількість різних предметів. Унаслідок поділу праці увага кожного працівника спрямована на якийсь один найпростіший предмет. Природно очікувати, що хтось із зайнятих у кожній спеціальній операції скоріше відкриє легший і швидший спосіб виконання своєї роботи, оскільки її характер припускає це. Значну частину машин, використовуваних у тих мануфактурах, де запроваджено найбільший поділ праці, винайшли прості робітники. Ті, кому доводилося відвідувати такі мануфактури, мали бачити чудові машини, винайдені для прискорення та полегшення виконуваних спеціальних операцій самими робітниками. Приміром до перших парових машин приставляли підлітка, щоб той поперемінно відсував і затуляв клапан між котлом і циліндром залежно від піднімання та опускання поршня. Один хлопчик, який любив гратися з товаришами, помітив, що, коли прив’язати мотузку від заслінки клапана до іншої частини механізму, клапан відкриватиметься й закриватиметься без його допомоги, тож хлопчик може вільно бавитися з товаришами. Таким чином, одне з найважливіших поліпшень у паровій машині від часу її винайдення придумав підліток, який хотів скоротити обсяг своєї праці.



Однак не всі вдосконалення машин були винаходами тих, кому доводилося працювати біля машин. Численні вдосконалення провадилися завдяки винахідливості машинобудівників, коли виробництво машин стало окремою галуззю, а деякі винаходи здійснили ті, кого називають ученими, або теоретиками, бо їхня професія передбачає не виготовлення якихось предметів, а спостереження навколишнього світу, здатність поєднувати властивості найвіддаленіших, несхожих один на одного об’єктів. Із розвитком суспільства наука, або умоглядні роздуми, як і будь-яке інше заняття, стає головною чи єдиною професією і заняттям окремого класу громадян. Подібно до будь-якого іншого заняття, вона теж поділяється на велике число спеціальностей, кожна з яких дає заняття окремому розрядові або класові вчених; такий поділ занять у науці, так само як і в будь-якій іншій справі, збільшує вміння і заощаджує час. Кожний окремий працівник стає досвідченішим та обізнанішим у своїй спеціальності; у цілому створюється більше продуктів праці й значно зростають досягнення науки.

Унаслідок поділу праці значно збільшується виробництво різних предметів, і це в суспільстві, що належним чином управляється, приводить до загального добробуту, який поширюється й на найнижчі верстви народу. Кожний працівник може володіти значною кількістю продуктів своєї праці понад необхідну для задоволення його власних потреб; і, оскільки решта працівників опиняються в тій самій ситуації, він має змогу обмінювати надлишок продуктів своєї праці на надлишок продуктів праці інших, або, що є те саме, на їхню вартість. Він дає їм те, чого вони потребують, а вони так само забезпечують його тим, чого потребує він. Таким чином досягається загальний добробут в усіх верствах суспільства.

Придивіться до домашньої обстановки більшості простих ремісників або поденників у цивілізованій багатій країні й ви побачите, що неможливо навіть перерахувати професії людей, працю яких, бодай у малому розмірі, витрачено на предмети першої потреби. Наприклад, вовняна куртка на поденному робітнику, хоч би якою грубо обробленою і простою вона була, — це продукт співпраці великої кількості робітників. Пастух, сортувальник, чесальник вовни, фарбар, прядильник, ткаль, ворсувальник, апретурник і багато інших — усі ці спеціальності слід поєднати, щоб виготовити навіть таку грубу річ. А скільки ще купців і вантажників мали доставити матеріали від одних робітників до інших, часто в різні частини країни! Скільки знадобилося торгових правочинів і водних перевезень, скільки знадобилося суднобудівників, матросів, виробників вітрил, канатів, щоб доставити матеріали, які використовував фарбар і які нерідко привозили з найвіддаленіших куточків землі! А яка різноманітна праця потрібна для виготовлення інструментів для цих робітників! Не кажучи вже про такі складні машини, як корабель, валяльний млин і навіть ткацький верстат. Подумаймо лишень, скільки різноманітної праці необхідно, щоб виготовити простий інструмент — ножиці, якими пастух стриже вовну. Рудокоп, будівник печі для руди, дроворуб, вугільник, який постачає деревне вугілля для плавильної печі, виробник цегли, муляр, робітник біля плавильної печі, будівник заводу, коваль, ножар — усі вони мають поєднати свої зусилля, щоб виготовити ножиці. Якщо ми так само розглянемо всі предмети обстановки та одягу згаданого простого ремісника або поденника — грубу полотняну сорочку, яку він носить на тілі, взуття на його ногах, постіль, на якій він спить, і різні її частини окремо, плиту, на якій він готує їжу, необхідне для цього вугілля, видобуте з глибин землі й доставлене йому, може, морем, а потім ще й суходолом на далеку відстань, решту начиння його кухні, усі предмети на його столі: ножі й виделки, глиняні й олов’яні тарелі, на яких він їсть і ріже свою їжу, — якщо ми подумаємо про всі ті робочі руки, зайняті у виготовленні для нього хліба й пива, віконних шибок, що пропускають сонячне світло й тепло, захищають від вітру й дощу, якщо подумаємо про всі знання та ремесла, необхідні для виготовлення цього прекрасного і корисного предмета, без якого північні країни світу навряд чи могли б були зручним місцем для проживання; про інструменти різних працівників, зайнятих у виробництві різних предметів для потреби та вигоди; якщо ми розглянемо все це, наголошую я, і подумаємо, яку різноманітну працю витрачено на все це, ми зрозуміємо, що без сприяння та співпраці багатьох тисяч людей найбідніший мешканець цивілізованої країни не міг би вести той спосіб життя, який він веде зазвичай і який ми неправильно вважаємо вельми простим і звичайним. Звісно, порівняно з розкішшю багатія описаний побут має видаватися вкрай простим і звичайним, а проте може виявитися, що побут європейського правителя не перевершує побуту працьовитого й ощадливого селянина такою мірою, як побут згаданого селянина перевершує побут численних африканських царьків, абсолютних власників життя й свободи десятків тисяч голих дикунів.



Розділ ІІ

Про причину, що веде до поділу праці

Поділ праці приводить до вигод, і це не результат чиєїсь мудрості, яка передбачила породжений ним загальний добробут, це наслідок певної схильності людської природи (хоча вона розвивається дуже повільно), яка й не мала на увазі такої корисної мети, а саме схильності до торгівлі, до обміну предметів.

Наше завдання не полягає в дослідженні того, чи ця схильність є однією з тих властивостей людської природи, яким не можна дати жодного пояснення, чи, що видається імовірнішим, необхідний наслідок здатності розмірковувати й дару мовлення. Ця схильність спільна для всіх людей, але не спостерігається в жодного іншого виду тварин, яким, напевне, цей вид угоди, як і решта, цілком невідомий. Коли два гончаки переслідують зайця, деколи здається, ніби вони діють одночасно за якоюсь угодою. Кожен із них жене його в бік другого або намагається перехопити, коли другий жене зайця до нього. Проте це аж ніяк не є результатом якоїсь угоди, це прояв випадкового збігу їхніх пристрастей, спрямованих одночасно в бік одного об’єкта. Нікому не доводилося бачити, щоб один собака свідомо мінявся кісткою з іншим. Нікому не доводилося бачити, щоб якась тварина жестами або криком показувала іншій: це — моє, те — твоє, я віддам тобі одне в обмін на інше. Коли тварина хоче отримати щось від людини або іншої тварини, вона не знає інших засобів переконання, щоб привернути милість тих, від кого очікує подачки. Цуценя лащиться до матері, а болонка, коли хоче, щоб хазяїн під час обіду нагодував її, незліченними викрутасами намагається привернути його увагу. Людина іноді вдається до таких самих викрутасів у стосунках зі своїми ближніми й, коли не має іншого засобу спонукати їх діяти відповідно до її бажання, намагається завоювати їхню прихильність догоджанням і лестощами; однак їй не вистачило б часу діяти так завжди й з усіма. У цивілізованому суспільстві вона безперервно потребує сприяння та співпраці безлічі людей, тоді як за все своє життя ледве встигає знайти кількох друзів. Майже кожна особина будь-якого виду тварин, досягши зрілості, стає цілком незалежною і у своєму природному стані не потребує допомоги інших живих істот. Тимчасом людина постійно потребує допомоги близьких, але марно її очікувати, розраховуючи лише на приязнь. Людина скоріше досягне своєї мети, коли звернеться до егоїзму інших і зуміє довести, що в їхніх інтересах учинити те, чого вона вимагає від них. Усякий, хто пропонує іншому правочин якогось роду, пропонує саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти матимеш те, що необхідно тобі, — такий сенс будь-якої подібної пропозиції. Саме так ми дістаємо одне від одного більшість послуг, які потребуємо. Не через доброзичливість м’ясника, пивовара чи булочника очікуємо ми дістати обід, а через задоволення ними їхніх власних інтересів. Ми звертаємося не до їхньої гуманності, а до їхнього егоїзму, і ніколи не говоримо їм про наші потреби, а лише про їхні вигоди. Ніхто не хоче залежати переважно від благовоління своїх співгромадян. Навіть жебрак не цілком залежить від цього. Щоправда, милосердя добрих людей забезпечує його засобами, необхідними для існування. Але, хоча це джерело зрештою дає йому все потрібне для життя, воно не забезпечує і не може забезпечити його безпосередньо предметами життєвої необхідності в той момент, коли жебрак має в них потребу. Більшість його потреб задовольняється в такий самий спосіб, як і потреби інших людей, а саме шляхом договору, обміну, купівлі. На гроші, які жебрак отримує від інших людей, він купує їжу. Даровану стару одежу він вимінює на іншу, яка більше йому підходить, або на житло, їжу чи врешті-решт на гроші, на які може купити їжу, одяг, винайняти житло залежно від потреб.

Так само як шляхом договору, обміну й купівлі ми дістаємо одне від одного переважну частину необхідних нам взаємних послуг, так і ця схильність до обміну породила первісно й поділ праці. У мисливському або скотарському племені одна людина виготовляє, наприклад, луки й стріли з більшою швидкістю і вправністю, ніж будь-хто інший; вона вимінює їх в одноплемінників на худобу або дичину й урешті-решт бачить, що в такий спосіб може мати більше худоби й дичини, ніж із мисливства; виходячи зі своєї вигоди, вона робить виготовлення луків і стріл своїм головним заняттям і стає зброярем. Друга людина відзначається вмінням будувати і вкривати дахом маленькі хижки або курені; вона допомагає в цій роботі сусідам, які винагороджують її так само худобою й дичиною, доки нарешті не визнає вигідним для себе цілком віддатися цьому заняттю і зробитися теслею. Таким самим шляхом третя людина стає ковалем або мідником, четверта — кожум’якою або дубильником шкур, головних частин одягу дикунів. І, отже, впевненість у можливості обміняти весь той надлишок продукту своєї праці, що перевищує її власне споживання, на ту частину продукту праці інших людей, якої вона може потребувати, спонукає кожну людину присвятити себе певному спеціальному заняттю й розвинути до рівня досконалості свій природний хист у певній галузі.

Люди відрізняються природними здібностями значно менше, ніж ми гадаємо, і сама відмінність у здібностях, що відрізняє їх у зрілому віці, у багатьох випадках є не так причиною, як наслідком поділу праці. Відмінність між найнесхожішими характерами (наприклад, між ученим і простим вуличним носильником) створюється, напевне, не так природою, як звичкою, практикою й вихованням. Із народження і впродовж перших 6–8 років життя вони дуже схожі, і ані батьки, ані однолітки не побачили більш-менш помітної відмінності між ними. У цьому віці або дещо пізніше їх призвичаюють до різних занять, і тоді виявляється відмінність у здібностях, що стає помітнішою, поки нарешті гонор ученого відмовляється визнавати бодай тінь подібності з носильником. Але без схильності до торгу та обміну кожній людини доводилося б самій добувати все необхідне для життя. Усі змушені були б виконувати ті самі обов’язки, робити ту саму роботу, і не існувало б тоді такого розмаїття занять, яке й породило значну відмінність у здібностях.

Ця схильність до обміну не лише формує помітну в людей різних професій відмінність здібностей, вона ще робить її корисною. Численні породи тварин, що належать до одного виду, від природи мають гостріше виражену несхожість здібностей, аніж це спостерігається в людей, доки вони вільні від впливу звичок і виховання. Учений за своїм розумом та здібностями й наполовину не відрізняється так від вуличного носильника, як дворовий собака від гончака, або гончак від болонки, або остання від вівчарки. Однак ці різні породи тварин, хоч і належать усі до одного виду, майже некорисні одна для одної. Силу дворового собаки жодною мірою не доповнюють ані швидкість гончака, ані тямущість болонки, ані слухняність вівчарки. З огляду на відсутність здатності або схильності до обміну й торгу, усі ці різноманітні здібності та властивості не можна використати у спільних цілях, не сприяють вони жодною мірою й кращому пристосуванню всього виду. Кожна тварина, змушена дбати про себе, захищати себе окремо й незалежно від інших, не має жодної користі від різноманітних здібностей, якими природа наділила подібних до неї тварин. Навпаки, серед людей найнесхожіші обдарування корисні одне одному; вироблені ними різноманітні продукти завдяки їхній схильності до торгу та обміну збираються немовби в одну загальну масу, із якої кожна людина може купити собі будь-яку кількість продуктів праці інших людей, яких вона потребує.



Розділ ІІІ

Поділ праці обмежують розміри ринку

Як можливість обміну спричинює поділ праці, так ступінь поділу не має виходити за межі цієї можливості, або, інакше кажучи, за межі розміру ринку. Коли ринок незначний, відсутність можливості обміняти надлишок продукту своєї праці на необхідні продукти праці інших людей не створює мотивації цілком присвятити себе якомусь одному заняттю.

Є професії, навіть найпростіші, які можна опанувати тільки у великому місті. Носильник, наприклад, у жодному іншому місці не знайде собі заняття й прожитку. Село є занадто вузьким тереном для застосування його праці, навіть середнє за розміром місто навряд чи достатньо велике для того, щоб забезпечити йому постійну роботу. На відлюдних фермах та в маленьких селах, розкиданих у такій рідконаселеній країні, як гірська Шотландія, кожний фермер мусить бути одночасно м’ясником, булочником і пивоваром для своєї родини. У таких умовах важко зустріти навіть коваля, теслю чи муляра на відстані менш як 20 миль від його товариша за професією. Сім’ї, що мешкають на відстані 8–10 миль одна від одної, змушені самі виконувати безліч дрібних робіт, по виконання яких у більш населених місцевостях вони звернулися б до ремісників. Сільські ремісники майже повсюдно змушені опановувати найрізноманітніші промисли, спільним між якими був лише використовуваний матеріал. Сільський тесля виконує будь-якого роду роботу по дереву, сільський коваль виготовляє будь-які вироби із заліза. Перший є не лише теслею, а й столяром, червонодеревцем і навіть різьбярем по дереву, він також виготовляє колеса, підводи й плуги. Робота коваля ще різноманітніша. У віддалених і внутрішніх районах гірської Шотландії неможлива навіть професія цвяхаря. Такий робітник, виробляючи 1000 цвяхів на день, за 300 робочих днів на рік міг би виготовити 300 000 цвяхів. Але в такій місцевості неможливо збути й 1000 цвяхів на рік.

Завдяки водному транспорту для всіх видів праці з’являється ширший ринок, ніж за існування лише сухопутного транспорту, тому поділ праці й удосконалення будь-якого роду промислів, ясна річ, започатковуються в приморських місцевостях і по берегах судноплавних річок; у внутрішні регіони країни ці поліпшення проникають значно пізніше. Великий фургон, запряжений 8 кіньми, супроводжуваний двома працівниками, за 6 тижнів перевезе з Лондона до Единбурга й назад близько 4 т товару. Приблизно за той самий час вітрильне судно з екіпажем у 6–8 осіб, що курсує між портами Лондона та Лейта, перевезе туди й назад 200 т товару. Таким чином, 6–8 людей за допомогою водного транспорту доставлять із Лондона до Единбурга і назад таку саму кількість товарів, що й 50 великих фургонів із 100 працівниками і 400 конями. Отже, на 200 т товарів, що їх перевозять у найдешевший спосіб — суходолом — із Лондона до Единбурга, мають лягти витрати з утримання протягом трьох тижнів 100 людей і 400 коней; до цього треба додати зменшення вартості як коней — суму, що дорівнює утриманню їх, так і 50 фургонів. Тимчасом на таку саму кількість товарів, перевезених водою, слід накласти тільки витрати на утримання 6–8 осіб і вартість зносу судна місткістю у 200 т плюс оплата ризику, тобто різниці між морським і суходільним страхуванням. Тому, якби між цими пунктами не було іншого сполучення, окрім суходільного, і з одного до другого можна було б перевозити тільки товари, що мають значну ціну порівняно з їхньою вагою, ці пункти вели б між собою лише мізерну торгівлю порівняно з тією, що існує нині, і, отже, заохочували б виробництво один одного значно менше, аніж нині. За таких умов торгівля між різними частинами світу або зовсім не могла б існувати, або була б мізерною. Які товари витримають витрати на суходільне перевезення між Лондоном і Калькуттою? І якби навіть знайшлися такі дорогі товари, то хіба перевезення їх через території стількох варварських народів було б безпечним? Тимчасом обидва міста нині ведуть жваву торгівлю, і кожне з них, надаючи одне одному ринки, заохочує розвиток ремесел.

За таких переваг водного транспорту видається природним, що перші успіхи ремесел і виробництва відзначені там, де зручність сполучень відкривала цілий світ для збуту продуктів усіх видів праці, тоді як у внутрішніх регіонах країни все це завжди розвивалося пізніше. У внутрішніх регіонах тривалий час для більшої частини товарів нема іншого ринку, окрім місцевостей, що відділяють їх від морського берега й великих судноплавних річок. Отже, розміри ринку мають відповідати багатству населення цих місцевостей, і тому зростання їхнього багатства завжди відставатиме від зростання багатства згаданих місцевостей. У наших північноамериканських колоніях плантації облаштовувалися на березі моря або по берегах судноплавних річок і навряд чи де-небудь пролягали на значній відстані від них.



Народи, які, за найвірогіднішими історичними джерелами, видаються першими носіями цивілізації, жили по берегах Середземного моря. Це море, найбільше з відомих на землі внутрішніх морів, що не знає ані припливів і відпливів, ані хвилювань, окрім спричинених вітром, завдяки спокою своєї поверхні, а також великій кількості островів і близькості його берегів надзвичайно сприяло мореплавству, що зароджувалося за тих віддалених часів, коли люди ще не знали компаса, боялися випустити з очей берег і через слабкий розвиток кораблебудування не наважувалися пускатися в бурхливі хвилі океану. Проплисти Геркулесові стовпи, тобто вийти за Гібралтарську протоку у відкрите море, довго вважалося у давньому світі найдивовижнішим і найнебезпечнішим подвигом. Минуло багато часу, доки фінікійці та карфагеняни — найвправніші мореплавці й кораблебудівники тих давніх часів — наважилися на це, і ще довгий час по тому тільки вони вдавалися до таких спроб.

З усіх країн по берегах Середземного моря Єгипет, мабуть, перший у більш-менш значних розмірах опанував хліборобство й виробництво і вдосконалив їх. У Верхньому Єгипті освоєні землі в жодному місці не віддаляються більш ніж на декілька миль від берегів Нілу, а в Нижньому Єгипті ця велика річка розгалужується на безліч рукавів, які за допомогою нескладних штучних споруд забезпечували водне сполучення, певно, не тільки між великими містами, а й між усіма значними сільськими поселеннями і навіть багатьма маєтками, як це нині впорядковано по Рейну і Маасу в Голландії. Масштаб і легкість цього внутрішнього водного сполучення стали однією з головних причин розвитку ранньої цивілізації Єгипту.

Хліборобство та виробництво розвинулися, мабуть, також у глибокій давнині в провінціях Бенгалії та Індії та деяких зі східних провінцій Китаю; а втім, віддаленість того часу складно встановити із цілковитою вірогідністю за допомогою історичних джерел. У Бенгалії Ганг та кілька інших великих річок подібно до Нілу в Єгипті розгалужуються на безліч судноплавних рукавів. У східних провінціях Китаю кілька великих річок із їхніми притоками теж утворюють багато судноплавних шляхів і, сполучаючись між собою, породжують внутрішнє судноплавство, ще жвавіше, ніж Нілом та Гангом чи, точніше, обома разом. Цікаво, що ані давні єгиптяни, ані індуси, ані китайці не заохочували зовнішньої торгівлі, але свої великі багатства всі вони здобули, напевне, із цього внутрішнього судноплавства.

Уся внутрішня частина Африки, частина Азії, що розташована далеко на північ від Чорного і Каспійського морів, давня Скіфія, сучасна Татарія і Сибір упродовж століть перебували, мабуть, у такому самому варварському й дикому стані, у якому вони перебувають і нині. Єдиним морем Татарії був Льодовитий океан, де судноплавство неможливе; і хоча по цій країні протікає кілька найбільших у світі річок, вони розташовані на занадто великій відстані одна від одної, щоб по них можна було підтримувати відносини й вести торгівлю з більшою частиною країни. В Африці немає таких великих внутрішніх морів, як Балтійське й Адріатичне у Європі, Середземне й Чорне у Європі й Азії, і таких заток, як Аравійська, Перська, Індійська, Бенгальська та Сіамська в Азії, через це внутрішні області великого материка недосяжні для морської торгівлі, а великі річки Африки розташовані надто далеко одна від одної, щоб більш-менш значне внутрішнє судноплавство стало можливим. Крім того, торгівля, яку може вести народ, користуючись річкою, що не має великого числа приток та рукавів і перед впадінням у море протікає чужою територією, ніколи не досягає значних розмірів, тому що народи, які володіють цією територією, ладні перешкоджати сполученню між витоками річки та морем. Судноплавство Дунаєм дає мало користі державам, через які він протікає (Баварії, Австрії та Угорщині), порівняно з тим, що могло б давати, якби одна із цих держав володіла річкою по всій довжині впадіння в Чорне море.



Розділ IV

Про походження і використання грошей

Коли скрізь запроваджується поділ праці, лише дуже малу частку потреб кожної людини може задовольнити продукт її власної праці. Значно більше вона задовольняє шляхом обміну надлишку продуктів своєї праці, що залишається після задоволення власних потреб, на надлишки продукту праці інших людей, яких вона потребує.

Таким чином, кожна людина живе обміном або стає певною мірою торгівцем, а саме суспільство перетворюється, так би мовити, у торговельну спілку.

Однак на етапі зародження поділу праці ця можливість обміну часто наражалася на великі труднощі. Припустимо, що одна людина володіла більшою кількістю певного продукту, ніж потребувала його сама, тоді як другій його бракувало. Перша охоче віддала б частину цього надлишку, а друга охоче придбала б його. Але якщо друга не мала нічого такого, чого потребує перша, між ними не відбувся б обмін. М’ясник має у своїй крамниці більше м’яса, ніж сам може спожити, а пивовар і булочник охоче купили б частину цього м’яса; вони не можуть нічого запропонувати йому, окрім різних продуктів власного промислу, але м’ясник уже зробив запас тієї кількості хліба й пива, що знадобиться йому найближчим часом. У такому разі між ними не може відбутися обмін. М’ясник не стане постачальником пивовара та булочника, а вони — його споживачами; і, отже, усі вони не можуть прислужитися один одному. Щоб уникнути таких незручних ситуацій, кожна розумна людина на будь-якому ступені розвитку суспільства після виникнення поділу праці, ясна річ, мусила намагатися так влаштувати свої справи, щоб постійно поряд із продуктами власного промислу мати певну кількість такого товару, який, на її думку, не відмовляться взяти в обмін на продукти свого промислу.

Напевне, для цієї мети послідовно вибирали й споживали найрізноманітніші товари. За варварського стану суспільства таким загальним знаряддям обміну, як кажуть, слугувала худоба; і хоча вона була вельми незручною для цієї мети, знаходимо згадки про те, що за давніх часів предмети часто оцінювали за тією кількістю худоби, яку давали в обмін на них. Озброєння Діомеда, як твердить Гомер, коштувало 9 биків, а озброєння Главка — 100 биків. Розповідають, що в Абіссінії звичайним засобом торгівлі та обміну слугує сіль; по берегах Індії таким засобом є мушлі особливого виду, у Ньюфаундленді — сушена тріска, у Вірджинії — тютюн, у деяких наших вест-індських колоніях — цукор, у деяких інших країнах — шкури або вичинена шкіра, і, як мені розповідали, нині в Шотландії існує село, де робітник нерідко замість грошей приносить до булочної або пивної цвяхи.

Однак в усіх країнах люди — напевне, через незаперечні докази — урешті-решт визнали за необхідне порівняно з усіма іншими предметами надати перевагу металам. Метали можна не лише зберігати з найменшими втратами, оскільки навряд чи якісь інші предмети порівняно з ними мають більшу міцність, а також без жодних втрат ділити на будь-яку кількість частин, а потім знову сплавити в один шматок; ця якість не властива жодному іншому продукту, що має таку саму міцність, і саме вона, більше за будь-яку іншу, робить метали придатними для того, щоб слугувати знаряддям обміну та обігу. Приміром, людина, якій потрібно купити солі і яка в обмін могла віддати тільки худобу, змушена була купувати сіль у кількості, що дорівнює ціні цілого бика або цілої вівці. Вона рідко могла купити менше за цю кількість, бо те, що вона могла віддати за неї, рідко можна було поділити на частини без збитків, а якщо їй хотілося купити більше, то з тієї самої причини вона змушена була купувати подвійну або потрійну кількість, тобто на вартість двох чи трьох биків або двох чи трьох овець. Якщо ж замість вівці або бика людина могла дати в обмін на сіль метал, вона легко могла відділити таку кількість металу, що точно відповідала кількості того товару, якого вона потребувала.

Різні народи користувалися із цією метою різними металами. Давні спартанці використовували залізо, давні римляни — мідь. Золотом і сріблом користувались усі багаті народи й торговці.

Спочатку метали, напевне, використовували із цією метою у зливках, а не в монеті. Так, Пліній[1], посилаючись на Тимея, розповідає нам, що до Сервія Туллія римляни не мали карбованої монети, а для купівлі потрібних предметів користувалися зливками міді без карбу. Отже, такі неоформлені зливки металу здавна виконували функцію грошей.

Користування такими зливками супроводжували дві значні незручності: було важко, по-перше, зважувати метали і, по-друге, визначати їхню пробу. Стосовно дорогоцінних металів, коли навіть мізерна різниця в кількості зумовлює величезну різницю в їхній вартості, саме зважування з належною точністю вимагає дуже точних ваг і гир. Зважування золота — особливо копітка й тонка операція. Звісно, щодо менш дорогих металів, коли невелика помилка не має вагомого значення, потрібна менша точність. Однак ми вважали б вельми незручним, якби бідна людина, що збирається купити або продати щось на дрібну монету, мусила щоразу відважувати належну кількість металу. Операція засвідчення чистоти металу ще важча, ще більш копітка, і якщо метал не розплавлений належним чином у тиглі й не оброблений належними кислотами, будь-яке визначення його проби буде доволі неточним. До винайдення карбованої монети люди змушені були зазнавати найбрутальніших обманів та ошуканства. Замість фунта чистого срібла або чистої міді в обмін на товари вони могли отримати підроблений зливок із найдешевших матеріалів, зовні подібних до цих металів. Щоб запобігти таким зловживанням та полегшити обмін і сприяти розвитку різних видів виробництва й торгівлі в усіх більш-менш розвинених країнах, було визнано за необхідне позначати публічним тавром певну кількість металів, зазвичай використовуваних у купівлі товарів. Так виникли карбована монета й державні установи, названі монетними дворами. Вони мають такий самий характер, як і установи, створені для нагляду за правильністю мір і для маркування сукон та полотен. Усі ці установи мають однакове завдання: накладанням публічного тавра засвідчувати кількість і встановлену якість різних товарів, що надходять на ринок.

Перші публічні тавра, накладені на метали, які перебували в обігу, у багатьох випадках, напевне, мали засвідчити те, що було найважчим і найважливішим, а саме доброякісність або чистоту металу; вони були подібні до проби, яку нині карбують на зливках срібла та срібному посуді, або подібні до іспанської проби, яку іноді ставлять на зливки золота і яка, накладена лише на один бік зливка, не покриваючи всієї його поверхні, засвідчує тільки чистоту металу, а не його вагу. Авраам відважив Ефронові «чотири сотні шиклів срібла» за землю довкола печери Махпели. Хоча шекель (сикль), напевне, був уживаною монетою в торгівлі, однак приймали його на вагу, а не за кількістю, так само як нині — зливки золота й срібла. Розповідають, що давні саксонські королі Англії одержували свої доходи не в монетах, а натурою, тобто всілякого роду їстівними та іншими припасами. Вільгельм Завойовник установив звичай сплачувати ці доходи монетою. Однак протягом тривалого часу її приймали в казначействі за вагою, а не за кількістю.

Незручності й труднощі, пов’язані з точним зважуванням цих металів, привели до запровадження карбування монет, причому тавро мало цілком покривати монету з обох боків, а часом також її ребра, щоб засвідчити не лише чистоту, а й вагу металу. Тому такі монети приймали, як і нині, за кількість, не зважуючи.

Назви цих монет спочатку, очевидно, позначали вагу, або кількість металу, що містився в них. За часів Сервія Туллія, який почав карбувати в Римі монету, римський ас містив римський фунт чистої міді. Подібно до англійського тройського фунта, він поділявся на 12 унцій, кожна з яких містила унцію чистої міді. За часів Едуарда І англійський фунт стерлінгів містив фунт срібла (за тауерською вагою) встановленої проби. Тауерський фунт, певно, був більший за римський, але менший за тройський фунт. Останній було введено в англійському монетному дворі тільки на вісімнадцятий рік правління Генриха VIII. Французький лівр за часів Карла Великого містив тройський фунт срібла встановленої проби. Ярмарок у Труа в Шампані в той час відвідували всі народи Європи, і тому міри та ваги такого відомого ярмарку були відомі скрізь і визнавалися всіма. Шотландська фунтова монета від часів Александра І до Роберта Брюса містила фунт срібла тієї самої ваги та проби, що й англійський фунт стерлінгів. Англійські, французькі та шотландські пенні спочатку теж містили дійсний пенні срібла, тобто 1⁄20 унції, або 1⁄240 фунта. Шилінг теж спочатку, очевидно, означав вагу. Коли пшениця коштує 12 шилінгів за квартер, сказано в давньому статуті Генриха III, пшеничний хліб ціною в 1 фартинг має важити 11 шилінгів 4 пенси. Однак співвідношення між шилінгом і пенні, з одного боку, і фунтом — з іншого, не було, певно, таким постійним і однаковим, як співвідношення між пенні та фунтом. За часів першої династії французьких королів французьке су в різних випадках містило приблизно 5, 12, 20 і 40 пенсів. У давніх саксів шилінг певний час містив тільки 5 пенсів; і видається ймовірним, що в них він був так само нестійкий, як і в їхніх сусідів, давніх франків. Від часів Карла Великого у французів і від часів Вільгельма Завойовника в англійців, напевне, установилися такі самі співвідношення між фунтом, шилінгом та пенні, як і нині, хоча вартість їх була зовсім іншою. Адже в усіх країнах світу, на мою думку, через скнарість і несправедливість правителів і державної влади, які зловживали довірою підданих, поступово зменшували дійсний вміст металу, що від початку був у монетах. Римський ас в останні часи республіки був зменшений до 1⁄24 і замість фунта важив півунції. Англійський фунт і пенні містять нині близько третини, шотландські фунт і пенні — близько 1⁄36, а французькі фунт і пенні — близько 1⁄66 первісної вартості. Здавалося, що завдяки таким операціям правителі та уряди діставали можливість сплачувати свої борги й виконувати зобов’язання за допомогою меншої кількості срібла, ніж потрібно без такої підробки. Однак це була тільки видимість, оскільки кредитори фактично виявлялися ошуканими й втрачали частину того, що їм належало отримати. Решта боржників у державі мали такі самі привілеї й могли виплачувати борги у старій монеті такою самою номінальною сумою нової та зіпсованої монети. Через це такі операції завжди виявлялися вигідними для позичальників і розорливими для кредиторів; нерідко вони спричиняли в майновому стані приватних осіб значніші розлади й загальні потрясіння, аніж потрясіння, що їх породжували великі суспільні негаразди.

Таким чином, в усіх цивілізованих народів гроші стали загальним знаряддям торгівлі, за допомогою якого продають і купують або ж обмінюють товари будь-якого роду.

Тепер я з’ясую правила, згідно з якими люди обмінюють товар на товар або товар на гроші. Ці правила визначають так звану відносну, або мінову, вартість товару.

Слід зазначити, що слово вартість має два різних значення: інколи воно означає корисність якогось предмета, а інколи — можливість придбання інших предметів, що її дає володіння цим предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — міновою вартістю. Предмети, що мають дуже велику споживчу вартість, часто мають зовсім невелику мінову вартість або навіть зовсім її не мають; навпаки, предмети, що мають дуже велику мінову вартість, часто мають невелику споживчу або зовсім її не мають. Немає нічого кориснішого за воду, але на неї майже нічого не купиш, в обмін на неї майже нічого не отримаєш. Навпаки, діамант майже не має споживчої вартості, але в обмін на нього можна отримати дуже велику кількість інших товарів. Для з’ясування основних правил, що визначають мінову вартість товарів, я спробую показати: по-перше, яким є дійсне мірило цієї мінової вартості, або з чого складається дійсна ціна всіх товарів; по-друге, із яких частин складається ця дійсна ціна; і, нарешті, які причини інколи підносять деякі або всі частини цієї ціни над її природним або звичайним рівнем, а інколи опускають її нижче від цього рівня; або які причини інколи перешкоджають точному збігові ринкової ціни, тобто фактичної ціни товарів, із їхньою природною ціною.

Ці три питання я спробую з’ясувати з усією можливою повнотою та ясністю в трьох наступних розділах, причому мушу вельми серйозно просити в читача уваги й терпіння: терпіння — для розгляду подробиць, що можуть у деяких місцях видатися надто стомливими; уваги — для засвоєння того, що може видатися незрозумілим навіть після найдокладніших пояснень, що їх я в змозі дати. Я завжди вважаю за краще заслужити закид у недостатній стислості, щоб бути впевненим, що мій виклад зрозумілий; однак, попри все моє старання бути якомога зрозумілішим, питання може видатися недостатньо роз’ясненим через його надзвичайно абстрактний характер.



Розділ V

Про дійсну і номінальну ціну товарів, або Про ціну їх у праці та ціну їх у грошах

Кожна людина є багатою чи бідною залежно від того, якою мірою вона може користуватися предметами потреби, зручності та задоволення. Але після запровадження поділу праці людина може власною працею виробляти лише дуже невелику частину цих предметів: значно більше їх вона має отримувати від праці інших людей; і вона буде багатою чи бідною залежно від кількості тієї праці, якою може розпоряджатися або яку може купити. Тому вартість будь-якого товару для особи, що володіє ним і має намір не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, дорівнює кількості праці, яку вона може купити на неї або отримати у своє розпорядження. Таким чином, праця є дійсним мірилом мінової вартості всіх товарів.

Дійсною ціною будь-якого предмета, тобто тим, що кожний предмет справді коштує для того, хто хоче його придбати, є праця та зусилля, потрібні для придбання цього предмета. Дійсна вартість будь-якого предмета для людини, що придбала його й хоче продати його чи обміняти на інший предмет, полягає у праці та зусиллях, від яких вона може позбавити себе, переклавши їх на інших людей. Те, що купується за гроші або отримується в обмін на інші предмети, здобувається працею такою самою мірою, як і предмети, що отримуються нашою власною працею. Справді, гроші або товари заощаджують нам цю працю. Вони містять вартість певної кількості праці, яку ми обмінюємо на те, що, за нашим припущенням, містить вартість такої самої кількості праці. Праця була первісною ціною, первісною купівельною сумою, сплаченою за всі предмети. Не на золото або срібло, а лише на працю отримували всі багатства світу від початку часів; їхня вартість для тих, хто володіє ними й хто хоче обміняти їх на нові продукти, точно дорівнює кількості праці, яку людина може купити на них або отримати у своє розпорядження.

Як говорить Гоббс, багатство — це сила[2]. Однак людина, яка набуває чи успадковує великий статок, не обов’язково здобуває чи успадковує разом із ним політичну, цивільну або військову владу. Можливо, статок дає їй засоби для здобуття тієї чи тієї влади, але саме володіння цим статком не дає їй неодмінно таку владу. Володіння статком дає їй негайно та безпосередньо тільки можливість купувати, володіти всіма пропозиціями праці або продуктів праці, що існує на ринку. Багатство її більш-менш велике в прямій відповідності до розмірів цієї можливості, тобто до кількості праці інших людей, або, що те саме, до кількості продукту праці інших людей, яку людина завдяки багатству може купити або отримати у своє розпорядження. Мінова вартість будь-якого предмета має точно дорівнювати розмірові тієї влади, яку цей предмет дає своєму власникові.

Однак, хоча праця є дійсним мірилом мінової вартості всіх товарів, вартість їх зазвичай розцінюють не у праці. Буває важко встановити відношення між двома різними кількостями праці. Час, витрачений на дві різні роботи, не завжди сам собою визначає це взаємовідношення. Слід урахувати також різну міру витрачених зусиль і необхідної вправності. Одна година якоїсь важкої роботи може містити в собі більше праці, ніж дві години легкої роботи; точно так само одна година заняття таким ремеслом, для оволодіння яким знадобилося десять років праці, може містити в собі більше праці, ніж виконання впродовж місяця якоїсь звичайної роботи, що не вимагає навчання. Нелегко знайти точне мірило для визначення міри труднощів або вправності. Щоправда, зазвичай під час обміну продуктів різних видів праці беруть до уваги міру труднощів та вправності. Однак для цього не існує жодного точного мірила, і справу вирішує ринкова конкуренція відповідно до тієї жорсткої справедливості, яка, не будучи цілком точною, усе ж достатня для звичайних житейських справ.

Окрім того, товари значно частіше обмінюються, а тому й порівнюються з іншими товарами, ніж із працею. Отже, природніше розцінювати їхню мінову вартість кількістю якогось іншого товару, а не кількістю праці, яку можна на них купити. До того ж більшість людей краще розуміє, що означає певна кількість якого-небудь товару, ніж певна кількість праці. Перше — це відчутний на дотик предмет, тоді як друге — абстрактне поняття, яке, хоча його й можна пояснити, не має такої простоти й наочності.

Відтоді як припинилася мінова торгівля й гроші стали узвичаєним засобом торгівлі, кожний окремий товар значно частіше обмінюють на гроші, ніж на будь-який інший товар. М’ясник рідко тягне бика чи барана до булочника або пивовара для того, щоб обміняти їх на хліб чи на пиво; він рушає з ними на ринок, де вимінює їх на гроші, а потім обмінює гроші на хліб і на пиво. Кількість грошей, яку він отримує за них, визначає кількість хліба та пива, яку він може після цього купити. Тому для нього значно природніше й простіше розцінювати їхню вартість за кількістю грошей — товару, на який він їх безпосередньо вимінює, аніж за кількістю хліба та пива — товарів, на які він може обміняти їх тільки за допомогою третього товару. Простіше сказати, що м’ясо коштує 3–4 пенси за фунт стерлінгів, аніж сказати, що воно коштує 3–4 фунти хліба чи 3–4 кварти пива. Унаслідок цього мінову вартість кожного товару частіше розцінюють за кількістю грошей, аніж за кількістю праці чи іншого товару, яку можна отримати в обмін на нього.

Утім, подібно до інших товарів, вартість золота й срібла змінюється: вони бувають то дешевші, то дорожчі, їх то легше, то важче купити. Кількість праці, яку можна отримати у своє розпорядження або купити на певну кількість цих металів, або кількість інших товарів, які можна виміняти на них, завжди перебувають у залежності від багатства або бідності родовищ, що їх розробляють на цей момент. У XVI столітті відкриття багатих покладів в Америці зменшило вартість золота й срібла в Європі приблизно на третину. Оскільки видобуток цих металів із копалень і доставляння їх на ринок коштували тепер меншої праці, то, потрапляючи на ринок, золото й срібло могли оплатити меншу кількість праці. І ця, мабуть, найвидатніша революція у вартості золота й срібла не єдина відома в історії. Подібно до того як природні міри, такі як ступня, лікоть або жменя, постійно змінюючись у своїх розмірах, аж ніяк не можуть слугувати точним мірилом кількості інших предметів, так і товар, що сам постійно зазнає коливань у своїй вартості, не може бути точним мірилом вартості інших товарів. Варто зазначити, що за всіх часів і в усіх місцях однакові кількості праці для робітника завжди мали однакову вартість. За звичайного стану здоров’я, сили й здібностей, за звичайного ступеня майстерності та вправності він завжди мусить жертвувати однаковою часткою свого дозвілля, своєї свободи і спокою. Ціна, яку він сплачує, завжди незмінна, хоч би якою була кількість товарів, що він одержує в обмін на свою працю. Щоправда, він може інколи купити більшу кількість цих товарів, інколи — меншу, але однаково змінюється вартість цих товарів, а не вартість праці, на яку їх купують. За всіх часів і всюди дорогим вважали те, що важко дістати або на придбання чого потрібно більше праці, а дешевим — те, що легше дістати або що вимагає затрати меншої кількості праці. Таким чином, одна лише праця, вартість якої ніколи не змінюється, є єдиним і дійсним мірилом, за допомогою якого за всіх часів і в усіх місцях можна було розцінювати й порівнювати вартість усіх товарів. Саме праця становить дійсну ціну, а гроші становлять лише номінальну ціну.

Та хоча рівні кількості праці для робітника мають завжди однакову вартість, проте для його наймача вони становлять то більшу, то меншу вартість. Він купує цю кількість праці то за більшу, то за меншу кількість товарів, і йому видається, що ціна праці змінюється так само, як і ціна всіх інших предметів. В одних випадках вона здається йому дорогою, а в інших — дешевою. Але насправді саме товари є дешеві в одному разі та дорогі — в іншому.

Таким чином, у цьому звичайному сенсі можна говорити, що праця, подібно до товарів, має дійсну і номінальну ціну. Можна сказати, що її дійсна ціна полягає в кількості предметів потреби й зручності, які дають за неї, а номінальна ціна полягає в кількості грошей. Робітник буває багатий чи бідний, його винагороджують добре чи погано залежно від дійсної, а не від номінальної ціни його праці.

Відмінність між дійсною і номінальною ціною товарів та праці має не лише суто теоретичне, а нерідко й важливе практичне значення. Та сама дійсна ціна завжди має однакову вартість, але з огляду на коливання вартості золота й срібла та сама номінальна ціна може мати різні вартості. Тому, коли продається якийсь маєток задля забезпечення продавцеві постійної ренти, то за бажання, щоб ця рента завжди зберігала однакову вартість для сімейства, на користь якого вона встановлюється, важливо не виражати її в якійсь певній сумі грошей. Справді, у такому разі вартість цієї ренти зазнавала б подвійних коливань: по-перше, тих, що зумовлені коливаннями вмісту золота й срібла в монеті того самого найменування в різні епохи; і, по-друге, тих, що зумовлені різною вартістю однакової кількості золота й срібла в різні часи.

Правителі та уряди іноді вирішували задля вигоди зменшити кількість чистого металу, який міститься в їхній монеті, але їм рідко спадало на думку збільшувати цю кількість. Тому я гадаю, що вміст металу в монетах усіх народів майже безупинно зменшувався і навряд чи коли-небудь збільшувався. Такі зміни майже завжди ведуть до зменшення вартості грошових рент.

Відкриття копалень в Америці зменшило вартість золота й срібла в Європі. Як зазвичай вважають, — хоча, на мій погляд, бездоказово, — це зменшення триває досі й триватиме ще довго. Якщо це так, то зміни у вартості золота й срібла радше зменшать вартість грошових рент, аніж збільшать її, навіть якщо сплату їх обумовлюватиме не певна кількість монет того чи того найменування (наприклад, стільки-то фунтів стерлінгів), а певна кількість унцій чистого срібла або срібла певної проби.

Ренти, установлені в зерні, значно краще зберегли свою вартість, аніж ренти, установлені в грошах, навіть якщо карбування монети не змінилося. На вісімнадцятий рік правління Єлизавети було видано розпорядження, щоб третину ренти за орендними договорами, що їх укладають університетські колегії, установлювали в зерні й сплачували або натурою, або відповідно до фактичної ціни зерна на найближчому ринку. Гроші від реалізації цієї натуральної частки ренти, які первісно становили лише третину всієї ренти, нині, за словами доктора Блекстона, зазвичай удвічі більші від суми, одержуваної від інших двох третин. Згідно із цим повідомленням, старовинні грошові ренти університетських колегій зменшилися до четвертої частини своєї колишньої вартості, або коштують трохи більше четвертої частини тієї кількості зерна, якій вони дорівнювали за вартістю раніше. Але від часів правління Філіпа та Марії якість англійської монети зазнала невеликих змін, а може, і зовсім не змінювалася, і тому та сама кількість фунтів, шилінгів і пенсів весь час містила майже незмінну кількість чистого срібла. Таким чином, це зменшення вартості грошових рент університетських колегій зумовлене виключно зменшенням вартості срібла.

Коли зменшення вартості срібла поєднується зі зменшенням його кількості в монеті того самого найменування, втрати часто бувають ще більшими. У Шотландії, де монети зношувалися значно більше, аніж будь-коли в Англії, а також у Франції, де вони зношувалися ще більше, ніж у Шотландії, деякі старовинні ренти, що первісно становили значну вартість, були зведені майже до нуля.

У різні, віддалені одна від одної, епохи рівні кількості праці можна скоріше за все придбати за рівні кількості хліба — головного засобу існування робітника, аніж за рівні кількості золота й срібла чи взагалі якогось іншого товару. З огляду на це, рівні кількості зерна скоріше збережуть у різні епохи ту саму дійсну вартість або даватимуть можливість його власникові купити чи отримати в розпорядження приблизно таку саму кількість праці інших людей. Я кажу, що хліб «скоріше» збереже свою вартість, аніж майже всі інші товари, оскільки навіть рівні міри хліба теж не зберігають цілком ту саму вартість. Засоби існування праці, або дійсна ціна праці, як я намагатимуся показати далі, зазнають значних змін залежно від різних обставин; у суспільстві, що прогресує на шляху до багатства, їхні розміри значніші, ніж у суспільстві, що не прогресує, однак у другому вони значніші, ніж у суспільстві, що наближається до занепаду. Але будь-який інший товар обмінюватиметься в будь-який час на більшу або меншу кількість праці залежно від кількості необхідних засобів існування, на які його тепер можна обміняти. Тому рента, установлена в зерні, змінюється тільки відповідно до змін кількості праці, що її можна купити за певну кількість зерна, тоді як рента, установлена в будь-якому іншому товарі, змінюється не тільки залежно від коливань кількості праці, яку можна купити за певну кількість зерна, а й залежно від коливань кількості зерна, яке можна придбати в обмін на певну кількість цього товару.

Слід зауважити, що, хоча дійсна вартість ренти в зерні протягом цілого століття значно менше змінюється, ніж дійсна вартість грошової ренти, але з року в рік вона коливається значно сильніше. Грошова ціна праці, як я намагатимуся показати далі, не коливається з року в рік відповідно до змін грошової ціни зерна, а напевне, скрізь пристосовується не до тимчасової або випадкової, а до середньої або звичайної ціни цього необхідного засобу існування. А середню або звичайну ціну зерна визначають, як я також намагатимуся показати, вартість срібла, багатство чи бідність копалень, що постачають ринкові цей метал, або кількість праці, яку слід витратити, а отже, і кількість зерна, яке буде спожито, щоб доставити певну кількість срібла з копалень на ринок. Вартість срібла, хоча вона й помітно коливається впродовж століття, рідко зазнає великих змін із року в рік; іноді впродовж півстоліття чи навіть цілого століття вона тримається на тому самому рівні або змінюється незначною мірою. Тому звичайна або середня грошова ціна зерна може протягом тривалого періоду залишатися незмінною або ж змінюватися незначною мірою, а разом із нею залишається незмінною або змінюється незначною мірою грошова ціна праці за тієї умови, що в інших аспектах у суспільстві не сталося серйозних змін. А проте тимчасова й випадкова ціна хліба часто в одному році може бути вдвічі більшою, ніж у попередньому, або коливатися, наприклад, від 25 до 50 шилінгів за квартер. Однак коли хліб має таку ціну, то не лише номінальна, а й дійсна вартість ренти в зерні буде вдвічі більшою, ніж за ціни у 25 шилінгів, і обмінюватиметься на подвійну кількість праці чи більшості інших товарів; грошова ж ціна праці, а разом із нею й більшості інших речей, попри ці коливання, залишиться незмінною.

Таким чином, очевидно, що праця є єдиним загальним, так само як і єдиним точним мірилом вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми можемо порівнювати вартість різних товарів завжди і всюди. Як уже сказано вище, ми не можемо визначати дійсну вартість різних товарів від століття до століття у сріблі, що їх дають за них. Ми не можемо визначати її від року до року в кількості хліба, що дають за них. Але кількістю праці можна з надзвичайною точністю визначити її як від століття до століття, так і від року до року. Для тривалих періодів часу хліб є кращим мірилом за срібло, тому що від століття до століття однакову міру хліба обмінюють скоріше на ту саму кількість праці, ніж срібла. Навпаки, від року до року срібло видається кращим мірилом за хліб, тому що однакову міру срібла скоріше можна обміняти на однакову кількість праці.

Хоча при встановленні довічних рент або навіть при довгострокових орендах, може, відмінність між реальною та номінальною ціною корисна, але це не має практичного значення при купівлях та продажах — цих найпоширеніших і звичних правочинах у людському житті.

У певний час і в певному місці дійсна та номінальна ціна всіх товарів точно відповідають одна одній. Що більше або менше грошей за якийсь товар ви отримаєте, наприклад, на лондонському ринку, то більшу або меншу кількість праці ви зможете придбати на них у певний час і в певному місці. Тому в певний час і в певному місці гроші є точним мірилом дійсної мінової вартості всіх товарів, але тільки в певний час і в певному місці.

Оскільки йдеться про різні місця, не існує правильної відповідності між дійсною та грошовою ціною товарів. Попри це, купець, що доставляє товари з одного місця в інше, може брати до уваги тільки їхню грошову ціну або різницю між кількістю срібла, за яку він їх купує, і тією, за яку може їх продати. Півунції срібла в Кантоні в Китаї означатимуть більшу кількість як праці, так і засобів існування та зручностей, аніж одна унція в Лондоні. Через це товар, що його в Кантоні продають за півунції срібла, насправді може бути там дорожчим або мати суттєвіше значення для людини, яка володіє ним, аніж товар, що його продають у Лондоні за одну унцію, — для людини, що володіє ним у Лондоні. Проте, якщо лондонський купець купить у Кантоні за півунції срібла товар, який потім продасть у Лондоні за одну унцію, він набуває на цьому правочині 100%, як і в тому разі, коли б унція срібла мала в Лондоні ту саму вартість, що й у Кантоні. Для нього не має значення, що півунції срібла в Кантоні дали б йому можливість отримати більше праці або більшу кількість засобів існування та зручностей, ніж одна унція в Лондоні. Одна унція в Лондоні завжди дає йому змогу придбати вдвічі більше того, що можна придбати на півунції, а в цьому для нього й полягає суть справи.

Тому номінальна, або грошова, ціна товарів урешті-решт визначає розумність чи нерозумність усіх торгових правочинів і в такий спосіб регулює майже всі справи повсякденного життя, пов’язані із ціною, отже, нам не слід дивуватися, що на грошову ціну люди звертали значно більшу увагу, ніж на дійсну.

Але у творах, подібних до цього, інколи корисно порівнювати коливання дійсних цін якого-небудь одного товару за різних часів і в різних місцях, тобто різні щаблі влади над працею інших людей, що її цей товар за різних умов надає особі, яка ним володіє. У такому разі ми маємо порівнювати не так різну кількість срібла, за яку цей товар зазвичай продавали, як різну кількість праці, яку можна купити на цю кількість срібла. Але ринкову ціну праці як у віддалені часи, так і у віддалених місцях навряд чи можна встановити точно. Ціни хліба, хоча регулярно зазначали їх у небагатьох місцях, зазвичай краще відомі й частіше фіксувалися істориками та письменниками. Через це мусимо за загальним правилом задовольнятися цінами хліба, і не тому, що вони завжди точно відповідають ринковим цінам праці, а тому, що вони найближчі до них. Надалі мені не раз доведеться вдаватися до такого роду порівняння.

Із розвитком виробництва торгові народи вважали, що зручно карбувати монету з різних металів; золоту монету карбували для більших платежів, срібну — для середніх за розмірами купівель і мідну або виготовлену з якогось іншого недорогого металу — для зовсім невеликих купівель. Однак ці народи завжди визнавали один із цих металів придатнішим мірилом вартості, ніж інші два; таку перевагу надавали тому металові, який першим використали як знаряддя обміну. Почавши користуватися ним як мірилом — а це доводилося робити в часи, коли не було інших грошей, — вони, як правило, користувалися ним і далі, коли в цьому вже не було потреби.

Кажуть, що римляни мали лише мідні гроші майже до Першої Пунічної війни і тільки за п’ять років до неї почали карбувати срібну монету[3]. Мабуть, саме через це мідь була в цій республіці мірилом вартості. У Римі вели рахунки і визначали цінність будь-якого майна в асах або сестерціях. Ас завжди залишався ознакою мідної монети. Слово «сестерцій» означає два аси з половиною. Хоча, таким чином, сестерцій був первісно срібною монетою, вартість його визначали в міді. Про людину, яка наробила боргів на велику суму, у Римі казали: вона має багато чужої міді.

Північні народи, які утвердилися на руїнах Римської імперії, від початку осілого життя мали, напевне, срібну монету й протягом декількох століть по тому не знали ані золотої, ані мідної монети. В Англії за часів саксів була срібна монета, там до епохи Едуарда III карбували дуже мало золота, а до Якова І, короля Великої Британії, мідної монети не було зовсім. Через це в Англії — і з тієї самої причини, на мій погляд, в усіх інших сучасних народів Європи — ведуть усі рахунки і обчислюють вартість усіх товарів і всього майна в сріблі; і якщо ми хочемо визначити розміри статку людини, ми рідко називаємо число гіней, а називаємо число фунтів стерлінгів, якого, на нашу думку, він вартий.

Первісно, я гадаю, в усіх країнах законним платіжним засобом слугувала тільки монета з металу, який спеціально визнавали мірилом вартості. В Англії тривалий час після того, як почали карбувати золоту монету, золото не визнавали законним платіжним засобом. Співвідношення між вартістю золотої та срібної монети не встановлював жоден законодавчий акт або указ, це мав установити ринок. Якщо боржник пропонував сплатити золотом, кредитор міг або відмовитися від такого платежу, або погодитися на нього, і золото при цьому оцінювалося за угодою між ними. Мідь нині не слугує законним платіжним засобом, за винятком випадків розміну дрібної срібної монети. За такого стану речей відмінність між металом, що був мірилом вартості, і металом, що ним не був, має не тільки номінальне значення.

Із плином часу народ призвичаювався до використання монет із різних металів і в такий спосіб більше усвідомлював співвідношення їхньої вартості. У більшості країн, як мені здається, визнали за доцільне встановити це співвідношення, проголосивши законом, що гінея, скажімо, такої-то ваги і такої-то проби відповідає 21 шилінгу або є законним платіжним засобом для погашення боргу такого розміру. За такого стану речей і в разі збереження цього співвідношення різниця між металом, що слугує мірилом вартості, і металом, що ним не є, має лише номінальне значення.

Однак якщо відбудеться якась зміна у встановленому співвідношенні, то зазначена відмінність може набути — або принаймні нам здається, що вона набуває, — уже не тільки номінального значення. Так, наприклад, якщо встановлену вартість гінеї буде зменшено до 20 або підвищено до 22 шилінгів, то, обчислюючи всі рахунки й виражаючи майже всі зобов’язання в срібних грошах, більшість платежів можна буде виплачувати тією самою кількістю срібної монети, що й раніше, але золотої монети для цього знадобиться інша кількість: більша в першому випадку і менша — у другому. Отже, срібло більш стале у своїй вартості, ніж золото. Може здатися, що срібло є мірилом вартості золота, тоді як золото не є мірилом вартості срібла. Вартість золота, мабуть, залежатиме від кількості срібла, на яку його можна обміняти, тоді як вартість срібла не залежатиме від кількості золота, на яку його можна обміняти. Однак ця відмінність буде цілком зумовлена звичкою вести рахунки й виражати всі великі та дрібні суми у срібній, а не в золотій монеті. Банкнота містера Друммонда у 25 або 50 гіней після описаних змін оплачуватиметься 25 або 50 гінеями, так само, як і раніше. Після описаної зміни банкнота оплачуватиметься такою самою кількістю золота, як і раніше, але іншою кількістю срібла. При оплаті такої банкноти золото видасться більш сталим у своїй вартості, ніж срібло. Золото буде мірилом вартості срібла, тоді як срібло, напевне, не буде мірилом вартості золота. Якщо коли-небудь дістане загальне поширення звичай вести рахунки й виражати будь-які грошові зобов’язання та кредитні білети в золоті, то золото, а не срібло оберуть як метал, що слугує мірилом вартості.

Насправді, доки тримається певне співвідношення між вартістю різних металів у монеті, вартість найдорожчого металу визначає вартість усіх монет. 12 мідних пенсів містять півфунта міді не найкращої якості, що до карбування навряд чи коштує 6 срібних пенсів. Але оскільки, згідно з установленим співвідношенням, 12 таких пенсів повинні обмінюватися на шилінг, на ринку їх визнають такими, що мають вартість шилінга, і в будь-який час за них можна отримати 1 шилінг. Навіть ще до недавнього перекарбування золотої монети у Великій Британії власне золоті монети, або та частина їх, що циркулювала в Лондоні та його околицях, менше відхилялися від встановленої ваги, ніж більша частина срібної монети. Проте 21 стертий та обрізаний шилінг визнавали рівним за вартістю 1 гінеї, щоправда, теж стертій та обрізаній, але не такою великою мірою. Нещодавно видані правила довели золоту монету до встановленої ваги з такою точністю, яка тільки мислима для монети, що перебуває в обігу; розпорядження про приймання золота в державних установах лише за вагою обіцяє зберегти правдиву вагу золотої монети, доки воно впроваджуватиметься в життя. А срібна монета і далі обертається так само стерта й обрізана, як і до перекарбування золотої. Попри це, на ринку 21 шилінг пошкодженої срібної монети визнають рівним за вартістю золотій гінеї правдивої ваги.

Перекарбування золотої монети, вочевидь, підвищило вартість срібної монети, яку можна обміняти на золоту.

На англійському монетному дворі з фунта золота карбують 44,5 гінеї, що, рахуючи по 21 шилінгу в гінеї, дорівнює 46 фунтам стерлінгів 14 шилінгам 6 пенсам. Отже, унція такої золотої монети коштує 3 фунти стерлінгів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні сріблом. В Англії за карбування монети не сплачують жодного мита, і будь-хто, принісши на монетний двір фунт або унцію золота у зливку встановленої проби, отримає взамін без будь-якого вирахування фунт або унцію золота карбованою монетою. І тому зазвичай кажуть, що 3 фунти стерлінгів 17 шилінгів 10 1⁄2 пенні за унцію становлять монетну ціну золота в Англії, тобто кількість золотої монети, що її монетний двір видає в обмін на зливки золота встановленої проби.

До перекарбування золотої монети ціна зливка золота встановленої проби на ринку протягом багатьох років трималася вище від 3 фунтів 18 шилінгів, інколи — 3 фунти 19 шилінгів і дуже часто — 4 фунти за унцію; цілком можливо, що ця сума в стертій та обрізаній золотій монеті рідко містила більш як 1 унцію золота встановленої проби. Від часів перекарбування золотої монети ринкова ціна золотих зливків установленої проби рідко перевищує 3 фунти 17 шилінгів 7 пенсів за унцію. До перекарбування золотої монети ринкова ціна завжди трималася дещо вище від монетної; після перекарбування вона постійно трималася нижче від монетної ціни. Але ця ринкова ціна завжди та сама, незалежно від того, виплачують її в золотій чи в срібній монеті. Отже, останнє перекарбування золотої монети підвищило вартість не лише золотої, а й срібної монети порівняно із золотом у зливках і, певно, порівняно з усіма іншими товарами, а оскільки ціна більшої частини товарів коливається залежно від багатьох інших причин, то підвищення вартості золотої та срібної монети порівняно з товарами не таке очевидне й відчутне.

На англійському монетному дворі з 1 фунта срібла встановленої проби карбують 62 шилінги, що містять такий самий фунт срібла встановленої проби. Тому зазвичай кажуть, що монетною ціною срібла в Англії є 5 шилінгів і 2 пенси за унцію, або кількість срібної монети, яку монетний двір дає в обмін на срібний зливок установленої проби. До перекарбування золотої монети ринкова ціна срібних зливків установленої проби становила в різних випадках 5 шилінгів 4 пенси, 5 шилінгів 5 пенсів, 5 шилінгів 6 пенсів, 5 шилінгів 7 пенсів і дуже часто 5 шилінгів 8 пенсів за унцію. Однак найбільш звичною ціною були, напевне, 5 шилінгів 7 пенсів. Від часів перекарбування золотої монети ринкова ціна зливків срібла встановленої проби падала часом до 5 шилінгів 3 пенсів, 5 шилінгів 4 пенсів і 5 шилінгів 5 пенсів за унцію і вище не піднімалася. Хоча ринкова ціна срібних зливків від часів перекарбування золотої монети значно знизилася, вона все-таки перевищувала монетну ціну.

Якщо, встановлюючи пропорції між різними металами в англійській монеті, мідь оцінюють значно вище, то срібло оцінюють дещо нижче від його дійсної вартості. На європейських ринках унцію чистого золота у французькій або голландській монеті обмінюють приблизно на 14 унцій чистого срібла, а в англійській — на 15 унцій, тобто на більшу кількість срібла, ніж вона коштує, відповідно до загальноприйнятих у Європі розцінок. Але подібно до того як висока ціна міді в англійській монеті не підвищує навіть в Англії ціни міді у зливках, так і низька ціна срібла в англійській монеті не знижує ціни срібла у зливках. Срібло у зливках усе ще зберігає свою належну пропорцію до золота; із тієї самої причини мідь у зливках зберігає своє співвідношення до срібла.

Після перекарбування срібної монети за правління Вільгельма III ціна срібла у зливках і далі трималася дещо вищою за монетну ціну. Локк пояснював цю високу ціну дозволом вивозити срібло у зливках за одночасної заборони вивезення срібної монети. Він зазначав, що цей дозвіл на вивезення збільшував попит на срібло у зливках порівняно з попитом на срібну монету. Але кількість людей, які потребували срібної монети для правочинів із продажу та купівлі в себе на батьківщині, безперечно, значно більша, ніж кількість тих, кому потрібні срібні зливки для вивезення їх за кордон або для якихось інших цілей. Нині існує такий самий дозвіл на вивезення золота у зливках і заборона вивозити золоту монету, однак ціна золота у зливках упала нижче від монетної ціни. Проте срібло в англійській монеті за тих часів, як і тепер, оцінювали нижче від його дійсного співвідношення до золота, і золота монета (стосовно якої в ту епоху не вважали, що вона потребує перекарбування) визначала тоді так само, як і тепер, дійсну вартість усіх монет. Подібно до того як перекарбування срібної монети не знизило тоді ціни срібла у зливках до рівня монетної ціни, так, цілком можливо, і нині воно не призведе до такого результату.

Якби срібну монету привели до узаконеної ваги так само, як золоту, то, певно, гінею за збереження існуючої пропорції вимінювали б на більшу кількість срібла в монеті, ніж за неї можна купити у зливках. Якби срібна монета містила повністю узаконену вагу, було б вигідно переплавити її у зливки, щоб спершу продати ці зливки за золоту монету, а потім обміняти золоту монету на срібну, щоб переплавити її знов у зливок. Мабуть, єдиний засіб для попередження таких небажаних явищ полягає у певній зміні встановленої нині пропорції між обома металами.

