Book: Кривоклят



Кривоклят

Яцек Денель

Кривоклят

Кривоклят


Автор висловлює подяку Literaturhaus NÖ в місті Кремзі, зокрема Вольфґанґові Кюну та Сабіні Ґюльденфус, а також персоналу віденського Café Braunerhof Саме в цих двох виняткових місцях постала більша частина цього роману.


Якщо мова про людей, то ми не маємо справи з людьми розумними, людям здається, що вони мають розум, хоч вони геть позбавлені розуму, людям здається, що вони щось знають, однак не знають вони нічого, людям усе тільки здається.

Томас Бернгард «Калькверк»

Люди безперестанку стикаються з чимось, що доводить їх до стану збудження та викликає в них неспокій, найчастіше якраз тоді, коли вони вважають, що спокійні, і коли вважають, що досягли рівноваги, виявляється, що вони загрузли в чомусь геть протилежному.

Томас Бернгард «Коректура»

Вбогі можуть промовляти перед судом, що були бідними, багаті — що багатими. Всі мають на це однакове право. Так, як дурні, що все життя були дурними. Одні повідомляють, що впродовж усього життя зазнавали кривди, інші повідомляють, що впродовж усього життя були упривілейовані. І все є пом'якшувальною обставиною. Одні кажуть, що бачили весь світ, інші — що не бачили нічого. Одні — що мають вищу освіту, інші — що взагалі не мають жодної освіти. Філософ — що був філософом, а різник — що був різником. Усі ці люди завжди мають якесь алібі. Кожне існування є пом'якшувальною обставиною, шановний пане. Перед кожним судом, перед кожним осудом себе.

Томас Бернгард «Партія»


А ви не боїтеся, запитав мене колись якийсь журналіст після одного з процесів, що коли ви отак несете цю сірчану кислоту в пляшках, то вона у вас кудись витече й вас обпече, а я відповів, що заради мистецтва треба інколи собою жертвувати, і це пішло як заголовок жирним, збільшеним шрифтом, насправді ж тут є певна проблема, адже пляшки мають бути, з одного боку, щільно закоркованими, а з другого — щомиті готовими до того, щоб їх відкоркувати, вийнявши точним, швидким рухом із кишені плаща або куртки, хоч роками вже тільки плаща, курток я не люблю з часу поразки в залі із «Жінкою, що тримає терези» Вермера[1] в берлінському Dahlem Museum, коли пляшка вилізла з моєї кишені передчасно й охоронець категоричним тоном скерував мене до гардероба, оскільки за жодних обставин заборонено вносити будь-які рідини до музейних зал, адже з однаковим успіхом ви могли б у тій пляшці принести сірчану кислоту й спробувати знищити одну з картин, сказав він, через що я затамував на довгі роки образу на цю залу, та й на весь берлінський Dahlem Museum, і вже більше ніколи й не намагався опинитися перед «Жінкою, що тримає терези», аби точним, швидким рухом відкоркувати пляшку й обілляти Вермера сірчаною кислотою, добряче обілляти принагідно кілька картин, що залежало б від рефлексу найближчого охоронця або решти відвідувачів, які зазвичай воліють не ризикувати, небезпідставно вважаючи, що я так званий божевільний. Я обміркував і випробував уже цілу низку систем і мені приємно думати, що в іншому, кращому світі, де чоловіки певного віку, що обливають сірчаною кислотою твори мистецтва й навіть шедеври мистецтва в знаменитих і найзнаменитіших музеях, мали б дещо іншу репутацію, ніж у нашому світі, можливо, словники й енциклопедії містили б статтю «Метод Кривоклята», або «Система Кривоклята», або «Кривоклятова система оббризкування сірчаною кислотою», «КСОСК», а я міг би виступати з лекціями на запрошення і пояснювати, яким чином до довершеності опанував перенесення та застосування сірчаної кислоти, вставляючи кілька забавних анекдотів про невдалі експерименти, і навіть, якби атмосфера лекції дозволяла б аж таку свободу, показувати довгий бежевий шрам на лівій гомілці — результат невдалої спроби пошкодити портрет Галса[2] в Дрездені за допомогою обприскувача для вікон. Однак, урешті-решт, хоч, понад усякі сумніви, я не рекомендував би обприскувач, мушу визнати з певним соромом, що тара, якщо лише вона виготовлена з матеріалу, стійкого до сірчаної кислоти, якраз не відіграє важливої ролі, немає довершенішої системи, ніж добре закоркована пляшка зі стійкого до сірчаної кислоти матеріалу, швидкий рух відкорковування й обливання картини, до того ж, якщо зала, у якій висить вибрана картина, розташована недалеко від туалету, а це легко перевірити на кожному плані музею, який отримуєш на вході разом із квитком, можна відважитися на міцніше закорковування та навіть заклеювання пляшки стрічкою на час її перевезення й пронесення до музею, а потім відклеювання стрічки та послаблення корку в тиші туалетної кабінки, але насправді ніщо не замінить спритності, яку найлегше здобути завдяки тренуванням, тому я багаторазово вправлявся в обливанні картини, точніше її репродукції, зазвичай водою, однак завжди за допомогою пляшки, яку збирався використати в найважливіший момент, що увінчував усі старання. Останніми тижнями, відколи мені, врешті-решт, вдалося купити сірчану кислоту й плекати певну надію на перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», з очевидних причин я не мав де і як вправлятися, бо це підважило б успіх усієї моєї справи, а я не міг справити більшої радості охоронцям Длугому й Ауербаху, як, викриваючи себе тим, що, схований за високою ялиною або модриною в замковому парку, тренуюся в обливанні водою прибитої з цією метою до стовбура високої ялини або туї репродукції якогось відомого ренесансного полотна, скажімо, Тиціана, поцупленої з теки «Шедеври італійського живопису», що довгими роками припадає пилюкою в лікарняній бібліотеці, але втішаю себе тим, що тара, у якій я купив сірчану кислоту, — зручні літрові пляшки — вже віддавна у продажу, і я використовував їх уже й у Відні, й у Дрездені, щоразу заздалегідь відбувши чимало тренувань, тож я можу розраховувати бодай на одну картину, якщо не на дві чи три. Певна річ, залишається питання, чи було б задовільним обливання двох або трьох сусідніх картин тільки тому, що вони висять поруч в одному ряду, а охоронець якраз стоїть у дверях до сусідньої зали й читає або дивиться щось у своєму телефоні, але таке запитання може ставити собі людина, яка до обливання картин сірчаною кислотою має байдуже, щоб не сказати любительське, ставлення і яка таким чином ніколи не ризикнула втратити своє так зване нормальне життя і свою так звану нормальну родину тільки заради того, щоб знищити тонкий шар фарби, а найпевніше тільки лак на якомусь п’ятсотрічному полотні чи дошці; така людина, і я знаю це занадто добре, точно вважала б цю оборудку невигідною, оскільки і справді не погидує простацьким вандалізмом, охоче подряпає комусь кузов ключем від поштової скриньки, напацькає спреєм на стіні, навіть історичній, — ось, будь ласка, задоволення отримане, а ризик не забиває подих у грудях, але вже знищення майна значної фінансової та культурної вартості її цілковито паралізує. Натомість у людини мого штибу, що трактує справу серйозно і, скажу без удаваної скромності, професійно, є на це питання однозначна, та ще й однозначно негативна відповідь, оскільки я усвідомлюю, що музейники мають тенденцію розвішувати шедеври на певній відстані від інших шедеврів, щоб око глядача відпочило між одним водоспадом геніальності й іншим, хіба що ми маємо справу із циклом картин, тоді музейники повісять їх одна коло одної, бо всупереч загальній думці вони мають фатальний смак, так зване спілкування з творами мистецтва взагалі не виробляє, не загострює в них смаку: навпаки, воно притуплює смак, тож коли вони бачать цикл, то діють, як перша-ліпша декораторка інтер’єрів, ба навіть гірше — як поштова службовка, яка вішає чотири тарілки з котиками в один ряд, ідеально рівно, оскільки вони в наборі, і набір — це нероздільна святість, а розбиття однієї з чотирьох тарілок із котиками є непоправною втратою, і не одна поштова службовка, а також не один музейник у глибині душі бажали б навіки втратити цілий цикл, ніж одну з картин або ж тарілок, оскільки розрізнений набір вражає найглибші підмурки його чи її впорядкованого ставлення до світу. Позаяк я хочу нищити конче шедевр чи шедеври, а не один шедевр і кілька посередніх полотен якоїсь школи чи майстерні, то маю два способи: або мушу атакувати цикл — хоча насправді видатних циклів у живописі не так уже й багато, не ошукуймо себе, часто-густо в циклі шедевром є лишень одна з трьох, чотирьох чи навіть шести картин, навіть десяти картин, а, крім того, буває, що кожна з них висить на стіні геть іншого континенту, але якби бодай фатальний смак музейників спричинився до того, що всі вони висять разом, то з «Чотирьох образів потойбіччя» Босха я й так не обілляв би нічого, крім «Вознесіння спасенних», із «Житія Святої Урсули» Карпаччо[3] лише «Сон Святої Урсули», з «Тріумфів Цезаря» Мантеньї[4] я міг би знищити, зрештою, «Носіїв вази», але всі вони вже так понищені, що мені забракло б сумління докластися до цього, а вже з таких собі чотирьох «Алегорій любові» Веронезе[5], репродукованих, утім, на окремих аркушах у теці «Шедеври італійського живопису», до обливання не надається жодне-жоднісіньке полотно, — або ж мені залишається інший спосіб, тобто я мушу знайти залу, де між одним шедевром та іншим якраз така відстань, яку я зможу подолати між першою атакою й моментом, коли мене скрутить охоронець або хтось із відвідувачів, що перебуватимуть поруч, хоча радше охоронець, оскільки відвідувачі нечасто відкривають у собі геройську жилку; між однією атакою та іншою спливає занадто мало часу, щоби вони встигли уявити себе самих на фотографіях у газетах і теленовинах, натомість це досить довгий час, щоб вони визнали нападника божевільним, бо визнавати когось божевільним більшості людей вдається за мить, по суті, мало що більшості людей вдається так швидко, як визнавати когось божевільним, а тому вони прибирають позу й міну зайця на прицілі рушниці, прибирають позу й міну людини, яка насправді прагне врятувати безцінний шедевр мистецтва, кидатися, бігти, скручувати, рятувати загальну спадщину, але неспроможні, оскільки якраз у цей момент із невідомих причин перетворюються на зайців. Маючи такий звужений вибір, я завжди остерігався, аби не знизити своїх критеріїв і, наприклад, не наважитися на два чи три відомих полотна, але не шедевральних, тільки тому, що вони висять на зручній відстані одне від одного, або ж на знаменитий цикл, повішаний відповідно до фатального смаку музейників на одну стіну, але цикл недосконалий, із якого тільки одне полотно я міг би з чистим сумлінням назвати шедевром і з чистим сумлінням обілляти сірчаною кислотою, оскільки чудово усвідомлюю, що ціною за мою атаку буде те, що й завжди, тобто повернення, та ще й на довгі роки, до якоїсь лікарні, закладу чи медичного центру з його нестерпними пацієнтами, обідами, курсами арт-терапії, де дурнуваті чиновники нижчого щабля, що страждають на якісь малосуттєві психічні розлади, ліплять котів із пап’є-маше, а причинні старі діви — ангеликів із глини й де передусім влада належить людям, геть чисто позбавленим смаку, тобто фахівцям із мистецької терапії, а отже, це буде висока ціна, я ж готовий заплатити таку високу ціну лише за знищення шедевра або шедеврів. Я лещу собі, що ніколи не знищив звичайного твору, до того ж мені жодного разу не йшлося про так зване завдання матеріальних збитків значної вартості, весь цей медійний психоз навколо втрат, підрахунки в шилінгах, у марках, а потім у євро, друкування сум великими цифрами, обов’язково чорно-жовтими або чорно-червоними, у великій рамці, з чорно-жовтими або чорно-червоними знаками оклику, все це завжди мене розчаровувало, оскільки я маю сформовану думку на тему визначення вартості Дюрера чи Тиціана, а особливо Вермера, який роками не з’являвся на ринку, тож кожна спекуляція на тему його вартості — це чиста вигадка, а крім усього цього: те, що «Портрет потворної міщанки в жабо» Рембрандта продано за стільки-то тисяч або мільйонів, не означає, що його «Автопортрет» коштував би так само, бо має більш-менш таку саму поверхню і походить із більш-менш того самого періоду, таке може спасти на думку лише цілковитому ідіотові. Однак щоразу, коли я нищив якусь картину, до того ж дієслово «нищив», на жаль, завжди вживається на виріст, оскільки, попри численні спроби, кожна з облитих картин була, зрештою, як це називається на жаргоні реставраторів і журналістів, урятована, а також вибавлена, а також убезпечена від знищення, то я, на жаль, не призвів до жодної так званої непоправної втрати, так чи інак, щоразу австрійська преса, а особливо певні її органи, вперто друкувала нісенітниці про так звану непоправну втрату, підтверджені великою кількістю нулів — обов’язково чорно-червоних або чорно-жовтих, або якийсь позбавлений смаку й уяви редактор телефонував до якогось позбавленого смаку й уяви маршана[6] чи історика мистецтва, який казав йому: П’ять мільйонів, десять мільйонів, п’ятнадцять мільйонів, бо на тому чи тому аукціоні за стільки-то був проданий «Портрет потворної міщанки в жабо», а це той самий автор і той самий період. Натомість я не обілляв би сірчаною кислотою «Портрет потворної міщанки в жабо», навіть якби він висів рама до рами з «Автопортретом» Рембрандта, хоч саме автопортрети Рембрандта й портрет Титуса — один кращий за інший — у головах музейників так схожі, що злилися їм у єдиний цикл і були зручненько розвішані поруч у Kunsthistorisches Museum; однак припустімо, що вони висять окремо, зала є значно більшою, ніж наявна, і я мушу бігти від одного до іншого, крім того, я вивихнув кісточку й ледве ходжу, що й казати про бігти, тож так і не обіллю сірчаною кислотою «Портрет потворної міщанки в жабо», я волію задовольнитися одним Рембрандтом, зате шедевральним, і залишається тільки проблема тривалих міркувань, яким із автопортретів для цього скористатися, крім того, я не виключаю, що, зрештою, вибір може впасти на портрет Титуса, який, на мою думку, зовсім не поступається найкращим автопортретам Рембрандта. Однак усе це залежить від перепустки, а якщо ви вважаєте, що легко отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», то жорстоко помиляєтеся, зрештою, я не маю ані найменших причин думати, що хто-небудь вважає отримання такої перепустки легкою справою, навпаки, про такі місця говорять як про дім без клямок, куди, мовляв, можна тільки ввійти — і вже не вийдеш, але Медичний центр «Замок Іммендорф», певна річ, має свої клямки, чудово змащені санітаром Еґґером, клямки, що не лише зразково діють, як і все в Медичному центрі «Замок Іммендорф», не лише рухаються вгору та вниз, пускаючи в рух механізм, який відчиняє і зачиняє, а й також, що логічно з того випливає, дають змогу вільно пересуватися між палатами пацієнтів, спільними залами, коридорами, туалетами, оскільки в питанні замків і дирекція, і персонал Медичного центру «Замок Іммендорф» виявляють неабиякий лібералізм. Коли ж, однак, придивитися до складної махини Медичного центру «Замок Іммендорф», тобто саме до складної махини замку Іммендорф як такого, що дещо нагадує якийсь дорогий набір кам’яних дитячих кубиків фірми Anker, точніше не дитячих, а колекційних, розкішних, якими ніхто не грається і які вічно залишаються на відповідній полиці у відповідній коробці, складені щільно один біля одного, окремо сіро-бежеві, для будівництва стін, зокрема зубчасті, винахідливо зчеплені між собою в одному кутку коробки, далі окремо червоні — для даху, що вимагають багато уваги при з’єднанні між собою так, щоб усі кривини даху ідеально прилягали одна до одної, врешті-решт, окремо лежать темніші, сіро-блакитні, що формують обрамлення вікон, тоді можна переконатися, що також є виняткові двері, а в них — виняткові клямки, які вимагають виняткового ставлення. Виняткове ставлення, певна річ, стосується не лише клямок і дверей, а й також усього, що з ними пов’язано, тобто портьє й охоронця, який виконує службові обов’язки якраз у будці охоронця, колишньому будиночку садівника, що залишався будинком садівника стільки ж, скільки замок Іммендорф залишався замком Іммендорф, однак, коли він став Медичним центром «Замок Іммендорф», будиночок зазнав приголомшливого занепаду, ставши домівкою охоронця Ауербаха й охоронця Длугого — двох персонажів, що, навіть якби хотіли стати садівниками, ніколи не обійняли б цю посаду, яка вимагає вищих почуттів, щоб не сказати людських, оскільки людина є терплячою і може цілими роками витримувати нелюдське ставлення охоронця Длугого й охоронця Ауербаха, на що є численні докази, оскільки рослини, до яких ставляться не по-людськи з нелюдськими почуттями, неминуче в’януть і вмирають. Виняткове ставлення означає, що недостатньо натиснути на клямку рукою, що справджується з іншими клямками та дверима Медичного центру «Замок Іммендорф», треба ще надати відповідній особі відповідного листа, представленого Секретаріатом у справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами, а також підписаного головним лікарем Медичного центру «Замок Іммендорф», доктором Гансом Арнімом-Кельманном, і написаного неодмінно чорнилом із фіалковим відтінком, що всі, чи, точніше, всі, хто звертає увагу на такі речі, як відтінок чорнила, вважатимуть певною екстравагантністю, водночас, однак, додаючи, що головний лікар психіатричного закладу міг би дійти до значно радикальніших екстравагантностей, ніж вибір чорнила з таким рідкісним відтінком, привезеним, зрештою, спеціально з Лінца. Отримання перепустки — річ нелегка, є пацієнти, які не отримують її цілими роками, і такі, що отримують її часто й, на думку певних органів австрійської преси, навіть приголомшливо часто, скандально часто або ідіотськи часто, до того ж для отримання перепустки не має ані найменшого значення, легка хвороба чи важка, або чи пацієнт простий стривожений громадянин, що вимагає кількох місяців спокою на самоті, чи небезпечний злочинець, якому суд відмовився виносити вирок, оскільки судмедексперт, інколи, зрештою, працівник Медичного центру «Замок Іммендорф», а інколи сам головний лікар, доктор Ганс Арнім-Кельманн, визнав, що в момент скоєння злочину потенційний злочинець чи, точніше, зваживши на лінію захисту, хворий був осудним і мав значною мірою обмежене усвідомлення серйозності своїх дій. Можна навіть сказати, що легкохворий часто-густо має значно менший шанс отримати перепустку, ніж важкохворий, оскільки легкохворі постійно плекають наївну віру, а кажучи «постійно», я маю на увазі інколи цілі десятиліття, впродовж яких через свою легку хворобу вони перебувають у чергових закладах, лікарнях і медичних центрах, а тому плекають ту наївну віру, яка береться невідомо звідки, бо ж не з накопиченого в закладах, лікарнях і медичних центрах досвіду, віру, що лікарі є їхніми спільниками, навіть якщо лікарі довгими роками сприймали їх не як спільників, а як найгірших ворогів, які втрапили в їхні руки, завдяки чому можна їх легко мучити в найрізноманітніший спосіб і у психічному, і у фізичному сенсі, крім того, лише хтось украй наївний уявляє, що лікар ні сіло ні впало мучитиме хворого тільки психічно, якщо може мучити його також і фізично та ще й дуже по-різному. А тому легкохворі чи, точніше було б сказати, так звані легкохворі, вважаючи своїх лікарів спільниками, улягали черговим терапіям, немовби були цілком позбавлені інстинкту самозбереження, через що часто-густо, і численні докази підтверджують це навіть у такій невеличкій лікарні, як Медичний центр «Замок Іммендорф», потрапляють до першого закладу мало не геть здоровими, сказати б, зі своєрідною душевною хрипотою, але наступні роки й місяці поступово перетворюють їх на людські руїни, припнуті до сталевих ліжок шкіряними ременями, оскільки вони у своїй нестриманості по черзі погоджувалися на валіум, на галоперидол, на ліки першого покоління, другого покоління, третього покоління, погоджувалися на групову терапію, біхевіоральну терапію, врешті-решт, на лоботомію й водночас погоджувалися день у день на геть нелюдське ставлення лікарів і решти персоналу, починаючи з охоронців Ауербаха та Длугого й закінчуючи головним лікарем Гансом Арнімом-Кельманном. Так звані легкохворі улягають черговим терапіям, оскільки переймаються своїм здоров’ям, оскільки плекають глибоку віру, що їхню легку душевну хрипоту легко вилікувати, і так воно, вочевидь, і сталося б, якби вони свого часу не переступили поріг закладу, лікарні чи медичного центру, якби вони кілька днів або місяців полежали на дивані в кімнаті, що виходить у двір, і там пережили найгірший напад душевної хрипоти, однак вони опанували себе, спакували невеличку валізу з піжамою, косметичкою та легким чтивом і зробили один-єдиний крок, якого не повинні були робити, тобто переступили поріг закладу, не відаючи, що таким чином остаточно вирішують свою долю. А оскільки вони передбачають швидке одужання, то, розглядаючи лікарів як своїх спільників, звіряються їм у кожному, навіть неособливо цікавому симптомі — тривожному сні, запамороченні голови, свербежі, розраховуючи на те, що це якось пришвидшить бажаний та очікуваний момент одужання, а тим часом лікарі знаходять тривожний сон, запаморочення голови і свербіж у графіку страждань і терапії, після чого подають на підпис дозвіл на конкретне лікування, який так звані легкохворі легко й довірливо підписують, не знаючи, що це аж ніяк не спосіб одужати, а розвиток душевної хрипоти в душевне запалення легень, сухоти та смерть. Через це так звані легкохворі стають фактично найважче хворими в цьому закладі, лікарні чи медичному центрі, стають із роками не тільки руїнами, а й водночас, що мені здається досить цікавим, пацієнтами, особливо вдячними лікарям за руйнування їхнього життя, оскільки жоден невільник, викуплений із турецької галери, жодна матір, якій такий чи сякий святий воскресив дитину, що в найдрібніших подробицях намальовано на вотивній іконі, не випромінюють таку вдячність, як так звані легкохворі на останніх стадіях своєї хвороби, коли від них уже відвернувся останній член родини, коли їх не провідає вже ні племінниця зі Штирії, ні найкраща подружка з так званої шкільної лави, хоч у школах роками сидять на стільцях, а не на лавах, так, тоді вони сягають у своїй вдячності справжніх вершин, а лікарів це схиляє, певна річ, лише до посилення страждань. На відміну від них так звані важкохворі не мають ані найменших ілюзій, що вони вилікуються від важкої психічної хвороби, треба бути звичайним ідіотом, а серед так званих важкохворих такого практично не трапляється, і оскільки вони не вірять, то постають у повному сяйві, повному блиску переконання, що саме це і є їхнім життям і жодного іншого життя не буде, що не станеться жодного одужання, жодне ідилічне повернення на диван у тихій кімнаті з виходом на двір, до дружини, яка спокійно миє вікно, стоячи на підвіконні, і насвистує шлягер ABBA, ні, вони знають, що не буде вже ані так званого нормального життя, ані так званої нормальної родини, ані так званої нормальної їжі, через що вони значно чутливіші до лікарів і навіть якщо й плекали наївні забобони щодо лікарської порядності та чесності, то дуже швидко орієнтуються у своєму реальному становищі. Так звані важкохворі мають симптоми, мають безліч симптомів, за які легкохворі, що завжди охочі розповідати лікарям про найменшу дурничку, віддали б усе, важкохворі, сплячи або йдучи коридором, переживають речі, від яких легкохворим волосся наїжачилося б не тільки на голові та карку, а й на литках, а коли їх запитає лікар, чи останнім часом не мали вони якихось особливих слабостей, вони усміхаються і знизують плечима або скаржаться всоте на якість їжі в їдальні, і це навіть на досвідчених лікарів діє так знеохочуюче, що складає залізний номер у наборі трюків кожного важкохворого, бо навіть найсильніший, найспритніший і схильний до жорстокості лікар відступає, слухаючи про холодні грудки в картопляному пюре й рівномірно сіру моркву з горошком, у якій горошок можна відрізнити від моркви лише за формою. Саме тому якраз легкохворі не отримують перепусток, чим, зрештою, не надто переймаються, позаяк переконані, що завдяки співпраці з лікарями за два-три тижні повернуться до свого нормального життя, нормальної родини й нормальної їжі; натомість важкохворі завдяки глибокому розумінню правил роботи лікарні та браку довіри до лікарів приховують усі симптоми, присвячують чимало часу й уваги доведенню своєї нормальності й таким чином майстерно камуфлюють свою хворобу, яку знають значно краще, якщо не сказати «інтимніше», ніж легкохворі, через що спроможні отримати перепустку набагато частіше, хоч, певна річ, і нечасто, незважаючи на те, яку в цій справі мають думку певні органи австрійської преси, що ніколи, мабуть, не вживають слова «часто» з такою пристрастю і з використанням таких прислівників, як тоді, коли повідомляють про перепустки для пацієнтів психіатричних лікарень. У моєму випадку найочевиднішим камуфляжем була останнім часом арт-терапія, саме та арт-терапія, яку я глибоко, пристрасно й віддавна ненавиджу, тобто художні заняття з доктором Паулем Іммерфоллем, так, відомим на весь світ доктором Паулем Іммерфоллем, так, веснянкуватим, вродливим лікарем, телевізійним експертом із психічного здоров’я, оскільки на телебаченні не можна бути експертом із психічних хвороб, а лише експертом із психічного здоров’я, таким собі Паулем Іммерфоллем, що має вигляд втікача зі зйомок медичного серіалу, в неодмінних окулярах із золотими оправами, співавтором багатьох меморіальних книжок із нагоди дев’яносторіччя іншого відомого на весь світ доктора, прикрасою багатьох наукових конференцій, а також автором і співавтором численних наукових праць, у яких — із проникливістю, за власною думкою і думкою колег, рідкісною навіть серед лікарів-психіатрів, які, за власною думкою і думкою колег, мають надзвичайну проникливість — досліджував проблематику лікування за допомогою мистецтва. У розумінні доктора Пауля Іммерфолля, а також його колег, лікування за допомогою мистецтва спирається на творення мистецтва, тобто на обклеювання картону кольоровими смужками, ліплення безформних шмарклів із солоного тіста або глини, дряпання по недорогому паперу недорогою восковою крейдою або так само недорогими олівцями, про що я згадую, бо жодне мистецтво не допускає браку поваги до інструментів, тоді як лікарі-спеціалісти з мистецької терапії не мають до інструментів жодної поваги, що випливає, певна річ, із того, що вони не мають жодної поваги до своїх пацієнтів, а тому купують їм найдешевші крейди й найдешевші олівці, а також найдешевший папір і найдешевші акварельні фарби, які вони розводили б із найдешевшою водою з крану, якби лише вода з крану поділялася на дорожчу й дешевшу, а це тому, що всупереч проголошуваному ними вони вважають своїх пацієнтів не митцями, а партачами, які витрачають крейду, папір і солоне тісто, придбані з уже й так переобтяженого, що вони неодмінно згадують, і так уже переобтяженого бюджету лікарні. Отже, що типове для лікарів, тих, що здобули найбільшу славу, славу світової ваги, розповідаючи про свій досвід із митцями не на конференції, а в оточенні найближчих колег, вони ніколи не називають хворих митцями, навпаки, вони інколи вмощуються у кріслі, вигладивши халат, закладають ногу на ногу і кажуть: Митець, ха, митцями були Дюрер, Моне, Мане, Ренуар — о, так, Ренуар, як усі люди, позбавлені навіть найменших решток смаку, вони особливо цінують Ренуара, цього імператора кітчу, цього автора профілів Марії-Антуанетти на вазах, який потрапив до музеїв унаслідок нещасливої мінливості долі, нещасливої для всієї історії мистецтва і всіх, хто, попри виховання в австрійській школі й ходження австрійськими вулицями і попри так зване спілкування з творами мистецтва, не позбавлений останньої, найменшої рештки смаку; о, Тиціан, кажуть, він був художником, досить подивитися, який потужний мазок пензля! Адже лікарі зазвичай знають лише одну хвацьку банальність для визначення цього художника, банальність, приклеєну, прив’язану до його прізвища в нерозривний спосіб: Тиціан — потужний мазок пензля, Леонардо — промовиста сила генія, Боттічеллі — неземна насолода, Рембрандт — найпрекрасніше імпасто[7] в історії мистецтва, Вермер — воістину фотографічна точність, Дюрер — просто каліграфічна лінія, Рубенс — божественні округлості, бо, звичайно ж, вони ніколи не придивлялися до комети, яку Дюрер рукою імпресіоніста намалював на зворотному боці Святого Ієроніма, не пам’ятають, що Ізабелла Брант померла до того, як була розгодована чоловіком і віком, і вона була худорлявою дівчинкою, що сиділа під жимолостю, що Боттічеллі — це цілі бочки гіркоти й страждання, що Вермер — це щось значно більше за фотографічний відбиток світлового бліку на краю полив’яного дзбанка, що це створення світу наново, і так далі, і так далі, що не має для них ані найменшого значення, оскільки мистецтво вони знають мало не тільки з альбому «Тисяча найважливіших творів мистецтва», який лежить на кавовому столику у вітальні, і навіть коли вони страшенно нудяться у своєму кабінеті, то не зайдуть до бібліотеки по теку «Шедеври італійського живопису» і не проглянуть кілька репродукцій, що є для ока питанням елементарної гігієни, як і чищення зубів або миття рук після виходу з туалету, однак лікарі ведуть спосіб життя, негігієнічний із кожного погляду, і брак гігієни ока тут не виняток. Отже, вони кажуть: Авжеж, Тиціан — художник, або Дюрер, або Вермер, такий узяв би навіть цей наш найдешевший папір, найдешевші воскові крейди і створив би шедеври, адже мистецтво — це велич духу, це сила бачення, це вроджений талант, а ті люди на заняттях, що ж, якщо вони мають щось вроджене, то лише вади, Ха-ха-ха, добре, каже другий, це дуже добре, це тобі вдалося, вроджені вади, ну, так, є в цьому чимало правди, художник — це Боттічеллі, скажімо, неземна насолода, Авжеж, погоджується перший, неземна насолода в цього Боттічеллі, він зовсім інший, ніж Леонардо, але великий, О, так, погоджується з ним другий, Леонардо все-таки інший, це промовиста сила генія, ми були з Дорою на виставці машин Леонардо, якось принагідно, вже не пам’ятаю де, напевно, в Інсбруку, знаєш, така пересувна виставка, і скажу я тобі, що саме це я подумав: промовиста сила генія! — до того ж слід звернути увагу, що вони наводять прізвища завжди з того самого арсеналу, завжди ті самі п’ять, десять, найбільше п’ятнадцять прізвищ, переважно італійські, нідерландські й французькі: Джотто, Леонардо, Рафаель, Боттічеллі, Дюрер, Вермер, Тиціан, Веронезе, Рембрандт, Рубенс, Ренуар, Деґа, Мане і завжди після нього Моне, хоч не відрізняють одного від іншого, Пікассо, але в жодному разі не ван Гог, я не раз чув лікарів-психіатрів, які розмовляли про художників, однак жодного разу не