Ця незручність була б, вочевидь, меншою, якби срібло в монеті оцінили настільки вище від належного співвідношення його до золота, наскільки його нині оцінюють нижче від цього співвідношення, за умови, звісно, що одночасно із цим було б видано закон про те, що срібло може слугувати законним платіжним засобом на суму, не більшу за 1 гінею, подібно до того, як нині мідна монета слугує законним платіжним засобом для суми не більше за 1 шилінг. Тоді жоден кредитор не зазнав би збитків через високе оцінювання срібла в монеті, так само як жоден кредитор нині не зазнав би збитків через високе оцінювання міді. За такого порядку втрачали б тільки банкіри. Коли до них надходять настійні вимоги платежів, вони намагаються виграти час, виплачуючи гроші шестипенсовими монетами, а вищезазначене правило завадило б їм користуватися таким сумнівним засобом для уникнення негайного платежу. Унаслідок цього вони змушені були б постійно тримати у сейфах більше готівки, ніж тепер. І хоча це, поза сумнівом, виявилося б для них великою незручністю, водночас стало б солідним забезпеченням для їхніх кредиторів.

3 фунти 17 шилінгів і 10 1⁄2 пенні (монетна ціна золота) не містять, ясна річ, навіть у нашій теперішній чудовій золотій монеті більш як 1 унцію золота встановленої проби, і тому, здавалося б, на цю суму не можна купити більше золота у зливку. Але золото в монеті зручніше від золота у зливках, і хоча в Англії всім надано свободу перетворювати своє золото в монету, проте золото, принесене на монетний двір у зливках, зазвичай може бути повернуте його власникові в монеті лише по кількох тижнях. А за нинішньої завантаженості монетного двору власник може отримати назад своє золото в монеті лише за кілька місяців. Це зволікання рівносильне невеликому податку і робить золоту монету дещо ціннішою, ніж така сама кількість золота у зливках. Якби англійську срібну монету розцінювали відповідно до її належного співвідношення до золота, ціна срібних зливків, напевно, упала б нижче за монетну ціну навіть у разі відсутності якогось перекарбування срібної монети, адже вартість навіть нинішньої стертої та обрізаної срібної монети регулюється вартістю цілком нормальної золотої монети, на яку її можна обміняти.

Установлення невеликого мита за карбування золотої та срібної монет, напевно, ще більше підвищило б вартість цих металів у монеті порівняно з вартістю тієї самої кількості їх у зливках. У такому разі при карбуванні монети вартість металу підвищилася б відповідно до розмірів цього мита, подібно до того, як малюнок підвищує вартість золотої чи срібної тарелі на вартість цього малюнка. Більша вартість монети порівняно зі зливком припинила б переплавляння монет у зливки й зупинила б їх вивезення за кордон. І коли б якась нагальна суспільна потреба спонукала до вивезення монети, то більша її частина невдовзі повернулася б назад. За кордоном цю монету оцінювали б тільки за її вагою у зливках, а всередині країни вона має більшу купівельну силу, ніж це відповідає її вазі. Тому вигідно повертати її назад у країну. У Франції встановлено мито на карбування монети приблизно у 8%, і французька монета, як розповідають, у разі вивезення за кордон сама собою повертається на батьківщину.

Випадкові коливання ринкових цін золота й срібла у зливках відбуваються з тих самих причин, що й подібні коливання ринкових цін решти товарів. Часті втрати металів через різноманітні нещасливі випадки на морі й на суходолі, постійна витрата на позолоту та на вироблення посуду, на позументи й вишивки, на зношування монети та на зношування начиння вимагають в усіх країнах, що не мають своїх копалень, постійного ввезення металів для відшкодування цих втрат і витрат. Ми маємо підстави вважати, що купці, які ввозять ці метали, подібно до решти купців, намагаються, якщо змога, пристосувати ввезення до наявного, на їхню думку, безпосереднього попиту. Однак за всього старання вони інколи або перебільшують потрібну кількість, або применшують її. І якщо ввозять більше зливків, аніж потрібно, вони, щоб уникнути ризику й клопоту, пов’язаних зі зворотним вивезенням їх, вважають за краще продати частину цих зливків дешевше від їхньої звичайної або середньої ціни. Коли ж, з іншого боку, ввозять менше від потрібної кількості, вони одержують дещо більше від середньої ціни. Але якщо за всіх таких випадкових коливань ринкова ціна золотих або срібних зливків порівняно з їхньою монетною ціною впродовж кількох років стабільно тримається на рівні дещо вищому або дещо нижчому, можемо бути певні, що таке стале відхилення ціни вгору або вниз є наслідком змін у спроможності самої монети, які надають певній кількості монети більшу або меншу вартість порівняно з вартістю тієї кількості металу, що її ця монета має містити. Стабільність і сталість результату передбачають відповідну стабільність і сталість причини.

У кожен певний момент і в кожному певному місці гроші будь-якої країни є більш-менш точним мірилом вартості відповідно до того, наскільки монета, що перебуває в обігу, більш-менш точно відповідає узаконеному масштабові чи містить більш-менш точно ту саму кількість чистого золота або чистого срібла, що її вона має містити. Якщо в Англії, наприклад, 44,5 гінеї містили б рівно фунт золота встановленої проби або 11 унцій чистого золота і 1 унцію лігатури, то її золота монета слугувала б найбільш точним мірилом фактичної вартості товарів у будь-який час і в будь-якому місці, оскільки це допускає сама природа речей. Але якщо через стирання та урізання 44,5 гінеї зазвичай містять менше за 1 фунт золота встановленої проби, причому зменшення у вазі в одних монетах більше, ніж в інших, то саме мірило вартості зазнає такої самої нестабільності й неточності, яких зазвичай зазнає решта ваг та мір. Оскільки ці останні рідко точно відповідають установленому для них зразку, то купець співвідносить ціни своїх товарів не з тими вагами та мірами, якими вони мали б бути, а з тими середніми вагами та мірами, якими, за його досвідом, вони фактично є. Унаслідок таких відхилень у монетах ціна товарів точно таким чином має співвідноситися не з кількістю чистого золота або срібла, що її мала б містити монета, а з тією кількістю, що її вона фактично містить у середньому, як це встановлено досвідом.

Слід зазначити, що під грошовою ціною товарів я завжди розумію кількість чистого золота або срібла, за яку їх продають, не беручи до уваги назви монети. Визнаю, приміром, що 6 шилінгів 18 пенсів часів Едуарда І мають ту саму грошову ціну, що й 1 фунт стерлінгів нині, бо вони містили, наскільки ми можемо судити, таку саму кількість чистого срібла.



Розділ VI

Про складники ціни товарів

У суспільстві первісному й малорозвиненому, що передувало нагромадженню капіталів і переведенню землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці, необхідною для придбання різних предметів, було, напевне, єдиною підставою для обміну. Так, наприклад, якщо мисливському народові, щоб убити бобра, зазвичай доводиться витрачати вдвічі більше праці, ніж для того, щоб убити оленя, одного бобра, зрозуміло, обмінюватимуть на двох оленів, або він матиме вартість двох оленів. Цілком природно, що продукт, який зазвичай виготовляють упродовж двох днів або двох годин праці, матиме вдвічі більшу вартість, аніж продукт, що його, як правило, виготовляють упродовж одного дня або однієї години праці.

Якщо один вид праці важчий за якийсь інший, то, певна річ, відповідно до цієї більшої важкості роблять надбавку і завдяки цьому продукт, створений за одну годину першого виду праці, може обмінюватися на продукт, створений за дві години легшої праці.

Так само коли якийсь вид праці вимагає особливої майстерності та вправності, то повага, із якою люди ставляться до таких здібностей, надає їхньому продукту більшої вартості, ніж це відповідало б часу, витраченому на нього. Таких здібностей і хисту рідко можна набути за відсутності тривалої попередньої підготовки, і вища вартість їхнього продукту часто є лише розумним відшкодуванням часу і праці, які потрібно витратити на їх набуття. У розвиненому суспільстві заробітна плата робітника зазвичай містить надбавку за додаткову важкість і більшу майстерність; певно, щось подібне було і в більш ранні періоди розвитку суспільства.

За такого стану речей увесь продукт праці належить робітникові, і кількість праці, що її, як правило, витрачають на придбання або виробництво якого-небудь товару, становить єдину умову при визначенні кількості праці, що її можна купити, отримати в розпорядження або виміняти на неї.

Тільки-но в руках приватних осіб починають нагромаджуватися капітали, дехто, ясна річ, прагне використати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони забезпечують матеріалами і засобами існування, розраховуючи на вигоду від продажу продуктів їхньої праці або від того, що ці робітники додали до вартості оброблюваних матеріалів. При обміні готового товару на гроші, працю або на інші продукти, окрім оплати ціни матеріалів і заробітної плати робітників, має ще надаватися певна сума для прибутку підприємця, який ризикує у справі своїм капіталом. Тому вартість, що її робітники додають до вартості матеріалів, сама розпадається на дві частини, одна з яких іде на сплату заробітної плати, а друга — на сплату прибутку підприємця на весь капітал, авансований у вигляді матеріалів та заробітної плати. Він аж ніяк не був би зацікавлений наймати цих робітників, якби не міг розраховувати отримати від продажу виготовлених ними товарів щось понад суму, достатню лише на відшкодування його капіталу; так само він не був би зацікавлений витрачати більший, а не менший, капітал, якби прибутки не відповідали величині капіталу, вкладеного у справу.

Але можуть подумати, що прибуток на капітал є лише іншим позначенням для заробітної плати за особливий вид праці, а саме за працю з нагляду та управління справою. Однак цей прибуток зовсім не схожий на заробітну плату, він встановлюється на інших засадах і жодним чином не відповідає кількості, важкості чи складності передбачуваної праці з нагляду та управління. Прибуток визначається взагалі вартістю вкладеного у справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від розмірів цього капіталу. Припустимо, що в якомусь місці, де звичайний річний прибуток промислового капіталу доходить до 10%, існують дві мануфактури й у кожній працює по 20 робітників за плату по 15 фунтів стерлінгів на рік, або при видатку 300 фунтів стерлінгів на рік на заробітну плату в кожній мануфактурі. Припустимо далі, що сировина, яка йде в роботу на одній мануфактурі протягом року, коштує тільки 700 фунтів стерлінгів, тоді як дорожча сировина для іншої мануфактури коштує 7000 фунтів стерлінгів. У такому разі капітал, який щороку витрачають на першій мануфактурі, досягатиме 1000 фунтів, тоді як капітал, витрачений на другій, досягне 7300 фунтів. За норми в 10% підприємець першої мануфактури очікуватиме прибутку лише у 100 фунтів, тоді як підприємець другої очікуватиме прибутку в 730 фунтів. Однак, хоча розмір прибутку різниться, їхня праця з нагляду та управління справою може бути однаковою або майже однаковою. На численних великих підприємствах майже всю таку працю виконує головний службовець або управитель. У його заробітній платі належним чином відображено вартість праці з нагляду та управління. Хоча за її встановлення зазвичай беруть до уваги не лише його працю та вміння, а також довіру, яку йому виявляють, ця заробітна плата, проте, ніколи не перебуває у певній відповідності до розмірів капіталу в керованому ним підприємстві. А власник цього капіталу, хоча таким чином він звільняється майже від будь-якої праці, усе-таки очікує, що прибуток відповідатиме розмірам його капіталу. З огляду на це в ціні товарів прибуток на капітал утворює складову частину, цілком відмінну від заробітної плати, і визначається на цілком інших засадах.

За такого стану речей робітникові не завжди належить увесь продукт його праці. У більшості випадків він мусить ділити його з власником капіталу, який його наймає. У такому разі кількість праці, зазвичай потрібної для придбання або виробництва якогось товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, що її можна купити або отримати в обмін за нього. Очевидно, що додаткова кількість припадає на частку прибутку з капіталу, авансованого на заробітну плату, що надав сировину робітникові.

Відтоді як земля в країні стала приватною власністю, землевласники, подібно до решти людей, хочуть пожинати там, де не сіяли, і вимагають ренту навіть за плоди землі. Тепер установлюється певна додаткова ціна за дерева в лісі, траву на луках і за всі природні витвори землі, які раніше, коли вона була спільною, не коштували робітникові нічого, окрім праці зібрати їх. Робітник тепер мусить платити за дозвіл збирати їх, він мусить віддавати землевласникові частину того, що збирає або виробляє. Ця частина, або, що те саме, ціна цієї частини, становить земельну ренту, і ця рента утворює третю складову ціни більшості товарів.

Слід мати на увазі, що дійсна вартість усіх складових ціни визначається кількістю праці, яку може купити або отримати в розпорядження кожна з них. Праця визначає вартість не лише тієї частини ціни, що припадає на заробітну плату, а й частин, що припадають на ренту та прибуток.

У будь-якому суспільстві ціна кожного товару врешті-решт зводиться до однієї із цих основних частин або до них усіх, а в кожному розвиненому суспільстві всі три складові більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Так, у ціні хліба одна її частка йде на оплату ренти землевласника, друга — на заробітну плату або утримання робітників і робочої худоби, зайнятих у його виробництві, а третя є прибутком фермера. Ці три частини, напевне, або безпосередньо, або в кінцевому підсумку становлять ціну хліба. Може видатися, що необхідна ще четверта частина для відшкодування капіталу фермера, тобто для відшкодування зношування його робочої худоби та іншого господарського знаряддя. Проте слід мати на увазі, що ціна будь-якого господарського знаряддя, хоч би й робочого коня, теж складається з таких самих трьох частин: із ренти на землю, на якій його було відгодовано, із праці, витраченої на догляд за ним і його утримання, та з прибутку фермера, що авансував ренту за землю й заробітну плату. І тому, хоча в ціну хліба має входити оплата ціни та утримання коня, у цілому вона все-таки зводиться — безпосередньо або в кінцевому підсумку — до тих самих трьох складових: до ренти, заробітної плати й прибутку.

У ціні борошна ми маємо додавати до ціни зерна прибуток мірошника та заробітну плату його робітників; до ціни печеного хліба — прибуток пекаря та заробітну плату його робітників і в обох випадках — витрату на оплату праці з перевезення зерна від фермера до мірошника та від мірошника до пекаря, а також прибуток тих, хто авансував гроші на оплату цієї праці.

Ціна льону розкладається на такі самі три частини, як і ціна хліба. У ціні полотна маємо додати до ціни льону заробітну плату чесальника льону, прядильника, ткача, відбілювальника тощо, а також прибутки їхніх підприємців.

Що більше якийсь товар потребує обробки, то більшає частина ціни, що припадає на заробітну плату й прибуток, порівняно з тієї частиною, що припадає на ренту. Із розвитком обробної промисловості не лише збільшується послідовний ряд прибутків, а й кожна наступна стадія дає більший прибуток, ніж попередня; це зумовлюється тим, що капітал, із якого його одержують, стає дедалі більшим. Капітал, що дає заняття, наприклад, ткачам, має бути більшим за капітал, що дає заняття прядильникам, тому що він не тільки заміщує останній із його прибутком, але й виплачує заробітну плату ткачів, а прибуток завжди має перебувати у певній пропорції щодо капіталу.

А втім, навіть у найрозвиненіших суспільствах завжди існує невелике число товарів, ціна яких зводиться до двох складових частин, а саме до заробітної плати та прибутку на капітал, і ще менше число товарів, ціна яких складається лише із заробітної плати. Так, наприклад, у ціні морської риби одна її частина оплачує працю рибалок, а друга — прибуток на капітал, витрачений на риболовлю. Рента дуже рідко є складовою ціни, хоча інколи, як я покажу далі, це трапляється. Інакше стоїть справа, принаймні у більшій частині Європи, із річковим рибальством. За ловлю форелей сплачують ренту; вона, хоч її й не можна назвати земельною рентою, так само становить частину ціни форелі, як заробітна плата й прибуток. У деяких районах Шотландії бідняки промишляють збиранням уздовж морського берега камінців із цяточками, відомих під назвою шотландської гальки. Ціна, що їм платить за ці камінці гранувальник, складається тільки з плати за їхню працю; у неї не входять ані рента, ані прибуток.

Але ціна будь-якого товару в кінцевому підсумку має зводитися до тієї чи тієї або до цих трьох частин, оскільки будь-яка частка ціни, що залишається після оплати земельної ренти й ціни всієї праці, витраченої на добування матеріалу, обробляння та доставляння його на ринок, має неодмінно виявитися чиїмось прибутком.

Оскільки ціна, або мінова вартість будь-якого товару, узятого окремо, зводиться до тієї чи іншої або до всіх трьох зазначених складових, то до таких самих трьох складових має зводитися ціна, або мінова вартість, усіх товарів, що становлять загальний річний продукт праці кожної країни, узятих разом. Вона має розподілятися між різними мешканцями країни чи то у вигляді заробітної плати за їхню працю, чи то у вигляді прибутку на їхній капітал, чи то у вигляді ренти за їхню землю. Саме в такий спосіб розподіляється між різними членами суспільства все, що кожного року збирається або виробляється працею цього суспільства, або, що те саме, уся ціна річного продукту праці. Заробітна плата, прибуток і рента — три первісні джерела будь-якого доходу, так само як і будь-якої мінової вартості. Будь-який інший дохід урешті-решт отримують із цих джерел.

Будь-яка людина, що отримує свій дохід із джерела, яке належить особисто їй, має отримувати його або від своєї праці, або від свого капіталу, або від своєї землі. Дохід, одержуваний від праці, називається заробітною платою; дохід, одержуваний із капіталу особою, яка особисто вкладає його в діло, — прибутком; дохід, одержуваний із капіталу особою, яка не вкладає його в діло, а позичає іншому, — відсотком, або застосуванням грошей. Ідеться про винагороду, сплачену позичальником позикодавцеві за прибуток, який він має можливість отримати за допомогою цих грошей. Частина цього прибутку, певна річ, належить позичальнику, який бере на себе ризик і клопіт щодо вкладання капіталу в діло, а частина, звісно, належить позикодавцеві, який надає позичальникові можливість отримати прибуток. Позичковий відсоток є доходом похідним, він, коли його не виплачують із прибутку, отриманого від застосування грошей, має бути сплачений із будь-якого іншого джерела доходу, оскільки, ясна річ, позичальник не є марнотратником, що вдається до нового боргу для сплати відсотків із первісного. Дохід, що цілком одержується із землі, називається рентою і дістається землевласникові. Дохід фермера одержується почасти від його праці, почасти з його капіталу. Для нього земля є лише знаряддям, що дає можливість отримувати заробітну плату й мати прибуток зі свого капіталу. Усі податки і будь-який дохід, що ґрунтується на них, — усі оклади, пенсії, щорічні рентні доходи будь-якого роду — у кінцевому підсумку отримуються із цих трьох первісних джерел і виплачуються безпосередньо або непрямо із заробітної плати, прибутку з капіталу або з ренти із землі.

Коли ці різні види доходу належать різним особам, їх легко розрізняти, та коли вони належать тій самій особі, їх нерідко змішують, принаймні в повсякденному вжитку.

Землевласник, обробивши частину свого маєтку, після оплати витрат на обробіток землі отримує і ренту землевласника, і прибуток фермера. Але він схильний називати всю свою виручку прибутком і таким чином змішує, принаймні у повсякденному вжитку, ренту і прибуток. Більша частина наших північноамериканських і вест-індських плантаторів перебуває в такому самому становищі. Вони здебільшого самі ведуть господарство у своїх маєтках, і відповідно ми рідко чуємо про ренту з плантації, але часто чуємо про прибутки, які вона дає.

Пересічні фермери рідко тримають управителя для керівництва різними видами праці на фермі. Вони зазвичай чимало працюють самі разом зі своїми робітниками, самі орють і боронують тощо. І через це надлишок урожаю, що залишається після сплати ренти, має не тільки відшкодувати їм капітал, вкладений в обробіток землі, разом зі звичайним прибутком на нього, а й оплачувати заробітну плату, що належить їм як робітникам та управителям. Однак весь надлишок, що залишається після сплати ренти та відшкодування капіталу, називається прибутком. Тим часом частину цього надлишку, вочевидь, становить заробітна плата. Фермер, заощаджуючи видаток на заробітну плату, має сам отримувати її. Отже, у цьому разі заробітна плата змішується з прибутком.

Незалежний ремісник, що має капітал, достатній для придбання матеріалу і для власного утримання аж до продажу продукту на ринку, отримує як заробітну плату поденника, що працює на хазяїна, так і прибуток, що його отримав би хазяїн від продажу продукту праці поденника. Але весь його виторг зазвичай називають прибутком, і заробітну плату також змішують із ним.

Городник, який обробляє власний город сам, поєднує три різні особи: землевласника, фермера та робітника. Його продукт має давати йому ренту для першого, прибуток для другого та заробітну плату для третього. Однак усю його виручку зазвичай вважають заробітною платою за його працю. Рента й прибуток у цьому разі змішуються із заробітною платою.

Оскільки в цивілізованій країні знайдеться лише невелика кількість товарів, мінову вартість яких створює сама лише праця, і мінова вартість більшості товарів містить у собі значною мірою ренту й прибуток, то річний продукт праці тут виявляється достатнім для того, щоб купити чи отримати у своє розпорядження значно більшу кількість праці, ніж її було витрачено на добування, обробляння та доставляння продукту на ринок. Якби суспільство щороку вкладало в діло всю ту працю, яку воно в змозі щороку купити, то внаслідок того, що кількість праці щороку значно зростала б, продукт кожного наступного року мав би значно більшу вартість, аніж продукт попереднього. Але не існує країни, де весь річний продукт спрямовували б тільки на утримання осіб, зайнятих працею. Повсюдно значну частину продукту споживають бездіяльні люди, і залежно від пропорції, у якій продукт щороку розподіляють між цими класами, його звичайна або середня вартість має або щороку зростати, або зменшуватися, або залишатися незмінною.



Розділ VII

Про природну й ринкову ціну товарів

У кожному суспільстві чи кожній місцевості для кожного із застосувань праці та капіталу існує звичайна або середня норма як заробітної плати, так і прибутку. Ця норма, як я покажу далі, природно, регулюється почасти залежно від загальних умов суспільства, від його багатства або бідності, від процвітання, застою чи занепаду, а почасти залежно від особливостей природи того чи того застосування праці та капіталу.

У кожному суспільстві чи кожній місцевості, так само, існує звичайна або середня норма ренти, що її, як я покажу далі, теж регулюють почасти загальні умови суспільства або місцевості, де розташована земля, а почасти природна або штучна родючість ґрунтів.

Ці звичайні або середні норми можна назвати природними нормами заробітної плати, прибутку й ренти для того часу і тієї місцевості, де вони переважають.

Коли ціна товару не вища й не нижча від того, що необхідно для оплати відповідно до природних норм земельної ренти, заробітної плати й прибутку на капітал, витрачений під час добування, обробляння та доставляння його на ринок, то товар цей продається, можна сказати, за його природною ціною.

У такому разі товар продається за стільки, скільки він коштує, тобто скільки він коштував тій особі, яка доставила його на ринок, бо, хоча в повсякденному вжитку так звані витрати виробництва товару не містять у собі прибутку особи, що перепродує його, усе-таки, коли вона продає товар за ціною, яка не дає їй звичайної в її місцевості норми прибутку, вона, вочевидь, втрачає від такого торгового правочину; справді, витративши свій капітал у якийсь інший спосіб, вона могла б отримати прибуток. Цей прибуток, окрім того, становить її дохід, дійсний фонд, із якого вона черпає засоби для існування. Подібно до того, як при виготовленні й доставлянні на ринок своїх товарів вона авансує своїм робітникам їхню заробітну плату або засоби існування, так само вона авансує й собі засоби існування, що зазвичай перебувають у відповідності до того прибутку, якого вона має підстави очікувати від продажу своїх товарів. І тому, якщо товари не дають очікуваного прибутку, можна сказати, що вони не відшкодовують того, чого коштували.

Через це, хоча ціна, що дає прибуток, не завжди є найнижчою, за яку торгівець погоджується продавати свої товари, проте вона буде найнижчою ціною, за яку торгівець згоден продавати їх більш-менш довго принаймні там, де існує цілковита свобода або де він може за бажанням змінювати професію. Фактична ціна, за яку зазвичай продають товар, називається його ринковою ціною. Вона може або перевищувати його природну ціну, або бути нижчою за неї, або ж точно з нею збігатися.

Ринкова ціна кожного товару визначається співвідношенням між кількістю його, фактично доставленою на ринок, і попитом на нього з боку тих, хто готовий сплатити його природну ціну, або повну вартість ренти, заробітної плати й прибутку, які належить сплатити для того, щоб товар доставляли на ринок. Таких осіб можна назвати дійсними покупцями, а їхній попит — дійсним попитом, оскільки цей попит є достатнім для того, щоб товар доставлявся на ринок. На відміну від попиту абсолютного. Дуже бідна людина може заявити про попит на кареті з шестериком; вона може бажати мати це, але її попит не є дійсним, тож товар ніколи не бути доставлений на ринок для його задоволення.

Якщо кількість товару, доставленого на ринок, не покриває дійсного попиту, то особи, які погоджуються сплатити повну вартість ренти, заробітної плати й прибутку, щоб товар було доставлено на ринок, не можуть отримати саме потрібну їм кількість товару. Не бажаючи зовсім залишитися без нього, дехто вважає за краще заплатити дещо більше. Одразу ж розпочнеться конкуренція серед покупців, і ринкова ціна порівняно з природною більш-менш підвищиться залежно від того, наскільки нестача пропозиції товару, багатство й марнотратство покупців загострять конкуренцію. За наявності конкурентів, що вирізняються однаковим багатством та однаковою схильністю до марнотратства, певний брак товару зазвичай спричиняє більш або менш загострену конкуренцію залежно від більшої або меншої важливості для них придбання цього товару. Звідси непомірно висока ціна предметів потреби під час облоги міста або під час голоду.

Якщо кількість товару, доставленого на ринок, перевищує дійсний попит, то його не можна повністю продати тим, хто готовий сплатити всю вартість ренти, заробітної плати й прибутку, що їх слід сплатити для того, щоб доставити товар на ринок. Частина товару має бути продана особам, що пропонують сплатити менше від цієї суми, і нижча ціна, яку вони дають, має знизити ціну всього товару. Ринкова ціна падає порівняно з рівнем природної ціни залежно від того, наскільки надлишок пропозиції товару загострює конкуренцію між продавцями, або залежно від того, наскільки швидко їм необхідно збути з рук цей товар. Надлишкове ввезення продуктів, що швидко псуються, спричиняє значно більшу конкуренцію, аніж таке саме ввезення товарів, що не псуються: увезення апельсинів, наприклад, спричиняє більшу конкуренцію, аніж увезення залізного брухту.

Якщо товар доставлено на ринок у кількості, достатній для задоволення дійсного попиту, то ринкова ціна або цілком збігається, або майже збігається з природною. Уся наявна кількість товару може бути продана саме за цією, але не за вищою ціною. Конкуренція між торгівцями примушує їх прийняти цю ціну, але не примушує погоджуватися на меншу.

Кількість кожного товару, що доставляється на ринок, природно узгоджується з дійсним попитом. Усі особи, які продуктивно користуються своєю землею, працею або капіталом для доставляння товару на ринок, зацікавлені в тому, щоб його кількість не перевищувала дійсного попиту, а решта зацікавлена в тому, щоб вона ніколи не падала нижче від цього попиту.

Коли кількість товару на ринку перевищує дійсний попит, певна складова його ціни має бути оплачена нижче від своєї природної норми. Якщо це буде рента, то інтерес землевласників негайно спонукатиме їх вилучити з обробітку частину своєї землі, а якщо це буде заробітна плата чи прибуток, то інтерес робітників в одному випадку та інтерес підприємців — у другому спонукатиме вилучити частину їхньої праці або капіталу з такого виробництва. І кількість товару, що доставляється на ринок, невдовзі виявиться достатньою для задоволення дійсного попиту. Усі частини його ціни підвищаться до природної норми, а вся ціна загалом — до природної ціни товару.

І навпаки, коли кількість товару, доставленого на ринок, буде нижчою за дійсний попит, якась зі складових його ціни підніметься вище від природної норми. Якщо це буде рента, інтерес усіх інших землевласників спонукатиме їх використовувати більше землі для виробництва цього товару; якщо це буде заробітна плата або прибуток, то інтерес решти робітників і капіталістів невдовзі спонукатиме їх витратити більше праці та капіталу для виробництва й доставляння саме цього товару на ринок. Кількість товару, доставленого на ринок, незабаром виявиться достатньою для задоволення дійсного попиту. Усі складові ціни товару невдовзі впадуть до природної норми, а ціна загалом — до природної ціни товару.

Таким чином, природна ціна становить ніби головна ціну, до якої постійно тяжіють ціни всіх товарів. Випадкові обставини можуть інколи тримати їх на значно вищому рівні й часом дещо знижують їх порівняно з нею. Але хоч би якими були перешкоди, що відхиляють ціни від цього стійкого центру, вони постійно тяжіють до нього.

Уся кількість праці, що витрачається щороку на доставляння будь-яких товарів на ринок, співвідноситься із дійсним попитом: вона природно прагне доставити на ринок таку кількість товару, якої достатньо, і не більш ніж достатньо, для задоволення цього попиту.

Але в деяких галузях виробництва та сама кількість праці виробляє в різні роки різну кількість товарів, тоді як в інших галузях вона є незмінною або майже незмінною з року в рік. Однакове число робітників у сільському господарстві виробляє в різні роки різну кількість зерна, вина, олії, хмелю тощо, тоді як та сама кількість прядильників і ткачів щороку виробляє однакову або майже однакову кількість полотна й сукна. Тільки середній розмір виробництва певної галузі може в усьому узгоджуватися з дійсним попитом, та оскільки фактичний розмір її виробництва часто значно перевищує середній розмір виробництва, а нерідко значно відстає від нього, та кількість товарів, що її доставляють на ринок, інколи значно перевищує дійсний попит, а інколи набагато відстає від нього. Тому навіть за незмінності попиту ринкова ціна товарів зазнає великих коливань: інколи набагато відстає від їхньої природної ціни, а інколи набагато перевищує її. В інших галузях виробництва, де продукція рівних кількостей праці є завжди незмінною або майже незмінною, її можна точніше співвідносити з дійсним попитом. І тому, доки цей попит незмінний, ринкова ціна товарів теж не змінюється і збігається або майже збігається з природною ціною. Власний досвід кожної людини засвідчує, що ціна полотна й сукна не зазнає таких частих і таких великих коливань, як ціна хліба. Ціна одного роду товарів змінюється лише залежно від змін у попиті; ціна іншого роду товарів змінюється не лише залежно від змін у попиті, а й залежно від значно більших і значно частіших коливань кількості товару, що доставляється на ринок задля задоволення цього попиту.

Випадкові й тимчасові коливання ринкової ціни товару припадають переважно на ті її частини, що зводяться до заробітної плати й прибутку, і меншою мірою відбиваються на тій частині, що припадає на ренту. Рента, установлена в певній сумі грошей, аж ніяк не зазнає впливу цих коливань ані в розмірі, ані у вартості. Рента, установлена в певній частці або в певній кількості продукту в натурі, поза сумнівом, зазнаватиме в річній вартості впливу всіх випадкових і тимчасових коливань ринкової ціни необробленого продукту, але при цьому її річний розмір рідко змінюється. Установлюючи умови оренди, землевласник та фермер намагаються співвіднести розмір ренти не з тимчасовою та випадковою, а із середньою та звичайною ціною продукту.

Такі коливання позначаються як на вартості, так і на нормі заробітної плати й прибутку залежно від того, чи є ринок переповненим, чи йому бракує товарів або праці, уже виконаної роботи або такої, яку належить виконати. Громадянська жалоба підвищує ціну чорної тканини (брак якої в таких випадках майже завжди відчуває ринок) і збільшує прибутки купців, що мають більш-менш значну її кількість. Це ніяк не позначається на заробітній платі ткачів. Ринкові бракує товарів, але не праці, бракує вже виконаної роботи, а не тієї, що належить виконати. Але та сама жалоба підвищує заробітну плату робітників-кравців. У цій галузі ринкові бракує праці. Тут наявний дійсний попит на більшу кількість праці або роботи, що її належить виконати, який перевищує пропозицію. Жалоба спричиняє зниження ціни кольорових шовкових і вовняних тканин і таким чином скорочує прибутки купців, які мають на руках більш-менш значну їх кількість. Це знижує також заробітну плату робітників, зайнятих у виготовленні цих товарів, оскільки будь-який попит на них зупиняється на шість місяців, а може, і на цілий рік. У такому разі ринок виявляється переповненим як товарами, так і працею.

Але хоча ринкова ціна будь-якого окремого товару, таким чином, постійно тяжіє, якщо можна так висловитися, до природної, інколи випадкові обставини, інколи природні причини, а інколи особливі розпорядження уряду можуть тривалий час тримати ринкову ціну багатьох товарів значно вищою від їхньої природної ціни.

Коли внаслідок збільшення дійсного попиту ринкова ціна товару підніметься значно вище від його природної ціни, особи, що витрачають свої капітали для забезпечення ринку цим товаром, зазвичай намагаються приховати таку зміну. Якби вона стала загальновідомою, їхній великий прибуток спонукав би таку значну кількість нових конкурентів вкласти капітали в цю справу, що дійсний попит виявився б цілком задоволеним і ринкова ціна невдовзі знизилася б до рівня природної ціни, а може, на деякий час упала б і нижче від нього. Якщо ринок розташований на великій відстані від місця проживання тих, хто його забезпечує, вони можуть зберігати секрет роками, користуючись надзвичайними прибутками і не зустрічаючи нових конкурентів. Однак слід визнати, що секрети такого роду рідко можна зберегти надовго, а надзвичайний прибуток може триматися лише трохи довше, ніж зберігається секрет.

Секрети в мануфактурному виробництві можна зберігати довше, ніж у торгівлі. Фарбар, що винайшов спосіб фарбування тканини в певний колір за допомогою вдвічі дешевших матеріалів, аніж ті, що їх зазвичай застосовують, може за правильної організації справи користуватися вигодами від свого винаходу все життя й навіть передати його у спадок. Його надзвичайний дохід має за джерело високу ціну, що сплачується за його спеціальну працю, і по суті є високою заробітною платою за його працю. А оскільки цей дохід отримується з кожної одиниці його капіталу і загальна його сума відповідно до цього є пропорційною величині капіталу, то цей дохід зазвичай розглядають як надзвичайний прибуток із капіталу.

Такі підвищення ринкової ціни є, вочевидь, наслідком особливих обставин, дія яких, однак, може іноді тривати роками.

Деякі природні продукти вимагають таких особливих властивостей ґрунту та його розташування, що вся земля якоїсь великої країни, придатна для їхнього виробництва, може виявитися недостатньою для задоволення дійсного попиту. Через це весь продукт, доставлений на ринок, може бути проданий тим, хто готовий дати за нього більше, ніж потрібно для оплати ренти за землю, на якій вироблено цей продукт, оплати за природними нормами заробітної плати, й більше за очікуваний прибуток на капітал, витрачений на виробництво та доставляння цього продукту на ринок. Такі товари можуть століттями продаватися за високою ціною, і в цьому разі саме та частина ціни, що зводиться до земельної ренти, оплачується зазвичай вище за природну норму. Рента із землі, що дає такі чудові й високо оцінювані продукти, подібно до ренти з деяких виноградників у Франції, що ростуть на особливо сприятливому і вдало розташованому ґрунті, не перебуває в якомусь правильному співвідношенні з рентою з так само родючих і так само добре оброблених земель у цій місцевості. Навпаки, заробітна плата й прибуток на капітал, що їх витрачають для доставляння товарів на ринок, рідко відхиляються від нормального співвідношення із заробітною платою та прибутком, наявними в цій місцевості в інших галузях виробництва.

Такі підвищення ринкової ціни, очевидно, є наслідком природних причин, що перешкоджають повному задоволенню дійсного попиту й через це можуть діяти вічно.

Монополія, надана окремій особі або торговельній компанії, діє так само, як і секрет у торгівлі або в мануфактурному виробництві. Монополісти, підтримуючи постійну недостачу продуктів на ринку і навмисне не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свої товари набагато дорожче від природної ціни й піднімають свої доходи — полягають вони в заробітній платі чи в прибутку — значно вище від природної норми.

Монопольна ціна в усіх випадках є найвищою ціною, яку можна отримати. Природна ціна, або ціна вільної конкуренції, навпаки, є найнижчою, на яку можна погодитися, звісно, коли йдеться не про окремий випадок, а про тривалі взаємини. Перша в усіх випадках є найвищою ціною, яку тільки можна витягнути в покупців або яку, як передбачається, вони згодні дати; друга є найнижчою ціною, яку продавці погоджуються взяти, водночас не припиняючи свого діла.

Таку саму тенденцію, хоча й меншою мірою, мають виключні привілеї корпорацій, закони про учнівство й усі ті закони, що в окремих галузях виробництва скорочують число конкурентів порівняно з тим, яким воно було б за інших умов. Це свого роду розширені монополії, які можуть століттями в низці галузей виробництва тримати ринкову ціну окремих товарів вищою від природної ціни й утримувати як заробітну плату, так і прибуток на капітал у цих виробництвах на рівні, який перевищує природну норму.

Такі підвищення ринкової ціни можуть триматися доти, доки зберігають силу урядові ухвали, що їх спричиняють.

Ринкова ціна будь-якого товару рідко тривалий час тримається нижче за природну ціну, хоча й може тривалий час залишатися на вищому рівні. Хоч би яку її частину оплачували нижче за її природну норму, особи, чиї інтереси від цього страждають, негайно зазнають збитків і одразу ж витягнуть стільки праці або капіталу з виробництва цього товару, що його кількість на ринку виявиться достатньою лише для задоволення дійсного попиту на нього. Через це його ринкова ціна невдовзі підвищиться до природної ціни. Так буде принаймні в разі існування повної свободи.

Ті самі закони про учнівство і про корпорації, що за процвітання галузі дають робітникові можливість підвищити заробітну плату понад природні норми, коли галузь переживає застій, вимагають значного її зниження. Подібно до того як у першому випадку ці закони не дають іншим особам можливості конкурувати з певним робітником у його ремеслі, у другому випадку вони не дають цьому робітникові змоги братися за інші промисли. Однак вплив обмежувальних ухвал на зниження заробітної плати робітника нижче від природної норми не буває таким тривалим, як вплив на підвищення над цією нормою; такий вплив може тривати століттями, тоді як у першому напрямі він може виявлятися лише доти, доки живі робітники, навчені цього промислу за часів його розквіту. Коли вони помруть, число тих, хто надалі навчатиметься цієї професії, природно співвідноситиметься з дійсним попитом. Потрібна така насильницька політика, як в Індії чи у Давньому Єгипті (де кожна людина через релігійні настанови зобов’язана була успадковувати професію батька, а зміну її на іншу вважали найжахливішим блюзнірством), щоб протягом кількох поколінь тримати в якомусь промислі заробітну плату або прибуток на капітал нижче від їхньої природної норми.

Це все, що я вважаю за необхідне зазначити нині щодо тимчасових і постійних відхилень ринкової ціни товарів від природної ціни.

Сама природна ціна змінюється разом із природною нормою кожної з її складових — заробітної плати, прибутку й ренти, і в кожному суспільстві ця норма змінюється залежно від загальних умов, багатства чи бідності, прогресу, застою або занепаду. У наступних чотирьох розділах я спробую з’ясувати з можливою для мене повнотою й чіткістю причини цих різноманітних змін.

Я намагатимусь, по-перше, з’ясувати, які умови природно визначають норму заробітної плати і як позначаються на цих умовах багатство або бідність суспільства, його прогрес, застій чи занепад.

Я намагатимусь, по-друге, показати, які умови природно визначають норму прибутку і як, так само, на цих умовах відбиваються зазначені зміни у стані суспільства.

Хоча грошова заробітна плата й прибуток у різних сферах застосування праці та капіталу неоднакові, та зазвичай існує певна пропорція як між грошовою заробітною платою у різних сферах застосування праці, так і між грошовим прибутком в різних сферах застосування капіталу. Ця пропорція, як буде з’ясовано далі, залежить почасти від природи різних промислів і почасти від різних законів і загальної політики, що існують у суспільстві. Але ця пропорція, хоча вона багато в чому залежить від законів та загальної політики, мабуть, лише малою мірою залежить від багатства чи бідності суспільства, його прогресу, застою або занепаду; вона залишається незмінною або майже незмінною за всіх станів суспільства.

Я намагатимуся, по-третє, з’ясувати всі умови, що визначають цю пропорцію.

Нарешті, по-четверте, я намагатимуся показати, якими є умови, що регулюють земельну ренту й підвищують або знижують дійсну ціну різних продуктів, що їх виробляє земля.



Розділ VIII

Про заробітну плату

Продукт праці становить природну винагороду, або плату за працю.

У первісному стані суспільства, що передує переведенню землі у приватну власність і нагромадженню капіталу, весь продукт праці належить робітникові. Йому не потрібно ділитися ані із землевласником, ані з хазяїном.

Якби такий стан зберігся, заробітна плата зростала б разом зі збільшенням продуктивної сили праці, яку породжує поділ праці. Усі предмети поступово ставали б дешевшими. На виробництво їх потрібна була б дедалі менша кількість праці, і оскільки товари, на виробництво яких витрачено однакову кількість праці, обмінювали б, то їх так само можна було б купувати на продукт меншої праці.

Хоча всі предмети насправді стали б дешевшими, ніж раніше, то на перший погляд могло б видатися, що багато з них подорожчали, оскільки їх обмінюють на більшу кількість інших продуктів. Припустимо, наприклад, що в більшості галузей виробництва продуктивна сила праці зросла в десять разів, або протягом робочого дня можна виробити вдесятеро більше, ніж раніше, тоді як у певній окремій галузі виробництва продуктивна сила праці зросла лише вдвічі, тобто протягом робочого дня тепер можна виробити тільки вдвічі більше товару, ніж раніше. При обміні продуктів праці одного робочого дня більшості галузей виробництва на продукт праці одного робочого дня названої галузі на десятиразове збільшення порівняно з попередньою кількістю продуктів цих галузей виробництва можна було б придбати лише подвійну кількість продуктів праці згаданої галузі. Тому певна кількість її продукту, наприклад, один фунт, виявиться, напевне, уп’ятеро дорожчою за іншу, але насправді стане вдвічі дешевшою. Хоча для придбання її необхідно віддати вп’ятеро більшу кількість інших продуктів, для придбання або виробництва її потрібно тепер витратити вдвічі меншу кількість праці, ніж раніше. Отже, придбати її буде тепер удвічі легше.

Однак такий первісний стан суспільства, за якого робітник одержує повністю продукт своєї праці, зміниться з переведенням землі у приватну власність і початком нагромадження капіталу. Цей стан речей відійшов у минуле задовго до того, як було досягнуто найзначніших успіхів у збільшенні продуктивної сили праці, і тому марно досліджувати, який вплив він міг би справити на винагороду, або заробітну плату.

Щойно земля стає приватною власністю, землевласник вимагає частку майже з кожного продукту, що його вирощує робітник на цій землі чи збирає з неї. Його рента становить перше вирахування з продукту праці, витраченої на обробіток землі.

Той, хто обробляє землю, тільки зрідка має кошти для існування до жнив. Ці засоби існування зазвичай авансує із капіталу хазяїн або фермер, який наймає робітника і який не мав би жодного інтересу його наймати, якби не отримував частку з продукту його праці або якби його капітал не відшкодовувався з деяким прибутком. Цей прибуток становить друге вирахування з продукту праці, витраченої на обробіток землі.

Таке саме вирахування для оплати прибутку роблять із продукту майже будь-якої іншої праці. В усіх ремеслах і виробництвах більшість робітників має потребу в хазяїні, який авансував би їм матеріали для роботи, а також заробітну плату й засоби існування до часу її закінчення. Цей хазяїн одержує частку продукту їхньої праці, або частку вартості, що її праця додає до оброблюваного ними матеріалу; ця частка і становить прибуток хазяїна.

Щоправда, інколи буває, що самостійний робітник-одинак має капітал, достатній для купівлі матеріалу для своєї роботи, і засоби існування до часу її закінчення. Він є водночас хазяїном і робітником і одержує повністю продукт своєї праці, або всю ту вартість, яку його праця додає до оброблюваного ним матеріалу. Продукт у такому разі містить два доходи, що належать зазвичай різним особам, а саме — прибуток на капітал і заробітну плату.

Такі випадки трапляються не часто, і в Європі всюди на одного самостійного робітника припадає 20 робітників, які працюють на хазяїна. І тому під заробітною платою всюди розуміють те, чим вона є зазвичай, коли робітник та власник капіталу, що пускає його в діло, — це різні особи.

Розмір звичайної заробітної плати залежить усюди від договору між обома сторонами, чиї інтереси аж ніяк не тотожні. Робітники хочуть одержувати якомога більше, а хазяї хочуть давати якомога менше. Перші намагаються домовитися для того, щоб підвищити заробітну плату, останні — щоб її знизити.

Не важко передбачити, яка з двох сторін за звичайних умов матиме перевагу в цьому спорі й змусить другу підкоритися своїм умовам. Хазяї-підприємці, яких значно менше, легше домовляться між собою, і при цьому закон дозволяє або принаймні не забороняє їм досягати згоди, тоді як робітникам це заборонено. В Англії немає жодного парламентського акта проти угод щодо зниження ціни праці, але існує багато актів, спрямованих проти угод щодо її підвищення. В усіх таких суперечках і зіткненнях хазяям триматися легше. Землевласник, фермер, власник мануфактури або купець, не наймаючи жодного робітника, можуть зазвичай прожити рік або два на вже набуті ними капітали. Багато робітників не можуть проіснувати й тижня, мало хто може проіснувати місяць, і навряд чи бодай один із них може прожити рік, не маючи роботи. Урешті-решт робітник може виявитися так само необхідним для свого хазяїна, як і хазяїн для робітника, але в першому випадку необхідність не виявляється так безпосередньо.

Кажуть, що рідко доводиться чути про угоди хазяїв, зате ми часто чуємо про угоди робітників. Але ті, хто на цій підставі гадає, що хазяї рідко доходять згоди, зовсім не знають ані життя, ані цього предмета. Хазяї завжди й усюди перебувають у стані своєрідного мовчазного, але постійного та однакового страйку, мета якого — не збільшувати заробітну плату робітників вище від її наявного розміру. Порушення цієї угоди скрізь визнають украй негожим учинком, і винний у ньому підприємець наражається на закиди з боку сусідів і товаришів. Щоправда, ми рідко чуємо про такі угоди, але тільки тому, що вони є звичайним і, можна сказати, природним станом речей, про який ніколи не говорять. Інколи хазяї укладають ще й окремі угоди для зниження заробітної плати навіть нижче від наявного рівня. Такі угоди, як правило, супроводжують крайня обережність і таємність аж до моменту їх здійснення, і коли робітники, як це трапляється, поступаються без опору, то сторонні особи ніколи не дізнаються про таку угоду, хоча це відчутно позначиться на робітниках. Однак таким угодам часто протиставляють оборонну угоду робітників, а іноді самі робітники без будь-якого виклику з боку хазяїв, із власної ініціативи вступають в угоду щодо підвищення ціни своєї праці. Зазвичай вони посилаються то на дорожнечу їстівних припасів, то на великий прибуток, одержуваний хазяїном. Проте незалежно від того, наступальний чи оборонний характер мають угоди робітників, вони завжди спричиняють багато розмов. Прагнучи довести справу до швидкого вирішення, робітники зчиняють галас, а інколи вдаються навіть до непристойного буйства та насильства. Вони перебувають у безвиході та діють із відчаєм людей, змушених або помирати з голоду, або настрахати своїх хазяїв, щоб змусити їх негайно задовольнити висунуті вимоги. Утім, хазяї в таких випадках зчиняють не менший галас і вимагають втручання органів влади, а також точного застосування тих суворих законів, виданих проти угод слуг, робітників і поденників. З огляду на це, робітники дуже рідко щось виграють від бурхливого характеру таких угод, які — почасти завдяки втручанню органів влади, почасти через упертість хазяїв і почасти внаслідок необхідності для більшості робітників здатися, щоб мати шматок хліба, — зазвичай кінчаються лише покаранням або розоренням призвідників.

Хоча у своїх зіткненнях із робітниками хазяї, як правило, мають перевагу, існує певна межа, нижче від якої неможливо, напевне, скоротити на більш-менш тривалий час звичайну заробітну плату навіть нижчих видів праці.

Людина повинна мати можливість існувати своєю працею, і її заробітна плата мусить щонайменше бути достатньою для її існування. У більшості випадків вона має навіть дещо перевищувати цей рівень; в іншому разі робітник не мав би можливості утримувати сім’ю і раса робітників вимерла б після першого покоління. Кантільйон зазначає, що робітник найнижчого розряду повинен заробляти щонайменше вдвічі більше за те, що необхідно для його особистого утримання, щоб він міг виростити двійко дітей; зважаючи на необхідність догляду дружини за дітьми, її праці має бути достатньо лише для прожитку її самої. Але половина дітей, як установлено, помирає до досягнення повноліття. Отже, згідно з таким розрахунком, подружжя найбідніших робітників має намагатися виростити бодай чотирьох дітей, щоб двоє з них досягли повноліття. Витрати на утримання стількох дітей, як вважають, приблизно дорівнюють вартості утримання дорослого робітника. Працю сильного раба, додає зазначений автор, визнають такою, що має удвічі більшу вартість, аніж витрати на його утримання, а праця найпростішого робітника, на його думку, не може коштувати менше від праці сильного раба. З огляду на це видається безсумнівним, що для утримання сім’ї праця чоловіка і дружини, навіть для нижчих розрядів найпростішої праці, має давати більше за те, що абсолютно необхідно для їхнього власного утримання; я не беруся, проте, визначити, на скільки саме більше.

Однак бувають певні умови, що ставлять робітників у сприятливе становище і надають їм можливість підвищити свою заробітну плату значно більше за ту, вочевидь, найнижчу, норму, яка тільки сумісна з простою людяністю.

Коли в певній країні постійно зростає попит на тих, хто живе заробітною платою, а саме на робітників, поденників, усілякого роду обслугу, коли кожний рік дає заняття більшому числу осіб, аніж було зайнято в попередньому році, то для підвищення заробітної плати робітникам не доводиться вступати в угоди. Брак робочих рук спричинює конкуренцію між хазяями, які для того, щоб привабити робітників, пропонують один більше від одного і таким чином самі порушують природну угоду хазяїв не збільшувати заробітної плати.

Очевидно, що попит на тих, хто живе заробітною платою, може зростати лише пропорційно до збільшення фондів, призначених для виплати заробітної плати. Ці фонди бувають двох видів: по-перше, надлишок доходу понад розмір, необхідний для утримання хазяїв; по-друге, надлишок капіталу понад розмір, необхідний для надання занять самим хазяям.

Коли землевласник, або одержувач щорічної ренти, або капіталіст має більший дохід, аніж потрібно, на його думку, для утримання його сім’ї, він витрачає весь цей надлишок або його частину на утримання одного чи кількох слуг. І коли цей надлишок зростає, він, певна річ, збільшує число цих слуг.

Коли самостійний ремісник, наприклад, ткач або чоботар, нагромадив капітал більший, ніж йому потрібно на придбання матеріалів для його власної роботи і для утримання себе до продажу продукту, він, звісно, використовує надлишок для наймання одного або кількох поденників, щоб мати прибуток із їхньої праці. У разі зростання цієї вільної суми він, безумовно, збільшуватиме число робітників.

Таким чином, попит на осіб, які живуть заробітною платою, неодмінно збільшується зі зростанням доходу та капіталу країни і аж ніяк не може збільшуватися за відсутності такого зростання. А зростання доходу та капіталу означає зростання національного багатства. Отже, попит на осіб, які живуть заробітною платою, зростає зі зростанням національного багатства і не може зростати за його відсутності.

Не розміри національного багатства, а його постійне зростання спричиняє збільшення заробітної плати. Відповідно до цього заробітна плата є найвищою не в найбагатших країнах, а в країнах, які найбільше нагромаджують або найшвидше багатіють. Англія нині є, поза сумнівом, країною значно багатшою за будь-яку частину Північної Америки. Однак заробітна плата робітників у Північній Америці значно вища, ніж у будь-якій частині Англії. У провінції Нью-Йорк чорнороби заробляють 3 шилінги 6 пенсів, тобто 2 шилінги на англійські гроші на день; корабельні теслі одержують 10 шилінгів 6 пенсів і пінту рому вартістю в 6 пенсів, що на англійські гроші разом — 6 шилінгів 6 пенсів; будівельні теслі та муляри одержують 8 шилінгів, або 4 шилінги 6 пенсів на англійські гроші; кравці — 5 шилінгів, тобто близько 2 шилінгів 10 пенсів на англійські гроші. Усі ці суми вищі за лондонські, і, як стверджують, в інших колоніях заробітна плата така сама висока, як і в Нью-Йорку. При цьому ціна на продовольчі товари всюди в Північній Америці набагато нижча, ніж в Англії. Браку продовольства там не знають. У найгірші пори року там завжди є досить продовольства для власного споживання, хоча менше залишається для вивезення. Тому якщо грошова ціна праці вища, ніж будь-де в метрополії, то її дійсна ціна, тобто кількість предметів потреби й зручності, що її робітник насправді одержує у своє розпорядження, має бути вищою ще в більшій пропорції.

Хоча Північна Америка ще не така багата, як Англія, вона швидше прогресує і значно швидше просувається до подальшого набуття багатств. Найбезперечнішим свідченням процвітання будь-якої країни є зростання чисельності її населення. У Великій Британії та більшості інших європейських країн населення, як вважають, подвоюється приблизно за 500 років. У британських колоніях Північної Америки, як виявлено, населення подвоюється за 20–25 років. І нині це зростання населення зумовлене переважно не постійною імміграцією нових мешканців, а швидким розмноженням населення. Стверджують, що люди, які доживають до старості, часто мають від 50 до 100, а нерідко й більше нащадків. Працю там винагороджують так добре, що велика кількість дітей не тільки не є тягарем, але стає джерелом багатства і благополуччя для батьків. Праця кожної дитини до тієї пори, коли вона в змозі залишити батьківський будинок, дає батькам, за підрахунками, 100 фунтів стерлінгів чистого баришу. За молодою вдовою з чотирма або п’ятьма малими дітьми на руках, яка в середніх або нижчих верствах населення у Європі мала б небагато шансів вийти заміж удруге, тут часто упадають, ніби за якоюсь знахідкою. Той факт, що діти становлять таку велику вартість, є там найбільшим з усіх заохочень до шлюбу. Тому нас не має дивувати, що мешканці Північної Америки зазвичай одружуються дуже молодими. І попри великий приріст населення, спричинений ранніми шлюбами, у Північній Америці не припиняються скарги на брак робочих рук. Попит на робітників та фонди, призначені для їх оплати, зростають, напевне, ще швидше, ніж число робітників, які пропонують свою працю.

У країні, що володіє значним багатством, яке, однак, протягом тривалого часу не зростає, неможливо натрапити на дуже високу заробітну плату. Фонд, призначений на заробітну плату, дохід і капітал її мешканців можуть бути величезними, але якщо протягом кількох століть вони незмінні чи майже незмінні, кількість робітників, зайнятих протягом певного року, легко покриє і навіть перевищить потребу в них у наступному році. У такій країні рідко відчувається брак робочих рук, і хазяї не мають потреби переманювати їх один в одного. Кількість робочих рук, навпаки, тут перевищуватиме попит на них. Постійно відчуватиметься брак роботи, і робітникам доведеться перехоплювати її один в одного. Якби в такій країні заробітна плата перевищила розмір, достатній для існування робітника і утримання його сім’ї, конкуренція між робітниками та інтереси хазяїв швидко знизили б її до найменшого розміру, що тільки сумісний із простою людяністю. Китай тривалий час був однією з найбагатших, тобто найродючіших, найкраще оброблюваних, найпрацьовитіших і найбільш населених країн світу. Однак тривалий час він перебував у стані застою. Марко Поло, який відвідав Китай 500 років тому, описує його сільське господарство, виробництво і густоту населення майже тими самими словами, як мандрівники наших часів. Можливо, задовго до Марко Поло Китай придбав усі багатства, які тільки можна було придбати за його законами та дозволами. Свідчення мандрівників багато в чому не збігаються, та однаково відзначають про низьку заробітну плату й про те, що робітникові в Китаї важко утримувати сім’ю. Він задоволений, якщо за важку земляну роботу протягом цілого дня отримає стільки, що зможе купити ввечері маленьку порцію рису. Умови існування ремісників, якщо це можливо, ще гірші. Замість спокійно очікувати у своїх майстернях замовлень від споживачів, як це заведено в Європі, вони постійно никають вулицями, маючи при собі знаряддя свого ремесла, пропонуючи послуги й ніби благаючи роботи. Бідність нижчих верств у Китаї значно перевершує бідність найзлиденніших націй Європи. В околицях Кантона, як стверджують, багато сотень, навіть тисяч родин зовсім не мають житла на суходолі й постійно живуть у маленьких рибальських човнах по річках і каналах. Споживок, що його вони добувають собі тут, такий мізерний, що вони жадібно виловлюють непотріб, викинутий за борт європейських суден. Будь-яке падло, наприклад, дохлий собака або кішка, хай і зовсім розкладені та смердючі, для них є такою самою ласою їжею, як найздоровіша їжа для народів інших країн. Шлюби в Китаї заохочують не вигодою, одержуваною від дітей, а дозволом умертвляти їх. В усіх великих містах щоночі багато дітей залишають на вулиці або топлять, мов цуценят, у річці. Твердять навіть, що виконання цього жахливого діла є визнаною професією, яка дає прожиток багатьом людям.

Хоча Китай, може, і перебуває у стані застою, але, здається, він не йде назад. Його міста ніде не покидають мешканці. Землі, будь-коли пущені в обробіток, ніде не занедбано. Через це щороку має виконуватися та сама або майже та сама кількість праці й, отже, фонд, призначений на її оплату, помітно не зменшується. Отже, робітники нижчого розряду, попри нужденне існування, так або так примудряються продовжувати свій рід настільки, щоб їхнє число не зменшувалося.

Інакше буде в країні, де фонд, призначений на утримання праці, помітно скорочується. Із кожним роком попит на прислугу та робітників у всіх галузях праці зменшуватиметься порівняно з попереднім роком. Багато робітників, які належать до вищих галузей праці, не маючи можливості знайти заняття за спеціальністю, раді знайти його в нижчому розряді. У нижчих видах праці, переповнених не тільки власними робітниками, а й прибульцями з інших груп, конкуренція в гонитві за роботою буде такою великою, що скоротить заробітну плату до рівня, за якого робітник ледве животітиме. Багато хто не спроможеться знайти заняття навіть на таких важких умовах і буде змушений або загинути від голоду, або шукати споживок шляхом жебрацтва чи найтяжчих злочинів. Злидні, голод і зросла смертність негайно стануть долею цього розряду робітників, звідки поширюватимуться на всі вищі розряди, доки населення країни не зменшиться до тієї кількості, яка може легко проіснувати на дохід і капітал, що залишилися в країні. Приблизно таким є, мабуть, стан Бенгалії та деяких інших англійських поселень Ост-Індії. Якщо в родючій країні, населення якої раніше значно зменшилося і де через це не дуже важко знайти собі засоби до існування, проте, щороку помирають від голоду 300 000–400 000 людей, то немає сумніву, що в такій країні фонд, призначений на утримання праці бідних класів, швидко скорочується. Відмінність між духом британської конституції, під заступництвом та управлінням якої перебуває Північна Америка, і меркантильним духом торговельної компанії, що панує в Ост-Індії й гнобить її, не можна, мабуть, проілюструвати краще, ніж відмінністю в становищі цих країн.

Через це щедра оплата праці є як неминучим наслідком, так і природним симптомом зростання національного багатства. Нужденне існування трудящих бідняків позначає інший природний симптом — що країна переживає застій, а їхнє голодування — що вона швидко йде до занепаду.

У Великій Британії заробітна плата нині, напевне, вища за той рівень, який є необхідним для забезпечення робітникові можливості прогодувати сім’ю. Щоб пересвідчитися в цьому, немає потреби клопотатися з утомливими й сумнівними обчисленнями мінімальної суми, яка забезпечує таку можливість. Існує багато очевидних симптомів того, що заробітну плату ніде в нашій країні не визначає ця нижча норма, сумісна з простою людяністю.

По-перше, майже повсюдно у Великій Британії, навіть для найнижчих видів праці, існує різниця між літньою та зимовою заробітною платою. Літня заробітна плата завжди вища, але з огляду на надзвичайні витрати на паливо утримання родини коштує дорожче взимку. Через це, оскільки заробітна плата найвища тоді, коли витрати на утримання сім’ї найнижчі, видається очевидним, що її визначають не необхідні витрати, а кількість та очікувана вартість праці. Щоправда, можуть сказати, що робітник заощаджує частину літньої заробітної плати для того, щоб покривати свої зимові витрати, і що заробітна плата за рік не перевищує суми, необхідної на утримання сім’ї протягом року. Однак ми не утримували б таким чином раба або людину, що в засобах існування перебувала б у безумовній залежності від нас. Їхній денний заробіток точно відповідав би їхнім денним потребам.

По-друге, заробітна плата у Великій Британії не зазнає коливань залежно від коливання ціни продуктів харчування, яка змінюється всюди рік у рік, а часто — місяць у місяць, тоді як грошова ціна праці в деяких місцевостях залишається незмінною впродовж півстоліття. Отже, якщо робітники мають можливість утримувати свої сім’ї в роки дорожнечі, то в роки помірних цін вони повинні жити в достатку, а в роки особливої дешевизни мати можливість максимально користуватися всіма благами. У багатьох регіонах королівства високі ціни на предмети продовольства протягом останнього десятиліття не супроводжувало помітне підвищення грошової ціни праці. Щоправда, деінде це спостерігалося, але, певно, причиною того було радше збільшення попиту на працю, аніж зростання цін на продовольчі товари.

По-третє, тоді як ціни на продовольчі товари рік у рік коливаються більше від заробітної плати, остання коливається в різних місцевостях більше, ніж ціни на продовольчі товари. Ціни на хліб і м’ясо у більшій частині Сполученого Королівства зазвичай однакові чи майже однакові. Ці та більшість інших предметів, що їх продають уроздріб, — а саме вроздріб робітники купують потрібні їм продукти, — зазвичай такі само дешеві або навіть ще дешевші у великих містах, аніж у віддалених частинах країни, із причин, які я ще матиму нагоду з’ясувати. Але заробітна плата у великому місті та його околицях часто на чверть або на одну п’яту, тобто на 20–25%, вища, ніж на відстані кількох миль від нього. 18 пенсів на день можна вважати звичайною платою за працю в Лондоні та його околицях. На відстані кількох миль від нього вона падає до 14 і 15 пенсів. Заробітна плата в Единбурзі та його околицях може становити 10 пенсів на день, а за кілька миль від нього вона падає до 8 пенсів, звичайної ціни простої праці в більшій частині Нижньої Шотландії, де вона значно менше коливається, ніж в Англії. Така різниця в ціні, що, як здається, не завжди є достатньою для того, щоб змусити людину переселитися з однієї парафії в іншу, неминуче спричинила б таке значне переміщення найгроміздкіших товарів не лише з однієї парафії в іншу, а й з одного кінця королівства, — мабуть, навіть з одного кінця світу, — в інший, яке невдовзі привело б ціни до майже однакового рівня. Попри все те, що кажуть про легковажність та мінливість людської природи, досвід вочевидь доводить, що переміщення людини пов’язане з більшими труднощами, ніж переміщення будь-якого іншого вантажу. І тому, якщо робітник-бідняк може утримувати свою сім’ю в тих місцевостях королівства, де заробітна плата найнижча, то там, де вона вища, її для цієї мети більш ніж достатньо.

По-четверте, коливання цін на працю не тільки не збігаються в просторі й часі з коливаннями цін на продовольчі товари, а й часто прямо протилежні їм.