чув, аби вони називали цього художника, який насправді лікувався в психлікарні, навпаки, вони обходять ван Гога цілковитим мовчанням — і як художника, і як пацієнта, немає жодної хвацької і банальної фрази про ван Гога, яку використали б лікарі-психіатри. Я не помічав такої залежності ні в кардіологів, ні в нефрологів, ні в терапевтів, навпаки, вони мають свої банальні фрази про ван Гога і вживають їх зі справжнім самозабуттям, однак ван Гог щось більше, ніж відрізане вухо, ван Гог, у вібруючих кольорах якого відчувається пристрасть півдня, ван Гог — геніальний самоук, проте психіатри не згадують його жодним словом, немовби його не існувало не лише як художника, а й також як пацієнта, він категорично і без дискусій вирізаний зі світу розмов лікарів-психіатрів про живопис та арт-терапію. Можна навіть сказати, що уникання розмов про ван Гога, уникання ван Гога як такого, цілковите нехтування ван Гогом належить до залізних принципів і традицій цієї професії, тому що лікарі-психіатри не оцінили його від самого початку, вбачаючи в ньому легкохворого пацієнта, а він роль легкохворого прийняв з усім, що з нею пов’язано, тобто зі стражданнями та нищівною терапією, яка, врешті-решт, і довела його до смерті, бо мусить доводити до смерті, але поки до неї дійшло, вона дозволила численні страждання, приготовлені лікарями-психіатрами, — і питомо медичні, і зовсім позамедичні; візьмімо бодай доктора Пейрона із Сен-Ремі, який усі картини, залишені ван Гогом у лікарні, розподілив таким чином: портрети заніс до свого сина, чудового стрільця, який начебто міг влучити в око зі ста метрів, і той за кілька тижнів посік полотна на клапті, а решту поділив між годинникарем Ванелом, також любителем постріляти, і фотографом, художником-любителем, який зішкріб із них фарбу й на відновленому полотні намалював провансальські пейзажики, у яких доктор Пейрон із Сен-Ремі, лікар-психіатр, зумів, урешті-решт, побачити мистецтво. Хтось такий наївний, щоб повірити в появу вищих почуттів у лікарів-психіатрів, міг би припустити, що тут ідеться про докори сумління, але я, позбавлений таких нерозумних упереджень, знаю, що це фізично й психічно неможливо, що кожен лікар у процесі освіти втрачає більшу частину вищих почуттів, натомість психіатри втрачають їх зовсім без винятку, а не говорять вони про ван Гога, оскільки, попри розробку світової слави програм лікування за допомогою мистецької терапії, неспроможні поєднати в уяві мистецтво та психічну хворобу, вони можуть бачити або художника, або хворого, а як ми знаємо, кого один раз визнали легкохворим, той ніколи не перестає ним бути, і в очах лікаря-психіатра він уже завжди легкохворий, якого слід загнати в могилу, відповідно до графіків страждань і терапії. Якщо мова про мене, то мене дуже рано визнали легкохворим, уже у віці чотирнадцяти, можливо, п’ятнадцяти років, коли я з власної волі пішов до лікаря-психіатра, із власної волі, без примусу, стривожений певними симптомами, які я нині розпізнаю в кожній молодій людині, не позбавленій смаку та вразливості, я пішов до університетської лікарні й записався до лікаря-психіатра, який через п’ять хвилин розмови поправив дротяні окуляри, сперся ліктями на стільницю й вимовив ті страшні слова: Нічого особливого, це зовсім не серйозна хвороба, і розлад без загрози для здоров’я, радше своєрідна душевна хрипота, яку слід перележати в лікарняному ліжку. І саме цієї миті він викрав мене, як Вільшаний король[8], викрав мене на багато років — вісім, десять, дванадцять — в ілюзію так званої легкої хвороби, у якій я сприймав його за свого спільника й ділився з ним кожним, навіть найменш суттєвим симптомом, який найчастіше просто був симптомом життя в його нечуваному розмаїтті, розмаїтті, нечуваному навіть за стінами лікарні чи медичного центру. А він не залишився переді мною в боргу й разом із колегами прописав валіум і галоперидол, прописав інсуліновий шок та електрошок, прописав групову й біхевіоральну терапію, прописав антидепресанти, заспокійливі засоби й засоби антипсихотичні, я ж кожного нового місяця і року був йому щоразу більше вдячним за його старання, цілими днями лежав у ліжку, втупившись поглядом у стіну, або, сидячи на лікарняній терасі, прикурював одну сигарету від іншої та міркував, як найдовершеніше й найщиріше висловити йому свою безмежну вдячність за електрошок, за інсуліновий шок, за заспокійливі й антипсихотичні засоби, покликані по черзі витягнути мене з легкої душевної хрипоти, а насправді запроторили в хронічну й важку хворобу, яку й далі підступно визначали як легку. Якби навіть мене регулярно випускали з лікарні, закладу чи медичного центру, стверджуючи, що я можу розпочати так зване нормальне життя, якби спокушали мене перспективою зануритися в суспільство як так звана корисна одиниця, що без опору та рефлексій — оскільки опір і рефлексія для лікарів-психіатрів неспростовне свідчення хвороби, хоча насправді є найочевиднішими ознаками здоров’я — приймає так звані принципи суспільного співіснування, отримує роботу, хоч і нестабільну, починає функціонувати в тижневому, місячному й річному циклі, працює від дзвінка до дзвінка з понеділка по п’ятницю, у суботу йде на танці або на побачення, або на побачення з танцями, у неділю — до церкви або на риболовлю, або співає тенором у Чоловічому співочому колі «Пісенний Вінок» у Сімбаху-ам-Інні, або сидить за столом із розкладеним набором для моделювання, складаючи модель корабля, отримує місячну зарплату, навесні їсть ранні овочі та фрукти, влітку — чорницю й малину, восени — яблука та грушки, взимку — горіхи та сухофрукти, використовує гарантовані законом дні відпустки та всі гарантовані законом вихідні дні — і постійні, і рухомі, тобто перше січня — Новий рік, шосте січня — Богоявлення, далі, якщо ти лютеранин, — Страсна п’ятниця, далі — Великодній понеділок, перше травня — Свято праці, Зелені свята, Свято тіла і крові Христових, п’ятнадцяте серпня — Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, двадцять шосте жовтня — Національне свято Австрії, перше листопада — Усіх Святих, восьме грудня — Непорочне зачаття Пресвятої Діви Марії, двадцять п’яте грудня — Різдво, двадцять шосте грудня — святого Штефана — кажу ж, якби мене спокушали такою перспективою, то тільки для того, щоб одразу ж її забрати. Не трапилося жодного разу, щоб я жив так званим нормальним життям у Новий рік і дотягнув у ньому до Різдва, ба більше, не трапилося навіть, щоб я на Богоявлення співав колядки в Чоловічому співочому колі «Пісенний вінок» у Сімбаху-ам-Інні й виконував із ними національний гімн у Національне свято Австрії; все моє так зване нормальне життя було геть ненормальним, оскільки тільки-но я пропрацював достатньо довго, що отримав право на відпустку, тільки-но познайомився з дівчиною, пересилив себе, через кілька субот пішов із нею на побачення і розпочав роман, тільки-но зійшовся з так званими колегами по роботі, з якими в кілька субот, пожертвувавши побаченням, ходив на пиво або на ярмарок до сусіднього населеного пункту, тільки-но запам’ятав їхні імена, прізвища, імена їхніх дружин, дітей, які звик люб’язно запитувати, тільки-но виконав усі ці нескінченно виснажливі вправи, то одразу під час відвідин лікаря, і далі вважаючи себе легкохворим, видавав себе кількома незначними симптомами, що блискавично видирало мене з так званого нормального життя, з тижневого, місячного та річного ритму, аби вкинути мене в цілковите безчасся закладу, лікарні або медичного центру. Тільки сердечній доброті, тільки нечуваній сердечній доброті й глибокій любові та сміливості моєї майбутньої дружини я приписую остаточне рішення про наш шлюб, попри те що махина психіатричного лікування то видирала мене, то знову повертала, згідно зі своїми секретними графіками страждань і терапії, через що весь час від заручин до весілля був, власне кажучи, низкою уривчастих епізодів, які щоразу вимагали чергового ламання та нового знайомства; повторюю, тільки нечуваній сердечній доброті моєї майбутньої дружини, а також її глибокій любові я приписую те, що, хоч вона й не була особою з медичною освітою, а лише наділеною точним поглядом на іншу людину, вона переконала мене перестати вважати себе легкохворим, чиїм головним завданням є ошукувати лікарів, відвертати їхню увагу, приховувати від них усі симптоми, одне слово — визволятися від їхньої опіки, коли й наскільки це лише можливо. Так розпочалися одинадцять найщасливіших років мого життя. Від них я нині відрізаний не лише смертю своєї дружини, а й брамою, яку стережуть охоронці Ауербах і Длугий, а якщо, як я вже згадував, ви вважаєте, що легко отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», то жорстоко помиляєтеся; інша річ — колись, як свіжоспечений важкохворий пацієнт, до якого лікарі-психіатри зненацька втратили інтерес, який раптом перестав цікавити їх як випадок, що його можна вилікувати, пацієнт, який чудово надається до випробування нових терапій і страждань, що приймаються з неодмінною вдячністю; як свіжоспечений важкохворий пацієнт я відчув завдяки тій незафіксованій зміні, тій геть тенденційній зміні, що випливала з довільних лікарських оцінок, цілковитій переміні лікарів, які досі радше обходили мене десятою дорогою, ніж підходили й заговорювали, ба більше, які часто-густо взагалі не заходили до моєї палати, а коли я запитував про можливість перепустки додому, вони знизували плечима й, не надто стишуючи голос, казали, що цьому перепустка й так зовсім не зашкодить, все одно де він лежить — тут чи вдома, якщо, певна річ, близькі беруть на себе відповідальність, бо Медичний центр «Замок Іммендорф» відповідальності взяти не може, так само як не може її взяти за дію циклонів або землетрусів. Але тепер, коли я пацієнт, засуджений кількома законними судовими вироками за завдання матеріальної шкоди на значну суму з використанням дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, отримання перепустки межує з неможливістю й вимагає тривалих і навіть, кажучи відверто, багаторічних процедур, процедур надзвичайно витончених та послідовних, хоча, певна річ, і далі легше за отримання перепустки так званими легкохворими. Зрештою, колись придбати сірчану кислоту також було незрівнянно легше, достатню було зайти в аптеку і сказати: Пляшку сірчаної, дев’яностошестивідсоткової кислоти, будь ласка, прошу, дякую, без зайвих церемоній, зрештою, мене ніколи не цікавило, яким чином цю сірчану кислоту використовували, що лікували дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, якою я, своєю чергою, мав намір лікувати суспільство, досить, що вона була доступна без рецепту, на першу вимогу, достатньо простягнути руку і п’ятдесятишилінґову банкноту з Фройдом, що не означає, що спочатку придбання сірчаної кислоти було легким для мене, навпаки, від самої думки, що мені доведеться підійти до аптечного віконця й попросити пляшку кислоти, я відчував нудоту, а двічі навіть пережив блювоту, незліченну кількість разів заходив до аптеки, ставав у чергу за двома чи трьома людьми, після чого в останній момент відходив, а одного разу аптекар навіть крикнув мені у спину: Не соромтеся, шановний, продам я вам ті презервативи, цілими тижнями я носився з тим, як розв’язати проблему придбання кислоти, саме обливання здавалося мені значно легшим, було технічною, а не емоційною проблемою, тоді як придбання кислоти було проблемою радше емоційною, ніж технічною, я виходив із квартири, спускався вниз, їхав автобусом або потягом до якогось більшого населеного пункту, де мене ніхто не запам’ятає, заходив до аптеки й виходив із порожніми руками, і це мало не доводило мене до шаленства, придбання кислоти було понад мої сили, але випробування тим, що я не можу купити кислоту, також було понад мої сили, й одного разу призвело до того, що після однієї невдалої спроби я проколов кількасот коліс у вантажівках, а іншим разом вирубав цілий лісовий розсадник — понад шістсот молодих саджанців дуба, один за одним, це мене донині наповнює великим соромом, але все тому, що для мене придбання кислоти межувало з неможливістю вже тоді, а що вже казати про сьогодні, коли я ув’язнений у Медичному центрі «Замок Іммендорф», а внаслідок запровадження так званих євросоюзівських норм придбати сірчану кислоту неможливо мало не для кожного, незважаючи на його мотивації та історію хвороби. Уже тільки це може довести до розладу, не кажучи про значно серйозніші клопоти, оскільки навіть переконання в глибокій значущості того, чим я займаюся, переконання, що я взявся за завдання, суттєвіше за моє індивідуальне й минуще існування, а отже, я можу й навіть повинен тим індивідуальним і минущим існуванням пожертвувати заради завдання, навіть це переконання — глибоке й утішне — не рятувало мене від неодноразових нападів мало не цілковитого розладу й бажання відмовитися від завдання, бажання капітулювати, сповзання якщо навіть не в так зване нормальне життя, то принаймні в життя так званого легкохворого, який віддає себе в руки лікарів і з байдужістю приймає призначення та скасування так званих ліків, які доводять його до єдино можливого кінця; найближчим до цього сповзання я був на третьому році арт-терапії, коли згуртовані сили лікарів зі славним на весь світ доктором Паулем Іммерфоллем, спеціалістом із психічного здоров’я на чолі, об’єднані із силами пацієнтів, позбавлених будь-яких мистецьких талантів, довели мене фактично до краю цього сповзання, і я був як ніколи близький до відмови від завдання, що точно вчинив би, якби Цеєтмаєр не попросив мене винести олівці. Пане Кривокляте, почув я в коридорі, але тихо, так тихо, що я сприйняв це за галюцинацію, які насправді траплялися зі мною нечасто, але траплялися, зрештою, в медичному центрі більше, ніж деінде, береться до уваги, що якийсь голос чи постать можуть бути галюцинацією, і це належить до сумнівів, які є найзвичайнішими для таких місць, однак невдовзі, проминувши двері до палати, де, як я незабаром дізнався, Цеєтмаєр мешкав уже добрячих вісімнадцять місяців, я знову почув цей заклик: Пане Кривокляте, тому, позадкувавши, я притулився плечем до одвірка, прочинив кінчиком пальця двері й поволі встромив голову всередину, аби побачити Цеєтмаєра, точніше худий, опуклий череп Цеєтмаєра, поголений налисо, але вкритий синюватою тінню нового волосся, череп Цеєтмаєра, з якого виглядала пара склистих, надприродно великих і неприродно світлих очей, Пане Кривокляте, мовив він утретє, я маю до вас величезну просьбу. Я знаю, що ви відвідуєте курси арт-терапії, тож хотів би звернутися до вас, саме таку форму він ужив, надзвичайно люб’язну, оскільки Цеєтмаєр, як і чимало пацієнтів, ув’язнених у лікарні за судовим вироком, зазвичай вдавався до особливо люб’язних і вишуканих форм, я хотів би звернутися до вас із покірною просьбою винести із зали олівець, а найкраще, якщо це, певна річ, можливо й не надто вас збентежить — саме так він і сказав: якщо це не надто вас збентежить — винести два олівці, один м’який, а другий твердий. Промовивши це, Цеєтмаєр перевів погляд на вікно, немовби вигадування такого довгого й супроводженого люб’язними формами речення його геть виснажило. Якби не це, я точно запитав би його, чому він сам не піде на курси арт-терапії й сам собі не принесе олівця, навіть два олівці — один м’який, а другий твердий, оскільки дивним чином одразу ж зрозумів, що Цеєтмаєрові, чиє прізвище мені судилося дізнатися лише згодом, потрібні ці олівці для рисування, а не для якоїсь іншої діяльності, у якій пацієнти медичного центру можуть використати олівці. Однак сам факт, що він перевів погляд на вікно з таким зусиллям, зусиллям, яке свідчило про неймовірне страждання і виснаження, вплинув так, що цього питання я не поставив, точніше не поставив його Цеєтмаєрові, оскільки поставив його самому собі й самому собі на нього відповів, крім того, як мені довелося переконатися лише згодом, краще познайомившись із Цеєтмаєром, я відповів на нього точнісінько так, як відповів би сам Цеєтмаєр. Жоден, кому насправді хотілося займатися мистецтвом, незважаючи на те, чи хотів він цього заради самого процесу, чи теж тому, що повірив у сформульовану знаменитим доктором Паулем Іммерфоллем теорію лікування психічних хвороб за допомогою мистецтва, не міг займатися ним за межами курсів, на самоті, з повагою до цього незвичного стану, коли людина піднімається із самого дна свого стану, тобто з одурманеного ліками тіла, що лежить на неприязному й навіть образливому металевому ліжку й на лікарняній постелі, що так само образлива, як і металеве ліжко, яка навіть у день доставки з пральні та після застелення здається затхлою та брудною, коли людина відроджується від чергових днів і тижнів, що минали в Медичному центрі «Замок Іммендорф», попри наскрізь принизливе й невідповідне вродженій людській гідності ставлення лікарів, медсестер і всього допоміжного персоналу, а особливо охоронця Длугого й охоронця Ауербаха, коли прикладає кінчик грифеля до аркуша й у мить ока знову стає людиною; ні, заняття мистецтвом за межами зали арт-терапії сприймалося якнайгірше, щоб не сказати, що підлягало викоріненню. Оскільки кожен нездара, кожна дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, кожен машиніст із Амштеттена, люди, геть позбавлені не лише мистецького таланту, а й навіть найскромніших основ смаку, могли досхочу користуватися найдешевшими матеріалами для малювання й рисування, які для них придбали з переобтяженого, певна річ, бюджету лікарні й склали в майстерні, якщо тільки вони не покидали чотирьох стін тієї майстерні, оскільки такий собі, наприклад, Цеєтмаєр, людина, що має не лише вроджений бездоганний смак, а й безсумнівний талант рисувальника, був усіляко переслідуваний, аби лише унеможливити появу нових рисунків. Старша медсестра регулярно влаштовувала в його палаті ревізію й конфіскувала в нього папір та олівці — і м’які, і тверді — зрештою, маю сумнів, що вона відрізняла одні від інших, і лише безсумнівній художній якості його рисунків слід приписати той факт, що навіть старша сестра, особа з невишуканим смаком і нульовою обізнаністю в мистецтві, жодного разу не наважилася, принаймні за життя Цеєтмаєра, взяти якийсь із його рисунків і конфіскувати його з тих чи інших причин. Навпаки, рисунки Цеєтмаєра, які я, зрештою, першого дня не помітив, оскільки вони висіли на стіні з тими дверима, що через них я зазирав до палати, були старанно оправлені в паспарту й накриті скельцями, створюючи таким чином враження невеличкої приватної галереї, геть несподіваної в такому місці, як це, і висіли вони там аж до самої його смерті, немовби старша медсестра, яка з таким завзяттям переслідувала та викорінювала його художню творчість, що все ж не була мистецькою терапією, розуміла, попри свій цілком очевидний і повний брак смаку та розуміння у справах мистецтва, що, стоячи перед стіною з рисунками Цеєтмаєра, стоїть перед реальністю, яка їй перевершує, тому рисунки Цеєтмаєра, оправлені в паспарту та накриті скельцями, висіли там довго, і я міг милуватися ними під час кожних відвідин палати Цеєтмаєра. Чи цей пацієнт, запитала в день смерті Цеєтмаєра старша медсестра, оскільки в день його смерті перестала називати його Цеєтмаєром, умлівіч стерла з пам’яті його прізвище, яке вона вживала стільки місяців, аби звільнити собі місце для прізвища нового пацієнта, що послуговуватиметься тим ліжком, отже, вона запитала: Чи цей пацієнт був якимось художником? А я відповів, мовляв, безсумнівно, тому що я був у цьому глибоко переконаний, хоч і усвідомлював, що вона запитувала про щось зовсім інше, про те, чи Цеєтмаєр, тобто цей пацієнт, отримав диплом про закінчення вищої художньої школи і чи його рисунки мають так звану художню цінність, тобто, у розумінні старшої медсестри, мають якусь оцінку, встановлену мистецькими аукціонами. Натомість я відповів їй, що він був художником, маючи на увазі його духовні чесноти, оскільки знав, що за професією він зубний технік-протезист із Кремза-ан-дер-Донау. Однак це жодним чином не змінює факту, що рисунки Цеєтмаєра наближалися до художньої величі, ба більше, що в нього траплялися рисунки, які я міг би розглянути як кандидатів на обливання сірчаною кислотою, якби вони, певна річ, були визнаними, висіли в музеях і були розпізнані як шедеври, а не прихованими шедеврами, щодо цінності яких сумніви плекали майже всі, хто заходив до цієї палати й зупинявся під стіною, щільно завішаною рисунками, оправленими в паспарту й накритими скельцями. Якщо мова про мене, то я ніколи таких сумнівів не плекав, навпаки, велич рисунків Цеєтмаєра я відкрив і збагнув цілком за першого ж побачення з ними, коли приніс йому винесені в рукаві два олівці — м’який і твердий, стругачку та ґумку, і помітивши, що ослаблений Цеєтмаєр не матиме сил підвестися з ліжка, я прочинив двері ширше, ніж попереднього разу, й увійшов увесь до палати Цеєтмаєра, яку відтоді завжди називав палатою Цеєтмаєра, навіть коли Цеєтмаєра в ній уже не було, коли в ній залишилися тільки рисунки Цеєтмаєра, хоч для старшої медсестри та лікарів, певна річ, вона ніколи не була палатою Цеєтмаєра, а лише палатою 22-А, де лежить четверо різних пацієнтів. Тож коли я ввійшов до цієї палати, яка для мене відтоді завжди, навіть нині, коли там навіть немає рисунків Цеєтмаєра, була і буде палатою Цеєтмаєра, коли у відкритій долоні я простягнув нагріті теплом мого тіла два олівці — м’який і твердий, стругачку та ґумку, а Цеєтмаєр мовчки подякував мені одним лише поглядом своїх надприродно великих і неприродно світлих очей, я повернув голову й побачив усю стіну, завішану рисунками Цеєтмаєра, оправленими в паспарту й накритими скельцями, миттєво зрозумівши, що стою віч-на-віч із творами мистецтва. І що довше я знав Цеєтмаєра, що був ближчим свідком занепаду й, врешті-решт, розпаду його тіла й духу, то досконаліші бачив твори, немовби вони ним живилися, зрештою, це розумів і сам Цеєтмаєр, який говорив про свої рисунки «мої піраньї», саме так і казав, навпростець, приймаючи це як найочевиднішу справу під сонцем, що твори його пожирають, водночас, однак, свідомий, що коли й має присвятити чомусь своє життя, то тільки своїм піраньям, а не зубному протезуванню в Кремзі-ан-дер-Донау, яке з’їдало б його точнісінько так само — мости реставратора з Кремза, коронки власника лісопилки з-під Кремза, протези дружини годинникового майстра з Кремза кусали б його точнісінько так само, у тіло й душу, день за днем, місяць за місяцем пожирали б усе його життя; але для Цеєтмаєра дозволити себе з’їсти зубному протезуванню, хоч і за гроші, було невигідно, а рисувати, хоч і безплатно, — вигідно. Мушу вам зізнатися, сказав мені Цеєтмаєр під час одного з моїх візитів до його палати, коли я, повернувшись до нього спиною, розглядав його рисунки, що висіли на стіні, спочатку один за одним, потім у випадковій послідовності, намагаючись знайти в них якийсь прихований порядок, мушу вам зізнатися, сказав він, що останніми місяцями більшу частину часу я присвячую підрахункам і підбиванню балансу, а саме підрахункам сліду, який залишаю за собою на землі, перевіряю, наскільки він тривалий, наскільки я тривалий, скільки ще існуватиме мій злущений епідерміс, екскременти, певна річ, але й також протези й коронки, які я формував і вставляв, скільки становить сума мого буття, якщо я не привів на світ сина, доньки, до речі, теж ні, не збудував будинок, не посадив дерево, бо єдине, що я садив, — це цибулинні рослини в моєму садку перед орендованою квартирою в Кремзі-ан-дер-Донау, оскільки я винаймав квартиру саме на першому поверсі, а отже, намагаючись бути у своїх підрахунках якнайстараннішим, я додаю також цибулинні рослини, хоч найтриваліші, мабуть, протези, які можуть пережити навіть кремацію, що й казати про традиційне поховання, і в усьому цьому рисунки не здаються особливо тривалими, однак я маю враження, що саме вони найтриваліші або принаймні найсуттєвіші. Якби я міг віддати збереження всіх протезів за збереження одного рисунка, сказав Цеєтмаєр, я не замислився б ні на мить, після чого я почув, коли він, виснажений цією промовою, відкинувся на подушку, як щось скотилося з ковдри і тричі підскочило на підлозі. Це була ґумка, одна з тих багатьох, які я впродовж кількох місяців приносив йому з курсів арт-терапії, де мене, зрештою, засуджували, так, варто сказати це навпростець, явно засуджували за те, що я виношу матеріали для Цеєтмаєра, оскільки доктор Пауль Іммерфолль, відомий у всьому світі поборник арт-терапії, нічого не засуджував із таким завзяттям, як заняття мистецтвом поза групою арт-терапії, а решта лікарів, старша медсестра, охоронці Длугий і Ауербах, певна річ, підтримували його в цьому осуді, через що Цеєтмаєр став їхнім найбільшим ворогом, а що досконаліші рисунки він створював поза групою, то більшу лють викликав у них. Однак вони не розуміли, що вразливість Цеєтмаєра, його незвичайна, навіть нелюдська вразливість, не дозволила б йому творити в одній кімнаті з цими нелюдськими лікарями й часто-густо теж нелюдськими пацієнтами, які робили все, щоб викликати огиду до будь-якої творчої діяльності своїми аплікаціями, своїм бабранням у солоному тісті, своїм зшиванням крученим шовком картонних коробок із поштових карток із панорамами найгарніших міст Нижньої Австрії, тоді як Цеєтмаєр не мав наміру плести кошики, ліпити попільнички з глини чи брошки з полімерної маси, не мав наміру творити безжурну роботу на тему «Мій найкращий спогад дитинства» чи безжурну роботу на тему «Перша зірка», чи будь-яку іншу роботу взагалі на будь-яку тему, задану терапевтом, і вже мало що ненавидів так щиро, як поштові картки з панорамами найгарніших міст Нижньої Австрії. Мушу вам зізнатися, сказав Цеєтмаєр під час одного з моїх візитів до його палати, що цей сон, цей нав’язливий сон, що, як я вже згадував, терзає мене мало не щоночі, щиро кажучи, не страшний і не повинен викликати страх, він позбавлений будь-яких образів, що вважаються потенційно страшними для сплячого, оскільки немає в ньому ні смерті, ні крові, ні привидів, ні близьких нам померлих, які розмовляють із нами і яких ми ще пам’ятаємо, воскових і синюватих, у відкритих домовинах у день їхнього похорону, немає в ньому холодильників, де на кожній полиці лежить відрізана голова, що наспівує собі під ніс непристойні пісні, немає гігантських паразитів, які виходять через пупець сплячого, ні, з певним соромом я мушу зізнатися вам, що я й сам не бачу в ньому нічого страшного, та все ж таки, коли він мені сниться, я наляканий, цілком паралізований від страху, і це попри те, що він сниться мені мало не щоночі, а буває, що і двічі на добу, і наяву я пам’ятаю його в найдрібніших подробицях, наяву можу розповідати його без дрожу, як анекдот для співрозмовника, однак у момент, коли сниться сон, кожна наступна подія здається мені непрогнозованою, так само приголомшливою, як і першого разу, коли він наснився мені в геть незапам’ятні часи. Тож прошу вас, скажіть мені, озвався він знову, переводячи на мене погляд від вікна, чи лякає він вас, чи знаходите ви щось моторошне в ось такій сцені: я прокидаюсь у своєму власному ліжку, а якщо не перебуваю саме тут, то в іншому ліжку, на якому сплю конкретної ночі, і я заскочений цим передчасним пробудженням, оскільки зазвичай не розплющую очей перед світанком, а тим часом якраз середина ночі, кімната залита мороком, навіть не місячним сяйвом, ні, просто рівномірною темрявою, тож я підходжу до вікна, яке неодмінно є балконним вікном, яке я насправді не можу відчинити, але бачу крізь нього широку, освітлену площу, полудень у якомусь іспанському чи італійському місті, дитину, що пробігає між кошиками продавчинь, зграйки туристів, молодого хлопця на моторолері, це день, думаю я, тобто вже день, але тоді я розвертаюся і бачу, що моя кімната й далі занурена в цілковиту ніч, бачу, як я лежу на ліжку з розплющеними очима, щойно прокинувшись, переконаний, що ніч, що вже завжди буде ніч, що ніч абсолютно невідворотна, зізнався мені Цеєтмаєр. І якщо я навіть не зумів знайти прихованого сенсу, який поєднував рисунки Цеєтмаєра, що висіли на стіні в його кімнаті, то був переконаний: такий сенс існує, і він якнайточніше поєднується з постійно повторюваним сном Цеєтмаєра, що його я вважав надзвичайно страшним — хоча, беручи об’єктивно, він не надто страшний, і саме цей напозір нестрахаючий страх я відчитував у всіх його рисунках. Тож, коли я дізнався, що Цеєтмаєр вчинив самогубство, мене це ані найменшою мірою не здивувало; коли я дізнався, що більше ніколи не побачу цього високо посадженого черепа і склистих величезних очей під навісами двох майже лисих надбрівних дуг, мене це не здивувало ні на мить, зрештою, приблизно так само, як і сам факт учинення самогубства, оскільки, хоч як дивно, у таких лікарнях, як Медичний центр «Замок Іммендорф», вчинення самогубства зовсім не ускладнене, інша річ, коли йдеться про придбання сірчаної кислоти, натомість самогубство є своєрідним логічним продовженням терапії, щоразу нищівнішої, остаточним засобом, який водночас остаточно розв’язує проблему хвороби. Тому також, коли я дізнався, що Цеєтмаєр отруївся ліками, які крадькома збирав, я зовсім не був заскочений, як і тим, що ще в день смерті Цеєтмаєра, не марнуючи ані хвилини, доктор Пауль Іммерфолль і старша медсестра розпочали свідому та ґрунтову процедуру знищення всього, що Цеєтмаєр створив і чого не встиг або не захотів оправити в паспарту й повісити на стіну, немовби тонке скельце й рамка їх цілком паралізували. Однак решта численних рисунків, які він роздавав лікарям і пацієнтам, зокрема й мені, переслідувалися із завзятістю іконоборців і негайно нищилися найтупішим і найбільш простацьким чином. Тоді як у мені, що знищив чимало шедеврів, вони викликали тільки опікунські почуття, оскільки я знав, що немає жодних шансів, аби хто-небудь коли-небудь дарував їм відповідне місце в історії мистецтва чи в якій-небудь іншій історії. Отже, коли старша медсестра стежила, щоб палата Цеєтмаєра, яку вона вперто, щоб не сказати злобливо, називала палатою 22-А, була належним чином очищена від усіх слідів Цеєтмаєра, і запитала мене, чи був він художником, я відповів, що так, але це жодним чином не стримало ні її, ні доктора Пауля Іммерфолля від нищення його неоправлених рисунків. Я бачив, як вони виносила дві випорпані з-під матрацу грубі теки пізнього Цеєтмаєра, зокрема кілька його речей, на мою думку, найкращих, що не лише не поступалися тим, які він встиг оправити, а й перевершували їх, я бачив методичність, із якою вона тричі перетрушувала одну-єдину шухляду його нічого столика, немовби там ще могло щось сховатися від її погляду, і так далі, і так далі, тож, коли вона вийшла