Зерновий хліб — головна їжа простого народу — у Шотландії дорожчий, тому Англія майже щороку ввозить значні його кількості. Однак англійське зерно в Шотландії, у країні, куди його ввозять, має продаватися дорожче, аніж в Англії, країні, звідки його одержують; і за однакової якості воно не може продаватись у Шотландії дорожче, ніж шотландське зерно, що надходить на той самий ринок і конкурує з ним. Якість зерна визначається переважно кількістю борошна, яке воно дає при розмелюванні, і за цим показником англійське зерно такою мірою перевершує шотландське, що, будучи часто на вигляд або за обсягом дорожчим, воно зазвичай насправді виявляється дешевшим або через кращу якість, або навіть за вагою. Ціна праці, навпаки, в Англії дорожча, ніж у Шотландії. Тому, якщо робітники в змозі утримувати свої сім’ї в одній частині Сполученого Королівства, а саме в Шотландії, то вони можуть жити в достатку і в іншій частині країни, тобто в Англії. Щоправда, вівсяне борошно становить у Шотландії основну і найкращу їжу простого люду, яка, на загальну думку, значно гірша за їжу цього класу людей в Англії. Однак ця різниця в умовах харчування робітників є не причиною, а наслідком різниці в їхній заробітній платі, хоча, через дивне непорозуміння, у ній нерідко вбачають причину. Не тому, що один чоловік тримає карету, а його сусід ходить пішки, перший із них багатий, а другий — бідний, а навпаки: тому що перший багатий, він має карету, і тому що другий бідний, він ходить пішки.

Упродовж минулого століття зерновий хліб, у середньому, в обох частинах Сполученого Королівства був дорожчий, ніж у нинішньому столітті. Це факт, що не припускає жодних більш-менш обґрунтованих сумнівів і доведений ще більш незаперечно, наскільки це можливо, для Шотландії, ніж для Англії. Для Шотландії його підтверджують офіційні записи щорічної ринкової ціни вівса й усіх видів зернового хліба в усіх графствах. Якщо ж такий прямий доказ вимагає ще побічного підтвердження, то я зазначу, що таке саме трапилося у Франції й, певно, у більшій частині решти Європи. Щодо Франції, то існують безсумнівні докази. Та коли безперечно, що в обох частинах Сполученого Королівства хліб у минулому столітті був дещо дорожчим, ніж у нинішньому, то так само безперечно, що праця була значно дешевшою. І якщо робітники в той час мали змогу утримувати свої сім’ї, то тепер їхнє становище має поліпшитися. У минулому столітті найпоширеніша поденна заробітна плата чорнороба в більшій частині Шотландії складала 6 пенсів улітку та 5 пенсів узимку. Майже така сама заробітна плата — 3 шилінги на тиждень — і дотепер існує в деяких частинах гірської Шотландії та на Західних островах. У більшій частині Нижньої Шотландії звичайна заробітна плата чорнороба сягає нині 8 пенсів на день і до 10 пенсів, а іноді й до 1 шилінга в околицях Единбурга, у графствах, що межують з Англією (певно, через близьке сусідство), та в небагатьох інших містах, де останнім часом спостерігалося значне збільшення попиту на працю: у Ґлазґо, Карроні, Айрширі та ін. В Англії розвиток сільського господарства, виробництва й торгівлі розпочався раніше, ніж у Шотландії. Попит на працю, а отже, і її ціна, внаслідок цього розвитку неминуче зростали. З огляду на це, як у минулому, так і в нинішньому столітті заробітна плата в Англії була вища, ніж у Шотландії. Щоправда, відтоді вона значно зросла, але завдяки розмаїттю заробітної плати в різних місцях важко встановити, на скільки саме. У 1614 році плата солдата піхоти була такою самою, як і нині, а саме 8 пенсів на день. Коли її встановлювали, то, певна річ, узгодили зі звичайною заробітною платою чорноробів, із числа яких зазвичай рекрутували піхотинців. Лорд, головний суддя Гелс, який писав у добу Карла II, обчислює необхідні витрати сім’ї робітника, що складається з шести осіб: батька, матері, двох дітей, здатних до якоїсь праці, і двох непрацездатних, — у 10 шилінгів на тиждень, або у 26 фунтів на рік. Якщо сім’я не може заробити цієї суми своєю працею, вона мусить здобути її, на його погляд, жебрацтвом або крадіжками. Гелс, напевне, ретельно досліджував питання. У 1688 році Грегорі Кінг, майстерність якого в політичній арифметиці так підносить доктор Девенант, визначив звичайний дохід робітників і наймитів у 15 фунтів на рік на сім’ю, що складається, за його припущенням, у середньому з 3,5 особи[4]. Отже, його обчислення майже збігається із цифрою судді Гелса, хоча на перший погляд начебто відрізняється від неї. Обидва беруть за тижневий видаток робітничих сімей приблизно 20 пенсів на душу. Відтоді грошовий дохід і видаток робітничих сімей у більшій частині королівства значно зросли — в одних місцях більше, в інших менше, — однак навряд чи бодай десь у таких розмірах, які було наведено в нещодавно опублікованих перебільшених повідомленнях про заробітну плату в наш час. Слід зауважити, що цілком точно не можна встановити для цього пункту ціну за працю, адже в тому самому місці й за ту саму роботу часто платять неоднакову плату залежно не тільки від різниці у здібностях робітників, а й від поступливості або впертості хазяїв. У тих випадках, коли заробітна плата не встановлюється законом, ми можемо, у кращому разі, визначити її звичайний розмір, а досвід показує, що закон у жодному разі не може належним чином регулювати заробітну плату, хоча не раз вдавався до спроб це робити.

Реальна винагорода за працю, тобто дійсна кількість предметів потреби й життєвих зручностей, що їх вона може дати робітникові, упродовж нинішнього століття зросла, мабуть, ще значніше, ніж грошова ціна праці. Подешевшав не лише хліб — значно знизилася ціна багатьох інших предметів, що додають приємної й здорової різноманітності їжі працьовитого бідняка. Скажімо, ціна картоплі в більшій частині королівства нині становить не більш як половину того, що вона коштувала 30–40 років тому. Те саме можна сказати про ріпу, моркву, капусту — овочі, що їх раніше обробляли лише за допомогою лопати, а тепер обробляють за допомогою плуга. Усілякі фрукти та овочі подешевшали. Більшість яблук і навіть цибулі, що їх споживали у Великій Британії, у минулому столітті привозили з Фландрії. Значні поліпшення у виробництві дешевих тканин, лляних і вовняних, дають робітникам дешевший і кращий одяг, а прогрес у виробництві неблагородних металів — дешевші й кращі інструменти, а також багато приємних і зручних предметів хатнього вжитку. Щоправда, мило, сіль, свічки, шкіра та спиртні напої значно подорожчали, переважно через оподаткування. Але робітники споживають таку незначну кількість цих речей, що вона не врівноважує зниження цін дуже багатьох інших продуктів. Звичайні скарги на те, що розкіш поширюється навіть у нижчих верствах народу й що робітників тепер не задовольняють їжа, одяг та житло, які задовольняли колись, можуть переконати нас, що зросла не тільки грошова ціна праці, а також її реальна винагорода.

Чи слід вважати таке поліпшення становища нижчих верств народу вигідним або невигідним для суспільства? Відповідь на перший погляд видається цілком зрозумілою. Прислуга, робітники й поденники будь-якого роду становлять переважну частину будь-якої великої держави. А те, що веде до поліпшення умов існування більшості, аж ніяк не можна визнати шкідливим для цілого. Жодне суспільство, поза сумнівом, не може процвітати й бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна й нещасна. До того ж проста справедливість вимагає, щоб люди, які годують, одягають і будують житло для цілого народу, одержували таку частку продуктів своєї праці, щоб самі могли мати пристойну їжу, одяг і житло.

Бідність не завжди запобігає шлюбам, хоча, безперечно, ускладнює їх. Вона, як здається, навіть сприяє розмноженню. Виснажена голодом жінка в гірській Шотландії часто має понад 20 дітей, тоді як зманіжена пересичена дама часто не в змозі народити й однієї дитини і після народження двох або трьох дітей зазвичай виявляється цілком виснаженою. Безплідність, така часта серед світських жінок, дуже рідко трапляється в жінок із нижчих верств народу. Можливо, розкіш породжує в прекрасної статі пристрасть до насолоди, але, напевне, завжди послаблює й часто цілком знищує здатність до дітородіння.

Але бідність, хоча вона й не запобігає дітородінню, є надзвичайно несприятливою для виховання дітей. Ніжна рослина з’являється на світ, але в холодному ґрунті й суворому кліматі вона невдовзі хиріє й гине. Як мені часто доводилося чути, у гірській Шотландії є матері, що народили 20 дітей і зберегли живими тільки двох. Деякі офіцери, які мають більший досвід, запевняли мене, що число дітей, які народилися в їхніх солдат, не було б достатнім не тільки для укомплектування полків, а й навіть для заміщення посад хоча б барабанщиків і флейтистів. А тим часом рідко де ще можна зустріти таку кількість малих дітей, як біля солдатських казарм. Дуже небагато з них, мабуть, досягають тринадцяти- або чотирнадцятирічного віку. Подекуди половина народжених дітей помирає, не досягнувши чотирирічного віку, багато де — семирічного і майже скрізь — не доживши до дев’яти-десяти років. Однак така смертність повсюдна здебільшого серед дітей простого люду, що не може забезпечити дітей таким доглядом, який мають діти заможніших батьків. Хоча шлюби в простого люду зазвичай плодовитіші, ніж у вищих колах суспільства, однак до повноліття доживає мало дітей. А у виховних будинках і серед дітей, яких виховують завдяки парафіяльної благодійності, дитяча смертність ще вища, ніж серед простого люду.

Усі види тварин розмножуються відповідно до наявних засобів існування, і жоден вид не може розмножуватися поза їх межами. Але в цивілізованому суспільстві тільки в нижчих верств народу брак засобів існування може ставити межу подальшому розмноженню, що виражається тільки в одному — знищенні більшості дітей, які народжуються від плодовитих шлюбів нижчих верств.

Щедра оплата праці, що дає можливість робітникам краще утримувати своїх дітей і, отже, виростити їх більше, звісно, має тенденцію поширювати межі розмноження. Слід зауважити, що це розширення відбувається відповідно до розмірів попиту на працю. Якщо цей попит безупинно зростає, то оплата праці, безперечно, повинна заохочувати шлюби та розмноження серед робітників, щоб цей дедалі більший попит могло задовольнити так само дедалі численніше населення. Якщо заробітна плата раптом стане нижчою від потрібного для цього рівня, брак робочих рук невдовзі підвищить її, а якщо вона підніметься вище від цього рівня, надмірне розмноження невдовзі знизить її до необхідної норми. Ринок в одному випадку буде недостатньо забезпечений робочою силою, а в другому — забезпечений нею надмірно, що незабаром приведе її ціну до належної норми, необхідної за наявних умов суспільства. Таким чином, попит на людей, так само як і попит на будь-який інший товар, неодмінно регулює виробництво людей: прискорює його, коли воно сповільнюється, і затримує, якщо воно відбувається занадто швидко. Саме цей попит регулює і визначає розмноження роду людського в усіх країнах світу, у Північній Америці, у Європі та Китаї; він спричиняє швидке розмноження людей у першій, повільне і поступове — у другій і тримає населення на стаціонарному рівні у третій.

Зазвичай кажуть, що втрата працездатності рабом відбувається коштом його хазяїна, а втрата працездатності вільним працівником — його власним коштом. Тим часом втрата працездатності робітником насправді лягає на хазяїна такою самою мірою, як і втрата працездатності рабом. Заробітна плата, виплачувана поденникам і будь-яким робітникам, має досягати в середньому таких розмірів, щоб давати можливість підтримувати загальне число поденників і робітників на тому рівні, якого вимагає стан попиту суспільства на них, що зростає, зменшується або залишається незмінним. Однак, хоча втрата працездатності вільним працівником теж відбувається коштом хазяїна, вона зазвичай обходиться йому менше, ніж втрата працездатності рабом. Фонд, призначений для відновлення або, коли можна так висловитися, ремонту раба, як правило, перебуває в розпорядженні недбалого хазяїна або неуважного управителя. Фонд, призначений для тієї самої мети стосовно вільної людини, перебуває в її власному розпорядженні. Безладність, що зазвичай переважає в господарстві багатої людини, природно, поширюється і на той фонд, на який утримують рабів; навпаки, сувора помірність та ощадливість бідняка так само природно виявляються у витрачанні його засобів існування. За такого різного ведення господарства однакова мета потребуватиме для виконання цілком різних витрат. Відповідно до цього, як мені здається, досвід усіх століть і народів говорить про те, що праця вільних людей обходиться в кінцевому підсумку дешевше за працю рабів. Це встановлено в Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії, де заробітна плата за просту працю є дуже високою.

Отже, висока оплата праці як наслідок зростання багатства водночас є причиною зростання населення. Жалітися з приводу її означає оплакувати необхідні наслідки та причини найвищого суспільного добробуту.

Слід, мабуть, зазначити, що становище робітників, цієї головної маси народу, напевне, найсприятливіше за прогресивного стану суспільства, коли відбувається рух уперед, у напрямку подальшого збагачення, аніж за такого стану, коли воно вже придбало всілякі багатства. Становище робітників є важким за незмінного стану суспільства і плачевним за його занепаду. Прогресивний стан суспільства означає радощі й достаток для всіх його класів, стаціонарний стан позбавляє всіх утіхи, а регресивний — сповнює смутком.

Щедра винагорода за працю, заохочуючи розмноження простого люду, водночас збільшує його працьовитість. Заробітна плата заохочує працьовитість, що, як і будь-яка інша людська властивість, розвивається відповідно до одержуваного заохочення. Щедра їжа живить фізичні сили працівника, а приємна надія покращити своє становище й скінчити свої дні в достатку спонукає його до максимального напруження своїх сил. Тому за високої заробітної плати ми завжди побачимо, що робітники більш діяльні, старанні та кмітливі, ніж за низької; в Англії, скажімо, ми скоріше знайдемо таких робітників, аніж у Шотландії, поблизу великих міст — скоріше, ніж у віддалених сільських місцевостях. Певна річ, існують робітники, які, коли вони можуть заробити за чотири дні прожиток на весь тиждень, інші три дні проводять склавши руки, однак вони не становлять більшості. Навпаки, коли робітники одержують високу відрядну плату, вони схильні гарувати на роботі й таким чином за кілька років руйнують своє здоров’я та сили. Тесля в Лондоні й деяких інших містах, як вважають, не може зберігати свою повну силу понад вісім років. Щось подібне спостерігається в багатьох інших промислах, де робітникам платять відрядно; такий порядок, як правило, існує в мануфактурах і навіть у сільському господарстві — скрізь, де заробітна плата вища від звичайного рівня. Майже всі категорії ремісників страждають на якісь особливі хвороби, породжувані їхнім постійним заняттям однаковим видом праці. Видатний італійський лікар Рамадзині написав про такі хвороби[5]. Ми не вважаємо наших солдат найпрацьовитішою частиною нашого народу. Однак, коли траплялося залучати їх для роботи за добру відрядну плату, офіцерам часто доводилося домовлятися з підприємцями, щоб ті не давали заробляти солдатам понад певну суму на день відповідно до встановлених норм відрядної оплати. До укладення цієї угоди взаємне змагання і прагнення до більшого заробітку часто спонукали їх надмірно напружувати свої сили й підривати здоров’я посиленою працею. Надмірне напруження протягом чотирьох днів на тиждень буває дійсною причиною неробства в інші три дні, із приводу чого так багато й голосно скаржаться. За напруженою працею, розумовою або фізичною, що триває кілька днів поспіль, у більшості людей природно настає сильна, майже нездоланна потреба у відпочинку, утримати від якого можуть тільки сила чи нагальна потреба. Це природна потреба, що вимагає задоволення часом у вигляді простого відпочинку, а часом і у вигляді розваг. Наслідки незадоволення цієї потреби часто небезпечні, а інколи згубні, вони майже завжди, раніше або пізніше, спричиняють певну професійну хворобу. Якби хазяї завжди дослухалися до веління розуму й людяності, вони мали б підстави радше стримувати, ніж збуджувати завзятість своїх робітників. Я певен: у будь-якій професії можна встановити, що людина, яка працює не поспішаючи і тому здатна працювати постійно, не тільки довше збереже своє здоров’я, але протягом року виконає більше роботи.

Кажуть, що в роки, коли продукти дешеві, робітники в середньому лінивіші, а в роки дорожнечі — старанніші, ніж зазвичай. Звідси висновують, що достаток засобів існування послаблює працьовитість робітників, а брак, навпаки, посилює. Не підлягає сумніву, що достаток, дещо вищий від звичайного, може зробити деяких робітників лінивими, але видається малоймовірним, щоб він впливав таким чином на більшість робітників або щоб люди взагалі працювали більше за поганого харчування, пригніченого настрою та частих хвороб, аніж за щедрого харчування, бадьорого настрою й доброго здоров’я. Слід зауважити, що для простого люду роки дорожнечі зазвичай бувають роками хвороб і посиленої смертності, що не може не призводити до зменшення продуктивності праці.

У роки достатку робітники часто кидають своїх хазяїв і вирішують добувати собі спожиток самостійним промислом. Але та сама дешевизна предметів продовольства, збільшуючи фонд, призначений для утримання робітників, спонукає хазяїв, а надто фермерів, наймати їх більше. Фермери в таких випадках сподіваються отримати більше прибутку зі свого хліба, найнявши більше працівників, аніж від продажу його за низькою ринковою ціною. Попит на працівників збільшується, тоді як пропозиція їх зменшується. Таким чином, ціна на працю в роки дешевизни підвищується.

У роки дорожнечі скрутність і незабезпеченість існування спонукає всіх цих людей шукати собі місце робітника. Але висока ціна предметів продовольства, зменшуючи фонд, призначений для утримання робітників, спонукає хазяїв радше скоротити, ніж збільшити число своїх робітників. Водночас у роки дорожнечі бідні самостійні робітники часто проїдають увесь свій невеликий капітал, на який зазвичай забезпечували себе сировиною для своєї праці, і для підтримування свого існування змушені перетворитися в найманих робітників. Не всі, хто шукає роботу, можуть її отримати; багато з них ладні йти на роботу на умовах нижчої оплати, тому в роки дорожнечі заробітна плата як наймитів, так і поденних робітників часто знижується.

Через це будь-які хазяї в роки дорожнечі одержують від робітників більше вигоди, ніж у роки дешевизни, і в першому випадку робітники покірніші й зговірливіші, ніж у другому. І тому хазяї, природно, вважають роки дорожнечі сприятливішими, ніж роки дешевизни. Лендлорди та фермери, ці дві численні групи хазяїв, мають, окрім того, іншу причину вітати роки дорожнечі. Рента перших і прибуток других великою мірою залежать від цін на продовольчі товари. Однак не може бути нічого безглуздішого, ніж уявляти, що люди взагалі працюватимуть менше, коли зможуть працювати на самих себе, аніж коли вони працюють на інших. Бідний самостійний робітник за загальним правилом працелюбніший, ніж навіть найманий робітник, що отримує відрядну плату. Перший одержує весь продукт своєї праці, другий ділить його зі своїм хазяїном.

Перший, працюючи самотужки, менше піддається спокусам поганого суспільства, які у великих мануфактурах так часто згубно впливають на моральність другого. Ще значнішою, звісно, є перевага самостійного робітника порівняно з тими робітниками, яких наймають помісячно або на річний термін і які одержують постійну заробітну плату й утримання незалежно від кількості виконаної ними роботи. Роки дешевизни мають тенденцію збільшувати кількість самостійних робітників порівняно з кількістю поденних робітників і наймитів будь-якого роду, а роки дорожнечі — зменшувати її.

Французький письменник, що має великі знання та хист, збирач податків у комуні Сент-Етьєн пан Мессанс[6] намагається довести, що бідняки в роки дешевизни виконують більше роботи, ніж у роки дорожнечі, порівнюючи кількість і вартість товарів, вироблених в одному й другому випадках у трьох різних виробництвах: грубо оброблених вовняних тканин в Ельбефі, полотняному та шовковому — по всьому округу Руан. Із його повідомлення, що ґрунтується на реєстрах офіційних установ, випливає, що кількість і вартість товарів, які виробляються в них, у роки дешевизни зазвичай значно більші, ніж у роки дорожнечі. Усі ці три виробництва, напевне, перебувають у стані застою або взагалі наближаються до занепаду й не розвиваються, хоча кількість їхньої продукції, може, дещо коливається з року в рік.

Полотняне виробництво в Шотландії та виробництво грубих вовняних тканин на захід від Йоркширу активно розвиваються, їхня продукція загалом зростає, хоч і з деякими коливаннями як за кількістю, так і за вартістю. Однак, розглянувши опубліковані звіти про щорічну продукцію, я не виявив помітного зв’язку цих коливань із періодами дорожнечі або дешевизни. Щоправда, у 1740 році, коли був великий неврожай, обидва ці виробництва пережили значний занепад. Але в 1756-му, у ще один рік великого неврожаю, шотландське виробництво розвивалося швидше, ніж зазвичай. Йоркширське виробництво справді падало, і його продукція не досягала рівня 1755 року аж до 1766-го, коли було скасовано закон про американський гербовий збір. Цього й наступного року вона значно перевищила попередні показники і відтоді безупинно зростала.

Продукція всіх значних мануфактур, що продають свої товари на віддалених ринках, залежить не так від дорожнечі або дешевизни в країнах їхнього розташування, як від умов, що впливають на попит у тих країнах, де цю продукцію споживають: від миру або війни, від процвітання або занепаду інших мануфактур-конкурентів, від сприятливого чи поганого становища їхніх головних споживачів. Окрім того, більша частина додаткової праці, що її, певно, виконують у роки дешевизни, ніколи не потрапляє в офіційні звіти щодо виробництва. Наймити і слуги, які залишають своїх наймачів, стають самостійними працівниками; жінки, які повертаються до батьків, беруться за прядіння, щоб виготовити одяг для себе і своїх родин; навіть самостійні працівники не завжди працюють на відкритий ринок, а виготовляють предмети хатнього вжитку для своїх сусідів. Тому продукт їхньої праці часто не зазначений у тих офіційних реєстрах, зведення з яких нерідко публікують із такою урочистістю і на підставі яких наші купці та промисловці нерозважливо ґрунтують свої судження стосовно процвітання чи занепаду держави.

Хоча коливання цін на працю не завжди відповідають коливанням цін на продовольчі товари, а часто й протилежні їм, ми не повинні на цій підставі припускати, що ціна продовольчих товарів не має жодного впливу на ціну праці. Грошову ціну праці неодмінно визначають два моменти: попит на працю і ціни на предмети потреби й життєвих зручностей. Попит на працю, залежно від того, чи він зростає, чи є сталим, чи падає, тобто залежно від того, чи вимагає він зростання, стабілізації або зменшення населення, визначає кількість предметів потреби й життєвих зручностей, що мають бути надані робітникові, а грошову ціну праці визначає сума, необхідна для придбання цієї кількості продуктів. Таким чином, грошова ціна праці інколи буває високою тоді, коли ціна продовольчих товарів низька, за такого самого попиту на працю, але за високої ціни продовольчих товарів вона була б іще вищою.

Саме тому, що попит на працю зростає в роки непередбаченого і надзвичайного врожаю і зменшується в роки непередбаченого і надзвичайного неврожаю, грошова ціна праці інколи підвищується в першому випадку і знижується — у другому.

У роки непередбаченого і надзвичайного врожаю багатьом промисловцям, попри те, що вони мають фонди, достатні для утримання та продуктивного використання більшого числа робітників, аніж було зайнято в попередньому році, не завжди вдається знайти більше робітників. Тому ті господарі, яким потрібно більше робітників, перехоплюють їх один в одного, через що підвищується як реальна, так і грошова ціна праці робітників.

Протилежне відбувається в рік непередбаченого і надзвичайного неврожаю. Фонди, призначені для продуктивних цілей, порівняно з минулим роком зменшуються. Значне число людей втрачає роботу; вони конкурують одне з одним, а це часто знижує як реальну, так і грошову ціну праці. У 1740 році, коли був надзвичайний неврожай, багато людей погоджувалися працювати за самі лише харчі. У наступні, врожайні, роки найняти робітників і наймитів було важче.

У рік дорожнечі мізерність засобів існування, зменшуючи попит на працю, має тенденцію знижувати її ціну, тоді як висока ціна продовольчих товарів має тенденцію підвищувати її. Навпаки, достаток урожайного року, збільшуючи попит на працю, має тенденцію підвищувати ціну праці, тоді як дешевизна продовольчих товарів веде до її зниження. За звичайних коливань цих цін такі дві протилежні причини, напевне, урівноважують одна одну; це, мабуть, почасти пояснює, чому заробітна плата повсюдно стабільніша, аніж ціна продовольчих товарів, чи незмінна.

Зростання заробітної плати неодмінно веде до зростання ціни товарів, оскільки збільшує ту її частину, яка припадає на заробітну плату і, отже, має тенденцію зменшувати споживання цих товарів як усередині країни, так і за кордоном. Однак та сама причина, яка підвищує заробітну плату, а саме зростання капіталу, має тенденцію збільшувати продуктивну силу праці, унаслідок чого з витратою меншої кількості праці виготовляється більше виробів. Власник капіталу, наймаючи більше робітників, у своїх інтересах завжди намагається встановити такий поділ праці та розподілити роботи так, щоб робітники були в змозі виготовити якомога більше продукції. Із тією самою метою він намагається забезпечити їх по можливості найкращими знаряддями. І те, що відбувається серед робітників окремої майстерні, із тієї самої причини відбувається серед робітників усього суспільства. Що значніше їхнє число, то, ясна річ, більше вони поділяються на класи й за видами занять. Що більше умів задіяно у винайденні найпридатніших знарядь і машин для виконання роботи кожного працівника, то вірогідніше, що їх буде винайдено. У результаті цих удосконалень витрати праці у виробництві багатьох товарів зменшуються такою мірою, що зростання ціни праці більш ніж урівноважується зменшенням її кількості.



Розділ IX

Про прибуток на капітал

Підвищення або зменшення прибутку на капітал залежить від тих самих причин, що призводять до зміни заробітної плати, — від зростання або зменшення багатства суспільства, але ці причини по-різному позначаються на заробітній платі та прибутку.

Зростання капіталу, що збільшує заробітну плату, веде до зниження прибутку. Коли численні багаті купці вкладають свої капітали в ту саму галузь торгівлі, взаємна конкуренція, звісно, веде до зниження їхніх прибутків, а коли в усіх галузях торгівлі суспільства відбувається таке саме збільшення капіталу, та сама конкуренція має діяти подібним чином в усіх галузях.

Як уже зазначалося, нелегко встановити розмір середньої заробітної плати навіть в окремій місцевості й у певний час. Навіть у цьому разі ми можемо, як правило, визначити лише звичайну заробітну плату. Однак це рідко можна зробити щодо прибутку на капітал. Розмір прибутку так сильно коливається, що людина, яка має певне торговельне діло, не завжди може сказати, яким є цей прибуток у середньому. На нього впливають не тільки кожне коливання ціни товарів, якими ця людина торгує, успіхи або невдачі її конкурентів та споживачів, а й також тисячі інших випадковостей, що трапляються з її товарами під час перевезення морем або зберігання на складі. Тому прибуток коливається не лише з року в рік, а й щодня і майже щогодини. Визначити, яким є середній прибуток різних галузей торгівлі, що існують у великому королівстві, мабуть, значно важче, а судити з певною мірою точності про те, яким він міг бути раніше чи у віддалені періоди, узагалі неможливо.

Але хоча неможливо з певною мірою точності визначити, яким є нині та яким був раніше середній прибуток на капітал, деяке уявлення про це можна скласти на підставі звичайного відсотка на гроші. Можна визнати за правило, що відсоток на гроші буде вищим у тих випадках, коли можна отримати більший прибуток від вкладання грошей у яке-небудь діло, і, навпаки, за них дадуть менше, якщо використання їх обіцяє меншу вигоду. Отже, можемо бути переконані, що відповідно до коливань у певній країні звичайної ринкової норми відсотка має змінюватися і звичайний прибуток на капітал: зменшуватися, коли знижується ця норма, і зростати, коли вона підвищується.

На тридцять сьомий рік правління Генриха VIII відсоток, що перевищує 10 зі 100, було проголошено незаконним. До цього, напевне, стягували більше. За правління Едуарда VI релігійна завзятість забороняла будь-який відсоток. Однак, як стверджують, ця заборона, подібно до всіх інших такого самого роду, не мала жодної дії й, певно, скоріше збільшила, ніж послабила, зло лихварства. Статут Генриха VIII було відновлено пунктом восьмим акта, виданого на тринадцятий рік правління Єлизавети, і 10% і надалі були законною відсотковою нормою до закону, виданого на двадцять перший рік правління Якова І, коли її було обмежено 8%. Невдовзі після Реставрації її було знижено до 6, а законом, виданим на дванадцятий рік правління королеви Анни, — до 5%. Усі ці різні законодавчі обмеження встановлювалися, напевне, відповідно до обставин, не забігали наперед, а слідували за ринковою нормою відсотка, за якою зазвичай брали в борг гроші цілком кредитоспроможні люди. Від часів королеви Анни 5%, здається, скоріше перевищували ринкову норму, ніж відставали від неї. Перед останньою війною уряд позичав по 3%, а цілком кредитоспроможні люди в столиці та багатьох інших місцях королівства — по 3,5, 4 та 4,5%.

Від часів Генриха VIII багатство та дохід країни безупинно зростали, і темп зростання радше поступово прискорювався, аніж уповільнювався. Багатство й доходи, напевне, не тільки зростали, а зростали дедалі швидше. Протягом цього періоду заробітна плата теж безупинно зростала, а в різних галузях торгівлі та виробництва прибуток на капітал переважно зменшувався.

Зазвичай для ведення торгівлі у великому місті потрібен більший капітал, аніж у селі. Великі капітали, вкладені в усі галузі торгівлі, і велика кількість конкурентів зазвичай пропонують у місті норму прибутку нижчу від рівня, що тримається в селі. Але заробітна плата у великому місті вища, ніж у селі. Коли місто розвивається, ті, хто володіє великими вільними капіталами, у пошуках потрібної кількості робітників перехоплюють їх в інших, а це підвищує заробітну плату і скорочує прибуток на капітал. У віддалених регіонах країни часом не вистачає вільного капіталу, щоб зайняти всіх робітників, тому вони конкурують один з одним у пошуках місця, а це знижує заробітну плату й підвищує прибуток на капітал.

Хоча в Шотландії законна норма відсотка така сама, як і в Англії, ринкова норма його дещо вища. Найбільш кредитоспроможні особи рідко позичають там менш ніж по 5%. Навіть приватні банкіри в Единбурзі платять 4% за векселями, що можуть бути подані до оплати частково або повністю в будь-який момент. Приватні банкіри в Лондоні зовсім не платять відсотків на гроші, вкладені в них. У Шотландії в більшості галузей торгівлі можна вести справу на менший капітал, аніж в Англії. Тому звичайна норма прибутку дещо вища. Заробітна плата, як уже зазначалося, у Шотландії нижча, ніж в Англії. До того ж ця країна не лише помітно бідніша, але й темп її розвитку — хоча вона, безперечно, розвивається і багатіє — напевне, повільніший.

Законну норму відсотка у Франції протягом нинішнього століття не завжди регулювала ринкова ціна[7]. У 1720 році відсоток знизили від 1⁄20 до 1⁄50 пенні, тобто з 5 до 2; у 1724-му його підвищили до 1⁄30 пенні, тобто до 3,33; у 1725-му знову підвищили до 1⁄20, або до 5, а в 1766-му, за часів управління пана Лаверді, зменшили до 1⁄25, тобто до 4%. Абат Терре згодом підвищив його до старої норми у 5%. Багато із цих насильницьких знижень відсотка, як передбачалося, мали підготувати скорочення відсотка з державного боргу — мета, якої інколи вдавалося досягти. Франція нині, мабуть, не така багата країна, як Англія, і хоча законна норма відсотка у Франції часто бувала нижчою, ніж в Англії, ринкова норма бувала зазвичай вищою, оскільки там, як і в інших країнах, існує чимало безпечних і легких способів обходити закон. Торговельний прибуток, як запевняли мене британські купці, що торгували в обох країнах, у Франції вищий, ніж в Англії; і немає сумніву, що саме із цієї причини багато британських підданих вважають за краще застосовувати свої капітали у Франції, де до торгівлі ставляться зневажливо, аніж у своїй країні, де її шанують більше. Заробітна плата у Франції нижча, ніж в Англії. Коли ви приїжджаєте з Шотландії до Англії, відмінність, що її ви помічаєте в одязі та зовнішньому вигляді простого народу в обох країнах, достатньо свідчить про неоднаковість його становища. Контраст ще сильніший, коли ви повертаєтеся з Франції. Франція, хоча вона, безперечно, багатша за Шотландію, прогресує, мабуть, не так швидко. У Шотландії загальною і навіть заяложеною є думка, що вона наближається до занепаду, — думка, на мій погляд, погано обґрунтована навіть стосовно Франції та цілком неспроможна стосовно Шотландії в очах тих, хто знає її тепер і знав її 20 і 30 років тому.

Голландія, навпаки, як порівнювати за розмірами території та чисельністю населення, — багатша за Англію. Її уряд бере в борг гроші під 2%, а приватні особи, що користуються сталим кредитом, — під 3%. Кажуть, що заробітна плата в Голландії вища, ніж в Англії, і голландці, як добре відомо, торгують із меншим прибутком, аніж будь-який народ у Європі. Дехто стверджує, що торгівля Голландії наближається до занепаду, можливо, так воно і є стосовно деяких її галузей. Але наведені вище симптоми, гадаю, достатньо свідчать про те, що вона не переживає загального занепаду. Коли прибуток зменшується, купці схильні скаржитися на занепад торгівлі, хоча це зменшення є природним результатом процвітання торгівлі та вкладання в неї більших капіталів, ніж раніше. Під час останньої війни голландці захопили всю транспортну торгівлю Франції, значну частку якої вони втримують і досі. Великі суми, якими вони володіють в іноземних державних паперах, — близько 40 млн тільки в англійських (мені ця цифра видається значно перебільшеною), великі суми, що їх вони позичають приватним особам у тих країнах, де норма прибутку вища, ніж у них, — усе це, поза сумнівом, свідчить про велику кількість капіталу або про зростання його в таких розмірах, що вони не можуть використовувати його надлишки з достатнім прибутком у власних справах у своїй країні, але зовсім не про занепад торгівлі та виробництва. Подібно до того як капітал приватної особи, придбаний у якій-небудь галузі торгівлі, може зрости такою мірою, що ця особа вже не зможе використовувати його в певній галузі, попри те, що галузь і далі розвивається, — так може статися і з капіталом цілої нації.

У наших північноамериканських і вест-індських колоніях не лише заробітна плата, а й грошовий відсоток, а отже, і прибуток на капітал, вищі, ніж в Англії. У різних колоніях як законна, так і ринкова норми відсотка коливаються від 6 до 8. Висока заробітна плата й високий прибуток на капітал одночасно майже ніде не спостерігаються, за винятком нещодавно виниклих колоній, що мають особливі умови. Нова колонія впродовж деякого часу завжди має відчувати більшу нестачу капіталу порівняно з розмірами своєї території та більший брак населення порівняно з розмірами свого капіталу, ніж це буває в інших країнах. Вона має більше землі, ніж капіталу для її обробітку. І тому наявні в неї засоби використовуються тільки для обробітку найродючіших і найзручніше розташованих ділянок, а саме на морському узбережжі та вздовж берегів судноплавних річок. При цьому таку землю часто купують за ціною, що навіть не досягає вартості її природних ресурсів. Капітал, витрачений на купівлю та обробіток таких земель, має давати значний прибуток і можливість сплачувати дуже високий відсоток. Його швидке нагромадження за такого прибуткового застосування дає змогу плантаторові збільшувати число робітників швидше, ніж він спроможний знайти їх у новому поселенні. І тому ті, кого він може знайти, мають щедру винагороду. Зі зростанням колонії прибуток на капітал поступово зменшується. Коли найродючіші та найліпше розташовані ділянки землі зайнято, менший прибуток можна отримати від обробітку гірших за якістю ґрунту та розташуванням ділянок і менший відсоток можна сплатити за вкладений у них капітал. З огляду на це, у більшій частині наших колоній законна та ринкова норми відсотка протягом поточного століття значно знизилися. Тоді як багатство, культура землі й населення зросли, відсоток зменшився. Заробітна плата не знижується разом зі зниженням прибутку на капітал. Попит на працю зростає разом зі зростанням капіталу незалежно від того, який прибуток вони дають; і коли прибуток зменшується, капітал може не тільки надалі зростати, а й навіть зростати значно швидше, ніж раніше. Із працьовитими націями, які прогресують у справі нагромадження багатств, повторюється те саме, що й з окремими працьовитими особами. Великий капітал, хоча й дає невеликий прибуток, зазвичай зростає швидше, ніж незначний капітал, що дає більший прибуток. Гроші, говорить прислів’я, створюють нові гроші. Варто вам добути трохи грошей, і вам буде легко добути більше. Головна трудність полягає саме в отриманні цих невеликих грошей. Зв’язок між зростанням капіталу та розвитком виробництва або попиту на корисну працю вже почасти з’ясований, але його буде викладено детальніше надалі, коли йтиметься про нагромадження капіталу.

Придбання нової території або розвиток нових видів торгівлі та виробництва можуть підвищити прибуток на капітал, а разом із ним і розмір грошового відсотка навіть у країні, яка швидко нагромаджує багатство. Оскільки капіталу країни не вистачає, у зв’язку із зазначеними змінами, для всієї сукупності справ, наданих різним людям, то його спрямовують лише в ті галузі, які дають найбільший прибуток. Частину капіталів, раніше вкладених в інші галузі торгівлі та виробництва, неминуче вилучають із них і спрямовують у нові та більш вигідні. Тому в усіх старих галузях торгівлі конкуренція слабшає, ринок меншою мірою забезпечується багатьма видами товарів. Їхня ціна неминуче більше чи менше підвищується і дає значніший прибуток тим, хто торгує ними і може тепер позичати гроші під вищі відсотки. Упродовж певного часу після закінчення останньої війни не тільки приватні особи, які мають найкращий кредит, а й деякі найбільші компанії в Лондоні позичали зазвичай по 5%, тоді як раніше платили не більш як 4–4,5%. Значне збільшення території та обсягів торгівлі внаслідок наших надбань у Північній Америці та Вест-Індії наочно пояснює цей факт без необхідності покладати його на зменшення капіталів суспільства. Таке розширення торговельних справ із наявного капіталу мало неминуче зменшити розміри капіталу, вкладеного в багато окремих галузей торгівлі, де завдяки послабленню конкуренції прибуток мусив підвищитися. Надалі я матиму нагоду навести міркування, які схиляють мене до припущення, що капітал Великої Британії не зменшився навіть у результаті величезних витрат останньої війни.

Зменшення капіталу суспільства, або фонду, призначеного для виробництва, зниженням заробітної плати підвищує прибуток на капітал і, отже, грошовий відсоток. Завдяки зниженню заробітної плати власники капіталу, що залишився в суспільстві, можуть доставляти на ринок свої товари з меншими витратами, ніж раніше, а завдяки зменшенню капіталу, що витрачається на обслуговування ринку, вони можуть продавати їх дорожче. Їхні товари обходяться дешевше, а виручають вони за них більше. Отже, їхній прибуток зростає з двох причин, і вони з огляду на це можуть платити вищий відсоток. Таке швидке й легке придбання великих статків у Бенгалії та інших британських володіннях в Ост-Індії свідчить про те, що за дуже низької заробітної плати в цих розорених країнах прибуток на капітал є дуже високим. Грошовий відсоток відповідно до цього теж високий. У Бенгалії фермерам позичають гроші по 40, 50 і 60%, а очікуваний урожай закладають у забезпечення сплати. Подібно до того як прибуток, що може оплачувати такий високий відсоток, має поглинути майже всю ренту землевласника, таке надмірне лихварство має поглинути велику частину цього прибутку. Перед падінням Римської республіки таке лихварство, мабуть, було звичним ділом у провінціях за руйнівного управління їхніх проконсулів. Із листів Цицерона ми дізнаємося, що доброчесний Брут позичав гроші на Кіпрі із 48%[8].

У країні, яка досягла найбільшого добробуту, що відповідає характерові її ґрунту й клімату та її розташуванню щодо інших країн, і яка не може розвиватися далі й водночас не рухається назад, — у такій країні заробітна плата й прибуток на капітал будуть, певно, дуже низькі. У країні занадто густо населеній порівняно з тим, скільки можуть прогодувати її ґрунти або капітал, конкуренція в пошуках роботи буде неодмінно такою високою, що скоротить заробітну плату до рівня, необхідного для збереження наявного числа робітників; і оскільки країна вже густо заселена, число це не зможе збільшуватися. У країні, насиченій капіталом пропорційно до обсягу її виробництва й торгівлі, у кожну окрему галузь вкладається така кількість капіталу, яку допускають її характер та розміри. Через це конкуренція в усіх галузях буде потужна, а отже, звичайний прибуток — наднизький.

Однак можливо, що жодна країна ще не досягла описаної міри багатства. Китай, напевне, тривалий час перебував у стабільному стані й, мабуть, давно вже придбав той максимум багатств, який сумісний із характером його законів та звичаїв. Але можливо, що цей максимум багатств значно нижчий від того, що його за наявності інших законів та звичаїв можна придбати за таких ґрунтів, клімату та розташування країни. Країна, яка нехтує зовнішньою торгівлею або зневажає її та допускає іноземні кораблі тільки в один або два порти, не може розвинути свою торгівлю до розмірів, можливих за інших законів та дозволів. До того ж у цій країні, де багаті люди і власники великих капіталів майже повністю недоторканні, а бідняки або власники дрібних капіталів беззахисні й у будь-який час під приводом відправлення правосуддя зазнають пограбувань із боку мандаринів, — у такій країні кількість капіталу, вкладеного в усі галузі її торгівлі та виробництва, ніколи не досягне розмірів, допустимих за його обсягу і характеру. У кожній окремій галузі утиск бідних має створити монополію багатих, які, захоплюючи у свої руки всю торгівлю, можуть одержувати надвеликий прибуток. Згідно із цим, як стверджують, звичайний грошовий відсоток досягає в Китаї 12%, а звичайний прибуток на капітал має бути достатнім для оплати такого високого відсотка.

Недоліки чинних законів можуть збільшувати норму відсотка значно вище від рівня, зумовленого багатством чи бідністю країни. Коли закон не забезпечує виконання договорів і зобов’язань, він ставить усіх позичальників у таке саме становище, у якому в більш благополучних країнах перебувають банкрути або люди із сумнівною кредитоспроможністю. Невпевненість у поверненні своїх грошей спонукає позикодавця вимагати такого самого лихварського відсотка, якого зазвичай вимагають від банкрутів. У варварських народів, що заполонили західні провінції Римської імперії, виконання договорів протягом багатьох століть залежало виключно від сумлінності договірних сторін. Їхні королівські суди рідко втручалися в цю сферу. Тож високу норму відсотка, що встановилася в ті давні часи, почасти можна пояснити цією причиною.

Коли закон узагалі забороняє відсоток, він аж ніяк не запобігає його стягуванню. Багато хто змушений позичати гроші, але ніхто не погоджується надати їх, не взявши за користування грішми винагороду, що відповідає не тільки тому доходові, який вони можуть дати, а також і труднощам та небезпеці оминання закону. Високу норму відсотка в усіх магометанських народів Монтеск’є[9] пояснює не їхньою бідністю, а забороною стягування відсотка, почасти ж — складністю отримати свої гроші назад.

Мінімальна звичайна норма прибутку завжди має бути вищою від того, що є достатнім для покриття випадкових втрат, можливих за будь-якого розміщення капіталу. Тільки цей надлишок складає чистий прибуток. Так званий валовий прибуток часто містить не тільки цей надлишок, а й суму, утримувану для відшкодування зазначених надзвичайних втрат. Відсоток, який платять позичальники, визначається лише розміром чистого прибутку. Мінімальна звичайна норма відсотка так само має бути вищою від того, що є достатнім для відшкодування випадкових втрат, можливих за позичання грошей, навіть із дотриманням обережності. Якби норма відсотка не перевищувала цього розміру, то тільки благодійність чи дружба могли б спонукати давати гроші в позику.

У країні, що досягла вищих меж багатства, де в усі галузі виробництва й торгівлі вкладено максимальний капітал, який тільки можна використати в них, звичайна норма чистого прибутку буде дуже низькою і відповідно до цього звичайна ринкова норма відсотка, що може бути сплачена з неї, теж буде настільки незначна, що лише найбагатші люди зможуть жити на відсотки зі своїх грошей. Усі власники невеликих і середніх статків змушені будуть продуктивно витрачати свої капітали в торговельній справі або промисловому підприємництві. До такого стану наближається, ймовірно, Голландія, де вважають непристойною справою торгівлю й виробництво. Необхідність узвичаює участь у торговельних або промислових справах майже для всіх, адже саме звичай усюди вирішує, що вважати непристойним. Як смішно ходити вдягненим не так, як усі, до певної міри смішно не долучатися до справ подібно до інших людей. Людина цивільної професії здається незграбною у військовому таборі чи гарнізоні, де вона навіть ризикує наразитися на глузування, те саме трапляється і з людиною, що не має жодних занять, серед ділових людей.

Що ж до норми прибутку, що є вищою від звичайної, то вона може досягати таких розмірів, за яких поглинатиме ту частину ціни більшості товарів, що мала б припадати на частку земельної ренти, і залишатиметься лише стільки, скільки необхідно для оплати праці, затраченої на виробництво товару та доставляння його на ринок, і при цьому відповідно до можливо нижчого рівня оплати праці, який зводиться до цілком необхідного для існування робітника. Робітника, коли він працює, так чи так завжди треба годувати, тоді як землевласник може й не отримати ренту за свою землю. Прибуток від торгівлі, яку ведуть у Бенгалії ост-індські компанії, певно, близький до цієї норми.

Співвідношення між звичайною ринковою нормою відсотка і звичайною нормою чистого прибутку коливається залежно від підвищення або зниження прибутку. У Великій Британії купці визнають добрим, помірним, справедливим прибуток, що дорівнює подвоєному звичайному відсотку; на мій погляд, ці слова мають на увазі саме середній і звичайний прибуток. У країні, де звичайна норма чистого прибутку доходить до 8–10%, можна вважати справедливим, якщо половина його потрібна для сплати відсотка в тих випадках, коли діло ведеться на чужі гроші. Ризик стосовно частки капіталу лягає на боржника, який нібито бере позику на страх у позикодавця; і 4–5% у більшості галузей виробництва визнають достатнім прибутком за ризик такого страхування і достатньою винагородою за клопіт, пов’язаний із продуктивним вкладенням капіталу. Але співвідношення між відсотком і чистим прибутком може бути різним у країнах із більш низькою або більш високою звичайною нормою прибутку. За низького рівня прибутку на сплату відсотка йде менше від половини, а в тих випадках, коли він значно вищий, на сплату відсотка може йти і більш як половина прибутку.

У країнах, що швидко багатіють, високу заробітну плату врівноважує низькою нормою прибутку ціна багатьох товарів; і це дає змогу продавати товари так само дешево, як і менш удачливим сусідам, у яких заробітна плата нижча.

Насправді високий прибуток більше впливає на підвищення ціни продукту, ніж висока заробітна плата. Якщо, наприклад, у полотняному виробництві збільшити на 2 пенси на день заробітну плату робітників усіх категорій — чесальників льону, прядильників, ткачів тощо, то виявиться, що необхідно підвищити ціну сувою полотна на таку кількість двопенсових монет, скільки робітників було зайнято в її виготовленні, помножену на число днів, протягом яких вони працювали. Та частина ціни товару, що зводиться до заробітної плати, зростає на всіх різних стадіях виробництва лише в арифметичній пропорції до цього збільшення заробітної плати. Однак за збільшення на 5% прибутку всіх підприємців, які наймають цих робітників, та частина ціни товару, що зводиться до прибутку, зросте на всіх стадіях виробництва в геометричній пропорції до цього збільшення прибутку. Чесальний фабрикант, продавши свій льон, вимагатиме додаткові 5% на всю вартість матеріалів та заробітної плати, авансованої робітникам. Прядильний фабрикант вимагатиме додаткові 5% як на авансовану ним ціну льону, так і на заробітну плату прядильників. І ткацький фабрикант вимагатиме ті самі додаткові 5% на авансовану ціну лляної пряжі та заробітну плату ткачів. На підвищення ціни товарів збільшення заробітної плати справляє таку саму дію, як і прості відсотки на зростання боргу. А збільшення прибутку діє подібно до складних відсотків. Наші купці та власники мануфактур дуже скаржаться на шкідливі результати високої заробітної плати, що підвищує ціни і через це зменшує збут їхніх товарів як усередині країни, так і за кордоном. Але вони нічого не кажуть про шкідливі наслідки високих прибутків. Вони зберігають мовчанку стосовно згубних результатів своїх власних баришів, скаржачись лише на те, що є вигідним для інших людей.



Розділ X

Про заробітну плату й прибутки за різних застосувань праці та капіталу

Сукупність вигідності й невигідності різних застосувань праці та капіталу в тій самій місцевості має бути однаковою або постійно мати тенденцію до рівності. Якби в певній місцевості знайшлося застосування для праці та капіталу, безперечно більш чи менш вигідне за інші, то до нього прагнули б у першому випадку й покинули б у другому стільки людей і капіталу, що невдовзі його вигоди знов опинилися б на одному рівні з вигодами від інших застосувань. Так принаймні мало б статися в суспільстві, де справи полишено на їхній природний перебіг, де існує повна свобода й де кожен може вільно вибирати заняття, яке вважає придатним для себе, і міняти його, коли визнає це за потрібне. Власний інтерес кожної людини змусить її шукати вигідного й уникати невигідного заняття.

Однак насправді грошова заробітна плата й прибуток повсюдно в Європі надзвичайно різні для всіх видів застосування праці та капіталу. Але ця відмінність залежить почасти від певних умов, притаманних саме цим галузям, які насправді тільки в уяві людей компенсують малу грошову вигоду в одних і врівноважують велику вигоду в інших, а почасти від панівної у Європі політики, яка ніде нікому не надає повної свободи.

Уважний розгляд цих обставин і цієї політики поділяє цей розділ на два підрозділи.


Частина 1

Нерівність, зумовлена характером занять

П’ять головних умов, наскільки я міг спостерігати, компенсують малий грошовий заробіток в одних заняттях і врівноважують більший заробіток в інших: по-перше, приємність або неприємність самих занять; по-друге, легкість і дешевизна або складність і дорожнеча їх опанування; по-третє, постійність або непостійність занять; по-четверте, більша або менша довіра, яку виявляють до зайнятих осіб; та, по-п’яте, імовірність або неймовірність успіху.

По-перше, заробітна плата змінюється залежно від легкості або складності, чистоти або неохайності, почесності або принизливості самого заняття. Так, у більшості місць кравець заробляє в середньому на рік менше за ткача. Його праця значно легша. Ткач заробляє менше за коваля, його праця не завжди легша, але набагато чистіша. Коваль, хоча він і ремісник, рідко за 12 годин роботи заробляє стільки ж, скільки за вісім годин — рудокоп, простий робітник. Річ у тому, що його робота не така брудна, менш небезпечна і здійснюється на поверхні землі та при денному світлі. Шана становить значну частину винагороди в усіх особливо поважаних професіях; а з точки зору грошової винагороди ці професії, з огляду на всі обставини, зазвичай оплачуються недостатньо, як я це ще спробую показати. Презирство, що його виявляють до деяких занять, призводить до протилежного результату. Промисел м’ясника — груба й відворотна професія, але майже скрізь вона вигідніша за більшу частину промислів. Наймерзотніше з усіх занять — посада ката, а проте, якщо врахувати кількість виконуваної ним роботи, її оплачують краще за решту простих занять.

Мисливство й риболовля, найважливіші заняття роду людського в первісному стані суспільства, перетворюються в приємну забаву людей, які тепер залюбки роблять те, до чого їх раніше штовхали злидні. Тому в цивілізованому суспільстві лише найбільші бідарі мають за професію те, що інші роблять для розваги. Рибалки перебували в такому становищі з часів Теокріта. Браконьєрами у Великій Британії повсюдно є зовсім бідні люди. У країнах, де суворість законів не припускає браконьєрства, мисливці, що мають належний дозвіл, перебувають у дещо кращому становищі. Природна схильність до таких занять спонукає братися за них значно більше число людей, аніж можуть жити від них у певному достатку, і продукт їхньої праці на ринку завжди продається занадто дешево порівняно із затраченою працею й через це ледве забезпечує найнужденніше існування.

Неприємний характер заняття та презирство суспільства до нього чинять на прибуток із капіталу такий самий вплив, як і на заробітну плату. У власника харчевні або шинку, який ніколи не буде хазяїном свого будинку і зазнає грубощів від першого-ліпшого п’яниці, справа не дуже приємна й не вельми поважана. Та навряд чи існує якась інша професія, у якій такий незначний капітал давав би такий великий бариш.

По-друге, заробітна плата змінюється залежно від легкості й дешевизни або від складності та дорожнечі навчання певної професії.

Коли створюють якусь дорогу машину, то, як правило, розраховують, що кількість роботи, яку вона виконає, доки не зноситься, відшкодує витрачений на неї капітал щонайменше зі звичайним прибутком. Людину, яка затратила велику працю і тривалий час на вивчення будь-якої з тих професій, що вимагають надзвичайної вправності та майстерності, можна порівняти з такою дорогою машиною. Слід очікувати, що праця, якої вона навчається, відшкодує їй понад звичайну заробітну плату за просту працю всі витрати на навчання щонайменше зі звичайним прибутком на капітал, що дорівнює цій сумі витрат. І це має статися протягом не занадто тривалого проміжку часу, оскільки людське життя, порівняно з більш певним терміном роботи машини, має невизначену тривалість.

На цьому ґрунтується відмінність між заробітною платою кваліфікованої праці та праці звичайної.

Європейська практика визнає працю всіх майстрових, ремісників та мануфактурних робітників кваліфікованою працею, а працю сільських робітників — простою. Напевне, передбачається, що праця перших є тоншою та делікатнішою, ніж праця останніх. Можливо, у деяких випадках це так, але здебільшого, як я намагатимуся показати, річ в іншому. Через це закони та звичаї Європи встановлюють необхідність учнівства для здобуття права на той або той вид праці, хоча деінде ці вимоги відрізняються ступенем суворості. Інші заняття вільні й відкриті для кожного. Під час учнівства вся праця учня належить хазяїнові. Упродовж усього цього періоду його мусять утримувати батьки або родичі, і майже в усіх випадках саме вони повинні забезпечувати його одягом. Зазвичай майстер одержує також певну суму грошей за навчання ремесла. Хто не може дати грошей, віддає свій час, тобто зобов’язується працювати більшу кількість років, аніж заведено, — умова, хоча й не завжди вигідна майстрові через звичайні лінощі учнів, але завжди невигідна учневі. У селі, навпаки, робітник починає з легших видів праці, поступово привчаючись до більш важких, причому праця дає йому споживок на всіх сходинках його навчання. Тому справедливо, щоб заробітна плата майстрових, ремісників та мануфактурних робітників була в Європі дещо вищою від заробітної плати простих робітників. Так воно і є насправді, і вищий заробіток цих категорій робітників веде до того, що в більшості місцевостей їх зараховують до більш високого класу населення. Однак ця перевага зазвичай є незначною; денний або тижневий заробіток поденного робітника на звичайних мануфактурах — наприклад, сукняних та цупкого полотна — здебільшого майже не перевищує заробіток простих чорноробів. Щоправда, їхнє заняття є більш сталим і в середньому за цілий рік їхня заробітна плата може виявитися значно більшою. Проте вона, напевне, більша лише настільки, щоб компенсувати великі витрати на навчання.

У творчих і вільних професіях навчання значно дорожче й триваліше. З огляду на це грошова винагорода художників та скульпторів, юристів та лікарів мусить бути більш щедрою, і так воно і є.

Прибуток на капітал, здається, дуже мало залежить від легкості або складності вивчення галузі виробництва чи торгівлі, у яку його вкладено. Усі способи вкладення капіталів у великих містах видаються майже однаково легкими або важкими для вивчення. Та чи та галузь зовнішньої або внутрішньої торгівлі не може відрізнятися більшою складністю, ніж будь-яка інша.

По-третє, заробітна плата змінюється в різних заняттях залежно від постійності або перерв у роботі.

У деяких галузях промисловості робота більш постійна, ніж в інших. У більшості мануфактур поденник може бути певний, що матиме роботу цілий рік, коли він сам працездатний. Навпаки, муляр або штукатур не лише не можуть працювати ані в сильний мороз, ані за поганої погоди, а до того ж матимуть роботу залежно від випадкових замовлень, а це означає часте сидіння без роботи. Тому заробіток такого робітника в ті дні, коли він працює, має не лише забезпечити його існування в дні безробіття, а й давати йому певну компенсацію за тривожні моменти й переживання, яке час від часу спричиняє таке важке становище. Через це в тих випадках, коли середня заробітна плата мануфактурних робітників тримається на одному рівні з поденною заробітною платою простих чорноробів, заробіток мулярів і штукатурів зазвичай перевищує її у півтора-два рази. Якщо прості чорнороби заробляють 4 та 5 шилінгів на тиждень, то муляри й штукатури часто заробляють 7 і 8 шилінгів; якщо перші мають 6 шилінгів, останні часто одержують 9 і 10, а якщо перші одержують 9 і 10, як це трапляється в Лондоні, останні зазвичай заробляють 15 і 18 шилінгів. Тим часом із-поміж усіх видів кваліфікованої праці найлегше, здається, навчитися праці муляра та штукатура. Розповідають, що в Лондоні в літній сезон як штукатурів і мулярів часто використовують носильників. Таким чином, висока заробітна плата цієї категорії робітників є не так винагородою за особливу їхню майстерність, як відшкодуванням за непостійність праці.

Теслярське ремесло ніби є тоншим і вимагає більшої вправності, ніж ремесло мулярів. Однак якщо не завжди, то в більшості випадків поденна заробітна плата теслі дещо нижча. Його робота значною мірою, але не цілком, залежить від випадкових замовлень, до того ж її не такою мірою перериває погана погода.

Якщо певний промисел, що зазвичай забезпечує постійне заняття, має у певній місцевості тимчасовий характер, то заробітна плата робітників завжди значно перевищує своє звичайне співвідношення до заробітної плати чорноробів. У Лондоні майже всіх робітників-ремісників хазяї наймають і звільняють на невизначений термін, із дня на день і з тижня на тиждень, як і поденних робітників в інших місцях. І тому найнижчий розряд ремісничих робітників — підмайстри кравця — заробляє півкрони на день, хоча узвичаєною платою за просту працю слід вважати 18 пенсів. У невеликих містах та селах заробіток робітників-кравців ледве сягає заробітної плати чорноробів, але в Лондоні вони нерідко багато тижнів поспіль, особливо влітку, не мають роботи.

Коли непостійність роботи поєднується з особливою її складністю, неприємністю та неохайністю, це інколи підвищує плату за найгрубішу працю порівняно з платою за працю наймайстерніших ремісників. Рудокоп, який працює відрядно, заробляє зазвичай у Ньюкаслі вдвічі більше, а в багатьох місцях Шотландії — майже втричі більше від простого робітника. Така висока заробітна плата пояснюється взагалі складністю, неприємністю і неохайністю його праці. У більшості випадків такий робітник може завжди мати роботу, якщо тільки він цього хоче. Вантажники вугілля в Лондоні зайняті роботою, яка щодо складності, неохайності та неприємності не поступається праці вуглекопів, і через неминучу нерегулярність прибуття суден із вугіллям більшість їх неодмінно має дуже непостійну роботу. Тому, якщо вуглекопи, як правило, заробляють удвічі й утричі більше від простого чорнороба, то не повинно видаватися дивним, що вантажники вугілля інколи заробляють учетверо і вп’ятеро більше. Під час проведеного кілька років тому обстеження їхнього становища було виявлено, що при розцінці, за якою їм тоді платили, вантажники мали змогу заробляти від 6 до 10 шилінгів на день. 6 шилінгів — це майже вчетверо більше від заробітної плати чорнороба в Лондоні, а в кожній професії найменшим звичайним заробітком слід визнавати заробіток значної більшості робітників певної професії. Хоч би якими надмірними видавалися ці заробітки, але якби вони перевищували розмір, достатній для винагороди робітника за всі неприємності, пов’язані з його роботою в певній професії, що не є виключним привілеєм, з’явилося б так багато конкурентів, що це швидко зменшило б заробітну плату до нижчої норми.

Постійність або непостійність заняття не може впливати на розміри звичайного прибутку на капітал у тій чи тій галузі виробництва. Постійність або непостійність вкладення капіталу залежить не від конкретної галузі, а від конкретного промисловця.

По-четверте, заробітна плата змінюється залежно від більшої або меншої довіри, що її має заслужити робітник.

Заробітна плата золотарів та ювелірів повсюдно вища від заробітної плати багатьох інших робітників, праця яких передбачає не лише однакову, а й значно більшу майстерність; це пояснюється дорожнечею металів, із якими їм довіряють працювати.

Ми довіряємо своє здоров’я лікареві, свій статок, а інколи й своє життя та репутацію — повіреному та адвокатові. Таку довіру не можна безпечно виявляти людям, які не мають солідного суспільного становища. Тому винагорода мусить досягати таких розмірів, щоб забезпечувати їм суспільне становище, якого вимагає така серйозна довіра. Тривалий час і великі витрати, необхідні для їхнього навчання, разом із зазначеною обставиною неминуче ще більше підвищують ціну їхньої праці.

Коли будь-хто вкладає у своє діло лише власний капітал, не може бути питання про довіру; що ж до кредиту, який він може отримати в інших осіб, то цей кредит залежить не від характеру діла, а від думки цих осіб про його стан, чесність та розважливість. Через це відмінність норми прибутку в різних галузях торгівлі та промисловості не може залежати від міри довіри до підприємців.

По-п’яте, заробітна плата в різних галузях змінюється залежно від імовірності або неймовірності успіху в них.

Імовірність того, що певна особа виявиться придатною для заняття, якого вона навчається, є вельми неоднаковою для різних професій. У більшості механічних занять успіх у цьому плані майже забезпечений, але у вільних професіях він дуже ненадійний. Влаштуйте свого сина учнем до чоботаря, і ви можете майже не сумніватися, що він навчиться шити черевики, але відправте його вивчати юриспруденцію, і можна поставити принаймні двадцять проти одного, що він не досягне таких успіхів, які дали б йому змогу жити цією професією. У правильно організованій лотереї ті, хто виймає виграшні номери, мають вигравати все те, що втрачають ті, хто витягнув порожні білети. У професії, де двадцятеро тих, хто зазнає невдачі, припадають на одного щасливця, цей один повинен виграти все те, що мали б отримати двадцятеро невдах. Адвокат, який починає, можливо, у сорок років щось заробляти своєю професією, повинен отримати винагороду не тільки за свою, таку тривалу й дорогу, освіту, але й за освіту тих двадцяти інших осіб, яким ніколи не пощастить мати із цього що-небудь. Та хоч би якими надмірними видавалися інколи гонорари адвокатів, їхня дійсна винагорода ніколи не досягає зазначеного розміру. Підрахуйте для якого-небудь міста приблизний річний заробіток і річний видаток усіх робітників будь-якої звичайної професії, скажімо, чоботарів або ткачів, і ви побачите, що сума заробітку перевищує суму витрат. Але зробіть такий самий підрахунок щодо всіх адвокатів і студентів у різних юридичних школах, і ви побачите, що їхній річний дохід становить лише незначну частку їхнього річного видатку, навіть якщо ви перебільшите перший і зменшите другий. Таким чином, лотерея юридичної професії є вельми несправедливою, ця професія, як і багато інших ліберальних та шанованих професій, із погляду грошової вигоди, вочевидь, недостатньо винагороджується.

Проте зазначені професії не поступаються привабливістю іншим заняттям, і, попри недостатнє заохочення, найшляхетніші та найвільнодумніші люди прагнуть здобути їх. Цьому сприяють дві різні обставини. По-перше, бажання стати відомим, що очікує найвидатніших в одній із цих професій, і, по-друге, більшою чи меншою мірою притаманна кожній людині віра не лише у свої здібності, а й у талан.

Відзначитися в професії, у якій мало хто досягає навіть посередніх успіхів, означає виявити безсумнівну геніальність або видатний хист. Суспільна шана, що оточує такі видатні таланти, завжди становить частину їхньої винагороди, більшу або меншу залежно від міри цієї шани. Вона значною частиною входить у винагороду лікаря і, мабуть, іще більшою — у винагороду юриста; для поета та філософа ця шана є майже єдиною винагородою.

Існують такі приємні й чудові таланти, що забезпечують своїм власникам незаперечний захват, але використання яких із метою заробітку визнається — справедливо або через забобони — свого роду публічною проституцією. З огляду на це, грошова винагорода тих, хто використовує такі таланти із зазначеною метою, не тільки має бути достатньою для того, щоб оплатити час, працю й кошти, витрачені на набуття цих талантів, а й повинна винагороджувати за погану репутацію, пов’язану з перетворенням їх на джерело існування. Надмірна винагорода акторів, оперних співаків, танцівників тощо пояснюється цими двома причинами: рідкістю і красою талантів та поганою репутацією, пов’язаною з використанням їх означеним чином. Із першого погляду видається безглуздим, що ми зневажаємо цих людей і водночас винагороджуємо їхні таланти з наймарнотратнішою щедрістю. Але одне нерозривно пов’язане з другим. Якщо громадська думка або забобон стосовно цих професій коли-небудь зміняться, їхня грошова винагорода швидко зменшиться. Більше людей прагнутиме здобути ці професії, і конкуренція швидко знизить ціну їхньої праці. Такі таланти, хоча й не надто поширені, не так уже рідко трапляються, як здається. Багато хто досконало володіє ними, але нехтує використанням їх у такий спосіб, а ще більше людей здатні набути цих талантів, якщо виникне можливість використовувати їх, не порушуючи правил пристойності.

Завищене оцінювання більшістю людей власних здібностей — давнє зло, що його відзначали філософи та моралісти всіх часів. На безпідставну віру людей у свою щасливу зірку звертали менше уваги. А проте вона, якщо це можливо, поширена ще більше. Немає жодної хоч трохи здорової та бадьоро налаштованої людини, яка не поділяла б її. Кожен більшою або меншою мірою переоцінює шанси удачі, а тим часом шанси невдачі більшість людей недооцінює, і навряд чи знайдеться більш-менш здорова і бадьоро налаштована людина, яка перебільшувала б їх.

Про те, що шанси удачі природно переоцінюються, ми можемо судити із загального успіху лотерей. На світі ніколи не було й не буде цілком справедливої та чесної лотереї, тобто такої, у якій усі виграші врівноважували б усі втрати, оскільки в такому разі влаштовувач її не мав би жодної вигоди. У державних лотереях білети насправді не мають тієї ціни, яку сплачують за них перші учасники, а проте їх зазвичай продають на ринку з надбавкою у 20, 30, а іноді й 40%. Необґрунтоване сподівання здобути один із головних виграшів — єдина причина такого попиту. Найтверезіші люди не вважають божевіллям сплатити невелику суму за шанс виграти 10 000–20 000 фунтів, хоча знають, що навіть ця невелика сума, можливо, на 20–30% перевищує ту вартість, яку має шанс на виграш. А в лотереї жодний виграш не перевищував би 20 фунтів, попит на білети був би менший, навіть якби ця лотерея в усьому іншому була значно справедливішою і чеснішою від звичайних державних. Щоб заручитися більшими шансами на отримання одного з великих виграшів, дехто купує по кілька білетів, а дехто — потроху з різних випусків. Проте одне з найвірогідніших математичних положень таке: що більше білетів ви ризикуєте придбати, то швидше будете в програші. Ризикніть на всі білети лотереї, і ви напевно програєте: що більше білетів ви маєте, то безсумнівніший ваш програш.

Те, що шанси втрати часто недооцінюються і майже ніколи не переоцінюються, може засвідчити вельми помірний відсоток, що його стягують при страхуванні. У разі страхування якого-небудь підприємства від вогню або ризику на морі необхідно, щоб загальна премія страхувань була достатньою для покриття всіх втрат, для оплати витрат на управління і для отримання прибутку, що його можна мати з капіталу відповідних розмірів, вкладеного в будь-яку галузь торгівлі або промисловості. Особа, що сплачує не більше за це, сплачує, вочевидь, лише дійсну вартість ризику, або нижчу ціну, застрахувати його за якою вона може розумно розраховувати. Але хоча ті, хто займався страховою справою, нажили небагато, лише деякі мали із цього великий статок; один цей факт цілком наочно засвідчує, що звичайний баланс прибутків і збитків у цій справі не більш сприятливий, ніж у будь-якій іншій із решти галузей торгівлі, у яких стільки людей нажили статок. Але хоч би якою помірною була страхова премія, багато людей, щоб подбати про сплату за премію, надто зневажливо ставляться до ризику. У середньому по королівству, ми побачимо, що 19 будинків із 20 або, скоріше, 99 із 100 не застраховані на випадок вогню. Ризик на морі в переважної кількості людей викликає більше побоювань, і тому відношення числа застрахованих суден до числа незастрахованих значно вище. Однак багато хто рушає у плавання в будь-яку пору року і навіть під час війни без страхування. Можливо, у цьому не завжди слід убачати необережність. У тому разі, коли велика компанія або навіть великий купець має на морі 20 чи 30 суден, вони можуть немовби страхувати одне судно іншим. Економія на страховій виплаті за всі ці судна може з надлишком компенсувати ті втрати, яких вони зазнають за звичайного перебігу подій. Але зневажливе ставлення до страхування суден, так само як і будинків, здебільшого зумовлене не такими точними обчисленнями, а виключно безтурботною легковажністю і самовпевненим презирством до ризику.

Зневажливе ставлення до ризику і перебільшена надія на успіх у жодний період життя не виявляються так сильно, як у тому віці, коли молоді люди обирають собі професію. Те, якою малою мірою побоювання невдачі здатне врівноважувати надії на удачу, ще очевидніше виявляється в готовності простого люду завербуватися в солдати або рушити в море, ніж у прагненні людей із заможніших класів обирати так звані вільні професії.

Цілком очевидно, що може втратити рядовий солдат. Однак, попри небезпеку, юні добровольці ніколи не записуються в армію з такою готовністю, як на початку нової війни, і хоча вони не мають майже щонайменшого шансу на підвищення в чині, вони у своїй юнацькій фантазії уявляють собі тисячу випадків зажити слави й отримати нагороди. Ці романтичні надії становлять усю плату за пролиту ними кров. Їхня плата не досягає плати простого поденника, а під час дійсної служби їхня праця ще й дуже стомлива.

Доля моряка не така несприятлива, як доля солдата. Син шанованого робітника або ремісника може вирушити в море за згодою батька, але йти в солдати він змушений без такої згоди. Інші бачать для нього певний шанс вийти в люди, якщо він стане моряком, але ніхто, крім нього самого, не очікує цього від солдатської кар’єри. Великий адмірал викликає менше суспільної поваги, ніж великий генерал, найвидатніший успіх на морській службі обіцяє менш блискучий статок і шану, ніж такий самий успіх на суходолі. Така різниця спостерігається на всіх щаблях морської та армійської служби. За правилами старшинства капітан у флоті рівний за чином полковникові в армії, але не має такої суспільної поваги. Якщо в лотереї мало великих виграшів, отже, у ній має бути більше невеликих. Через це рядові матроси частіше складають собі невеликий статок і одержують підвищення, ніж рядові солдати, і саме надія на ці щасливі номери лотереї переважно й робить привабливою професію матроса. Хоча вміння і вправність значно вищі в матросів, аніж у будь-яких інших робітників, і хоча все їхнє життя — безперервний ланцюг поневірянь і небезпек, вони, доки залишаються рядовими матросами, майже не одержують жодної іншої винагороди, окрім задоволення від розвитку своєї вправності та подолання негараздів і небезпек. Їхня заробітна плата не вища від заробітної плати простих чорноробів у порту, що визначає норму заробітної плати моряків. Оскільки вони постійно переїздять із порту в порт, місячна плата тих, хто вирушає з різних портів Великої Британії, дещо вища від заробітної плати робітників інших категорій у цих самих місцях, і норма того порту, куди прямує і звідки відпливає більшість моряків, а саме — лондонського, визначає заробітну плату в інших портах. У Лондоні заробітна плата більшості робітників різних категорій майже вдвічі перевищує заробітну плату відповідних груп в Единбурзі. Але матроси, які відпливають із лондонського порту, рідко заробляють на 3–4 шилінги на місяць більше від тих, хто відпливає з Лейта, а часто різниця ще менша. За мирних часів і в торговельному флоті лондонська плата коливається між 1 гінеєю і 27 шилінгами за календарний місяць. Простий чорнороб у Лондоні, маючи заробітну плату в 9–10 шилінгів на тиждень, за календарний місяць може заробити від 40 до 45 шилінгів. Щоправда, матрос понад зарплату одержує харчі, однак їхня вартість не завжди перевищує різницю між його зарплатою та оплатою праці простого чорнороба, а якщо й перевищує, то цей надлишок не становить чистого виграшу для матроса, бо він не може поділитися ним зі своєю дружиною та дітьми, яких змушений утримувати окремо від себе на заробітну плату.

Це життя, сповнене пригод і небезпек, серед яких людина весь час перебуває на волосину від смерті, не тільки не лякає молодих людей, але часто, здається, вабить їх у професії моряка. Ніжна мати з нижчих верств народу не наважується відправити свого сина до школи в портове місто, побоюючись, що, побачивши кораблі та почувши розповіді матросів про пригоди, він захоче вирушити в море. Віддалена перспектива небезпек, із яких ми сподіваємося виплутатися завдяки мужності та вправності, не лякає нас і в жодній професії не підвищує заробітну плату. Інша річ ті професії, де мужність та вправність не допомагають. У професіях, відомих надзвичайною шкідливістю для здоров’я, заробітна плата завжди дуже висока. Шкідливість роботи для здоров’я є особливим видом неприємності, і її вплив на заробітну плату підпорядкований загальним умовам.

За різного роду вкладень капіталу звичайна норма прибутку коливається більше або менше залежно від надійності доходу, який, за загальним правилом, менш сумнівний у внутрішній торгівлі, ніж у зовнішній, а в деяких галузях останньої менш сумнівний, ніж в інших: у торгівлі з Північною Америкою, приміром, менше, ніж у торгівлі з Ямайкою. Звичайна норма прибутку завжди більше або менше підвищується через великий ризик. Однак це підвищення, як здається, не пропорційне збільшенню ризику або не врівноважує його повністю. Банкрутства найчастіше відбуваються в найризикованіших галузях торгівлі. Найризикованіша з усіх — професія контрабандиста — неминуче веде до банкрутства, хоча, коли щастить, вона є найприбутковішою. Тут, мабуть, як і в усіх інших випадках, відіграє роль самовпевнена віра в успіх, яка втягує в ці ризиковані справи стільки авантюристичних натур, що їхня взаємна конкуренція робить прибуток нижчим від рівня, необхідного для компенсації ризику. Для повної компенсації ризику потрібно, щоб загальний дохід понад звичайний прибуток на капітал не лише покривав усі випадкові втрати, а й забезпечував сміливцям додатковий прибуток, що відповідає прибуткові страхових товариств. Але якби звичайного доходу було достатньо для цього, банкрутства в цих галузях не були б частішими, ніж в інших.

Таким чином, із п’ятьох умов, що впливають на розміри заробітної плати, тільки дві позначаються на прибуткові з капіталу: привабливість або непривабливість заняття і більший або менший ризик, пов’язаний із ним. Щодо привабливості або непривабливості, то значна кількість вкладень капіталу майже нічим або зовсім нічим не відрізняється; цілком інакше стоїть справа з різними застосуваннями праці. Що ж до ризику, то звичайний прибуток на капітал підвищується разом із ним, але, як здається, не завжди пропорційно до нього. З усього цього випливає, що в суспільстві загалом чи певній місцевості середня або звичайна норма прибутку в різних сферах застосування капіталу має бути ближчою до одного загального рівня, ніж грошова заробітна плата за різні види праці. Так і буває насправді. Різниця між заробітком звичайного чорнороба і заробітком юриста, який має добру практику, або лікаря, вочевидь, значно більша від різниці між звичайним прибутком у будь-яких двох галузях торгівлі чи виробництва. До того ж позірна відмінність прибутків у різних галузях зазвичай є удаваною і пояснюється тим, що ми змішуємо те, що слід вважати заробітною платою, із тим, що слід вважати прибутком.

Прибутки аптекарів увійшли в прислів’я, їх вважають надзвичайно високими. Однак цей уявний великий прибуток часто є лише справедливою заробітною платою. Майстерність аптекаря — більш тонка й делікатна за майстерність будь-якого ремісника, а довіра, із якою ставляться до нього, має ще більше значення. Він є лікарем бідняка завжди і лікарем багатої людини, коли хвороба або небезпека не дуже серйозні. Тому винагорода має бути сумірна його майстерності та відповідальності, що лежить на ньому, і зазвичай вона в ціні, за якою він продає свої ліки. Але всі ті ліки, які продасть за рік у великому місті аптекар, що веде жваву торгівлю, не коштує йому, мабуть, понад 30–40 фунтів. І хоча він продасть ці ліки за 300–400 фунтів, тобто з прибутком у 1000%, це часто виявлятиметься лише справедливою платою за його працю, перекладеною на ціну його ліків у той єдиний спосіб, у який він може її перекласти. Дуже значна частина уявного прибутку насправді є заробітною платою.

У невеликому портовому місті роздрібний торгівець наживає на свій капітал у 100 фунтів 40–50%, а великий оптовий торгівець у цьому самому місті виручає не більш як 8–10% на капітал у 10 000. Роздрібна торгівля необхідна для задоволення потреб мешканців, і обмеженість ринку може не допускати вкладення у справу більшого капіталу. Але роздрібний торгівець має одержувати зі свого промислу не тільки доходи на життя, а й доходи, що відповідають його особистим якостям, потрібним для певного промислу. Окрім володіння невеликим капіталом, він мусить уміти читати, писати, рахувати, а також розумітися, можливо, на 50–60 сортах товарів, на їхніх цінах, якості, знати, де їх можна дешевше купити. Одне слово, він мусить володіти всіма тими знаннями, що необхідні для великого торгівця, зробитися яким йому заважає тільки відсутність достатнього капіталу. 30–40 фунтів на рік не можна вважати надто високою винагородою за працю людини, що має такі якості. Коли вирахувати цю суму з прибутку (що видається таким високим) на її капітал, то залишиться, мабуть, не набагато більше звичайного прибутку на капітал. Значна частина гаданого прибутку і в цьому разі насправді складає заробітну плату.

Різниця між гаданим прибутком у роздрібній та оптовій торгівлі значно менша в столиці, ніж у невеликих містах або селах із розвиненою торгівлею. У тих випадках, коли в роздрібну торгівлю можна вкласти 10 000 фунтів, заробітна плата роздрібного торгівця становить зовсім мізерне доповнення до дійсного прибутку з такого великого капіталу. Тому видимий прибуток такого великого роздрібного торгівця близький до рівня прибутку оптовика. Із цієї причини товари, які продають уроздріб, у столицях зазвичай так само дешеві й нерідко значно дешевші, ніж у маленьких містах і селах. Бакалійні товари, скажімо, як правило, набагато дешевші, часто так само дешеві хліб і м’ясо. Доставляння бакалійних товарів у велике місто обходиться не дорожче, ніж у сільську місцевість, тоді як доставляння хліба й худоби — значно дорожче, бо перевозити цей товар доводиться на велику відстань. Оскільки собівартість бакалійних товарів однакова в обох місцях, дешевше їх продають там, де отримують на них менший прибуток. Собівартість хліба та м’яса у великому місті вища, ніж у селі, і хоча прибуток на них у першому менший, вони там не завжди дешевші, але нерідко мають одну ціну. За торгівлі такими продуктами, як хліб і м’ясо, та сама причина, яка зменшує видимий прибуток, підвищує собівартість. Обширність ринку, допускаючи вкладення більшого капіталу, зменшує видимий прибуток; але, вимагаючи підвезення продуктів із більшої відстані, вона підвищує собівартість. Це зменшення першого і підвищення другої у більшості випадків, як здається, майже врівноважують одне одного, і це, певно, пояснює той факт, що ціни на хліб і м’ясо в більшій частині королівства зазвичай на одному рівні, хоча ціни на хліб у зерні й на худобу, як правило, у різних частинах країни дуже різні.

Хоча прибуток на капітал як в оптовій, так і в роздрібній торгівлі у столиці нижчий, ніж у невеликих містах і селах, проте великий статок часто виростає з невеликого діла в столиці й дуже рідко — у невеликих містах і селах, де через незначну місткість ринку торгівлю не завжди можна розширювати відповідно до зростання капіталу. Тому, хоча в таких місцях норма прибутку окремої особи може бути дуже високою, сума або розміри її ніколи не будуть значними, а отже, не може бути великим і щорічне нагромадження капіталу. Навпаки, у великих містах діло можна розширювати зі зростанням капіталу, а кредит ощадливої та обачної людини збільшується ще швидше, ніж її капітал. Її діло розширюється відповідно до зростання того та іншого, сума або розміри її прибутку — пропорційні розмірам діла, а щорічне нагромадження — пропорційне розмірам її прибутку. Однак рідко трапляється, щоб великий статок навіть у великих містах наживали у давно усталених та добре відомих галузях торгівлі або промисловості інакше як після довгих років трудового та ощадливого життя. У таких місцях статок нерідко створюється завдяки так званій спекуляції. Купець-спекулянт не має справи з однією добре усталеною та широко відомою галуззю постійно. Одного року він торгує зерном, наступного — вином, а затим — цукром, тютюном або чаєм. Він береться за будь-яку торговельну справу, що обіцяє прибуток, вищий від звичайного, і кидає її, щойно помічає, що прибуток від неї знижується до рівня інших галузей торгівлі. Через це його прибутки та збитки жодним чином не відповідають прибуткам і збиткам у якійсь усталеній і загальновідомій галузі торгівлі. Сміливий авантюрист може набути значного статку внаслідок двох або трьох успішних спекуляцій, але з такою самою ймовірністю він може його втратити. Таку спекулятивну торгівлю можна вести тільки у великих містах. Лише там, де торговельні справи й торговельна кореспонденція добре поширені, можна мати всі необхідні для цього відомості.

Хоча п’ять зазначених вище умов спричиняють значну нерівність заробітної плати й прибутку на капітал, вони не мають впливу на загальну суму дійсних або уявних вигід чи невигід, пов’язаних із тим чи тим застосуванням праці та капіталу. За самою своєю суттю вони відшкодовують малі розміри грошової винагороди в одних галузях і врівноважують занадто високу винагороду — в інших.

Однак для дотримання такої рівності в загальній сумі вигід і невигід навіть за наявності якнайповнішої свободи необхідні три умови: по-перше, певна галузь торгівлі або виробництва має бути добре відомою і давно утвердитися в певній місцевості; по-друге, вона має перебувати в нормальному, або, так би мовити, природному стані; по-третє, вона має бути єдиним або головним заняттям тих, хто присвячує себе їй.

По-перше, така рівність можлива лише в тих заняттях, які добре відомі й давно усталилися в певній місцевості.

За інших рівних умов у нових галузях виробництва й торгівлі заробітна плата зазвичай буває вищою, ніж у старих. Коли якийсь підприємець збирається заснувати нове виробництво, він має спершу відволікти потрібних йому робітників від інших галузей промисловості, принаджуючи їх вищою заробітною платою, аніж та, яку вони отримують на своїх колишніх місцях або яка взагалі відповідає характерові їхньої праці. І мине багато часу, перш ніж він наважиться скоротити її до звичайного рівня. Виробництва, попит на продукти яких визначають мода і примхи споживачів, постійно змінюються і рідко існують такий тривалий час, щоб можна було вважати, що вони міцно утвердилися. Навпаки, ті виробництва, продукти яких задовольняють переважно необхідні або звичні потреби, зазнають менших змін і ті самі способи виробництва можуть задовольняти попит упродовж століть. З огляду на це, заробітна плата у виробництвах першого типу має бути вищою, аніж у виробництвах другого. У Бірмінгемі переважають підприємства першої категорії, у Шеффілді — другої, і заробітна плата в цих двох населених пунктах, як повідомляють, відповідає такій різниці в характері їхніх виробництв.

Запровадження нової галузі виробництва чи торгівлі або нового методу у хліборобстві завжди є своєрідною спекуляцією, від якої підприємець очікує надзвичайного прибутку. Ці прибутки інколи дуже великі, а інколи — і можливо, найчастіше — трапляється цілком протилежне, але, на загальну думку, для них не існує жодної правильної відповідності до прибутків інших, давніших галузей виробництва й торгівлі в певній місцевості. У разі успіху підприємства спершу прибуток буває дуже високим. А коли галузь виробництва чи торгівлі або новий метод цілком усталюються і стають загальновідомими, конкуренція зменшує прибуток до звичайного рівня в інших галузях.

По-друге, ця рівність загальної суми вигід і невигід для різних застосувань праці та капіталу може мати місце тільки за звичайного, або, так би мовити, природного стану їх.

Попит майже на всі окремі види праці буває то більший, то менший від звичайного. В одному разі вигоди від застосування праці збільшуються, у другому — зменшуються порівняно зі звичайним рівнем. Попит на сільськогосподарських робітників у пору сіножаті та жнив вищий, ніж протягом більшої частини року, а разом із підвищенням попиту зростає і заробітна плата. Під час війни, коли 40 000–50 000 матросів відволікають із торговельного флоту у військовий, попит на матросів для торговельних суден неодмінно підвищується відповідно до зменшення їх кількості, заробітна плата в таких випадках зазвичай підвищується з 1 гінеї 27 шилінгів до 40 шилінгів і 3 фунтів на місяць. Навпаки, у виробництві, що наближається до занепаду, багато робітників, не бажаючи кидати звичну роботу, задовольняються більш низькою заробітною платою, аніж та, що відповідала б узагалі характерові їхньої праці.

Прибуток на капітал коливається разом із коливаннями ціни товарів, для виготовлення яких його використовують. За зростання ціни якого-небудь товару вище від її звичайної або середньої норми прибуток, принаймні на деяку частину капіталу, витраченого на доставляння його на ринок, підвищується порівняно зі своїм звичайним рівнем, а за зниження ціни — падає нижче від нього. Ціни всіх товарів більшою або меншою мірою зазнають коливань, але ці коливання для одних товарів є значнішими, ніж для інших. У виробництві всіх створюваних людською працею товарів кількість затрачуваної щороку праці неодмінно регулюється річним попитом, отже, середня кількість річної продукції загалом відповідає середньому річному споживанню. Як уже зазначалося, у деяких галузях однакова кількість праці створює завжди ту саму або майже ту саму кількість товарів. Наприклад, у полотняному або вовняному виробництві однакова кількість робітників щороку виробить майже ту саму кількість полотна і вовняної тканини. Через це коливання ринкової ціни таких товарів можуть відбуватися тільки внаслідок якихось випадкових коливань попиту. Громадянська жалоба підвищує ціну чорного сукна, але з огляду на те, що попит на більшість сортів полотняних і вовняних тканин майже не змінюється, їхня ціна також є сталою. Проте існують також інші галузі, де та сама кількість праці не завжди дає однакову кількість товарів. Наприклад, однакова кількість праці в різні роки дає дуже різні кількості хліба, вина, хмелю, цукру, тютюну та ін. Коливання ціни таких товарів залежить не тільки від коливань попиту, а й від ще більших і частіших коливань їхньої кількості, і з огляду на це є надзвичайно мінливою. Однак разом із коливаннями цін товарів неодмінно коливаються й прибутки купців. Операції купців-спекулянтів спрямовані здебільшого на товари такого роду. Вони намагаються скупити їх, коли передбачають імовірне зростання ціни, і продати, коли очікується її падіння.

По-третє, рівність загальної суми вигід і невигід для різних застосувань праці та капіталу можлива лише в промислах, що є єдиною або головною професією тих, хто цим займається.

У тих випадках, коли хто-небудь одержує засоби існування від одного заняття, що не забирає значної частини його часу, у години дозвілля він нерідко готовий братися за іншу роботу за нижчу плату, ніж та, що взагалі відповідає її характерові.

Донині в багатьох частинах Шотландії існує категорія людей, яких називають котерами або котеджерами[10], хоча раніше вони траплялися частіше, ніж тепер. Це свого роду наймити лендлордів і фермерів, які не мешкають у маєтках чи садибах. Зазвичай вони отримують від своїх хазяїв винагороду у вигляді хижі та невеликого городу, сіно в кількості, необхідній для того, щоб прогодувати корову, а інколи — акр або два поганої орної землі. Коли хазяїн потребує їхньої праці, він дає їм понад це два гарнці вівсяної крупи на тиждень вартістю близько 16 пенсів. Протягом більшої частини року він або мало потребує, або зовсім не потребує їхньої праці, а обробіток наданої їм маленької ділянки не забирає всього часу, що його вони мають у своєму розпорядженні. Коли таких наймитів було більше, ніж тепер, вони, як розповідають, охоче віддавали свій вільний час кому завгодно за вельми мізерну винагороду і працювали за меншу заробітну плату, ніж інші робітники. За давно минулих часів такі селяни-наймити були, напевне, загальним явищем по всій Європі. У країнах малокультурних і рідконаселених більшість землевласників та фермерів не могла в інший спосіб забезпечити собі ту величезну кількість робочих рук, яка потрібна для сільського господарства в певні періоди. Та поденна або тижнева плата, що її такі робітники час від часу отримували від своїх хазяїв, вочевидь, не становила повної ціни праці. Значну її частину становив невеличкий клаптик землі. Однак багато дослідників, які збирали дані про ціни на працю і на продовольчі товари за старих часів, вважали, мабуть, цю поденну або тижневу винагороду повною платою за працю і тому могли із задоволенням констатувати її напрочуд малі розміри.

Продукт такої праці на ринку часто виявляється дешевшим, ніж це відповідало б його характерові. Панчохи в багатьох частинах Шотландії плетуть значно дешевше, ніж в інших місцях, де їх виготовляють на верстатах, — тому, що їх плетуть робітниці, які основну частину засобів для існування одержують від інших занять. Понад тисячу пар панчіх привозять щороку з Шетландських островів до Лейта, причому ціна їх коливається від 5 до 7 пенсів за пару. У Лервіку, скромній столиці Шетландських островів, як мене запевняли, 10 пенсів на день становлять звичайну плату за просту працю. На тих самих островах населення плете вовняні панчохи ціною в 1 гінею і вище за пару.

Лляну пряжу в Шотландії прядуть майже так само, як і панчохи, — робітниці, яких наймають переважно для інших цілей. Ті, хто намагається заробити на життя виключно одним із цих видів праці, приречені на вельми нужденне існування. У більшій частині Шотландії вправною прядильницею вважають ту, яка може заробити 20 пенсів на тиждень.

У багатих країнах ринок збуту, як правило, такий великий, що будь-якого заняття достатньо для того, щоб поглинути всю працю і капітал особи, яка присвятила себе йому. Приклади того, як люди живуть з одного заняття і водночас отримують якісь вигоди від іншого, трапляються переважно в бідних країнах. Однак наведемо приклад явища, зафіксованого в столиці дуже багатої країни. Немає, на мій погляд, такого міста в Європі, де квартирна плата дорожча, ніж у Лондоні, а проте я не знаю столиці, у якій можна було б винайняти вмебльовану квартиру дешевше. Квартири в Лондоні не тільки дешевші, ніж у Парижі, але за рівних вигод значно дешевші навіть, ніж в Единбурзі; і, що може видатися дивним, висока плата за оренду цілого будинку є причиною низької плати за оренду квартир. Високий рівень орендної плати за цілий будинок у Лондоні зумовлений не лише тими причинами, що впливають так само в усіх великих столицях: дорожнечею праці, дорожнечею будівельних матеріалів, які доводиться підвозити здалеку, і до того ж високою земельною рентою, оскільки кожний землевласник виступає як монополіст і часто стягує за один акр поганої землі в місті вищу ренту, ніж платять за сто акрів кращої землі в селі; він зумовлений почасти особливими звичками населення, що зобов’язують кожного главу сімейства винаймати цілий будинок — від підвалу до горища. Під квартирою в Лондоні розуміють будь-яке житлове приміщення під одним дахом; у Франції, Шотландії та багатьох інших країнах Європи — лише один поверх. Лондонський купець змушений винаймати цілий будинок у тій частині міста, де живуть його покупці. Його крамниця міститься на нижньому поверсі, а він і його родина сплять на найвищому; він намагається покрити частину своєї орендної плати за будинок, здаючи два середніх поверхи. Він сподівається утримувати свою родину з доходу з торгівлі, а не з виторгу від оренди квартир, тоді як у Парижі та Единбурзі особи, які здають квартири, не мають, як правило, інших джерел існування і плата за них повинна не лише покривати плату за весь будинок, а й бути достатньою для покриття всіх видатків родини.


Частина 2

Нерівність, спричинювана політикою в Європі

Такою є різниця в загальній сумі вигід і невигід різного застосування праці та капіталу, нерівність, яку спричиняє відсутність однієї з трьох зазначених вище умов навіть у тих випадках, коли існує цілковита свобода. Але політика втручання урядів Європи, не припускаючи повної свободи, породжує й іншу нерівність, що набагато важливіша.

Політика втручання діє такими трьома способами: по-перше, обмежує конкуренцію в деяких промислах меншим числом людей; по-друге, посилює конкуренцію в інших промислах порівняно з тією, яка була б за природних умов; по-третє, обмежує вільний перехід праці та капіталу від одного промислу до іншого і з одного місця в інше.

По-перше, політика втручання в Європі породжує дуже важливу нерівність, у загальній сумі вигід і невигід різного застосування праці та капіталу, обмежуючи в деяких промислах конкуренцію меншим числом людей.

Головним засобом, застосовуваним для цього, є виключні привілеї цехових корпорацій.

Виключний привілей якого-небудь зареєстрованого цеху неминуче обмежує конкуренцію в конкретному місті тими особами, що належать до цеху. Щоб потрапити до цеху, необхідно попрацювати учнем у відповідного майстра. Цехові ухвали інколи визначають кількість учнів, дозволену кожному майстрові, і майже завжди — тривалість учнівства. Ті й ті ухвали покликані обмежити конкуренцію меншою кількістю людей, аніж це було б за відсутності таких обмежень. Обмеження числа учнів скорочує конкуренцію безпосередньо. Тривалість терміну учнівства обмежує її непрямим, але не менш дієвим чином, оскільки збільшує витрати на навчання майстерності.

У Шеффілді за ухвалою цеху жодний майстер-ножар не має права тримати більш ніж одного учня. У Норвичі та Норфолку жоден ткацький майстер не має права тримати більш ніж два учні під загрозою штрафу в 5 фунтів на місяць на користь корони. Повсюдно в Англії, а також в англійських колоніях жодний майстер-капелюшник не може тримати більше від двох учнів під загрозою штрафу в 5 фунтів на місяць, половину з якого стягують на користь корони, а другу — на користь того, хто заявив про це судові. Обидві ухвали, хоча вони й затверджені законом королівства, вочевидь, продиктовані тим самим цеховим духом, яким пройнято і шеффілдський статут. Не минуло й року від заснування в Лондоні цеху шовкоткачів, як вони видали ухвалу, що обмежувала кількість учнів у кожного майстра. Для скасування цієї ухвали знадобився спеціальний акт парламенту.

Віддавна по всій Європі встановлена в більшості цехів тривалість учнівства дорівнювала семи рокам. Усі такі цехові корпорації за старих часів називали університетами — від латинського слова, що означає корпорацію взагалі. Університет ковалів, університет кравців тощо — на такі вислови ми зазвичай натрапляємо в старовинних документах і хартіях старих міст. Коли вперше засновували ті особливі корпорації, що їх нині, власне, і називають університетами, термін навчання для здобуття ступеня магістра наук або мистецтв був, напевне, пристосований до терміну учнівства звичайних ремесел, цехи яких виникали значно раніше. Подібно до того, як, щоб самому стати майстром і мати учнів у якомусь ремеслі, потрібно було сім років працювати у повноправного майстра, так само, щоб стати магістром, учителем або доктором (за старих часів це були синоніми) вільних професій і тримати школярів або учнів (від самого початку слова ці теж були синонімами), треба було протягом семи років навчатися у відповідного повноправного магістра.

Закон, виданий на п’ятий рік правління Єлизавети, який називається законом про учнівство, установлював, що ніхто надалі не повинен займатись якимось ремеслом, мистецтвами або майструванням, що існували на той час в Англії, перш ніж не пробув сім років в учнівстві. Таким чином, приватні ухвали багатьох окремих корпорацій перетворилися в Англії на загальнообов’язковий закон для всіх ремесел по всіх містах. Оскільки, попри те, що цей закон був прописаний у загальних рисах і, вочевидь, мав на увазі все королівство, у тлумаченні його дію обмежили містами, визнавши, що в селах одна особа може займатися кількома ремеслами, хоча й не відбула семирічного учнівства в кожному з них, — через те, що ці ремесла необхідні мешканцям, а кількості останніх недостатньо для того, щоб кожним із них займалися окремі люди.

Точне тлумачення закону обмежувало його дію тими ремеслами і промислами, що існували в Англії до п’ятого року правління Єлизавети, і ніколи не поширювалося на ремесла, які виникли пізніше. Таке обмеження спричинило низку відмінностей, що з погляду певної політики видаються надзвичайно безглуздими. Було встановлено, наприклад, що каретник ані сам, ані через своїх робітників не має права виготовляти колеса для своїх екіпажів, а мусить купувати їх у майстра-колісника, оскільки таке ремесло існувало в Англії до п’ятого року правління Єлизавети. Та колісник, хоча й не був в учнівстві в каретника, мав право робити сам або з допомогою своїх робітників карети й екіпажі, бо ремесло каретника не підлягає дії закону, тому що виникло в Англії після його видання. Багато мануфактур Манчестера, Бірмінгема та Вулвергемптона з огляду на це не підлягали дії цього закону, оскільки не існували в Англії до п’ятого року правління Єлизавети.

У Франції тривалість учнівства неоднакова в різних містах і в різних ремеслах. У Парижі в багатьох ремеслах потрібний п’ятирічний термін, але перш ніж здобути право займатися ремеслом у статусі самостійного майстра, учень, який скінчив учнівство в численних ремеслах, мусить ще прослужити п’ять років підмайстром. Протягом цього часу його називають компаньйоном, або товаришем свого майстра, а термін такої роботи — товариством, або компаньйонажем.

У Шотландії відсутній закон, що встановлює загальний термін учнівства. У різних ремеслах цей термін неоднаковий. Коли він є тривалим, його можна скоротити, сплативши невеликий внесок. Так само в більшості міст за незначну суму можна здобути право вступу до будь-якого цеху. Ткачі полотна та парусини, головних виробництв у країні, а також решта підсобних ремісників, як-от колісники, шпульники тощо, можуть займатися своїм ремеслом у будь-якому місті із цеховим устроєм, не сплачуючи жодного внеску. В усіх цехових містах кожна особа має право продавати м’ясо у встановлений законом день тижня.

Звичайний термін учнівства в Шотландії обмежується трьома роками навіть у деяких дуже складних ремеслах, і взагалі я не знаю іншої країни у Європі, де цехові ухвали були б менш обмежені.

Найсвятішим і найнедоторканнішим правом власності є право на власну працю, оскільки праця — первісне джерело будь-якої власності взагалі. Увесь набуток бідняка полягає в силі та вправності його рук, і заважати йому користуватися цією силою та вправністю так, як він сам вважає зручним для себе, якщо тільки він не завдає шкоди своєму ближньому, означає прямо зазіхати на цю найсвященнішу власність. Це є явним посяганням на законну свободу як самого робітника, так і тих, хто хотів би найняти його. Такі обмеження заважають робітникові працювати так, як він вважає вигідним, а решті — наймати тих, кого хочуть. Визначення того, чи придатний робітник для роботи, можна сміливо віддати на розсуд самим наймачам, яких це найбільше стосується. Надмірна турбота законодавця про те, щоб вони не наймали непридатних робітників, мабуть, так само недоречна, як обмежувальна.

Інститут тривалого учнівства не може дати жодної гарантії того, що в продаж не надходитимуть погано виготовлені вироби. Це трапляється зазвичай унаслідок обману, а не через невміння; від обману тривале учнівство гарантувати не може. Для запобігання цьому потрібні зовсім інші заходи. Проба на срібних виробах і тавро на полотні та вовняній тканині дають покупцеві значно більшу гарантію, ніж будь-який статут про учнівство. Покупець зазвичай звертає увагу на наявність проби або тавра, але ніколи не вважає за потрібне дізнаватися, чи відбув семирічний термін учнівства робітник, що виготовив ці предмети.

Інститут тривалого учнівства аж ніяк не має тенденції готувати молодь до промислової праці. Підмайстер, що працює відрядно, напевно, буде дуже працелюбним, оскільки має вигоду від свого старання. Учень, мабуть, буде лінивим (і майже завжди так і буває), бо не має безпосереднього інтересу не бути таким. У низькокваліфікованих професіях приємність праці полягає виключно у винагороді. Що скоріше певна особа зможе отримати винагороду за свою працю, то скоріше вона, напевно, відчує смак до праці та звичку до роботи. Юнак, ясна річ, відчуватиме відразу до праці, якщо протягом тривалого часу не матиме від неї жодної вигоди. Хлопчики, яких віддають в учні громадські благодійні установи, як правило, перебувають в учнівстві триваліший термін, і, на загальну думку, із них виходять дуже ліниві й нікчемні робітники.

У давні часи учнівства взагалі не знали. Взаємні зобов’язання майстра та учня посідають значне місце в усіх сучасних законодавствах, а римське право зовсім замовчує це. Я не знаю жодного грецького або латинського слова (мені здається, я сміливо можу стверджувати, що таких слів у цих мовах не існує), яке позначало б поняття, яке ми нині пов’язуємо зі словом «учнівство», тобто поняття робітника, зайнятого працею в будь-якій професії на користь майстра впродовж певної кількості років за умови, що майстер навчає його цієї професії.

Тривале учнівство взагалі не потрібне. Спеціальності, що стоять значно вище від звичайних ремесел (наприклад, виготовлення кишенькового та настінного годинників), не мають таких секретів, через які потрібно було б довго навчатися. Ясна річ, первісне винайдення цих чудових механізмів і навіть деяких інструментів, використовуваних під час їх виготовлення, було плодом глибокої думки і тривалого часу, і його справедливо слід вважати одним із найщасливіших результатів людської винахідливості. Але після того, як вони були винайдені та принцип їхньої дії став добре зрозумілим, навряд чи доводилося більш ніж кілька тижнів пояснювати в усіх подробицях молодому робітникові, як користуватися цими інструментами і як виготовляти ці механізми. Мабуть, для цього вистачить навіть кількох днів. У простих механічних ремеслах кількох днів безумовно вистачить. Щоправда, навіть у найпростіших ремеслах вправність набувається тільки внаслідок тривалої практики та досвіду. Але молодий робітник практикуватиметься зі значно більшою старанністю та увагою, якщо від самого початку він працюватиме як підмайстер, одержуючи плату пропорційно до тієї невеликої роботи, яку зуміє виконати, і сплачуючи за матеріали, які може зіпсувати через свою незграбність та недосвідченість. За таких умов його навчання, за загальним правилом, було б успішнішим і принаймні менш тривалим і дорогим. Звісно, у такому разі збитків зазнавав би майстер. Він втрачав би заробітну плату учня, яка тепер залишається в його кишені за всі сім років навчання. У кінцевому підсумку, можливо, збитків зазнавав би й сам учень. У ремеслі, якого так легко навчитися, він мав би більше конкурентів, і його заробітна плата, коли він стане дорослим робітником, буде нижчою, ніж нині. Те саме посилення конкуренції зменшувало б як прибуток майстра, так і заробітну плату робітників. Страждали б усі ремесла, усі професії. Але виграло б населення, бо праця всіх ремісників стала б набагато дешевшою.

Усі цехи і більша частина цехових правил були засновані саме для того, щоб шляхом обмеження вільної конкуренції, яка неодмінно спричиняє падіння цін, а отже, і заробітної плати та прибутку, запобігти такому падінню. Колись у багатьох частинах Європи для заснування цеху не потрібно було жодної іншої влади, окрім влади того місця, де його засновували. Щоправда, в Англії потрібна була також хартія від короля. Однак цю королівську прерогативу, напевне, було встановлено радше для вимагання грошей від підданих, ніж в інтересах захисту свободи громадян від утисків монополій. Мабуть, такого роду хартії охоче давали після сплати певної суми королю; і коли представники того чи того виду ремесла або торгівлі вважали за потрібне виступати як корпорація, не маючи на те хартії, такі незаконні гільдії, як їх називали, не завжди розпускали — їх лише примушували щороку сплачувати на користь короля певну суму грошей за дозвіл користуватися узурпованими привілеями[11]. Безпосередній нагляд за всіма цехами та правилами, які вони видавали, вважаючи за потрібне встановлювати їх для врегулювання своїх справ, здійснювало управління того міста, де їх встановлювали, і засоби впливу щодо них, коли вони вживалися, виходили не від короля, а від більшої корпорації, частиною або членами якої вони самі були.

Управління містами, де існували цехи, перебувало взагалі в руках торгівців та ремісників, і, вочевидь, в їхніх інтересах було протидіяти тому, щоб ринок був переповнений, як вони зазвичай висловлюються, продуктами, які вони виготовляють, а це означає, що насправді вони були зацікавлені в постійному недопостачанні ринку. Кожна група ремісників і торгівців прагнула встановити обмеження, що ведуть до цієї мети, і, оскільки це допускалося, була готова погодитися, щоб будь-яка інша група чинила так само. Щоправда, у результаті таких обмежень кожна група мусила купувати всі потрібні їй товари в іншої групи в тому самому місті за дорожчу ціну, ніж за його межами. Але компенсувалося це тим, що кожна з них могла так само підвищувати ціну на свої товари і, отже, стільки ж вигравала, скільки втрачала. Отже, у торговельних угодах різних груп міського населення між собою жодна з них не програвала через такі обмеження. Але у своїх угодах із селом усі вони були у виграші, адже саме торгівля із селом здебільшого збагачує міста.

Усі міста одержують головні засоби існування і всю сировину для промисловості із села. Місто платить за це селу двома способами: по-перше, віддаючи назад частину сировини у переробленому вигляді; у такому разі ціна сировини збільшується на всю суму заробітної плати робітників та прибутку їхніх підприємців або майстрів; по-друге, віддаючи селу частину сировини та готових виробів, які місто ввозить з інших країн або з віддалених частин своєї ж країни; у такому разі первісна ціна продуктів теж збільшується на всю суму заробітної плати перевізників та матросів і прибутку купців, що їх наймають. Бариш, що його отримують із першої галузі торгівлі, є вигодою, яку місто має від своїх ремесел; бариш від другого виду торгівлі — вигоди, що їх дає внутрішня та зовнішня торгівля. Заробітна плата робітників та прибутки їхніх підприємців покривають усю суму баришу, що його дають обидва види торгівлі та виробництва. З огляду на це, усі обмеження збільшення цієї заробітної плати й прибутку понад їхній нормальний розмір дають змогу місту купувати за меншу кількість праці більшу кількість праці села. Через це торгівці та ремісники міста опиняються у вигіднішому становищі порівняно із землевласниками, фермерами та робітниками в селі та порушують природну рівновагу, яка в іншому разі мала б місце в торгівлі між містом і селом. Увесь щорічний продукт праці суспільства розподіляється між цими двома групами населення. Через означені обмеження мешканці міста отримують більшу частину цього продукту, ніж це було б за відсутності цих обмежень, а мешканці села — меншу.

Ціна, що її місто насправді сплачує за продовольство та матеріали, які воно ввозить щороку, виражається в загальній кількості промислових виробів та інших товарів, які щороку вивозять із нього. Що дорожче продають останні, то дешевше купують перші. Міська промисловість одержує більше, а праця села виявляється менш вигідною.

У тому, що міське виробництво скрізь у Європі вигідніше за сільськогосподарську працю, ми можемо пересвідчитися, не вдаючись до складних обчислень, на такому доволі простому й відомому прикладі. У будь-якій європейській країні на цілу сотню людей, що набули великого статку, хоча й починали зі скромного діла в торгівлі або мануфактурі, тобто в галузях здебільшого міських, припадає лише одна людина, що набула статок у якійсь галузі сільської праці, зведеної до добування сировини за допомогою поліпшення обробітку ґрунтів. Промислова праця, отже, має краще винагороджуватися, заробітна плата й прибуток із капіталу в місті повинні бути більшими, ніж у селі. Але капітал та праця, природно, шукають найвигіднішого застосування. Через це вони, тільки-но виникає можливість, перетікають у місто, залишаючи село.

Мешканці міста, зібрані в одному місці, легко можуть домовлятися між собою й укладати угоди. З огляду на це, навіть незначні міські ремесла майже скрізь об’єднувалися в цехи; і навіть там, де об’єднання не було, зазвичай переважають корпоративний дух, вороже ставлення до іноземців та сторонніх, небажання тримати учнів або ділитися секретами свого ремесла; часто добровільними організаціями та угодами вони запобігають тій вільній конкуренції, якої не можуть заборонити виданням відповідних ухвал. У ремеслах, де зайнято зовсім небагато людей, досягти таких угод найлегше. Півдюжини чесальників вовни потрібно для того, щоб дати матеріал для роботи тисячі прядильників і ткачів. Домовившись не брати учнів, вони можуть не тільки забезпечити собі вдосталь роботи, а й поставити цю галузь виробництва у свого роду рабську залежність від себе та збільшити ціну своєї праці набагато вище від того рівня, який відповідає характерові їхньої праці.

Сільські мешканці, які живуть на великих відстанях один від одного, не можуть легко домовлятися між собою. Вони ніколи не об’єднувалися в цехи, та й серед них ніколи не переважав цеховий дух. Ніколи не визнавалося за необхідне запровадити учнівство для допущення до заняття сільським господарством — головного заняття села. Та якщо не брати до уваги творчих і вільних професій, не існує, мабуть, заняття, що вимагало б таких різноманітних знань і такого великого досвіду. Незліченні книги, написані всіма мовами про цю галузь праці, можуть засвідчити нам, що серед наймудріших і найученіших націй на сільське господарство ніколи не дивилися як на легкодоступне заняття. І марно ми намагалися б почерпнути з усіх цих томів знання про різноманітність та складність цього господарства, відомі навіть пересічному фермерові, хоч би як презирливо говорили іноді про це деякі зарозумілі автори. Навпаки, навряд чи існує таке механічне ремесло, усі операції якого не можна було б докладно й цілком ясно викласти у брошурці в декілька сторінок, наскільки це можливо зробити за допомогою слів і креслень. Справді, в Історії мистецтв та ремесел, що її нині видає Французька академія наук, багато з них саме так і пояснюються. Крім того, управління операціями, що мають змінюватися залежно від кожної зміни погоди, а також від інших випадкових обставин, вимагає значно більшої кмітливості, ніж коли операції завжди ті самі або майже ті самі.

Значно більшої майстерності та досвіду, ніж більшість механічних ремесел, вимагають не тільки ремесло фермера, загальне управління сільським господарством, а й багато нижчих галузей сільської праці. Людина, що працює з міддю або залізом, має справу з інструментами та матеріалом, характер яких є незмінним або майже незмінним. Тим часом робітник, який оре землю за допомогою запряжених коней або биків, має справу з інструментами та знаряддями, здоров’я, сила і настрій яких у різних випадках дуже неоднакові. Якість матеріалу, із яким він працює, теж не менш мінлива, ніж його знаряддя та інструменти, поводження з ними вимагає великої кмітливості та уваги. І простий орач, хоча зазвичай його вважають зразком глупства і невігластва, здебільшого наділений такою кмітливістю та увагою. Щоправда, він менш товариський, ніж робітники, які мешкають у місті. Його голос та мова грубіші, їх важче зрозуміти тим, хто до них не звик. Проте його розумові здібності, оскільки він звик спостерігати більше розмаїття предметів, як правило, значно вищі, ніж у тих, чия увага з ранку до ночі зазвичай спрямована на виконання однієї або двох дуже простих операцій. Наскільки нижчі верстви сільського населення переважають розумом міський простий люд, добре відомо будь-кому, кого справи або цікавість спонукали часто розмовляти з тими та іншими. З огляду на це в Китаї та Індостані, як твердять, становище сільських робітників та їхня заробітна плата вищі за становище та заробітну плату більшості ремісників і мануфактурних робітників. Так було б, певно, скрізь, якби цьому не перешкоджали цехові закони і цеховий дух.

Переважання міської промисловості над сільською в усіх країнах Європи пояснюється не тільки існуванням цехів і цехових законів. Його підтримують багато інших ухвал властей. Високі мита на мануфактурні товари, що їх увозять із-за кордону, і взагалі на всі товари, що їх увозять іноземні купці, ведуть до того самого. Цехові закони дозволяють мешканцям міста підвищувати ціни на товари, не побоюючись вільної конкуренції співвітчизників. Зазначені мита рівною мірою убезпечують їх і від конкуренції іноземців. Підвищення цін, зумовлене цими двома причинами, урешті-решт оплачують землевласники, фермери та сільські робітники, які рідко чинили опір таким монополіям. Вони зазвичай не схильні й не здатні вступати в такі угоди, а галас і софістичні докази купців та фабрикантів легко переконують їх у тому, що приватний інтерес однієї, і до того ж незначної, частини суспільства тотожний загальному інтересові цілого.

У Великій Британії раніше міське виробництво переважало над сільським значно більше, ніж нині. Заробітна плата в селі вже наближається до заробітної плати промислової праці, а прибуток на капітал у сільському господарстві не так відстає від прибутку на торговельний і промисловий капітал, як це було, мабуть, у минулому столітті або на початку нинішнього. Цю зміну слід вважати необхідним, хоча й дещо запізнілим наслідком тих надзвичайних переваг і заступництва, які мало міське виробництво. Нагромаджений у містах капітал урешті-решт стає таким значним, що вкладати його в діло з колишнім прибутком у звичних у містах галузях виробництва вже немає можливості. Ці галузі промисловості, як і будь-які інші, мають свої межі; зростання капіталу — і як наслідок посилення конкуренції — неодмінно веде до зменшення прибутку. А зниження прибутку в місті приводить до відпливу в село капіталу, який, створюючи новий попит на сільську працю, неминуче веде до підвищення заробітної плати. Після цього капітал, якщо можна так висловитися, розтікається по всій країні й, вкладений у сільське господарство, почасти повертається в село, коштом якого значною мірою був первісно нагромаджений у місті. Надалі я спробую показати, що скрізь у Європі найбільші позитивні зміни в сільському господарстві та його піднесення зумовлені таким припливом капіталу, первісно нагромадженого в містах. Водночас я спробую довести, що, хоча деякі країни саме так досягли значного багатства, такий розвиток, проте, сам собою з необхідності здійснюється поволі, ненадійно, із перервами через безліч випадковостей і в усьому суперечить природному порядку й здоровому глузду. У книгах третій і четвертій цього дослідження я спробую якомога повніше й виразніше з’ясувати ті інтереси, забобони, закони та звичаї, що спричинили такий порядок речей.

Представники одного виду торгівлі або ремесла рідко збираються разом навіть для розваг і веселощів без того, щоб їхнє спілкування не скінчилося змовою проти простих людей або якоюсь угодою щодо підвищення цін. Справді, неможливо заборонити такі зібрання, видавши закон, сумісний зі свободою та справедливістю, який можна було б упровадити. Хоча закон не може перешкоджати представникам будь-якої галузі торгівлі або ремесла час від часу збиратися разом, він принаймні не повинен сприяти таким зібранням і ще менше — робити їх обов’язковими.

Ухвала, що зобов’язує всіх, хто в місті зайнятий у певній галузі торгівлі або ремесла, записувати свої імена та адреси до публічного реєстру, полегшує такі зібрання. Це зближує людей, які інакше, можливо, і не дізналися б одне про одного, і кожному з них указує, де знайти своїх братів за професією.

Ухвала, що дає особам, зайнятим певним видом торгівлі або ремесла, право збирати певні відрахування для забезпечення своїх бідних і хворих членів, удів та сиріт, робить такі зібрання конче потрібними.

Корпорація або цех визнають необхідність таких зібрань, а ухвалу більшості — обов’язковою для всієї корпорації. У вільній торгівлі або вільному ремеслі дійсну угоду можна укласти тільки за згодою всіх членів, і вона матиме силу доти, доки всі члени з нею згодні. А більшість корпорації або цеху може видати обов’язкову ухвалу з відповідними покараннями за її порушення, причому ця ухвала обмежує конкуренцію дієвіше й на триваліший час, аніж будь-яка добровільна угода.

Припущення, що цехи необхідні для організації кращого управління торгівлею або ремеслом, безпідставне. Дійсної дисципліни вимагає від робітника не цех, а споживачі та замовники. Утримує його від обманів і обмежує недбалість не що інше, як побоювання втратити замовлення або роботу. Цех, що має виключні права, неодмінно послаблює дисципліну. За наявності цехів у виробництві зайнята певна група робітників, незалежно від того, працюють вони добре чи погано. Саме із цієї причини в багатьох великих містах із цеховим устроєм годі шукати пристойних робітників навіть у найнеобхідніших ремеслах. Якщо ви хочете, щоб ваше замовлення добре виконали, ви віддасте його кудись за місто, де робітники, не маючи виключних привілеїв, залежать тільки від своєї репутації, а потім у якийсь спосіб контрабандою принесете своє замовлення в місто.

Саме таким чином панівна в Європі політика втручання, обмежуючи в деяких професіях конкуренцію меншим числом людей, аніж число тих, хто був би схильним зайнятися ними, створює дуже важливу нерівність у загальній сумі вигід і невигід різних застосувань праці та капіталу.

По-друге, панівна в Європі політика втручання, посилюючи в деяких професіях конкуренцію порівняно з тим, якою вона була б за природних умов, створює нерівність протилежного характеру в загальній сумі вигід і невигід різних застосувань праці та капіталу.

Наприклад, щоб підготувати для певних професій достатню кількість молодих людей, держава, а інколи й приватні благодійники засновували спеціальні пенсії, допомогу на навчання, стипендії тощо, які залучали до цих професій значно більше людей, аніж могло б бути за відсутності таких заходів. В усіх християнських державах, як мені здається, підготовка більшої частини духівництва оплачується саме в такий спосіб. Дуже мало представників духівництва виховуються власним коштом. Завдяки цьому тривала, важка й дорога підготовка тих, хто навчається власним коштом, не завжди забезпечує їм належну винагороду, оскільки церква переповнена людьми, які, щоб отримати бодай якесь місце, ладні погодитися на значно меншу винагороду порівняно з тією, право на яку надавала б їхня освіта; отже, конкуренція бідняків позбавляє винагороди заможних людей. Певно, не годиться порівнювати парафіяльного священика та капелана з підмайстром у якомусь ремеслі. Але цілком слушним буде вважати, що їхня плата має той самий характер, що й заробітна плата підмайстра. Усі вони однаково отримують плату за свою працю відповідно до договору, встановленого за згодою з особами, від яких вони залежать. Як свідчать ухвали різних національних конвентів, аж до середини XIV століття 5 срібних марок, що містять приблизно стільки ж срібла, скільки 10 фунтів нинішньої монети, були в Англії звичайною платою парафіяльного священика або його заступника. Тоді ж плату в 4 пенси на день, які містять таку саму кількість срібла, що й 1 шилінг сучасної монети, було встановлено за роботу майстра-муляра і 3 пенси на день, тобто 9 пенсів на нинішні гроші, — за роботу муляра-підмайстра. Таким чином, заробітна плата цих робітників за умови, що вони мали роботу цілий рік, була набагато вищою за винагороду парафіяльного священика. Якщо ж майстер-муляр не мав роботи протягом третини року, його заробітна плата дорівнювала винагороді священика. Закон, виданий на дванадцятий рік правління королеви Анни (розд. 12), оголошував, що, «оскільки через відсутність достатнього утримання та винагороди парафії в багатьох місцях залишаються без священиків, єпископ уповноважується встановлювати за своїм підписом і печаткою достатню стипендію або плату не вище від 50 і не менш як 20 фунтів на рік». Плату в 40 фунтів на рік нині вважають вельми непоганою винагородою для парафіяльного священика, і, попри згаданий акт парламенту, існує чимало парафій із винагородою, нижчою від 20 фунтів на рік. У Лондоні є чоботарі, що заробляють 40 фунтів на рік, і там навряд чи можна знайти працьовитого робітника якоїсь професії, що не заробляє більш як 20 фунтів на рік — суму, яка не перевищує того, що заробляє простий чорнороб у більшості сільських парафій. У всіх випадках, коли закон намагався регулювати заробітну плату робітників, це призводило радше до зниження, а не підвищення її. Але закон неодноразово намагався підвищити плату парафіяльних священиків і в інтересах гідності церкви зобов’язати парафіяльних ректорів забезпечити їм більше, ніж те мізерне утримання, на яке вони могли б погодитись. І в обох випадках закон, напевне, однаково не досягав мети: не міг ані підвищити винагороду парафіяльних священиків, ані знизити заробітну плату робітників так, як мав це на увазі; причиною цього було те, що він не мав змоги перешкодити першим погоджуватися на винагороду, меншу від установленого розміру, через їхню бідність та велику конкуренцію між ними, а останнім — мати винагороду, вищу від установленого розміру, через конкуренцію між тими, хто розраховував на прибуток або задоволення від найму цих робітників.

Високі оклади та інші почесні відзнаки підтримують гідність церкви, попри нужденне становище деяких її нижчих чинів, які отримують певну компенсацію за мізерність своєї грошової винагороди у вигляді поваги до їхньої професії. В Англії та в усіх католицьких країнах вигоди, які надає духовне звання, насправді значніші, ніж це було б необхідно. Приклад шотландської, женевської та деяких інших протестантських церков свідчить, що така почесна професія, підготовку до якої так легко здобути, навіть за перспективи значно скромнішої винагороди навертала б на прийняття священицького сану достатню кількість освічених, порядних і поважних людей.

Якби у професіях, де не існує посадових окладів, як, наприклад, в юриспруденції та медицині, така сама кількість осіб навчалася громадським коштом, конкуренція невдовзі стала б такою потужною, що помітно знизила б винагороду за працю. У такому разі ніхто, мабуть, не бачив би сенсу готувати свого сина до цих професій власним коштом. Ці професії були б повністю надані особам, які навчалися б громадським коштом і через свою численність та бідність задовольнялися б вельми мізерною винагородою, що призвело б до цілковитого занепаду таких шанованих нині професій, як юриспруденція та медицина.

Та нещаслива порода людей, яких зазвичай називають ученими та літераторами, перебуває майже в такому самому становищі, у якому, певно, опинилися б юристи й лікарі за описаних вище умов. По всій Європі вони переважно були підготовлені до служіння церкві, але через різні обставини не прийняли церковного сану. Вони, як правило, навчалися громадським коштом, і всюди кількість їх така велика, що плата за їхню працю, за загальним правилом, зводиться до найнезначнішого рівня.

До винайдення мистецтва книгодрукування учений та літератор мали змогу знайти застосування своїм знанням тільки в одному занятті — у роботі приватним або шкільним учителем і в передаванні людям набутих цікавих і корисних знань; це, поза сумнівом, почесніше, корисніше і, на загальну думку, вигідніше заняття, ніж писання для книговидавця, що стало звичайним після появи книгодрукування. Тривалість підготовки, здібності, знання та старанність, необхідні для того, щоб стати видатним викладачем, щонайменше не поступаються якостям, необхідним для найвизначніших практиків у сфері юриспруденції та медицини. Але звичайна винагорода видатного викладача жодним чином не відповідає винагороді юриста або лікаря; пояснюється це тим, що на професію першого претендує надзвичайно багато бідних людей, які здобули освіту громадським коштом, тоді як у професіях останніх зустрічається зовсім небагато осіб, що здобули підготовку не за свій кошт. Однак, хоч би якою незначною здавалася звичайна винагорода приватних і шкільних викладачів, вона, поза сумнівом, виявилася б іще нижчою, якби не було усунено конкуренцію тих ще бідніших освічених людей, що пишуть для заробітку. До того як винайшли книгодрукування, поняття «студент» і «жебрак» були, напевне, майже синонімами. Тоді ректори деяких університетів часто видавали своїм студентам дозвільні свідоцтва на право жебракувати.

У давні часи, до заснування фондів для підготовки бідних людей до вчених професій, винагорода видатних викладачів була, мабуть, значно більшою. Ісократ у так званому діалозі проти софістів дорікає вчителям свого часу за непослідовність. «Вони дають своїм учням найширокомовніші обіцянки, — пише він, — і беруться навчити їх бути мудрими, щасливими й справедливими, і в обмін за таку важливу послугу вимагають мізерну винагороду в чотири або п’ять мін. Ті, що навчають мудрості, — продовжує він, — поза сумнівом, самі мусять бути мудрими, але якби хтось інший продав такі послуги за подібну плату, це визнали б безумовною дурницею». Ісократ, звісно, не має тут на увазі перебільшення звичайної винагороди, і тому ми можемо бути певні, що вона була не менша від зазначеної ним. 4 міни дорівнювали 13 фунтам стерлінгів 6 шилінгам 8 пенсам, а 5 мін — 16 фунтам стерлінгів 13 шилінгам 4 пенсам. Отже, зазвичай сплачували суму, не нижчу від більшої із цих двох сум. Сам Ісократ брав із кожного учня по 10 мін, або 33 фунти стерлінгів 6 шилінгів 8 пенсів. Коли він викладав в Афінах, у нього було, як розповідають, 100 учнів. Я гадаю, що такою була кількість учнів, яких він навчав одночасно або які слухали те, що ми назвали б тепер курсом лекцій; ця кількість не видасться надзвичайною, коли зважити на розміри міста і славу вчителя, який викладав наймоднішу на той час науку — риторику. Таким чином, він мав отримувати від кожного курсу лекцій 1000 мін, або 3333 фунти стерлінгів 6 шилінгів 8 пенсів. Справді, як підтверджує Плутарх[12], звичайна плата Ісократові за курс навчання сягала 1000 мін. Багато інших видатних учителів набували, мабуть, за тих часів великого статку. Горгій подарував Дельфійському храмові власну статую зі щирого золота. Не слід, гадаю, припускати, що вона була натуральної величини. Його спосіб життя, так само як і спосіб життя Гіппія та Протагора, двох інших знаменитих викладачів того часу, за описом Платона, вирізнявся пишнотою, що межувала з марнославством. Спосіб життя і самого Платона, розповідають, не був позбавлений блиску. Аристотель, закінчивши навчати Александра й отримавши від нього та його батька Філіппа надзвичайно щедру, на загальну думку, винагороду, вирішив, проте, що вигідніше повернутися до Афін і відновити викладання у школі. Викладачів наук за тих часів, певно, було не так багато, як через 100–200 років, коли конкуренція, мабуть, дещо знизила ціну на їхню працю і зменшила шану, із якою до них ставилися. Однак найзнаменитіші з-поміж них, напевне, завжди були більш шановані, ніж представники подібних професій нині. Афіняни відправили академіка Карнеада та стоїка Діогена в урочисте посольство до Риму, і хоча їхнє місто тоді вже втратило свою велич, проте ще було незалежною та значущою республікою. До того ж Діоген був за народженням вавилонянином, і оскільки ніколи не існувало народу, так мало схильного допускати чужинців до громадських посад, як афіняни, їхня повага до нього, мабуть, була дуже великою.

Така нерівність зрештою є для суспільства радше вигідною, аніж шкідливою. Вона, можливо, дещо принижує професію викладача, але дешевизна наукової освіти є, безперечно, перевагою, яка значно перевершує цю незначну незручність. І при цьому населення мало б ще більшу вигоду, якби впорядження шкіл та коледжів, де відбувається навчання, було розумнішим, аніж це є нині по Європі.

По-третє, панівна в Європі політика, перешкоджаючи вільному переходові праці та капіталу від одного застосування до іншого і з однієї місцевості до іншої, породжує в деяких випадках ніякову нерівність у загальній сумі вигід та невигід різних застосувань праці та капіталу.