з двома теками, які одразу ж, як я згодом дізнався, занесла до лікарняної котельні, я кинувся на рисунки, оправлені в паспарту й накриті скельцями, рухом, натренованим під час обливання шедеврів дев’яностошестивідсотковим розчином сірчаної кислоти, розвертав їх, випорював задник, із найбільшою старанністю виймав аркуш і брався за наступну рамку, так, що поки старша медсестра встигла повернутися з котельні, я випорожнив усі рамки й привітав її посмішкою, яку так звані здорові люди інколи називають посмішкою божевільного, і сказав, що приготував рамки для занять з арт-терапії. Де рисунки, запитала вона, навіть не вдаючи зацікавлення тим, що рамки, які я їй простягаю, можна буде використати для оправлення натюрморту якогось перукаря із Санкт-Пельтена або аплікації, виконаної якоюсь клептоманкою з Клаґенфурта, з великим, певна річ, фінансовим полегшенням для переобтяженого бюджету лікарні, ні, вона вирішила відкинути будь-яку видимість і запитала, де рисунки, а я спокійно відповів, що їх уже забрав спалити якийсь медбрат; і хоч я був переконаний, що вона мені не довіряє, хоч пильно роззиралася, хоч учетверте зазирнула до шухляди і втретє встромила руку під матрац, рисунків не знайшла. Занесіть до зали практичних курсів і терапії зайнятістю, сказала вона, віддаючи мені цілий стос рамок від безцінних рисунків Цеєтмаєра, саме так, як я сподівався, завдяки чому вона повернула мені також самі, сховані між двома задниками рамок рисунки, які незабаром, дорогою до зали практичних курсів і терапії зайнятістю, я зумів сховати там, де ніхто їх ніколи не знайде, тобто у великому, припалому пилюкою й ніким із бібліотеки не торканому альбомі ван Гога. Під час мого кількаразового перебування в Медичному центрі «Замок Іммендорф» я з успіхом досліджував різні проблеми, однак так ніколи й не збагнув, яким чином альбом ван Гога опинився в бібліотеці, оскільки я переконаний, що його туди не приніс жоден із лікарів і жоден зі знаних мені пацієнтів, що роками виховувалися в австрійській школі, ходили австрійськими вулицями, в австрійський спосіб спілкувалися з творами мистецтва, давно занедбали будь-який власний смак, а крім того, будучи чутливими до кожного слова тих, кого вважали своїми спільниками, були також чутливими до їхніх поглядів на мистецтво й інстинктивно розуміли, що можна досхочу розводитися про Боттічеллі, Леонардо, Ренуара, особливо Ренуара, найкраще в поєднанні із зачовганими фразами про їхній живопис, однак ван Гога за жодних умов згадувати не варто. Цеєтмаєр, бо з ним я також порушував цю тему, тему загадкової наявності запилюженого, але все ж таки не викинутого з бібліотечних фондів альбому ван Гога, вважав, що це подарунок одного з доброчинців лікарні. Всюди, сказав він, втуплюючи погляд у стелю, навіть закочуючи очі до стелі, є вдови місцевих підприємців, директорів лісопилок, адвокатів, які регулярно впорядковують бібліотеки, особливо ті, що залишилися від померлого чоловіка, особливо посеред геть непотрібних книжкових подарунків, які свого часу позносили прохачі та контрагенти, й от тоді вони й завалюють лікарню публікаціями, здебільшого геть непотрібними й жодного разу не торканими, наприклад, краєзнавчими альбомами про Нижню Австрію, а якщо це супроводжується солідним датком на користь Медичного центру «Замок Іммендорф», дирекція, щоб не образити таку цінну вдову, зазвичай стежить, щоб усі подарунки були гарненько викладені на бібліотечних поличках, бо вдова може прийти і через десять років, і через двадцять — деякі з них просто неймовірно живучі — й запитати, де стоїть альбом «Зальцбург — місто Моцарта». Чи альбом ван Гога, додав він, завершуючи роздуми вже окремим реченням, бо вся промова його втомила. Я пригадав це, згортаючи згаданий альбом і встромляючи том, тепер дещо грубший, у картонний футляр, після чого вийшов із бібліотеки й заніс стос рамок та паспарту до зали практичних курсів і терапії зайнятістю, де набрід найтупіших у всій Австрії недоумків займався тим, що мало їх вилікувати, тобто мистецтвом, але вилікувати воно не могло, оскільки мистецтвом не було. І лише серед них я усвідомив, що я так ніколи й не дізнався, звідки він знав моє прізвище, коли в день нашого знайомства він покликав мене з-за прочинених дверей своєї палати: Пане Кривокляте. Ми з Цеєтмаєром погоджувалися в тому, що однією з найбільших хвороб сучасних так званої літератури й так званої драматургії, а також сценарної справи є той факт, що вони мало не цілком оминають те, що є неуникненним змістом життя, що займає найбільшу частину цього життя, що є невідворотним, кажу це з якнайглибшим сумом і водночас із найглибшою відразою, його абсолютно невідворотним аспектом, а саме — необхідність проводити час з ідіотами та негідниками. Якщо пораховано, не знаю, якими методами, скільки часу протягом життя ми витрачаємо на сон, скільки на гоління, скільки на їжу, скільки на випорожнення, якщо ці підрахунки публікуються в щоденній пресі й кольорових журналах під крикливими чорними й жовтими заголовками: «Чи знаєш ти, що…» або «Факти з твого життя», або «Цікавинки про кожного з нас», то чому нікому не хочеться порахувати, скільки часу ми проводимо щодня, щомісяця, щороку й, урешті-решт, протягом усього життя на перебування з ідіотами та негідниками, розмови з ними, вислуховування їхніх нескінченних монологів, відповіді на їхні ідіотські та негідницькі репліки, на їхні ідіотські й негідницькі питання, на їхні ідіотські й негідницькі пропозиції і стократ ідіотські й негідницькі думки на тему мистецтва? У цьому сенсі Медичний центр «Замок Іммендорф» завжди давав мені чудові дослідницькі можливості й чимало днів, тижнів і навіть місяців я проводив за тим, що Цеєтмаєр називав моєю війною з вітряками й навіть моєю піраньєю, яка з’їдає мене так, як Цеєтмаєра з’їдають його рисунки, у чому, мушу додати, він не мав рації, оскільки моя справжня піранья плаває в дев’яностошестивідсотковій сірчаній кислоті, й заміри часу, проведеного з ідіотами та негідниками, були лише побічним аспектом того, що я називав і називаю своїм завданням, однак, не бажаючи занадто мучити Цеєтмаєра, я зазвичай або підтакував йому, або пропускав його зауваги повз вуха, після чого виходив із палати, що її старша медсестра вперто й, дозволю собі стверджувати, злобливо називала палатою 22-А, і, натиснувши на кнопку секундоміра, йшов до зали практичних занять і терапії зайнятістю, а якщо навіть дорогою і не натиснув на кнопку, зустрівши старшу медсестру, одного лікаря або одного особливо тупого пацієнта, який казав мені: О, пане Кривокляте, як мило, чи ви теж прямуєте в бік майстерні, аби збагатитися мистецтвом, тож якщо не натискав на кнопку вже дорогою, то міг бути переконаний, що натисну на неї найпізніше на порозі зали для практичних занять і терапії зайнятістю, у якій ідіотів і негідників було достатньо, починаючи з доктора Пауля Іммерфолля, спеціаліста світового класу з лікування за допомогою мистецтва, і закінчуючи дружиною аптекаря з Браунау-ам-Інна та машиністом з Амштеттена. Заміри часу, проведеного з ідіотами й негідниками, мали для мене також терапевтичну функцію, ба більше, всупереч теоріям доктора Пауля Іммерфолля єдина терапія, якій я підлягав у залі практичних занять і терапії зайнятістю, була терапією, що її я сам собі влаштовував, тримаючи палець на випуклій кнопці секундоміра і сприймаючи кожну розмову, яку я провадив із ким-небудь чи, точніше, яку хто-небудь провадив зі мною, тільки як об’єкт вимірювальних досліджень. Це Дунай, казала дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, яка полюбляла промовляти до мене, оскільки вважала мене земляком тільки тому, що я певний час співав у Чоловічому співочому колі «Пісенний Вінок» у Сімбаху-ам-Інні, на протилежному березі річки й кордону, це Дунай, казала вона, розмащуючи розведену водою плакатну фарбу, певна річ, найдешевшу, на розмоклому акварельному папері, звичайно ж і поза сумнівом, найдешевшому, що розшаровується під пензлем, згортається у ковбаски, як шкіра, що лущиться від сонця, як бруд, що довго не змивається, це Дунай, казала вона мені, хоч я виростала над Інном, але це майже Дунай, бо його притока, тобто вода, яка тече в Інні, стає водою, яка тече в Дунаї, тож у певному сенсі вода, яку я бачила з вікна квартири над аптекою мого батька, а потім мого чоловіка, була водою Дунаю, яка ще не знала, що нею буде, якщо висловитися поетично, і вони можуть розводитися, пане Кривокляте, що гарний синій Дунай — це вигадка, вони можуть жартувати, пане Кривокляте, можуть писати в газетах, мовляв, хтось провів дослідження і Дунай 182 дні на рік — зелений, 113 — сірий, 48 — жовто-брунатних відтінків і лише 22 — синій, у кожному разі у звичайний рік, а не високосний, але скажу я вам, що в Бранау-ам-Інні я не раз придивлялася до вод Інну, які потім стають водами Дунаю, і мало не завжди вони були сині, сині, повторила вона, бризкаючи з пензля розведеною водою фарбою, ультрамарином, змішаним із лазур’ю, геть як у вальсі, тааааа-ра-ра-ра-рааааа, плюм-плюм, плюм-плюм, тааааа-ра-ра-ра-рааааа, плюм-плюм, плюм-плюм, і так далі, вона розтікалася, і далі бризкаючи, особливо за кожного «плюм», і далі вкриваючи найдешевший акварельний папір найдешевшою, певна річ, фарбою, я ж, однак, залишався цілком спокійним, не здригнулася в мене навіть повіка, брова не піднялася ні на міліметр, оскільки ніщо так не заспокоює мене в таких ситуаціях, як палець на випуклій кнопці секундоміра. Якщо ж про мене мова, втрутився машиніст з Амштеттена, хоча про нього жодним чином не йшлося, мовилося лише про Дунай, якщо ж про мене мова, то блакитний колір мені не подобається, зелений ще так-сяк, навіть фіолетовий, але блакитний мені не до смаку, якось не припав мені до душі, і не те, щоб я щось мав проти неба, нехай уже таким і залишається, можна взагалі не дивитися вгору, чи не так, бо ж, зрештою, все, що мені для життя потрібно, є в мене під носом, а в небо нехай собі якийсь мрійник, ну не знаю, якийсь поет позирає, саме так він і сказав — «позирає», я люблю практичні речі, після чого вказав на ліплену з глини попільничку, як горду курку з Великодньої листівки, що вказує на щойно знесене яйце, гарне й корисне, він зробив комплімент самому собі, така річ, що тішить око, а до того ж не займає багато місця, тільки завжди, коли в людини з’явиться бажання, можна дістати, покласти біля себе й закурити, не переймаючись, що припорошить килим попелом, зрештою, я пошлю її одразу дружині, дружина ненавидить попіл на килимі й часто мені дорікає, Антоне, каже вона, я не маю нічого проти куріння, але попіл на килимі насправді понад мої сили, аж ось, будь ласка, — практична попільничка, виконана у власному масштабі, крім того, він стишив голос, із матеріалів, придбаних із бюджету лікарні, тож безплатно, після чого, помітивши, що дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна кидає йому змовницький погляд, хоча, звичайно, про жодну змову між нами й мови бути не могло, додав ображеним тоном, мовляв, усупереч тому, що декому здається, термін його повернення до Амштеттена, хоча останнім часом він фактично кілька разів відкладався через непередбачувані обставини, близький, що можуть підтвердити, по суті, всі лікарі Медичного центру «Замок Іммендорф», тож усупереч тому, що декому здається, через що вони кидають жалюгідні посмішки, незабаром він приєднається до своєї практичної попільнички, яку планує вислати дружині, щойно та попільничка буде випалена й пофарбована, точно не в блакитний колір, додав він із кислою міною після роздумів, бо просто ненавидить блакитний колір і насправді не знає, як узагалі можна цей колір використовувати. Однак на мене це все одно не справило, певна річ, завдяки пальцю на округлій кнопці секундоміра, жодного враження, не спонукало до жодної відповіді, до жодного вибуху гніву, до обзивання машиніста з Амштеттена безмозким і тупим залізничним кретином, а дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна — дурною коровою, навпаки, це було навіть по-своєму заспокійливим, хоч я і знав досконало, що цей потік ідіотизмів був також потоком негідництв, оскільки такого роду негідництво неможливо жодним чином відокремити від такого роду ідіотизму, а також такого роду ідіотизм — відокремити від такого роду негідництва, тому що вони органічно поєднані, підтримують одне одного й черпають одне з одного життєві соки. Й отак, в одній руці тримаючи секундомір, а другою змішуючи фарби про людське око, щоб справити враження, що завзято беру участь у терапії зайнятістю за допомогою мистецтва, покликаній, урешті-решт, вилікувати мене від моєї хвороби чи, якщо назвати це ближчим мені поняттям, мого завдання, я думав про інший бік цього ідіотизму, тобто про негідництво і дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна, і машиніста Амштеттена, до того ж я жодним чином не мав на увазі наслідки так званої легкої хвороби дружини аптекаря, її схильність до впадання то в нічим не приборкані стани ейфорії й балакучості, то депресії, що змусило її чоловіка, певна річ, дуже турботливого, зачинити її в Медичному центрі «Замок Іммендорф», а перед тим і в інших закладах, лікарнях і медичних центрах, щоб мати змогу насолоджуватися спокійним аптекарським відмірюваним відповідними дозами романом із помічницею аптекаря, чиї випнуті різці, дещо затісно зібраний хвостик і широкі литки, що виступали з-під халату, я міг уявити собі в найменших подробицях, ні, я мав на увазі її фактичне і непов’язане з хворобою негідництво, що мусило проявитися в стосунках із її сестрою, найнещаснішою, якщо робити висновок із розповідей, особою, цілком пригніченою дружиною аптекаря завдяки залежності від доходів аптеки, якою, зрештою, колись керував їхній батько і яку безпардонно викрали в нього через хитру підприємницьку махінацію доньки і її так само підприємливого чоловіка, і, як наслідок, викрали також і в пригніченої другої доньки, яку вони відтоді підпорядкували собі в найнахабніший спосіб, спочатку не дозволяючи їй вчитися на фармацевта й приковуючи до ліжка важкохворого батька, відколи його спіткав апоплексичний удар після втрати фірми, а потім систематично й навмисно нищачи її шанси одружитися та виїхати з дівочої кімнатки у квартирі над аптекою, де вона була приречена мешкати до кінця своїх днів і після того, як батько нарешті помер, прислужувати сестрі та шваґрові, а відколи шваґро почав зачиняти сестру в чергових закладах, лікарнях і медичних центрах — шваґрові та його коханці, помічниці аптекаря з випнутими різцями, втім, якщо вслухатися в розповіді дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна, вона зовсім не вбачала жорстокості у своєму ставленні до сестри, навпаки, вважала все це доказом доброчинності — своєї і свого чоловіка, які ставляться до неї, як вона висловилася, з глибокою християнською турботою та милосердям, дозволяючи — так вона сказала — дозволяючи їй мешкати поруч із ними і користуватися — так вона сказала — всіма благами родинного життя. Не інакше було і з машиністом з Амштеттена, хоча, так само як і у випадку дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна, я не можу внести до реєстру його негідництв те, що в нападі релігійної манії він намагався вигнати бісів зі своєї дружини, що закінчилося переломом її чотирьох ребер, але тільки з лівого боку, як він звик уточнювати зневажливим тоном, а також мало не смертельним зневодненням, ні, мені цілком достатньо того, що він розповідав про лад, що панує — так він сказав — у його домі, лад, який довів до важкого нервового розладу трьох його дітей, із яких один син здох як пес, — так він сказав, — передозувався на якомусь вокзалі в Баварії, через що треба було перевозити рештки залізницею, а це чимало коштує, на щастя не для машиніста, який міг залагодити це з колегами — так він сказав і моргнув, цю деталь я не вигадав, мені й на думку не спало б вигадувати таку деталь, як моргання під час розмови про перевезення решток дитини, зрештою, він міг залагодити це з колегами й перевезти їх через кордон, як в’язанку дров, за двадцять три євро, що він сказав мені з такою самою гордістю, як і тоді, коли презентував попільничку, виліплену з глини, придбаної з бюджету лікарні, втім, слід додати, що інші двоє дітей хоч і вижили, але доведені до повного душевного занепаду всевладдям і муштрою батька, якого свого часу не взяли в армію через проблеми зі здоров’ям, можливо, зрештою, про що він не згадував, через проблеми з психічним й аж ніяк не фізичним здоров’ям, як натякав він змовницьким поглядом, хоч про жодну змову між нами не могло йтися, а отже, недопущений до війська через проблеми зі здоров’ям, він вирішив стати машиністом, а військову муштру запровадити в родині, через що двоє інших дітей — донька і другий син — цілком підкорилися ладові, що панував у його домі, особливо пам’ятаючи про приклад старшого брата, який мав нахабство порушити лад і через це — як сказав машиніст — здох як пес, чим ефективно відлякав молодших брата й сестру від будь-яких спроб визволення такою мірою, що навіть тепер, коли батько був роками зачинений у Медичному центрі «Замок Іммендорф», а перед тим і в інших закладах, лікарнях і медичних центрах, і у своєму домі був присутній лиш у формі практичних предметів, які він час від часу присилав, тобто попільничок, коробок для гігієнічних серветок із зшитих крученим шовком поштових карток із панорамами найгарніших міст Нижньої Австрії, підставок для телевізійного пульта, виготовлених із пап’є-маше й так далі, навіть тепер, коли батько, правду кажучи, перебував в ілюзії, що він так званий легкохворий і вийде з дня на день, але родина мусила вже знати, що, як і кожна особа, що вважає себе легкохворою, він дедалі більше хворітиме за докладними графіками страждань і терапії, і, врешті-решт, буде знищений лікарями, тому навіть нині родина, включно з дружиною, якій він зламав чотири ребра і яку довів до мало не смертельного за наслідками зневоднення під час проведення довгих і болісних сеансів екзорцизму, була йому цілковито покірною — так міцно він тримав її в постійному страху силою суворо та негідницьки запровадженого ладу, підтриманого жупелом біблійного масштабу у формі принизливої смерті найстаршого сина, який порушив лад, виступивши проти батька, став, за іронією долі, бронею для влади негідника; негідника, який, не оцінивши навіть цієї неочікуваної допомоги, мав нахабство не лише залагодити це з колегами й перевезти тіло, як в’язанку дров, а, крім того, ще й моргнути, коли мені про це розповідав. Це, наполягав я в розмові із Цеєтмаєром, в одній із багатьох розмов, які ми провадили між собою і які були для мене, щиро кажучи, єдиною нагодою порозумітися з людиною за багато років, насправді за дуже багато років, а саме від моменту, коли драматично урвалася остання розмова з моєю дружиною, єдиною можливістю висловити думки, які зрозуміють і приймуть, і вислухати думки, які зрозумієш і приймеш, навіть якщо між цими думками певні розбіжності, отже, у розмові із Цеєтмаєром я наполягав, що це наслідок не лише якогось вродженого ідіотизму та негідництва, що випливає чи то з ідіотського й негідницького виховання батьками, чи то з нищівного впливу так званого здорового альпійського повітря, а насамперед цілковитого вигнання мистецтва з життя, відмежування від його джерел, бетонування його річищ, його каналізування та закачування в суспільну каналізацію. Мистецтво закачали в каналізацію, казав я Цеєтмаєру, мистецтво з усією умисністю та наполегливою роботою багатьох поколінь було отруєне, забетоноване й трубами підведене до найгіршої вигрібної ями, а замість нього на поверхню вивели найгіршу стічну канаву, яку задля різноманіття назвали мистецтвом й арт-терапією, і йдеться мені не лише про те, що в найбільших музеях світу цілком безсоромно, зі зневагою до кожного, хто має бодай дещицю, бодай зникому рештку смаку та розуміння мистецтва, вішають на стінах картини Ренуара, а й про значно глибші процеси, що стосуються самої сутності суспільства, позбавленого будь-якої сили та морального хребта через відмежування від джерел, із яких воно черпало з незапам’ятних часів. Не можна суспільство дієвіше сплюгавити, казав я Цеєтмаєрові, дієвіше каструвати, зробити повільним, ніж за допомогою ґрунтовного зогидження та плутанини в справах мистецтва, і хоча це нелегкий процес, оскільки суспільство інстинктивно відчуває, що його ведуть до найглибшого ув’язнення, а отже, цей процес мусить бути розтягнутий на роки, десятки років, поколінь, однак, урешті-решт, його вдається провести, і тоді він стократ відплачує тим, що вклали так багато енергії в зогидження та викорінення мистецтва, дозволяючи, щоб відтоді з таким кастрованим суспільством вони робили те, що їм заманеться. Натомість Цеєтмаєр, який досі переважно мовчав, переводячи погляд своїх надприродно великих і неприродно світлих очей то на карниз, то на якийсь зі своїх оправлених у паспарту й накритих скельцями рисунків і тільки час від часу покашлюючи, тепер поглянув на мене і сказав із притаманною собі люб’язністю: Боюся, дорогий пане Кривокляте, що ви маєте рацію, але тільки частково, оскільки для потреб розмови можна погодитися і погодьмося, що розклад і сплюгавлення суспільства, у якому ми живемо, сталися саме через відмежування від джерел мистецтва, але щойно ви самі сказали, пане Кривокляте, що це не природний процес, який з’явився нізвідки, а широко задумана акція людей, які хочуть підпорядкувати собі суспільство, а отже, постає питання, звідки вони взялися, якщо, йдучи за логікою ваших міркувань, насправді мали власне розуміння мистецтва, ніколи не збудували б усієї тієї системи каналізації, у якій мистецтво ховають і зогиджують, а це призводить до того, що ми опиняємося перед такою дилемою: або цього розуміння, правильного розуміння мистецтва вони ніколи не мали, і тоді ми не знаємо, звідки взялася ця зараза, за словами Цеєтмаєра, можливо, вона сягає незапам’ятних часів і лише сьогодні за допомогою нових технологій, глобального ринку й так далі розрослася до безпрецедентних розмірів, або ж, навпаки, вони мали розуміння, правильне розуміння мистецтва, але воно геть не вберегло їх від нікчемності характерів. Якусь мить я міркував над цими словами, дивлячись понад черепом Цеєтмаєра, затіненим блакитним тоном ледь відрослого волосся, після чого я примирливо відповів, що причини такого стану речей, можливо, незрозумілі, але це жодним чином не змінює мого завдання й мого ставлення до завдання, через що Цеєтмаєр обурився, піднявся на ліктях і, опускаючи повіки, мовив дуже тихим, але рішучим голосом: Дорогий пане Кривокляте, але ж ми не будемо гратися в котика-мишку, ви чудово знаєте, дорогий пане Кривокляте, що це має принципове значення для вашого так званого завдання, оскільки якщо ви не знаєте причин зарази, то й запропоновані вами ліки можуть виявитися неефективними й насправді досі були неефективними, що може означати, що не лише ви не винайшли ліків від зарази, а й, можливо, вона взагалі невиліковна. На це я, на жаль, не мав відповіді, тому певний час ми мовчали, обводячи поглядами то карниз, то колекцію рисунків, що висіли на стіні, то ліжка решти пацієнтів, із яких один узагалі нічого не говорив, бо перебував у стані постійного отупіння, а двоє інших кожен день проводили настільки довго, наскільки це було можливо за графіком страждань і терапії, за межами палати Цеєтмаєра, що її вони теж називали палатою 22-А. Я не пишався тим, що не знайшов відповіді, але пишався тим, що впродовж цілої розмови з дружиною аптекаря з Браунау-ам-Інна й машиністом з Амштеттена, розмови, у якій я насправді не брав участі, але був її свідком і в певному сенсі дослідником, у мене навіть не здригнулася повіка, хоч їхні найгірші риси, які доводили мене до шалу, коли я не мав у руці секундоміра, були видимі занадто добре, через що я розумію не лише те, що було сказано під час розмов, які я відбув із ними чи, точніше, вони відбули зі мною, а й також те, що знав про їхні попередні й досі живучі негідництва й ідіотизми, що їх вони геть безсоромно оприлюднювали, і чого я не був спроможний — а також не мав наміру — відокремити від сцени, свідком якої щойно був. Тридцять сім хвилин, вісім і дві десятих секунди — записав я. Не спимо, працюємо, почув я в себе за спиною, коли сховав записник, й одразу заходився розмішувати в слоїку фарбу, яка й без того була геть зовсім розмішаною, однак я знав, що оскільки я надзвичайно серйозно сприймаю мистецтво, доктор Пауль Іммерфолль, відомий на весь світ спеціаліст, насправді зневажає мистецтво, але надзвичайно серйозно сприймає арт-терапію чи, точніше, змову видимостей, у якій пацієнти вдають, що працюють, він вдає, що цінує їхню роботу, а всі разом вдають, що це має яке-небудь терапевтичне значення, завдяки якому доктор Пауль Іммерфолль може поїхати на черговий світовий конгрес лікарів-психіатрів і представити результати своїх так званих досліджень, опублікувавши їх у томі матеріалів конференції. Моєю метою в Медичному центрі «Замок Іммерфолль» було стати ідеальним пацієнтом доктора Іммерфолля, що було важко, оскільки я не знаю іншого лікаря в цьому закладі, до якого ставився б із такою самою відразою, і хоча з відразою я ставлюся до всіх лікарів, доктор Іммерфолль перевершував їх, однак що сильнішою була моя відраза, то сильніше я намагався стати ідеальним пацієнтом, ба більше, то сильніше я ним ставав, що цінували не лише решта пацієнтів і старша медсестра, а й, що найважливіше, сам доктор Іммерфолль, світової слави спеціаліст з арт-терапії, який насправді раніше, особливо після інциденту зі спробою придбати сірчану кислоту через інтернет, насилу маскував неприязнь до мене, точніше взагалі її не маскував, точніше демонстрував її переді мною, не криючись і навпростець, але з часом оцінив те, що я відбував пункт за пунктом, із залізною послідовністю, чергові стадії лікування за його концепцією терапії, з якою я ознайомився, певна річ, у нашій бібліотеці, де я був, зрештою, як випливало з формуляру, першим читачем цієї начебто епохальної праці, так само як і, дозволю зазначити, першим або другим, одразу ж після Цеєтмаєра, читачем багатьох інших книжок, завдяки чому міг легко демонструвати перехід від однієї фази до іншої, через що став не лише улюбленим пацієнтом доктора Іммерфолля, а й також об’єктом дослідження в його новій праці, що випадково майстерно підтверджував його попередні так звані вікопомні дослідження. Тому коли я дізнався, певна річ, із некрологу в пресі, що моя братова відійшла в засвіти, оплакувана чоловіком, синами, невістками й онучкою Лізою, коли я дізнався, що ця безбарвна, скажімо так, намагаючись не ображати пам’яті померлих, хоч якби ми мали сказати правду й образити цю пам’ять, то мусили б сказати так: та однозначно ница, мала, заздрісна жінка, яка мого брата, людину незначних заслуг і чеснот, але, по суті, простодушного й по-своєму доброго чоловіка, перетворила на виснаженого й замкнутого в собі чоловічка, що одержимо накопичував свої скромні заробітки заради розпачливої версії американської мрії про будинок у передмісті, з гаражем, собакою і кошеним раз на два тижні газоном, отже, коли я дізнався, що ця вельми набридлива — і зі взаємністю — особа, цілковита протилежність моєї дружини, врешті-решт, померла, я одразу ж звернувся до Секретаріату в справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами, після чого подав відповідну заяву про перепустку з важливих родинних причин, докладаючи ксерокопію некрологу Пауліни Кривоклят, 72 років, чия смерть залишила нас у невтоленій скорботі, а також звернувся до доктора Пауля Іммерфолля, світової слави спеціаліста в лікуванні за допомогою мистецтва, із просьбою про лист, де мовиться про мій просто винятковий, підтверджений у численних наукових статтях поступ, який свідчить про — цитую — цілковите припинення будь-яких хвороб і розладів пацієнта завдяки запровадженню авторського методу арт-терапії, і цього листа я, певна річ, отримав у руки й доклав до поданої заяви, щоб наступного дня дістати перепустку, яку підписав фіалковим, привезеним із Лінца чорнилом сам головний лікар Медичного центру «Замок Іммендорф», доктор Ганс Арнім-Кельманн, і якою я міг тепер із повним задоволенням помахати перед очима в котрогось із двох огидних типів — охоронця Длугого або охоронця Ауербаха, що якраз несе варту в колишньому будинку садівника біля в’їздової брами до замку. Завдяки обплутуванню доктора Іммерфолля пішла в непам’ять і прикра справа зі спробою придбати кислоту через інтернет, і моя втеча майже рік тому, коли, сам не знаю яким робом, мені вдалося непомітно промайнути повз Длугого чи Ауербаха, незважаючи на те, котрий із них сидів на стільці у своїй комірчині; я пройшов усю грабову алею, немовби мав на голові шапку-невидимку, бачачи всіх навколо й водночас не будучи видимим, натиснув рукою клямку кутої брами, а вона, невідомо чому, піддалася, я пішов уперед, на автобусний вокзал Іммендорфа, звідти поїхав на станцію і так далі до Дрездена, де переночував у недорогому готельчику, наступного дня з великим зацікавленням відвідав щойно відбудовану Фрауенкірхе, походив трохи перед входом до Цвінґера[9] й так далі, поки не побачив вивішену біля кіоску обкладинку Bild із моїм обличчям, розтягнутим мало не на цілу сторінку, і великим написом «ВТЕЧА КИСЛОТНОГО ВАНДАЛА КРИВОКЛЯТА» і — меншими літерами — «Подробиці на сторінці 3», тож наступного дня зателефонував з Мюнхена до старшої медсестри й сказав: Добридень, сестро, через що їй аж забило подих і вона не спромоглася видушити із себе ані слова, лише сопіла в слухавку, сопіла й сопіла, щоб, врешті-решт, випалити: Ти де? — а я й відповідаю, мовляв, у Римі, в Сікстинській капелі, і поклав слухавку, що покращило мені настрій на цілий день; звичайно, як усім відомо, мене зловили, нарешті, у потягу з огидного мюнхенського Гауптбангофу[10] до значно гарнішого вокзалу Рим-Терміні, який точно підняв би мені настрій, але сьогодні ніхто про все це не пам’ятав, ніхто мені через цей заголовок не дорікав, мене навіть не віддали під варту, а дали лише додаткову порцію отуплюючих ліків. Залишалася, певна річ, дражлива справа зустрічі з охоронцем Ауербахом чи охоронцем Длугим, зустрічі, незважаючи на те, хто в цей момент сидів у колишньому будиночку садівника, рівною мірою неприємної, однак я знав, що, незважаючи на те, як уважно вони мене обшукають, із якою підозріливістю до мене підійдуть, із якою зневагою накажуть мені викласти на тацю особисті речі, якими багатозначними поглядами обмацуватимуть мій портфель із витертої шкіри та осіннє пальто, що віджило своє, вони ніколи не дізнаються, що я проніс крізь браму Медичного центру «Замок Іммендорф». Окрилений цією думкою, я пройшов цілу грабову алею, не зупиняючись біля жодного з грабів, не стаючи ні на мить, не кваплячись, але й занадто не поспішаючи, так, щоб не образити браком уваги жоден із грабів, а точніше жодну пару грабів, тому що їх посадили й вони ростуть парами, один ліворуч, а другий праворуч, або, якщо йти від брами, один праворуч, а другий ліворуч, що, зрештою, є проблемою, сказати б, науковою, оскільки в протилежному напрямку я не ходжу — мене возять, мене раз на кілька років привозять і садять, а в цьому темпі, у темпі санітарної машини, неможливо звернутися навіть до одного граба, байдуже, правого чи лівого, а тим більше до пари, з величезним жалем, певна річ, не до грабів, а до мене, і можна сказати, що я небагатьох людей обдаровую такою повагою, як граби, і точно не людей, що порядкують наприкінці алеї або на її початку, якщо на це поглянути з протилежного боку. Якщо ви думаєте, що легко купити дві літрові пляшки сірчаної кислоти, будучи пацієнтом Медичного центру «Замок Іммендорф», засудженого трьома судовими вироками за знищення майна значної вартості з використанням дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, то ви помиляєтеся, та ще й грубо. Тільки останній дурень міг би подумати, що в інтернеті є все, що досить встати з не надто зручного крісла в телевізійній залі або з так само незручного крісла в залі практичних занять і терапії зайнятістю, які стоять на другому поверсі замку Іммендорф, з боку саду, що досить встати і подріботіти, бо ж тут не ходять, а дрібочуть, існують для цього спеціальні ліки, щоб у ніг забрати сили, через що ними вдається лише дріботіти, а не ходити, а інколи й дрібочеш небагато, тоді човгаєш; зрештою, можливо, човгання викликане іншим засобом, можливо, легкохворий, у якого досі були не дуже обезвладнені ноги, так, щоб він дріботів, у певний момент, коли настає час для нової порції страждань, він отримує ліки, які перетворюють дріботіння на човгання, важко сказати, бо таблетки й капсули часто бувають однаковими, щоб нас ошукати. Так чи інак, не достатньо встати з крісла чи стільця й подріботіти чи почовгати до бібліотеки, а потім залоґінитися на одному з двох комп’ютерів з інтернетом, хоч насправді на одному, бо другий вічно зайнятий працівником бібліотеки, який завжди сідає так, аби екран не було видно, що є значно більш компрометуючим, ніж якби він дивився собі ті фільми, не ніяковіючи, бо тоді принаймні частина пацієнтів тільки обвела б екран поглядом і пішла далі, не замислюючись, що на ньому побачила. Не досить, оскільки пацієнт Кривоклят перебуває під тривалою забороною придбавати що-небудь на інтернет-аукціонах, оскільки пацієнт Кривоклят постійно під наглядом, а все, що він набере на клавіатурі, негайно з’являється в комп’ютері когось із очільників лікарні, можливо, зрештою, це не є комп’ютер когось із очільників, а той, що зайнятий працівником бібліотеки, у якого екран розділений між фільмом і зображенням з екрану другого комп’ютера, зрештою, коли я тільки вперше спробував купити дві літрові пляшки дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, не минуло й п’яти хвилин, і мене викликали до лікаря, мій акаунт на порталі аукціону, заведений ще на свободі, негайно ліквідували, а я болісно усвідомив, що останні півтора року, проведені на заняттях з арт-терапії, які викликали в мене найглибшу відразу, заняттях під орудою світової слави доктора Пауля Іммерфолля, зійшли на пси. Певна річ, я замислювався над запальничкою, але якщо хтось вважає, що легко підпалити п’ятсотрічне дерево або полотно запальничкою тільки тому, що воно старе, то глибоко помиляється, а крім усього іншого, вогонь мене зовсім не задовольняє, я двічі пробував підпалити і двічі з ним прорахувався; визнаю, що моїм найгіршим життєвим розчаруванням була дія вогню на «Автопортрет» Рембрандта в Kunsthistorisches Museum, бо насправді він офіційно завдав шкоди на скількись там десятків тисяч євро, але я аж надто добре знаю, що лемент реставраторів завжди перебільшений, а рахунки, які вони виставляють за свою роботу, багатократно перебільшені, вогонь завдає шкоди головним чином лаку, що його й так регулярно знімають і кладуть наново. Це просто принизлива поразка, немовби облили сірчаною кислотою обличчя жінки, а все зупинив макіяж. Вогонь розчарував мене у випадку Рембрандта, але, ненавчений досвідом, я вирішив дати йому другий шанс, і в Старій пінакотеці в Мюнхені пережив друге, ще дошкульніше приниження, оскільки, коли я зупинився перед «Країною ледарів» Брейгеля-старшого, коли одним, упевнений, сповненим зосередження рухом я вийняв із кишені запальничку, біля мене одразу ж нізвідки виріс охоронець зали, який, вочевидь, не впізнав мене з фотографій, що їх так часто показували в телевізійних новинах і численних публікаціях у пресі, і втомленим голосом мовив із баварським акцентом: Шановний пане, тут не курять, якщо вам хочеться закурити, то для цього є одне місце в головній залі, через це я так зніяковів, що поклав запальничку до кишені, різко розвернувся, вдаючи, що йду шукати те єдине місце в головній залі, застебнув плащ і, немовби нічого не трапилося, вийшов зі Старої пінакотеки, вирішивши ніколи більше туди не повертатися, принаймні без сірчаної кислоти. Але у вогні мене розчаровує щось іще, його цілковита самовільність і непрогнозованість, це його проникання куди завгодно й коли завгодно, припустивши, певна річ, що він взагалі горітиме, на що, найімовірніше, якщо вірити досвіду з «Автопортретом» Рембрандта в Kunsthistorisches Museum, не варто розраховувати, бо сигналізація вмикається негайно, і вже з другої зали, з-під картини Тінторетто, біжить якийсь охоронець, який потім, до краю обурений, із червоним рум’янцем і настовбурченими вусами, даватиме свідчення в залі суду і, закінчуючи речення, як крапку, щоразу посилатиме в бік лави підсудних сповнений зневаги погляд; ні, це не має шансів на успіх, але якщо навіть і має, то вогонь руйнує за власним планом, він може перескочити ліворуч і праворуч, і тоді горить зовсім не обличчя, а берет або, що гірше, фрагмент якогось грубо накладеного, байдужого тла, хоча це не про Рембрандта, бо в нього навіть тло не є байдужим. Так чи інак, якщо ви вважаєте, що легко купити дві літрові пляшки сірчаної кислоти, будучи пацієнтом Медичного центру «Замок Іммендорф», то помиляєтеся, та ще й грубо, зрештою, навіть громадянин, що не є пацієнтом і не є відокремленим від світу винятковими дверима з геть винятковими клямками, що вимагають виняткового ставлення, як і невідокремлений від світу комп’ютер, за яким постійно стежить працівник бібліотеки, а можливо, і хтось високопоставлений у структурі лікарні, навіть такий громадянин матиме з придбанням сірчаної кислоти серйозні труднощі; авжеж, він дістане безпечні десяти- й п’ятнадцятивідсоткові розчини, але вищі концентрації захищені різноманітними рецептами й потребою заповнити бланки або придбати кислоти для фірми, а заснування фірми, коли ти пацієнт Медичного центру «Замок Іммендорф», само собою викликає певні проблеми, що й казати про придбання сірчаної кислоти фірмою пацієнта, який знищив сірчаною кислотою майно на значну суму й багаторазово був засуджений за вироком суду; я знаю, бо пробував. Тридцятисемивідсотковий розчин можна інколи дістати як електроліт для акумуляторів старого типу, але дедалі популярнішими є герметизовані акумулятори, що не вимагають обслуговування і в які електроліт додає фахівець, зрештою, тридцятисемивідсотковий розчин — це дурниця; я колись наклеїв на шматок фанери дві репродукції з теки «Шедеври італійського мистецтва» й порівнював шкоду, завдану тридцятисемивідсотковою кислотою та дев’яностошестивідсотковою кислотою, завдяки чому можу сказати сьогодні з чистим сумлінням, що тридцятисемивідсоткову кислоту в руки не візьму, що її не візьме в руки жоден іконоборець, який себе поважає, так само, зрештою, як препарат для чищення труб Der Zauberer, який насправді є дев’яностоп’ятивідсотковим розчином, але забрудненим, через що він подібний до бурого місива; натомість акт знищення, якщо він претендує на велич, мусить бути чистим. Натомість акт знищення, що не претендує на велич і чистоту, мене геть не цікавить, на світі надто багато приземлених і брудних актів, ба більше, у кожному музеї є чимало творів тільки за назвою, які насправді народжені з приземленого та брудного акту, мені ж ідеться тільки про чистий і величний акт знищення шедеврів, які з’явилися в чистому й величному акті, які повинні з’являтися на світі та щезати з нього в досконалій симетрії. Тому я теж мав би претензії не лише до нищителя, який обілляв би один із пізніх автопортретів Рембрандта або ж, присягаюся, «Портрет Титуса», що зовсім їм не поступається, препаратом для чищення труб Der Zauberer, а й до нищителя, який, не знаючи міри, знищив би шляхетною, дев’яностошестивідсотковою кислотою якогось Макарта[11], що ображає добрий смак, уже не кажучи про Ренуара, якого я взагалі заборонив би обливати будь-якою кислотою і навіть препаратом для чищення труб Der Zauberer, що, попри свою огидну консистенцію, здавався б мені й так занадто шляхетною речовиною, аби обливати нею так звані твори Ренуара, особливо ж його геть відразливі жіночі портрети, ті бюсти й плечі, немовби зліплені із сала з додаванням блакитної фарби до білизни; якби сало славилося своїми їдкими властивостями, я охоче обкладав би ним так звані твори Ренуара, що не було б так само корисним, як нищення шедеврів шляхетною, дев’яностошестивідсотковою кислотою, однак виконало б очисну функцію; утім, світ навдивовижу монолітний на різних своїх рівнях і у своїх різноманітних аспектах, тому також шляхетна кислота є надзвичайно їдкою, а сало, так само як так зване мистецтво Ренуара, тільки обліплює, смальцює, вкриває все навколо собою, легко переноситься засмальцьованими пальцями й губами, все, що торкається сала, і всі, хто торкається сала, розносять його, по суті, без кінця, як бацилу, якою воно, зрештою, фактично і є, оскільки немає страшнішої смерті, ніж смерть від духовної засмальцьованості. Тривалий час придбання двох літрових пляшок сірчаної кислоти позбавляло мене сну, але довгий шерег недоспаних ночей, перевертання в огидній лікарняній постелі, яка здається брудною і від якої відгонить брудом, навіть коли її, принесену просто з пральні, щойно постелено, позбавляли мене сну не менше, ніж потреба отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», але я, врешті-решт, до цього дійшов, уранці, після невідомо якої поспіль недоспаної ночі, й одразу ж подав до Секретаріату у справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами заяву в справі дозволу на поновлення ключів від моєї квартири, оскільки з досвіду знав, що в Секретаріаті шанс на позитивне рішення мало не завжди мають оригінальні заяви, що свідчать про нешкідливі дивацтва пацієнтів, заяви, про які можна потім тоном забавного анекдоту розповісти рум’яним знайомим у корчмі «Червоний млин», викликаючи цим вибухи сміху, бо ніхто не має таких анекдотів, як доктор психіатрії, просто ніхто, а отже, я подав заяву, де детально розтлумачив, що насправді моя квартира була зайнята через виплату компенсації в скарбницю трьох країн і чотирнадцяти музеїв та колекцій мистецтва, а крім того, сталевих магнатів Круссенів, для яких насправді невеличка порція грошей від моєї квартири і сто п’ятдесят дев’ять євро, утримувані щомісяця з моєї пенсії, — це майже ніщо, але вони довели до цього у двох апеляціях, виплачуючи юристам гонорари незрівнянно вищі лише для того, щоб я відчув їхній сталевий гнів на власному рахунку, а тому квартиру, у якій я жив зі своєю дружиною, — сонячну кімнату з вулиці і тихішу, з диваном, з двору — було продано з аукціону після очищення від її і моїх книжок, від її і мого одягу, від її і моїх сувенірів, зокрема від колекції квитків до всіх музеїв, які ми відвідали разом протягом одинадцяти найщасливіших років мого життя, тож квитки, одяг і книжки, ґрунтовно перебрані судовим виконавцем, лежать тепер на якомусь державному складі, постійно збільшуючи рахунок, який я ніколи не зможу сплатити, але я зберіг ключі до проданої на аукціоні квартири, які насправді вже не відчиняють жодного зі змінених замків, однак мають для мене емоційну вартість, а через те, що вони не використовуються і вкриваються патиною, я хотів би їх віддати на реставрацію у відому слюсарну майстерню в Мельку. Заяву розглянули позитивно і, вочевидь, не раз сміялися з неї в різних ресторанах, корчмах і барах регіону, до яких вчащають лікарі-психіатри, оскільки ніхто не помітив, що в Мельку слюсарною майстернею володіє колишній пацієнт Медичного центру «Замок Іммендорф», який на моє таємно передане прохання у зв’язці ключів замінив той, що від поштової скриньки, якої мені вже ніколи не судилося відчинити, на ключ від купленої скриньки на станції Відень-Мітте, куди він поклав дві літрові пляшки сірчаної кислоти, придбаної згідно із законом його легально діючою майстернею з безумовно доброю репутацією, про що я з певним задоволенням думав тепер, їдучи автобусом від зупинки Медичний центр «Замок Іммендорф» до залізничного вокзалу Гетцманнсдорф-Вуллерсдорф, який, зрештою, важко навіть назвати вокзалом, бо це, чесно кажучи, невеличка станція, пофарбована в жовтий колір одноповерхова халупка з двосхилим дахом, що була схожа на будиночок із дитячих рисунків із невідомо навіщо доклеєним кострубатим годинником і синьою таблицею, на якій білими літерами виведено подвійну назву місцевості; справжнє диво, що тут вдалося знайти місце для невеличкої кав’ярні, а точніше бару, де за склом лежать три печальні булки, залежно від наповнення гучно названі Milano, Paris, Wien, а також два дещо пониклі бріоші; зрештою, колись тут було ще простіше, майже геть безбарвно, я із сімдесятих років пам’ятаю вибляклі до кольору піщаника стіни, прямі, темні літери, прикріплені до муру, жодного навісу, не дві, а одна-єдина лавка. Симпатичні, хоч великого захоплення не викликали; ми з моєю дружиною полюбляли великі вокзали у великих містах, зрештою, я й донині захоплююся великими вокзалами у великих містах, особливо вокзалами пересадки, особливо терміналами, у яких під просторою залою зі скла і сталі, думав я тепер, поїдаючи бріош у гетцманнсдорфсько-вуллерсдорфському вокзальному генделику, шляхи до нових міст — великих і малих — поєднуються між собою в одну зв’язку, судомно стиснуту будівлею вокзалу, який є провісником багатьох ще не збагненних подій; ми любили вокзал у Лейпцигу — цю їдальню гігантів, любили Франкфурт, Цюрих, у найгіршому разі навіть віденські вокзали, з яких жоден не справляє відповідного враження, оскільки їх відбудували, коли в суспільства вже відібрали будь-яке мистецтво, жоден, окрім, можливо, Вестбангофу, але навіть віденські вокзали, здебільшого абсолютно незадовільні, здавалися нам гарними, хоч і не зіставними з паризькими чи лондонськими, через перспективи, які містили в собі, можливо, тому, якщо навіть нам траплялося посваритися перед самим від’їздом, перший великий вокзал у великому місті покращував настрій, і далі ми вже їхали веселі та примирені, хоча, вочевидь, слід додати, що під час усіх наших подорожей, яких упродовж одинадцяти років нашого подружнього життя було чимало, ми посварилися перед самим від’їздом три, щонайбільше чотири рази, оскільки саме передчуття того, що ми маємо побачити, доводило нас до справжньої ейфорії — і мене, і мою дружину, і навіть, я сказав би, особливо мою дружину, яка в цьому не мала собі рівних, немовби хтось умонтував у неї окремий двигун, що підштовхував резервувати квитки й ночівлю в пансіонатах, перевіряти найзручніші сполучення і, врешті- решт, купувати з випередженням путівники містами й тамтешніми музеями, й мистецькими колекціями, що інколи межувало з неможливістю, оскільки більшість музеїв і мистецьких колекцій продають путівники своїми експозиціями лише в музейній крамниці й нечасто розсилають їх по книгарнях у всій країні, у сусідніх країнах і навіть дальших, але моя дружина мала свої методи, щоби ще перед від’їздом добути з допомогою надійного книготорговця путівники не лише знаменитими музеями та колекціями, а й менш знаними, як правило, зрештою, несправедливо менш знаними, оскільки вона наполягала, що оглядання колекції без відповідного попереднього ознайомлення з нею, без заглиблення в її історію, а також мотивації та риси характеру колекціонерів і навіть спосіб розвішувати картини в минулому свідчить про скандальну неготовність до відвідування; якщо ж про мене мова, то я мав і далі маю геть інший погляд на цю справу й інколи, навпаки, дуже хотів не мати ані найменшого поняття про історію колекції, про мотивації та риси характеру колекціонерів, а особливо про спосіб розвішувати картини в минулому, бо розвішані вони були здебільшого так, що цілковито унеможливлювали оглядання, справжню зустріч із ними, і на тлі цього розходження в поглядах, траплялося, ми доходили до суперечок, втім, варто підкреслити, що це взагалі були єдині суперечки в нашому подружжі, протягом одинадцяти років нашого подружжя не бувало інших суперечок, крім тих, що стосувалися методів відвідування музеїв і мистецьких колекцій, як, наприклад, тоді, коли дорогою з віденського Зюдбангофу до Рима-Терміні, де ми мали пересадку до Фіренце-Санта-Марія-Новелла[12], моя дружина на хвилі ейфорії почала наполягати, що детально, зала за залою, розповість мені, як колись висіли картини в галереї Пітті, і я щосили запротестував, після чого ми всю дорогу до Рима мовчали — і в купе, і у вагоні-ресторані, куди пішли на каву, зрештою, кепську, і лише монументальні арки вокзалу Рим-Терміні так нам обом підняли настрій, що я поступився своїй дружині й погодився вислухати, як висіли колись картини в галереї Пітті, тоді як моя дружина поступилася мені й погодилася взагалі про це не говорити, навіть не обмовитися жодним словом на цю дражливу тему, ані слова моєї дружини, ані слівця, через що могло дійти до нової сварки, у якій я, своєю чергою, наполягав би поговорити про те, де висів дель Сарто[13], а де Боттічеллі, тоді як вона, навпаки, опиралася б навіть найменшій згадці на цю тему. Різниця між нами полягала в тому, що оскільки я їхав зустрічатися з картинами так, як зустрічаються з людьми, людьми, про яких чимало знаєш із розповідей, яких бачив на фотографіях, можливо, якимись видатними хірургами, які мають нас оперувати, а можливо, далекими, віднайденими через багато років родичами, остільки моя дружина їхала, щоб на власні очі перевірити, чи те, що про них кажуть, правда; вона читала Буркгардта[14], читала Варбурґа[15], читала Френґера[16] і Ґомбриха[17], читала значно більше, ніж можна було сподіватися після її досить-таки другорядної посади в досить другорядній бібліотеці, ба більше, вона замовляла в бібліотеку, попри догани директора, маловідомі роботи, що стосувалися якогось циклу фресок чи вівтаря, вишукувала інколи навіть наукові статейки на дві сторінки, аби лише відповідним чином приготуватися до зустрічі, а потім за формою вуха якоїсь мадонни Кривеллі[18] докопуватися, з якого періоду його творчості походить ця картина — раннього чи пізнього. Однак, хоча ми з нею їхали туди з різними цілями, ми водночас їхали точнісінько з тією самою метою — зустрітися з твором на таких умовах, на яких ми хотіли з ним зустрічатися й могли з ним зустрічатися, оскільки я, попри те що також почитував Буркгардта чи Ґомбриха, попри те що часто і з величезним зацікавленням розмовляв зі своєю дружиною про те, що ми окремо вичитали в Буркгардта чи Ґомбриха, а також у Варбурґа та Френґера, завжди намагався підходити до твору з порожньою головою, з головою, за словами Цеєтмаєра, провітреною, натомість моя дружина завжди намагалася підходити з головою заповненою, головою, за словами Цеєтмаєра, забитою, і, попри все, ні моя провітреність, ні її забитість насправді не мали ані найменшого значення, тому що ми завжди підходили, в буквальному сенсі, в сенсі ступання по музейному паркету чи кам’яній долівці, отже, ми завжди підходили до витвору геть збентеженими його внутрішньою і неослабленою віками, пошкодженнями та перемальовуваннями силою, і, незважаючи на те, які ми хотіли йому поставити запитання, на що звернути увагу, завжди, — і тут ми сходилися з дружиною в думці, — він завжди відповідав нам на геть інші, заздалегідь не продумані питання і звертав увагу на те, що раніше не здавалося нам суттєвим, хоча здебільшого ми знали цей твір із репродукцій і не підходили до нього без підготовки, яка у випадку моєї дружини була забиванням голови, а в моєму випадку — провітрюванням голови. Траплялося, пригадав я, допиваючи каву у вокзальному генделику й струшуючи з ламінованої стільниці крихти бріоша, огидного, зрештою, що ми їхали до якогось музею чи колекції зустрітися з одними творами, а на місці з’ясовувалося, що зустріли зовсім інші, і не тому, що ті, з якими ми мали зустрітися, були якраз позичені на виставку «Імперія, над якою не заходить сонце — Карл V і його епоха» в Museum of Fine Arts або у Van Gogh Museum в Амстердамі на виставку «Жар півдня — ван Гог і Гоген в Арлі» й не були замінені невеличким аркушем із написом від руки «Картина на реставрації» та круглою печаттю хранителя і його цілковито позбавленим смаку й фантазії підписом, підписом, що зраджує не лише брак смаку й фантазії цього конкретного хранителя, а й абсолютно всіх позбавлених смаку та фантазії музейних хранителів, ні, просто на місці ми підходили до твору, з яким мали зустрітися, і, попри це, зустрічі не відбувалося. Я пам’ятаю це хоча б у гамбурзькій Kunsthalle, де ми підходили до Рунґе[19], якого не позичили на виставку й не віддали на реставрацію, зрештою, це було б неможливо, бо моя дружина в процесі своїх піднесених пошуків не лише заздалегідь добула план Гамбурга й докладний путівник колекцією, а ще й спеціально зателефонувала до хранителя відділу живопису дев’ятнадцятого століття й перевірила, чи картини Рунґе, з якими ми мали зустрітися, а перед тією мандрівкою довго й старанно простудіювавши Рунґе та його теорію кольорів, не позичать чи віддадуть на реставрацію, і насправді отримала офіційне підтвердження, мовляв, усі експоновані в гамбурзькій Kunsthalle картини Рунґе будуть у наявності, а отже, готові до зустрічі з нами, проте, коли ми з’явилися на місці, з’ясувалося, що картини Рунґе насправді готові до зустрічі з нами, натомість ми, попри детальне дослідження творчості Рунґе, його теорії кольорів, біографії, родинних стосунків і кола друзів, дослідження, яке, певна річ, провела головним чином моя дружина, оскільки їй хотілося, за словами Цеєтмаєра, забити голову собі всім, що стосувалося Рунґе, ми не готові до будь-якого порозуміння з ними, до того, щоби поставити їм запитання чи звернути увагу на деталі, навпаки, вже в момент переступання порога зали, де висіли всі експоновані в гамбурзькій Kunsthalle картини Рунґе, ми відчули до них відразу, незбагненну відразу, тим більше що ми віддавна вважали Рунге винятковим і недооціненим художником, якому несправедливо відмовили в місці між найбільшими художниками-романтиками, ба більше, ми відчули це обоє якраз тієї самої миті, — і моя дружина, і я, — не виказавши цього жодним словом і жодним словом не зізнавшись у цьому одне одному, не тільки тому, що подорож до Гамбурга й ночівля там були досить дорогими, а приготування тривалими й обтяжливими, а передусім тому, що ми не хотіли завдати одне одному прикрощів зізнанням у відразі, що, як нам обом, хоч і окремо, здавалося, була винятково індивідуальною, тож ми ввійшли до зали й почали уникати зустрічі з картинами Рунґе, кружляти, обводити поглядом то стелю, то підлогу, що було вельми важко, бо цю залу завішали незабраними на реставрацію і невивезеними на жодну виставку картинами Рунґе, і тому, чесно кажучи, важко було куди-небудь подіти очі, щоб не натрапити поглядом на одну з картин Рунґе, які тепер зненацька викликали в нас різку відразу, поки, врешті-решт, ми не усвідомили, — також одночасно, — що ми поділяємо цю відразу, і вибухнули гучним сміхом, вийшли із зали Рунґе й відбули прекрасну, одну з найпрекрасніших зустрічей із картинами Фрідріха[20], тим щасливішу для мене, що я мав цілком провітрену від Фрідріха голову, і знайшов, ми обоє знайшли в цій великій колекції Фрідріха, з якої, зрештою, одну роботу забрали на реставрацію, а другу позичили National Gallery на виставку «Сни романтизму: Блейк, Фюслі[21], Фрідріх», насправді чудові речі, і ми вийшли, врешті-решт, із гамбурзької Kunsthalle, глибоко переконані, що це була пастка, наставлена на нас творами Фрідріха, які обкрутили нас хитро й наказали нам приїхати на зустріч із творами Рунґе, вводячи в оману підозрою, що в цього менш відомого майстра ми знайдемо щось несподіване, тоді як щось несподіване ми мали якраз знайти в майстра відомішого, якого, як нам здавалося, ми знали досконало, однак, як з’ясувалося, ми знали його побіжно, і лише ця зустріч довела, як глибоко ми помилялися, вважаючи, що вже не спроможні витиснути нічого більше з «Мандрівника над морем» чи «Моря криги». Адже всупереч уявленням багатьох людей, образи не дані нам раз і назавжди, вічно відкриті в однаковий спосіб, бо хоч, щодо цього не сперечатимусь, за формою вони не надто змінюються і, крім поодиноких серйозних ушкоджень, зняття ґрунтовних перемальовок чи віднайдення загубленого фрагменту, здаються більш-менш такими самими, навіть якщо та чи інша репродукція спотворює колір, а операція зняття пожовклого лаку надала суворості блакитним шатам, кожна конкретна зустріч із твором є цілком іншою, оскільки вони не змінюються, постійно змінюємося ми, змінюємося аж до невпізнаваності, і, як наслідок, змінюється наше прочитання; тому від натюрморту, який здавався нам нудним у десять років, через двадцять чи сорок років ми не можемо відійти, прочитуючи його, посудину за посудиною, лист за листом, блік за бліком, неначе трактат про ці проминулі двадцять чи сорок років нашого життя; середньовічна таблиця з мучеництвом якогось святого, що захоплювала садистичного дванадцятилітка точністю, з якою зображена кров, що витікає з-під клаптів здертої шкіри, тринадцятилітка не зупинить ні на мить: зате його увагу привертає пастель Розальби Карр’єри[22], яку він колись назвав би якоюсь блідою бабою в мереживі, а в середньовічному мучеництві зустрінеться зі своїм власним болем, у кутастих жестах лялькоподібних персонажів виявить свою щоденну незграбність, а в помічниках мельника, що несуть мішки з борошном на другому плані, всіх, хто щодня проходить повз його біль і несе далі свої мішки з малими справами, зі своєю повсякденною шарпаниною, і тоді він буде як хтось, хто кілька десятиліть їздив до ображеної пристаркуватої тітки, що доживала віку в малому будинку в тирольському селі, а потім у будинку для літніх в Інсбруку, тітки, яка щоразу відмовлялася від будь-яких розмов, а знай поверталася до стіни і гнівно ворушила щелепою, немовби беззубими яснами хотіла розгризти нитку кревності, що поєднувала їх, після чого раптом уже на смертному ложі розкрила йому родинну таємницю, яка все пояснює і ставить у геть іншому світлі, до того ж цієї таємниці не міг йому розкрити ніхто інший, за всі ці роки не було жодної людини, яка могла б розкрити родинну таємницю просто карколомного значення, нікого, а єдина особа, яка могла б її розкрити, тобто пристаркувата тітка, затято мовчала й лише останнього разу, на смертному ложі, коли він уже нічого не сподівався, розкрила йому справу просто несамовитого значення. Так теж буває з деякими творами мистецтва, а втім, цю таємницю неможливо отримати з інших рук, ніхто не може тут стати посередником, оскільки між моєю дружиною і мною доходило до сперечань, бо вона вважала, що до твору мистецтва слід підходити із забитою головою, а я — що, навпаки, з провітреною, остільки ми обоє цілком погоджувалися з тим, що будь-яка спроба описати твір заздалегідь приречена на провал, ба більше, кожен, хто намагається описати твір мистецтва, вдається до своєрідної зради дару, який отримав задарма, певна річ, не враховуючи інколи скандально високої ціни вхідних квитків до музею, що хтось такий вдається до ошуканства, намагаючись людині, що читає або слухає опис, замість того, що твір дарує, підкласти сурогат, абсолютно не співмірний щедрому дару, який кожен може прийняти від твору без жодних посередників, до того ж часто розчаровує того, хто читає або слухає опис до власної зустрічі з твором, а навіть якщо не зуміє його розчарувати, то часто трапляється, що такий читач або слухач опису твору стає перед твором інфікований описом і не може зустрітися з ним, а зустрічається лише з негідним сурогатом, упорснутим у голову, який у тій голові постійно відтворюється знову й затуляє те, що в нього перед очима. Певна річ, це не стосується — у цьому ми також з дружиною були однієї думки — всіляких допоміжних відомостей, тобто дат створення, атрибуції й навіть розширеної атрибуції, що не лише не обмежується іменем і прізвищем художника, а й аргументує приписування твору тому чи іншому художнику або виступає проти приписування його тому чи іншому художнику, а також інколи докладної історії замовлення, сперечань із меценатом, драматичних мінливостей життя, включно з посіченням ландскнехтами й віднайденням твору після закінчення воєнних дій у штольнях соляної копальні, а також будь-яких інших відомостей про твір, які, на думку моєї дружини, були абсолютно необхідним елементом для зустрічі з твором, а на мою думку, загалом-таки зайвим і таким, що заважає, однак які у жодному разі не намагалися його замінити. Втім, такими замінами рясніють книжки про мистецтво, особливо ж не наукові розвідки, а альбоми з їхніми нестерпними, а інколи й образливими вступними статтями, які, на щастя, майже ніхто не читає, але інколи, на жаль, також наукові розвідки чи розвідки, що іменуються науковими, не кажучи вже про так звані есеї про мистецтво авторства людей, геть позбавлених смаку, людей, із яких смак був викорінений, вимитий і видряпаний аж до живого: або через обставини, у яких вони виростали, або ж через їхню багаторічну руйнівну роботу над самими собою, через що, вочевидь, керовані потребою подальшого викорінення, вимивання й видряпування смаку аж до живого, цього разу вже в інших, вони намагаються створити сурогат твору у формі його надміру негідного опису й під те, що відчуваєш перед картиною Терборха[23] чи ван Гога, підставляють якісь ідіотські й негідницькі, а передусім позбавлені смаку речення про чар шовковистої м’якості рис, кричущі спазми контрастів чи повновагий, сміливий злам парадигми барв, зводячи це неназване, Найвище й