Закони про учнівство перешкоджають вільному переходові праці від одного заняття до іншого навіть у межах тієї самої місцевості. Виключні привілеї цехових корпорацій не допускають такого переходу з однієї місцевості до іншої навіть у межах тієї самої професії.

Нерідко трапляється, що тоді як в одному виробництві робітники отримують високу заробітну плату, робітники іншого змушені задовольнятися наймізернішим існуванням. Перше розвивається, і через це в ньому завжди існує попит на додаткові робочі руки; друге перебуває в занепаді, і через це число зайвих робочих рук безперервно зростає. Ці два виробництва можуть інколи бути в одному місті, а інколи — в одній окрузі, не маючи змоги надати бодай найменшу допомогу одне одному. Цьому заважають закони як про учнівство, так і про існування замкнутого цеху. А тим часом у багатьох різних виробництвах операції такі подібні, що робітники могли б легко переходити від одного виробництва до іншого, якби їм не перешкоджали ці безглузді закони. Ремесла ткача гладкого полотна і ткача гладкого шовку, наприклад, майже не відрізняються; ремесло ткача гладкого сукна дещо іншого роду, але різниця така незначна, що ткач полотна або шовку за кілька днів може стати непоганим робітником і в цьому виробництві. Отже, якщо одне із цих трьох важливих ремесел перебуває в занепаді, робітники можуть знайти засоби до існування в інших двох, що перебувають у сприятливішому становищі, і тоді їхня заробітна плата не буде надмірно підвищуватися в успішному виробництві й падати занадто низько в тому, що занепадає. Щоправда, виробництво полотна в Англії через особливий статут відкрите для всіх, та оскільки воно не надто поширене в більшій частині країни, то й не може скласти підтримки для робітників інших занепалих виробництв; тому скрізь, де діють закони про учнівство, ці робітники не мають іншого вибору, окрім як жити коштом парафії або працювати чорноробами, до чого вони через свої звички менш придатні, ніж до будь-якого ремесла, певною мірою подібного до їхнього власного. З огляду на це вони зазвичай вважають за краще звертатися по допомогу до парафії.

Але все, що перешкоджає вільному переміщенню праці від одного заняття до іншого, стає на заваді й переміщенню капіталу, бо розміри капіталу, який можна вкласти в будь-яку галузь промисловості, перебувають у великій залежності від кількості праці, зайнятої в ній. Однак цехові ухвали меншою мірою перешкоджають переміщенню капіталу з однієї місцевості до іншої, аніж переміщенню праці: всюди багатому купцеві значно легше здобути право на торгівлю в місті із цеховим устроєм, аніж бідняку-реміснику дістати право працювати в ньому.

Перешкоди для вільного переміщення праці, створювані цеховими законами, існують, на мою думку, в усій Європі. Але ті перешкоди, що їх створюють стосовно цього закони про бідних, є, наскільки мені відомо, особливістю Англії. Вони полягають у тому, що біднякові важко набути осілості або навіть отримати дозвіл на заняття своїм ремеслом у будь-якій парафії, за винятком тієї, до якої він належить. Цехові закони перешкоджають вільному пересуванню лише праці ремісників та мануфактурних робітників, тоді як труднощі з набуттям осілості перешкоджають переміщенню навіть простої чорноробської праці. Не зайве дати побіжний нарис виникнення, посилення та сучасного стану цього зла, найбільшого, мабуть, з усіх створюваних в Англії політикою держави.

Коли внаслідок знищення монастирів бідні втратили благодійну допомогу цих релігійних установ після низки інших невдалих спроб допомогти їм, закон, виданий на сорок третій рік правління Єлизавети (розд. 2), установив, щоб кожна парафія піклувалася про своїх бідняків і щороку призначалися піклувальники про бідняків, які мали спільно із церковними старостами збирати податок із парафіян — необхідні для цієї мети суми.

Завдяки цьому законові кожна парафія змушена була піклуватися про своїх бідняків. Тому важливого значення набуло питання про те, кого ж, власне, вважати бідняком у парафії. Це питання після різних тлумачень урешті-решт урегулювали законом, виданим на тринадцятий і чотирнадцятий роки правління Карла II, ухваливши, що неоскаржене перебування в певній парафії протягом сорока днів означає для особи настання осілості в ній, але впродовж цього терміну двоє мирових суддів мають право за скаргою церковних старост або піклувальників про бідняків відправити будь-якого нового мешканця до тієї парафії, де він перед тим законно проживав, якщо тільки він не винаймає приміщення за плату в 10 фунтів стерлінгів на рік або не надасть достатніх, на думку суддів, гарантій того, що не стане тягарем для парафії, у якій тепер оселився.

Як стверджують, закон цей мав наслідком різного роду обмани: парафіяльні посадові особи за допомогою підкупу спонукали бідняків таємно переселятися до інших парафій і, переховуючись протягом 40 днів, набувати там осілості, щоб таким чином звільнити від себе парафію, до якої вони належали. Через це закон, виданий на перший рік правління Якова II, установив, що сорокаденне перебування, необхідне для набуття якоюсь особою осілості, слід рахувати лише від моменту подання нею письмової заяви із зазначенням місця її проживання та складу її родини церковним старостам або піклувальникам парафії, у якій ця особа має намір оселитися.

Але парафіяльні посадові особи, напевне, не завжди ставилися до власної парафії з більшою сумлінністю, ніж до чужих парафій, і нерідко, отримавши повідомлення про самочинні поселення, не вживали жодних кроків проти цього. Тому, оскільки передбачалося, що кожен мешканець парафії зацікавлений у тому, щоб по можливості перешкодити обтяженню її такими новими поселенцями, законом, виданим на третій рік правління Вільгельма III, було встановлено, що термін сорокаденного перебування обчислюється лише після оголошення згаданої письмової заяви у неділю в церкві після служби.

«Урешті-решт, — говорить доктор Берн[13], — цей вид осілості, установлюваний сорокаденним перебуванням після оголошення письмової заяви, набувається дуже рідко, і законодавство має на увазі не так полегшити набуття осілості, як ускладнити його тим особам, які потай оселяються в парафії, оскільки подання такої заяви лише спонукає парафію позбутися такого поселенця. Але якщо становище поселенця таке, що є сумнівним, підлягає він виселенню чи ні, то поданням своєї заяви він змушує парафію або не перешкоджати йому в набутті осілості, давши прожити сорок днів, або, виселивши його, полишити вирішення питання судові».

Таким чином, цей закон зробив майже неможливим для бідняка набуття нової осілості колишнім порядком, а саме — завдяки проживанню протягом 40 днів. Однак, щоб не здавалося, що він узагалі забороняє незаможним переселятися з однієї парафії до іншої, закон установив ще чотири способи набуття осілості, окрім подання чи оголошення відповідної заяви. Перший спосіб — це обкладання парафіяльними податками і сплата їх; другий — обрання на будь-яку парафіяльну посаду і праця на ній протягом року; третій — проходження терміну учнівства в парафії; четвертий — служба за наймом на території парафії безперервно протягом року.

Набути осілості одним із перших двох способів можна тільки за згодою всіх мешканців парафії, які дуже добре розуміють наслідки допущення прибульця, що живе лише власною працею, шляхом обкладання його парафіяльними податками чи обрання на парафіяльну посаду.

Жодна сімейна людина не може розраховувати набути осілості одним із двох останніх способів. Учні майже завжди неодружені, а в законі спеціально зазначено, що жоден одружений робітник не може набути осілості шляхом роботи за наймом протягом року. Головним результатом установлення осілості, що її набувають шляхом служби за наймом, стало помітне зникнення з практики старого звичаю річного найму, який раніше був такий поширений в Англії, що навіть досі закон передбачає річний термін найму, коли не обумовлено іншого терміну. Хазяї не завжди хочуть надавати робітникам осілість, наймаючи їх таким чином, а робітники не завжди хочуть бути найнятими на таких умовах, бо, оскільки будь-яка остання осілість анулює всі попередні, вони можуть втратити первісну осілість у місцях свого народження, перебування своїх батьків та родичів.

Очевидно, що жоден незалежний робітник, поденник чи ремісник не може набути осілості за допомогою учнівства або роботи за наймом. Тому в тих випадках, коли робітник оселяється для роботи в новій парафії, він підлягає виселенню на розсуд будь-якого церковного старости або піклувальника, хоч би яким працелюбним і здоровим він був, якщо тільки він не винаймає житла за плату в 10 фунтів на рік (що неможливо для людини, яка живе виключно своєю працею) або не надає забезпечення, що звільняє парафію від турбот про його утримання і визнане достатнім двома мировими суддями. Розмір цього забезпечення цілковито відданий на розсуд мирових суддів, але вони, безумовно, не можуть вимагати забезпечення меншого, ніж 30 фунтів, оскільки закон встановлює, що навіть купівля нерухомості вартістю, нижчою від 30 фунтів, не надає покупцеві осілості, бо її замало, щоб парафія була гарантована від можливих витрат на допомогу. Але таке забезпечення навряд чи може надати людина, що живе своєю працею, бо задля безпеки парафії зумисне вимагається значно більше.

Щоб відновити до деякої міри вільне пересування праці, майже цілком знищене цими різними законами, було придумано «посвідчення». Закон, виданий на восьмий і дев’ятий роки правління Вільгельма III, установив, що осіб, які мають посвідчення від останньої парафії, де вони проживали на законній підставі (посвідчення, підписане церковними старостами та піклувальниками про бідних і завірене двома мировими суддями), мусять допускати до поселення всі інші парафії; вони не підлягають виселенню тільки на тій підставі, що можуть виявитися обтяжливими для парафії, — їх можна виселити лише в тому разі, якщо вони фактично стають для неї тягарем, і що парафія, яка видала посвідчення, мусить сплачувати витрати на їхнє утримання та виселення. І для кращого забезпечення парафії, де оселялася така особа з посвідченням, цей закон встановлював далі, що вона може набути тут осілості виключно шляхом найму житла з платою не менш як 10 фунтів на рік чи безкоштовною працею протягом року на якійсь виборній парафіяльній посаді; отже, усувалася можливість набуття осілості шляхом подання заяви, служби за наймом, учнівства або сплати парафіяльних податків. Згодом закон, виданий на дванадцятий рік правління королеви Анни (статут 1, розд. 18), установив, що ані учні, ані робітники осіб, забезпечених таким посвідченням, не можуть набувати осілості в парафії, де ці особи проживають на підставі посвідчення.

Якою мірою це нововведення відновило вільне пересування праці, майже цілком знищене раніше виданими законами, ми можемо судити на підставі такого, вельми слушного, зауваження доктора Берна: «Очевидно, що існують різні причини вимагати посвідчень від осіб, які приходять кудись із метою поселення; насправді, причини ці зводяться до того, що ці особи не можуть набути осілості ані шляхом учнівства, ані за допомогою служби за наймом, ані поданням заяви, ані сплатою парафіяльних податків; що вони не можуть давати осілості своїм учням та робітникам; що в разі, коли вони лягають тягарем на парафію, достеменно відомо, куди належить їх виселити, причому парафії відшкодовуються витрати на виселення й утримання їх до неї; що в разі їхнього захворювання і неможливості виселення через це утримувати їх має парафія, яка видала посвідчення, — усе це можливо лише за наявності посвідчення. З іншого боку, ті самі причини спонукають парафії у звичайних випадках відмовляти у видаванні посвідчень, бо вони мають усі підстави очікувати, що особи, які отримали їх, повернуться, до того ж у значно гіршому становищі»[14]. Це зауваження, мабуть, дає підстави вважати, що посвідчення завжди вимагає парафія, у якій хоче оселитися бідняк, і що його дуже рідко видає та парафія, яку він має намір покинути. «Обов’язковість цих посвідчень не позбавлена жорстокості, — говорить цей дуже вдумливий автор у своїй “Історії законів про бідних”[15], — оскільки вона дає парафіяльній посадовій особі владу прив’язувати людину до місця на все життя, хоч би як їй було незручно залишатися в тій місцевості, де вона мала нещастя набути так званої “осілості”, або хоч би яким вигідним було переселення в інше місце».

Хоча посвідчення не є водночас запорукою доброї поведінки й засвідчує тільки те, що особа справді належить до певної парафії, від доброї волі парафіяльних посадових осіб залежить, видати таке посвідчення або відмовити. Як повідомляє доктор Берн, одного разу було вчинено позов стосовно примушування церковних старост або піклувальників підписати посвідчення, але суд королівської лави відхилив його як вельми дивну претензію.

Значна нерівномірність заробітної плати, яку ми спостерігаємо в Англії у близьких одне від одного місцях, пояснюється, певно, перепонами, що їх закон про осілість ставить біднякові, який бажає без відповідного посвідчення перенести свою працю з однієї парафії в іншу. Справді, одинак, здоровий і працьовитий, може оселитися в іншій парафії, але хтось інший, спробувавши зробити це, у більшості парафій майже обов’язково наразиться на виселення; якщо ж цей одинак згодом одружиться, то за загальним правилом його також виселять. Через це брак робочих рук в одній парафії не може бути в будь-який момент надолужений надлишком їх в інших парафіях, як це відбувається в Шотландії та, гадаю, в усіх інших країнах, де немає перепон для набуття осілості. Щоправда, у таких країнах заробітна плата переважно вища на околицях великого міста або там, де виникає надзвичайний попит на працю, і поступово знижується в міру віддалення від таких населених пунктів, доки не зрівняється зі звичайним для країни рівнем, але ми ніколи не зустрінемо таких різких і непоясненних відмінностей у заробітній платі, які нерідко бачимо в Англії, де біднякові важче перейти штучний кордон парафії, аніж перетнути море або проникнути за ланцюг високих гір — ці природні кордони, що в інших країнах нерідко відділяють місцевості з різною заробітною платою.

Виселення людини, яка не скоїла жодного злочину або провини, з обраної нею для проживання парафії є очевидним порушенням природної свободи й справедливості. Однак простий люд Англії, що так ревно ставиться до своєї свободи, але, подібно до народів більшості інших країн, ніколи правильно не розуміє, у чому саме вона полягає, уже понад століття зазнає цього гноблення. Хоча мислячі люди нерідко вказували на закон про осілість як на суспільне зло, він ніколи не спричиняв якихось масових народних протестів на кшталт протестів проти загальних наказів про арешт, які теж є зловживанням, що, втім, не лягає тягарем на широкі маси. Наважуся сказати, що навряд чи знайдеться в Англії бодай один бідняк сорокалітнього віку, який у певний момент свого життя не відчув жорстокого ярма цього безглуздого закону про осілість.

Закінчу цей розділ зауваженням, що, хоча за минулих часів було узвичаєним нормування заробітної плати: по-перше, загальними законами, що мають чинність на теренах усього королівства, і, по-друге, спеціальними ухвалами мирових суддів у кожному окремому графстві, — обидва ці методи нині цілком вийшли з ужитку. «З огляду на більш як чотирьохсотлітній досвід, — говорить доктор Берн, — час, здається, залишити всі спроби піддавати точному регулюванню те, що за самою природою своєю видається чимось, що не піддається точному визначенню: справді, якщо всі особи, зайняті тим самим видом праці, одержуватимуть однакову заробітну плату, не буде жодного змагання, не залишиться місця для працьовитості або майстерності».

Проте окремі акти парламенту досі намагаються регулювати заробітну плату в окремих галузях виробництва й в окремих місцевостях. Так, закон, виданий на восьмий рік правління Георга III, під загрозою суворих покарань забороняє всім хазяям-кравцям у Лондоні й на 5 миль навколо нього давати, а їхнім робітникам — брати понад 2 шилінги 7 1⁄2 пенні на день, окрім випадків загальної жалоби. В усіх тих випадках, коли законодавство намагається залагоджувати незгоди між хазяями та робітниками, його радниками завжди є хазяї. Тому, коли приписи закону виявляються на користь робітників, вони завжди є справедливі, але вони не завжди справедливі в тих випадках, коли захищають інтереси хазяїв. Так, закон, що зобов’язує хазяїв у низці галузей виробництва розраховуватися з робітниками грішми, а не товарами, є цілком справедливим. Він не накладає на хазяїв зобов’язань, які важко виконати, а лише зобов’язує їх сплачувати грішми саме ту суму, яку вони, за їхніми словами, сплачували товарами, хоча насправді вони сплачували менше. Цей закон видано на користь робітників, але закон, виданий на восьмий рік правління Георга III, складено в інтересах хазяїв. Коли хазяї, щоб скоротити заробітну плату робітників, домовляються, вони зазвичай укладають приватну угоду не платити більше певної суми під загрозою штрафу. Проте, якщо робітники укладуть між собою протилежні угоди — під загрозою штрафу не погоджуватися на певну заробітну плату, — закон карає їх дуже суворо. Якби ж він був неупередженим, то мав би так само чинити й щодо хазяїв. Але закон, виданий на восьмий рік правління Георга III, установлює таке саме обмеження заробітної плати, яке хазяї намагаються запровадити за допомогою згаданих угод. Видається цілком обґрунтованою скарга робітників на те, що таке обмеження ставить найздібніших і найпрацьовитіших на один щабель із рядовими робітниками.

У минулому зазвичай намагалися регулювати також прибуток купців та інших торгівців нормуванням цін продовольчих та інших товарів. Такса на хліб, наскільки мені відомо, — це єдиний пережиток цієї давньої практики. За існування монопольної корпорації, можливо, і слід регулювати ціну предметів першої потреби, але за відсутності таких корпорацій конкуренція регулюватиме ціни значно краще за будь-яку таксу. Встановлення такси на хліб, передбачене законом, виданим на тридцять перший рік правління Георга II, не можна було запровадити в Шотландії через недогляд закону: дотримання його було пов’язане з посадою базарного пристава, яка там відсутня. Цей недогляд лишався невиправленим до третього року правління Георга III. Відсутність такси не спричиняла помітних незручностей, а встановлення її мало де не дало помітних вигод. Проте в більшості міст Шотландії корпорація булочників претендує на виключні привілеї, хоча вони й не дуже суворо дотримуються.

На співвідношення між нормами заробітної плати й прибутку за різних застосувань праці та капіталу, напевне, не дуже помітно впливають, як уже зазначалося, багатство чи бідність країни, її прогресивний, стаціонарний або регресивний стан. Такі різкі зміни в суспільному добробуті, хоча й відбиваються на загальному рівні заробітної плати та прибутку, урешті-решт мусять однаково впливати на них у різних галузях виробництва. Через це співвідношення між ними залишається сталим і не може змінюватися, принаймні на більш-менш тривалий час, через зміни в суспільному добробуті.



Розділ XI

Земельна рента

Рента, що розглядається тут як плата за користування землею, природно становить найвищу суму, що її в змозі сплатити орендар за певної якості наділ. Установлюючи умови договору, землевласник прагне залишити орендареві лише частку продукту, достатню для відшкодування капіталу, яку він витрачає на насіння, оплату праці, купівлю та утримання худоби, а також решти сільськогосподарського реманенту, і для отримання звичайного для певної місцевості прибутку на вкладений у сільське господарство капітал. Це, мабуть, найменша частка, якою може задовольнитися орендар, щоб не зазнати збитків, а землевласник рідко має на увазі залишити йому більше. Усю ту частину продукту, або — що те саме — усю ту частину ціни, що залишається понад цю частку, землевласник, ясна річ, прагне отримати як земельну ренту, що, певно, становитиме найвищу суму, яку тільки орендар може платити за певної якості землі. Щоправда, інколи щедрість, а ще частіше невігластво землевласника спонукають його вдовольнятися дещо меншою часткою, так само як інколи, хоча й рідше, невігластво орендаря спонукає його зобов’язатися платити дещо більше або задовольнятися дещо меншим прибутком, ніж звичайний для певної місцевості прибуток на сільськогосподарський капітал. А проте зазначену частку все-таки можна розглядати як природну земельну ренту, тобто ренту, за яку здається в оренду більша частина земель.

Можна думати, що земельна рента становить лише помірний прибуток або відсоток на капітал, який землевласник витратив на поліпшення землі. Це, поза сумнівом, може мати місце в деяких випадках, але тільки почасти. Землевласник вимагає ренту і за землі, що аж ніяк не були поліпшені, а передбачуваний відсоток, або прибуток на капітал, що витрачається на поліпшення землі, зазвичай становить надбавку до первісної ренти. Крім того, поліпшення ці не завжди здійснює землевласник, частіше це робить орендар своїм коштом. Однак за поновлення орендного договору землевласник, як правило, вимагає такого збільшення ренти, наче всі ці поліпшення сталися його коштом.

Він іноді вимагає ренту навіть за те, що взагалі не може бути поліпшене людськими зусиллями. Коли келп — різновид морських водоростей — спалюють, він дає лужну сіль, яку використовують у виробленні скла, мила та для інших цілей. Він росте де-не-де у Великій Британії, більше в Шотландії, але тільки на скелях у смузі припливу, що двічі на день покриваються водою, а отже, людина своєю працею нічого не зробила для збільшення продуктивності цих скель. Тим часом землевласник, до складу маєтку якого входить берегова смуга із цими водоростями, вимагає за неї таку саму ренту, як і за свої хлібні поля.

Поблизу Шетландських островів море особливо багате на рибу, ловля якої дає значну частину засобів існування мешканцям цих островів. Однак, щоб користуватися водними багатствами, їм потрібне житло на прилеглій землі. І рента, яку в цьому разі отримує землевласник, відповідає не тому, що фермер отримає від землі, а тому, що він може отримати і від землі, і від моря. Ренту тут виплачують почасти рибою; це один із небагатьох прикладів того, як рента входить складовою частиною в ціну риби.

Отже, земельна рента, розглядувана як плата за користування землею, є монопольною ціною. Вона жодним чином не відповідає тому, що землевласник витратив на поліпшення землі, або тому, що він міг би з неї отримати. Вона визначається тим, що фермер спроможний платити за землю.

Сільськогосподарські продукти можуть, як правило, надходити на ринок тільки в такій кількості, щоб звичайна ціна їх була достатньою для відшкодування капіталу, необхідного для доставляння їх туди, і для оплати звичайного прибутку. Якщо звичайна ціна перевищує цю норму, надлишок її, звісно, припадає на частку земельної ренти; якщо вона не перевищує цієї норми, то, хоча товар і може доставлятися на ринок, він не дає землевласникові жодної ренти. Від попиту залежить, чи перевищує ціна цей рівень, чи ні.

На певну частину сільськогосподарського продукту попит завжди має бути такий, щоб забезпечувати вищу ціну, ніж це необхідно для доставляння його на ринок; на решту продукту попит може й не забезпечувати такої більш високої ціни. У першому випадку землевласник завжди матиме ренту, у другому він може отримати її або не отримати залежно від обставин.

Отже, треба зазначити, що рента входить до складу ціни продукту не так, як заробітна плата й прибуток. Висока або низька заробітна плата й прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни продукту; більший чи менший розмір ренти є результатом. Високою чи низькою є ціна продукту, залежить від того, високу чи низьку заробітну плату й прибуток доводиться виплачувати для того, щоб цей продукт доставлявся на ринок. Але ціна продукту дає високу чи низьку ренту або не дає жодної ренти залежно від того, високою чи низькою є ціна, що набагато, незначною мірою чи зовсім не перевищує суми, достатньої для покриття заробітної плати й прибутку.

Цей розділ поділяється на три підрозділи відповідно до розгляду, по-перше, тієї частини сільськогосподарського продукту, яка завжди дає певну ренту; по-друге, тієї частини його, яка в одних випадках дає, а в інших — не дає ренти; і, по-третє, тих коливань, які в різні періоди земельних поліпшень були у відносній вартості різних видів сировини за порівняння їх один з одним і з промисловими товарами.


Частина 1

Про сільськогосподарський продукт, що завжди дає ренту

Оскільки люди, подібно до інших живих істот, розмножуються природним шляхом відповідно до наявних засобів існування, то постійно існує більший чи менший попит на продукти харчування, які завжди можна обміняти на більшу чи меншу кількість праці, і завжди знайдуться охочі виконати якусь роботу, щоб отримати ці продукти харчування. Щоправда, через те, що інколи доводиться виплачувати високу заробітну плату, кількість праці, яку можна отримати в обмін на певну кількість продуктів харчування, не завжди дорівнює тій кількості праці, утримання якої може бути забезпечене за найощадливішого їх витрачання. Але на продукти харчування завжди можна придбати таку кількість праці, яку можна отримати на них відповідно до звичного для певної місцевості рівня існування цього виду праці.

Проте земля майже за всіх умов виробляє більшу кількість продукції, ніж це необхідно для утримання всієї тієї кількості праці, що витрачається на доставляння цієї продукції на ринок, хай би як щедро цю працю утримували. При цьому одержуваного надлишку завжди більш ніж достатньо для відшкодування капіталу, що витрачається на застосування цієї праці, і для отримання прибутку на нього. Тому завжди деякий надлишок залишається на частку ренти землевласника.

У найбезлюдніших місцевостях Норвегії та Шотландії існують пасовища для худоби, що дає молоко і приплід у кількості, достатній не тільки для утримання всієї праці, необхідної для догляду за цією худобою та для оплати звичайного прибутку фермера або власника стад, а й для сплати невеликої ренти землевласникові. Ця рента зростає залежно від якості пасовища. У такому разі та сама площа землі не тільки прогодовує більшу кількість худоби, а й потребує меншої кількості праці для догляду за нею і збирання продуктів із неї, оскільки худоба утримується на меншому просторі. Землевласник виграє двічі — від збільшення продукту й від скорочення кількості праці на отримання цього продукту.

Земельна рента змінюється не тільки залежно від родючості землі, хоч би яким був продукт, одержуваний із неї, а й залежно від її розташування, хоч би якою була її родючість. Приміська земля дає більшу ренту, ніж така сама родюча земля у віддаленій частині країни. Хоча обробляння тієї й тієї може вимагати однакової кількості праці, доставляння на ринок продукту з віддаленої місцевості завжди коштує дорожче, а отже, коштом цього продукту утримується більша кількість праці; через це має скорочуватися той надлишок, із якого отримують прибуток фермер і ренту землевласник. Але у віддалених частинах країни норма прибутку, як уже з’ясовано, зазвичай вища, ніж на околицях великих міст. Тому землевласникові доводиться одержувати меншу частку із цього зменшеного надлишку.

Завдяки якісним дорогам, каналам та судноплавним річкам, що скорочують витрати на перевезення, віддалені частини країни опиняються в приблизно однаковому становищі з ділянками, які розташовані поблизу великих міст. І це найвизначніше з усіх поліпшень, бо заохочує обробіток віддалених частин країни, де достатньо неосвоєних просторів. Вони дають вигоди місту, знищуючи монополію найближчих околиць; вони вигідні й для самих околиць: хоча шляхи сполучення сприяють увезенню деяких товарів-конкурентів на ринок, вони водночас відкривають для продуктів околиць багато нових ринків. Окрім того, монополія є великим ворогом успішного господарства, яке розвивається і поширюється тільки внаслідок вільного та загального суперництва, що змушує кожного добре вести господарство в інтересах самозахисту. Не більш як 50 років тому кілька графств поблизу Лондона зверталися до парламенту з петиціями проти проведення доріг у віддалених графствах. Вони заявляли, що ці віддалені графства зможуть завдяки дешевизні праці продавати на лондонському ринку своє сіно та хліб дешевше, ніж близькі графства, і це призведе до зниження ренти й розорення сільського господарства в останніх. Проте їхня рента від тих часів зросла, а сільське господарство поліпшилося.

Земля помірної родючості, що її засівають хлібом, виробляє значно більшу кількість продукції, ніж таке саме за розміром найкраще пасовище. Хоча обробіток землі вимагає значно більшої затрати праці, ніж пасовисько, надлишок, що зостається після вирахування вартості насіння й оплати затраченої праці, теж значно більший. Тому якби фунт м’яса мав вартість не більшу, ніж фунт хліба, цей більший надлишок продукту завжди становив би значнішу вартість і більший фонд для прибутку фермера й ренти землевласника. Так, напевне, і було повсюдно в початковій стадії хліборобства.

Однак відносна вартість цих двох різних продуктів — хліба та м’яса — дуже неоднакова в різні періоди розвитку сільського господарства. На найпримітивнішій, початковій стадії всі необроблені пустища, які тоді вкривали значну територію країни, було цілком віддано худобі. М’яса в наявності більше, ніж хліба, і тому хліб — це той продукт, на який існує найбільший попит і який унаслідок цього має найвищу ціну. Як нам повідомляє Уллоа[16], у Буенос-Айресі 40 чи 50 років тому звичайна ціна бика на вибір із череди в 200–300 голів дорівнювала лише 4 реалам, або 21 1⁄2 пенні. Він нічого не говорить про ціну хліба, певно, тому, що не помітив у цьому нічого особливого. Бик, як він каже, коштує там не набагато більше, ніж зусилля, щоб його спіймати. Але хліб ніде не можна отримати, не витративши значної праці, а в країні, яка лежить по берегах річки Ла-Плата, на той час головної колії з Європи до срібних копалень Потосі, грошова ціна праці не могла бути дуже дешевою. Інакше буває, коли хліборобство поширюється на більшу частину країни. Тоді хліба в наявності більше, ніж м’яса. Попит змінює характер, і ціна м’яса стає вищою за ціну хліба.

Окрім того, за поширення хліборобства вже не вистачає необроблених земель для того, щоб задовольняти наявний попит на м’ясо. Доводиться значну частину обробленої землі використовувати для вирощування та відгодівлі худоби, ціна якої через це має бути достатньою не лише для оплати праці з догляду за нею, а й для оплати ренти й прибутку, що їх землевласник і фермер мали б змогу отримати, якби цю землю було зайнято під ріллю. Худобу, вирощену на неокультурених пустищах, за однакової ваги та якості, продають на ринку за тією самою ціною, що й худобу, вирощену на найкультурніших землях. Власники таких пустищ користуються цим і підвищують ренту зі своєї землі відповідно до ціни худоби. Не більш як 100 років тому в багатьох районах гірської Шотландії м’ясо було таким же дешевим або ще дешевшим, аніж навіть хліб із вівсяного борошна. Об’єднання з Англією відкрило худобі гірської Шотландії ринок Англії. Її звичайна ціна нині втричі перевищує ціну, що була на початку століття, а рента багатьох маєтків гірської Шотландії за цей час зросла втричі або вчетверо. Нині майже повсюдно у Великій Британії 1 фунт найкращого м’яса зазвичай коштує більше, ніж 2 фунти найкращого пшеничного хліба, а в урожайні роки — інколи стільки ж, скільки коштують 3–4 фунти хліба.

Таким чином, із розвитком сільського господарства рента та прибуток із пасовищ, які не зазнавали поліпшень, певною мірою визначаються рентою та прибутком із покращених пасовищ, а ці останні — рентою та прибутком, одержуваними при виробництві хліба. Хліб — це злак, який зростає щороку; м’ясо — продукт, для повного дозрівання якого потрібно 4–5 років. Оскільки з акра землі отримують значно меншу кількість одного виду продукції, ніж іншого, ця недостача має компенсуватися більш високою ціною. Якби ця компенсація перевищувала потрібний розмір, то ще більше земель перетворювалося б на пасовища, і, навпаки, якби вона не досягла цього розміру, частину пасовищ було б перетворено на ріллю.

Однак слід мати на увазі, що ця рівність ренти та прибутку з луків і земель під хлібом, тобто із земель, безпосередній продукт яких є їжею худобі, та із земель, безпосередній продукт яких є їжею людям, спостерігається лише стосовно більшої частини культурних земель великої країни. За наявності особливих місцевих умов справа стоїть цілком інакше, і рента та прибуток із земель під луками значно вищі від ренти та прибутку, одержуваних при вирощуванні хліба.

Так, на околицях великого міста попит на молоко та сіно для коней разом із високою ціною на м’ясо веде до збільшення вартості сіна вище від того, що можна назвати природним співвідношенням із хлібом. Очевидно, що ці місцеві вигоди не можуть поширюватися на землі, розташовані далеко від міста.

Особливі обставини іноді приводили до такого зростання населення в деяких країнах, що вся їхня територія, подібно до земель на околицях великого міста, виявлялася недостатньою для того, щоб виробити сіно та зерно в кількості, необхідній для існування мешканців. Тому ці землі використовували для вирощування трав як більш громіздкого товару, який складно перевозити на великі відстані, а хліб, їжу основної маси народу, ввозили з-за кордону. У такому становищі нині перебуває Голландія, а в епоху процвітання Риму таким було, напевне, становище значної частини Італії. За свідченням Цицерона[17], Катон Старший говорив, що найбільший прибуток маєток дає за доброї відгодівлі худоби, дещо менший — за непоганої та ще менший — за поганої відгодівлі; найменше прибутку дає, на його думку, оранка землі. Справді, у тій частині давньої Італії, яка прилягала до Рима, розорюванню земель протидіяло часте роздавання хліба народові — безкоштовно або за дуже низькою ціною. Цей хліб привозили із завойованих провінцій, декотрі з яких мали постачати республіці замість податків десяту частину свого врожаю за встановленою ціною приблизно 6 пенсів за пек. Низька ціна, за якою цей хліб роздавали народові, мала вести до зниження ціни хліба, що його доставляли на римський ринок із регіону Лацій або з грецьких територій Риму, тим самим підриваючи місцеве хліборобство.

У країні, головним продуктом якої є хліб, добре обгороджена лука часто дає вищу ренту, ніж будь-яке поле по сусідству. Лука потрібна для утримання худоби, використовуваної для обробітку ріллі; висока рента, що її дає худоба, у цьому разі виплачується, власне, не з вартості її власного продукту, а з продукту ріллі, яку обробляють із її допомогою. Але ця рента, напевно, знизиться, якщо навколишні землі повністю обгородити. Висока рента з обгороджених земель, що існує нині в Шотландії, зумовлена, очевидно, нечисленністю таких ділянок і, мабуть, втримається тільки доти, доки число їх не збільшиться. Обгородження луків дає значніші вигоди, ніж обгородження полів. Воно заощаджує працю з охорони, до того ж худоба краще наїдається, коли її не турбує пастух або його собака.

Там, де не існує місцевих переваг такого роду, рента й прибуток, одержувані від хліба чи іншої головної рослинної їжі, мають, ясна річ, регулювати ренту й прибуток із пасовищ, якщо останні придатні для вирощування хліба.

Застосування штучних кормів — ріпи, моркви, капусти тощо, які дають змогу відгодовувати з наділу землі більшу кількість худоби, ніж із такої самої ділянки пасовиська, як можна очікувати, повинно дещо зменшувати дорожнечу м’яса порівняно з хлібом. Очевидно, це дійсно так. Є підстави вважати, що принаймні на лондонському ринку ціна м’яса порівняно із ціною хліба нині значно нижча, ніж на початку минулого століття.

У додатку до життєпису принца Генріха доктор Берч[18] дає нам зведення про ціни на м’ясо, що їх зазвичай платив цей принц. Ми дізнаємося, що чотири чверті бика вагою в 600 фунтів коштували йому 9 фунтів 10 шилінгів чи близько того, тобто 100 фунтів коштували 31 шилінг 8 пенсів. Принц Генріх помер 6 листопада 1612 року на дев’ятнадцятому році життя.

У березні 1764 року здійснили парламентське обстеження причин дорожнечі продуктів харчування. Серед інших свідчень, один вірджинський купець показав, що в березні 1763-го він вантажив на свої судна м’ясо за ціною 24–25 шилінгів за 100 фунтів і вважав її звичайною, тоді як за рік, у рік дорожнечі, за ту саму кількість м’яса такого самого сорту він платив 27 шилінгів. Однак висока ціна 1764 року виявляється на 4 шилінги 8 пенсів нижчою від тієї, яку платив принц Генріх. До того ж слід мати на увазі, що йдеться лише про м’ясо найкращого сорту, придатне для засолу для перевезення на віддалені відстані.

Ціна, що її платив принц Генріх, досягає 3 3⁄4 пенні за фунт туші, незалежно від того, гірші чи кращі частини продаються; за такої середньої ціни кращі сорти м’яса в роздрібній торгівлі не могли коштувати дешевше від 4 1⁄2–5 пенсів за фунт.

Під час парламентського обстеження 1764 року свідки заявляли, що ціна кращих частин туші, м’яса першого сорту, для споживача досягає 4 і 4 1⁄4 пенні за фунт, а ціна гірших сортів — від 7 фартингів до 2 1⁄2 пенні. Вони говорили, що ці ціни взагалі на півпенні вищі, ніж зазвичай у березні. Але навіть ця висока ціна значно нижча від тієї звичайної роздрібної ціни, що, як ми можемо припускати, існувала за часів принца Генріха.

Упродовж перших 12 років минулого століття середня ціна найкращої пшениці сягала на Віндзорському ринку 1 фунта стерлінгів 18 шилінгів 3 1⁄6 пенні за квартер у 9 вінчестерських бушелів. А за 12 років, що передували 1764 року (включно з останнім), середня ціна такої самої кількості найкращої пшениці на тому самому ринку сягала 2 фунтів 1 шилінга 9 1⁄2 пенні.

Таким чином, протягом перших 12 років минулого століття, як виявляється, пшениця була дешевшою, а м’ясо — значно дорожчим, ніж протягом 12 років, що передували 1764 року.

В усіх великих державах більшу частину культурних земель використовують для виробництва харчів для людей або кормів для худоби. Рента й прибуток із цих земель визначають ренту й прибуток із земель, що зайняті під інші види культур. Якби певний продукт давав меншу ренту й прибуток, землю, на якій його вирощують, почали б використовувати для виробництва хліба або кормів, а якби він давав більшу ренту або прибуток, частину землі, що перебуває під зерновими або кормовими, невдовзі використовували б для вироблення цього продукту.

Щоправда, культури, що потребують значних первісних витрат на поліпшення землі або значних щорічних витрат на її обробіток, напевне, дають зазвичай: перші — більш високу ренту, а другі — більш високий прибуток, ніж виробництво хліба та кормів. Але рідко цей надлишок ренти або прибутку перевищує помірний відсоток чи відшкодування за додаткові витрати.

Так, хмільник, плодовий сад, город, зазвичай, дають землевласникові вищу ренту, а фермерові — вищий прибуток, ніж засіяне зерном поле чи пасовище. Але підготовка землі для них вимагає значніших витрат, що й зумовлює більш високу ренту землевласників. Вони потребують більш уважного і вправного догляду, що й зумовлює більш високий прибуток фермера. Та й урожай, принаймні хмелю та плодів, більш сумнівний, а отже, і ціна продукту, крім погашення всіх випадкових втрат, має також містити щось на зразок страхової премії. Рівень життя садівників, зазвичай скромний і завжди помірний, показує нам, що їхня майстерність, на загальну думку, не винагороджується надміру. До цього пречудового мистецтва чимало багатіїв долучається для розваги, через що люди, які займаються ним заради прибутку, отримують лише скромну вигоду: особи, що мали б бути їхніми кращими покупцями, самі забезпечують себе найдорожчими плодами.

Вигоди, що їх має землевласник від таких поліпшень землі, ніколи, напевне, не перевищують того, що є необхідним для покриття первісних витрат на такі поліпшення. У землеробстві давнього світу добре зрошуваний город вважали, мабуть, поряд із виноградниками, частиною господарства, що дає найцінніший продукт. Але Демокріт, який писав про землеробство близько двох тисяч років тому і якого давні люди вважали одним із фундаторів цього мистецтва, думав, що нерозумно чинить той, хто обгороджує город. Прибуток, писав він, не відшкодує витрат на кам’яну огорожу, а цегла (гадаю, він мав на увазі цеглу, випалену на сонці) руйнуватиметься від дощів, від зимових вітрів і потребуватиме постійного ремонту. Колумелла[19], який наводить цю думку Демокріта, не спростовує його, а пропонує вельми ощадливий спосіб — спорудження огорожі з терну та шипшини, що, за його словами, на практиці виявилася найбільш міцною і довговічною, але, за часів Демокріта, певно, не була поширена. Палладій[20] приєднується до думки Колумелли, яку ще до того схвалив Варрон. Таким чином, на думку давніх знавців сільського господарства, продукт із городу лише ненабагато перевищує те, що потрібно для оплати посиленого обробітку та витрат на зрошення; у цих південних країнах за тих часів, як і нині, вважали за доцільне мати у своєму розпорядженні потік води, що його можна було б провести до кожної грядки городу. Нині в більшій частині Європи вважають, що городи не заслуговують на кращу огорожу, ніж та, яку запропонував Колумелла. У Великій Британії та деяких інших північних країнах найбільш витончені фрукти можна довести до досконалості лише за допомогою муру. Тому їхня ціна в цих країнах має бути достатньою для оплати зведення й підтримання в порядку такої огорожі. Мур фруктового саду часто оточує город, що таким чином користується огорожею, яку майже неможливо оплатити з власного продукту.

Те, що виноградник, належним чином посаджений і культивований, є найціннішою частиною господарства, у давньому хліборобстві було, напевне, як і в сучасній агрокультурі в усіх виноробних країнах, правилом поза сумнівом. Але, як дізнаємося від Колумелли[21], для сільських господарів давньої Італії було спірним питанням, чи вигідно садити новий виноградник. Він висловлюється, як і належить істинному любителеві культур, що потребують ретельного догляду, на користь виноградників і намагається показати, порівнюючи прибуток і витрати, що вони є найвигіднішою культурою. Однак такі порівняння прибутку й витрат проектованих культур зазвичай бувають помилковими, особливо в сільському господарстві. Якби насправді виручка від таких насаджень була такою великою, як це уявляють, не треба було б і сперечатися із цього приводу. А тим часом це питання нині часто породжує розбіжності в поглядах у виноробних країнах. Дослідники з питань сільського господарства, любителі й прихильники вищих культур зазвичай схильні, як здається, вирішувати питання разом із Колумеллою на користь виноградників. У Франції прагнення власників старих виноградників перешкодити насадженню нових начебто підтверджує їхню думку і свідчить про те, що люди, які мають знати це з власного досвіду, зрозуміють, що цей вид культури нині в певній країні вигідніший за будь-який інший. Але водночас це свідчить, мабуть, і про усвідомлення того, що такий більш високий прибуток може існувати лише доти, доки існують закони, які обмежують нині вільне виноробство. У 1731 році власники виноградників домоглися видання королівського указу, що забороняє як насадження нових виноградників, так і відновлення старих, обробіток яких було перервано протягом двох років без спеціального королівського дозволу, виданого на підставі відгуку інтенданта провінції, який засвідчував, що він обстежив певну ділянку і що вона не придатна для якоїсь іншої культури. Цей наказ мотивувався браком хліба й трав і достатком вина. Але якби такий достаток існував насправді, він поза будь-яким королівським указом попередив би насадження нових виноградників, оскільки знизив би прибуток від цього виду культури нижче від його природного рівня у зіставленні з прибутком від хлібних полів та лук. Що ж до очікуваного браку хліба через збільшення кількості виноградників, то у Франції хліб ніде так ретельно не вирощують, як у тих виноробних провінціях, де земля придатна для вирощування винограду, як, приміром, у Бургундії, Гієнні та Верхньому Лангедоку. Численність робітників, зайнятих на вирощуванні одного виду культури, за потребою сприяє розвиткові іншого, оскільки створює готовий ринок для продукту. Зменшення числа тих осіб, які в змозі оплачувати хліб, є, поза сумнівом, найнепридатнішим способом заохочувати вирощування хліба. Це те саме, що намагатися сприяти сільському господарству, перешкоджаючи розвиткові мануфактур.

З огляду на все сказане, рента й прибуток від культур, що вимагають або більш значних первісних витрат для пристосування до них землі, або більш значного щорічного видатку на обробіток, часто перевищують ренту й прибуток від вирощування хліба або від луків, та якщо вони компенсують надзвичайні витрати, то регулюються рентою та прибутком, одержуваними від найбільш поширених культур.

Проте іноді трапляється й так, що кількість землі, яку можна відвести під якусь особливу культуру, є занадто незначною, щоб задовольнити дійсний попит. Увесь продукт може бути проданий тим особам, які готові дати за нього дещо більше від того, ніж достатньо для оплати ренти, заробітної плати й прибутку, необхідних для виробництва продукту і для доставляння його на ринок, відповідно до природних норм заробітної плати, прибутку та ренти, тобто норм, які існують для більшої частини інших оброблюваних земель. Надлишок ціни, що залишається після покриття всіх витрат на поліпшення землі та її обробіток, у цьому разі — і лише в цьому — може не перебувати в жодній відповідності з таким надлишком, одержуваним від хлібних полів та луків, але може перевищувати його в будь-яких розмірах. При цьому найзначніша частина цього надлишку, ясна річ, припадає на ренту землевласника.

Слід мати на увазі, що звичайне й природне співвідношення між рентою та прибутком від виноробства і рентою та прибутком від земель під хлібом і травами зберігається тільки стосовно виноградників, що дають вино доброї якості, яке можна отримати майже скрізь на будь-якому легкому або піщаному ґрунті та яке відрізняється міцністю та корисністю для здоров’я. Тільки з такими виноградниками можуть конкурувати інші землі середньої якості, бо очевидно, що виноградники на спеціальних ґрунтах перебувають поза конкуренцією.

Різні якості ґрунту впливають на якості вина більше, ніж на якості будь-якого іншого плоду, окрім винограду. Деякі ґрунти надають вину такого букета, якого за жодного обробітку й догляду не отримати з інших земель. Такий букет, справжній чи уявний, інколи притаманний продукту небагатьох виноградників; інколи — виноградникам значної частини невеликого району, а інколи — виноградникам значної частини великої провінції. Усі вина, надходячи на ринок, не покривають дійсного попиту чи попиту тих, хто готовий сплатити всю суму ренти, прибутку та заробітної плати, потрібних для виготовлення й доставляння на ринок, відповідно до природних норм заробітної плати, прибутку й ренти, тобто норм, за якими їх оплачують у виноградниках середньої якості. Тому все вино може бути продано тим, хто готовий платити більше від зазначеної суми, а це неминуче веде до підвищення його ціни порівняно із ціною вина середньої якості. Різниця в ціні більшою або меншою мірою залежить від того, наскільки популярність певного вина й брак його кількості загострює конкуренцію. Хоч би як там було, більша частина цієї різниці становить ренту землевласника. Оскільки, хоча такі виноградники, як правило, потребують більш ретельного обробітку, висока ціна вина, напевне, є не так наслідком, як причиною такого ретельного обробітку. Для такого цінного продукту втрати через недбалість такі великі, що змушують навіть найлегковажніших ставитися до справи з увагою. Тому невеликої частини цієї високої ціни достатньо для виплати заробітної плати за додаткову працю, витрачену на догляд за виноградниками, і для прибутку на додатковий капітал, витрачений на цю працю.

Належні європейським державам вест-індські колонії, що виробляють цукор, можна порівняти із цими особливо цінними виноградниками. Усього одержуваного там продукту виявляється недостатньо для задоволення дійсного попиту Європи, а тому його можна продати тільки тим, хто згоден платити більше від необхідного для оплати ренти, прибутку та заробітної плати, потрібних для виробництва й доставляння товару на ринок, відповідно до звичайної норми виробництва інших продуктів. У Кохінхіні найкращий білий цукор продають по 3 піастри за квінтал, на наші гроші — приблизно по 13 шилінгів 6 пенсів, як повідомляє нам пан Пуавр[22], дуже уважний спостерігач сільського господарства тих країв. Тамтешній квінтал важить від 150 до 200 паризьких фунтів, або в середньому 175 паризьких фунтів, що дає приблизно ціну у 8 шилінгів за 100 англійських фунтів; ціна ця не досягає й четвертої частини того, що зазвичай платять за сирець або цукровий пісок, який увозять із наших колоній, і шостої частини того, що платять за кращий грудковий цукор. Переважну частину оброблюваної землі в Кохінхіні зайнято під виробництво хліба та рису, які є їжею основної маси народу. Відповідні ціни на хліб, рис і цукор там, певно, зберігають природне співвідношення або те співвідношення, що природно встановлюється між різними рослинами більшої частини оброблюваних земель з огляду на необхідність винагородження землевласників та фермерів відповідно до їхніх звичайних первісних витрат на поліпшення та обробіток. Але в наших колоніях, що виробляють цукор, ціна його не відповідає ціні продукту рисових та хлібних полів у Європі або Америці. Зазвичай стверджують, що плантатор цукру розраховує, щоб ром і патока покривали всі його витрати на обробіток і щоб весь одержуваний ним цукор становив його чистий прибуток. Коли це відповідає дійсності, чого я не стверджуватиму, то це те саме, як коли б фермер, що виробляє хліб, розраховував покривати всі свої витрати на обробіток висівками та соломою, а від зерна мати тільки чистий прибуток. Ми часто бачимо, що торговельні компанії в Лондоні та інших містах купують у наших колоніях, які виробляють цукор, просторі землі, маючи намір, попри велику віддаленість цих земель і ненадійність доходу, покращувати й обробляти їх із прибутком за допомогою управителів та агентів. Ніхто не схоче покращувати й обробляти в такий спосіб найродючіші землі Шотландії, Ірландії чи хлібних провінцій Північної Америки, хоча за точнішого відправлення правосуддя в цих країнах можна було б очікувати більш регулярного надходження доходів.

У Вірджинії та Мериленді віддають перевагу вирощуванню тютюну, як більш вигідному, порівняно з виробництвом хліба. Тютюн можна з вигодою вирощувати в більшій частині Європи, але майже по всій Європі він став головним предметом оподаткування, і панувала думка, що збирати податок із кожної окремої ферми, де розводять цю рослину, було б значно важче, ніж стягувати його при ввезенні. Через це розведення тютюну дуже недоречно було заборонено в більшій частині Європи, що, безумовно, створює монополію для тих країн, які дозволяють його вирощування. А оскільки Вірджинія та Мериленд виробляють найбільше тютюну, вони широко користуються вигодами цієї монополії, хоча й ділять їх із деякими конкурентами. Проте вирощування тютюну, мабуть, не є таким вигідним, як виробництво цукру. Мені ніколи не доводилося чути про тютюнові плантації, які насаджували б та обробляли коштом капіталу купців, які мешкають у Великій Британії, і наші колонії, що розводять тютюн, не надсилають до нас у метрополію таких багатих плантаторів, які часто приїздять із цукрових колоній. Хоча перевага, яку віддають у цих колоніях розведенню тютюну порівняно з вирощуванням хліба, ніби говорить сама за себе. Дійсний попит Європи на тютюн покривається не повністю, однак він, мабуть, задовольняється більшою мірою, ніж попит на цукор. І хоча сучасна ціна тютюну, певно, більш ніж достатня для оплати ренти, заробітної плати й прибутку, необхідних для його виробництва та доставляння на ринок, вона не настільки перевищує цей рівень, як нинішня ціна цукру. Тому наші виробники тютюну виявили такі самі побоювання з приводу його великої кількості, як і власники старих виноградників у Франції з приводу великої кількості вина. Особливим актом вони обмежили розведення тютюну 6000 кущами, що мають давати 1000 квінталів тютюну на кожного негра віком від 16 до 60 років. Негр, за їхнім розрахунком, окрім догляду за такою кількістю тютюну та його виробництва, може обробити 4 акри маїсу. Крім того, для запобігання переповненню ринку, за словами доктора Дугласа[23] (маю підозру, що він погано обізнаний), в урожайні роки вони спалювали певну кількість тютюну на кожного негра, як це робили голландці з прянощами. Якщо для того, щоб утримувати на певному рівні нинішню ціну тютюну, потрібні такі насильницькі методи, то, певно, ненадовго збережеться особлива вигода від розведення його порівняно з виробництвом хліба, якщо тільки така вигода взагалі існує.

Отже, рента з оброблюваних земель, продукт яких слугує їжею для людей, регулює ренту більшої частини інших земель під обробітком. Жоден спеціальний продукт не може тривалий час давати меншу ренту, оскільки в такому разі землю буде негайно віддано під іншу культуру; а коли якийсь спеціальний продукт зазвичай дає вищу ренту, то це відбувається тому, що кількість землі, яку можна пристосувати для його виробництва, занадто незначна для задоволення дійсного попиту.

У Європі хліб — головний продукт землі, що є безпосередньо їжею. Через це, коли не брати до уваги особливих умов, рента із землі, використовуваної під виробництво хліба, регулює у Європі ренту з решти оброблюваних земель. Великій Британії не слід заздрити ані виноградникам Франції, ані олійним плантаціям Італії. За винятком особливих умов, вартість цих останніх регулюється вартістю земель, що перебувають під хлібом, а родючість цих земель в Англії ненабагато поступається родючості таких самих земель у будь-якій із цих двох країн.

Якщо в будь-якій країні найпоширеніша й улюблена їжа народу одержується від рослини, що росте на землі середньої якості в значно більшій кількості, ніж хліб на найродючішій землі, за однакових чи майже однакових витрат на обробіток, то рента землевласника, або та надлишкова кількість їжі, що зоставатиметься в його розпорядженні після оплати праці та відшкодування капіталу фермера разом зі звичайним прибутком, за необхідністю значно перевищуватиме потрібну. Хоч би якими були звичайні витрати на утримання праці в цій країні, цей більший надлишок завжди може забезпечувати утримання більшої кількості праці, а отже, дасть змогу землевласникові купити або отримати в розпорядження більшу кількість праці. Відповідно значно більшими будуть також реальна вартість його ренти, його реальне багатство та влада, його володіння предметами потреби й зручності, одержуваними від праці інших людей.

Рисове поле виробляє значно більше їжі, ніж найродючіше зернове. Як стверджують, з акра зазвичай збирають два врожаї на рік, по 30–60 бушелів кожен. Хоча вирощування рису відповідно до цього вимагає більшої кількості праці, після покриття витрат зостається значно більший надлишок. У тих країнах, де вирощують рис і де він є головною улюбленою їжею народу, де землероби харчуються переважно ним, землевласники одержують значнішу частку цього більшого надлишку, ніж у країнах, що виробляють хліб. У Кароліні, де плантатори, як і в інших британських колоніях, поєднують у своїй особі землевласників та фермерів, через що рента змішується з прибутком, вирощування рису виявилося вигіднішим за вирощування хліба, хоча їхні поля дають лише один урожай на рік і завдяки збереженню європейських звичок рис не є тут звичайною улюбленою їжею населення.

Добре рисове поле в усі пори року є болотом, а в одну пору року — болотом, залитим водою. Воно непридатне ані для хліба, ані для пасовища, ані для виноградників, ані для якоїсь іншої рослини, яка може бути корисною для людей, а землі, придатні для всіх зазначених цілей, непридатні для рису. Тому навіть у країнах, що виробляють рис, рента з рисових земель не може регулювати ренту з інших оброблюваних земель, які за жодних умов не можна відвести під вирощування рису.

Кількість продукції, виробленої картопляним полем, не поступається кількості, виробленій рисовим полем, і значно перевищує кількість продукції, яку дає пшеничне поле. 12 000 квінталів картоплі — це не більший урожай з акра землі, ніж 2000 квінталів пшениці. Кількість поживних речовин, що її можна одержати із цих двох рослин, аж ніяк не є пропорційною їхній вазі через великий вміст води в картоплі. Однак, приймаючи вагу води в цьому коренеплоді за половину його загальної ваги, що слід визнати дуже великою нормою, ми все ж побачимо, що акр землі під картоплею дає 6000 квінталів продукту — втричі більше, ніж акр, засіяний пшеницею. Обробіток акра землі під картоплею вимагає менших витрат, ніж обробіток акра під пшеницею, бо перед посівом пшениці землю слід залишати під паром, і це більш ніж компенсує копання землі під картоплю та інші роботи під час висаджування картоплі. Якщо цей коренеплід коли-небудь у якійсь частині Європи стане звичайною та улюбленою їжею населення, подібно до рису в деяких країнах, і займатиме частину оброблюваної землі, нині відведену під пшеницю та інші зернові, вживані в їжу, то та сама площа оброблюваної землі даватиме прожиток значно більшій кількості людей. І оскільки робітники здебільшого харчуються картоплею, зоставатиметься більший надлишок після відшкодування капіталу й покриття всього утримання робітників, зайнятих на її вирощуванні. При цьому більша частка цього надлишку діставатиметься землевласникові. Населення зростатиме, а рента підвищуватиметься порівняно з її нинішнім рівнем.

Земля, придатна для картоплі, придатна майже для всіх інших корисних рослин. Якщо картопля займатиме таку саму частину оброблюваної землі, яку нині займають зернові, вона точно так само регулюватиме ренту більшої частини інших оброблюваних земель.

Як мені говорили, у деяких місцевостях Ланкаширу вважають, що хліб із вівсяного борошна — приємніша їжа для робітників, аніж пшеничний хліб; мені часто доводилося чути таку саму думку в Шотландії. Однак я маю певний сумнів щодо справедливості цього. Прості люди в Шотландії, які харчуються вівсяним хлібом, здебільшого не такі дужі й красиві, як люди того самого класу в Англії, що харчуються пшеничним хлібом. Вони й не працюють так добре, і на вигляд не такі гарні, як ті. А оскільки такої самої відмінності між людьми заможними в цих двох країнах не спостерігається, то досвід, напевне, свідчить про те, що їжа простого люду в Шотландії не такою мірою відповідає потребам людини, як їжа людей того самого класу в Англії; але не так, напевне, стоять справи з картоплею. Кажуть, що носильники, чорнороби, вугільники в Лондоні, а також ті нещасні жінки, які живуть проституцією (це найсильніші чоловіки і, мабуть, найвродливіші в британських володіннях жінки), у більшості своїй походять із нижчих верств населення Ірландії, що харчуються переважно цим коренеплодом. Жодна інша їжа не може представити вагомішого доказу своїх поживних якостей чи своєї особливої корисності для здоров’я людини.

Важко зберігати картоплю протягом цілого року, і неможливо тримати її, як хліб, протягом двох або трьох років. Побоювання, що не вдасться продати її, перш ніж вона почне псуватися, перешкоджає її розведенню і є, можливо, головною перешкодою до того, щоб вона стала коли-небудь, подібно до хліба, у якійсь великій країні основною рослинною їжею для всіх верств населення.


Частина 2

Про сільськогосподарський продукт, що інколи дає ренту, а інколи її не дає

Харчові продукти, напевне, є єдиним сільськогосподарським продуктом, що завжди й неодмінно дає землевласникові певну ренту. Інші види продуктів, залежно від обставин, інколи можуть давати ренту, а інколи й не давати її.

Після їжі одяг і житло є двома головними потребами людства.

У первісному стані земля може давати матеріали для одягу та житла значно більшій кількості людей, ніж та, яку вона може прогодувати. Окультурена, вона може прогодувати більшу кількість людей, ніж та, яку вона може забезпечити такими матеріалами, — принаймні в тому вигляді, у якому вони бажають отримати їх і згодні за них платити. Тож у першому випадку завжди є надлишок матеріалів, які через це мають невелику вартість або зовсім не мають її. У другому — їх часто бракує і тому їхня вартість неодмінно збільшується. У першому випадку значну частину цих матеріалів викидають як непотрібні, а ціна використовуваної частини визнається рівною лише вартості праці та витрат на приведення їх у придатний для користування стан і тому не може давати ренти землевласникові. У другому випадку всі матеріали використовуються, і нерідко попит перевищує їхню кількість. Повсякчас знайдуться люди, готові сплатити більше від того, що необхідно для оплати витрат, щоб доставити матеріали на ринок. Тому їхня ціна завжди може дати землевласникові певну ренту.

Первісним матеріалом для одягу слугували шкури великих тварин. Тому в мисливських і скотарських народів, їжа яких складається переважно з м’яса таких тварин, кожна людина, добуваючи собі їжу, водночас забезпечує себе матеріалом для одягу, до того ж у більшій кількості, ніж сама може носити. Якби не існувало торгівлі з іноземцями, більшість цих шкур викидали б як щось, що не має жодної вартості. Таким було, певно, становище в мисливських народів Північної Америки до відкриття їхніх країн європейцями, яким вони тепер вимінюють надлишок хутра на ковдри, вогнепальну зброю та горілку, що й надає їхнім товарам певної вартості. За сучасного рівня торговельного розвитку відомої нам частини земної кулі варварські народи, у яких існує земельна власність, ведуть, як я гадаю, таку зовнішню торгівлю і знаходять із боку своїх заможніших сусідів великий попит на матеріали для одягу, які вироблені їхньою країною і не можуть бути перероблені або спожиті вдома, завдяки чому їхня ціна піднімається вище від рівня, необхідного для того, щоб покрити витрати на доставляння їх багатшим сусідам. Через це вони дають землевласникові певну ренту. Коли більшість худоби гірської Шотландії споживали на місці, вивезення шкур було найголовнішою статтею торгівлі цієї країни, а виторг за них становив додаткову суму до ренти, одержуваної з маєтків гірської смуги. Англійська вовна, що колись не могла бути спожита чи перероблена всередині країни, знаходила ринок у багатшій Фландрії з більш розвиненим виробництвом, і ціна її давала певну додаткову суму до ренти із землі, на якій її було вироблено. У країнах, що перебувають на тому самому ступені розвитку, на якому була тоді Англія або нині є гірська Шотландія, і не ведуть зовнішньої торгівлі, матеріалів для одягу, вочевидь, утворюється така велика кількість, що значну частину їх викидають як зайву і жодна частина їх не може забезпечувати ренту землевласникові.

Матеріали для будівництва житла не завжди можна перевозити на такі великі відстані, як матеріали для одягу, і вони не так легко стають предметом зовнішньої торгівлі. У великій кількості в країні, що виробляє їх, навіть за сучасного рівня торговельного розвитку, вони не становлять жодної вартості для землевласника. Добра каменярня на околицях Лондона даватиме значну ренту, а в багатьох частинах Шотландії та Вельсу вона не дасть нічого. Сухий будівельний ліс має значну вартість у населеній культурній країні, і земля, що дає його, дає велику ренту. Але в багатьох регіонах Північної Америки землевласник буде дуже вдячний будь-кому, хто зрубає більшість величезних дерев на його землі. У деяких частинах гірської Шотландії за відсутності доріг і водних шляхів кора дерев — єдиний продукт лісу, що його можна відправити на ринок. Дерево залишають гнити на землі. Коли будівельних матеріалів забагато, використовувана їх частина має тільки ту вартість, якої їм надають праця й витрати на приведення їх у придатний стан. Вони не дають ренти землевласникові, який зазвичай дозволяє користуватися ними будь-кому, хто тільки попросить дозволу. А втім, попит багатших народів іноді дає змогу землевласникові одержувати ренту від цих матеріалів. Укладення бруківки на вулицях Лондона дало змогу власникам деяких голих скель по берегах Шотландії отримати ренту із земель, які ніколи раніше її не давали. Ліси Норвегії та узбережжя Балтійського моря знаходять у Великій Британії ринок збуту, якого вони не мають у своїй країні, і тому дають певну ренту власникам.

Чисельність населення тієї чи тієї країни пропорційна не тій кількості людей, яку вона може забезпечити одягом і житлом, а тій кількості людей, яку ця країна може прогодувати. Коли забезпечено їжу, легше знайти одяг та житло. Але коли одяг та житло є, часто буває важко дістати їжу. Навіть у деяких частинах британських володінь те, що називається будинком, можна звести, витративши одноденну працю однієї людини. Найпростіший вид одягу, шкура тварин, вимагає дещо більшої праці на здирання та очищення її, щоб зробити придатною для використання. Але для цього не потрібно занадто великої праці. Якщо мати на увазі дикі та варварські племена, то сотої або трохи більшої частини від усієї кількості праці, що витрачається протягом року, достатньо для забезпечення їх одягом та житлом. Решти 99⁄100 праці часто ледве вистачає для того, щоб забезпечити їх їжею.