Найбільше Щастя і так само Найвище й Найбільше, а також так само неназване Пізнання до банального тілесного задоволення, яке ми відчуваємо, торкаючись пучкою пальця до шовку або вмощуючись на дивані, що й мене, схильного інколи до нападів люті, і, що цікаво, мою дружину, особу виняткового душевного спокою, доводило до однакового шалу — тією мірою, що, читаючи колись у бібліотеці фрагмент так званого есею про мистецтво, де трапилося речення про чар шовковистої м’якості рис, вона викинула книжку у вікно, і це аж ніяк не риторичне перебільшення, а доконаний факт, факт, підтверджений тим, що вона мусила виділити певну суму на зшивання обкладинки книжки, яка, за її словами, вислизнула в неї з рук, хоч дві колеги з роботи бачили на власні очі, як, прочитавши речення про чар шовковистої м’якості рис, вона підняла збірку так званих есеїв про мистецтво правою рукою, замахнулась і викинула це речення разом із рештою речень цієї книжки у вікно, відчинене через серпневу спеку. Якщо ж про мене мова, то я, правду кажучи, ніколи не викидав книжки у вікно, але як людина, схильна до нападів люті, натрапляючи на речення, схожі на ті, що про чар шовковистої м’якості рис, часто-густо гамселив обкладинкою об стіл, гарчав, тупотів, а одного разу в присутності мого брата, який, на відміну від моєї дружини, не міг зрозуміти, як можна так перейматися збіркою есеїв про мистецтво, крім того, додаймо, що це людина, яка не здатна навіть зрозуміти, як можна перейматися мистецтвом як таким, а отже, треба до нього ставитися як до упослідженого, і саме так я до нього ставився й ставлюся далі, тож я пропустив його здивування повз вуха, тоді як моя дружина, загалом винятково поблажлива особа, сказала йому, що він не повинен ані словами, ані жестами, ані навіть найлегшим рухом брів озиватися про речі, яких він жодним чином не спроможний зрозуміти, що це, на жаль, величезна частина світу, яка була в нього назавжди відібрана так, як слухання йодлів — саме до такого злостивого порівняння вона вдалася — було відібране в глухого, а милування ландшафтами з оленями під час гону, за словами моєї дружини, було відібране в незрячого, однак потім, коли я заспокоївся, а мій брат і далі сидів мовчки, немовби замкнутий у собі, на стільці за столом у їдальні, вибачилася перед ним за свій вибух, сказавши, що якщо про неї мова, то вона прекрасно розуміє не лише биття обкладинкою об стіл і тупотіння, а й навіть різкіші реакції, що, певна річ, зовсім не задобрило мого брата, який і далі сидів замкнутим, за словами моєї дружини, і незабаром закінчив відвідини, що, зрештою, не були вдалими і загалом, і в цьому конкретному аспекті. Я переконаний, що ніхто в житті, можливо, за винятком Цеєтмаєра, не розумів мене так глибоко, як моя дружина, і ні з ким, як зі своєю дружиною, я не міг так чудово порозумітися, попри певні розбіжності в поглядах, тому я й нині часом подумки розмовляю з нею і часто їй кажу, що якби не взяв на свої плечі свого завдання, то енергійно, але болісно ліквідовував би негідників, що пишуть про чар шовковистої м’якості рис та інші речення, за які їх не лише не карають, а й, навпаки, нагороджують державними преміями та високими видавничими гонорарами за чергові томи так званих есеїв про мистецтво. Це вони, серед усіх інших, винні в тому, що люди відучилися зустрічатися з творами мистецтва, що навіть коли вони пересуваються Європою та рештою світу, туркочучи коліщатками валіз аеропортами, вокзалами, готельними коридорами, навіть коли вони стоять у довгих чергах перед виставкою «Геній Леонардо», перед виставкою «Пишнота Візантії — тисячолітня імперія», перед виставкою «Джакометті — життя і творчість», навіть коли купують нормальні та пільгові, шкільні й родинні квитки, хоча мають навички зустрічатися з музеєм, його вестибюлем, його музейною крамницею, його музейним кафетерієм і музейним паркінгом, самі не спроможні зустрітися з твором, по якому ковзають власним оком і скляним оком фотоапарата, як розсіяний знайомий, що проходить поруч вулицею, обводячи нас невидющим поглядом, після чого в музейній крамниці кидаються на бандани з твором, футляри для окулярів із твором, переносні попільнички з твором, пенали з твором, магнітики з твором, поштові картки у форматі А, В і С із твором, блокноти з твором, олівці з твором, парасольки з твором, горнятка з твором і блюдця з твором, свято вірячи, що те, по чому вони годину тому ковзнули власним оком і скляним оком фотоапарата, не зменшене на цих полицях і в цих кошиках, що завдяки різноманітним технікам друку, завдяки дигіталізації фотографій і новим технологіям NASA, які дають змогу надрукувати твір навіть у порожнечі, у повітрі, вони матимуть твір завжди біля себе: у сумці, у стійці для парасольок, на полиці буфета, що спілкуватимуться з твором, прикріплюючи магнітиком із твором список покупок на холодильнику, вирваний із блокнота з твором і записаний олівцем із твором, хоча кожна з цих речей є і буде тільки неспівмірним сурогатом, який із таким самим успіхом можна замінити візерунком у дрібну клітинку. Ніхто не засуджував мене більшою мірою, пригадав я, сідаючи в регіональний поїзд на станції Гетцманнсдорф-Вуллерсдорф, аніж так звані любителі мистецтва, я готовий закластися на місячну пенсію, точніше на те, що від неї щомісяця залишається після утримання сум судовим виконавцем у рахунок боргу в скарбницю трьох країн і чотирнадцяти музеїв та колекцій мистецтва, що талановитий соціолог зумів би наукою вивести формулу ненависті до Кривоклята, яка дала б змогу обрахувати її залежно від кількості зібраних предметів із візерунками мистецьких творів, де кожен футляр для окулярів із Венерою Урбінською[24], кожна попільничка з пейзажем Піссарро, а особливо кожна мильниця з Ренуаром на якийсь відсоток посилює рівень агресії та спонукає поділитися зі співрозмовниками низкою ідей вишуканих тортур, особливо з використанням дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, які в тих фантазіях вливалися мені, вводилися крапельницею, впорскувалися підшкірно й внутрішньом’язово практично в усі частини тіла, його органи й отвори. Вибухи сміху, вибухи сміху в залі судових засідань, коли я казав, що витвір мистецтва може нам щось дати, вибухи сміху зовсім відмінного, ніж той, яким сміються люди просто радісні, що сидять біля річки, їдять бутерброди й жартують про когось, хто внизу, біля самого берега, підстрибує на одній нозі, вовтузиться з черевиком, бо хоче його зняти й погуляти по воді, сміху зовсім відмінного за той, від якого болить діафрагма, бо напав заразний сміх від якоїсь дрібнички, навіть несмішної, але в цей момент, на ще незастеленому ліжку це спонукає до безперервного сміху, що народжується десь усередині, у теплих і глибоких сферах, навпаки, сміх ворожий, сміх як частокіл, як камінь, кинутий через усю залу в підсудного, як град каміння, але передусім, власне кажучи, як частокіл, націлений у слова, що можуть лише допомогти тим, хто ховається за частоколом, які насправді єдино можлива допомога, єдино можлива відсіч, на яку вони можуть розраховувати, сміх не тільки шалений і ворожий, а й, щиро кажучи, розпачливий у своєму шалі та ворожості, сміх, уживаний зовсім навпаки, не так, як варто використовувати сміх, сміх, що лине через усю залу — від найдальших рядів до найближчих, роззявлені роти, відкинуті голови, а в них — чорні печери, одна за одною, одна біля одної, сміх у відповідь на те, що я казав: мовляв, у часи, коли речі мало не цілковито втратили свою вартість, коли гроші, одержимість грішми, постійний грошовий обіг висмоктав із речей їхню колишню вартість, у часи, коли одяг розпадається на шмаття, роздирається, протирається вже після кількох одягань, хоч колись у плащі батька, зрештою, не конче навиворіт, ходив син, а потім ще онукам його переробляли на пальтечка; у часи, коли через місяць користування шухлядами в новому, щойно з фабрики, комоді їх неможливо ні відсунути, ні засунути, хоч колись комоди передавали в спадок через п’ятдесят, сто, сто п’ятдесят років, і не лише комод, виготовлений знаменитим майстром-столяром для радника двору, ні, простий селянський комод, що стоїть на веранді сільського будинку; в часи, коли гроші висмоктали міцність і солідність із пряжі, деревини, каміння, замінюючи їх усі дешевими підробками, витвір мистецтва залишається єдиною стабільною і незмалілою вартістю, усе ще виконаною з тією самою найвищого класу старанністю і майстерністю, із тих самих матеріалів найвищого класу, що й у часи їхніх дідів, прадідів, прапрадідів, але передусім я казав, що саме так вартісний твір може нам щось дати; оскільки всі ці люди, що розпачливо сміються, призвичаєні продавати й купувати, тобто брати, чи, точніше, тихцем підкрадати, тирити, але ніколи не давати, давання стикається з підозріливістю, особливо давання цілком безкорисливе, бо витвір мистецтва не має жодного інтересу в тому, що дає, дає беззастережно, щедро й не вимагаючи ні квитанції, ні довідки, ні розрахунку, ні повернення в зручний чи незручний для боржника термін, він дає, не створюючи жодного боргу, що стикається не лише з геть запеклою підозріливістю, а й із цілковитим нерозумінням і навіть ворожістю, оскільки якщо щось дається так щедро й задарма, то, вочевидь, воно точно не має цінності чи, можливо, навіть шкідливе, можливо, навіть, усупереч уявленням, створює борг, про який згадується десь дрібним шрифтом, на передостанній сторінці неписаної угоди; тому також у мене націлений сміх, націлений не лише в цій конкретній залі судових засідань на цьому конкретному процесі, а й фактично в кожному з процесів і в кожній залі судових засідань, де мене звинувачували, допитували й засуджували, до того ж вибухав він багато разів і багато разів линув від найдальших до найближчих рядів, але найбільше саме тоді, коли я казав про щедрість творів мистецтва, бо ніхто з цих сміхунів не міг зрозуміти, а передусім за жодні скарби не хотів зрозуміти, що може щось отримати задарма, та де там і яким це робом, здавалося, казали вони, хоча це я говорив, а вони ані пари з вуст, але вони промовляли цим сміхом, як же ж так, яким це чином шматок фарбованої дошки може дати клапоть фарбованого полотна, адже витвір мистецтва мусив би мати якесь вим’я, до якого ми могли б присмоктатися, якийсь важіль однорукого бандита, потягнувши за який сипалися б жетони до встановленого жолобка там, де висить мідна табличка з назвою і прізвищем автора, мусив би зі щілини в рамі висувати щойно надруковані купюри, чеки та цінні папери, оскільки єдиною вартістю, яку вони розуміли, яку взагалі могли охопити своєю уявою, була фінансова. І тому також, відповідав мені на це Цеєтмаєр, не вдалось і не вдасться реалізувати завдання, тож кожна наступна спроба реалізувати завдання закінчуватиметься лише знищенням твору чи радше, на щастя, знищенням лаку на творі й багаторічною реставрацією цього твору, а не переконанням кого-небудь; вона закінчуватиметься судовим процесом і новим примусовим перебуванням у Медичному центрі «Замок Іммендорф» або в іншому закладі, лікарні чи медичному центрі, а передусім незліченною кількістю статей у пресі, які не лише нікого не переконуватимуть у тому, наскільки важливі твори мистецтва, а навпаки, переконуватимуть своїх читачів у брехні, у яку, зрештою, ці читачі вже віддавна вірять, а саме в те, що єдиною вартістю твору є його фінансова вартість, що її якийсь судовий експерт, маршан або історик мистецтва порахував за каталогами аукціонів, і, певна річ, тут я мушу з болем визнати, що Цеєтмаєр мав рацію, попередні спроби виконати завдання закінчувалися зливою ідіотських і негідницьких статей, що зосереджувалися лише на обрахунку фінансової вартості облитого твору, наскільки, звичайно, взагалі можна називати обрахунком щось, що було взяте зі стелі, але приймімо як робочий цей надуживаний термін: отже, обрахунки того чи іншого експерта, що не має ані найменшого уявлення про фактичну вартість твору мистецтва, до того ж, що важливо, саме зображення твору надруковане абияк, із великою зернистістю, спотвореними кольорами, неакуратне, як недбало витерта церата в придорожньому закладі громадського харчування, отже, саме зображення твору, його надміру недосконалий, але вміщений лише в цій статті відбиток зазвичай займав другорядне місце, винесений на марґінес, часто прикритий маківкою моєї голови, моєю простягнутою рукою, обрізаний, бо поруч ще мала вміститися новина про громадянина Куфштайна (46 років), який три дні був зачинений у власній шафі, або ж про малого Вольфа (8 років), який знайшов у лісі надзвичайно велику суницю, репродуковану одна до одної, і в таких самих неапетитних кольорах, як і кольори репродукції твору, тоді як місце першорядне, центральне неодмінно займала сума, взята зі стелі експертом і експертом подана в пресу, сума з багатьма нулями, обов’язково чорно-червоними або чорно-жовтими, порівняно з якими решта сторінки, а особливо сам твір, здавалася зовсім несуттєвою. Тож нічого дивного, що читачі звертали увагу тільки на те, що надруковано великими, чорно-червоними або чорно-жовтими цифрами, через що їм здавалося, що я облив дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою не Рембрандта, Дюрера чи Кранаха[25], а купу банкнот — або недбало розсипаних, або акуратно складених у пачки, безпечно замкнених у бандеролях і вкладених до великої скрині, а можливо, навіть не банкноти чи монети, ні, немовби я дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою облив саму ідею грошей, дистильовані нулі, багатомільйонність у чистому вигляді, що викликало в них як шал, так і своєрідне пожадання чи навіть повагу. Тільки одного разу за все своє життя я бачив блиск визнання в очах мого брата, коли тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, приборкавши паралізуючий сором перед компрометацією, перед зараженням мого цілком нормального життя моїм цілковито ненормальним життям, він прийшов на судове засідання й дізнався з промови прокурора, що самим лише сміливим рухом руки, у якій я тримав заздалегідь відкручену пляшку сірчаної кислоти, я завдав збитків на суму сто вісімдесят тисяч німецьких марок, тобто на суму, абсолютно недосяжну для нього в його так званому нормальному житті, тоді як моє так зване ненормальне життя зуміло втратити її без жалю, навпаки — з радістю, за мить. Це перевернуте багатство, цей раптовий потік, який відніс у небуття сто вісімдесят тисяч німецьких марок, геть його засліпив, і якщо це мені щось нагадало, то тільки якийсь напівстертий у пам’яті вечір із нашого спільного та справедливо забутого дитинства, коли він це почув, а може, ні, не почув, так, певна річ, побачив у газетній карикатурі вгодованого єврейського плутократа в чорному блискучому циліндрі із золотим, через увесь товстий живіт, важким від брелоків ланцюжком, який нанизаною перснями долонею запалює сигару, авжеж, а як же ж інакше, припаленою від полум’я свічки стодоларовою купюрою; неважливо, що при цьому казав багатій, досить, що мій брат ще кілька днів, а можливо, і кілька тижнів, так, кілька тижнів, якщо взагалі не місяців, можливо, навіть і місяців, згадував про плутократа, постійно забуваючи про його єврейський ніс, циліндр, живіт, персні з печаткою, ланцюжок і, врешті-решт, про саму сигару й запам’ятавши лише жест підпалу стодоларової банкноти, настільки екстатично марнотратний, який став його обсесією аж так, що він цілі зошити позбавляв аркуш за аркушем, кожен розрізаючи на три частини до розмірів банкноти, рисував банкноти, а потім, засівши за дровітнею, палив їх у своєму секретному ритуалі, про який ніхто на світі не дізнався б, якби я не застукав його на цьому одного пополудня, приваблений приємним запахом паперу, що горить. Тож коли в залі судових засідань тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року я побачив у його очах знайомий блиск захвату, одразу ж пригадав собі по черзі солодкий запах паперу, що горить, порожні обкладинки випатраних зошитів, свічку й банкноту, грубі пальці з перснем, далі живіт із ланцюжком, циліндр і сам єврейський ніс, який для когось іншого в цій карикатурі був би точно найважливішим. Однак він не розумів, що оскільки обрав нудну стежку щоденного марнотратства, потурання собі самому невеличкими приємностями, ігри в покер із конторськими колегами, крадькома, з низькими ставками, із чого не мусив сповідатися дружині, витрачання невеличких сум на одну жінку з Лінца, потім із Ґраца, потім із Зальцбурґа, потім на другу з Ґраца й першу з Амштеттена, оскільки він вибрав нудну стежку розміну сум на дрібні й розміну на дрібні всього свого так званого нормального життя, остільки я одним жестом не тільки втрачав сто вісімдесят тисяч марок, що було для нього сумою, як то кажуть, недосяжною, недосяжною через хронічний розмін на дрібні, а також цим самим жестом я вкотре зрікався свободи, так, авжеж, з абсолютною ясністю розуму, в якій, певна річ, мене не підозрювали ні суддя, ні мій адвокат, ні навіть стриманий у своїх бажаннях прокурор, який познайомився з історією моєї так званої хвороби, а отже, так званої легкої, а потім так званої важкої хвороби, через що мусив зберігати найзвичайнішу стриманість, а отже, з абсолютною ясністю розуму, у якій мене не підозрювали ні суддя, ні адвокат, ні прокурор, ні жоден з експертів, задіяних у процесі, і тих експертів, що розуміються на психічних хворобах, і тих від історії мистецтва та антикварного ринку, а отже, з абсолютною ясністю розуму я спускав не лише сто вісімдесят тисяч марок, суму для мого брата й для багатьох інших осіб недосяжну, а й свободу. На довгі п’ять, десять, а можливо, і п’ятнадцять років, які мені судилося вкотре провести в якійсь лікарні, закладі чи медичному центрі, а хоч би й у Медичному центрі «Замок Іммендорф» із його нестерпними пацієнтами, дегуманізованими охоронцями й так званими лікарями, що не витримують жодної критики. У залі судових засідань цього однак не розуміли, вони, певна річ, розуміли покарання, що ув’язнення — це покарання за знищення суспільного надбання у вигляді багатьох нулів, що то абсолютно справедливе покарання за облиття дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою примарних банкнот, за які кожен із них, якби я не облив «Автопортрет» Дюрера, міг би собі купити лижі, подорож на Канарські острови, стільки-то й стільки-то тисяч порцій віденського шніцеля з гарніром, кабріолет чи неймовірну кількість канцелярських затискачів, якими можна було скріпити все, що надається до скріплення в Австрії, а можливо, і в Європі, а тому вони вважали мене нищителем їхніх затискачів, їхніх лиж у комплекті з кріпленнями й лижними черевиками, їхніх тисяч шніцелів і так далі, а отже, людиною, що справедливо зогниє в тюрмі, за їхнім улюбленим висловом, коли вони лише чули про який-небудь процес, то думали про гниття, про тілесний розпад засудженого, який розкладається, як переморожені стебла жоржини або картопля, забута в плетеному кошику під кухонною стільницею, вони думали не про рівний фасад тюремного закладу у Штайні з його сірими, чистими камерами, а про середньовічну темницю, встелену напівзогнилою соломою, про кайдани й закуте в них слизьке тіло, що розпадається на шматки, бачили лише покарання, якомога жорстокіше, бо цього вимагає справедливість, бо коли не йдеться про них, усі стають великими прихильниками справедливості; вони — прихильники належної оцінки і якнайсуворішого осуду провин, хоч необов’язково дослідження й оцінки пом’якшувальних обставин, які є для тюхтіїв, що, на їхню думку, є перепоною для правосуддя, хіба що коли, певна річ, стосуються їх самих, тоді вони є уособленням тієї справедливості, тому вони розуміли, схвалювали й з ентузіазмом вітали покарання, але геть не розуміли жертви, не розуміли, що покарання було передвизначене задовго до процесу, колись давно в Касселі, коли я вперше збагнув суть завдання. Ба більше, вони не розуміли, ухилялися від розуміння, що ця жертва принесена заради них, заради кожного з цих самовдоволених, законослухняних громадян, які приходили сюди поспостерігати, як судять порушника порядку, як він дізнається, що зогниє в тюрмі, що проявиться на обличчі дегенерата в момент виголошення вироку, вони не розуміли жодного разу, в жодній залі судових засідань не розуміли, що я пропоную їм єдиний рятунок. Що серед усіх цих жінок зі стетоскопами, які посміхаються їм із передостанніх сторінок тижневиків, лискучі та крейдовані, з лискучими та крейдованими посмішками, з волоссям, розвіяним повівом неприборканої ейфорії, що обіцяє турботливу медичну опіку, серед усіх осяйних пенсіонерів, що насолоджуються безпечною старістю в жовтих і червоних пуловерах, у квітчастих сукнях та кашемірових шалях світлих і нічим не заплямованих барв, що м’яко затуляють світлі й не заплямовані жодною печінковою плямою обличчя, серед усіх ідеальних родин зі «Сторожової башти», що пропонують неминуче спасіння, лежачи в мальованому раю між левом та ягнятком, серед усіх цих солідного вигляду фінансових радників із так досконало зачесаним набік волоссям, що вони здаються шматком полірованої деревини, у бездоганних костюмах і краватках, що висять ідеально рівно, хоч і зав’язані без жодної фантазії, втім, ми очікуємо не фантазії від фінансових радників із посмішками, що виражають безмежну довіру до запропонованого плану довготермінового заощадження «Безпечне майбутнє», одне слово, серед усіх цих людей із рекламок, брошур, телевізійних рекламних блоків, білбордів я був, по суті, єдиною людиною, яка давала їм справжній порятунок і справжнє розв’язання намарно. Намарно, оскільки моє завдання, і тут я мушу погодитися із Цеєтмаєром, майже напевне приречене на провал, і слід належним чином, тверезо обміркувати, за словами Цеєтмаєра, чи людству, а отже, і мені як одному з нечисленних свідомих представників цього людства вигідно наражати який-небудь витвір мистецтва, а тим більше шедевр на знищення тільки заради того, щоб ударити в набат і розбудити людство, Однак, відповів я Цеєтмаєрові, якщо ніхто не вдарить у набат і людство не прокинеться, пропаде не тільки цей один шедевр, а й узагалі всі твори та шедеври, уся візуальна пам’ять; усе візуальне дзеркало людства, у яке воно тисячоліттями дивилося й завдяки якому могло себе зрозуміти, порозумітися саме із собою, буде відкинуте, зведене до ролі спочатку легкого кітчу, потім гуморески й, врешті-решт, марного сміття, і тоді те суспільне надбання значної вартості, що сьогодні експерти оцінюють за своїми табелями в п’ять, десять, п’ятдесят мільйонів доларів, матиме вартість дошки, на якій воно намальоване, Як порізаний на клапті «Святий Ієронім» Леонардо, втрутився Цеєтмаєр, а я притакнув, один фрагмент якого був затичкою в бочці для родзинок, другий — сидінням табурета, що належав шевцю, а третій — дверцятами до шафки, Ні, запротестував я, було два фрагменти, один був сидінням табурета, що належав шевцю, а другий — стільницею. Менше з тим, примирливо мовив Цеєтмаєр, Так чи інак, казав я далі, ми ризикуємо одним тільки заради того, щоб не втратити всі, сподіваючись, що люди все-таки щось зрозуміють, але вони нічого не розуміють, Вони нічого не розуміють, погодився, знову пожвавившись, Цеєтмаєр, який уже досить довго не лежав на ліжку, а підвівся на подушках і сидів, високо спершись на них і кидаючи на стіну худу тінь свого високо посадженого черепа, авжеж, дорогий пане Кривокляте, вони зовсім нічого не розуміють, це очевидно, без жодних домислів, Я знаю, відповів я Цеєтмаєрові, я чимало разів пункт за пунктом пояснював усю свою теорію, ви пишете в газетах, казав я їм, а потім читаєте в газетах, говорите на телебаченні й слухаєте на телебаченні тільки про геть несуттєві риси твору, про його так звану фінансову вартість, подану в шилінгах, марках, євро чи доларах, яку взято зі стелі, Протестую, запротестував прокурор Ланґманн, вартість знищеного обвинуваченим майна на значну суму, тобто картини «Автопортрет» авторства Дюрера Альбрехта, подана, спираючись на думку експерта й так далі, Підгримую протест, підтримав протест суддя Трнкочі, а якщо навіть і не взято зі стелі, то взято з висновку експерта, що все одно, Протестую, запротестував прокурор Ланґман, Підтримую протест, підтримав протест суддя Трнкочі, Як-не-як, казав я, вона, на мою думку, геть несуттєва, оскільки ви випустили з уваги найсуттєвіше, а саме, якби дев’яностошестивідсоткова сірчана кислота, яка, на щастя, кажу це з певним полегшенням, казав я з певним полегшенням, порушила тільки лак, а не шари фарби й проїла картину аж до дошки, це позбавило вас зовсім не грошей, не банкнот, монет, зливків, акцій на біржі чи як ви там це зберігаєте, а твору, твору, який є незамінним, якого не замінить ні подана експертом сума, ні дворазове, триразове чи чотириразове збільшення цієї суми, взагалі жодна сума грошей не здатна замінити автопортрет Дюрера, не лише того в хутрі зі Старої пінакотеки в Мюнхені, а й навіть того дещо дженджикуватого з Прадо й тим більше того, можливо, менш популярного, але для мене найдосконалішого, який висить у Луврі і який, зрештою, думаю, що можу це нині визнати, був моєю первісною ціллю, нереалізованою з різних причин, здебільшого через докладний контроль біля входу на експозицію, хоч якби я міг вибирати, якби мав розкіш такого вибору, я точно хотів би облити автопортрет із Лувру, а не той зі Старої пінакотеки, навіть якщо він менш відомий за нього, однак усе це, казав я, несуттєві справи, важливішим є щось зовсім інше, отже, уявіть собі всі, пане суддя Трнкочі, пане прокуроре Ланґманне, що ви втрачаєте автопортрет Дюрера, будь-який, що ще вчора ви лягли в ліжко, навіть, можливо, і не думаючи про жоден з автопортретів Дюрера, але на підкірці тримаючи, що вони висять десь у безпеці — на стіні в Луврі, Прадо чи Старій пінакотеці, що завжди, якби ви цього потребували, можете сісти в автомобіль або літак і зустрітися з ним особисто, однак вранці ви прокидаєтеся, тільки щоб дізнатися, що автопортрет Дюрера — все одно який — перестав існувати, його немає, його не існує у фізичному сенсі, і хоча можна тішитися, що він існує в колективній пам’яті всіх, хто його бачив, що він був у них записаний, це існування лише біологічне, існування в оманливій пам’яті представників виду homo sapiens, які живуть зазвичай до сімдесяти-вісімдесяти років, і тільки такою є довговічність носія пам’яті, до того ж цей носій нікому не здатен переказати ту картину далі, нікому не здатен її розповісти, а тому вона помре разом із ним. Можна також, вів далі я тоді в залі судових засідань, а також тоді, коли розповідав це ще раз, переповідаючи слово за словом Цеєтмаєрові, можна також плекати ілюзію, що цей конкретний, уже неіснуючий автопортрет Дюрера, як усі автопортрети Дюрера, був багато разів репродукований, тому всі матимуть змогу зустрітися з його ідеальним відбитком, але це брехня, жодна паперова й цифрова репродукція, жодна мальована від руки копія, хоч би й намальована найкращим копіїстом, не витримує порівняння із шедевром в оригіналі, і ніколи не дозволяйте себе переконати, пане суддя Трнкочі й пане прокуроре Ланґманне й решта панове, що насправді все якось інакше, ні, ви лягали спати з автопортретом Дюрера, а прокидаєтеся без автопортрета Дюрера, і хоч вам може здаватися, що це незначна зміна, яка не впливає на ваше життя, насправді це фундаментальна зміна, оскільки це не лише ваша втрата, а величезна, непередбачувана сума втрат усього людства, кожна людина, зокрема, втратила автопортрет Дюрера, незворотно, навіть якщо не знала про його існування, тієї самої ночі втратила його праля на березі Брахмапутри, немовля з пологового будинку в Джибуті й пенсіонерка з Вісконсину, а тому, якщо ви кажете про втрати такої-то суми в німецьких марках, то помножте цю втрату на кількість людей на Землі, пам’ятаючи, що кожен із них утратив автопортрет Дюрера незворотно, що це непоправна втрата й навіть віднайдення зниклого автопортрета Рембрандта її не пом’якшить, навіть поява десяти геніальних автопортретів, намальованих якимось молодим генієм у Ріо-де-Жанейро чи під Бухарестом, не компенсує людству втрату автопортрета Дюрера, так само як здибанка з якоюсь милою особою і з’ясування через годину, що ви далекі родичі, не поверне життя іншій двоюрідній сестрі, яка багато-багато років тому отруїлася через кохання, випивши склянку препарату для чищення труб Der Zauberer, і на похороні якої ви мало не зомліли від розпачу, намагаючись до кінця не виказати, що чудово знаєте, кого вона кохала й через кого отруїлася, і на її похороні ви трималися якнайдалі від труни, а задушливий запах лілії в тій кімнаті, у тій кімнаті з низьким склепінням і побіленими стінами, так вам докучав, що ви донині не можете витримати не лише запаху лілій, а й самого їхнього вигляду, особливо білих лілій, якими була заставлена та кімната навколо невеличкої білої труни, що стояла на прямих хрестовинах із неструганих дощок. Немає автопортрета Дюрера, немає двоюрідної сестри — і не буде вже ніколи, промовляв я в залі судових засідань і переповів ще раз Цеєтмаєрові, який знову піднявся на подушках і повідомив тільки це: Все, крім смерті, є фарсом, за словами Цеєтмаєра. Авжеж, повторив я за Цеєтмаєром, усе, крім смерті, є фарсом, але це стосується смерті людини так само, як і смерті витвору мистецтва, зрештою, судді Трнкочі й прокурора Ланґманна стосується вже, мабуть, у найбезпосередніший спосіб, бо це був мій перший процес, тридцять три, ні, тридцять сім років тому, судді Трнкочі, вочевидь, було добряче за шістдесят, а можливо, і за сімдесят, а Ланґманн, прокурор Ланґманн міг бути молодшим, певна річ, не лише в тілесному сенсі, а й у духовному, шари жиру на тілі прокурора Ланґманна точно відповідали б шарам тіла на його душі, і мені не здається, що він міг прожити наступні тридцять сім років, щиро кажучи, я вважаю, що він не прожив навіть і наступні десять, я наважився б навіть припустити, що суддя Трнкочі, хоч і значно за нього старший, міг би його пережити, хоча тепер це й не так важливо, бо обидва вони, вочевидь, померли, до того ж давно, тому не можуть зрозуміти моєї аргументації, так само як і тоді її не зрозуміли, хоч іще були живі, але, попри радості від життя, попри користування життям, не могли зрозуміти, що означає припинити існувати, не могли зрозуміти бодай дещиці широкої проблематики остаточного неіснування — чи то людини, чи то твору. Ні суддя Трнкочі, ні прокурор Ланґманн, які мали визначити мою провину, не змогли, попри мої спроби їм допомогти, попри терплячі пояснення, роз’яснення, теорії, які вони інколи, мушу їм віддати належне, намагалися вислухати і які намагалися зрозуміти, отже, вони не зуміли зважити світ без автопортретів Дюрера — мюнхенського, паризького та мадридського. Можливо, вони не зуміли навіть зважити, що могли від них отримати, що люди взагалі безперервно отримують від шедеврів, наскільки, певна річ, здатні до них відкритися. Ці нематеріальність, незримість, незлічимість дару є, зрештою, однією з найбільших проблем, казав я Цеєтмаєрові, а Цеєтмаєр підтакував, люди вдають, що не люблять математику, люди охоче розповідають про своїх абсолютно нестерпних учителів математики в початковій і середній школі, розповідають про муки під час зубріння таблички множення, про страждання над алгеброю, стереометрією, про муки піднесення до степеня та дробу, насправді ж вони полюбляють рахувати, навіть якщо помиляються, навіть якщо плутають колонки в стовпчиках, навіть якщо забули формулу площі круга, вони обожнюють рахувати й обраховувати, хотіли б мати все належним чином описаним, зазначеним на графіку, зваженим і зміряним; перед отриманням дару їм хотілося б знати, скільки він коштує, — як не у дзвінкій монеті, то бодай у якихось одиницях. А якщо вже не можуть, якщо це нездійсненне, то принаймні хотіли б дар якось описати, але описати дар витвору мистецтва неможливо, казав я Цеєтмаєрові, казав дедалі голосніше, обурений цією неможливістю, неможливістю описати, підвищував голос, я пробував багаторазово, це неможливо, Неможливо, погодився Цеєтмаєр значно тихіше й на мить відхилив від себе підставку з рисунком, поглянув на мене, повторив, що неможливо, після чого повернувся до рисування, Авжеж, погодився я, це нездійсненне, можливо, трапляється воно з надзвичайно здібними людьми, нечасто, у мить натхнення, але дар не лише призначений їм і не тільки їм дається, дар призначений і даний усім без винятку, красномовним і німим, проте його неможливо замкнути в жодних словах, він пропливає десь за словами, з книжками, з літературою легше, але музика та живопис — невербальні, вів далі я, ми можемо сказати, що в «Крейцеровій сонаті» чуємо галоп коня або рухи засапаної людини, що забігає до зруйнованого, спаленого будинку, заходить до чергових кімнат на першому поверсі, мчить сходами з розбитою балюстрадою, ми можемо сказати, що чуємо поспіх і якусь драму, але цього мало, цього все ще мало, зрештою, для одного це буде галоп утечі, для іншого — галоп гонитви, без сенсу, крикнув я, Без сенсу, значно тихіше погодився зі мною Цеєтмаєр, Натомість у живописі, доводив я, так само погано чи, можливо, ще гірше будь-яка спроба описати те, що отримуєш від твору, заздалегідь приречена на провал, є пародією того, що отримуєш, одразу ж небезпечно скочується в якийсь просто нестерпний кітч, який жодним чином не пов’язаний зі шляхетністю твору, що шляхетнішим і досконалішим є твір, то опис дару через контраст стає більш кітчуватим і недосконалим. Я противник смертної кари, мовив я згодом, на що Цеєтмаєр уклонився й відповів: Це дуже мило з вашого боку, пане Кривокляте, оскільки, як я зрозумів, смертна кара в певному сенсі особисто стосувалася його, могла стосуватися його особисто, якби багато років тому його судили в країні, де практикується смертна кара, і якби, певна річ, його все-таки не визнали психічно хворим; Я противник смертної кари, вів далі я, але за описи того, що витвір мистецтва комусь дав, я розстрілював би на місці, за ще теплим, сказати б, пером чи ручкою, розстрілював, здирав шкіру, четвертував і роздирав кіньми за всі ці: Що вносить у наше життя прекрасна, бурхлива кольорова пляма ван Гога? Чим збагачує наше існування містерія світла в де ля Тура[26]? Що каже нам про світ витончена ідилічність полотен Ренуара? Нічого не каже нам про світ жодне з полотен Ренуара, полотна Ренуара є образою світу, а єдине, що вони нам кажуть, — це те, що люди, геть позбавлені смаку й здатності бачити, теж інколи щось ліплять собі в голові й проливають чи, точніше, випльовують на полотно, після чого люди, так само, як і вони, позбавлені смаку й здатності бачити, наполягатимуть, що саме таким і є світ — як суміш полуничної солодкавості зі зливками з фарбового заводу та безладно розкиданими шматками сала, однак дамо спокій Ренуару, отже, те, що ван Гог і де ля Тур роблять із нами, неможливо описати. Оскільки інколи можна описати вплив другорядних творів другорядних художників, остільки шедеври проникають у нас поза словами, під словами, над словами, а те, що вони по собі залишають, береться з іншого виміру, немовби якийсь шестивимірний усесвіт зронив на нас шестивимірне тіло, а ми намагалися описати його нашою тривимірною системою, не відчуваючи, що обтесуємо його сокирою, що з трьох відрубаних вимірів цебенять струмені крові. І в цьому полягає вся драма, казав я Цеєтмаєрові, який уважно дивився на мене своїми надприродно великими й неприродно світлими очима: якщо щось неможливо описати, то, навіть якби воно існувало, його не існує; те, що неможливо нікому показати, на що неможливо вказати пальцем і сказати це, втрачає в наших очах не тільки вартість, а й узагалі існування, тією мірою, що ми починаємо, врешті-решт, сумніватися, чи нам приділено дар, чи щось таке, як дар, узагалі можливе. Крім того, слід додати, що всі, майже всі навколо ставлять під сумнів існування дару, ставлять під сумнів, можливо, не саме так зване спілкування з мистецтвом, а тільки безпечне спілкування, поверхове оглядання мистецтва, як лева з-за міцних залізних ґрат, оглядання, що є за своєю суттю цілковитим відмежуванням, натомість справжнє спілкування з мистецтвом, перейнятість ним, прийняття його в себе вони викорінюють, зневажають, називають або розхлябаністю, або істерією, або божевіллям, а тому мусять також поставити під сумнів, з усією силою поставити під сумнів існування дару, через що той, хто дар навіть відчув, тепер починає його соромитися, починає вважати його химерою і симптомом хвороби, стрімкою стежкою вниз, углиб безумства, вдає перед самим собою, що зовсім жодного дару не отримав, ба більше, готовий вступати в публічні дискусії й твердити, що дар — це вигадка якихось маніяків. Перед лицем цієї вельми поширеної аберації відходила на задній план решта проблем, зокрема те, що, своєю чергою, було особливо образливим для Цеєтмаєра, у чому Цеєтмаєр знаходив найбільше страждання, що породжувало в Цеєтмаєрові цеєтмаєрівський розпач: доморосла, нічим не обґрунтована психологізація журналістів, цього племені розумових злочинців, спеціалістів із нічого, людей, які не отримали жодного конкретного знання в жодній конкретній царині, але почуваються вповноваженими, ба більше, вважають своїм обов’язком публікувати свою думку на кожну тему, що стосується будь-якої царини; якщо тільки якась тема існує, вони переконані, що повинні про неї висловитися, а що більше ця тема вимагає специфічного знання зі специфічної галузі, то з більшою охотою вони висловлюються, не звертаючись до жодного знання, навпаки, це знання навмисне відкидаючи, ізолюючись від нього, тому що воно вплинуло б на їхню так звану думку. Якщо ж існує царина, у безоднях якої журналісти досягають успіхів і на тему якої висловлюються з найбільшою охотою, то це, звісно, психологія; немає, здається, більш відразливої психологізації, ніж психологізація журналістів, немає психологізації такої тупої, приземленої та віддаленої від справжньої психологічної науки, як психологізація журналістів, яку журналісти про людське око майже завжди супроводжують знаками запитання, не тому, що сумніваються у своїй психологічній інтуїції, а тому, що припущення без знака запитання могло б за певного збігу несприятливих обставин призвести до виплати компенсації, та ще й на суму з багатьма нулями, а вони ж нічого більше не люблять і водночас більше не бояться, ніж суми з багатьма нулями, це любов нулів до нулів і страх нулів перед нулями, звідси всі ці: Чи вплинуло на це важке дитинство підсудної? Чи варто вбачати провину в жорстокому ставленні їхньої матері? Що на це сказав би Фройд? Чи психіатри побачать причини цієї трагедії в драматичних подіях минулого? — та інші дурниці, писані журналістами на своїх коробчастих, огидних ноутбуках, що стоять на термітних, огидних меблях у гніздоподібних, огидних кімнатках, де жоден квадратний сантиметр стіни, стільниці, вікна не дає очам перепочинку, навпаки, уся поверхня стін, стільниць і вікон, якщо там узагалі є якісь вікна, а не корпоративні бокси, отже, уся ця поверхня є візуально токсичною та отруює їх різноманітною отрутою, що потім просочується до їхніх голів, із голів до статей, а зі статей — до голів читачів. Це не оминуло ні Цеєтмаєра, ні мене, до того ж Цеєтмаєра, як я вже згадував, це мучило по-особливому й доводило до розпачу, до якого важко знайти відповідні слова, розпачу всеохопного, що його могли якось пом’якшити тільки рисування і, за словами Цеєтмаєра, розмови зі мною, тоді як мене психологізація журналістів, ідіотська та негідницька, дратувала по-справжньому, але не доводила ні до розпачу, ні до навіть короткочасного суму, мене дратували тільки такі запитання: Чи Кривоклят виховувався в нормальній родині? Чи варто покладати провину за його злочини на драматичну подію в дитинстві — падіння до вигрібної ями у віці двох років? Чи батько Кривоклята вдавався до насильства? Чи мати Кривоклята, гарненька жіночка, як ще сьогодні кажуть її колишні сусіди, своїм еротизмом не вплинула негативно на несформованого хлопчика? Чи вважали родину Кривоклятів нормальною? — бо тут ідеться про так звану нормальність так званої нормальної родини, адже всі ці журналісти хочуть за будь-яку ціну знайти пояснення цієї ненормальності, цього пункту, у якому в здоровій, на їхню думку, суспільній тканині з’являється вада, виразка, новотвір, одне слово — ненормальність, яку зі здорової суспільної тканини слід вирізати, випалити живим вогнем, відокремити, хоча те, що вони називають нормальною родиною, є насправді рідкістю й відхиленням від норми, оскільки нормальна родина — це родина машиніста з Амштеттена, яка спочатку у фізичному сенсі знищила найстаршого, найбільш людського із синів, і це призвело до того, що він утік із дому і здох як пес на одному з німецьких вокзалів, а потім, користуючись цим відразливим прикладом, цими рештками, доставку яких, як в’язки дров, залагоджено з колегами, знищила в духовному сенсі решту дітей, до того ж машиніст діяв не сам, а зі своєю дружиною; насправді він зламав їй чотири ребра під час сеансу екзорцизму, але вона своєю відданістю посприяла йому в послідовному знищенні всіх дітей — першої фізично, а решти духовно. Ось вона, як і у випадку родини дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна, де батька позбавили майна й загнали в домовину, а сестру перетворили на служницю, від якої, до того ж постійно, вимагають чергових подяк за християнську опіку, від якої безперервно, у будь-яку пору дня й ночі вимагається вдячність за найбільшу невдячність з усіх можливих, ось вона — нормальна родина, тобто безжальна й нищівна, що безжально нищить будь-які спроби відмежуватися від ладу, будь-які спроби окремості, будь-які спроби, скажімо це відверто, бути людиною, натомість родина, яку називають нормальною, а тому люблячою, ніжною, родина, яка з повагою ставиться до факту, що кожен із нас — окрема людина, підкреслюю — окрема й підкреслюю — людина, є рідкістю, надзвичайною рідкістю, вона в жодному разі не є нормою і в суті своїй ненормальна. Ненормальна родина ніколи не довела б до того, до чого доводять нормальні родини, як, наприклад, родина дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна або машиніста з Амштеттена, у яких дитині категорично забороняється мати індивідуальність, у яких у дитини ампутують індивідуальність, знищують її, не жаліючи ні сил, ні засобів, оскільки дитина в такій родині зачинається, народжується та виховується не для того, щоб цілком стати людиною, вона фабрикується для потреб діяльності родини, як колесо в більшій машинерії, яке мусить обертатися за заздалегідь встановленими правилами, до того ж дитина на ці правила не має ні найменшого впливу, хоч мало не від моменту народження, від моменту перших проблисків власної свідомості, одразу пригнічених чужими правилами, усвідомлює, що ці правила встановлені всупереч їй, ба більше, що вони прагнуть її беззастережного підпорядкування і, як наслідок, знищення. Якщо хто-небудь, як, наприклад, найстарший син машиніста з Амштеттена, наважується на непослух, то оголошує формальну війну, у якій він перебуває в заздалегідь програшній позиції, оскільки оголошує її не конкретному правилу, а цілій родині, цілій машинерії, де він мав бути колесом і з ентузіазмом обертатися, а став перепоною, тому машина, тому родина, використовуючи всю свою парову потужність, спочатку намагатиметься його приборкати дедалі жорстокішим пригнобленням та урізанням і, врешті-решт, його знищить, так, як це було з найстаршим сином машиніста з Амштеттена, який міг повернутися додому лише як предмет, внесений у відомості як в’язка дров. Отже, хтось міг би аргументувати, що кращу долю приготувала собі сестра дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна, яка підкорилася, прийняла визначене їй місце й туркотіла в машині під орудою дружини аптекаря та її чоловіка, однак такою ціною вона вижила, але в реальності доля сестри аптекаревої дружини, зведеної до ролі служниці, навіть гірше, до ролі безплатної служниці, якій постійно доводиться дякувати сестрі та шваґрові за їхнє надзвичайне та християнське милосердя, насправді значно гірша за долю сина машиніста з Амштеттена, який здох як пес, за словами машиніста з Амштеттена, але, по суті, помер як людина, щоби не жити як пес у нормальній родині. Чи батько Кривоклята вдавався до насильства? Так, я ріс у нормальній родині, і він вдавався до насильства. Чи мати Кривоклята була сповнена еротизму? Настільки, наскільки можливо бути сповненою еротизму в ті часи, з таким чоловіком, у такому містечку; я виростав у нормальній родині, тож моя матір була нормальною мірою сповнена еротизму, так само, як мій батько нормальною мірою вдавався до насильства, тобто інколи бив мене, а інколи не бив, а інколи горлав: Я переламаю тобі всі кістки, собацюро, він горлав так, що ставав геть червоним, і я бачив лише білки його очей у червоному м’ясі обличчя, а інколи він не горлав, і це також було нормальним, оскільки родина, у якій я народився і виховувався, була надміру нормальною родиною, але все це ані найменшим чином не пов’язано з моїм завданням, яке було б мені дано, незважаючи на те, яких я мав би батьків — нормальних чи люблячих, турботливих і таких, що поважають мою окремішність, а тому геть ненормальних, однак кожен із цих розумових злочинців, які щодня посилають на друкарські преси найгірший гній, добутий зі своїх гніздоподібних черепушок, замкнених у гніздоподібних офісних боксах якоїсь із медіа-корпорацій, почувався покликаним снувати далекосяжні міркування про нормальність або ненормальність моєї родини та її зв’язку з так званою ненормальністю. Чи вплинула смерть дружини на поведінку Кривоклята? Чи винна смерть дружини Кривоклята? Випадок дружини (дивись реконструкцію на п’ятій сторінці) — чи тому Кривоклят нищить твори мистецтва? Якби я був на вашому місці, пане Кривокляте, сказав Цеєтмаєр, це обсмоктування пресою смерті дружини довело б мене до розпачу, вже обсмоктування пресою смерті моєї власної дружини доводить мене до розпачу, але я, зрештою, сам у цьому, принаймні на думку різних осіб, винен, зрештою, мене слід звинувачувати в смерті моєї дружини, яку я і насправді вбив, яку я насправді не лише вбив, а й порізав на шматочки набором спеціальних інструментів для моделізму, мовив Цеєтмаєр, тому і той, і інший можуть вважати, що обсмоктування смерті моєї дружини пресою є в якомусь сенсі правильним, і якщо навіть воно для мене мучівне, якщо доводить мене до розпачу, цей розпач заслужений, це форма суспільного покарання, це ганебний стовп, за словами Цеєтмаєра, оскільки ми пишаємося, що не вдаємося до середньовічного покарання ганебним стовпом, але, певна річ, вдаємося до нього на всю губу, свідомо оточуючи реставраційною опікою історичні ганебні стовпи на ринках середньовічних містечок, щоб показати, наскільки ці пристрої неуживані, тоді як сама кара вживана, тільки за допомогою ефективніших пристроїв; однак на вашому місці, пане Кривокляте, якщо ви не винні в смерті своєї дружини, якщо вона для вас, навпаки, є найбільшою життєвою трагедією, Найбільшою, погодився я, На вашому місці, пане Кривокляте, це обсмоктування смерті дружини схильними до психологізації журналістами, цими розумовими злочинцями, доводило б мене не лише до сказу, а й передусім до глибокого розпачу. Чи річ у тому, що дружина Кривоклята була йому дорога, тому він нищить коштовні твори мистецтва? Я це читаю й одразу ж бачу те гніздо й гніздоподібну голову, у якій ця думка, чи радше бездумність, народилася, гніздо, з якого стрімким потоком, властивим усім бездумностям, думка витекла на клавіатуру комп’ютера, а потім — на друкарські преси, оскільки моя дружина, хоч би як була насправді мені дорогою, не мала, щиро кажучи, жодної монетарної вартості, за неї не заплатили б великого викупу, єдина особа, яка хотіла би внести за неї викуп, тобто я, володіла надто обмеженими фінансовими можливостями, а отже, моя дружина не була всіма тими нулями — чорно-жовтими або чорно-червоними, у яких так кохаються журналісти, так само, зрештою, і я не обливав творів мистецтва дев’яностошестивідсотковою кислотою заради їхньої вартості, вираженої нулями, зовсім, зрештою, довільно якимось убогим експертом, до того ж фактом є те, що я почав утілювати своє завдання лише після того, як, сидячи на дивані в тихішій кімнаті, від двору, я дивився на дружину, яка спокійно миє вікно, стоячи на підвіконні, і насвистує шляґер ABBA, а за мить летить униз із п’ятого поверху так, що, поки добіг до вікна, ще чув у голові другу частину приспіву, який вона не встигла досвистати, який, що за нісенітниця, не свистала на льоту, хоча мені здавалося, що я досі чую за вікном, але чув його лише в голові, бо й далі чув його, коли добіг, і згори, з четвертого поверху, бачив, як вона лежить на тротуарі мертва, з жовтою ганчіркою, затиснутою в руці, немовби махала мені на прощання. Але звичного збігу обставин у часі недостатньо, щоб дійти таких простацьких психологізаційних висновків, що до них — для безпеки, певна річ, — журналіст, а можливо, й редактор, додавали знак запитання, оскільки моє завдання з’явилося не через смерть дружини й випливло не зі смерті дружини, а випливло із суспільства і з розуміння цього суспільства, з розуміння його найпринциповіших проблем, якими всупереч тому, про що сурмлять ЗМІ, є аж ніяк не безробіття, економічний спад, інфляція, дефляція, інтеграція, а відмежування людей від зустрічей із творами мистецтва, до того ж неважливо, що люди віддаються так званому спілкуванню з мистецтвом, якщо є йому чужими, неважливо, що вони ходять до музеїв, що ходять до них одержимо й масово, як ніколи раніше в історії, якщо геть розходяться з творами, якщо неспроможні з ними зустрітися бодай на коротку мить, саме з цього драматичного стану речей випливло завдання, а смерть моєї дружини була лише каталізатором того, про що я так часто з нею розмовляв і що ніколи в наших розмовах не набирало аж такої радикальної форми, як завдання, але після смерті моєї дружини зненацька стало зрозумілим; смерть моєї дружини становила додаток до розуміння, яке раніше в розмовах із нею було лише частковим розумінням, а тепер стало розумінням повним, пояснював я Цеєтмаєрові, хоча, певна річ, нічого не мусив йому пояснювати, оскільки він на льоту й правильно розумів мої речення, поки я не висловив їх до кінця, мушу їх артикулювати, аби самому їх правильно зрозуміти. Цеєтмаєр сидів на ліжку, спершись високо на подушки, з лікарняним столиком, підсунутим якомога ближче до ліжка, і з лікарняною лампою, підсунутою якомога ближче до дерев’яної підставки, яка відслужила своє і яку, сам не знаю як, він проніс контрабандою зі старих, долікарняних часів, підставки, спертої на ковдру, встелену маленькими ковбасками із суміші ґумки, паперу та грифеля, а його права рука, піднесена над папером так, щоб не розтерти рисунок, невтомно ширяла над ним, наче кощавий, схудлий птах, вкривала великий аркуш, який я приніс разом із двома олівцями різної твердості, стругачкою та ґумкою із зали практичних занять і терапії зайнятістю, отже, вона вкривала цей великий аркуш одним із незвичайних Цеєтмаєрових рисунків, вельми складних і навіть ювелірних, що вражали своїм багатством і точністю зблизька, а здалеку поєднувалися в монолітну й водночас тривожну цілість, до того ж те, про що ми розмовляли, жодним чином не заважало Цеєтмаєрові в його докладній роботі, навпаки, у мене склалося враження, що, коли він рисує, його думки біжать швидше й точніше, ніж зазвичай, і ані зосередження над рисунком, що дивовижно, ані формулювання думок, що насправді також дивовижно, не заважало йому вивести ці складні й водночас чіткі та з першої ж закарлючки непохитні лінії, лінії, що точнісінько потрапляли у своє місце, якщо ж Цеєтмаєр щось стирав ґумкою і виправляв, то лише світлотінь, натомість лінії завжди були ідеально проведені від моменту, коли кінчик олівця торкнувся аркуша, а отже, оскільки спочатку я не мав сміливості й не хотів заважати Цеєтмаєрові в роботі, остільки за другим, п’ятим і десятим разом користався його рідкісними вміннями, завдяки чому міг водночас черпати насолоду від розмови з ним і насолоду від спостереження за незвичайною роботою його легкої руки, що майже нереально ширяла над аркушем, коли ми розмовляли про завдання, про наші два, щиро кажучи, відмінні чи протилежні завдання. Якщо подивитися на це з певної перспективи, почав Цеєтмаєр, ми фактично є негативами один одного, але не тому, що перебуваємо на протилежних полюсах характеру, віку чи що ми народилися на антиподах, а тому, що негативами є наші завдання, позаяк завдання визначають нашу сутність, а не вік, стать, походження, місце народження, колір очей, розмір черевиків та інші, за словами Цеєтмаєра, ремарки. Утім, неможливо приховати, що ваше завдання, пане Кривокляте, є негативом мого завдання так само, як каталізатор вашого завдання є негативом каталізатора мого завдання. Виражаючи це найбезпосередніше, з певного дозою несправедливих спрощень, ви нищите твори мистецтва, оскільки зрозуміли своє завдання, коли померла ваша дружина, натомість я творю, оскільки зрозумів своє завдання, коли вбив дружину. Випереджаючи ваше запитання, сказав Цеєтмаєр, суттєво випереджаючи моє запитання, я рисував також перед убивством дружини, рисував із раннього дитинства, у багатьох людей викликаючи подив своїм умінням відтворювати реальність, але вже в шість-сім років я знав, що в мистецтві йдеться аж ніяк не про відтворення реальності, а про творення окремої реальності, яка в найкращому разі може здаватися відображенням тієї загальнодоступної, тому також ніхто не розумів, уся моя родина, зрештою, надзвичайно доброзичлива до мого рисування, не розуміла, чому я не вступав до Віденської академії, чому на кілька років не замкнувся в цій гігантській будівлі, декорованій кентаврами, химерами та гіпсовими бюстами, щоб і далі відтворювати реальність, що, на думку всієї родини, вдавалося мені чудово; всі мої тітоньки, яких віддавна обдаровували букетиками примул у скляній вазі, що були як живі, усі мої дядечки, які не могли нахвалитися, як прекрасно я підігнав зайця, якого вони підстрелили в Кобернаузервальді, аж до останньої плямки крові на хутрі, усі мої двоюрідні сестри, що збирали колекції своїх портретів у сім, дванадцять, п’ятнадцять років і дякували за них словами: Колись наші онуки продадуть це Kunsthistorisches Museum за купу грошей! — одне слово, усі вони не були спроможні зрозуміти, чому я не став художником, тобто не отримав диплом художника у вищому навчальному закладі художнього профілю, напрям «Живопис» або напрям «Графіка», а став зубним техніком. Зрозуміти це було за межами їхніх можливостей, ще багато років поспіль із нагоди всіх родинних зустрічей, усіх днів народження і більших свят, коли треба було розкладати стіл, щоб розсадити родичів, діставали із шухляд або знімали зі стін мої рисунки, пускали їх по колу, мої передчасно постарілі двоюрідні сестри, тепер із подвійними підборіддями, опалими повіками, блискучими — попри накладання кількох шарів пудри — лобами, дивилися на себе колишніх, гожих: Як ти міг змарнувати такий дар, казали вони, як ти міг? — вони доходили навіть до того, що нарікали на це в стоматологічному кабінеті, де я працював, бо, звичайно ж, усі мої двоюрідні сестри, усі тітоньки й усі до одного дядечки лікували зуби саме в цьому стоматологічному кабінеті, отже, вони доходили до того, що із широко відкритими ротами, у яких колупався стоматолог під знеболювальним і свердлом, хрипіли: Яу фи мі-і-ф спалнуати даааар! Яу фи мі-і-ф? — нічого не розуміючи, незважаючи на мої пояснення, незважаючи на те, що я пояснював це їм не раз — і колективно, під час днів народження чи свят, і окремо, наприклад, на стоматологічному кріслі. І коли вбивство моєї дружини, пізніший судовий процес і так далі стали каталізатором мого рисування, і коли я знову почав рисувати, хоча зовсім інакше, тому що зрозумів, яким чином маю творити окрему реальність, мої двоюрідні сестри, тітоньки й мої дядечки, усі до одного й далі не розуміли ні вбивства дружини, ні причини повернення до рисування, ні, врешті-решт, того, чому рисунки не як живі, на щастя ж, усе-таки контакти між нами спорадичні, і хоча я не можу сказати, що родина від мене відвернулася, але вона в стані півоберту, за словами Цеєтмаєра, що, мабуть, відповідає і родині, і мені — він замовк. Я соромлюся говорити про завдання, почав він згодом, промовляючи, певна річ, засоромленим голосом, Цеєтмаєр, якого я досі ніколи не бачив засоромленим, оскільки воно асоціюється в мене з ганебним кітчем, з усіма сльозогінними фільмами, трансльованими в телевізійному сегменті сімейного кіно, у яких народжена в альпійському селі дівчинка Лізелотта змалечку знає, що колись рятуватиме солдатів на фронті, а тому зцілює зламану ніжку овечки, обкладає листям руку, яку друг ненароком встромив у гарячу воду, доглядає хворого на пропасницю дідуся із сусіднього села, щоб, урешті-решт, завдяки щасливому збігові обставин після багатьох перипетій записатися до школи медсестер в одному з міст долини й літати потім полем битви, що двигтить від вибухів, змайстрованих халтурниками спецефектів, розповідав Цеєтмаєр, або нехай і так буде, ми спостерігаємо, як малий Фріц годинами занурюється в недоступні частини гір, рятує пораненого орла, повідомляє рятівникам про непритомного туриста, що лежить на прискалку, а потім — а як же інакше — стає відомим на весь світ альпіністом і навіть гімалаїстом, його прізвище вписується золотими літерами в історію австрійського альпінізму й навіть гімалаїзму, оскільки немає жодної гарної або шляхетної біографії, з якої телевізійний сегмент сімейного кіно не зумів би зробити неперевершено ганебної халтури, а біографії людей, які отримали таке чи інше завдання, належать до залізного резервуару тем на багатосерійну або односерійну історію, з найбільшою охотою альпійську, тоді як завдання, істинне завдання, що підживлює все наше життя і примушує прагнути до єдиної мети, у жодному разі не є кітчевим, правда є найінтенсивнішою протилежністю кітчу, але до правди, певна річ, ми майже ніколи не маємо доступу, правду від нас приховують, вселяють нам огиду до неї, правду забороняють у найрізноманітніші, часто-густо вельми заплутані способи, а передусім дуже часто замість правди підкладають для більшості людей геть непомітно неправду, оскільки їм цілком достатньо речення в передовиці або кінцевих титрах фільму, на обкладинці книжки або на бандеролі, у яку вона вкладена: спираючись на факти, а вони одразу сприймають неправду як правду, одразу цю зовсім неправдиву альпійську історію Лізелотти або зовсім неправдиву альпійську історію Фріца сприймають як правду, через що їм часто-густо здається, що правда може бути кітчева, а кітчева може бути лише неправда, яка вважається правдою, як правда вироблена, запакована й виставлена на продаж гуртом і вроздріб, за словами Цеєтмаєра. Якийсь час він мовчав, але не тому, що був занадто зосереджений на рисуванні або не знав, що має казати далі, яка думка повинна йти після тієї, що він промовив, а тому, що давав мені час належно зрозуміти те, що я почув; тоді як я на кілька хвилин мусив абстрагуватися від рисунка Цеєтмаєра, від його кощавої, пташиної руки, що ширяла тепер над лівим боком рисунка, де поволі, хоч і непоступливо розквітали якісь нечувані констеляції, прорисовані в найменших деталях крихти світла, що формували спіралі, кола й зиґзаґи, щоб глибоко, а не лише поверхово зрозуміти умовивід Цеєтмаєра, бо ми обоє гидували поверховим розумінням, яке є не чим іншим, як нерозумінням. Отже, завдання ми не вибираємо, згодом почав Цеєтмаєр, а воно вибирається для нас чи, можливо, навіть нас вибирає завдання, що звучить кітчево, наче з якоїсь сентиментальної історійки, але кітчевим аж ніяк не є також тому, що на відміну від сентиментальних історійок, які розгортаються на тлі альпійських вершин і квітучих крокусів, у реальності завдання не завжди добрі й очевидні, часто-густо вони недобрі та неочевидні, тому тільки деякі з них дають на сценарії альпійських історій, зрештою, цілком брехливих, навіть якщо вони ґрунтуються на фактах, натомість інших жодне телебачення не випустило б у сегменті сімейного кіно. І хоча наші завдання є негативами одне одного, то ваше завдання, пане Кривокляте, у цьому схоже на моє завдання, що не є ні очевидним, ні добрим. Обливання соляною кислотою не є добрим, Сірчаною, виправив я, Сірчаною, виправився Цеєтмаєр, творів мистецтва, навіть якщо їх вибираєш із особливою уважністю, убивство дружини також не є добрим, а ваші наміри, пане Кривокляте, навіть якщо ви їх не раз пояснювали в залі судових засідань, і далі неочевидні, ба більше, я наважився б стверджувати, що вони до кінця очевидні для вас, пане Кривокляте, мовив Цеєтмаєр, що лише ви відчуваєте їхню приховану очевидність і їхнє приховане добро так само, як і я не бачу нічого доброго чи очевидного в убивстві своєї дружини, а також у рисуванні того, що не дає людям такої простої радості, як відтворення примули в скляній вазі чи хутро впольованого зайця, що здається живим, Та все ж таки, незважаючи на це, я внутрішньо переконаний, що моє завдання мусило й мусить бути виконане, навіть якщо я й сам до кінця не розумію, навіть якщо люди, які оточують мене, зовсім його не розуміють, до того ж те, що є страшним і важким, те, що не є очевидним, аж ніяк