Однак, коли завдяки поліпшенню та обробітку землі праця однієї родини може забезпечувати їжею дві родини, праця половини всього суспільства виявляється достатньою для забезпечення їжею всіх мешканців. Через це другу половину або принаймні значну її частину можна використати для добування інших предметів, для задоволення інших потреб або примх людства. Одяг і житло, предмети хатнього вжитку і так зване умеблювання є значною частиною таких потреб і примх. Багата людина споживає не більше їжі, ніж її бідний сусіда. Щодо якості, то відмінності в їжі можуть бути значні, на відшукання та приготування її може знадобитися багато праці та вміння, але за кількістю різниці майже немає. Порівняйте просторий палац і великий гардероб одного з хижею і лахміттям іншого, і ви побачите, що відмінність в одязі, житлі та вмеблюванні колосальна як за кількістю, так і за якістю. Відчуття голоду обмежує невелика місткість людського шлунка, але прагнення до вигод і оздоблення житла, одягу, домашнього вмеблювання й начиння не має, мабуть, ані меж, ані кордонів. Тому ті, хто володіє більшою кількістю їжі, ніж можуть самі спожити, завжди готові обміняти її надлишок або, що те саме, його ціну на задоволення потреб іншого роду. Усе те, що залишається після задоволення потреб, які мають певну межу, витрачається на потреби, що не можуть бути повністю задоволені. Бідняк, щоб добути їжу, щосили пнеться, аби задовольнити примхи багатих; до того ж він має суперничати з іншими бідняками в дешевизні й досконалості своєї праці. Число робітників зростає разом зі зростанням кількості їжі або з розвитком поліпшення обробітку земель; оскільки сама природа їхнього заняття передбачає найбільший поділ праці, то кількість матеріалу, що її вони можуть обробити, зростає ще більше, ніж число робітників. Звідси виникає попит на матеріали будь-якого роду, що їх тільки в змозі використовувати людська винахідливість у корисних цілях або для оздоблення, у будівництві, в одязі, у вбранні чи вмеблюванні та начинні; а також попит на копалини й мінерали з надр землі, на дорогоцінні метали та коштовні камені.

Отже, їжа є лише первісним джерелом ренти — решта продуктів землі, що пізніше почали давати ренту, одержують цю частину вартості від збільшення продуктивності праці в процесі добування їжі, зумовленого поліпшеними методами обробітку землі.

Однак продукція, що пізніше починає давати ренту, дає її не повсякчас. Навіть у цивілізованих культурних країнах попит на ці продукти не завжди великий настільки, щоб їхня ціна перевищувала ціну, достатню для оплати праці та відшкодування — разом зі звичайним прибутком — капіталу, витраченого на доставляння їх на ринок. Чи буде цей попит достатньо великим, чи ні, залежить від різних обставин.

Так, наприклад, отримання ренти з кам’яновугільної копальні залежить почасти від кількості вугілля в ній, почасти від місця її розташування.

Копальня визнається багатою чи бідною залежно від того, скільки можна добути з неї копалин після затрат певної кількості праці порівняно з тими самими витратами на більшості інших таких самих копалень.

Деякі кам’яновугільні копальні, вигідно розташовані, не можна розробляти через їхню бідність. Одержуваний продукт не оплачує витрат. Ці копальні не можуть давати ані прибутку, ані ренти.

Існують такі копальні, продукт яких може покривати лише оплату праці та відшкодування капіталу, витраченого під час розробляння, разом зі звичайним прибутком на нього. Вони дають певний прибуток підприємцю, але не дають ренти землевласникові. Їх може розробляти з вигодою лише землевласник, який, будучи сам підприємцем, одержує звичайний прибуток на витрачений ним на це капітал. Багато кам’яновугільних копалень Шотландії розробляють саме таким чином. Землевласник нікого не допустить до розробки, не зажадавши сплати певної ренти, але мало хто в змозі її сплатити.

Інші кам’яновугільні копальні в тій самій країні, досить багаті, не можна розробляти через їхнє розташування. Із таких копалень можна видобути з витратою звичайної або навіть меншої праці таку кількість мінералів, якої вистачить для покриття витрат виробництва, але в місцевості, далекій від берега, рідконаселеній і без добрих шляхів сполучення чи водних шляхів, видобутого не можна продати.

Кам’яне вугілля — менш зручне паливо, ніж дерево; як стверджують, воно шкідливіше. Тому вартість опалення вугіллям у місцях його споживання має бути меншою за вартість дров’яного опалення.

Але ціна лісу змінюється залежно від стану сільського господарства приблизно так само і з тієї самої причини, як і ціна худоби. До виникнення хліборобства більша частина територій кожної країни вкрита лісами, які в цю пору є для землевласника лише тягарем і не мають для нього жодної вартості, тож він готовий надати будь-кому право вирубати їх. Із розвитком хліборобства ліси почасти вирубують завдяки збільшенню орної землі, почасти вони гинуть унаслідок збільшення чисельності худоби. Хоча худоба й не розмножується з такою швидкістю, як росте хліб, що добувається виключно працею людини, усе ж вона зростає під захистом і завдяки догляду людей, які запасають в урожайні роки корми, щоб прогодувати худобу в роки неврожайні; люди впродовж цілого року дають худобі більше кормів, ніж дала б незаймана природа; і вони ж, знищуючи та витісняючи ворогів худоби, забезпечують їй безперешкодне користування тим, що дає природа. Незліченні стада свійських тварин, якщо їм дозволяють пастись у лісах, щоправда, не знищують старих дерев, але нищать молодий поріст, тож протягом одного або двох століть весь ліс гине. І тоді брак лісу підвищує його ціну. Ліс дає добру ренту, і землевласник інколи вважає, що найвигіднішою справою є вирощування будівельного лісу на своїх землях; високий розмір одержуваного прибутку часто компенсує повільність обігу капіталу. Приблизно таким є нинішнє становище в деяких регіонах Великої Британії, де прибуток від насадження лісів не поступається прибутку від рільництва й луківництва. Вигоди від вирощування лісів ніколи, принаймні на більш-менш тривалий час, не перевищать ренту, яку можуть давати на цій землі хліборобство або луки, але в далекій від моря країні, що перебуває на високому культурному рівні, вигода буде не набагато нижчою за цю ренту. Справді, на морському узбережжі висококультурної країни, яка використовує для палива кам’яне вугілля, інколи може виявитися, що дешевше привозити ліс для будівельних потреб із більш відсталих країн, аніж вирощувати його всередині країни. У новому місті Единбург, збудованому впродовж останніх років, не знайти, мабуть, жодної колоди з шотландського лісу.

Хоч би якою була ціна на ліс, якщо ціна вугілля така, що витрати на опалення вугіллям дорівнюють витратам на дров’яне опалення, можна бути певними, що в цій місцевості й за цих умов ціна вугілля не може піднятися вище. Це, напевне, спостерігається в деяких віддалених від узбережжя частинах Англії, а надто в Оксфордському графстві, де навіть простий люд зазвичай для опалювання використовує кам’яне вугілля навпіл із дровами, а отже, різниця у витратах на той чи той вид палива незначна.

У країнах, що виробляють кам’яне вугілля, його ціна скрізь є нижча за максимальну. В іншому разі вугілля не витримало б витрат при далекому перевезенні суходолом або водою. За таких умов збут мала б тільки невелика кількість вугілля, а вуглепромисловці та власники вугільних копалень вважають вигіднішим для себе продавати більшу кількість вугілля за ціною, яка дещо перевищує мінімальну, ніж невелику кількість за максимальною ціною. Найбагатша копальня регулює ціну вугілля решти копалень поблизу. Як власник копальні, так і підприємець, який розробляє її, вважають, що, продавши вугілля дещо дешевше від своїх сусідів, вони можуть отримати: перший — велику ренту, другий — великий прибуток. Невдовзі виявляється, що їхні сусіди змушені продавати вугілля за такою самою ціною, хоча й не без втрат, бо це завжди зменшує, а іноді й зводить нанівець їхню ренту та прибуток. Унаслідок цього деякі копальні кидають, а інші — перестають давати ренту, тож розробляти їх може тільки землевласник.

Найнижча ціна, за якою може продаватися вугілля протягом більш-менш тривалого часу, має, як і ціна будь-якого іншого товару, бути достатньою для відшкодування капіталу, що витрачається на його виробництво, і звичайного прибутку на нього. Ціна вугілля, одержуваного з копальні, яка не дає своєму власникові ренти і яку він мусить розробляти сам або ж кинути, зазвичай тримається на зазначеному рівні.

Навіть тоді, коли вугілля дає ренту, вона становить меншу частку його ціни, ніж у іншої сировини. Рента з маєтку, у якому ведеться сільське господарство, досягає, як вважають, третини валового продукту; при цьому, за загальним правилом, вона стабільна й не залежить від коливань урожаю. Для вугільних копалень рента розміром у п’яту частину валового продукту вважається дуже високою, бо зазвичай складає десяту частину; при цьому рента рідко буває стабільною, бо залежить від випадкових коливань видобутку. Ці коливання є такими значними, що в країні, де капіталізація 30% із річного доходу із землі вважається помірною ціною за нерухоме майно сільськогосподарського маєтку, а капіталізація 10% вважається доброю ціною за кам’яновугільну копальню.

Вартість кам’яновугільної копальні для її власника часто залежить так само від місця розташування, як і від багатства. Вартість копальні, що містить метали, більше залежить від її багатства і менше — від місця розташування. Прості, а ще більшою мірою — дорогоцінні метали, видобуті з руди, становлять таку значну вартість, що витримують витрати перевезення на дуже великі відстані суходолом і на найвіддаленіші відстані морським шляхом. Їхній ринок збуту не обмежується місцевостями поблизу копальні, а поширюється на весь світ. Японська мідь є предметом торгівлі у Європі; іспанське залізо продають на ринках Чилі та Перу. Перуанське срібло проникає не тільки до Європи, а й до Китаю.

Ціна вугілля у Вестморленді або Шропширі може мало впливати на його ціну в Ньюкаслі, а ціна в Ліонському регіоні й зовсім не має впливу. Продукти таких віддалених одна від одної кам’яновугільних копалень не можуть конкурувати між собою. Навпаки, продукти найвіддаленіших одна від одної металевих копалень можуть конкурувати між собою і, як правило, насправді конкурують. Тому ціна простих, а ще більше — дорогоцінних металів із найбагатших копалень у світі неодмінно має впливати на ціну видобутку решти копалень. Ціна міді в Японії має чинити певний вплив на ціну міді з копалень Європи. Ціна срібла в Перу, або кількість праці, або кількість інших товарів, що їх можна отримати там в обмін на нього, має чинити певний вплив на ціну срібла, яке видобувають не лише з копалень Європи, а й із копалень Китаю. Після відкриття копалень у Перу срібні копальні Європи здебільшого покинули. Вартість срібла так знизилася, що видобуток із цих копалень не міг оплачувати або відшкодовувати з прибутком вартість їжі, одягу, житла та інших предметів потреби, спожитих у процесі розробки цих копалень. Те саме сталося з копальнями Куби та Сан-Домінго і навіть зі старовинними перуанськими копальнями після того, як було відкрито копальні в Потосі.

Отже, оскільки ціна будь-якого металу в будь-якій копальні певною мірою регулюється ціною в найбагатшій у світі копальні з числа діючих, у більшості з них вона забезпечує більше за те, що необхідно для покриття витрат на розробку, і рідко може дати високу ренту землевласникові. З огляду на це рента в більшості копалень, напевне, становить невелику частку в ціні простих і ще меншу частку — у ціні дорогоцінних металів. Вартість праці та прибуток утворюють більшу частину ціни тих та інших. Шосту частину валового продукту становить у середньому рента з олов’яних копалень Корнуоллу, найбагатших із відомих у всьому світі, як повідомляє нам шановний пан Борлес[24], помічник директора олов’яних копалень. Одні, як він говорить, дають більше, інші дають не так багато. Рента з деяких дуже багатих свинцевих копалень Шотландії теж становить шосту частину валового продукту.

Як повідомляють Фрезьєр[25] та Уллоа[26], власник срібних копалень у Перу часто ставить своєму орендареві тільки одну умову: орендар зобов’язується товкти руду на його млині зі сплатою за це звичайної винагороди. Справді, до 1736 року мито на користь іспанського короля досягало 1⁄5 чистого срібла, що для того часу й вважалося дійсною рентою більшості срібних копалень Перу, найбагатших з усіх відомих у світі. Якби мита зовсім не було, ця п’ята частка, ясна річ, належала б землевласникові; тоді розробляли б багато нині кинутих копалень, що не можуть сплатити таке мито. Мито, яке герцог Корнуоллський стягує з олова, перевищує, як вважають, 5%, або двадцяту частину його вартості; хоч би якими були його розміри, воно цілком ішло б на користь власника копальні, якби олово було вільним від оподаткування. Але якщо додати 1⁄20 до 1⁄6, то побачимо, що співвідношення середньої ренти з олов’яних копалень Корнуоллу до середньої ренти зі срібних копалень Перу складає 13 до 12. Однак срібні копальні Перу нині неспроможні давати навіть таку низьку ренту, і в 1736 році мито на срібло було знижено з 1⁄5 до 1⁄10. Але навіть таке мито на срібло спокушає вдаватися до контрабанди більше, ніж мито в розмірі 1⁄20 на олово, бо контрабанда дорогоцінного металу значно легша, ніж контрабанда громіздкого продукту. З огляду на це, як кажуть, мито на користь іспанського короля сплачують дуже погано, тоді як мито на користь герцога Корнуоллського сплачують добре. Тому цілком імовірно, що рента становить більшу частину ціни олова з найбагатших олов’яних копалень, ніж ціни срібла з найбагатших срібних копалень світу. Рента, що залишається власникові після відшкодування капіталу, витраченого на видобуток із цих копалень, і сплати звичайного прибутку, напевно, більша з простих, аніж із дорогоцінних металів.

Водночас у Перу прибутки підприємців, які розробляють срібні копальні, не дуже великі. Ті самі вельми поважні й добре поінформовані автори повідомляють нам, що будь-яку людину, що розробляє нову копальню в Перу, за загальним правилом, вважають приреченою на банкрутство та розорення, тому всі її уникають і цураються. На розробляння копалень, там, напевне, дивляться так само, як і в нас, убачаючи в ньому лотерею, у якій виграшні білети не врівноважують порожніх, хоча великі виграші спокушають багатьох сміливців вкладати статки в таку малоперспективну справу.

Однак, оскільки правитель одержує значну частину доходів із видобутку срібних копалень, чинні в Перу закони всілякими способами заохочують відкриття й розробляння нових копалень. Будь-хто, відкриваючи нову копальню, має право визначити собі ділянку у 246 футів завдовжки, відповідно до передбачуваного ним напрямку жили, і вдвічі меншу завширшки. Він стає власником цієї частини копальні й може розробляти її, не сплачуючи жодної винагороди землевласникові. Дотримання інтересів герцога Корнуоллського спричинили встановлення майже таких самих правил у цьому старовинному герцогстві. Будь-хто, відкриваючи олов’яну копальню на незайнятих та неогороджених землях, має право визначити її кордони в певних розмірах, що називається відмежуванням копальні. Така особа стає фактичним власником копальні й може або сама розробляти її, або здавати в оренду іншій особі, не питаючи згоди землевласника, якому, проте, треба сплачувати незначну винагороду за розробку. У цих правилах в обох випадках жертвують священними правами приватної власності заради отримання передбачуваних державних доходів.

Так само заохочуються в Перу відкриття й розробляння нових золотих копалень, і королівське мито на золото досягає лише двадцятої частини чистого металу. Раніше воно дорівнювало п’ятій частині, потім десятій, як і на срібло, але з’ясувалося, що копальні не можуть витримати навіть найнижчої із цих ставок. Проте, коли, як кажуть автори Фрезьєр та Уллоа, рідко можна зустріти людину, що розбагатіла, розробляючи срібні копальні, то ще рідше трапляються ті, хто розбагатів на золотих. Мито в розмірі двадцятої частини становить, напевне, усю ренту, що її дає більшість золотих копалень Чилі й Перу. При цьому золото набагато зручніше для контрабанди, ніж навіть срібло, не тільки через більшу вартість металу порівняно з його обсягом, а й унаслідок того особливого вигляду, у якому природа його виробляє. Срібло, як і більшість інших металів, рідко трапляється в чистому вигляді; його зазвичай видобувають у породі, із якої його можна відділити тільки шляхом тривалого й копіткого процесу в спеціально спорудженій майстерні, що важко приховати від нагляду королівських чиновників. Золото, навпаки, майже завжди видобувають у чистому вигляді. Його інколи знаходять невеликими самородками; і навіть у тих випадках, коли воно змішане невеликими і майже непомітними частками з піском, землею та іншими породами, відділити його від домішок можна швидко і просто, способом, доступним у будь-якому приватному житлі будь-якій людині за допомогою невеликої кількості ртуті. І тому якщо королівське мито погано сплачують зі срібла, то його мають ще гірше сплачувати із золота, а рента повинна становити значно меншу частину ціни золота, ніж срібла.

Найнижчу ціну, за якою можуть продаватися дорогоцінні метали, або найменшу кількість інших предметів, на які вони можуть обмінюватися протягом більш-менш значного часу, регулюють ті самі правила, що встановлюють найменшу звичайну ціну решти товарів. Цю ціну визначають капітал, що зазвичай має бути витрачений, вартість їжі, одягу і житла, які мають бути спожиті для видобутку металів із копальні, і доставляння їх на ринок. Вона мусить бути щонайменше достатньою для відшкодування капіталу та одержання звичайного прибутку на нього.

Однак найвищу ціну цих металів визначають, напевне, лише брак або велика кількість їх у наявності. Вона не визначається ціною певного товару, як у випадку з кам’яним вугіллям, що — навіть коли його бракує — не може перевищувати ціни дров. Збільшіть до певної міри брак золота, і малесенький шматочок його стане дорожчим за діамант й обмінюватиметься на більшу кількість інших товарів.

Попит на дорогоцінні метали зумовлюється почасти корисністю, почасти їх привабливим виглядом. Вони, мабуть, корисніші за решту металів, за винятком заліза. Оскільки вони менше іржавіють та забруднюються, їх легше тримати в чистоті, а тому столовий і кухонний посуд, виготовлений із них, часто буває приємнішим за будь-який інший. Срібний котел більше зберігає чистоту, ніж свинцевий, мідний чи олов’яний, золотий котел завдяки тій самій властивості ще кращий за срібний. Але головна перевага дорогоцінних металів пов’язана з їхнім привабливим виглядом, тому вони особливо придатні для оздоблення одягу та хатнього начиння. Жодна фарба або лакування не дадуть такого блиску, як позолота. Достоїнство дорогоцінних металів, зумовлене красою, значною мірою зростає завдяки їхній рідкісності. Для більшості багатих людей головна насолода багатством полягає в можливості виставляти це напоказ; у їхніх очах ця насолода ніколи не буває повною, якщо вони не володіють тими зовнішніми відзнаками багатства, якими не може володіти ніхто, крім них самих. В їхніх очах переваги предмета, якоюсь мірою корисного або привабливого, значно збільшуються через його рідкісність чи необхідність витратити багато праці для того, щоб дістати його за таку велику кількість праці, яку ніхто не в змозі оплатити, крім них. Такі предмети вони ладні купувати за ціною вищою, ніж речі, значно красивіші та корисніші, але більш поширені. Ці властивості корисності, краси й рідкісності лежать в основі високої ціни дорогоцінних металів, що їх повсюдно обмінюють на велику кількість інших товарів. Ця їхня висока вартість передувала карбуванню з них монети, не залежала від нього й виявилася саме тією якістю, що зробила їх придатними для такого використання. Але таке використання, створивши додатковий попит, а отже, зменшивши кількість дорогоцінних металів для використання з іншою метою, могло згодом привести до збереження або навіть підвищення їхньої високої вартості.

Попит на дорогоцінні камені зумовлюється виключно їхньою красою. Вони слугують тільки як оздоблення, і їхні переваги зростають через рідкісність або через труднощі й витрати, пов’язані з видобутком. Тому заробітна плата й прибуток у більшості випадків поглинають майже всю високу ціну дорогоцінних каменів. Рента входить у неї лише дуже невеликою часткою, а нерідко навіть зовсім не входить, і тільки найбагатші копальні дають більш-менш значну ренту. Коли ювелір Таверньє[27] відвідав алмазні копальні в Голконді та Візіапурі, йому повідомили, що місцевий правитель, на користь якого їх розробляли, наказав зупинити роботу на всіх копальнях, за винятком тих, що дають найбільші та найкращі камені. Решта, мабуть, не окупала власникові витрат на розробку.

Оскільки ціну дорогоцінних металів та каменів в всьому світі регулює ціна на найбагатших копальнях, рента, що її може давати власникові та чи та копальня, залежить не від її (копальні) абсолютного, а, так би мовити, від відносного багатства чи надлишку її видобутку порівняно з іншими копальнями такої самої спеціалізації. Якби було відкрито нові копальні, багатші за копальні Потосі, як перуанські багатші за європейські копальні, то вартість срібла знизилася б настільки, що навіть копальні Потосі виявилися б не вартими розробляння. До відкриття Вест-Індії найбагатші копальні Європи давали власникам таку саму високу ренту, яку нині забезпечують найбагатші копальні в Перу. Хоча кількість видобутого там срібла значно менша, її можна було обміняти на таку саму кількість інших предметів, а частка власника давала йому можливість набувати такої самої великої кількості праці або товарів. Вартість як продукту, так і ренти, дійсний дохід від них суспільству й власникові могли бути так само високі.

Найбагатші копальні дорогоцінних металів або каменів мало додають до світового багатства. Продукт, вартість якого зумовлюється переважно його рідкісністю, неодмінно зменшується у вартості, коли його дуже багато. Срібний сервіз, прикраси та оздоблення одягу або начиння можна набути за меншу кількість праці або меншу кількість інших товарів — лише в цьому полягатиме та вигода, яку світ матиме від достатку дорогоцінних металів і каменів.

Інакше стоїть справа із земельними володіннями. Вартість їхнього продукту та ренти пропорційні їхній абсолютній, а не відносній родючості. Земля, що виробляє певну кількість їжі, одягу та житла, може прогодувати, одягти й забезпечити житлом певну кількість людей; і хоч би якою була частка землевласника, вона завжди дає йому відповідну можливість розпоряджатися працею цих людей або товарами, що ними ця праця може його забезпечити. Вартість найбезпліднішої землі не зменшується через сусідство з найродючішою. Навпаки, вона зазвичай від цього зростає. Населення, що мешкає на родючих землях, створює ринок для значної частини продукції безплідної землі, якого вона ніколи не мала б змоги знайти серед населення, що може прожити на продукцію цієї землі.

Усе, що збільшує родючість землі, яка виробляє їжу, збільшує не тільки вартість земель, що їх поліпшували, а й вартість інших земель, створюючи новий попит на їхні продукти. Надлишок їжі, яким завдяки поліпшенню землі може володіти багато людей понад те, що вони самі можуть спожити, є основною причиною попиту на дорогоцінні метали й камені, а також на всілякі інші зручності та прикраси в одязі, житлі, хатньому начинні та вбранні. Продукти харчування не тільки становлять основну частину світового багатства — їхня велика кількість створює основну частину вартості багатьох інших видів багатства. Бідні мешканці Куби й Сан-Домінго, коли їх уперше відкрили іспанці, мали звичай носити шматочки золота як прикраси на волоссі та вбранні. Вони, напевне, цінували їх приблизно так, як ми цінували б будь-яку красиву дрібничку, і визнавали їх придатними для оздоблення, проте аж ніяк не такими цінними, щоб відмовитися віддати їх тому, хто попросить. На перше прохання вони віддавали їх своїм новим гостям, певно, аніскільки не усвідомлюючи, що це вельми цінний подарунок. Вони дивувалися пожадливості, яку демонстрували іспанці, прагнучи отримати золото, і не підозрювали, що може існувати країна, де багато людей мають у розпорядженні величезну кількість їжі, якої так обмаль у мешканців Куби та Сан-Домінго, і за дуже невелику кількість таких блискучих дрібничок ладні віддати стільки їжі, скільки вистачить на прожиток цілої родини впродовж кількох років. Якби можна було їм це пояснити, то жадібність іспанців до золота перестала б їх дивувати.


Частина 3

Про коливання у співвідношенні вартості продуктів, що завжди дають ренту, і продуктів, що інколи дають ренту, а інколи не дають її

Збільшення кількості їжі, що є результатом заходів із поліпшення й розширення обробітку земель, неодмінно спричиняє збільшення попиту на ті види сільськогосподарських продуктів, що не вживаються в їжу, а слугують зручністю або прикрасою. Тому цілком імовірно, що в загальному процесі розвитку може мати місце тільки одна зміна у відносній вартості цих двох різних видів продуктів. Вартість виду продуктів, які інколи дають ренту, а інколи не дають її, має постійно зростати порівняно з вартістю продуктів, які завжди дають певну ренту. Із розвитком ремесел і промисловості попит мав зростати, матеріали для одягу й будівель, корисні копалини та мінерали, дорогоцінні метали й камені мали б обмінюватися на все більшу й більшу кількість їжі, або, інакше кажучи, ставати дедалі дорожчими. Справді, так і відбувалося з багатьма із названих предметів у більшості випадків і відбувалося б з усіма ними завжди, якби іноді особливі обставини не збільшували пропозицію деяких із них ще більше, ніж попит.

Вартість каменярні пісковику, наприклад, неминуче зростає разом зі зростанням багатства населення навколишньої місцевості, а надто якщо там це єдина каменярня. Навпаки, вартість срібної копальні, навіть якщо на відстані в тисячу миль нема іншої копальні, не зростає разом зі збільшенням багатства країни, у якій вона розташована. Ринок збуту для продукції каменярні рідко може простягатися більш ніж на декілька миль навколо неї, і попит має взагалі відповідати багатству та густоті населення району. Навпаки, ринок збуту для продукції срібної копальні може простягатися на всі відомі частини земної кулі. Через це, якщо не зростають багатство та населення всього світу взагалі, попит на срібло може й не зростати зовсім, навіть за збільшення багатства великої країни, у якій розташована копальня. Навіть якщо багатство всього світу зростає, але паралельно із цим відкриваються нові копальні, значно багатші, ніж відомі раніше, то, хоча попит на срібло й зростає, пропозиція його може зрости ще більше, тож дійсна ціна цього металу поступово знижуватиметься, тобто певна кількість його, скажімо, вагою в 1 фунт, обмінюватиметься поступово на дедалі меншу кількість праці або на меншу кількість хліба — головного складника утримання робітника.

Ринком збуту для срібла є цивілізована частина світу, залучена в торгівлю.

Якщо в процесі загального розвитку попит цього ринку зросте, а пропозиція не збільшиться в тій самій пропорції, то вартість срібла поступово зростатиме порівняно з вартістю хліба. Певну кількість срібла вимінюватимуть на дедалі більшу кількість хліба, або, інакше кажучи, середня грошова ціна хліба поступово зменшуватиметься.

Якщо, навпаки, пропозиція через якусь випадкову обставину зростатиме протягом кількох років більше, ніж попит, то цей метал поступово ставатиме дешевшим, або, інакше кажучи, середня грошова ціна хліба, попри всі поліпшення, поступово підвищуватиметься.

Але якщо, з іншого боку, пропозиція металу зростатиме приблизно такою самою мірою, як і попит, то його, як і раніше, обмінюватимуть на майже таку саму кількість хліба і середня грошова ціна хліба, попри всі поліпшення, залишатиметься майже незмінною.

Ці три випадки вичерпують, мабуть, усі можливі комбінації в ході прогресу; і наскільки ми можемо судити на підставі історії Франції та Великої Британії, за чотири століття до нинішнього часу кожна із цих трьох комбінацій, напевне, відбувалася на європейському ринку і майже в такому самому порядку, у якому я виклав їх тут.


Опис коливань вартості срібла протягом останніх чотирьох століть


Перший період

У 1350 році й дещо раніше середня ціна квартера пшениці в Англії складала, очевидно, не нижче 4 унцій срібла, рівних приблизно 20 шилінгам на нинішні гроші. Вона поступово знижувалася до 2 унцій срібла, що дорівнює приблизно 10 шилінгам на нинішні гроші, у стільки квартер пшениці оцінювали на початку XVI століття, і так, очевидно, тривало приблизно до 1570 року.

У 1350 році, на двадцять п’ятий рік правління Едуарда III, був виданий так званий Статут про робітників. У вступній частині його містилися скарги на зухвалість слуг, що вимагають підвищити заробітну плату, одержувану від хазяїв. Статут ухвалює, щоб надалі всі слуги і працівники задовольнялися заробітною платою й утриманням (утримання за тих часів означало не тільки одяг, а й продовольство), які вони зазвичай отримували на двадцятий рік правління короля і за чотири попередніх роки; щоб у зв’язку із цим пшениця, яка входить у їхнє утримання, не розцінювалася ніде вище від 10 пенсів за бушель і щоб на розсуд хазяїв лишалося право видавати це утримання пшеницею або грішми. Таким чином, на двадцять п’ятий рік правління Едуарда III ціна в 10 пенсів за бушель вважалася помірною, оскільки знадобилося видання спеціального закону, щоб примусити слуг погоджуватися на цю ціну замість звичайного утримання натурою; цю ціну визнавали справедливою також і за десять років до того, на шістнадцятий рік правління цього короля. Але на шістнадцятий рік правління Едуарда III 10 пенсів містили близько півунції срібла тауерської ваги і дорівнювали майже півкрони на нинішні гроші. Отже, 4 унції срібла тауерської ваги, що дорівнювали 6 шилінгам 8 пенсам на тогочасні гроші (близько 20 шилінгів — на сучасні), слід було визнавати помірною ціною за квартер у 8 бушелів.

Згаданий закон, поза сумнівом, дає нам точніше розуміння про те, що за тих часів вважали помірною ціною хліба, ніж ціни за окремі роки, які зазвичай наводять історики, оскільки ці окремі роки були роками надзвичайної дорожнечі або дешевизни і тому на підставі їх важко скласти уявлення щодо звичайної ціни. А втім, існують також підстави вважати, що на початку XIV століття і певний час до того звичайна ціна пшениці не падала нижче від 4 унцій срібла за квартер і що ціна інших зернових продуктів була пропорційна їй.

У 1309 році Рауль де Берн, коли його обрали настоятелем абатства Святого Августина в Кентербері, влаштував бенкет, описаний Вільямом Торном, який подає не тільки список харчових продуктів, а й ціни багатьох із них[28]. Під час цього бенкету було спожито, по-перше, 53 квартери пшениці ціною в 19 фунтів, або по 7 шилінгів 2 пенси за квартер, що на наші гроші становить близько 21 шилінга 6 пенсів; по-друге, 58 квартерів солоду на 17 фунтів 10 шилінгів, або по 6 шилінгів за квартер, що становить на наші гроші близько 18 шилінгів; по-третє, 20 квартерів вівса на 4 фунти, або 4 шилінги за квартер, на наші гроші — близько 12 шилінгів. Ціни солоду й вівса тут начебто вищі, ніж належало б за дотримання звичайного співвідношення із ціною пшениці.

Ціни наведено не через їхню надзвичайну дорожнечу або дешевизну, а згадано випадково — як ціни, фактично сплачені за велику кількість хліба, спожитого під час пишного бенкету.

У 1262 році, на п’ятдесят перший рік правління Генриха III, було відновлено старовинний закон, так звану Таксу на печений хліб і пиво, що її, як говорить король у вступі до закону, було встановлено за часів його предків, королів Англії, певно, тому, що цей закон бере початок принаймні від часів його діда, Генриха II, а може, і від часів завоювання Англії. Закон встановлює ціну печеного хліба залежно від наявних цін на пшеницю в розмірі від 1 до 20 шилінгів за квартер на тогочасні гроші. Але закони такого роду зазвичай передбачають відступи від середніх цін — як ціни нижчі від середньої, так і вищі за неї. Ґрунтуючись на цьому, 10 шилінгів, що містять 6 унцій срібла тауерської ваги і дорівнюють приблизно 13 шилінгам на наші гроші, слід вважати середньою ціною квартера пшениці на той час, коли цей закон було встановлено; та сама ціна втрималася аж до п’ятдесят першого року правління Генриха III. Через це не буде великої помилки, якщо ми припустимо, що середня ціна була не нижчою від 1⁄3 найвищої ціни, установленої законом для хліба, тобто на тогочасні гроші — не нижчою від 6 шилінгів 8 пенсів, що містять 4 унції срібла тауерської ваги.

Виходячи з наведених фактів, ми маємо підстави виснувати, що приблизно в середині XIV століття й протягом значного часу до того середня або звичайна ціна квартера пшениці дорівнювала не менш як 4 унціям срібла тауерської ваги.

Приблизно від середини XIV й до початку XVI століття помірна і справедлива, тобто звичайна або середня, ціна пшениці поступово знизилася, напевне, до половини зазначеної ціни, отже, вона впала до 2 унцій срібла тауерської ваги, що дорівнює приблизно 10 шилінгів на нинішні гроші. Пшеницю розцінювали за цією ціною приблизно до 1570 року.

У видатковій книзі Генріха, п’ятого графа Нортумберлендського, складеній у 1512 році, ціну пшениці показують дві різні цифри. Одна з них — у 6 шилінгів 8 пенсів за квартер, інша — лише в 5 шилінгів 8 пенсів. У 1512-му 6 шилінгів 8 пенсів містили 2 унції срібла тауерської ваги й дорівнювали близько 10 шилінгів на наші гроші.

Від двадцять п’ятого року правління Едуарда III до початку правління Єлизавети, за проміжок часу більш ніж у два століття, 6 шилінгів 8 пенсів, як це випливає з різних статутів, вважали помірною і справедливою, тобто звичайною або середньою ціною пшениці. Однак кількість срібла, уміщена в цій номінальній сумі, за цей час постійно зменшувалася внаслідок змін, що відбувалися в монеті. Збільшення вартості срібла, мабуть, такою мірою врівноважувало зменшення його кількості, уміщеної в певній номінальній сумі, що законодавство не вважало за потрібне звернути увагу на цю обставину.

Так, у 1436 році було видано закон, за яким пшеницю можна було вивозити без спеціального дозволу, коли ціна її не перевищує 6 шилінгів 8 пенсів; а в 1463-му — закон, який забороняв увезення пшениці, коли її ціна не перевищує 6 шилінгів 8 пенсів за квартер. Законодавчі органи вважали, що за такої низької ціни вивезення не завдасть незручностей, але за зростання ціни понад цей рівень розумно допустити ввезення пшениці. Таким чином, за тієї доби помірною і справедливою ціною пшениці вважалися 6 шилінгів 8 пенсів, що містили стільки ж срібла, скільки 13 шилінгів 4 пенси на наші гроші (на 1⁄3 менше, ніж містила така сама номінальна сума за часів Едуарда III).

У 1554 році, на перший і другий роки правління Філіппа та Марії, і в 1558-му, на перший рік правління Єлизавети, вивезення пшениці було так само заборонено, коли ціна квартера перевищувала 6 шилінгів 8 пенсів — суму, що містила лише на 2 пенси більше срібла, ніж така сама номінальна сума містить нині. Але невдовзі, усвідомивши, що заборона вивезення пшениці доти, доки ціна її знизиться до мізерного рівня, означає насправді заборону її вивезення взагалі, вдалися до змін. У 1562 році, на п’ятий рік правління Єлизавети, було дозволено вивезення пшениці з деяких портів у тих випадках, коли ціна квартера не перевищувала 10 шилінгів, що містили приблизно таку саму кількість срібла, як і відповідна номінальна сума нині. Таким чином, таку ціну в той час визнавали помірною і справедливою ціною пшениці. Вона майже збігається з розцінкою Нортумберлендської видаткової книги 1512 року.

На те, що у Франції середня ціна зернових хлібів також була значно нижчою наприкінці XV — на початку XVI століття, ніж у два попередніх століття, вказують як пан Дюпре де Сен-Mop[29], так і блискучий автор «Досвіду про хлібну політику»[30]. Ціна хліба за цей період, певно, таким самим чином знизилася в більшій частині Європи.

Таке підвищення ціни срібла порівняно із ціною хліба могло бути зумовлене або виключно збільшенням попиту на цей метал унаслідок розвитку промисловості та хліборобства, тоді як пропозиція його залишалася незмінною, або за незмінного, порівняно з попереднім часом, попиту — виключно поступовим зменшенням пропозиції, оскільки більшість відомих на той час копалень була виснажена, а отже, витрати на їхнє розробляння значно зросли, або ж це зумовлене почасти однією, почасти другою з двох означених обставин. Наприкінці XV — на початку XVI століття більша частина Європи наближалася до встановлення більш сталої форми уряду, ніж та форма, яку вона мала впродовж кількох століть. Збільшення безпеки мало, певна річ, вести до зростання промисловості та культури, і попит на дорогоцінні метали, а також на решту предметів розкоші та оздоблення мав, звісно, збільшуватися разом зі зростанням багатства. Значніший за кількістю щорічний продукт вимагав для обігу більшої кількості монети, а збільшене число багатих людей — більшої кількості всілякого начиння та інших прикрас зі срібла. Природно також припустити, що більшість копалень, які забезпечували тоді європейський ринок сріблом, були виснажені й тому розробляння їх супроводжувалося значними витратами. Багато із цих копалень розробляли ще з римських часів.

Однак більшість тих авторів, які писали про ціни товарів у давні часи, стверджувала, що від часів завоювання Англії, а може, і від часів вторгнення Цезаря, аж до відкриття копалень Америки вартість срібла безупинно знижувалася. До такої думки їх, напевне, приводили почасти спостереження стосовно цін як на хліб, так і на деякі інші види сільськогосподарської продукції, а почасти поширений погляд, що зі зростанням багатства в будь-якій країні збільшується й кількість срібла, а тому зі збільшенням кількості його вартість падає.

У своїх зауваженнях щодо цін на хліб ці дослідники, напевне, часто випускали з уваги три обставини.

По-перше, за старих часів майже всю ренту сплачували натурою: певною кількістю хліба, худоби, птиці тощо. Однак часто землевласник установлював, що він може на власний розсуд вимагати від держателя землі або щорічного платежу натурою, або ж, навзамін його, певної суми грошей. Ціна, згідно з якою платіж натурою замінювали певною сумою грошей, називається в Шотландії конверсійною ціною. Оскільки вибір між отриманням ренти натурою чи грішми завжди належить землевласникові, в інтересах держателя необхідно, щоб конверсійна ціна була нижча від середньої ринкової ціни, тому часто вона майже не перевищує половини ринкової. У більшій частині Шотландії цей звичай досі діє стосовно свійської птиці, а в деяких місцях — і стосовно худоби. Можливо, він зберігся б і щодо хліба, якби цьому не поклало край запровадження публічних такс. Особливі комісії встановлювали щорічні котирування середньої ціни всіх сортів зернових різної якості відповідно до їхньої фактичної ринкової ціни в кожному окремому графстві. Це дозволяло досить безпечно для держателя землі й зручно для землевласника переводити хлібну ренту в гроші відповідно до встановленої такси щороку, а не до якоїсь фіксованої заздалегідь ціни, але дослідники, які збирали дані про ціни на хліб у минулому, часто, напевне, приймали ціну, що її називають у Шотландії конверсійною, за фактичну ринкову ціну. Флітвуд в одному випадку визнає, що припустився саме такої помилки. Та оскільки він писав свою працю з конкретною метою, то визнав за потрібне зробити це зізнання лише після того, як навів цю конверсійну ціну 15 разів. Ціна ця становить 8 шилінгів за квартер пшениці. Ця сума в 1423 році, стосовно якого Флітвуд згадує її вперше, містила таку саму кількість срібла, як і 16 шилінгів на наші теперішні гроші, а в 1562-му, стосовно якого він наводить її востаннє, вона містила не більше, ніж те, що містить така сама номінальна сума нині.

По-друге, дослідників часто вводила в оману недбалість, із якою деякі несумлінні переписувачі поводилися з давніми законами про таксу, а інколи, мабуть, і самі законодавці.

Давні статути про таксу завжди починали, напевне, зі встановлення ціни на хліб і пиво за найнижчої ціни пшениці та ячменю, а потім переходили до встановлення цих цін за поступового підвищення ціни цих двох видів зерна. Але переписувачі статутів часто, як здається, вважали за достатнє переписувати ухвалу лише в тій частині, де згадано перші три або чотири ставки нижчого розміру, скорочуючи в такий спосіб свою працю і гадаючи, напевне, що цього достатньо, щоб показати пропорцію, якої слід дотримуватися за більш високих цін.

Так, у таксі на хліб і пиво на п’ятдесят перший рік правління Генріха III ціна на хліб встановлювалася, відповідно до різних цін пшениці, від 1 до 20 шилінгів за квартер на тогочасні гроші. Проте в рукописах, із яких друкували різні видання статутів до видання пана Руфхеда, переписувачі ніколи не просувалися далі ціни у 12 шилінгів у цих ухвалах. Деякі дослідники, уведені в оману такою помилковою копією, цілком природно вважали, що середня ціна, або 6 шилінгів за квартер, яка дорівнює приблизно 18 шилінгів на нинішні гроші, була звичайною або середньою ціною пшениці на той час.

У статуті про ганебний стовп і ганебний стілець, виданому приблизно в той самий час, ціна на пиво встановлюється відповідно до кожного підвищення ціни ячменю на 6 пенсів у межах від 2 до 4 шилінгів за квартер. Однак 4 шилінги не вважалися найвищою ціною, якої за тих часів міг сягати ячмінь, і ці ціни наводили тільки як приклад пропорції, що її слід дотримуватися для визначення решти цін, вищих або нижчих. Про це ми можемо дізнатися з останніх слів статуту: «Et sic deinceps crescetur vel diminuetur per sex denarios». Цей вислів не відзначається точністю, але сенс його досить зрозумілий: «Ціна пива, таким чином, має підвищуватися або знижуватися відповідно до кожного підвищення або зниження ціни ячменю на 6 пенсів». Укладаючи цей статут, законодавці виявляли таке саме недбальство, як і переписувачі.

У старовинному рукописі під заголовком «Regiam Majestatem», давній шотландській збірці законів, є закон про таксу, у якому ціна хліба визначається відповідно до різних цін борошна, починаючи від 10 пенсів і до 3 шилінгів за шотландський «бол», що дорівнює приблизно половині англійського квартера. Шотландських 3 шилінги на той час, коли, як припускають, було видано цю таксу, дорівнювали приблизно 9 шилінгам сріблом на нинішні гроші. Пан Руддиман, напевне, виводить із цього, що 3 шилінги були найвищою ціною пшениці за тих часів і що 10 пенсів, 1 шилінг або найбільше 2 шилінги було звичайною її ціною. Однак після ознайомлення з рукописом видається очевидним, що всі ці ціни наведено лише як приклад тієї пропорції між цінами пшеничного борошна й цінами на хліб, якої слід дотримуватися. Закон закінчується такими словами: «Reliqua judicabis secundum praescripta habendo respectum ad pretium bladi», що означає: «Ви маєте судити в інших випадках згідно з вищенаписаним, зважаючи на ціну зерна».

По-третє, дослідників, мабуть, увела в оману надзвичайно низька ціна, за якою продавали пшеницю в давні часи, бо вони гадали, що, оскільки ціна виявлялася тоді значно нижчою, ніж у наступні часи, то й звичайна її ціна мала бути теж значно нижчою. Однак вони могли б пересвідчитися, що її найвища ціна за тих давно минулих часів була настільки ж вищою, наскільки її найнижча ціна була нижчою, ніж будь-коли в наступні часи. Так, для 1270 року Флітвуд повідомляє нам дві ціни квартера пшениці. Одна дорівнює 4 фунтам стерлінгів 16 шилінгам на тогочасні гроші, що становить 14 фунтів 8 шилінгів на нинішні гроші, а друга — 6 фунтам 8 шилінгам (19 фунтів 4 шилінги на нинішні гроші). Наприкінці XV або на початку XVI століття не траплялося жодної ціни, яка наближалася б до цих надміру високих цін. Ціна хліба, попри схильність до коливань за всіх часів, над усе коливається в тих неспокійних і невпорядкованих державах, де неналагодженість торгівлі й шляхів сполучень заважає тому, щоб достаток в одній частині країни компенсував нестачу в іншій. У смутні часи Плантагенетів, які управляли Англією від середини XII до кінця XV століття, одна округа мала пшениці понад міру, тоді як інша, що перебувала на невеликій відстані від першої, зазнавала всіх жахів голоду, бо її врожай було знищено через несприятливу погоду або вторгнення сусіднього барона. Якщо між ними лежали землі ворожого володаря, одна округа була не в змозі надати бодай найменшу допомогу іншій. За сильного уряду Тюдорів, які управляли Англією протягом останньої частини XV і всього XVI століття, жоден барон не був таким могутнім, щоб насмілитися порушувати громадський спокій.

Читач знайде наприкінці цього розділу відомості про ціни на пшеницю, зібрані Флітвудом із 1202 по 1597 рік (включно з обома цими роками), переведені на сучасні гроші й поділені хронологічно на 7 частин по 12 років. Наприкінці кожної частини він подає середню ціну для 12 років. Для цього тривалого періоду Флітвуд зумів зібрати ціни не більш ніж для 80 років, тож в останній частині у 12 років бракує 4 років. Тому я додав ціни 1598, 1599, 1600 і 1601 років, що їх я запозичив із видань Ітонського коледжу. Це єдине доповнення, зроблене мною. Читач побачить, що від початку XIII до середини XVI століття середня ціна для кожних 12 років поступово знижується, а на кінець XVI століття вона знову підвищується. Однак ціни, відомості про які Флітвуд спромігся зібрати, були, напевне, переважно такими, що відрізнялися надзвичайною дорожнечею або дешевизною, а тому я не можу стверджувати, що на їх підставі можна дійти надійних висновків. І хоч вони взагалі нічого не доводять, вони підтверджують думку, яку я намагався обґрунтувати. Проте сам Флітвуд разом із більшістю інших дослідників, мабуть, вважав, що впродовж усього цього періоду вартість срібла внаслідок зростання його кількості безупинно зменшувалася. Ціни на хліб, зібрані ним, безумовно, не підтверджують цієї думки. Вони повною мірою підтверджують думку Дюпре де Сен-Мора, яку я й намагався викласти. Єпископ Флітвуд і пан Дюпре де Сен-Mop — два автори, що зібрали з надзвичайною ретельністю й точністю ціни на різні предмети за старих часів. Видається дещо дивним, що за такої значної розбіжності їхніх думок наведені ними факти, принаймні стосовно ціни хліба, так точно збігаються.

Однак найбільш вдумливі автори у своїх твердженнях стосовно високої вартості срібла за тих давніх часів брали до уваги не так низьку ціну хліба, як низьку ціну іншої сировини. Хліб, як стверджували вони, що є свого роду обробленим продуктом, був за тих примітивних часів значно дорожчим порівняно з більшістю інших товарів; тут, мені здається, мається на увазі більшість необроблених продуктів, таких як худоба, птиця, різна дичина тощо. Безперечно, правильно, що за тих часів варварства та бідності ці продукти були значно дешевшими за хліб. Але ця дешевизна — наслідок не високої вартості срібла, а низької вартості цих продуктів. Її зумовлювало не те, що срібло на той час купувало або містило велику кількість праці, а те, що такі продукти купували або містили значно меншу кількість праці, ніж за доби, що відрізнялася великим багатством і розвитком промисловості. Срібло, звісно, має бути дешевшим в іспанській Америці, ніж у Європі, у країні, де його видобувають, ніж у країні, куди його привозять із витратами на сухопутне та морське перевезення на далеку відстань, на фрахт і страхування. Як розповідає Уллоа, кілька років тому в Буенос-Айресі ціна бика, узятого просто з череди в 300–400 голів, дорівнювала 21 1⁄2 пенні. Як повідомляє нам пан Байрон[31], ціна доброго коня в столиці Чилі дорівнювала 16 шилінгам сріблом. У країні, яка відрізняється природною родючістю, але значна частина якої залишається необробленою, худобу, птицю, будь-яку дичину тощо, оскільки їх можна отримати, витративши незначну кількість праці, купують або одержують у своє розпорядження теж лише за дуже малу кількість праці. Низька грошова ціна, за якою їх можна продати, аж ніяк не є доказом того, що дійсна вартість срібла там дуже висока, — це лише доводить, що дійсна вартість цих продуктів є дуже низькою.

Слід завжди пам’ятати, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів, є справжнім мірилом вартості як срібла, так і решти товарів.

У країнах, майже безлюдних або слабко заселених, худоба, птиця, будь-яка дичина тощо, оскільки це безпосередні витвори природи, наявні в набагато більших кількостях, аніж потрібно для споживання мешканцями країни. За такого стану речей пропозиція зазвичай перевищує попит. Через це за різних станів суспільства, на різних стадіях розвитку добробуту такі товари є еквівалентними дуже різній кількості праці.

За будь-якого стану суспільства, на будь-якому ступені розвитку добробуту хліб є продуктом людської праці. Але середня кількість продукту будь-якої галузі праці завжди більш-менш точно відповідає середньому споживанню; середня пропозиція відповідає середньому попиту. Після цього на будь-якому етапі розвитку культури для вирощування однакової кількості хліба на однаковому ґрунті та в однаковому кліматі потрібна в середньому майже рівна кількість праці, або, що те саме, майже рівні витрати на працю, оскільки безперервне зростання продуктивності праці з підвищенням культури більшою чи меншою мірою врівноважується безперервним зростанням ціни худоби — головного знаряддя в хліборобстві. З огляду на все це, можемо бути певні, що за будь-якого стану суспільства, на будь-якому етапі розвитку культури рівна кількість хліба більшою мірою, ніж рівна кількість інших видів сировини, міститиме однакові кількості праці чи буде еквівалентна їм. Відповідно до цього хліб, як уже зазначалося, на різних етапах розвитку багатства та культури є точнішим мірилом вартості, ніж будь-який інший товар чи група товарів. Тому ми можемо краще судити про дійсну вартість срібла на різних етапах розвитку, порівнюючи її радше з вартістю хліба, ніж із вартістю якогось іншого товару чи групи товарів.

Окрім того, хліб чи будь-яка інша звичайна та улюблена рослинна їжа народу становить у будь-якій культурній країні головну частину утримання робітника. Унаслідок розширення хліборобства земля кожної країни виробляє значно більшу кількість рослинної, ніж тваринної, їжі й робітник повсюдно споживає переважно ту здорову їжу, більш дешеву і наявну у великих кількостях. М’ясо, якщо не враховувати найбагатші країни або такі, де працю дуже високо оплачують, становить лише незначну частину харчування робітника, птиця — ще меншу, а дичина й зовсім відсутня в його харчуванні. У Франції та й навіть у Шотландії, де працю винагороджують дещо краще, ніж у Франції, трудівник-бідняк рідко їсть м’ясо, за винятком свят та інших надзвичайних випадків. Через це грошова ціна праці більше залежить від середньої грошової ціни хліба — головного продукту харчування робітників, аніж від ціни м’яса або якогось ще сільгосппродукту. Тому дійсна вартість золота й срібла, дійсна кількість праці, що її вони можуть купити чи отримати у своє розпорядження, значно більше залежить від кількості хліба, ніж від кількості м’яса чи будь-якого іншого сирого продукту землі.

Такі поверхові спостереження над цінами хліба або інших товарів не пройшли б, певно, поза увагою багатьох освічених авторів, якби не перебували під впливом поширеної думки, яка стверджує: у кожній країні кількість срібла природно зростає разом зі зростанням багатства, тому його вартість зменшується зі зростанням його кількості. Але така думка видається зовсім необґрунтованою.

Кількість дорогоцінних металів у країні може зростати з двох причин: або, по-перше, завдяки зростанню кількості копалень, що дають ці метали, або, по-друге, завдяки збільшенню багатства народу, завдяки збільшенню продукту його річної праці. Перша із цих причин, поза сумнівом, неодмінно пов’язана зі зменшенням вартості дорогоцінних металів, друга із цим аж ніяк не пов’язана.

Коли відкриваються багатші копальні, на ринок надходить більша кількість дорогоцінних металів, і, оскільки залишається незмінною та кількість предметів потреби й зручності, на яку ці метали мають бути обмінені, ця кількість металів має бути обмінена на меншу кількість товарів. Оскільки збільшення кількості дорогоцінних металів у якійсь країні відбувається через зростання видобутку копалень, воно неодмінно пов’язане з певним зменшенням їхньої вартості.

І навпаки, коли багатство якоїсь країни зростає і поступово збільшується річний продукт її праці, виникає потреба в більшій кількості грошей для обігу більшої кількості товарів; з іншого боку, приватні особи починають, певна річ, купувати дедалі більшу кількість срібних та золотих виробів, бо вони в змозі робити це і мають більшу кількість товарів для обміну на ці вироби. Кількість дзвінкої монети в їхньому розпорядженні збільшуватиметься за потребою, а кількість золотих та срібних виробів — через марнославство та суєтність, тобто з тієї самої причини, із якої в них, певно, збільшуватиметься також кількість красивих статуй, картин і всіляких інших дорогих та рідкісних предметів. Проте важко припустити, щоб скульпторів та художників за часів зрослого багатства й розквіту винагороджували гірше, ніж за часів бідності й застою, і не слід думати, що в такий час за золото й срібло платили б менше.

Оскільки ціна золота й срібла, природно, зростає в кожній країні разом зі зростанням багатства (якщо тільки випадкове відкриття більш багатих покладів не знижує її), то, хоч би яким був стан копалень, ціна золота й срібла за всіх часів у багатій країні, ясна річ, вища, ніж у бідній. Золото й срібло, так само як інші товари, звісно, шукають ринок, де за них дають кращу ціну, а кращу ціну зазвичай дають за будь-яку річ у тій країні, яка може сплатити за неї більше. Але слід пам’ятати, що праця в кінцевому підсумку становить ту ціну, яку сплачують за будь-яку річ, і в країнах, де працю оплачують добре, грошова ціна її пропорційна грошовій ціні засобів існування робітника. Однак золото й срібло, звісно, обмінюють на більшу кількість засобів існування у багатій країні, ніж у бідній; у країні, де є велика кількість засобів існування, порівняно з країною, що недостатньо забезпечена ними. Якщо між такими країнами значна відстань, різниця може бути дуже великою, тому що, хоча метали й перетікають із менш вигідних ринків на більш вигідні, проте може виявитися заважким перевозити їх у таких кількостях, щоб приблизно зрівняти їхню ціну в обох країнах. Якщо ці країни розташовані близько одна до одної, різниця буде меншою, а інколи й ледь помітною завдяки легкості перевезення. Китай — багатший за будь-яку країну Європи, і різниця між ціною засобів існування в Китаї та Європі дуже велика. Рис у Китаї значно дешевший, ніж пшениця в будь-якій частині Європи. Англія — багатша, ніж Шотландія, але різниця між грошовою ціною хліба в цих двох країнах значно менша і навіть ледь помітна. Якщо судити з кількості або міри, то хліб у Шотландії видається значно дешевшим, аніж в Англії, але, якщо мати на увазі його якість, він, поза сумнівом, виявляється дорожчим. Шотландія майже щороку отримує велику кількість зерна з Англії, а будь-який товар у країні, до якої його ввозять, має бути дорожчим, ніж у країні, звідки його одержують. Через це англійське зерно в Шотландії має бути дорожчим, аніж в Англії, проте, беручи до уваги його якість, тобто кількість та доброякісність борошна, отримуваного з нього, його не можна продавати за більш високу ціну, ніж шотландське зерно, що суперничає з ним на тому самому ринку.

Різниця між грошовою ціною праці в Китаї та Європі ще більша, ніж між грошовою ціною засобів існування, оскільки дійсна винагорода праці у Європі вища, ніж у Китаї, адже значна частина Європи перебуває у прогресивному стані, а Китай, напевне, — у стаціонарному. Грошова ціна праці в Шотландії нижча, ніж в Англії, тому що там значно нижча дійсна винагорода праці, хоча і в Шотландії відбувається зростання багатства, проте повільніше, ніж в Англії. Значні розміри еміграції з Шотландії та малі розміри її з Англії достатньою мірою доводять, що попит на працю в цих країнах не однаковий. Слід пам’ятати, що співвідношення між дійсною винагородою праці в різних країнах регулюється, певна річ, не фактичним багатством або бідністю цих країн, а тим, чи відбувається в них зростання багатства, а чи вони переживають застій або занепад.

Золото й срібло, природно, маючи найбільшу вартість у найбагатших народів, найменшу вартість мають у народів найбідніших. У дикунів, що є найбіднішими з усіх народів, вони навряд чи взагалі мають якусь вартість.

У великих містах хліб завжди дорожчий, аніж у віддалених частинах країни. Але це є наслідком не дійсної дешевизни срібла, а дійсної дорожнечі хліба. Аж ніяк не менше праці коштує доставити срібло в місто порівняно з доставлянням його у віддалені райони країни, але значно дорожче доставити туди хліб.

У деяких дуже багатих країнах із розвиненою торгівлею, таких як Голландія чи Генуя, хліб дорогий із тих самих причин, із яких він дорогий і у великих містах — його виробляють недостатньо для прожитку своїх мешканців. Вони багаті працьовитістю і майстерністю ремісників та мануфактурних робітників, багаті всілякими машинами, які полегшують і скорочують працю, багаті кораблями та іншими засобами пересування й торгівлі, але вони бідні на хліб, що привозиться туди з віддалених країн і тому має бути оплачений із надбавкою до ціни для покриття витрат на перевезення його із цих країн. Доставити срібло в Амстердам коштує не меншої праці, ніж доставити його в Данциг, але значно дорожче доставити туди хліб. Дійсна вартість срібла в цих місцях має бути майже однаковою, але дійсна вартість хліба має суттєво відрізнятися. Нехай зменшиться реальне багатство Голландії чи Генуї за незмінної чисельності населення; нехай зменшиться їхня здатність забезпечувати себе продовольством із віддалених країн — у такому разі ціна хліба, замість знизитися разом зі зменшенням кількості їхнього срібла, що неминуче має супроводжувати такий матеріальний занепад як його причина або слідство, підвищиться до розмірів голодної ціни. Коли ми потребуємо лиш продуктів, необхідних для існування, то змушені відмовлятися від усього зайвого; вартість усіх цих зайвих предметів, що підвищується за часів добробуту та розквіту, знижується в періоди бідності й занепаду. Інакше буває з предметами першої потреби: їхня дійсна ціна, тобто кількість праці, на яку їх можна обміняти, підвищується в періоди бідності та злиднів і падає в періоди добробуту та розквіту, що завжди є періодами великого достатку, бо без нього не було б ані добробуту, ані розквіту. Хліб є предметом першої потреби, а срібло — предметом розкоші, без якого можна обійтися.

Через це, хоч би яким було збільшення кількості дорогоцінних металів через зростання багатства та культури в період між серединою XIV й серединою XVI століття, воно не могло породити тенденцію до зменшення його вартості у Великій Британії чи якійсь іншій частині Європи. Тому, якщо ті, хто збирав відомості про ціни на товари за минулих часів, зі спостережень за цінами на хліб або інші товари не мають підстав для висновків про зменшення вартості срібла в зазначений період, то ще менше підстав вони мають для висновків про це з очікуваного зростання багатства та прогресу культури.


Другий період

Хоч би як не збігалися думки вчених стосовно руху вартості срібла протягом першого періоду, стосовно другого періоду вони одностайні.

Приблизно від 1570 до 1640-го, за майже 70 років, коливання вартості срібла та хліба відбувалися в зворотному напрямку. Срібло знизилося у своїй дійсній вартості чи обмінювалося на меншу кількість праці, ніж раніше, а хліб підвищувався у своїй номінальній ціні, та, замість продавати його, як звичайно, по 2 унції срібла за квартер, або близько 10 шилінгів на нинішні гроші, його продавали по 6 і 8 унцій срібла за квартер, або по 30 і 40 шилінгів на нинішні гроші.

Відкриття багатих копалень в Америці є, напевне, єдиною причиною такого зменшення вартості срібла відносно вартості хліба. Усі без винятку пояснюють це явище саме так, і ніколи не дискутувалося питання щодо самого факту або його причини. У значній частині Європи в цей період промисловість та багатство розвивалися, унаслідок цього попит на срібло мав збільшуватися. Але збільшення пропозиції, мабуть, такою великою мірою переважало зростання попиту, що вартість цього металу значно впала. Слід зауважити, що відкриття копалень в Америці не мало, певно, більш-менш помітного впливу на ціни продуктів в Англії аж до 1570-го, хоча навіть копальні в Потосі було відкрито за понад 20 років до того.

Від 1595 до 1620 року (включно з обома цими роками) середня ціна квартера в 9 бушелів кращої пшениці на Віндзорському ринку становила, напевне, як це видно з рахунку Ітонського коледжу, 2 фунти 1 шилінг 6 9⁄13 пенні. Ґрунтуючись на цій ціні, відкинувши дріб і вирахувавши дев’яту частину, тобто 4 шилінги 7 1⁄3 пенні, маємо ціну квартера у 8 бушелів — 1 фунт 16 шилінгів 10 2⁄3 пенні. А із цієї ціни, також відкидаючи дріб і вираховуючи дев’яту частину, тобто 4 шилінги 1 1⁄9 пенні, як різницю між ціною пшениці вищого та середнього сортів, отримаємо ціну пшениці середньої якості приблизно в 1 фунт стерлінгів 12 шилінгів 8 8⁄9 пенні, або близько 6 1⁄3 унцій срібла.

Від 1621 до 1636 року (включно з обома цими роками) середня ціна такої самої кількості пшениці вищого сорту на тому самому ринку досягала, згідно із цими рахунками, 2 фунтів 10 шилінгів; за такими самими розрахунками, як і в попередньому випадку, це дає середню ціну за квартер у 8 бушелів пшениці середньої якості — 1 фунт 19 шилінгів 6 пенсів, або близько 7 2⁄3 унції срібла.


Третій період

Між 1630 і 1640 роками, або близько 1636-го, вплив відкриття копалень в Америці на зменшення вартості срібла, напевне, виявився з найбільшою силою, а вартість цього металу порівняно з вартістю хліба ніколи не падала так низько. Вона наче підвищилася протягом нинішнього століття і, мабуть, почала підвищуватися за якийсь час до кінця минулого.

Від 1637 до 1700 року (включно з обома цими роками), тобто за останні 64 роки минулого століття, середня ціна квартера в 9 бушелів пшениці доброї якості на Віндзорському ринку становила, напевне, як це видно з рахунка того часу, 2 фунти 11 шилінгів 1⁄3 пенні, що лише на 1 шилінг 1⁄3 пенні дорожче, ніж за 16 років перед тим. Але протягом цих 64 років відбулися дві події, які мали призвести до значно більшого браку хліба, ніж це міг би спричинити неврожай, і які навіть і за відсутності припущення про подальше зниження вартості срібла більш ніж пояснюють це незначне зростання ціни хліба.

Першою із них була громадянська війна, яка, перешкоджаючи хліборобству й розладнуючи торгівлю, мала збільшити ціну хліба значно вище від того, ніж це могли спричинити неврожаї. Вона мала вести до цього більшою або меншою мірою на всіх ринках королівства, та особливо на ринках в околицях Лондона, який потребує постачання з найвіддаленіших місцевостей. Справді, у 1648 році ціна пшениці вищої якості на Віндзорському ринку складала, згідно з тими самими даними, 4 фунти 5 шилінгів, а в 1649-му — 4 фунти за квартер у 9 бушелів. Підвищення за ці два роки порівняно із ціною у 2 фунти 10 шилінгів (середня ціна за 16 років до 1637-го) сягає 3 фунтів 5 шилінгів; поділене на 64 останніх роки минулого століття, це підвищення майже достатньо пояснює те невелике зростання ціни, що, напевне, сталося за ці роки. Але хоча такі ціни є максимальними, вони аж ніяк не єдині максимальні ціни, породжені громадянською війною.

Другим фактом стала премія за вивезення хліба, установлена в 1688 році. Як багато хто вважав, така експортна премія, заохочуючи хліборобство, може з плином часу спричинити більший достаток, а отже, і більшу дешевизну хліба на внутрішньому ринку, ніж це було б без неї. Надалі я з’ясую, якою мірою премія може в будь-який час дати такі результати; тут зауважу лише, що між 1688 і 1700 роками, за такий нетривалий проміжок часу, вона не встигла помітно вплинути на результат. За цей період єдиним результатом премії мало бути підвищення ціни на внутрішньому ринку, оскільки ця премія заохочувала вивезення надлишку кожного року й цим не давала надлишкові одного року врівноважувати брак хліба в іншому році. Хоча брак хліба в Англії від 1693 до 1699 року (включно з обома цими роками), певно, був зумовлений переважно неврожаями і тому охоплював значну частину Європи, завдяки премії він мав дещо посилитися. Тому в 1699-му подальше вивезення хліба було заборонено на 9 місяців.