не означає, що воно помилкове, Та де там, обурився Цеєтмаєр, не перериваючи лінії, яку безпомильно вів по аркушу, аж ніяк цього не означає, хоча, за загальною думкою, нічого поганого у факті, що ти зубний технік у Кремзі, чи у факті, що ти дружина зубного техніка в Кремзі, немає, а останній факт не заслуговує смерті, та ще й смерті жорстокої й оригінальної, пов’язаної з четвертуванням інструментами з набору для моделізму, чи також факт, що ти зубний технік, не повинен бути пов’язаний із вироком, багаторічним, а точніше безстроковим, а точніше пожиттєвим вироком за виконання цього завдання, але нічого не вдієш, підняв брови Цеєтмаєр, просто деякі з нас отримують прості й добрі завдання, а деяких із нас вибирають прості й добрі завдання, а іншим випадають завдання важкі та страшні, до того ж і тих, що отримали прості й добрі завдання, і тих, що отримали важкі та страшні завдання, судитимуть не за добром і важкістю, а за тим, як вони виконали своє завдання, їх судитимуть, за загадковими словами Цеєтмаєра. Я думав про це тепер, їдучи поїздом, у подробицях пригадував слова Цеєтмаєра, його жести, нові лінії на цьому незвичному рисунку, одному з найвеличніших, якщо не найвеличнішому рисунку Цеєтмаєра, рисунку, який я точно міг би облити дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, якби він тільки отримав належне йому визнання й висів в одному з великих музеїв світу. Я також думав про те, що ні тоді, ні пізніше так і не поділився з Цеєтмаєром усією історією свого дозрівання до завдання, своєї кристалізації в завданні, хоч, пригадав я, часто збирався з ним про це поговорити, але, зрештою, до цього ніколи так і не дійшло, до цього не дійшло в жоден із вечорів, які ми провели разом: він рисуючи, а я дивлячись на рисунок. У цьому довгому періоді після смерті моєї дружини, який до кінця неможливо забути, а тому й до кінця неможливо згадати, коли я мусив залагодити всі речі, пов’язані з придбанням місця на цвинтарі, похороном, вибором труни, з яких одна була гірша за іншу, впоратися із замовленням квітів, із її абсолютно нестерпною родиною, яка була майже такою самою нестерпною, як і моя, з прийманням листів зі співчуттям і відписуванням на них, а перед тим із придбанням жалобних конвертів і паперів із подвійним чорним обідком, тож у цей період завдання, хоч я підшкірно його відчував, хоч і лежало воно десь на підкірці, не було для мене очевидним і лише дозрівало, до того ж я не можу сказати, що воно дозріло вже в момент першого так званого акту вандалізму, навпаки, завдання було тоді ще зовсім недозрілим, інакше кажучи, я був тоді зовсім недозрілий до завдання, що вже існувало у своїй остаточній формі, яку я не до кінця бачив чи розумів. Початки, що свідчить про моє цілковите нерозуміння завдання, були приховані, я просто організував собі, певна річ, без ейфорії, властивої моїй дружині під час організації подорожей, квитки до Гамбурга й ночівлю в Гамбурзі, купив дев’яностошестивідсоткову сірчану кислоту, залив її в малий дитячий водяний пістолет, куплений у крамниці «Дитячий світ», після чого пішов до гамбурзької Kunsthalle і, переконавшись, що в залі з рисунками Пауля Клее немає ні відвідувачів, ні охоронця, обстріляв дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою «Золоту рибку» Пауля Клее, після чого, не потривожений ніким, вийшов із Kunsthalle через головний вихід, тримаючи пістолетик у правій кишені плаща. Чи Кривоклят, нищачи твори мистецтва, відчував полегшення у своїй жалобі? Ні, пані журналістко, Кривоклят взагалі не відчуває полегшення і тепер, роки потому, він не відчуває ні найменшого полегшення, починаючи з моменту, коли, сидячи на дивані в кімнаті з виходом на двір, побачив, як його дружина, що насвистувала шляґер ABBA, робить необережний крок і вилітає у вікно з досі затиснутою в руці жовтою ганчіркою для миття вікон, як із прощальною хустинкою, жодного разу, ні на мить він не відчув полегшення, але, коли я читав, пані журналістко, сенсаційні статейки про неідентифікованого вандала, який пошкодив цінний твір пензля Пауля Клее, сенсаційні питання, про що йдеться: про терористичний акт «Чорного Вересня» або «Фракції Червоної Армії», або «Ірландської Республіканської Армії», або, може, про вчинок божевільного, чи, врешті-решт, про акт неонацистського насильства щодо твору художника, який не кланявся перед нацистами, я відчував своєрідне задоволення, авжеж, змішане зі зніяковінням, яке відчуваю завжди, коли читаю ідіотські статті в пресі, але задоволення, природи якого я ще не розумів і яке просто випливало з виконання завдання, навіть якщо завдання не постало переді мною в усій красі, якщо його відповідна форма постала переді мною лише пізніше. А поки що я блукав, поки що йшов навпомацки, у момент звичайної дурості, скандальної помилки в розумінні завдання я відламав чотирнадцять автомобільних дзеркалець на одній віденській вулиці, на Зееґасе в Альзерґрунді, йдучи від станції Россауер-Ленде, за що донині соромно і що приписали банді молодих наркоманів, яка вешталася в цьому районі, і за це в якійсь більшій справі вони отримали два додаткові тижні арешту, які, зрештою, були їм корисними. О, обурився Цеєтмаєр, це слабке виправдання, пане Кривокляте, з чим я мусив погодитися, навіть негідне вас, з чим я знову погодився, але як це сталося, Як сталося, перебив я, знаючи, про що він запитує, що мене не впіймали одразу ж через цей жахливий шум автомобільних сигналізацій, я сам дивувався, але жодна сигналізація не спрацювала, вона спрацьовує в кращому разі тоді, коли людина зупиняється біля них, пройде, впустить ключі, але коли відламається дзеркальце, та ще й аж ніяк не тонким, завченим рухом, адже я не мав жодного тренування у відламуванні дзеркалець, відламував їх по-любительському, тоді вони мовчать, як могила, усе це, мабуть, через міські поливалки, міські поливалки доводили весь район Альзерґрунд, так само, зрештою, як і решту районів Відня, до шалу й просто перманентного безсоння, бо урухомлювали шум усіх увімкнених сигналізацій у всіх автомобілях, що стояли на вулицях, тож, урешті-решт, люди встановлювали сигналізації, але ніколи їх не вмикали, щоби, коли вони увімкнуться під час проїзду поливалки, не зриватися з ліжка й не пікати пультом із вікна, стоячи босим на холодному паркеті, Дуже цікаво, лише буркнув Цеєтмаєр, Отже, я блукав, це був період таємних і непевних спроб, шестимісячного дослідження кордонів і сенсів навпомацки, планування далеких подорожей, детально, методично, триденного, чотириденного перебування у великих музеях великих міст, куди я мусив приїхати через великі вокзали, які, однак, мені жодним чином не піднімали настрою, не давали жодного полегшення, навпаки, глибоко кололи мене довгими шпилями через спогади інших подорожей, це був період відвідування одного музею кілька днів поспіль, обстеження камер, дослідження звичок охоронців, записування напрямків, якими вони пересуваються залами, з точною фіксацією часу, непомітно відмірюваного секундоміром, період засвоєння до досконалої мімікрії, вдавання, що я лише один із багатьох відвідувачів, які щодня проходять через цей вестибюль, цю залу, цю засклену галерею, що я рівнозначний цьому довготелесому нідерландцю в пуловері, цій невисокій японській пенсіонерці, яка безперестанку бавиться торочкою від сумки, що, одне слово, я належу до широкої групи людей, яку музей щодня споживає, перетравлює і випускає або випльовує на широкий хідник перед виходом, тоді як я, на противагу собі колишньому, який завжди приходив зустрічатися з твором мистецтва, тепер узагалі жодних творів не помічав, я геть їх обминав, навіть уникав, особливо ті, які найбільше цінував і які інколи бачив звіддалік, краєм ока, вони висіли в самому центрі довгої стіни з неодмінною лавкою поруч, завдяки якій свідомий глядач міг зорієнтуватися, що в тій залі гідне уваги, присісти й дві хвилини переконувати себе, що він віддається так званому спілкуванню з мистецтвом. Сьогодні ще слухають відповідний фрагмент з аудіопутівника, бо там, де на довгій стіні висить шедевр із неодмінною лавкою біля нього, слід автоматично очікувати наклеєну на стіну табличку із зображенням чорних слухавок — символом аудіопутівника й водночас символом найгіршої тупості всього сьогоднішнього так званого спілкування з мистецтвом, яка полягає в тому, що якийсь так званий експерт нашвидкуруч зготує нестерпний, усіяний позбавленими сенсу датами текстик, у якому він зі слоновою делікатністю показує, як йому здається, художню цінність у фразах про чар шовковистої м’якості рис, кричущі спазми контрастів чи повновагий, сміливий злам парадигми барв, а потім хтось інший записує це штучним голосом, немовби начитує інструкцію роботи автоматичної пральної машини, усе одно, про що він говорить — про «Крик» Мунка чи про натюрморт Шардена[27], — це завжди звучить як інструкція роботи пральної машини й насправді цілковито випирає твір від будь-якої цінності й сили, відгороджує від твору чимось великим і кутастим, як пральна машина. О, аудіопутівникові племена, ви приречені на загибель і самі є цією загибеллю як такою, вражені страшною хворобою, ви вештаєтеся найкращими у світі музеями й колекціями мистецтва, наче довгі когорти зомбі, що не реагують на зовнішній світ, підсаджені на голос у слухавках, із мутним поглядом, який неспроможний побачити не тільки те, що і як намальовано на картині, а й узагалі будь-що: лавиці, скляні двері, дубові двері, іншу людину; скільки разів я бував свідком того, що члени цього нещасного племені натикалися одне на одного, спотикалися й летіли стрімголов, розбиваючи надбрівні дуги об балюстради сходів, ламаючи собі поїдені остеопорозом стегна й передпліччя, в останній момент торкаючись експонатів, яких за жодних умов не можна торкатися! На превелике щастя, моя дружина не дожила до цієї кошмарної епідемії цих аудіопутівників, прикладених до жадібних вух, що все одно розносять по залі монотонні коментарі вісьмома мовами, немовби в музей увійшов Святий Дух і всіх обдарував даром механічної логореї! Хоч моя дружина й палко проголошувала потребу ґрунтовно пізнати історію твору перед зустріччю з ним, її точно обурив би такий поворот подій тим цідженням у вуха кашки, перетравленої невідомо яким негідником та ідіотом, цим безперестанним цідженням кашки тисячами пристроїв до тисяч вух! Коли я чую шум аудіопутівника, усвідомлюю те, що усвідомлюю багато разів на день, а саме, що моя дружина абсолютно незамінна, що ні з ким іншим, включно із Цеєтмаєром, я не можу так відверто поговорити про абсолютно нищівну роль аудіопутівників, які нівечать твори мистецтва. Щиро кажучи, я не знаю, чи, якби аудіопутівники існували в ті часи, я взагалі зумів би розпочати реалізовувати своє завдання, можливо, вони зовсім мене відлякали б від музейних зал, можливо, їхнє безперестанне туркотіння ніколи не дозволило б завданню постати переді мною у своїй повноті, але, на щастя, до цього не дійшло, попри блукання, попри ці тривалі музейні посиденьки, коли я із зацікавленням досліджував зали, у найменших подробицях планував момент атаки й спосіб утекти в кількох варіантах; деякі музеї, що занадто добре охоронялися, я відкидав, відмовлявся від певних шедеврів під захистом броньованого скла, врешті-решт, часто приходив із заготованою пляшкою дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, але в останній момент відмовлявся, бо зненацька в зазвичай геть порожніх залах із ранку до вечора, від відкриття до закриття, починав вирувати зовсім непоясненний натовп відвідувачів, що, як мені здавалося, навмисне змовилися, аби мені завадити. Однак інколи вдавалося, це були ті перші невправні атаки, у яких я, часом нездарний, пошкоджував лише зовсім нецікаву раму, а іншого разу ніхто не помічав знищень кілька місяців, і тільки згодом публікували гнівний фейлетон про невідповідні умови зберігання картин у тому чи іншому музеї, а ще через два місяці реставраційна експертиза доводила, що тут винна сірчана кислота; Невже Кислотний Вандал знову никає в серці Європи? — драматично запитували газети, друкуючи подобизну замаскованого ніндзя, що в одній руці тримав самурайського меча, а в іншій — аптечну пляшечку, чорну, з білим черепом і схрещеними кістками. Так, я стежив за цим, так, я навіть збирав вирізки, п’яний дітвак у тумані, не розуміючи, про що мова, я знав лише, що не про насолоду від знищення, оскільки нищення ніколи, жоднісінького разу не давало мені найменшої насолоди, саме нищення було в усьому цьому процесі нищення творів мистецтва найнеприємнішим, навіть гнітючим, щиро кажучи, я пресу читав здебільшого для того, щоб із полегшенням дізнатися, що нічого не знищив незворотно, що так, авжеж, є певні ушкодження, а їхній ремонт коштуватиме стільки-то десятків тисяч шилінґів чи франків, але що твір насправді вцілів. Все це змінилося в Касселі, Кассель був, як гора Табор[28], був місцем перетворення, це там — або вже на місці, або ще в дорозі, у поїзді — я сповна зрозумів сенс завдання, він з’явився цілковито сформований, як окремий твір, із яким я зустрічався віч-на-віч, без недомовок, у Касселі я вибрав готель біля самого замку й назвав свої справжні персональні дані, двічі перевіривши, чи адміністратор не помилився, записуючи моє прізвище, у Касселі я пішов прямісінько до Рембрандта, до «Благословення Якова» й раннього «Автопортрета», але передусім до «Благословення», після чого стривожений вийшов, забрав валізу з приймальні, потім вокзал, подорож, пересадка, подорож, вокзал, дорога додому, дорогою додому я купив кілограм слив — не знаю, чому саме слив, ніколи їх не любив і також не відчував до них відрази, я залишаюся абсолютно байдужим до слив, попри те що купив цілий кілограм і їв їх поволі, чекаючи на телефонний дзвінок із поліції, на дзвінок поліції у двері, я дочекався і першого, і другого, якби я не відповів на телефонний дзвінок, вони, мабуть, прийшли б уранці, не хотіли б тривожити вечірній спокій законослухняному громадянину, бо ж поки що я був лише потенційним свідком у справі, а оскільки виявив себе по телефону, то вони прийшли ще того самого вечора, уже був вечір, була ніч, я з’їв усі сливи і їх дочекався. Саме в Касселі я зрозумів, що йдеться про самопосвяту. Про жертву. Що завдання неможливо виконати інакше, ніж через арешт, судовий процес, промови в суді та з очевидним наслідком процесу. Усвідомлення цього наповнило мене великим спокоєм, я усвідомив, що вказав у готелі справжні персональні дані, що купив сливи, що із цим самим спокоєм чекав на поліцейських. Свою промову на судовому процесі я почав складати ще в поїзді з Касселя, оскільки вказувати справжні персональні дані не було жодною бравадою, як писалось у пресі, жодною, як писалось у пресі, дурістю й аж точно не було, як бадьоро писалось у пресі, браком уяви, навпаки, у цей момент цілковитої ясності й цілковитого розуміння я охопив уявою все, що чекає на мене в близькому й далекому майбутньому. Те, що я від початку намагався пояснити не лише суспільству, а й самому собі, було позбавлене сенсу, мертве, було лише актом нищення, яким я, зрештою, завжди, ще змалечку гидував. Відвага? Якщо погодитися із Цеєтмаєром, що завдання нам даються, то, можливо, кожен отримує стільки відваги, скільки йому потрібно на виконання завдання, починаючи від Касселя, я жодного разу не боявся, хоча ніколи не вважав й досі не вважаю себе відважним, я просто обходився без відваги, вона була мені непотрібна, завдання саме розмотувалося, наче сувій, подія за подією; інколи цей сувій доводилося трохи підштовхнути, інколи він розмотувався сам, зненацька, немовби падав зі столу й котився якимись сходами, як тепер, коли, не потривожений ніким, спокійний, я відчиняв скриньку на станції Відень-Мітте й вкладав до широкої кишені плаща літрову пляшку дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, другу залишаючи про запас на невідомо який час. Інша річ — моя дружина, їй ніколи не бракувало відваги, моя дружина була великою, але найвеличнішою вона була у своїй відвазі, у своїй повній безстрашності, і це я знав від першої зустрічі, від першої зустрічі був свідомий того, що вона нічого не злякається, уже під час першої розмови, зовсім необов’язкової, над узятими з бібліотеки книжкою Ґомбріха «Мистецтво та ілюзія» й тому з нотами народних пісень із транскрипцією для хору, розмови, розпочатої без жодного наміру взяти Ґомбріха й том нот, що абсолютно нормально велася з її боку й абсолютно нормально з мого боку, хоч, певна річ, те, що було для мене тоді нормальним, для сторонніх людей було й навіть мусило бути ненормальним, оскільки всі мої компульсивні тики, вживання зайвих слів, переривання промови то шипінням, то покашлюванням схиляло казати про мене той ненормальний, який учора приходив, чи той дивний тип у сорочці із закоченими рукавами, бо моя так звана легка хвороба збирала свій урожай, чергові роки чергових терапій, що їх лікарі добирали таким чином, аби якомога швидше знищити мене, валіум, галоперидол, ліки першого покоління, другого покоління, третього покоління й так далі зробили мій спосіб говорити, рухатися, мислити, врешті-решт саме моє обличчя ненормальними, терапії, що їх лікарі добирали, зробили мапу мого обличчя нерозбірливою, непроникною, загородженою майже на всіх шляхах, однак моя дружина, моя майбутня дружина блискавично зорієнтувалась у цій мапі, пройшла мапу мого обличчя, моїх тиків, мого белькотіння, і коли в тій короткій розмові, що стосувалася, наскільки пам’ятаю, іншої книжки Ґомбріха, яку вона теж мені рекомендувала, коли в тій короткій розмові я сказав, пробелькотів, зовсім без зв’язку, без зв’язку з «Мистецтвом та ілюзією» Ґомбріха, як і без зв’язку з його іншими книжками, а також без зв’язку з томом нот народних пісень, коли я пробелькотів: Я психічно хворий — то зрозумів, що вона прийняла це, не змигнувши оком, не тому, що їй було байдуже, що я був їй байдужим, а тому, що зі своєю відвагою вона пройшла мапу мого обличчя, моїх тиків і бовкань, сягнувши самої моєї суті. Тому нам не залишалося нічого іншого, як почати залицятися одне до одного, без чого ми, мабуть, могли б обійтися, але для нас обох, радше несміливих, це розв’язання було б надто непристойним, потім, зрештою, ми часто розмовляли про цей надміру дивний процес залицянь, який для нас, власне кажучи, був зайвим, але виявився, власне кажучи, потрібним, міркуючи, чи ми стали б узагалі чоловіком та дружиною, якби в той момент, після розмови над Ґомбріхом, не розпочали процес залицянь із його прогулянками, суботніми побаченнями, двома походами на танці, які, зрештою, ми обоє щиро ненавиділи, хоча те, що ми мусимо стати чоловіком і дружиною, було абсолютно беззаперечним, хоч ми обоє несвідомо прийняли це як аксіому так само, як за аксіому прийняли також одразу, що це буде не лише шлюб моєї дружини зі мною, а й також шлюб моєї дружини з валіумом і галоперидолом та з усім, що вони із собою несуть, а точніше що виносять зі шлюбу, але моя дружина була відважною. І я не перебільшуватиму, якщо скажу, що вона мене врятувала. Моя дружина мене врятувала, по-перше, одружившись зі мною, а по-друге, переконавши мене, що я повинен облишити фантазії, нібито належу до так званих легкохворих, і прийняти, що я важкохворий, і це парадоксальним чином дало мені значно більше свободи, якби не моя дружина, думав я тепер, прогулюючись від станції Відень-Мітте через Міський парк у напрямку музейного району, мене узагалі, мабуть, тоді не було б, мабуть, я давно вже помер би, доведений до повного знищення, до зникнення з лиця землі мудрими графіками страждань і терапії, що їх тримали в пещених руках лікарі, вона врятувала мене так, як рятують бойового товариша, хоча їй самій не доводилося вести таку війну, як моя, вона вповзала зі мною на смугу нічийної землі й упродовж одинадцяти років нашого шлюбу тягнула мене через вирви від мін і бомб під нищівним вогнем у безпечне місце. Осінь уже встигла стужавіти, зміцніти в собі, дерева майже вже втратили листя, і місто спорожніло, бо нікому не хотілося ходити вулицями в таку погоду, ще без снігу, навіть без дощу, просяклу вологою, але без жодної мжички, і, попри це, геть відразливу, й отак я дійшов до тієї знаменитої площі між двома музеями, одним, набитим набитими опудалами й сушеними рибинами, та другим, набитим набитими скульптурами та сушеними картинами, під сам пам’ятник Марії-Терезії, і я задивився на її бронзовий імператорський зад, уміщений по всій ширині так само бронзового трону, на те бронзове імператорське безе, з якого скіпетр і коронована голова стирчали, як родзинка й паличка ванілі, випадково доклеєні до піни, збитої з білка, цукру, бронзи й амбіцій. Після чого, намацавши в кишені плаща пляшку сірчаної кислоти, я рушив у напрямку дверей Kunsthistorisches Museum. Я знаю, після кожної атаки, після кожного судового процесу відбувалося те саме: у десятках, у сотнях музеїв Австрії, Східної Німеччини, Західної Німеччини, пізніше — в Німеччині як такій, у Франції, Швейцарії, Великій Британії й так далі обговорювали мій випадок, обговорювали випадок Кривоклята, у десятках, сотнях музеїв усієї Європи працівницю освітнього відділу або бібліотеки просили скопіювати мою фотографію з якогось жовтого видання, найкраще збільшену, наклеїти її на шматок картону й помістити в шухляді під музейною касою, щоб продавець квитків міг перевірити, чи не пускає він до безцінних творів цього психопата, цього дегенерата, якому вдалося вже знищити майно особливого значення для культури в кількох країнах, і, звичайно ж, продавці чи продавчині квитків місяць, два, п’ять місяців уважно й неприхильно придивлялися до кожного чоловіка середнього віку, потім дещо старшого віку й, урешті-решт, зрілого віку, нахилялися до шухляди, висували її, кидали погляд на її дно, порівнювали брови, форму очей, носа саме тоді, коли я ніяк не міг відвідати їхній музей, тому що сидів або в слідчому ізоляторі, або вже в закладі, лікарні чи медичному центрі, з якого ніхто мене не випустив би, тоді як вони — продавці та продавчині квитків — впадали в справжню істерію, мучили невинних людей — чоловіків відповідного віку з продовгуватим обличчям, наказували їм ставати під світло, морщити чоло, піднімати підборіддя, наказували їм робити це все, водночас позираючи на вийнятий із шухляди шматок картону, — і так багато місяців; одного разу я дізнався про білетерку з музею в польській копальні солі, чия сестра, що доглядає в Австрії якогось дідугана, надіслала не одну, а три фотографії, вирізані з трьох різних таблоїдів, майже завжди, зрештою, це були однакові кадри з трьох однакових таблоїдів, вона ж наклеїла собі ці фотографії, а як же інакше, на шматок картону, переконана, що я навідаюся до тієї копальні солі й обливатиму дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою манекени із зображенням гірників за роботою, а також гірничі шапки й мундири з чорного сукна, її одержимість постійно зростала, з почуттям небезпеки вона приїхала за адресою закладу, де я перебував, і ламаною німецькою написала мені довгого листа, мовляв, вона знає, який у мене вигляд, і захищатиме манекени та мундири з чорного сукна, навіть якщо їй доведеться заплатити за це смертю чи каліцтвом, що й казати про жахливе й пожиттєве спотворення обличчя і так далі, вона надіслала мені ще другого такого листа і третього, після чого, як я дізнався, сама опинилась у якомусь закладі. Але, звісно ж, коли я вийшов на свободу, продавці та продавчині квитків уже про все встигли забути, встигли викинути шматок картону, встигли стерти моє обличчя з пам’яті, тож, коли я відвідував їх, вони дивилися на мене як на кожного іншого клієнта, не підводили навіть очей, зосереджувалися на видаванні решти та друкуванні квитка або відриванні його з квитанційної книжки, зовсім як та меланхолійна жінка, яка, не знаючи, що скількись років тому я підпалив тут «Автопортрет» Рембрандта запальничкою, саме відірвала квиток від квитанційної книжки й апатично подала мені, інкасувавши чотирнадцять євро, чотирнадцять євро за вхід до так званого палацу мистецтва. Так звані любителі мистецтва полюбляють Kunsthistorisches Museum, бо він є так званим палацом мистецтва, що становить гідну оправу для колекцій, тобто має все, що мають справжні палаци: мармурові колони з позолоченими капітелями, парадні сходи, фрески на склепіннях, купол і так далі, а також усе, що мають церкви, оскільки це також і так званий храм мистецтва, однак моя дружина щиро ненавиділа, за її словами, найбільший на світі пам’ятник кепському смаку меценатів, Поглянь, казала вона, цей несмак просто не має собі рівних, поглянь на ці монограми, всюди Е та FJ[29], на великих щитах із білого мармуру обабіч сходів, позолочені попід самим куполом, фарбовані між химерами в холі, у залах, який щедрий вияв вульгарного смаку — все й усюди опечатати собою, підписати, вигравіювати на кожному приборі, аж до найменшої ложечки, вишити на кожному елементі постелі, аж до найменшої пошивки для ясика, три яруси гігантської білизняної шафи, три яруси буфета й кожен елемент волає: Я, я, я, моє, моє, моє, казала вона, піднімаючись сходами, геть нестерпна річ, чоловік, який за все своє непристойно довге життя не прочитав жодної книжки, який пишався тим, що не прочитав жодної книжки, і дружина, яка, поки її не вбили напилком, убивала час вправами на гімнастичній стінці й писанням найгірших у світі віршів, зачинили одну з найпрекрасніших колекцій мистецтва у власній білизняній шафі, казала моя дружина[30]. Тоді як я вбачав у цій гнітючій, розкішній коробці радше схрещення склепу зі складом старовизни: чоловік, який із картин за все своє життя, за все своє непристойно довге життя насправді цінував тільки святі образки, що їх привозила йому з храмових празників коханка, вдивлявся лише у святі образки, закладені за раму паравану, який стояв біля простого, що тисячі разів підкреслювалося, що підкреслювалося до нудоти в усіх шкільних читанках, офіційних і неофіційних біографіях, військового ліжка, власник дюжини Веласкесів і дюжини Брейґелів зустрічався лише з іконками, з Аполонією, до якої зверталися молитвами прасувальниці з Ґмюнда, з Марією, перед якою вклякали селянки з-під Марія-Шмольна, грубо рисованою Мадонною з Маріацелля, закритою суконкою, як перинами; натомість жінка, яка, поки її не вбили напилком, вбивала час вправами на гімнастичній стінці, кохалася в найнестерпніших підробках під античність, у мармурах, перероблених на гіпс і пофарбованих ядучими кольорами; тож обоє вони всупереч тому, що співалось у всіх газетах, читанках та історичних книжках, не лише передали народові безцінні колекції мистецтва, а й викинули з дому безцінні колекції мистецтва, оскільки не могли стерпіти зустрічі із шедеврами, кожна зустріч із шедеврами, що їх, я переконаний, вони щосили уникали, якщо тільки вона траплялася, вочевидь, оголювала всю їхню загрозливу малість, ба більше, неймовірний контраст поміж їхньою загрозливою малістю та їхньою бундючною, надутою, уявною величчю, тому вони не мали іншого виходу, як викинути ці твори, замкнути їх десь, позачиняти на складі, щоб ніхто не міг їх оглядати, щоб ніколи з ними не змагатися, і саме тому, за словами моєї дружини, вони замкнули їх у білизняній шафі, яка мені, за моїми ж словами, більшою мірою здавалася склепом, гігантським колумбарієм, де картини висять одна над одною, де скульптури стоять рядами, як чергові надгробки вздовж цвинтарних вуличок, а ці погруддя згори, в округлих нішах над дверима, що провадять із зали до зали, абсолютно нестерпні, ніби впізнавані — Рубенс, ван Дейк, Рембрандт і так далі, але ж це не що інше, як віденські міщани, що стоять у нішах родинних склепів на Центральному кладовищі, один за одним: фабрикант паперу, фабрикант карет, продавець мануфактури, різник тощо — усі переодягнені на костюмований бал Макартом, сфотографовані Анґерером[31], виліплені Вейром[32] і так далі, цвинтар, цвинтар! По обидва боки — з італійсько-іспанського та нідерландсько-німецького боку — всюди трупи віденських міщан, переодягнених на костюмований бал у художників! І в цій надміру жалюгідній та образливій оправі — твори, зала за залою, зала Караваджо, зала Веласкеса, зала Рембрандта, зала Бордона[33], яка вже, зрештою, і не є залою Бордона, зала Брейґеля й так далі, щиро кажучи, численні можливості, що не стіна, то кілька чорних дір, які засмоктують із просто астрономічною силою, але й випромінюють силу просто астрономічну. Вже перша зала — зала Караваджо — засмоктує мене й прицвяховує до шкіряного дивана, мистецтво з нами не цяцькається, за словами Цеєтмаєра, мистецтво з нами не цяцькається, думаю я, тут іде гра з найвищими ставками, думаю я з подивом, дивлячись на стопи паломників, що вклякають перед «Мадонною з вервечкою» Караваджо, це надійний варіант, думаю, стискаючи в кишені пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, але мало голів, мало, насправді в Давиді на одну голову більше, тільки одна напівпостать, але аж дві голови — такі пропорції Давидів і Саломеї, є що обливати, бо ж облита голова діє значно сильніше за облиту руку, ногу чи шати, що й казати про облитий пейзаж чи облитий натюрморт, тож, сподіваючись на те, що мені вдалося б обприскати кислотою голову Давида, що має тіло, і голову Голіафа, що тіла не має, я навіть наважився б доскочити до великої «Мадонни з вервечкою», але там зумів би обілляти щонайбільше низ картини, лише ті чорні від куряви знеможені стопи, хоч і феноменально намальовані, хоч і намальовані значно краще за деякі обличчя, за те банальне, кругле, наче місяць, і біле, наче місяць, обличчя Мадонни, «Мадонни з вервечкою», подумав я, що виграла б у живописному сенсі, якби замість обличчя мала стопу паломника, тоді як Давид майже досконалий, із трьох Давидів — римського, віденського й мадридського — цей найдосконаліший, можливо, важка, кучерява довбешка римського Голіафа краща, але зовсім не тому, що це начебто автопортрет Караваджо, мадридська поза, можливо, сучасніша, але віденський, з гарною тінню меча на плечі, є ідеально збалансованим; коли я думаю про Давида Караваджо, то думаю про всіх одночасно, але особливо про віденського, подумав я, підсідаючи дещо ближче до Давида Караваджо й далі стискаючи в кишені плаща пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, я прицілився в нього, спочатку сидячи, потім підвівшись і підійшовши до нього, але саме наближення до Давида спонукало зустрітися з ним — у цей момент, втягнутий, воно змусило мене з ним зустрітися, беззастережно, і це був кінець обливання Давида, жодного обливання Давида — і я це знав занадто добре — відбутися не могло, це була річ, відома мені віддавна, річ, яка ставалася не раз, власне