Ще один, третій факт упродовж цього періоду, який, хоча й не міг спричинити брак хліба чи збільшення дійсної кількості срібла, що її зазвичай сплачують за нього, неодмінно мав привести до певного збільшення номінальної суми, яку сплачували за нього. Ідеться про значне погіршення якості монети через її урізання та стирання. Це зло виникло за часів Карла II і дедалі посилювалось аж до 1695 року, коли, як ми можемо дізнатися від пана Лоундса, вартість срібної монети, що перебувала в обігу, була в середньому на 25% нижчою від установленої. Проте номінальну суму, що становить ринкову ціну будь-якого товару, як це показав досвід, неодмінно регулює не так кількість срібла, що має міститися в ній відповідно до встановленої норми, як та кількість, що, фактично, у ній міститься. Отже, ця номінальна сума через необхідність є вищою тоді, коли монета значно знецінена через урізання та знос, ніж коли вона близька до своєї встановленої вартості.

Протягом поточного століття срібна монета жодного разу не була настільки нижчою від встановленої ваги, як нині. Але хоча вона була дуже пошкоджена, її вартість підтримувалася на певній висоті вартістю золотої монети, на яку її обмінювали. Тому що, хоча до останнього перекарбування золота монета була також зіпсована, вона була зіпсована значно менше, ніж срібна. Навпаки, у 1695 році вартість срібної монети не підтримувалася на встановленому рівні золотою монетою; гінею тоді зазвичай вимінювали на 30 шилінгів стертої й обрізаної срібної монети. Аж до останнього перекарбування золота ціна срібних зливків рідко перевищувала 5 шилінгів 7 пенсів за унцію, що лише на 5 пенсів більше від монетної ціни. Але в 1695 році звичайна ціна срібних зливків досягала 6 шилінгів 5 пенсів за унцію[32], тобто на 15 пенсів перевищувала монетну ціну. Таким чином, навіть до останнього перекарбування золота золоту й срібну монети однаково розцінювали порівняно зі срібними зливками не більш ніж на 8% нижче від їхньої встановленої вартості. У 1695 році їх розцінювали майже на 25% нижче від їхньої встановленої вартості. Але на початку нинішнього століття, тобто безпосередньо після великого перекарбування в епоху короля Вільгельма, більша частина срібної монети, що перебувала в обігу, мала бути ще ближчою до встановленої ваги, ніж у наш час. Протягом нинішнього століття не було великих суспільних лих на кшталт громадянської війни, що завдали шкоди хліборобству чи перервали нормальний перебіг внутрішньої торгівлі країни. І хоча премія, що існувала впродовж більшої частини цього століття, завжди мала дещо підвищувати ціну хліба порівняно з тим, якою вона була б за відсутності її та за сучасного стану хліборобства, усе ж протягом цілого століття ця премія мала достатньо часу, щоб спричинити всі ті вигідні наслідки, що їх зазвичай їй приписують, а саме сприяти розвиткові хліборобства і таким чином збільшити кількість хліба на внутрішньому ринку. За таких умов завдяки принципам системи, про яку я розповім і яку поясню далі, вона мала б, підвищуючи, з одного боку, ціну хліба, водночас, з другого боку, приводити до її зниження. Багато хто навіть вважає, що вона більше вплинула саме в другому. Справді, за перші 64 роки поточного століття середня ціна квартера в 9 бушелів пшениці вищого сорту на Віндзорському ринку досягала, якщо спиратися на рахунок з Ітонського коледжу, 2 фунти 6 19⁄32 пенні, що приблизно на 10 шилінгів 6 пенсів, або на 25%, дешевше від її ціни за останні 64 роки минулого століття і на 9 шилінгів 6 пенсів дешевше від її ціни за 16 років, що передували 1636-му, коли відкриття американських копалень, як можна припустити, повною мірою справило вплив, і на 1 шилінг дешевше, ніж протягом 26 років до 1620-го, доки це відкриття, як можна припустити, ще не вплинуло. За цими даними, середня ціна пшениці середньої якості досягала протягом цих перших 64 років поточного століття близько 32 шилінгів за квартер у 8 бушелів.

Таким чином, вартість срібла порівняно з вартістю хліба, напевне, протягом поточного століття підвищилася й почала підвищуватися, мабуть, іще за якийсь час до закінчення минулого століття.

У 1687 році ціна квартера в 9 бушелів пшениці вищого сорту на Віндзорському ринку дорівнювала 1 фунту 5 шилінгам 2 пенсам, що є найнижчою ціною з 1595-го.

У 1688 році пан Грегорі Кінг, відомий своєю обізнаністю в таких питаннях, вважав, що середня ціна пшениці в роки помірного врожаю становить для виробника 3 шилінги 6 пенсів за бушель, або 28 шилінгів за квартер. Ціна виробника, як я вважаю, є тим, що інколи називають договірною ціною, або ціною, за якою фермер домовляється постачати впродовж певної кількості років певну кількість хліба торгівцеві. Оскільки такий договір звільняє фермера від витрат і праці з продажу свого продукту, договірна ціна зазвичай буває нижчою від так званої середньої ринкової ціни. Кінг вважав, що 28 шилінгів за квартер становили на той час звичайну договірну ціну в роки помірних урожаїв. До виникнення потреби в хлібі, спричиненої низкою останніх надзвичайних неврожаїв, це була, як мене запевняли, звичайна договірна ціна в роки, що відзначалися середнім урожаєм.

У 1688 році парламент увів премію за вивезення хліба. Землевласники, які становили тоді значно більшу частину законодавчих зборів, ніж нині, бачили, що грошова ціна хліба падає. Премія була засобом штучно підняти її до рівня тієї високої ціни, за якою хліб часто продавали за часів Карла І та Карла II. Тому премію мали видавати доти, доки ціна пшениці не досягне 48 шилінгів за квартер, тобто стане на 20 шилінгів, або на 5⁄7, дорожчою від тієї ціни виробника, яку обчислив пан Кінг того самого року за помірних урожаїв. Якщо його обчислення заслуговують бодай почасти на ту довіру, якою вони послуговуються повсюдно, то 48 шилінгів за квартер були ціною, що її за відсутності таких засобів, як премія, не можна було на той час очікувати, якщо не враховувати років надзвичайного неврожаю. Однак уряд короля Вільгельма тоді ще не зміцнився, він не міг відмовити в чомусь землевласникам, від яких саме тоді вимагав уперше затвердити щорічний земельний податок.

Отже, вартість срібла порівняно з вартістю хліба, певно, дещо підвищилася незадовго до кінця минулого століття і, певно, й надалі підвищувалася протягом більшої частини нинішнього століття, хоча неминуча дія премії мала протидіяти цьому підвищенню, тож вартість срібла мала бути менша, аніж вона була б у разі відсутності премії за описаного стану хліборобства.

В урожайні роки премія, стимулюючи посилене вивезення, неминуче підвищує ціну хліба порівняно з тим, якою вона була б у такі роки за відсутності премії. Пряма мета премії полягала в заохоченні хліборобства шляхом підвищення ціни хліба навіть у найурожайніші роки.

Щоправда, у роки великої нестачі хліба премію тимчасово скасовували. А проте, вона мала чинити певний вплив на ціни навіть у такі роки. Спричиняючи в урожайні роки надзвичайно велике вивезення, премія часто перешкоджає тому, щоб велика кількість хліба в одному році врівноважувала брак його в іншому.

Таким чином, як в урожайні, так і в неврожайні роки премія збільшує ціну хліба вище від того рівня, на якому вона, природно, трималася б за сучасного стану хліборобства. Тому якщо протягом перших 64 років нинішнього століття середня ціна хліба була нижчою, ніж протягом останніх 64 років минулого століття, то за такого самого стану хліборобства вона була б іще значно нижчою, якби не вплив премії.

Але мені можуть заперечити, що за відсутності премії стан хліборобства був би іншим. Далі, у процесі спеціального розгляду питання про премії, я спробую з’ясувати, який вплив вони могли чинити на хліборобство країни. А тепер я лише зауважу, що підвищення вартості срібла порівняно з вартістю хліба характерне не для самої лише Англії. Воно відбувалося у Франції протягом того самого періоду й приблизно в тих самих розмірах, які помітили троє дуже точних, старанних і працьовитих збирачів цін на хліб, а саме: пан Дюпре де Сен-Mop, пан Мессанс та автор «Досвіду про хлібну політику». Але у Франції вивезення хліба до 1764 року було заборонено, і важко припустити, щоб майже однакове зниження ціни, яке сталося в одній країні, попри згадану заборону вивезення, в іншій спричинило надзвичайне заохочення вивезення.

Буде, мабуть, правильніше вважати таку зміну середньої грошової ціни хліба радше наслідком певного поступового підвищення дійсної вартості срібла на європейському ринку, ніж якогось зниження середньої дійсної вартості хліба. Як уже зазначалося, хліб для значних періодів часу є точнішим мірилом вартості, ніж срібло чи якийсь інший товар. Коли після відкриття багатих копалень хліб в Америці подорожчав у 3–4 рази порівняно зі своєю колишньою грошовою ціною, таку зміну всі приписували не підвищенню дійсної вартості хліба, а зменшенню дійсної вартості срібла. Тому, якщо за перші 64 роки нинішнього століття середня грошова ціна хліба дещо знизилася порівняно із ціною, що існувала протягом більшої частини минулого століття, ми так само муситимемо пояснювати цю зміну не зниженням його дійсної вартості, а певним підвищенням дійсної вартості срібла на європейському ринку.

Щоправда, висока ціна хліба в останні 10–12 років викликала підозру, що дійсна вартість срібла на європейському ринку все ще падає. Але, напевне, така ціна хліба є наслідком надзвичайних неврожаїв, і тому її слід вважати не постійним явищем, а минущим і випадковим. Урожаї впродовж останніх 10–12 років були несприятливі в більшій частині Європи, а заворушення в Польщі значно посилили брак хліба в усіх тих країнах, що їх у роки дорожнечі зазвичай забезпечував цей ринок. Таку довгу низку неврожаїв, хоча це й не звичайне явище, аж ніяк не можна визнати чимось винятковим; усі, кому доводилося вивчати історію цін на хліб за минулих часів, легко можуть згадати чимало таких прикладів. Окрім того, 10 років надзвичайних неврожаїв — явище не менш дивне, ніж 10 років надзвичайних урожаїв. Низьку ціну хліба від 1741 до 1750 року (включно з обома цими роками) з повним правом можна протиставити високій ціні його за останні 8–10 років. Від 1741 до 1750-го середня ціна квартера в 9 бушелів пшениці вищого сорту на Віндзорському ринку досягала, як свідчать рахунки Ітонського коледжу, лише 1 фунту 13 шилінгів 9 4⁄5 пенні, що майже на 6 шилінгів 3 пенси нижче за середню ціну перших 64 років нинішнього століття. Згідно із цими даними, середня ціна квартера у 8 бушелів пшениці середньої якості для цих років дорівнює тільки 1 фунту 6 шилінгам 8 пенсам.

Однак між 1741 та 1750 роками премія мала запобігти зниженню ціни хліба на внутрішньому ринку такою мірою, як це сталося б за природного перебігу подій. Протягом цих 10 років, згідно із записами митниці, кількість вивезеного хліба різних видів досягала не менш як 8 029 156 квартерів. Премія, сплачена за цю кількість, досягала 1 514 962 фунти 17 шилінгів 4 1⁄2 пенсів. І в 1749 році пан Пелгем, який тоді був першим міністром, зазначив у палаті громад, що за три попередніх роки надзвичайно велику суму було сплачено як премію за вивезення хліба. Він мав усі підстави для цього зауваження, а наступного року — ще більше. За один тільки цей рік сплачена премія досягала не менш як 324 176 фунтів 10 шилінгів 6 пенсів. Немає потреби говорити про те, якою значною мірою таке форсоване вивезення мало підвищувати ціну хліба порівняно з тим, якою вона була б на внутрішньому ринку за інших умов.

У кінці таблиці цін, доданої до цього розділу, читач побачить окрему таблицю, що стосується цих 10 років. Він знайде також окрему таблицю про 10 попередніх років, для яких середня ціна теж нижча, хоча й не настільки, від загальної середньої ціни за перші 64 роки цього століття. Проте 1740-й був роком надзвичайно великого неврожаю. 20 років, що передували 1750-му, цілком можна протиставити 20 рокам, що передували 1770-му. Подібно до того як у перше двадцятиліття ціни були набагато нижчі від середньої за ціле століття, попри 1–2 роки дорожнечі, так і в друге — ціни були значно вищі від середньої, попри 1–2 роки дешевизни, як, наприклад, 1759 рік. І якщо в першому випадку ціни були не настільки нижче від загальної середньої, наскільки вони були вищі від середньої в другому випадку, то ми маємо приписати це, певно, існуванню премії. Перелом у цінах був, очевидно, занадто раптовим, щоб його можна було пов’язувати зі зміною у вартості срібла, завжди повільною та поступовою. Раптовість і різкість результату можна пояснити тільки такою причиною, що й сама діє зненацька, а саме — випадковими коливаннями врожаю.

Щоправда, грошова ціна праці у Великій Британії протягом нинішнього століття підвищувалася. Однак це, напевне, було наслідком не так зменшення вартості срібла на європейському ринку, як збільшення попиту на працю у Великій Британії, породжуваного значним і майже загальним процвітанням країни. У Франції, країні, яка не мала такого добробуту, від середини останнього століття спостерігається поступове зниження грошової ціни праці разом зі зниженням середньої грошової ціни хліба. Як у минулому, так і в нинішньому столітті поденна плата чорнороба, як стверджують, майже весь час трималася на рівні 1⁄20 середньої ціни сетьє пшениці — міри, що містить дещо більше за 4 вінчестерських бушелі. У Великій Британії, як уже зазначалося, дійсна винагорода за працю, дійсна кількість предметів потреби й зручності, що їх одержує робітник, протягом нинішнього століття значно зросли. Підвищення грошової ціни праці, напевне, є наслідком не зменшення вартості срібла на європейському ринку, але підвищення дійсної ціни праці спеціально на англійському ринку, зумовленого особливо сприятливими умовами цієї країни.

Протягом певного часу після відкриття Америки срібло і далі продавали за попередньою або трохи зниженою ціною. Прибутки з копалень певний час були дуже великі й значно перевищували їхню природну норму. Але особи, які ввозили срібло до Європи, невдовзі мали переконатися, що весь обсяг річного ввезення не можна продати за такою високою ціною. Срібло поступово почали вимінювати на дедалі меншу кількість товарів. Його ціна поступово падала все нижче й нижче, доки не досягла свого природного рівня, або тієї суми, яка потрібна для сплати, згідно з їхніми природними нормами, заробітної плати, прибутку на капітал та земельної ренти, що підлягають оплаті для того, щоб доставити срібло з копальні на ринок. У більшості копалень Перу мито короля Іспанії, що досягає десятої частини валового продукту, поглинає, як уже зазначалося, усю земельну ренту. Це мито первісно досягало половини, потім знизилося до 1⁄3, затим — до 1⁄5 і нарешті до 1⁄10 валового видобутку; ця норма існує і нині. У більшості срібних копалень Перу, напевне, це все, що залишається після відшкодування капіталу підприємця та оплати його звичайного прибутку; узагалі, всі визнають, що цей прибуток, колись дуже високий, нині не перевищує мінімуму, за якого ще можна розробляти копальні.

Мито на користь іспанського короля було знижено до 1⁄5 зареєстрованого срібла в 1504-му, тобто за 41 рік до відкриття копальні Потосі. За 90 років, тобто майже до 1636-го, ці копальні, найбагатші в усій Америці, мали достатньо часу для того, щоб сповна проявити свої запаси або призвести до такого зниження вартості срібла на європейському ринку, яке тільки можливе за стягування мита на користь іспанського короля. 90 років — період, цілком достатній для того, щоб довести ціну будь-якого товару, що не є монопольним, до природної ціни або до мінімальної, за якою він може взагалі продаватися більш-менш тривалий час зі сплатою спеціального мита.

Можливо, що ціна срібла на європейському ринку могла б упасти ще нижче, унаслідок чого виникла б нагальна потреба або знизити мито на нього не тільки до 1⁄10, як це відбулося в 1736 році, а й до 1⁄12, як це було зроблено із золотом, або ж призупинити розробку більшої частини діючих американських копалень. Поступове зростання попиту на срібло або поступове розширення ринку збуту для продукту американських срібних копалень є, певно, тією причиною, яка відвернула це й не тільки підтримувала на колишньому рівні вартість срібла на європейському ринку, а й, можливо, навіть дещо підвищила її порівняно з вартістю металу в середині останнього століття.

Від часів першовідкриття Америки ринок збуту для продукту її срібних копалень поступово все більше й більше розширювався.

По-перше, європейський ринок поступово розширювався. Від часів відкриття Америки значно підвищився добробут більшої частини Європи. Англія, Голландія, Франція та Німеччина, навіть Швеція, Данія та Росія, — усі ці країни значно прогресували в розвиткові хліборобства й промисловості. Італія, здається, також не регресувала. Її занепад передував завоюванню Перу. Відтоді вона дещо оправилася. Щоправда, припускають, що Португалія та Іспанія певною мірою регресували. Але Португалія становить лише мізерну частину Європи, а занепад Іспанії, мабуть, не такий великий, як це зазвичай вважають. На початку XVI століття Іспанія була дуже бідною країною навіть порівняно з Францією, добробут якої відтоді значно підвищився. Усім добре відоме зауваження імператора Карла V, який часто мандрував обома цими країнами, про те, що у Франції всього вдосталь, а в Іспанії всього бракує. Ріст продуктивності європейського сільського господарства та промисловості неминуче вимагав поступового збільшення кількості срібної монети, необхідної для обігу великої кількості продуктів, а зростання числа багатих людей неминуче вело за собою таке саме зростання кількості їхнього срібного посуду та прикрас.

По-друге, Америка сама є новим ринком збуту для продукції власних срібних копалень, а оскільки її хліборобство, промисловість та населення розвиваються значно швидше, ніж у країнах Європи, що найбільш процвітають, то її попит має зростати значно швидше. Англійські колонії — це взагалі новий ринок, який потребує почасти для монет, почасти — для начиння та прикрас безупинного зростання припливу срібла для цілого материка, що до того часу зовсім не виявляв попиту на цей метал. Так само цілком новим ринком є і більшість іспанських та португальських колоній. Нову Гренаду, Юкатан, Парагвай та Бразилію до відкриття їх європейцями населяли дикі народи, які не знали ані ремесел, ані хліборобства. А тепер у цих країнах значною мірою розвинуті й хліборобство, і ремесла. Навіть Мексика та Перу, які, щоправда, не можна вважати цілком новими ринками, певно, виявляють тепер значно більший попит, ніж будь-коли раніше. Після всіх дивних розповідей про блискучий стан цих країн у минулому будь-хто, читаючи історію їх відкриття та завоювання і зберігаючи тверезість судження, побачить, що мешканці їх значно більше відстали в ремеслах, хліборобстві й торгівлі, ніж татари в нинішній Україні. Навіть перуанці, найбільш цивілізовані із цих двох народів, хоча й використовували золото й срібло для прикрас, карбованої монети не мали.

Уся їхня торгівля велася шляхом безгрошового обміну, і відповідно до цього в них майже не існувало поділу праці. Люди, які обробляли землю, мусили самі зводити собі будинки, виготовляти собі одяг, взуття, хатнє начиння та сільськогосподарські знаряддя. Незначну кількість ремісників, як кажуть, утримували правитель, знатні особи або духівництво. Мабуть, то були їхні слуги чи раби. Вироби старовинних ремесел Мексики та Перу ніколи не доставлялися до Європи. Іспанські армії, які навряд чи коли-небудь налічували понад 500 людей, а часто й половину цього, майже скрізь зазнавали великої скрути, здобуваючи засоби існування. Голод, що його ці війська, як кажуть, спричиняли майже скрізь, куди приходили в цих країнах, які водночас зображують як дуже населені й багаті, достатньою мірою доводить, що надзвичайні розповіді про цю населеність і високу культуру не заслуговують на велику довіру. Іспанські колонії мають уряд, що значно менше сприяє хліборобству, зростанню добробуту та населення, ніж уряд англійських колоній. Але вони, попри все це, напевне, розвиваються швидше за будь-яку країну в Європі. За родючого ґрунту й сприятливого клімату велика кількість і дешевизна землі — умови, загальні для всіх нових колоній, — є, очевидно, такою великою перевагою, що це врівноважує багато недоліків громадянського управління. Фрезьєр[33], який відвідав Перу в 1713 році, говорить, що в Лімі налічується від 25 000 до 28 000 мешканців. Уллоа, який жив у цій країні від 1740 до 1746 року, твердить, що в ній налічується понад 50 000 мешканців. Різниця в їхніх свідченнях щодо населеності низки інших міст Чилі та Перу майже така сама, і оскільки ми не маємо, напевне, підстав сумніватися в поінформованості їх обох, то це говорить про зростання населення, що навряд чи було меншим, ніж в англійських колоніях. Таким чином, Америка є новим ринком для продукції своїх срібних копалень, попит на який має зростати швидше, ніж у більшості найквітучіших країн Європи.

По-третє, Ост-Індія також є ринком для продукції срібних копалень Америки, і до того ж ринком, що від часів відкриття цих копалень постійно поглинав дедалі більшу кількість срібла. Відтоді постійно розширювалася безпосередня торгівля між Америкою та Ост-Індією, що велася водним шляхом через Акапулько, а непрямі відносини через Європу зростали ще більше. Протягом XVI століття португальці були єдиним народом Європи, який вів регулярну торгівлю з Ост-Індією. В останні роки століття голландці зробили пролом у цій монополії та за короткий час витіснили португальців із головних поселень Індії. Протягом більшої частини минулого століття ці два народи ділили між собою найголовнішу частину ост-індської торгівлі, причому торгівля голландців зростала більшою мірою, ніж падала торгівля португальців. Англійці та французи вели в минулому столітті торгівлю з Індією, але тільки впродовж нинішнього століття вона значно розширилася. Ост-індська торгівля шведів і данців виникла протягом нинішнього століття. Навіть росіяни ведуть тепер регулярну торгівлю з Китаєм за допомогою караванів, що йдуть суходолом через Сибір і Татарію до Пекіна. Ост-індська торгівля всіх цих народів, коли не брати до уваги торгівлю французів, що її остання війна майже цілком знищила, зростала безупинно. Споживання продуктів Ост-Індії у Європі невпинно зростає, тому всі збільшують свою торгівлю із цією країною. Чай, наприклад, був напоєм, до середини минулого століття мало вживаним у Європі. Нині вартість чаю, що його Англійська Ост-індська компанія щороку ввозить для споживання самих лише англійців, перевищує півтора мільйони фунтів стерлінгів на рік; але, крім того, ще більшу кількість його постійно ввозять до країни контрабандою з портів Голландії, із Гетеборга у Швеції, а також із берегів Франції, доки там процвітає Французька Ост-індська компанія. Споживання китайської порцеляни, прянощів із Молуккських островів, бенгальських тканин і незліченної кількості інших предметів зросло майже в таких самих розмірах. Відповідно до цього загальний тоннаж усіх європейських суден, зайнятих в ост-індській торгівлі, у будь-який момент минулого століття був, мабуть, не набагато більшим від тоннажу Англійської Ост-Індської компанії до останнього скорочення числа її суден.

Однак вартість дорогоцінних металів в Ост-Індії, а надто в Китаї та Індостані, коли європейці почали торгувати із цими країнами, була значно вищою, ніж у Європі; і нині вона так само висока. У країнах, які вирощують рис, що зазвичай дає два, а інколи й три врожаї на рік (до того ж кожен щедріший за врожай якогось іншого збіжжя), їжі має бути вдосталь, більше, ніж у будь-якій такій самій за розмірами країні, що вирощує хліб. Тому такі країни мають більшу густоту населення. У цих країнах багаті люди, володіючи значно більшим надлишком їжі понад те, що можуть спожити самі, мають кошти для купівлі значно більшої кількості праці інших людей. Через те двір вельможі в Китаї чи Індостані, за всіма повідомленнями, набагато численніший і блискучіший, аніж будинки найбагатших людей у Європі. Той самий надлишок їжі дає їм змогу віддавати велику кількість її за всі ті особливі й рідкісні витвори, що їх природа дає в невеликих кількостях, як, наприклад, дорогоцінні метали та камені, які є головним предметом змагання багатих. Тому, якби копальні, що постачали індійський ринок, були такі ж багаті, як і копальні, що постачали європейський ринок, дорогоцінні метали мали б, ясна річ, обмінюватися на більшу кількість їжі в Індії, ніж у Європі. Копальні, що постачали індійський ринок дорогоцінними металами, були, напевне, бідніші, а ті, що постачали його дорогоцінними каменями, значно багатші за копальні, які постачали європейський ринок. Через це дорогоцінні метали, природно, вимінюють в Індії на дещо більшу кількість дорогоцінних каменів і на значно більшу кількість їжі, ніж у Європі. Грошова ціна діамантів, найдорожчого предмета розкоші, має бути дещо нижчою, а грошова ціна їжі, найголовнішого предмета потреби, значно нижчою в Індії, ніж у Європі. Але, як уже зазначалося, дійсна ціна праці, дійсна кількість предметів існування, що її надають робітникові в Китаї та Індостані — двох найбільших ринках Індії, нижча, ніж у більшій частині Європи. На заробітну плату робітника там можна купити меншу кількість їжі, а оскільки грошова ціна їжі в Індії значно нижча, ніж у Європі, то й грошова ціна заробітної плати там нижча з двох причин: через меншу кількість їжі, яку можна придбати на неї, і через дешевизну цієї їжі. У країнах, що мають однаково розвинені ремесла та промисловість, грошова ціна більшості промислових виробів пропорційна грошовій ціні праці, а щодо розвитку ремесел і промисловості Китай та Індостан хоча й поступаються, але не набагато, будь-якій частині Європи. Тому грошова ціна більшості промислових виробів у цих великих за обсягом державах, природно, буде значно нижчою, ніж у будь-якій європейській країні. Крім того, у більшій частині Європи витрати на сухопутне перевезення значно підвищують як дійсну, так і номінальну ціну більшості промислових виробів. Доводиться витрачати більше праці, а отже, і більше грошей на те, щоб доставити спершу матеріали, а потім виготовлений продукт на ринок. У Китаї та Індостані велика кількість різноманітних внутрішніх водних сполучень заощаджує значну частину цієї праці, а отже, і цих грошей, і, таким чином, знижує дійсну та номінальну ціну більшості промислових виробів. Через усі ці причини дорогоцінні метали є товаром, що його завжди було вигідно й досі ще надзвичайно вигідно привозити з Європи до Індії. Навряд чи знайдеться інший товар, що продавався б там за кращою ціною або — порівняно з кількістю праці й товарів, що її він коштує у Європі, — обмінювався б на більшу кількість праці чи товарів в Індії. До того ж вигідніше привозити срібло, аніж золото, оскільки в Китаї та на більшості інших ринків Індії 10 або навіть 12 унцій срібла вимінюють на 1 унцію золота, а в Європі для цього потрібно від 14 до 15 унцій. З огляду на це, у складі вантажу більшості європейських суден, що відпливають до Індії, срібло посідає одне з перших місць. Воно становить головний вантаж кораблів, що прямують з Акапулько до Маніли. Отже, срібло нового континенту є, мабуть, одним із головних товарів, за допомогою яких ведеться торгівля між двома крайніми пунктами Старого світу, і значною мірою через нього ці віддалені частини світу зв’язуються між собою.

Для того щоб забезпечувати такий великий ринок, кількість срібла, яке щороку доставляють із копалень, має бути достатньою не лише для забезпечення постійного зростання попиту на монету та начиння, що його в усіх країнах спричиняє зростання добробуту, а й для відшкодування того постійного зносу й споживання срібла, яке спостерігається в усіх країнах, що користуються цим металом.

Постійна втрата дорогоцінних металів, що в монеті зумовлена зносом, а в начинні — зносом та чисткою, є чималою і сама собою щороку вимагає значного поповнення товарів, використання яких значно поширене. Використання цих металів у деяких спеціальних виробництвах, загалом, може, і не більше від зазначеного поступового використання їх, усе ж набагато відчутніше, оскільки відбувається значно швидше. На підприємствах самого лише Бірмінгема кількість золота й срібла, яке щороку використовується для позолоти й виготовлення накладних виробів і тому не може знов набути форми цих металів, перевищує 50 000 фунтів стерлінгів. Це дає нам певне уявлення про те, яким великим має бути щорічне споживання в усіх частинах світу як у виробництвах, подібних до бірмінгемського, так і у виготовленні позументів, галунів, парчевих, золотих та срібних тканин, золоченні книг, позолоті меблів тощо. Так само значна кількість втрачається щороку під час перевезення цих металів з одного місця до іншого морем і суходолом. Окрім того, у більшості азійських держав майже повсюдний звичай закопувати в землю в горщиках скарби спричиняє втрату ще більшої кількості дорогоцінних металів, бо часто особа, яка закопала скарб, забирає відомості про його місцезнаходження із собою в могилу.

Кількість срібла й золота, що їх увозять до Кадикса та Лісабона (враховуючи не лише зареєстроване, а й контрабандне ввезення), досягає, згідно з найбільш правильними підрахунками, близько 6 000 000 фунтів стерлінгів щороку.

Як зазначає пан Меґґенс, щорічне ввезення дорогоцінних металів до Іспанії в середньому за шість років, а саме від 1748 до 1753 року, і до Португалії в середньому за сім років, а саме від 1747 до 1753-го, досягало для срібла за вагою 1 101 107 фунтів, а для золота — 49 940 фунтів. Рахуючи срібло по 62 шилінги за тройський фунт, одержуємо для срібла 3 413 431 фунт стерлінгів 10 шилінгів. Для золота, рахуючи по 44 1⁄2 гінеї за тройський фунт, одержуємо 2 333 446 фунтів стерлінгів 14 шилінгів. Загальний підсумок досягає 5 746 878 фунтів стерлінгів 4 шилінги. Купець Меґґенс стверджує, що цифра реєстрованого ввезення є цілком точною. Він наводить подібні відомості про окремі пункти, звідки привозять золото й срібло, і про кількість того й того привезеного металу, згідно з реєстром, із кожного пункту. Він також бере до уваги кількість кожного металу, який увозиться, за його припущенням, контрабандою. Великий досвід цього тямущого купця надає його думці значної ваги.

Згідно з красномовним і в деяких відношеннях добре поінформованим автором «Філософської та політичної історії поселення європейців в обох Індіях»[34], щорічне ввезення реєстрованого золота й срібла до Іспанії в середньому за 11 років, а саме від 1754 до 1764-го, досягало 139 841 851,6 піастра (у 10 реалів). Додаючи можливе щорічне ввезення контрабандою, він вважає, що щорічне ввезення могло досягати 17 000 000 піастрів, що за ціни 4 шилінги 6 пенсів за 1 піастр становить 3 825 000 фунтів стерлінгів. Він наводить також дані про окремі пункти, звідки привозили золото й срібло, і про кількість обох металів, що їх доставляли, згідно з реєстрами, із кожного окремого пункту. Він пише також, що, якщо судити про кількість золота, яке щороку ввозили з Бразилії до Лісабона, за сумою мита, сплаченого португальському королю з чистого металу, то ми можемо оцінити його у 18 000 000 крузадо, або 45 000 000 французьких ліврів, що становить близько 2 000 000 фунтів стерлінгів. Маючи на увазі контрабандне ввезення, ми можемо сміливо додати до цієї суми восьму частину, або 250 000 фунтів стерлінгів, отже, усе ввезення в сумі становить 2 250 000 фунтів. Таким чином, відповідно до цих даних, щорічне ввезення дорогоцінних металів до Іспанії та Португалії разом досягає приблизно 6 075 000 фунтів стерлінгів.

Деякі інші вельми вірогідні, хоча й рукописні, підрахунки, як запевняли мене, збігаються у визначенні розміру цього щорічного ввезення в середньому приблизно в 6 000 000 фунтів стерлінгів, іноді трохи більше, іноді трохи менше.

Щоправда, щорічне ввезення дорогоцінних металів до Кадикса та Лісабона — це не вся щорічна продукція копалень Америки. Певну частину її щороку відправляють на суднах через Акапулько до Маніли; певна частина є предметом контрабандної торгівлі, яку ведуть іспанські колонії з колоніями інших європейських народів, а деяка частина, поза сумнівом, залишається в самій країні. Крім того, копальні Америки — аж ніяк не єдині золоті й срібні копальні у світі, хоча вони й значно багатші за інші. На загальну думку, продукція всіх інших відомих нам копалень є незначною порівняно з видобутком американських, і значно більшу частину їхнього видобутку, що теж визнано всіма, щороку ввозять до Кадикса та Лісабона. Але споживання самого лише Бірмінгема, що становить 50 000 фунтів на рік, дорівнює вже 1⁄20 цього щорічного ввезення в 6 000 000 фунтів. Через це все щорічне споживання золота й срібла в різних країнах світу, де використовують ці метали, мабуть, досягає обсягу приблизно всього річного видобутку. Залишок може бути не більшим, ніж достатньо для задоволення росту попиту країн, у яких підвищується добробут. Можливо навіть, що його не вистачає для задоволення цього попиту, і це може дещо підвищити ціну цих металів на європейському ринку.

Кількість міді та заліза, яку щороку доставляють із копалень на ринок, незрівнянно більша від кількості золота й срібла. Ми, однак, не уявляємо на підставі цього, що ці неблагородні метали доставляють у кількості, яка перевищує наявний попит на них, або що вони поступово стають дедалі дешевшими. Чому ж ми маємо вважати, що це відбувається з дорогоцінними металами? Щоправда, неблагородні метали, хоча вони й тривкіші, придатні для значно простішого використання, а оскільки вони мають набагато меншу вартість, то про їхнє збереження піклуються менше. Проте дорогоцінні метали зовсім не обов’язково довговічніші, але також втрачаються, зношуються й використовуються в найрізноманітніші способи.

Ціна всіх металів, хоча й зазнає повільних та поступових коливань, усе ж менше змінюється з року в рік, порівняно із ціною майже будь-якої сировини, а ціна дорогоцінних металів зазнає раптових коливань ще менше, аніж ціна важких металів. В основі такої надзвичайної стійкості ціни лежить мала зношуваність. Хліб, доставлений на ринок торік, майже весь споживається задовго до закінчення поточного року. Але певна частина заліза, видобутого з копалень 200–300 років тому, може досі бути у вжитку, так само, як, можливо, і певна частина золота, видобутого 2000–3000 років тому. Різна кількість хліба, призначена для світового споживання, у різні роки більш-менш пропорційна відповідній кількості продукції цих років. Але співвідношення кількості заліза у вжитку у два різні роки змінюється мало, залежно від випадкової різниці в кількості продукції копалень за цих два роки. А співвідношення кількості золота у вжитку за певних два роки зазнає ще меншого впливу через коливання видобутку золотих копалень. Тому, хоча видобуток більшості металевих копалень із року в рік коливається, можливо, значно більше за продукцію більшості полів, ці коливання не мають такого впливу на ціну товарів першого роду, як на ціну товарів другого.


Коливання у співвідношенні між вартістю золота й срібла

До відкриття американських копалень співвідношення вартості чистого золота та вартості чистого срібла регулювалося на різних монетних дворах Європи в розмірі від 1:10 до 1:12, тобто припускалося, що 1 унція чистого золота коштує від 10 до 12 унцій срібла. Близько середини минулого століття його визначили в межах від 1:14 до 1:15, тобто передбачалося, що унція чистого золота вже дорівнює 14–15 унціям чистого срібла. Золото підвищилося в номінальній вартості, бо за нього почали давати більшу кількість срібла. Обидва метали знизилися в дійсній вартості, або на них можна було придбати вже меншу кількість праці; срібло, однак, знизилося у вартості більше від золота. Хоча як золоті, так і срібні копальні Америки переважали своїм достатком усі відомі доти копальні, багатство срібних копалень, напевне, було порівняно меншим, ніж багатство золотих.

Велика кількість срібла, яке везли щороку з Європи до Індії, поступово знизила в деяких англійських поселеннях цієї країни його вартість порівняно з вартістю золота. На монетному дворі в Калькутті унцію чистого золота визнавали рівною за вартістю 15 унціям срібла, як це було й у Європі. Але на монетному дворі золото, мабуть, оцінюють занадто високо порівняно з вартістю, яку воно має на бенгальському ринку. У Китаї співвідношення між золотом та сріблом і далі тримається на відношенні 1:10 або 1:12. У Японії воно, кажуть, становить 1:8.

Співвідношення кількості золота й срібла, які щороку ввозять до Європи, за повідомленням пана Меґґенса, дорівнює приблизно 1:22, тобто на 1 унцію золота туди ввозять трохи більше, ніж 22 унції срібла. Велика кількість срібла, яку щороку відправляють до Ост-Індії, зменшує, як він гадає, кількість цих металів, що залишається у Європі, доводячи їх співвідношення до 1:14 або 1:15, що відповідає співвідношенню їхньої вартості. Це співвідношення, на його думку, має обов’язково дорівнювати співвідношенню кількості; воно дорівнювало б 1:22, якби не відбувалося такого великого вивезення срібла.

Але звичайне співвідношення вартості двох товарів аж ніяк не дорівнює обов’язково співвідношенню їх кількості, зазвичай наявної на ринку. Ціна бика, що її визначають у 10 гіней, приблизно в 60 разів більша від ціни теляти, що її визначають у 3 шилінги 6 пенсів. Однак було б безглуздо робити висновок, що на ринку, як правило, припадає 60 телят на одного бика; проте так само безглуздо було б, виходячи з того факту, що унція золота зазвичай коштує від 14 до 15 унцій срібла, вважати, що на ринку припадає тільки 14–15 унцій срібла на 1 унцію золота.

Кількість срібла, що зазвичай наявне на ринку, певно, значно більша від кількості золота, і до того ж — поза всякою відповідністю до співвідношення вартості певної кількості золота й вартості такої самої кількості срібла. Загальна кількість дешевого товару, який виносять на ринок, як правило, не тільки більша, а й має більшу вартість, аніж уся кількість дорогого товару. Уся кількість хліба, який щороку доставляють на ринок, не тільки більша, а й має більшу вартість, аніж уся кількість м’яса, а вся кількість м’яса, яке доставляють на ринок, не тільки більша, а й має більшу вартість, аніж загальна кількість свійської птиці, яка є не лише більшою, а й має більшу вартість, ніж уся кількість дичини. Число покупців дешевого товару перевищує число покупців дорогого товару, який можна продати не лише більше за кількістю, а й реалізувати більшу вартість. Тому вся кількість дешевого товару має зазвичай перевищувати всю кількість дорогого товару більше, ніж вартість дорогого товару перевищує вартість такої самої кількості дешевого. Якщо порівнювати дорогоцінні метали, то срібло буде дешевим товаром, а золото — дорогим. Тому ми, ясна річ, маємо очікувати, що срібло на ринку завжди перевищуватиме золото не тільки за кількістю, а й за вартістю. Нехай хто-небудь, хто має невелику кількість того й того, порівняє наявні в нього срібні та золоті речі, і він, певно, побачить, що не тільки за кількістю, а й за вартістю перші значно переважають останні. Крім того, багато людей мають срібний посуд, не маючи золотих речей; останні навіть у тих, хто має їх, обмежені, як правило, годинником, табакерками й подібними дрібничками, що, разом узяті, рідко становлять більш-менш значну вартість. Щоправда, у британській монеті золото за вартістю значно переважає срібло, але так є не в усіх країнах. У грошовому обігу деяких країн вартість обох металів майже однакова. У Шотландії, до об’єднання з Англією, золота монета незначною мірою переважала, хоча, як видно зі звітів монетного двору, це факт. У грошовому обігу багатьох країн переважає срібло. У Франції найбільші суми зазвичай виплачують сріблом, там важко отримати більше золота, ніж можна носити із собою в кишені. Однак вища вартість срібного начиння порівняно із золотим по всіх країнах більш ніж урівноважує превалювання золотої монети над срібною в деяких країнах.

Хоча в одному значенні цього слова срібло завжди було і, певно, завжди буде дешевшим від золота, однак в іншому сенсі золото за сучасного стану іспанського ринку може бути визнане, мабуть, дешевшим за срібло. Товар можна визнавати дорогим або дешевим не тільки залежно від більшої чи меншої абсолютної величини його звичайної ціни, а й залежно від того, чи є ця ціна значно вищою або нижчою від найнижчої ціни, за якою можливо доставляти його на ринок протягом більш-менш тривалого часу. Ця найнижча ціна є ціною, яка лише відшкодовує з помірним прибутком капітал, що витрачається на доставляння товару на ринок. Вона не дає нічого землевласникові, рента не входить до неї як складова, вона цілком розпадається на заробітну плату та прибуток. Але за сучасного стану іспанського ринку золото, поза сумнівом, дещо ближче до найнижчої ціни, ніж срібло. Мито іспанського короля на золото становить лише 1⁄20 чистого металу, або 5%, тоді як його мито на срібло досягає 1⁄10 його, або 10%. У цих митах, як уже було зазначено, міститься вся рента більшості золотих та срібних копалень іспанської Америки; і мито із золота сплачується ще гірше, ніж зі срібла. Прибутки підприємців золотих копалень, які рідше багатіють, мають бути також, як правило, помірнішими, ніж прибутки підприємців срібних копалень. Тому ціна іспанського золота, що дають меншу ренту й менший прибуток, мусить бути на іспанському ринку ближчою до найнижчої ціни, за якою його можна доставити туди, ніж ціна іспанського срібла. Якщо зважити на всі витрати, то виявиться, що всю кількість золота не можна продати на іспанському ринку з такою самою вигодою, як усю кількість срібла. Щоправда, мито португальського короля з бразильського золота дорівнює колишньому миту іспанського короля з мексиканського та перуанського срібла, а саме — 1⁄5 чистого металу. Тому важко судити, чи надходить на загальний європейський ринок уся маса американського золота за ціною, яка порівняно із ціною американського срібла ближче до тієї найнижчої ціни, за якою його можна доставляти на цей ринок.

Ціна діамантів та інших дорогоцінних каменів, можливо, ще більше наближається до найнижчої ціни, за якою можливо доставляти їх на ринок, ніж навіть ціна золота.

Хоча й не надто ймовірно, що якусь частку мита, яку стягують зі срібла як із предмета розкоші, що найбільше підходить для обкладання митом і до того ж дає значний дохід, буде скасовано доти, доки її ще можна стягувати, однак відсутність прибутку для сплати, яка ще в 1736 році призвела до зменшення мита з 1⁄5 до 1⁄10, може зробити необхідним і подальше її зменшення, як це сталося з митом із золота, зменшеним до 1⁄20. Усі, хто вивчав стан срібних копалень іспанської Америки, визнають, що, подібно до решти копалень, вони вимагають дедалі більших витрат для подальшого розробляння через велику глибину, на якій доводиться вести роботу, і значніших витрат на відкачування води та забезпечення свіжим повітрям.

Ці причини, рівносильні зростанню браку срібла (бо можна сказати, що, коли добування певної кількості товару стає тяжчим і супроводжується великими витратами, цей товар стає рідкіснішим), мають із часом призвести до одного з трьох таких результатів. Зростання витрат має, по-перше, або повністю компенсуватися пропорційним підвищенням ціни металу, або, по-друге, повністю компенсуватися пропорційним зменшенням мита зі срібла, або, по-третє, компенсуватися почасти одним, почасти другим із цих двох способів. Останнє найвірогідніше. Як золото зросло в ціні порівняно зі сріблом, попри значне зменшення мита, так і срібло може підвищуватися в ціні порівняно з працею й товарами, попри таке саме зменшення мита зі срібла.

Такі послідовні зниження мита, хоча й не можуть цілком відвернути, однак мають, певно, затримати підвищення вартості срібла на європейському ринку. Завдяки такому зниженню мита можна поновити роботу на багатьох копальнях, які не було можливості розробляти раніше, оскільки вони не мали змоги сплачувати попереднє мито, і кількість срібла, яке щороку доставляють на ринок, дещо збільшиться, а отже, вартість такої кількості дещо зменшиться. Унаслідок зменшення мита в 1736 році вартість срібла на європейському ринку — хоча вона нині, певно, не нижча, ніж була до цього зменшення, — усе ж щонайменше на 10% нижча, ніж була б, якби іспанський уряд і далі стягував попереднє мито.

Факти й міркування, що їх я навів вище, спонукають мене думати або, точніше, підозрювати й припускати, що, попри це зменшення мита, вартість срібла на європейському ринку протягом нинішнього століття дещо підвищилася. Тож найсумлінніше судження, що його я можу скласти стосовно цього питання, навряд чи можна вважати твердим переконанням. Насправді це підвищення, якщо припускати, що воно взагалі було, виявилося настільки незначним, що після всього сказаного багато кому може видатися взагалі сумнівним, чи відбулося це насправді й чи не сталося зворотного процесу, тобто чи не знижується вартість срібла на європейському ринку й досі.

Однак слід зауважити, що, хоч би яким було прогнозоване щорічне ввезення золота й срібла, має бути такий період, коли щорічне споживання цих металів дорівнюватиме цьому щорічному ввезенню. Споживання зростає зі збільшенням загальної маси металів або, точніше, у ще більшій пропорції. Зі збільшенням кількості металів падає їхня вартість. Їх більше використовують, менше бережуть, і внаслідок цього їх споживання зростає більше, ніж загальна маса. Тому після закінчення певного періоду щорічне споживання цих металів має, таким чином, зрівнятися зі щорічним увезенням за тієї умови, що це ввезення не зростає постійно; ми не припускаємо, що так є і нині.

Коли щорічне споживання і щорічне ввезення зрівнялися, далі ввезення поступово зменшується, а споживання протягом деякого часу може перевищувати щорічне ввезення. Маса цих металів може поступово й непомітно зменшуватися, а їхня вартість поступово й непомітно підвищуватися доти, доки щорічне ввезення знов не стабілізується і щорічне споживання поступово й непомітно не пристосується до тієї норми, яка відповідає такому щорічному ввезенню.


Підстави, які дозволяють припускати, що вартість срібла зменшується й далі

Щодо зростання багатства Європи є поширена думка, що кількість дорогоцінних металів збільшується зі зростанням багатства, а їхня вартість зменшується зі збільшенням кількості, що, мабуть, зміцнює таку думку, адже вартість благородних металів на європейському ринку і далі знижується, зате триває підвищення цін багатьох видів сировини.

Я вже намагався довести, що таке збільшення кількості дорогоцінних металів, що відбувається в будь-якій країні за зростання багатства, не має тенденції зменшувати їхню вартість. Золото й срібло, природно, потрапляють до багатої країни з тієї самої причини, із якої туди потрапляють різні предмети розкоші, — не тому, що вони дешевші там, ніж у бідніших країнах, а тому, що вони дорожчі. Їх приваблює більш висока ціна, і щойно цей вищий рівень ціни зникає, вони неминуче перестають потрапляти туди.

Я вже намагався показати, що, окрім хліба та інших рослин, які вирощуються людською працею, решта видів сировини — худоба, птиця, будь-яка дичина, корисні копалини та метали — звісно, дорожчають зі зростанням багатства та культури суспільства. Коли такі товари починають обмінювати на більшу кількість срібла, ніж раніше, звідси аж ніяк не випливає, що срібло справді подешевшало або обмінюється на меншу кількість праці, ніж досі; звідси лише випливає, що ці товари насправді подорожчали чи вимінюються на більшу кількість праці, ніж раніше. Із розвитком культури підвищується не тільки їхня номінальна, а й реальна ціна. Підвищення номінальної ціни цих товарів є наслідком не якогось зниження вартості срібла, а підвищення їхньої дійсної ціни.


Наслідки розвитку культури для трьох видів сировини

Види сировини можна поділити на три розряди. Перший — це продукти, кількість яких людська праця взагалі навряд чи в змозі збільшити. Другий — ті, кількість яких вона в змозі збільшувати відповідно до попиту. Третій — ті, стосовно яких здатність людської праці збільшувати їхню кількість обмежена чи невизначена. Із розвитком багатства та культури дійсна ціна перших може сягати надзвичайно високої планки, напевне, нічим не обмежуючись. Дійсна ціна других, хоча й може значно зростати, певним чином обмежена і не здатна перейти ці межі на більш-менш тривалий час. Дійсна ціна третіх, за природної тенденції підвищуватися зі зростанням багатства, може на цьому етапі розвитку навіть знижуватися, іноді залишатися незмінною, а часом зростати більше або менше залежно від того, наскільки ті чи ті обставини роблять більш-менш успішними зусилля людської праці щодо збільшення цього виду сировини.


Перший розряд

Перший розряд сировини, ціна якої зростає зі зростанням багатства, складається з тих продуктів, кількість яких людська праця взагалі не може збільшувати. Це предмети, які природа виробляє тільки в певній кількості та які через їхню нестійкість і швидке псування неможливо накопичувати з продукту кількох років. Такою є більша частина рідкісних та особливо цінних порід птиці та риб, різних видів дичини, майже всі види дикої птиці, багато інших предметів. Коли зростають багатство й розкіш, що його супроводжує, попит на ці предмети також зростає, і жодним зусиллям людської праці не вдасться збільшити пропозицію цих предметів порівняно з тим, якою вона була до збільшення попиту. Отже, за незмінної кількості таких товарів і за постійного посилення конкуренції між тими, хто бажає їх придбати, їхня ціна може зростати до будь-яких розмірів і, напевне, нічим не обмежується. Якби з’явилася така мода на куликів, що їх почали б продавати по 20 гіней за штуку, жодним зусиллям людської праці не вдасться збільшити їхню кількість понад ту, що доставляється на ринок тепер. Цим легко пояснюються високі ціни, що їх платили римляни в добу найвищого розквіту за рідкісну птицю та рибу. Такі ціни були наслідком не тогочасної низької вартості срібла, а високої вартості цих рідкісних предметів, кількість яких людська праця не могла збільшувати довільно. Дійсна вартість срібла в Римі впродовж певного часу до й після падіння республіки була вищою, ніж у більшій частині Європи нині. 3 сестерції, або близько 6 пенсів, — таку ціну сплачувала республіка за модій, або пек, пшениці із Сицилії, поставленої як частина десятини. Така ціна, проте, була, певно, нижчою від середньої ринкової ціни, оскільки зобов’язання поставляти пшеницю за такою ціною вважалося податком, що його стягували із сицилійських фермерів. Тому, коли римлянам траплялося пред’являти попит на більшу кількість пшениці, ніж вони розраховували отримати з десятини, їм доводилося платити за надлишок по 4 сестерції, або по 8 пенсів, за пек, відповідно до угоди, і таку ціну, певно, вважали помірною та розумною, тобто звичайною або середньою договірною ціною того часу; вона становила близько 21 шилінг за квартер. 28 шилінгів за квартер були до останніх неврожайних років звичайною договірною ціною англійської пшениці, що за якістю гірша від сицилійської та зазвичай продається на європейському ринку за нижчою ціною. Отже, співвідношення вартості срібла за тих давніх часів до сучасної його вартості становило 4:3, тобто за 3 унції срібла тоді можна було придбати таку саму кількість праці й товарів, що й за 4 унції нині. Тому, коли ми читаємо у Плінія[35], що Сей купив у подарунок імператриці Агриппіні білого солов’я за 6000 сестерціїв (близько 50 фунтів на наші гроші) і що Азиній Целер купив рибу барабульку за 8000 сестерціїв (приблизно 66 фунтів 13 шилінгів 4 пенси на наші гроші), то, хоч би як нас вражала надмірність таких цін, вони, проте, для нас на третину нижчі від того, якими були насправді. Дійсна ціна цих предметів, кількість праці та предметів існування, що їх давали за ці предмети, була на 1⁄3 вищою від їхньої нинішньої номінальної ціни. Сей віддав за солов’я таку кількість праці та засобів існування, що їх нині можна придбати за 66 фунтів 13 шилінгів 4 пенси, а Азиній Целер дав за барабульку таку кількість праці й засобів існування, що їх нині можна придбати за 88 фунтів 17 шилінгів 9 пенсів. Незвичайність таких високих цін була зумовлена не так великою кількістю срібла, як великою кількістю праці й засобів існування, які римляни мали понад те, що було потрібне для їхнього поживання. Кількість срібла, яку вони мали, була значно меншою від тієї, яку вони могли б мати нині завдяки такій самій кількості праці й засобів існування.


Другий розряд

Другий вид сировини, ціна якої підвищується зі зростанням багатства, складається з таких продуктів, кількість яких людська праця може збільшувати відповідно до зростання попиту, а саме з тих корисних рослин і тварин, які в нерозвинених країнах природа виробляє в такій великій кількості, що вони мають невелику вартість або зовсім не мають її й тому з розвитком культури змушені поступатися місцем вигіднішим продуктам. Протягом тривалого періоду зростання багатства кількість їх постійно зменшується, тоді як попит на них постійно зростає. Через це їхня дійсна вартість, дійсна кількість праці, що її можна придбати на них, поступово збільшується, доки нарешті не стає такою високою, щоб зробити їх таким само вигідним продуктом, як і будь-який інший, що його може виробити людська праця на найродючішій і найкращим чином обробленій землі. Коли ці продукти сягають такої високої ціни, вони вже не можуть дорожчати. Якби це сталося, більша кількість землі та праці була б невдовзі використана задля збільшення кількості цих продуктів.

Коли ціна худоби, наприклад, так підвищується, що виявляється однаково вигідним обробляти землю для отримання кормів для худоби та продуктів харчування для людей, вона вже не може далі підвищуватися. Якби це сталося, більша кількість землі невдовзі опинилася б під пасовищами. Збільшення площі орних земель, які були під природними пасовищами, зменшує кількість м’яса, що його виробляє країна без витрат праці та обробітку землі, і збільшує попит на м’ясо, оскільки збільшує кількість тих, хто володіє хлібом, або, що те саме, ціною хліба для обміну на м’ясо. Тому ціна м’яса, а отже, й худоби, має поступово зростати, доки вона не стане такою високою, щоб стало вигіднішим користуватися найродючішою і найкраще обробленою землею для отримання кормів, аніж для посіву зерна. Але розширення площі орної землі настільки, щоб ціна худоби піднялася до такого рівня, можливе тільки на пізніших етапах розвитку культури та багатства; і доти, доки ціна худоби не досягне такого рівня, вона має постійно зростати, якщо тільки країна взагалі розвивається. Можливо, що в деяких частинах Європи ціни на худобу ще не підвищилися до таких розмірів. Вони не досягли такого рівня в жодній частині Шотландії до об’єднання з Англією. Якби шотландська худоба не мала іншого ринку збуту, окрім шотландського, то в країні, де площа землі, придатної тільки для пасовищ, є дуже великою порівняно із землями, придатними для інших цілей, навряд чи ціна худоби сягнула б таких розмірів, за яких вигідно обробляти землю для отримання кормів. В Англії, як уже зазначалося, ціна худоби в околицях Лондона досягла, напевне, такого рівня на початку минулого століття, але в більшості віддалених районів країни вона досягла його, мабуть, пізніше, а де-не-де навряд чи досягла його й нині. З усіх предметів, що входять до другого розряду сировини, худоба, певно, є тим продуктом, ціна якого зі зростанням багатства першою досягає такого розміру.

Доки ціна худоби не досягне такого рівня, навряд чи можливо, щоб повністю оброблялася бодай більша частина земель, придатних для найінтенсивнішого обробітку. На фермах, занадто віддалених від міст, щоб можливо було привозити звідти добриво, тобто на більшості ферм у будь-якій великій країні, кількість оброблюваної землі має бути пропорційною кількості добрива, що виробляється на самій фермі, яке має бути пропорційним кількості худоби, утримуваної на ній. Землю угноюють, або випасаючи на ній худобу, або відгодовуючи худобу у стійлі, щоб гній звідти вивезти на поля. Але якщо ціна худоби є недостатньою для сплати ренти та прибутку з обробленої землі, фермер не може випасати її на своїй землі; ще менше він може за таких умов годувати її у стійлі. За стійлового утримання худобу можна годувати лише продуктом з окультуреної й добре оброблюваної землі, оскільки збирання продукту, мізерного, розкиданого на великій площі необробленої землі, потребувало б надто багато праці й коштувало б надто дорого. Тому якщо ціна худоби не є достатньою для оплати продукту з окультуреної та оброблюваної землі, на якій її випасають, то така ціна виявиться ще менш достатньою для оплати продукту, що його збирають, витрачаючи значну кількість додаткової праці, і доставляють худобі в стійло. За таких умов із прибутком можна годувати в стійлі тільки таку кількість худоби, яка потрібна для оранки полів. Але така кількість худоби ніколи не дасть достатньо добрива для постійного утримання в належному стані всіх земель, яких можна за допомогою цієї худоби обробити. Добриво, яке дає худоба ферми і якого недостатньо для всієї ферми, призначається для таких земель, на яких його можна якнайвигідніше або найзручніше використати, тобто для найродючіших або найближчих до садиби. Ці самі землі й утримуватимуться в належному стані, і будуть придатні для оранки. Решта землі, її більша частина, лишатиметься занедбаною, не даючи майже нічого, окрім бідного пасовища, заледве достатнього для прокорму невеликої кількості блукаючої напівголодної худоби; ферма, хоча й має значно меншу кількість худоби порівняно з тією, яка була б потрібна для обробітку землі повною мірою, дуже часто буде переобтяжена нею порівняно з фактично створюваним нею продуктом. Частину цієї великої площі, залишеної на 6–7 років під пасовищем, можна знову розорати, і вона дасть, мабуть, один або два бідних урожаї поганого вівса чи якогось іншого необробленого зерна, а після цього, цілком виснажену, її знову полишать і віддадуть, як і раніше, під пасовище, а під оранку візьмуть тільки частину цієї площі, щоб згодом вона так само виснажилася й була занедбана. Такою, справді, була загальна система ведення господарства по всій низинній частині Шотландії до об’єднання її з Англією. Ділянки, що їх постійно угноювали й утримували в належному стані, рідко перевищували третину або чверть усієї площі ферми, а інколи не займали навіть п’ятої або шостої частини її. Решту площі ніколи не угноювали, але, попри це, частина її зазвичай оброблялася, а отже, виснажувалася. Очевидно, що за такої системи господарювання навіть та частина земель Шотландії, що була придатна для належного обробітку, виробляла дуже небагато порівняно з тим, що вона була в змозі дати. Хоча така система здається дуже невигідною, однак до об’єднання з Англією низька ціна худоби, напевне, робила її майже неминучою. І якщо, попри велике зростання цін на худобу, ця система все ж і надалі переважає у значній частині країни, то це, безперечно, у багатьох місцях зумовлене невіглаством та прихильністю до старих звичаїв, а в більшості місцевостей — неможливістю усунути ті перепони, що за природного перебігу подій заважають негайному або швидкому запровадженню кращої системи: по-перше, бідністю селян, тим, що вони не встигли ще придбати достатню кількість худоби для повнішого обробітку своїх земель; те саме зростання цін на худобу, що робить для них вигідним тримати велику її кількість, ускладнює для них придбання її; по-друге, тим, що вони не мали ще часу зробити свої землі придатними для належного утримання більшої кількості худоби, навіть якби вони мали змогу придбати її. Збільшення кількості худоби та поліпшення землі мають іти пліч-о-пліч, одне ніколи не може сильно обганяти друге. Без певного збільшення кількості худоби навряд чи можливе більш-менш помітне поліпшення землі, але без попереднього поліпшення землі не може бути й більш-менш значного збільшення кількості худоби, бо в іншому разі земля не могла б її прогодувати. Ці природні перешкоди для запровадження кращої системи можна усунути лише тривалою працею та ощадливістю, і має проминути не менш як півстоліття або, може, навіть ціле століття, перш ніж можна буде в усіх частинах країни цілком відмовитися від старої системи, що поступово відмирає. Однак з усіх комерційних вигод, що їх одержала Шотландія від союзу з Англією, найзначнішою є, можливо, зростання цін на худобу. Союз не тільки призвів до збільшення вартості всіх маєтків гірської Шотландії, а й був, певно, головною причиною піднесення культури та розвитку низинної частини Шотландії.

В усіх нових колоніях велика кількість цілинних земель, що впродовж багатьох років можуть бути лише пасовищами, невдовзі збільшує кількість таких пасовищ, а наслідком цього неминуче стає більша дешевизна. Хоча всю худобу європейських колоній в Америці привезли з Європи, вона невдовзі так розмножилася тут і так подешевшала, що навіть коней пускали вільно пастись у лісах, причому власники не вважали за потрібне їх охороняти. Тільки через тривалий час після освоєння таких колоній може стати вигідним годувати худобу продуктами з оброблюваної землі. Ті самі причини — відсутність достатньої кількості добрив і невідповідність між розмірами капіталу, що витрачається на обробіток землі, і кількістю землі, придатної для обробітку, — мають, напевне, привести до поширення тут системи господарства, подібної до тієї, яка ще й досі існує в Шотландії. І справді, шведський мандрівник Кальм, описуючи систему господарства деяких англійських колоній Північної Америки в 1749 році, зазначає, що дуже важко виявити тут сліди характеру англійського народу, так добре обізнаного з різними галузями сільського господарства. Колоністи майже не угноюють поля, засіяні пшеницею, говорить він; коли після безперервних посівів ділянка землі виснажується, вони розчищають та обробляють нову, а коли виснажується і ця ділянка — переходять до третьої. Свою худобу вони пускають блукати в лісах та пустищах, де вона майже помирає з голоду, оскільки мало не всі однорічні трави давно вже знищені, бо їх викошують занадто рано навесні, не даючи визріти квіткам або розсипатися насінню. Однорічні трави, напевне, були кращими природними травами в цій частині Америки, і коли європейці оселилися тут, ці трави росли дуже густо й досягали 3–4 футів у висоту. Ділянка, яка на той час, коли писав Кальм, не могла прогодувати навіть однієї корови, колись, як його запевняли, давала їжу чотирьом, причому кожна з них давала вчетверо більше молока, ніж тепер. Бідність пасовищ, на його думку, призвела до виродження худоби, що значно погіршувалася з кожним поколінням. Ця худоба, напевне, мало відрізняється від тієї слабкої породи, що переважала по всій Шотландії років 30–40 тому і нині значно покращена в переважній частині низинної Шотландії, і до того ж не так зміною породи (хоча й це було випробувано в деяких місцях), як поліпшенням і збільшенням кормів.

Таким чином, хоча й потрібно багато часу, доки худоба матиме таку ціну, щоб обробіток землі став вигідним для її відгодівлі, однак з усіх видів сировини другого розряду худоба, мабуть, першою досягає такої ціни. Справді, доки худоба не досягла цієї ціни, видається неможливим, щоб сільськогосподарську техніку можна було довести бодай до такої досконалості, якої вона досягла в багатьох регіонах Європи.

Якщо худоба першою досягала зазначеної ціни, то дичина, мабуть, досягала такої ціни в останню чергу. Ціна дичини у Великій Британії, хоч би якою надміру високою вона здавалася, аж ніяк не достатня для відшкодування витрат на утримання мисливського парку, як це чудово знають усі, кому доводилося розводити дичину. Якби це було інакше, то розведення дичини невдовзі зробилося б поширеною галуззю сільського господарства, як це було з розведенням маленьких пташок, відомих ще давнім римлянам. Варрон[36] і Колумелла[37] запевняють, що це було вельми прибутковою справою. Як повідомляють, такою ж вигідною в деяких місцевостях Франції є відгодівля вівсянок, перелітних птахів, що прилітають до країни вкрай виснаженими. Якщо дичина залишатиметься в моді та якщо багатство й розкіш у Великій Британії зростатимуть так, як вони зростали протягом останнього часу, то ціна дичини може піднятися ще вище.

Між періодом господарського розвитку, коли досягає вищої межі ціна такого потрібного продукту, як худоба, і тим періодом, коли найвищої ціни досягає такий надлишковий продукт, як дичина, минає чимало часу, упродовж якого багато інших видів сировини поступово досягають найвищої ціни — одні раніше, інші пізніше, залежно від різних обставин.

Так, відходами з комор та хлівів на кожній фермі живиться певна кількість свійської птиці. І оскільки її годують тим, що було б утрачене без користі, вона становить чисту економію, бо майже нічого не коштує фермерові, а отже, він може продавати її за дуже низькою ціною. Майже вся сума, яку він виручає за неї, становить чистий бариш, і, хоч би якою незначною була її ціна, це не спонукатиме фермера припинити її розведення. Але в країнах із низьким рівнем культури, а отже, слабко заселених, свійської птиці, що її розводять у такий спосіб, без витрат, часто буває цілком достатньо для задоволення всього наявного попиту. Тому за таких умов вона часто коштує стільки ж, скільки м’ясо чи будь-яка інша тваринна їжа, проте вся кількість свійської птиці, що її ферма виробляє в такий спосіб без витрат, завжди має бути значно меншою від загальної кількості м’яса, одержуваного на цій фермі, а в разі поширення багатства й розкоші, що трапляється рідко, за інших рівних умов перевагу віддають завжди тому, що є звичним і загальнопоширеним. Тому зі зростанням багатства й розкоші, зумовленим господарським розвитком, ціна свійської птиці поступово підвищується й перевищує ціну м’яса, доки врешті-решт не досягає такого високого рівня, що стає вигідним обробляти землю для її розведення та відгодівлі. І коли ціна досягла такого високого рівня, вона вже не може піднятися ще вище. В іншому разі додаткові ділянки землі швидко було б відведено для цього. У деяких провінціях Франції розведення свійської птиці вважають досить важливою галуззю сільського господарства й досить прибутковою справою, щоб спонукати фермера вирощувати із цією метою значну кількість маїсу та гречки. Фермер — власник середнього за розміром господарства часом має у дворі до 500 штук птиці. В Англії розведення свійської птиці, напевне, ще не визнається повсюдно такою важливою справою. А проте, птиця там, безперечно, дорожча, ніж у Франції, оскільки Англія саме звідти одержує значну її кількість. У процесі господарського розвитку період, упродовж якого такий вид тваринної їжі досягає найвищої ціни, має, звісно, бути періодом, що безпосередньо передує загальному прагненню обробляти землю для виробництва саме цього виду продуктів харчування. Перш ніж така практика дістане загальне поширення, брак цього виду їжі протягом певного часу неодмінно має призвести до підвищення його ціни. А коли виробництво його стає загальнопоширеним, зазвичай запроваджують нові методи відгодівлі, що дають змогу фермерові на тій самій площі землі прогодувати значно більшу кількість тварин певного виду. І не тільки велика їх кількість змушує його продавати дешевше — зробити це дають йому змогу й такі нововведення та поліпшення, адже, якби він не міг запровадити їх, виробництво великої кількості м’яса не було б тривалим. Певно, саме із цієї причини початок використання для відгодівлі конюшини, ріпи, моркви, капусти тощо сприяв певному зниженню звичайної ціни м’яса на лондонському ринку порівняно з тією, що була на початку минулого століття.

Свиня, що знаходить собі їжу серед нечистот і жадібно поїдає все, що відкидає будь-яка інша корисна тварина, спершу, так само як свійська птиця, утримується на відходах господарства і становить чисту економію. Доки кількість цих тварин, що її можна відгодувати в такий спосіб із незначними витратами або зовсім без них, є цілком достатньою для задоволення попиту, цей вид м’яса надходить на ринок за значно нижчою ціною, ніж будь-який інший. Та коли попит перевищує цю кількість, коли вже потрібно виробляти корм спеціально для відгодівлі свиней, як це доводиться робити для відгодівлі будь-якої іншої худоби, тоді ціна неминуче зростає й стає пропорційно вищою або нижчою від ціни інших видів м’яса залежно від того, чи роблять природа країни й стан її сільського господарства дорожчою або дешевшою відгодівлю свиней чи інших видів худоби. У Франції, за свідченням Бюффона[38], ціна свинини майже дорівнює ціні яловичини. У більшій частині Великої Британії вона нині дещо вища.

Значне підвищення ціни свиней та свійської птиці у Великій Британії часто пояснювалося зменшенням чисельності котерів та інших дрібних держателів землі — явищем, що в усіх місцевостях Європи безпосередньо передувало поліпшенню сільськогосподарської техніки, але що водночас могло сприяти швидшому та інтенсивнішому зростанню ціни на ці продукти, ніж це було б без нього. Подібно до того як найбідніша родина часто в змозі утримувати кішку або собаку без витрат, так і найбідніші держателі землі, як правило, утримують за невеликих витрат кілька штук свійської птиці або свиню й кілька поросят. Залишки та відходи їхньої власної їжі, сироватка, збиране молоко тощо дають цим тваринам частину кормів, а решту вони знаходять собі в сусідніх полях, не завдаючи більш-менш помітних збитків. Через це зі зменшенням кількості таких дрібних держателів обов’язково має значно скоротитися й кількість продовольства, яку виробляють із мізерними витратами або зовсім без них, і ціна його має внаслідок цього підвищуватися швидше та інтенсивніше, ніж це сталося б без такого зменшення. Однак раніше або пізніше з розвитком сільського господарства ціна ця принаймні має піднятися до максимального рівня, до якого лише вона може піднятися, тобто до ціни, що оплачує працю й витрати на обробіток землі, яка дає корми для цих тварин, у такому самому розмірі, як оплачуються праця та витрати на більшості земель, оброблюваних з іншою метою.

Хатнє господарство, так само як розведення свиней і свійської птиці, спочатку теж ведеться як побічна справа, що не потребує спеціальних витрат. Худоба, яку з необхідності утримують на фермі, дає більше молока, ніж це потрібно для прокорму її потомства або для споживання родиною фермера; при цьому вона дає найбільше молока в певний сезон. Тим часом з усіх сільськогосподарських продуктів молоко, мабуть, найбільше псується. У спеку, коли його одержують найбільше, воно ледве витримує добу. Фермер, роблячи з нього вершкове масло, зберігає невелику частину його протягом тижня; роблячи солоне масло, зберігає його на рік, а виробляючи з нього сир, зберігає значно більшу частину його на кілька років. Частина всього цього продукту зберігається для споживання родиною фермера, а решта надходить на ринок і продається за найвищою ціною, яку можна отримати і яка не може бути такою низькою, щоб позбавити фермера бажання відправляти надлишки на ринок. Справді, якщо ціна є занадто низькою, він, певно, вестиме своє молочне господарство дуже недбало, не дотримуючись чистоти, і, мабуть, вирішить обійтися без окремого приміщення чи будівлі для цієї мети, працюватимуть серед чаду, диму та бруду кухні, як це практикувалося майже на всіх фермах із молочним господарством у Шотландії 30–40 років тому і як це подекуди є ще й досі. Ті самі причини, що поступово підвищують ціну м’яса: збільшення попиту і як наслідок підвищення добробуту країни, зменшення тієї кількості худоби, що її можна утримувати з невеликими витратами або зовсім без них, — ведуть і до підвищення ціни молочних продуктів, що, ясна річ, залежить від ціни на м’ясо або витрат на утримання худоби. Підвищення ціни дає змогу оплачувати велику кількість праці, ретельність і чистоту. Фермер приділяє більше уваги молочному господарству, і якість його продуктів поступово поліпшується. Урешті-решт ціна досягає такого рівня, що стає вигідним використовувати деякі з найродючіших і найкраще оброблених ділянок землі під корми худобі виключно для молочного тваринництва. Більше ціна вже підвищуватися не може. Якби це сталося, невдовзі ще більшу кількість землі використовували б із цією метою. Напевне, ціна ця досягла такої межі в більшій частині Англії, де багато родючої землі зазвичай використовують таким чином. А в Шотландії, де більшість фермерів рідко відводить багато родючої землі під виробництво кормів для худоби виключно з метою розвитку молочного господарства, ця ціна, як видається, ще ніде не досягала такого рівня, за винятком околиць деяких великих міст. Хоча ціна продуктів молочного господарства впродовж кількох останніх років значно підвищилася, усе-таки, певно, вона ще надто низька, щоб розпочати обробіток нових ділянок родючої землі. Проте погана якість цих молочних продуктів порівняно з англійськими цілком відповідає низькому рівню їхньої ціни. Але вона є радше наслідком, а не причиною нижчої ціни. Якісніші продукти, що їх доставляють на ринок, не можна було, напевне, продавати за наявних умов у країні за більш високою ціною, а нинішня ціна, певно, не покриє витрати на землю й працю, потрібні для виробництва продуктів значно кращої якості. У більшій частині Європи, попри високий рівень цін, молочне господарство не вважають вигіднішим способом використання землі, ніж виробництво збіжжя чи розведення худоби, що є двома головними галузями сільського господарства. Тому і в більшій частині Шотландії воно ще не може бути таким вигідним.

Отже, очевидно, у жодній країні землі не можуть повністю надійти в обробіток і поліпшуватися, доки ціна абсолютно всіх продуктів, що їх людська праця змушена виробляти на цих землях, не досягла такого рівня, щоб оплачувалися витрати на такий обробіток і поліпшення. Для отримання такого результату ціна кожного окремого виду продуктів має бути достатньою для того, щоб оплачувати, по-перше, ренту гарної орної землі під хліб, оскільки вона визначає ренту більшої частини інших оброблених земель, і, по-друге, працю й витрати фермера не гірше, ніж вони звичайно оплачуються на родючій орній землі під хліб, або, інакше кажучи, відшкодовувати зі звичайним прибутком капітал, що на неї витрачається. Таке підвищення ціни кожного певного виду продуктів має, вочевидь, передувати поліпшенню та обробітку землі, призначеної для їх виробництва. Вигода становить мету будь-якого поліпшення, і останнє не заслуговує назви поліпшення, якщо воно має своїм неминучим наслідком збитки. Але збитки є неминучим наслідком поліпшення землі для вироблення продукту, ціна якого не може повернути виробничих витрат. Якщо повне поліпшення та обробіток усіх земель країни становлять найбільше суспільне благо — стосовно чого не може бути сумнівів, — то зазначене підвищення ціни всіх різних видів сировини слід вважати аж ніяк не суспільним лихом, а неминучим передвісником і супутником цього найбільшого суспільного блага.

Це підвищення номінальної, або грошової, ціни всіх цих різних видів сировини було також наслідком не якогось зниження вартості срібла, а підвищення їхньої дійсної ціни. Вони варті не тільки більшої кількості срібла, а й більшої кількості праці та засобів існування, ніж раніше. Щоб доставити їх на ринок, потрібна більша кількість праці та засобів існування, а потрапляючи туди, вони або репрезентують більшу кількість їх, або еквівалентні їй.


Третій розряд

Третім і останнім видом сировини, ціна якої, звісно, зростає з розвитком господарства, є продукти, стосовно яких здатність людської праці збільшувати їхню кількість обмежена або невизначена. Хоча реальна ціна такої сировини має природну тенденцію до зростання із розвитком господарства, все ж, залежно від різних причин, що роблять зусилля людської праці щодо збільшення її кількості більш-менш успішними, вона може падати, інколи залишатися без змін у різні періоди свого розвитку, а інколи більшою або меншою мірою підвищуватися протягом того самого періоду.

Існують такі види сировини, які природа зробила начебто придатком до інших видів, тож кількість одного продукту, що його може виробити країна, обов’язково обмежена кількістю іншого. Кількість вовни або, наприклад, сирих шкур, що їх може виробити певна країна, неминуче обмежена кількістю великої та дрібної худоби, що неминуче визначається загальним станом і характером її сільського господарства.

Ті самі причини, що з господарським розвитком ведуть до поступового підвищення ціни м’яса, мають, здавалося б, справляти такий самий вплив і на ціни вовни та сирих шкур і підвищувати їх майже так само. Так, певно, і було б, якби на початкових стадіях господарського розвитку ринок продуктів останнього виду був обмежений так само, як і ринок м’яса. Але розміри ринків у цих двох випадках зазвичай різні.

Ринок м’яса майже скрізь обмежується країною, яка це м’ясо виробляє. Щоправда, Ірландія та британська Америка ведуть значну торгівлю солониною, але вони, як мені здається, є єдиними країнами торговельного світу, які роблять це, тобто вивозять до інших країн більш-менш значну частку м’яса власного виробництва.

Ринок вовни та сирих шкур, навпаки, на ранній стадії господарського розвитку рідко обмежується країною, яка виробляє їх. Їх можна легко перевозити до віддалених країн: вовну — без будь-якої обробки, а сирі шкури — із невеликою обробкою; оскільки вони слугують сировиною для багатьох галузей виробництва, промисловість інших країн може заявляти про попит на них, хоча у власній країні його може й не бути.

У країнах, де погано обробляється земля і через це вони мало заселені, ціна вовни та сирих шкур завжди становить значно більшу частку ціни всієї тварини, ніж у країнах, де завдяки вищому рівневі господарства та численнішому населенню існує більший попит на м’ясо. Юм зазначає, що за часів саксів руно вівці оцінювалося у 2⁄5 вартості всієї вівці та що це співвідношення значно перевищує сучасну розцінку. Як мене запевняли, у деяких провінціях Іспанії овець часто забивають тільки заради вовни та сала. Тушу залишають гнити на землі або на поживу звірам і хижим птахам. Якщо в Іспанії це трапляється інколи, то майже постійно так буває в Чилі, Буенос-Айресі та багатьох інших частинах іспанської Америки, де рогату худобу майже постійно забивають тільки заради шкури та сала. Те саме майже завжди практикувалося в іспанській частині Сан-Домінго, коли вона кишіла звіроловами, і до того часу, коли створення поселень, розвиток господарства та зростання населення французьких плантацій (що нині простягаються вздовж берега майже всієї західної половини острова) надали певної вартості також худобі іспанців, які досі володіють не лише східною частиною берега, а й усією внутрішньою та гірською частиною країни.

Із розвитком господарства й зростанням населення ціна голови худоби неодмінно підвищується, однак ціна туші підвищується значно більше за ціну вовни та шкури. Паралельно з розвитком господарства й зростанням населення країни неминуче має розширюватися ринок м’яса, що на нижчому ступені розвитку суспільства завжди обмежується кордонами країни, яка його виробляє. Але оскільки ринок вовни та шкури навіть варварської країни часто охоплює весь торговельний світ, його розширення рідко може відбуватися в такій самій пропорції. На стан усього торговельного світу рідко впливають господарський розвиток і піднесення в якійсь одній країні, і після зазначеного піднесення господарства ринок для таких товарів може залишатися незмінним чи майже незмінним. А втім, за природного перебігу подій він унаслідок цього радше має дещо розширитися. Зокрема, якщо галузі промисловості, для яких ці товари є сирим матеріалом, процвітають у певній країні, ринок, коли навіть він і не розшириться, виявиться досить близьким до місця виробництва, і ціна цих матеріалів може підвищитися на суму, яку зазвичай витрачали на перевезення їх до віддалених країн. Тому, якщо ціна вовни та шкур не підвищиться в тій самій пропорції, що й ціна м’яса, вона все ж має дещо підвищитися і, безумовно, не повинна знизитися.

Однак в Англії, попри розквіт вовняної промисловості, ціна англійської вовни від часів Едуарда III значно впала. Існує багато вірогідних свідчень стосовно того, що з тих часів (середина XIV століття, або близько 1339 року) помірною й справедливою ціною за тюк у 28 фунтів англійської вовни вважали не менш як 10 шилінгів на тогочасні гроші, що при 20 пенсах за унцію становило 6 унцій срібла тауерської ваги, або близько 30 шилінгів на теперішні гроші. Нині доброю ціною за цілком якісну англійську вовну можна вважати 21 шилінг за тюк у 28 фунтів. Таким чином, грошова ціна вовни часів Едуарда III стосується сучасної як 10:7. Перевищення її реальної ціни ще більше. Правлячи 6 шилінгів 8 пенсів за квартер пшениці нині, для тих давно минулих часів маємо ціну 10 шилінгів за 12 бушелів пшениці. За ціни у 28 шилінгів за квартер нині 21 шилінг становить ціну тільки за 6 бушелів. Отже, відношення між реальними цінами тоді й тепер дорівнює 12:6, або 2:1. За тих часів за один тюк вовни можна було купити вдвічі більше засобів існування, ніж тепер, а отже, і вдвічі більше праці, якщо реальна оплата праці однакова для цих періодів.

Таке падіння як реальної, так і номінальної вартості вовни аж ніяк не сталося б за природного перебігу подій. Насправді воно було наслідком насильницьких і штучних заходів: по-перше, цілковитої заборони вивезення вовни з Англії; по-друге, дозволу на ввезення її з Іспанії без сплати мита; по-третє, заборони вивезення її з Ірландії до інших країн, окрім Англії. У результаті цих обмежень ринок англійської вовни, замість розширитися внаслідок господарського розвитку Англії, виявився обмеженим внутрішнім ринком із відкритим доступом для вовни з кількох країн та ірландською вовною як конкурентом. А оскільки вовняні фабрики в Ірландії зазнають максимуму утисків, сумісних зі справедливим і чесним перебігом подій, вони в змозі переробляти тільки частину своєї вовни й змушені відправляти більшість продукції до Великої Британії, на єдиний відкритий для них ринок.

Мені не вдалося знайти таких самих вірогідних даних щодо ціни сирих шкур у далекому минулому. Вовну зазвичай сплачували як податок на користь короля. Але не так, напевне, було із сирими шкурами. Проте Флітвуд, користуючись рахунками від 1425 року пріора в Барсестері (Оксфорд) та одного з його каноніків, наводить їхню ціну, принаймні ту, що зазначалася в цьому окремому випадку; ми маємо такі цифри: 5 бичачих шкур за 12 шилінгів, 5 коров’ячих шкур за 7 шилінгів 3 пенси, 36 овечих шкур (дволіток) за 9 шилінгів, 16 телячих шкур за 2 шилінги. У 1425 році 12 шилінгів містили приблизно таку саму кількість срібла, як 24 шилінги на наші гроші. Бичача шкура, отже, оцінювалася в наведеному рахунку такою кількістю срібла, яка міститься в 4 4⁄5 шилінга на теперішні гроші. Її номінальна ціна була на той час значно нижчою, ніж тепер; але за ціни квартера пшениці в 6 шилінгів 8 пенсів на 12 шилінгів можна було тоді купити 14 4⁄5 бушеля пшениці, які за ціни в 3 шилінги 6 пенсів за бушель нині коштували б 51 шилінг 4 пенси. Отже, за бичачу шкуру на той час можна було купити стільки ж хліба, скільки можна купити його за 10 шилінгів 3 пенси нині. Її реальна вартість дорівнювала 10 шилінгам 3 пенсам на теперішні гроші. Ми не можемо припускати, що за тих давніх часів худоба, яка протягом більшої частини зими майже помирала з голоду, мала дуже великі розміри. Бичачу шкуру вагою в 4 стоуни по 16 фунтів стерлінгів нині вважають непоганою, а тоді, певно, визнали б дуже якісною. Але за ціни у півкрони за стоун, що нині (лютий 1773 року), як мені відомо, є звичайною ціною, така шкура коштувала б тепер тільки 10 шилінгів. Отже, хоча її номінальна ціна нині вища, ніж була за тих давноминулих часів, її реальна ціна, реальна кількість засобів існування, що їх можна купити або отримати в обмін на неї, скоріше зменшилася. Ціна коров’ячих шкур, як зазначено у згаданих рахунках, майже відповідає ціні бичачих шкур. Ціна овечих шкур значно вища. Їх, певно, продавали разом із вовною. Ціна телячих шкур, навпаки, набагато нижча. У країнах, де ціни на худобу дуже низькі, телят, яких не хочуть відгодовувати для підтримання череди, зазвичай забивають дуже молодими, як це було в Шотландії років 20–30 тому. Це заощаджує молоко, витрату якого не може окупити їхня ціна. Тому їхні шкури, як правило, мало на що придатні.

Ціна невичинених шкур нині нижча, ніж це було кілька років тому, що, мабуть, пояснюється скасуванням мита на тюленячі шкури й дозволом у 1769 році безмитного ввезення невичинених шкур з Ірландії та колоній. Якщо взяти середню ціну за нинішнє століття, то вона виявиться, напевно, дещо вищою, ніж це було колись. Природа цього товару робить його менш придатним, ніж вовна, для перевезення на віддалені ринки. Якість шкури з часом погіршується. Просолена шкура вважається гіршою за якістю, ніж свіжа, і її продають за нижчою ціною. Ця обставина має неодмінно породжувати тенденцію до зниження ціни сирих шкур у країні, яка не переробляє їх сама, а змушена вивозити, і до порівняного підвищення її в країнах, де ці шкури переробляють. Ця обставина має призводити до зниження їхньої ціни у варварській країні й до її підвищення в культурних та промислових країнах. Отже, вона мала призводити до зниження її за минулих часів і до підвищення — за нинішніх. Окрім того, нашим шкіряникам не вдалося, як це вдалося сукнарям, переконати розум нації, що благополуччя держави залежить від процвітання саме їхньої галузі промисловості; через це ними опікувалися значно менше. Щоправда, вивезення невичинених шкур було заборонено й проголошено шкідливим, але їх увезення з чужоземних країн було обкладено митом; і хоча це мито скасували для шкур, що їх увозили з Ірландії та з колоній (на термін у 5 років), усе ж Ірландія не була обмежена ринком Великої Британії для продажу своїх зайвих шкур або тих, яких вона не переробляла сама. Шкури простої худоби в останні роки внесено до списку товарів, які дозволяється вивозити колоніям лише до метрополії; так само й торгівля Ірландії досі не зазнавала стосовно цього утисків для підтримки шкіряних заводчиків Великої Британії.

Будь-які регулювальні заходи, що ведуть до зниження ціни вовни або невичинених шкур нижче від їхнього природного рівня, у цивілізованій країні з розвиненим господарством, приводять до підвищення ціни на м’ясо. Ціна як великої, так і дрібної худоби, яку розводять і відгодовують на поліпшеній та окультуреній землі, має бути достатньою для оплати ренти й прибутку, що їх очікують отримати з такої землі її власник та фермер. Якщо вона недостатня для цього, вони невдовзі припинять відгодовувати худобу. Тому ту частку ціни, що не оплачується вовною або шкурою, має покривати ціна туші. Що менше платять за перші, то більше має бути сплачено за другу. Землевласникам та фермерам байдуже, як розподіляється ця ціна між різними частинами тварини, якщо тільки вона сплачується їм повністю. Тому в культурній країні з розвиненим господарством інтереси землевласників і фермерів не зачіпають такі регулювальні заходи, хоча їхні інтереси як споживачів можуть порушуватися внаслідок підвищення ціни продовольства. Цілком іншим буде становище в малорозвиненій і некультурній країні, де більшість земель не можна використати для жодної іншої мети, окрім як для розведення та вирощування худоби, і де вовна та шкура становлять основну частину вартості цієї худоби. Інтереси цих людей як землевласників і фермерів глибоко зачіпають такі регулювальні заходи, а інтерес їх як споживачів — дуже мало. Зниження ціни на вовну й шкури в цьому разі не спричинить підвищення ціни туші, бо кількість вирощуваної худоби не змінюється, тому що більша частина земель країни не застосовується для жодної іншої мети, окрім як для розведення худоби; на ринок надходитиме така сама кількість м’яса, як і до того, тоді як попит на нього не збільшиться; отже, ціна його залишиться попередньою. Повна ціна за голову худоби зменшиться, і разом із нею знизяться рента й прибуток з усіх тих земель, головним продуктом яких була худоба, тобто більшої частини земель країни. Заборона вивезення вовни, що її зазвичай, але вельми помилково, приписують Едуардові III, за наявних на той час умов була вкрай руйнівним заходом, який тільки можна собі уявити. Він не лише спричинив би зниження вартості більшої частини земель королівства, а й завдяки зниженню ціни найважливіших видів дрібної худоби дуже вповільнив би її подальше поліпшення.

Вовна в Шотландії значно подешевшала внаслідок об’єднання країни з Англією, завдяки чому її виключили з великого ринку Європи, обмеживши лише ринком Великої Британії. Вартість більшої частини земель південних графств Шотландії, де переважає вівчарство, значно постраждала б через ці події, якби підвищення ціни на м’ясо повністю не врівноважило падіння ціни на вовну.

Успішність людської праці щодо збільшення кількості вовни або сирих шкур обмежена, оскільки залежить від виробництва своєї країни, і невизначена, оскільки залежить від виробництва інших країн. Вона залежить не так від кількості, що її виробляють інші, як від тієї кількості, яку вони самі не переробляють, а також від тих обмежень, які вони вважають за потрібне встановити для вивезення цього виду сировини. Через те, що всі ці обставини анітрохи не залежать від промисловості країни, це неминуче робить успішність її зусиль більше або менше невизначеною. Таким чином, успішність людської праці щодо збільшення кількості цього виду сировини є не лише обмеженою, а й невизначеною.

Так само успішність праці є обмеженою та невизначеною у справі збільшення кількості іншого дуже важливого виду сировини — риби, яку доставляють на ринок. Ця кількість обмежена географією, близькістю або віддаленістю різних провінцій від моря, кількістю озер та річок, а також так званим багатством або бідністю цих морів, озер та річок на рибу. Зі зростанням чисельності населення, зі збільшенням річного продукту землі та праці країни зростає число покупців риби, і вони володіють більшою кількістю та різноманітністю інших продуктів або, що те саме, — ціною більшої кількості та більш різноманітних продуктів, на яку можуть робити покупки. Але зазвичай неможливо постачати широкий ринок, не витрачаючи великої кількості праці й до того ж у більшій пропорції, ніж це потрібно для постачання невеликого та обмеженого ринку. Так, ринок, що спершу вимагав тільки 1000 т риби на рік, а тепер вимагає 10 000, уже не може задовольнитися працею, яка зросла теж у 10 разів, адже доводиться вишукувати рибу на більш далекій відстані, використовувати більші судна, дорожче знаряддя всілякого роду. Тому реальна ціна цього продукту, певна річ, підвищується з розвитком господарства. І мені здається, що вона більшою або меншою мірою справді підвищувалася в усіх країнах.

Хоча успішність риболовлі певного дня визначити не просто, однак, знаючи географічні особливості країни та середній вилов за рік або за кілька років (за кількістю доставленої на ринок риби), можна визначити, що, поза сумнівом, є насправді. Оскільки вилов риби більшою мірою залежить від розташування країни, ніж від рівня її багатства й стану промисловості, у різних країнах він може бути однаковим на різних етапах розвитку господарства й дуже різноманітним на тому самому етапі, а залежність його від стану господарства є невизначеною, і саме про цю невизначеність я тут і веду мову.

Успішність людської праці у справі збільшення кількості різних мінералів та металів, що їх видобувають із надр землі, а надто більш дорогих, напевне, не є обмеженою, але є цілком невизначеною.

Кількість дорогоцінних металів, наявна в будь-якій країні, не обмежується якимись властивостями її ґрунту й поверхні, як, наприклад, багатством чи бідністю її власних копалень. Ці метали часто існують у великій кількості в країнах, які зовсім не мають копалень. Їхня кількість у кожній певній країні залежить, мабуть, від двох різних обставин: по-перше, від її купівельної спроможності, від стану її промисловості, від розмірів річного продукту її землі та праці, відповідно до чого вона в змозі витрачати більшу або меншу кількість праці й засобів існування на видобуток чи купівлю таких предметів розкоші, як золото й срібло, зі своїх власних копалень або з копалень інших країн; по-друге, від багатства чи бідності копалень, що нині постачають торговельний світ цими металами. Кількість цих металів у країнах, найвіддаленіших від копалень, більше або менше залежить від їх багатства чи бідності через легкість і дешевизну перевезення цих металів, їхній невеликий обсяг та високу вартість. На їх кількості в Китаї та Індостані має більш-менш відбиватися багатство копалень в Америці.

Кількість дорогоцінних металів у будь-якій окремій країні залежить від першої із цих двох обставин (купівельної спроможності), тому їхня реальна ціна, так само як і ціна решти предметів розкоші, має підвищуватися разом зі зростанням багатства та розвитком господарства країни й падати за її бідності та застою. Країни, які можуть нагромадити велику кількість праці й засобів існування, у змозі купувати будь-яку кількість цих металів ціною більшої кількості праці й засобів існування.

Кількість дорогоцінних металів у країні залежить від другої із цих обставин (багатства чи бідності копалень, що постачають торговельний світ), тому їхня реальна ціна, реальна кількість праці або засобів існування, що їх можна купити чи обміняти на них, буде, поза сумнівом, більше або менше знижуватися відповідно до багатства цих копалень і підвищуватися відповідно до їхньої бідності.

Але очевидно, що багатство чи бідність копалень, які виявилися постачальниками торговельного світу, — це обставина, що не має зв’язку зі станом промисловості окремої країни. Здається навіть, що ця обставина не має жодного зв’язку зі станом світової промисловості взагалі. Щоправда, із поширенням промислів і торгівлі по дедалі більшій частині земної кулі пошуки родовищ, що їх тепер вели на величезному просторі, могли мати більше шансів на успіх, аніж у той час, коли межі цих пошуків були вужчі. Однак відкриття нових покладів, поки поступово виснажуються старі, видається справою ненадійною, успіх якої не може гарантувати людська майстерність або праця. Усі ознаки, як відомо, сумнівні, і тільки фактичне відкриття та успішна розробка нової копальні можуть засвідчити її дійсну вартість або навіть наявність у ній металу. У цих пошуках немає, мабуть, певних меж ані для можливого успіху, ані для можливої марності людської праці. Цілком імовірно, що впродовж одного або двох століть буде відкрито нові копальні, багатші, ніж відомі будь-коли досі; і так само цілком імовірно, що найбагатші з відомих у цей час копалень виявляться біднішими за ті, що їх розробляли ще до відкриття копалень Америки. Хоч би що сталося — те або те, це матиме дуже мало значення для дійсного багатства й добробуту світу, для дійсної вартості річного продукту землі та праці людства. Номінальна вартість, кількість золота й срібла, у якій може бути виражений або представлений цей річний продукт, буде, поза сумнівом, дуже різноманітною, але його реальна вартість, дійсна кількість праці, що її можна купити або виміняти на нього, буде та сама. У першому випадку 1 шилінг міг би репрезентувати не більше праці, ніж нині її репрезентує 1 пенні, бо 1 пенні могло б репрезентувати стільки ж праці, скільки 1 шилінг нині. Але в першому випадку власник 1 шилінга був би не багатшим за того, хто має тепер 1 пенні, а в другому — власник 1 пенні був би так само багатим, як і той, хто має тепер 1 шилінг. Дешевизна та велика кількість золотого й срібного начиння були б єдиною вигодою, яку світ міг отримати з першої обставини, і дорожнеча та рідкісність цих непотрібних речей були б єдиною незручністю, яка стала б результатом останньої обставини.


Завершення огляду коливань вартості срібла

Більшість дослідників, які збирали дані про грошові ціни в минулому, вважала, напевне, низьку грошову ціну хліба й продуктів узагалі або, інакше кажучи, високу вартість золота й срібла свідченням не лише браку цих металів, а й бідності та варварського стану країни за тих часів, коли такі ціни мали місце. Таке розуміння пов’язане із системою політичної економії, яка вважає, що національне багатство полягає у великій кількості золота й срібла, а національна бідність — у їх недостатній кількості. Цю теорію спробую викласти й розглянути в книзі четвертій цього дослідження. А поки зауважу, що висока вартість дорогоцінних металів аж ніяк не є свідченням бідності чи варварського стану якої-небудь країни на час спостереження. Вона свідчить лише про бідність копалень, що в цей період забезпечують торговельний світ. Бідна країна, яка не може купувати більше за багату, не може й платити дорожче від неї за золото й срібло, а тому вартість цих металів навряд чи може бути вищою в першій порівняно з другою. У Китаї, країні значно багатшій за будь-яку частину Європи, вартість дорогоцінних металів набагато вища, ніж будь-де у Європі. Щоправда, коли багатство Європи від часів відкриття копалень Америки значно зросло, вартість золота й срібла поступово знизилася. Але таке зниження їхньої вартості було зумовлене не збільшенням реального багатства Європи, річного продукту її землі та праці, а випадковим відкриттям покладів багатших, ніж ті, що були відомі до того часу. Збільшення кількості золота й срібла в Європі та розвиток її мануфактур і хліборобства — два явища, які, хоча й існували майже одночасно, проте виникли під впливом зовсім різних причин і майже не мають жодного зв’язку між собою. Перше зумовлене випадковістю, у якій не відігравали й не могли відігравати ролі передбачливість або політика; друге спричинене падінням феодальної системи і встановленням уряду, що дав промисловості те єдине заохочення, якого вона потребувала, тобто деяку певність у тому, що вона зможе користуватися плодами своєї праці. Польща, де феодальна система існує і в наші дні, нині є такою ж злиденною країною, якою вона була до відкриття Америки. Однак грошова ціна хліба підвищилася; реальна вартість дорогоцінних металів у Польщі знизилася так само, як і в інших частинах Європи. Тому їхня кількість мала там збільшитися, як і в інших країнах, і майже в такій самій пропорції, у якій збільшився річний продукт її землі та праці. Але зростання кількості дорогоцінних металів не збільшило, як видається, річного продукту країни, не привело до поліпшення її фабрик і хліборобства, не покращило становища її мешканців. Іспанія та Португалія — країни, що володіють копальнями, є після Польщі, мабуть, найзлиденнішими країнами Європи. Однак вартість дорогоцінних металів має бути там нижчою, ніж у будь-якій іншій частині Європи, оскільки із цих країн вони потрапляють до решти країн Європи й обтяжені не тільки вартістю перевезення та страхування, а й витратами на контрабандне провезення, адже вивезення їх або зовсім заборонене, або обкладене митом. Через це відносно річного продукту землі та праці їхня кількість у цих країнах має бути більшою, ніж у будь-якій іншій країні Європи. Тим часом ці країни бідніші від інших частин Європи. Хоча феодальну систему в Іспанії та Португалії скасували, її не замінили чимось кращим.

Подібно до того як низька вартість золота й срібла не свідчить про багатство й процвітання країни, так висока або низька грошова вартість товарів загалом або хліба зокрема аж ніяк не є свідченням бідності країни або її варварського стану.

Якщо низька грошова ціна товарів загалом або особливо хліба не свідчить про бідність чи варварський стан, то вирішальним свідченням цього буде низька грошова ціна, порівняно із ціною хліба, деяких окремих видів товарів, наприклад, худоби, свійської птиці, будь-якої дичини тощо. Це виразно показує, по-перше, їхню більшу кількість порівняно з хлібом, а отже, великі розміри землі, використовуваної для їх розведення, порівняно з тією землею, що її відведено під хліб, і, по-друге, низьку вартість цієї землі порівняно з вартістю орної землі й, таким чином, свідчить про поганий стан і необробленість великої частини землі країни. Це свідчить про те, що відношення капіталу й населення країни до розмірів її території є нижчим від того, яке зазвичай існує в цивілізованих країнах, і що суспільство в певний час і в певній країні перебуває ще в стані дитинства. За високою або низькою грошовою ціною товарів загалом або хліба зокрема ми можемо тільки виснувати, що копальні, які нині постачають торговельний світ золотом і сріблом, є багатими чи бідними, але не можемо судити про те, багатою чи бідною є країна загалом. Однак за високим або низьким рівнем грошової ціни деяких видів товарів порівняно із ціною інших ми можемо з певною мірою ймовірності, що майже межує з беззаперечністю, судити про те, багата країна чи бідна, зазнає чи не зазнає більша частина її земель поліпшення, перебуває вона в більш-менш варварському чи в більш-менш цивілізованому стані.

Будь-яке підвищення грошової ціни товарів, що настає тільки через зниження вартості срібла, має однаково позначатися на всіх видах товарів, спричиняючи загальне підвищення їхньої ціни на 1⁄3, 1⁄4 або 1⁄5 відповідно до втрати сріблом 1⁄3, 1⁄4 або 1⁄5 його колишньої вартості, але підвищення ціни продуктів харчування, про яке так багато говорили й сперечалися, не поширюється однаковою мірою на всі їх види. Якщо взяти середні цифри за поточне століття, то виявиться, що ціна хліба — як це визнають навіть ті, хто пояснює це підвищення зменшенням вартості срібла, — підвищилася менше, ніж ціни решти продуктів харчування. Тому підвищення ціни цих останніх не могло бути спричинене зниженням вартості срібла. Слід зважити на якісь інші причини, і ті причини, про які йшлося вище, можуть, мабуть, задовільно пояснити підвищення ціни тих окремих видів продуктів харчування, ціна яких справді підвищилася порівняно із ціною хліба, до того ж не буде потреби вдаватися до передбачуваного зменшення вартості срібла.

Щодо ціни хліба, то протягом перших 64 років нинішнього століття й до кількох нещодавніх надзвичайних неврожаїв вона була дещо нижчою, ніж протягом останніх 64 років попереднього століття. Цей факт засвідчують не лише рахунки Віндзорського ринку, а й офіційні відомості з різних графств Шотландії, а також дані різних ринків Франції, із великою ретельністю й точністю зібрані Мессансом[39] та Дюпре де Сен-Mopом. Ці докази за своєю повнотою переважають те, чого можна було б очікувати в питанні, що його, ясна річ, так важко точно дослідити.

Щодо високої ціни хліба протягом останніх 10–12 років, то її цілком можна пояснити поганими врожаями, а не зниженням вартості срібла.

Отже, думка, що вартість срібла безперервно знижується, не ґрунтується, напевне, на спостереженнях щодо ціни хліба чи інших продуктів харчування.

Однак можуть сказати, що на таку саму кількість срібла нині, навіть згідно з наведеними тут даними, можна купити значно меншу кількість різних продуктів харчування, ніж у той або інший період минулого століття, і що з’ясування того, чи спричинило таку зміну підвищення вартості цих товарів чи зниження вартості срібла, — цілком марна праця, бо це нічого не важить для людини, яка йде на ринок із певною кількістю срібла або має певний фіксований грошовий дохід. Я, звісно, не припускаю, що знання цієї різниці дасть їй можливість купувати дешевше, але воно, проте, не є взагалі даремним.

Воно може мати певне корисне значення для публіки, свідчачи про добробут у країні. Якщо підвищення ціни деяких видів продуктів харчування спричинене тільки зниженням вартості срібла, то це зумовлене фактом, за яким можна судити тільки про велику кількість американських копалень. Дійсне багатство країни, річний продукт її землі та праці можуть, попри цю обставину, або поступово зменшуватися, як у Португалії та Польщі, або поступово зростати, як у більшості інших країн Європи. Але якщо це підвищення ціни деяких видів продуктів харчування зумовлене підвищенням реальної вартості землі, яка їх виробляє, її зрослою родючістю або якщо воно було наслідком значних поліпшень і якісного обробітку, що зробили її придатною для посіву хлібів, то воно спричинене обставиною, яка цілком ясно вказує на процвітання та розвиток країни. Земля становить найбільшу, найважливішу і найбільш стійку частину багатства будь-якої великої за розміром країни. Певно, суспільству може бути корисно або принаймні досить приємно мати таке вирішальне свідчення щодо зростання вартості найбільшої, найважливішої та найбільш стійкої частини його багатства.

Це може бути також корисно суспільству для регулювання грошової винагороди деяких нижчих службовців. Якщо через підвищення ціни деяких видів продуктів харчування знижується вартість срібла, їхня грошова винагорода (у тому разі, якщо вона доти була не дуже великою) має бути, поза сумнівом, збільшена пропорційно розмірам зниження. Якщо її не збільшити, їхня реальна винагорода виявиться, вочевидь, настільки ж зменшеною. Якщо ж зазначене зростання ціни спричинило збільшення вартості в результаті штучного підвищення родючості землі, що виробляє ці продукти, то буде важче вирішити, у якій саме пропорції треба збільшити грошову винагороду й чи потрібно взагалі її збільшувати. Якщо заходи з поліпшення обробітку землі неминуче більше або менше підвищують ціну всіх видів тваринної їжі порівняно із ціною хліба, то вони, на мій погляд, неминуче знижують ціну всіх видів рослинної їжі, підвищуючи ціну тваринної їжі, тому що значна частина землі, яка виробляє її, будучи придатною для виробництва хліба, має давати землевласникові та фермерові ренту й прибуток, звичайні для орної землі. Це знижує ціну рослинної їжі, тому що, підвищуючи родючість землі, збільшує кількість цієї їжі. Окрім того, завдяки заходам із поліпшення обробітку землі з’являється багато видів рослинної їжі, які, потребуючи менше землі й не більше праці, ніж хліб, надходять на ринок за значно нижчою ціною. Такими є картопля та маїс, або так званий індіанський хліб, — два найважливіших придбання, що їх сільське господарство Європи або навіть сама Європа отримали від розширення торгівлі та мореплавства. Пізніше численні види рослинної їжі, що їх на низькому рівні розвитку хліборобства вирощують тільки на городі й за допомогою лопати, на вищій його стадії сіють у полях, для чого використовують плуг, — це ріпа, морква, капуста тощо. Якщо, таким чином, із розвитком поліпшень у сільському господарстві неодмінно підвищується реальна ціна одного виду їжі, то так само неодмінно знижується реальна ціна іншого виду і стає справою простої точності розрахунку, наскільки підвищення ціни одного виду їжі може бути врівноважене зниженням ціни іншого. Коли реальна ціна м’яса досягла свого максимуму (а це, напевне, понад сотню років тому було досягнуто в більшій частині Англії щодо всіх видів м’яса, за винятком, може, свинини), будь-яке підвищення ціни іншого виду тваринної їжі, що може виникнути згодом, великою мірою не позначиться на становищі нижчих верств народу. Становище бідних верств у більшій частині Англії не може, поза будь-яким сумнівом, погіршитися за підвищення ціни свійської птиці, риби або дичини настільки, як воно має поліпшитися внаслідок зниження ціни картоплі.

За нинішньої дорожнечі висока ціна хліба, поза сумнівом, досить відчутно позначається на бідних. Але в періоди порівняно великої кількості продуктів, за звичайного або середнього рівня ціни хліба, природне підвищення ціни будь-якого іншого виду сирих продуктів не може позначитися на них. Вони, мабуть, найбільше потерпають від штучного, спричиненого податками, підвищення ціни деяких промислових товарів, таких як сіль, мило, шкіра, свічки, солод, пиво, ель тощо.


Вплив господарського розвитку на дійсну ціну промислових виробів

Природним наслідком господарського розвитку є поступове зниження дійсної ціни майже всіх мануфактурних виробів. Ціна праці, що витрачається на їх виготовлення, знижується, мабуть, для них усіх без винятку. Унаслідок застосування кращих машин, унаслідок більшої вправності й доцільнішого поділу та розподілу праці для виготовлення кожного окремого предмета потрібна значно менша кількість праці; і хоча внаслідок процвітання суспільства дійсна ціна праці має підвищитися, усе ж значне зменшення кількості праці, що витрачається, за загальним правилом більш ніж урівноважує максимальне підвищення ціни, яке тільки може відбутися.

Щоправда, існують галузі промисловості, у яких неминуче підвищення дійсної ціни сировини більш ніж урівноважує всі вигоди, що їх дає вдосконалення техніки в процесі виконання роботи. У столярній і теслярській справі неминуче підвищення дійсної ціни сухої деревини, що є результатом поліпшення землі, може більш ніж урівноважити всі ті вигоди, що їх можна отримати від застосування кращих машин, від надзвичайного вміння і найдоцільнішого поділу та розподілу праці.

Але в усіх випадках, коли дійсна ціна сирих матеріалів зовсім не підвищується або підвищується незначною мірою, ціна мануфактурних виробів знижується відчутно. Це було вельми помітно протягом нинішнього та минулого століть у тих мануфактурних виробництвах, матеріалом для яких слугують неблагородні метали. Якісний годинник, який у середині минулого століття можна було купити за 10 фунтів стерлінгів, тепер можна придбати, мабуть, за 20 шилінгів. За той самий період сталося суттєве зниження цін на ножі, замкові вироби, іграшки з простих металів і на всі ті товари, відомі під назвою бірмінгемських та шеффілдських, хоча й не таке значне, як на годинники. Однак воно було достатнім для того, щоб здивувати робітників інших країн Європи, які в багатьох випадках визнають, що не можуть виготовляти товари такої самої якості за подвійну або навіть потрійну ціну. Не існує, здається, інших мануфактурних виробництв, де поділ праці може бути проведено далі або де можливі більш різноманітні вдосконалення застосовуваних знарядь, ніж у виробництвах, матеріалом для яких слугують прості метали.

У суконному виробництві за той самий період не відбулося такого відчутного зниження цін. Ціна найтоншого сукна, як мене запевняли, навпаки, за останні 25–30 років підвищилася в певній відповідності до підвищення його якості, що пояснюється, як мені говорили, значним підвищенням ціни матеріалу, який складається переважно з іспанської вовни. А ціна йоркширського сукна, що його виробляють виключно з англійської вовни, кажуть, знизилася протягом нинішнього століття, коли брати до уваги його якість. Проте якість видається такою суперечливою річчю, що я визнаю будь-яку інформацію такого роду до певної міри ненадійною. У суконному виробництві поділ праці нині є майже таким самим, який існував 100 років тому, а застосовувані в ній машини не дуже змінилися. Проте, можливо, були невеликі поліпшення в обох випадках, які спричинили деяке зниження ціни.

Але зниження виявиться значно помітнішим і беззаперечним, якщо ми порівняємо ціну цього товару в наш час із його ціною у віддаленій перспективі, наприкінці XV століття, коли існував, певно, набагато менший поділ праці, а застосовувані знаряддя були більш недосконалі, ніж сьогодні.

У 1487-му, тобто на четвертий рік правління Генриха VII, було видано указ, згідно з яким «будь-хто, хто стане продавати в роздрібному продажу ярд найтоншого, яскраво пофарбованого червоного сукна або іншого пофарбованого сукна найтоншої роботи дорожче за 16 шилінгів, підлягатиме штрафу в 40 шилінгів за кожен проданий ярд». Таким чином, 16 шилінгів, які містили приблизно таку саму кількість срібла, що й 24 шилінги на нинішні гроші, визнавали на той час справедливою ціною за ярд найтоншого сукна; і оскільки закон цей має характер закону проти розкоші, то ймовірно, що таке сукно продавали зазвичай за дещо дорожчою ціною. Нині максимальною ціною можна вважати 1 гінею. Навіть якщо припустити, що якість сукна тоді й тепер була однаковою — хоча насправді сучасне сукно, цілком імовірно, краще, — виявиться, що грошова ціна найтоншого сукна значно знизилася від кінця XV століття. А його дійсна ціна знизилася набагато більше. Середньою ціною пшениці вважали в цей період і тривалий час по тому 6 шилінгів 8 пенсів за квартер. Отже, 16 шилінгів становили ціну 2 квартерів і понад 3 бушелів пшениці. Рахуючи нині квартер пшениці по 28 шилінгів, дістанемо, що дійсна ціна ярда тонкого сукна мала в ту пору дорівнювати мінімум 3 фунтам 6 шилінгам 6 пенсам на наші гроші. Людина, яка купувала це сукно, мала відмовитися від можливості розпоряджатися такою кількістю праці й засобів існування, що її можна купити на цю суму нині.

Зниження дійсної ціни більш простих і грубих тканин, хоча й значне, але не таке велике, як зниження ціни тканин вищої якості.

У 1463-му, тобто на третій рік правління Едуарда IV, було видано закон, згідно з яким «ніхто із сільських поденників, чорноробів, простих майстрових, що мешкають поза містом або містечком, не повинен використовувати або мати у своєму одязі яку-небудь тканину за ціною понад 2 шилінги за ярд». На третій рік правління Едуарда IV 2 шилінги містили майже таку саму кількість срібла, як 4 шилінги на наші гроші. Але йоркширське сукно, що його нині продають по 4 шилінги за ярд, певно, значно краще за ті сукна, які виробляли на той час для найбіднішої верстви робітників. Навіть грошова ціна їхнього одягу, коли взяти до уваги його якість, через це нині дещо нижча, ніж за тієї віддаленої від нас доби. А реальна ціна, поза сумнівом, значно нижча. Для 1 бушеля пшениці 10 пенсів тоді вважали помірною та розумною ціною. Тому 2 шилінги становили ціну майже 2 бушелів та близько 2 пеків пшениці, а ця кількість за ціни в 3 шилінги 6 пенсів за бушель коштує нині 8 шилінгів 9 пенсів. Для придбання ярда такого сукна бідний наймит мусив віддати таку кількість засобів існування, яку нині можна купити на 8 шилінгів 9 пенсів. Наведений закон теж спрямований проти розкоші й має на меті обмежити марнотратство бідняків, тому їхній одяг, як правило, коштував значно дорожче.

Цей самий закон забороняв бідним носити панчохи за ціною, яка перевищувала 14 пенсів за пару, що на наші гроші становить близько 28 пенсів. Але на той час 14 пенсів дорівнювали ціні 1 бушеля й близько 2 пеків пшениці, а ця кількість за ціни 3 шилінги 6 пенсів за бушель коштує тепер 5 шилінгів 3 пенси. Сьогодні ми визнали б цю суму дуже високою ціною за пару панчіх обслуги та робітника найбіднішого й найнижчого розряду. Однак за тих часів вони платили за них фактичний еквівалент цієї суми.

За часів Едуарда IV мистецтво плетіння панчіх у Європі, певно, ще не було відоме. Панчохи виготовляли з тканини, що, можливо, і було однією з причин їхньої дорожнечі. Кажуть, що першою людиною в Англії, яка надягла плетені панчохи, була королева Єлизавета; вона отримала їх у подарунок від іспанського посла.

У виробництвах цупких і тонких сортів вовняних тканин за тих давніх часів користувалися значно недосконалішими знаряддями, ніж тепер. Відтоді було запроваджено три дуже важливих удосконалення, крім численних дрібніших, кількість і значення яких важко встановити. Ці три основних удосконалення такі: по-перше, заміна прядки та веретена самопрядкою, що за тієї самої витрати праці виконує більше ніж подвійну кількість роботи; по-друге, застосування різних хитромудрих механізмів, які ще більше полегшували та прискорювали намотування пряжі або належне заправлення основи й піткання до закріплення їх у верстаті — операцію, що до винайдення цих машин була надзвичайно копіткою і стомливою; по-третє, використання валяльного млина для ущільнення сукна замість промивання його у воді. Ані вітряні, ані водяні млини ще на початку XVI століття не були відомі в Англії, а також, наскільки я знаю, в інших частинах Європи на північ від Альп. Вони з’явилися в Італії за деякий час до того.

Ці обставини, мабуть, можуть певною мірою пояснити нам, чому реальна ціна як цупких, так і тонких тканин була за тієї доби настільки вищою від їхньої сучасної ціни. Для виготовлення цих предметів потрібна значно більша кількість праці, а тому, доставлені на ринок, вони мали продаватися або надходити в обмін за ціною більшої кількості праці.

Грубо оброблені тканини за тих давніх часів виробляли, певно, в Англії в такий самий спосіб, як це завжди відбувається в країнах, де ремесла й промисел перебувають у зародковому стані. Мабуть, це був домашній промисел, причому кожну окрему частину роботи виконували мимохідь усі члени майже будь-якої родини; і при цьому вони робили це тоді, коли не мали іншої справи, це не було головним їхнім заняттям, від якого кожен одержував найбільшу частину своїх засобів до існування. Робота, що її виконують таким чином, як уже зазначалося, завжди виявляється на ринку значно дешевшою за ту, що становить головне або єдине джерело існування робітника. З іншого боку, тканини кращої якості на той час в Англії не виробляли; її виробляли в багатій Фландрії з розвиненою торгівлею; певно, тоді це виробництво там вели так само, як і нині, люди, які всі засоби існування або основну їхню частину отримували від цього промислу. Крім того, це був закордонний товар, а отже, він мав обкладатися певним митом, принаймні тоннажним і ваговим збором на користь короля. А втім, це мито було, певно, не дуже великим. Політика, що переважала за тієї доби у Європі, мала на меті не обмежувати високими митами ввезення іноземних виробів, а радше заохочувати його, щоб купці за якомога дешевшими цінами мали змогу забезпечувати багатих людей предметами розкоші та призначеними для зручності, яких вони потребували і яких їм не могло забезпечити виробництво власної країни.

Урахування цих обставин може певною мірою пояснити, чому за тих давніх часів дійсна ціна простих тканин порівняно з більш тонкими сортами була настільки нижча за нинішню.


Заключна частина розділу

Я закінчу цей доволі довгий розділ зауваженням, що будь-яке поліпшення умов життя суспільства має тенденцію прямо або побічно підвищувати дійсну ренту із землі, збільшувати дійсне багатство землевласника, його здатність купувати працю чи продукт праці інших людей.

Поліпшення якості землі та її обробітку веде безпосередньо до підвищення ренти. Частка землевласника в продукті неодмінно збільшується разом зі збільшенням кількості продукту.

Зростання дійсної ціни сировини, що первісно є наслідком поширення поліпшень та обробітку землі, а згодом і причиною їхнього подальшого поширення (наприклад, підвищення ціни худоби), також веде до безпосереднього підвищення ренти із землі, і до того ж у ще більшій пропорції. Дійсна вартість частки землевласника, його дійсне розпорядження працею інших людей не тільки збільшуються зі збільшенням дійсної вартості його продукту — водночас збільшується також і відношення його частки до загальної маси продукту. Після підвищення його дійсної ціни, щоб здобути цей продукт, не потрібно більшої кількості праці, ніж раніше. І через це достатньо меншої частки продукту, щоб відшкодувати зі звичайним прибутком капітал, що витрачається на цю працю. Унаслідок цього більша частка його залишається землевласникові.

Усі підвищення продуктивності праці, що безпосередньо ведуть до зниження дійсної ціни промислових виробів, побічно спричинюють підвищення дійсної ренти із землі. Землевласник обмінює на промислові вироби ту частину свого продукту, яка залишається від його власного споживання, або, що те саме, ціну цієї його частини. Усе, що знижує дійсну ціну перших, підвищує дійсну ціну останнього продукту. Через це та сама кількість сільськогосподарського продукту стає еквівалентною більшій кількості промислових виробів і землевласник дістає можливість купувати більше предметів оздоблення або розкоші, а також для зручності.

Будь-яке збільшення дійсного багатства суспільства, будь-яке збільшення кількості корисної праці в ньому веде побічно до підвищення дійсної ренти із землі. Певна частка цієї праці, звісно, вкладається в землю. До її обробітку залучено більшу кількість людей і худоби, одержуваний продукт збільшується разом зі збільшенням капіталу, що витрачається на його виробництво, а рента збільшується разом із продуктом.

Протилежні явища — поганий обробіток землі, зниження дійсної ціни якоїсь частини продуктів хліборобства, підвищення дійсної ціни промислових виробів через занепад мануфактур і промислів, зменшення дійсного багатства суспільства — усе це веде до зниження дійсної ренти із землі, до зменшення дійсного багатства землевласника, до зменшення його здатності купувати працю чи продукт праці інших людей.

Увесь річний продукт землі та праці кожної країни або, що те саме, уся ціна цього річного продукту, природно, розпадається, як уже зазначалося, на три частини — ренту із землі, заробітну плату й прибуток на капітал — і становить дохід трьох різних класів: тих, хто живе на ренту; тих, хто живе на заробітну плату; і тих, хто живе на прибуток від капіталу. Це три головні, основні та первісні класи в кожному цивілізованому суспільстві, із доходу яких береться врешті-решт дохід будь-якого іншого класу.

Зі сказаного вище випливає, що інтереси першого із цих трьох головних класів тісно й нерозривно пов’язані із загальними інтересами суспільства. Усе, що сприяє або шкодить інтересам першого класу, неминуче сприяє або шкодить інтересам суспільства. Коли суспільство обговорює питання регулювання торгівлі чи економічної політики, власники землі жодним чином не можуть уводити його в оману в інтересах тільки свого класу, якщо вони, звісно, бодай якоюсь мірою розуміють ці свої інтереси. Щоправда, занадто часто їм бракує такого розуміння. Вони є єдиним із трьох класів, дохід яких не коштує їм праці та зусиль, а приходить до них немовби сам собою і незалежно від якихось їхніх власних проектів чи планів. Це бездіяльне життя, що є природним наслідком достатку й стабільності їхнього становища, надто часто робить їх не тільки необізнаними, а й нездатними до тієї розумової діяльності, яка потрібна для того, щоб передбачити й зрозуміти можливі наслідки тої чи тої міри регулювання.

Інтереси другого класу, члени якого живуть заробітною платою, так само тісно пов’язані з інтересами суспільства, як і інтереси першого. Як уже було з’ясовано, плата робітника ніколи не буває такою високою, як тоді, коли попит на працю незмінно збільшується або коли кількість праці, використовуваної щороку, значно зростає. Коли дійсне багатство суспільства припиняє зростати й залишається незмінним, заробітна плата цього класу невдовзі скорочується до такого розміру, що є якраз достатнім для того, щоб робітник міг утримувати родину або продовжити існування роду робітників. Коли суспільство перебуває в стані занепаду, вона навіть падає нижче від цього рівня. Клас власників може, мабуть, одержувати від розквіту суспільства більшу вигоду, ніж клас робітників, але жоден інший клас не страждає так жорстоко від його занепаду, як робітники. Однак, хоча інтереси робітника тісно пов’язані з інтересами суспільства, він неспроможний ані усвідомити ці інтереси, ані зрозуміти їхній зв’язок зі своїми власними. Умови його життя не залишають йому часу для того, щоб отримувати необхідні відомості, а його освіта й звички є, як правило, такими, що роблять його цілком неспроможним до правильних суджень, навіть якби він володів усією повнотою відомостей. З огляду на це під час суспільного обговорення питань його голос ледве чути, на нього звертають мало уваги, за винятком особливих випадків, коли його вимоги досить гучні, наполегливі та їх підтримують підприємці у власних цілях.

Люди, які використовують у своїй справі робітників, становлять третій клас, клас тих, хто живе з прибутку. Для отримання прибутку пускають в обіг капітал, що приводить у рух велику частину корисної праці будь-якого суспільства. Плани та проекти власників капіталу регулюють і спрямовують усі найважливіші застосування праці, прибуток становить кінцеву мету всіх цих планів та проектів. Але норма прибутку не підвищується подібно до ренти й заробітної плати разом із розквітом суспільства й не знижується разом із його занепадом. Навпаки, зазвичай вона є низькою в багатих країнах і високою в бідних, на найвищому рівні вона завжди тримається в тих країнах, які найшвидше йдуть до розорення та загибелі. Через те інтереси цього третього класу не так пов’язані із загальними інтересами суспільства, як це спостерігається в інших двох класів. Купці та промисловці, що входять до цього класу, як правило, вкладають у діло великі капітали й завдяки своєму багатству мають у суспільстві велику шану та вплив. Оскільки протягом усього свого життя вони розробляють усілякі плани та проекти, вони вирізняються більшою кмітливістю й розумінням, ніж більшість землевласників. А оскільки їхні помисли зазвичай поглинені скоріше інтересами власної спеціальної галузі, а не загальними інтересами суспільства, то їхня думка, навіть висловлена із цілковитою щирістю (що трапляється далеко не в усіх випадках), значно більшою мірою відповідає інтересам галузі, ніж суспільства. Їхня перевага над землевласником полягає не так у розумінні суспільних інтересів, як у кращому розумінні власних інтересів, ніж це спостерігається у землевласника. Саме завдяки такому кращому розумінню своїх інтересів їм часто вдавалося схилити землевласника до великодушності й переконати його пожертвувати своїми інтересами та інтересами суспільства за допомогою дуже простого, але благородного доводу, що саме їхні інтереси, а не інтереси землевласника, є інтересами суспільства. Тим часом інтереси представників тієї чи тієї галузі торгівлі або промисловості завжди де в чому не збігаються з інтересами суспільства і навіть протилежні їм. Розширення ринку та обмеження конкуренції завжди відповідає інтересам торгівців. Розширення ринку часто відповідає інтересам суспільства, але обмеження конкуренції завжди суперечить їм і може надавати торгівцям тільки можливість (шляхом підвищення прибутку понад природний його рівень) стягувати на особисту користь надмірний податок зі своїх співгромадян. До пропозиції про видання якогось нового закону або регулювальних правил стосовно торгівлі, яка виходить від цього класу, треба завжди ставитися з надзвичайною обережністю, її слід приймати тільки після тривалого та всебічного розгляду з надзвичайно ретельною, але й надзвичайно підозріливою увагою. Адже вона виходить від того класу, інтереси якого ніколи цілком не збігаються з інтересами суспільства, який зазвичай зацікавлений у тому, щоб уводити суспільство в оману й навіть гнобити його, і який справді в багатьох випадках уводив його в оману та гнобив.

Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1202 0 12 0 1 16 0
1205 0 12 0 0 13 15 2 0 3
0 13 4
0 15 0
1223 0 12 0 1 16 0
1237 0 3 4 0 10 0
1243 0 2 0 0 6 0
1244 0 2 0 0 6 0
1246 0 16 0 2 8 0
1247 0 13 4 2 0 0
1257 0 4 0 3 12 0
1258 1 0 0 0 17 0 2 11 0
0 15 0
0 16 0
1270 4 16 0 5 12 0 16 16 0
6 8 0
1286 0 2 8 0 9 4 1 8 0
0 16 0
Разом 35 9 3
Середня ціна 2 19 1,25
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1287 0 3 4 0 10 0
1288 0 0 8 0 3 0,25 0 9 0,75
0 1 0
0 1 4
0 1 6
0 1 8
0 2 0
0 3 4
0 9 4
1289 0 12 0 0 10 1,5 1 10 4,5
0 6 0
0 2 0
0 10 8
1 0 0
1290 0 16 0 2 8 0
1294 0 16 0 2 8 0
1302 0 4 0 0 12 0
1309 0 7 2 1 1 6
1315 1 0 0 3 0 0
1316 1 0 0 1 10 6 4 11 6
1 10 0
1 12 0
2 0 0
1317 2 4 0 1 19 6 5 18 6
0 14 0
2 13 0
4 0 0
0 6 8
1336 0 2 0 0 6 0
1338 0 3 4 0 10 0
Разом 23 4 11,5
Середня ціна 1 18 8
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1339 0 9 0 1 7 0
1349 0 2 0 0 5 2
1359 1 6 8 3 2 2
1361 0 2 0 0 4 8
1363 0 15 0 1 15 0
1369 1 0 0 1 2 0 2 9 4
1 4 0
1379 0 4 0 0 9 4
1387 0 2 0 0 4 8
1390 0 13 4 0 14 15 1 13 7
0 14 0
0 16 0
1401 0 16 0 1 17 4
1407 0 4 4 0 3 10 0 8 11
0 3 4,75
1416 0 16 0 1 12 0
Разом 15 9 4
Середня ціна 1 5 9,33
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1423 0 8 0 0 16 0
1425 0 4 0 0 8 0
1434 1 6 8 2 13 4
1435 0 5 4 0 10 8
1439 1 0 0 1 3 4 2 6 8
1 6 8
1440 1 4 0 2 8 0
1444 0 4 4 0 4 2 0 8 4
0 4 0
1445 0 4 6 0 9 0
1447 0 8 0 0 16 0
1448 0 6 8 0 13 4
1449 0 5 0 0 10 0
1451 0 8 0 0 16 0
Разом 1 15 4
Середня ціна 1 1 3,5
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1453 0 5 4 0 10 8
1455 0 1 2 0 2 4
1457 0 7 8 0 15 4
1459 0 5 0 0 10 0
1460 0 8 0 2 16 0
1463 0 2 0 0 1 10 0 3 8
0 1 8
1464 0 6 8 0 10 0
1486 1 4 0 1 17 0
1491 0 14 8 1 2 0
1494 0 4 0 0 6 0
1495 0 3 4 0 5 0
1497 1 0 0 1 11 0
Разом 8 9 0
Середня ціна 0 14 1
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1499 0 4 0 0 6 0
1504 0 5 8 0 8 6
1521 1 0 0 1 10 0
1551 0 8 0 0 2 0
1553 0 8 0 0 8 0
1554 0 8 0 0 8 0
1555 0 8 0 0 8 0
1556 0 8 0 0 8 0
1557 0 4 0 0 17 8,5 0 17 8,5
0 5 0
0 8 0
2 13 4
1558 0 8 0 0 8 0
1559 0 8 0 0 8 0
1560 0 8 0 0 8 0
Разом 6 0 2,5
Середня ціна 0 10 0,42
Роки Ціна за квартер пшениці за рік Середня ціна за рік Середня ціна в сучасних грошах
фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси фунт. стер. шилінги пенси
1561 0 8 0 0 8 0
1562 0 8 0 0