кажучи, на кожне обливання припадали два або три рази, коли я заходив до музею чи колекції мистецтва з глибоким переконанням, що того дня обіллю цей або інший твір, після чого відмовлявся — не через натовп, надмір охоронців і так далі, а через утягнутість і беззастережну капітуляцію перед твором мистецтва, через яку я проводив із цим твором наступну годину, дві чи три, а також проводив її із сусідніми творами, що висіли на стінах інших зал, і виходив, ніким не переслідуваний, із такою самою невідкоркованою пляшкою кислоти в кишені плаща. Так само й тепер я був змушений рятуватися втечею до зали Веласкеса. У залі Веласкеса, по суті, я міг би закінчити свою акцію, міг би в ній закінчити ще одну свою спробу виконати завдання, оскільки обливати кислотою в залі Веласкеса є що, і слід сподіватися, що пошкодження бодай однієї інфанти потрапило б на перші сторінки всіх газет і в усі телевізійні новини, певна річ, із відповідною сумою, супроводженою численними нулями, тим більше що короля, королеву, інфант та інфантів повісили поруч, одне біля одного, як довгу порізану родинну світлину, на якій шестеро осіб через подвійну експозицію фотопластинки з’являються двічі, стоячи всередині цієї зали, я подумав, що, по суті, стоїш усередині королівської родини, з якоїсь причини це на певний час мене дуже розважило, розважило аж до сліз, однак за мить я розтривожився, бо усвідомив, що атаку на будь-яку інфанту чи будь-якого інфанта, що й казати про їхніх батьків, помилково зрозуміють, зрозуміють як атаку на інститут монархії, можливо, як критику правління Хуана Карлоса II або ж критику його зречення від престолу, всі таблоїди детально вивчали б мої, певна річ, висмоктані з пальця, монархістські чи антимонархістські погляди, і весь жест потонув би в безглуздих фантазіях про політику, одна лише думка про це майже довела мене до сказу, адже я був близький до того, щоб узяти пляшку в руку, якби не пароксизм сміху, я її відкоркував би й порснув би її вмістом на одну з тих ідеально вигладжених щічок і далі — на габсбурзьку брошку з двоголовим орлом, на сукні, що іскрилися мало не абстрактними вишивками, і так далі, але, на щастя, цього не трапилося, і мене не сприйняли за одного з політичних маніяків. Оскільки людей, які привласнювали собі право нищити якийсь шедевр через перипетії особистого життя, товкли молотком скульптуру Мікеланджело, бо вважали себе воскреслим Христом, або навідліг різали якесь чудове полотно, бо їм дала відкоша геть нецікава особа з маленькими оченятками й зав’язаним у хвіст волоссям, мені завжди було важко зрозуміти, остільки щирим, глибоким нерозумінням і щирою, глибокою ненавистю я завжди обдаровував отих затятих, тупих у своїй затятості, просто нескінченно тупих у своїй затятості чваньків, які нищили твори мистецтва через політичний або релігійний фанатизм. Я виключаю з цієї групи американського святенника, який кинув стільця у «Венеру» Буґеро[34], бо, за його словами, він бачив схожі мальовидла в домах розпусти й не хотів, щоб його мати чи сестра натрапили на неї в музеї, оскільки неможливо не визнати його рації, «Венера» Буґеро могла б висіти в кожному борделі й, присягаюся, у багатьох із них справді висить її огидна, вицвіла до бурякового або лазурового кольору репродукція, ненабагато бридкіша за оригінал, я думаю радше про тих крикунів, істериків і маніяків сучасності, наприклад, про литовця, який із кислотою і ножем кинувся на «Данаю» Рембрандта в Ермітажі, бо росіяни окупували його батьківщину, хоч окупація закінчилася незабаром, а тривала якихось півстоліття; ціла окупація Литви була епізодом у трьох із половиною століттях існування «Данаї» Рембрандта, литовець був епізодом в існуванні «Данаї», Ермітаж є епізодом в існуванні «Данаї», всі ми тільки епізоди, епізоди, епізоди, навіщо ж напружуватися, бігати з ножем, соляною кислотою, аби геть безуспішно, зрештою, домагатися якихось незначних змін в епізоді, сваритися про примітки до епізоду? Я не здатен зрозуміти й не хочу зрозуміти, не здатен викресати із себе бодай крихти розуміння не лише для тупих мафіозі, які висаджують у повітря автомобіль-бомбу під палацом Уффіці через якусь незначну зміну в італійській пенітенціарній системі, чи для чваньків, які валять скульптури шістнадцятого століття внаслідок зміни адміністративних кордонів швейцарських кантонів, чи навіть для борців за справу, яку я в глибині душі підтримую; не маю в собі ні на гріш розуміння для Мері Річардсон, що наосліп лупить у «Венеру» Веласкеса, креслить тесаком аналогію між нищеною «Венерою» й Еммелін Панкгерст, нищену англійський урядом, — що за нестерпна публіцистика! Вони, певна річ, сказали б, що я прекраснодушний ідеаліст, що я трясуся над шматком дошки або полотна, коли люди гинуть, оскільки знаком нашої епохи, нашої в найбридкіший спосіб занепадницької епохи є те, що краса, поєднана з духом, є образою, а не похвалою, але якби вони так сказали, а сказали б безсумнівно, до того ж зі зневагою, то тільки тому, що, як майже всі, нічого не розуміють, їм здається, що вони розуміють більше за решту, але розуміють ще менше за решту, оскільки я трясуся не над дошкою чи полотном, а над єдиним виходом, над виходом загородженим, замаскованим, прихованим із майже безвихідної ситуації, у якій ми опинилися, оскільки люди гинуть, руки тягнуться до червоних ядерних кнопок, оскільки організовуються бойові загони та приватні армії, оскільки паперові гнізда ос пропаганди безперестанку будуються саме тому, що ніхто не зосереджується на тих дошках, на тому полотні, на тих аркушах, на тих нотах; із нерозумним спрощенням кажуть, що музика пом’якшує звичаї, але мистецтво пом’якшує звичаї так само, так само це робить література й решта великої розмови нас самих із нами самими, що точиться тисячоліттями, спроби розуміти, приреченої на провал, але єдиної спроби, яка має бодай якийсь сенс, і вони можуть до нудоти показувати у фільмах есесівців, що в пойнятому вогнем гетто розводяться про Ґварді[35], латиноамериканських слідчих, що в перервах між сесіями тортур захоплюються смичковими квартетами, або кривавих диктаторів-поціновувачів китайської поезії десятого століття, але все це нісенітниці, написані, промовлені й зняті людьми з геть зіпсованим смаком, тільки тому, що есесівець, який розводиться про Ґварді, подобається їм більше, ніж есесівець, який нахвалює цицьки якоїсь танцівниці, що слідчий, який видирає нігті, поки звучить «Смерть і дівчина»[36], для них привабливіший за слідчого, що видирає нігті під акомпанемент цьогорічного шляґера, що диктатор зі збіркою китайської поезії, хоч і вигаданий, пасує значно краще до їхніх історійок за диктатора, який не читає нічого, крім рапортів, а якщо навіть той чи інший есесівець, диктатор або слідчий і справді — за посередництвом нищівної системи освіти — зможе набренькати Adagio sostenuto з «Місячної сонати» або сказати, що Веласкес незрівнянно відтворив характери вироджених Габсбурґів, то він один в один схожий на лікарів Медичного центру «Замок Іммендорф», яких я не підозрюю не лише в будь-якій реальній зустрічі з будь-яким твором, а й узагалі в будь-яких людських рефлексах; авжеж, можливо, вони зможуть повторити з пам’яті найважливіші вокальні цикли Шуберта й Шумана, разом із номерами в каталозі Дойча[37] та номерами опусів, можливо, вони зможуть блискавично відтворити банальності про п’ятнадцятьох чи двадцятьох найвідоміших живописців, але на цьому їхній зв’язок із мистецтвом явно закінчується. Однак з уваги любителів вигаданих диктаторів і фіктивних слідчих вислизає факт, що, вочевидь, реальні диктатори та слідчі функціонують тому, що ми дозволили каналізувати мистецтво, з їхньої уваги вислизає, що правління цього чи іншого, пересування цього чи іншого кордону — ніщо порівняно з найважливішими проблемами, які неможливо описати словами і які я намагався пояснити в залі судових засідань, які я намагався описати Цеєтмаєру, завжди й без винятку невдало, хоча якраз Цеєтмаєр, незважаючи на мою нездатність, чудово розумів мене, коли я розповідав про те, що я за всі ці роки отримав від творів мистецтва. Інколи, казав я, на свій подив вловлюючи в голосі легке дрижання, дрижання, що походило з відродженої зворушеності, я не спав цілу ніч після зустрічі з якимось твором мистецтва, я виходив із музею, вечеряв, читав, розмовляв зі своєю дружиною, лягав спати, а потім довго лежав із заплющеними повіками, і твір повертався до мене, немовби той самий, але змінений пам’яттю, чи у вас таке також траплялося? — запитав я, а Цеєтмаєр одним лише примруженням повік дав мені зрозуміти, що в нього траплялося те саме, він повертався до мене, і я знову його бачив, немовби так само розбірливо, як і за білого дня, але по-іншому, у зміненій мною формі; бувало, що на сусідній подушці моя дружина не могла спати з тієї ж причини, хоч я не знаю, чи через той самий твір, мені завжди здавалося це надто гарною й інтимною річчю, щоби прямо запитати її, за відсутності деяких різновидів інтимності цей її різновид був найінтимнішим, отже, ми лежали обоє, одне біля одного, а під нашими повіками проявлявся якийсь із Брейґелів, якийсь із ван Гогів, якийсь із Рембрандтів, я в найменших подробицях пам’ятаю ніч, коли не спав через роботу Понтормо[38] із церкви Санта-Фелічіта у Флоренції, що мерехтіла, наче лазурово-рожевий опал, пам’ятаю недоспану ніч через «Мереживницю» Вермера, у препоганому готелику в Латинському кварталі вранці на стіні я знайшов велику, вгодовану щипавку, яка сховалася там від близької зими, я пам’ятаю ще дві ночі, недоспані через амстердамський Van Gogh Museum, відвідини, потім сон без сну, потім перегляд, у півсні й наступна ніч півсну, знову з ван Гогом, без секунди відпочинку від ван Гога, казав я, збуджений тепер у розмові з Цеєтмаєром мало не так, як тоді, це були несамовиті ночі, це були вершини мого життя, тепер недосяжні, казав я. Я вам заздрю, пане Кривокляте, озвався після довшої хвилі мовчання Цеєтмаєр, простягаючи руку по стругачку, я охоче проглянув би твір, що проявляється під моїми повіками, але спочатку мусив би його належним чином проявити в музеї, однак уже віддавна неспроможний оглядати мистецькі твори в товаристві інших людей, інші люди в музеї доводять мене до розпачу — наведу вам приклад, отже, якраз перед випадками, які мене сюди привели, я подався до Альбертіни[39] на виставку Кубіна[40] та Файнінґера[41], я ніколи не був і не є фанатиком походів на виставки, щиро кажучи, я взагалі виставок уникаю, хіба що на них можна побачити щось раніше недоступне, як, наприклад, саме рисунки Кубіна, тож я поїхав до Відня, спеціально взявши вихідний у стоматологічному кабінеті, хоча теоретично міг би поїхати в суботу чи неділю, але в суботу й неділю в Альбертіну набиваються найбільші натовпи, сказав Цеєтмаєр, тобто мало того, що з-за них нічого не побачиш, то ще треба кружляти в натовпі, хоча можна в той самий час погуляти виноградниками під Кремзом, нісенітниця, обурився Цеєтмаєр, тому я поїхав у середу чи четвер, купив квиток і пережив те, чого не переживав жодного разу, навіть у Leopold Museum, де дві роботи Кубіна висять постійно, я пережив те, що для мене є самою сутністю, як ви кажете, пане Кривокляте, зустрічі з твором, переживав п’ятнадцять, а можливо, двадцять хвилин біля перших двох стін першої з п’яти зал, які займала виставка, оскільки через ті п’ятнадцять чи двадцять хвилин за мною ввійшла пара середнього віку й, безперестанку розмовляючи, забомбила всю мою зустріч із Кубіном, а також зустріч із Файнінґером, не менш захопливу, на мій подив, оскільки я йшов передусім на Кубіна, а вийти мав із Кубіна та Файнінґера чи, можливо, навіть із Файнінґера та Кубіна, зрештою, вони стояли біля мене, люди, як ви чи я, зовсім, здавалося б, звичайні, і реготали з Кубіна не для того, щоб його висміяти, у цьому не було жодного навмисного знущання з художника, їм рисунки Кубіна просто здавалися кумедними, здавалися їм карикатурами, величезні мурени, що ширяють над пустирищем, обплітають самотній будинок, а вони — у сміх, бо риба не літає, великий монстр, суміш тигра й моржа, притискає голу жінку, а вони — у сміх, бо гола жінка, люди, як ви чи я, нервувався Цеєтмаєр, він у капелюсі, вона огорнута досить стильним шалем, не могли стримати сміху, те саме з Файнінґером, додав він, стругаючи невідомо вкотре той самий олівець, вони сміялися з його реальних карикатур, зрештою, геть несмішних, із політичних карикатур початку століття, спрямованих проти англійського короля та його великодержавної політики, я справді не розумію, як це сьогодні може викликати сміх, але їх це смішило до сліз і точнісінько так само сміялися вони з графіки та картин Файнінґера, у яких немає нічого кумедного, які є дистильованою лірикою і казкою, однак вони там обоє цілком одностайно реготали, немовби прийшли на виставку до Музею карикатури в Кремзі. Теж, зрештою, не смішну, додав він за мить, виймаючи, врешті-решт, олівець зі стругачки, тільки подумайте, що всі вони здобули шкільну освіту, сказав я Цеєтмаєрові, кожен із них відбув принаймні початкову школу, більшість — середню школу, а значна частина й вищу, деякі з них пройшли всі стадії навчання, яке, певна річ, складається також із художнього навчання, оскільки в нашій країні, що полюбляє мистецтво, освіта без художнього навчання обійтися не може, у нашій країні, що полюбляє мистецтво, легіон учителів і вчительок було делеговано прищеплювати дітям і молоді любов до мистецтва, що призводить, певна річ, до повної катастрофи, до повного збочення, знівечення культури, що полягає в початковому придушенні її в дитячих організмах, а потім у її багаторічному додушуванні, недопущенні, аби вона вкорінилась у цих молодих, вразливих людях, і все це офіційно, через навчання культури. Відштовхування через уявне заохочення, тобто викорінення розуміння мистецтва через уявне навчання розуміти мистецтво — так це є, пане Цеєтмаєре, й інакше бути не хоче, ви тільки уявіть собі, казав я, знічев’я стругаючи Цеєтмаєрові пару винесених із зали терапії зайнятістю олівців, що за весь шкільний курс музики я жодного разу не слухав жодного твору, про який ми розмовляли, я мусив знати напам’ять усі частини сонатної форми — експозиція, що складається з першої теми, сполучна партія, друга тема, друга сполучна партія, епілог, кода, потім розробка, певна річ, із видами розробки, наприкінці реприза, але ми жодного разу не прослухали бодай однієї сонати — ні Бетговена, ні Моцарта, ні Гайдна, жодного з віденських класиків — чи то заграної вчителькою, чи програної з платівки, чи, врешті-решт, наживо, виконаної професійним музикантом на концерті, ні, де там, жодного разу ми не слухали жодного з вокальних циклів Шуберта й Шумана, проте мусили знати назви циклів, із номерами в каталозі Дойча, «Красуня-млинарка» D795, «Зимова подорож» D911, «Лебединий спів» D957, що їх легко запам’ятати, бо це анаграма номера в каталозі «Красуні-млинарки», «Вокальний цикл» opus 24, «Вокальний цикл» opus 39, це Шуман, певна річ, без каталогових номерів, «Любов і життя жінки» opus 42, щось іще, «Кохання поета» opus 48, ага, «Мірти» opus 25, одразу ж після першого «Вокального циклу», але ми також жодного разу не слухали жодного з цих вокальних циклів, жодного, навіть однієї мелодійної лінії, заграної на піаніно, що стояло в кутку, ні, передусім нам наказували співати пісні про зиму, що наближається, ухаха, з альпійських схилів у долини, а потім про весну, що тралалілалілалі, настає, а коли в одному з класів у нас почали ламатися голоси, нас колективно перевели на флейти, і відтоді ми награвали лише прості мелодії для флейт, геть огидні, від яких кров із вух іде, ви тільки-но уявіть собі, пане Цеєтмаєре, групу підлітків із незграбними пальцями, які щодуху дують у пластмасові флейти з, певна річ, огидним тоном, зате жодного циклу Шуберта, жодного циклу Шумана, хоч ми мусили напам’ять знати назви, опуси й каталогові номери найважливіших циклів, певна річ, конкретні, оскільки саме автор підручника й вчитель вирішували, які вокальні цикли Шумана й Шуберта є найважливішими, жоден із учнів не міг сам оцінити ці цикли й сказати, що цей для нього важливий, а той неважливий, де там, це вирішував учитель, тому за свій курс музичного виховання я став геть невихованим у музичному сенсі, навіть гірше, я зненавидів музику, це страхітливо, якщо це належним чином обміркувати, сказав я, охоплений жахом, Цеєтмаєрові, якби не досить випадкові відвідини однієї винарні, де якраз проводило репетицію Чоловіче співоче коло «Пісенний вінок» у Сімбаху-ам-Інні, можливо, я ніколи не почав би співати, можливо, і досі вважав би всі пісні, не лише Шумана й Шуберта, якоюсь аберацією, якимось насильством над розумом, що втовкмачує в мозкові звивини геть нецікаву інформацію, до того ж із візуальним мистецтвом, бо ж у нашій країні, що полюбляє мистецтво в усіх його виявах, поруч із музичною антиосвітою, що виховує людей у ненависті до музики, діє ще візуальна антиосвіта, що виховує людей у чітко зрозумілій ненависті до візуального мистецтва, за скількись років нас жодного разу не водили до музею, наш учитель малювання вірив навіть, що музеї для молоді шкідливі, оскільки показують занадто складний образ мистецтва, який не відповідав його нескладному репертуару, тому він цілими роками катував нас, навпереміну наказуючи читати з підручника розділи про романську архітектуру чи постімпресіонізм і виконувати художні роботи, що відтворювали романську архітектуру чи постімпресіонізм, ось, будь ласка, ви маєте двадцять хвилин на рисування романського портика, ось, будь ласка, ви маєте двадцять хвилин на створення портрета в стилі ван Гога й так далі, нам наказували парафразувати історію мистецтва, навіть гірше, пане Цеєтмаєре, нам наказували переглядати жалюгідні репродукції шедеврів, справжню галерею растра й спотвореного кольорового друку, а потім відтворювати їх на папері нашими незграбними пальцями, нашим дешевим шкільним приладдям, до того ж вершиною мистецтва для нашого вчителя малювання був найгірший кітч в історії австрійського живопису, тобто Вальдмюллер[42], цей добродух-злочинець, який украй жорстоко зґвалтував смак цілих поколінь австрійців, базграючи як живих усіх цих байстрюків, що збирають анемони на зеленому-зеленому лужку під блакитним-блакитним небом і білою-білою хмаринкою, усі ці хатки, у яких прописано, наче на фотографії, кожну соломинку, кожне кільце деревини, кожен листочок плюща, осяяний сонцем, що абсолютно відучували нас сприймати шедеври, Шедеври й шедеври, обурився Цеєтмаєр, облиште вже нарешті ті шедеври, пане Кривокляте, адже оце шедевр, що приклеюють до твору геть довільно, незважаючи на те, чи його приклеюють особисто — ви, я чи хтось інший, хто вирішує конкретний твір назвати шедевром, чи приклеюють колективно, тобто ми його шедевральність не лише проголошуємо, і це визнаємо одностайно, погоджуючись, що шедевром є твір, який усім нам в’ївся в печінки, який упізнаваний усіма вчительками малювання, репродукований у мільйоні книжок про історію мистецтва, в «Історії мистецтва в сотні картин», в «Історії мистецтва для наймолодших», у «Короткій історії мистецтва» і так далі, і так далі, погодьтеся, що це не має особливого значення, і я, звичайно ж, погодився: Авжеж, я погоджуюся, скажу вам навіть більше, пане Цеєтмаєре, часто буває, що зустріч із твором дарує більше, ніж зустріч із шедевром, чи, якщо ми приймемо іншу номенклатуру, чимало вельми важливих творів залишаються просто невідкритими, нерозпізнаними шедеврами, не раз траплялося і мені, і моїй дружині, разом і окремо, що ми зупинялися перед якимось твором, що висів буквально рама в раму із шедевром, чи то загальноприйнятим шедевром, чи то шедевром, прийнятим нами, а не всіма, після чого ми виразно відчували, що твір дає нам значно більше, ніж шедевр, це немовби стати перед двома лампами й раптом відчути, що менша з них світить значно яскравішим блиском і випромінює значно більше тепла, ніж більша, але для завдання, певна річ, це не має принципового значення, принципове значення для завдання має загальноприйнята шедевральність, бо якщо я збираюся розворушити сумління тисяч і мільйонів людей, якщо справді своїм учинком збираюся вразити суспільство, як хвору в летаргійному сні, якщо маю всім цим людям і кожному окремо втовкмачити, що кожен утрачений твір, видертий із їхніх рук, із їхніх очей, стає викроєний із них, наче фунт плоті, і що ця рана ніколи не загоїться, то мушу поцілити в те, що вони знають бодай із репродукцій, із коробок від печива, з телевізійної реклами, з плакатів, що висять перед музеєм, я мушу видерти в них те, що є для них близьким, як інша людина, оскільки твір, так само як інша людина, неповторний, на що Цеєтмаєр примружив свої надприродно великі й неприродно світлі очі, а за мить взагалі їх заплющив і так, із заплющеними тонкими повіками, запитав мене, до того ж це не було вороже запитання, це не було насмішкувате запитання чи твердження, А може, твір вартий не стільки, як людина, а вартий більше за людину? Тільки яким чином це виміряти, пане Кривокляте, яким інструментом, на які терези покласти, які використати вимірювальні прилади і в яких одиницях? — я ж блискавично відповів, мовляв, щодо твору можна дещо сумніватися, якщо ж ідеться про шедевр, то тут без сумнівів, проста людина варта менше за шедевр, проста людина приходить у цей світ, трохи тягне лямку й відходить, блискавично прослизнувши через якусь колиску, якісь ліжка, якісь столи й автомобільні крісла, безперечно, вів далі я, життя простої людини, власне кажучи, непомітне з далекої відстані, вже життя нашого сусіда навпроти, життя одного мешканця тієї самої вулиці є для нас непомітним, ми помічаємо тільки тих, що стоять, що живуть найближче до нас, а решта, якщо не враховувати насправді видатних особистостей, які є винятками та феноменами, з’являється й минає, не залишаючи сліду, як однорічні рослини, які пускають пагони, дають плоди, в’януть, пониклі від морозу, і вдобрюють ґрунт, із якого виростає чергове покоління, більшість людей, пояснював я Цеєтмаєрові, існує, власне кажучи, лише біологічно, а не духовно, на що він покивав головою, досі не розплющуючи очей, і запитав, як я себе самого ціную — вище чи нижче за шедевр, і тут я з такою ж переконаністю мовив, що без вагань нижче і що якби існувала реальна можливість віддати життя за один зі справжніх шедеврів, із яких черпали, черпають і черпатимуть наступні покоління людства, то так, авжеж, я був би готовий до такої оборудки, а Цеєтмаєр, лише тоді легко підводячи повіки так, що вони залишали зіницям вузьку щілину, крізь яку він у мене вдивлявся, ніби ненароком, але проникливо запитав: Чи життя своєї дружини ви віддали б із такою самою переконаністю? — на що я, чесно кажучи, не мав як відповісти. І того вечора я вже тільки мовчав і дивився, як, широко розплющивши очі, він мовчки малював. Так чи інак, тепер я шукаю навколо  себе все-таки шедевр, примірююся до наступних шедеврів, може, думаю, «Портрет молодика» Лотто[43] — продовгувате обличчя на тлі білої портьєри й чорного костюму, з бородавкою, що вискочила на чолі, з бородавкою, намальованою просто з безжальною щирістю, бо мистецтво, за словами Цеєтмаєра, з нами не панькається, я рефлекторно перевіряю в кишені, чи пляшка щільно закоркована, роззираюся довкола, бо, можливо, все-таки цей Лотто, крім того, неподалік, якраз за стіною, висить прекрасний Белліні[44], поряд із «Портретом дожа Лоредано» один із найпрекрасніших Белліні, якого, щиро кажучи, міг би намалювати Бальтюс[45], якби лише жив кількома сотнями років раніше: гола дівчина, що сидить на лаві, гола, якщо не враховувати зсунутого з плечей шалю, який переливається по тілу, і м’ясистої, блакитно-зеленої візерункової тканини, обшитої перлами, що затуляє її волосся; дівчина присутня тут у двох іпостасях, бо ще відображена в дзеркалі, що висить на стіні, навіть у трьох іпостасях, бо в руці тримає невеличке, кругле дзеркальце й намагається побачити, якою є зачіска в другому відображенні, отже, Лотто чи Белліні? Лотто. Белліні відпадає, облиття кислотою тіла голої жінки одразу ж буде відчитане помилково, все завдання коту під хвіст, знову невідомо скільки років у закладах, лікарнях, медичних центрах намарно, знову невідомо скільки років ідіотських і негідницьких курсів терапії зайнятістю, оглядання попільничок машиніста з Амштеттена, оглядання акварелей дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна зовсім намарно, бо журналісти відразу почнуть не лише рахувати нулі в сумі, на яку я завдав шкоди, а й передусім снувати теорії про сексуальну одержимість, теорії, певна річ, супроводжені з причин юридичного характеру знаками запитання: Чи Кислотний Вандал страждає на імпотенцію? Чи Кривоклят у символічний спосіб мститься своїй матері? Чи всьому виною сексуальна фрустрація? — бо, маючи на вибір збудження від нулів і збудження від сексу, журналісти, які нічого майже не люблять більше за нулі й нічого більше за нулі не бояться, точно виберуть секс, який вони люблять ще дужче і якого, певна річ, ще дужче бояться, тому ефект буде розпорошений на вульгарні погукування й перчені жартівливі рисунки на останній сторінці. Зрештою, це проблеми цілком теоретичні, бо й мови немає, щоб я облив картину Лотто й добіг до картини Белліні, відстань між одним і другим я міг би подолати двадцять, тридцять років тому, а тепер мене точно хтось устиг би повалити на підлогу, принагідно ламаючи руку чи ребро, думав я з певною злістю, однак біля Лотто немає нічого цікавого, біля самого Лотто, втиснутого, зрештою, в кут зали геть ірраціонально, у вузький перехід між кутом зали й дверима, немає абсолютно нічого гідного уваги в мистецькому сенсі, подумав я, знизуючи плечима. Можливо, річ у старості, можливо, я стаю нерішучим не через постійні музейні перевішування й хаос, а якраз через старість? У бічній залі «Автопортрет у випуклому дзеркалі» Парміджаніно[46] прекрасний, але вміщений у скляному акваріумі, через що, напозір випуклий, він здається роздутим, як золота рибка в скляній кулі, цілком байдужа і до світу, що пропливає навколо неї, і до сірчаної кислоти, насправді є й інший Парміджаніно — «Амур, що стругає лук», але значно слабший, зрештою, тут знову голизна, до того ж дитяча, що за нинішньої одержимості одразу спрямувало б увагу на бічні рейки: Чи Кислотний Вандал хотів звернути увагу на проблему педофілії в католицькій церкві? Чи над Кривоклятом вчиняли сексуальне насильство в дитинстві? — я вже бачу всіх цих журналісток і з так міцно стягнутим у кінський хвіст волоссям, що їхній мозок геть відмовився працювати, всіх цих журналістів, прокопчених до непритомності в редакційних курильнях, як вони формулюють наступні запитання, одне за одним, гніздо за гніздом, невлучний постріл за невлучним пострілом, Це ви? — запитує вона, після чого розв’язує усмішку від вуха до вуха, Але ж це ви! — а я лише дивлюся на неї і досліджую поглядом, досліджую це але ж, досліджую це ви, стискаючи в кишені пляшку з кислотою, Я вже певний час, каже вона, придивляюся до вас і тепер упевнена, що це ви, каже вона, з дедалі більшою радістю, немовби зустріла дядечка, який щойно переписав на неї спадок і має намір тут-таки, на місці, на долівці перед цим Парміджаніно, впасти трупом і реалізувати спадок, Це ви, каже вона, були єдиним в історії переможцем «Ставки на мільйон», я донині це пам’ятаю, я сиділа якраз із двоюрідною сестрою, каже вона, і так далі, і так далі, а мені це не заважає, певна річ, я підтакую, ніяк не заперечую, слухаю вигадану історію зі свого власного життя, яке раптом стало життям єдиного в історії переможця «Ставки на мільйон», що, зрештою, переміг, відповівши на запитання про вовчка звичайного[47] без використання «дзвінка до друга», що донині викликає в неї нечуваний ентузіазм, чого точно не викликає «Автопортрет» Парміджаніно, що до нього вона якраз стояла повернута задом, і захоплено розповідає вдруге ту саму сцену, так докладно, що я майже її бачу, що майже готовий прийняти її у власне життя, не лише заради святого спокою, а й зі щирою насолодою, яку дав би мені виграний мільйон завдяки відповіді на запитання про вовчка звичайного, тож я й підтакую, пригадуючи заразом, за кого ще мене приймали, відколи моє обличчя з’явилось у таблоїдах і влізло людям у голови, до того ж це не надто легко не тільки тому, що в моєму віці з’являються певні проблеми з пам’яттю, а й тому, що я взагалі завжди мав проблеми із запам’ятовуванням несуттєвих речей, на відміну від моєї дружини, яка зазвичай мала голову, забиту різноманітною інформацією, я мав радше провітрену голову, однак пригадую собі, і далі люб’язно слухаючи монолог про телевізійні конкурси, що мене вже приймали за місцевого політика з Каринтії, телевізійного ведучого, викладача юридичного факультету на пенсії, який свого часу відіграв важливу роль у тортових процесах між готелем Sacher і цукернею Demel за права на назву Sachertorte, мене приймали за власника футбольного клубу й за чоловіка, який завзято виспівував йодлі в програмі «Австрія має талант», і, чесно кажучи, майже не траплялося, щоб мене приймали за Кривоклята, і щоразу я палко це заперечував, зрештою, коли я виходив із закладів, лікарень або медичних центрів, то завжди ненадовго й до того ж від останнього процесу, фотографій у таблоїдах і матеріалів у телевізійних новинах минав час, натомість мене мало не завжди приймали за геть чужих мені людей, чужих не лише у вузькому сенсі, тобто особисто мені незнайомих, а й чужих у загальнішому сенсі, тобто людей, про яких я ніколи не чув, я був, щиро кажучи, цілою когортою геть несуттєвих особистостей, зовсім не гідних пам’яті, що показувало мені, кого люди насправді запам’ятовують чи, інакше кажучи, кого, як їм здається, вони запам’ятовують, оскільки навичка запам’ятовування дурничок, поверхових речей і несуттєвих персонажів, облич без жодних властивостей є для нас вочевидь шкідливою, шкідливою тілесно, органічно, тож, якщо ми самозабутньо забиваємо собі голову будь-чим, мозок закривається, як молюск, пам’ять намагається захищатися від усієї цієї низькопробної, шкідливої каші, яка може довести до повної атрофії цієї пам’яті, до цирозу пам’яті, пам’ять оголошує беззастережний страйк і насправді приймає напхані в неї образи облич, але поєднує їх недоладно із геть іншими особами, думаю я, прощаючись із цією жінкою, і далі усміхненою від вуха до вуха, немовби її обличчя зазнало якоїсь жахливої травми, і, незважаючи на слова, що виходили з її рота, вона була приречена на перебування в химерному гигиканні, після чого я відходжу, ще трохи покрутившись навколо «Автопортрета у випуклому дзеркалі» Парміджаніно, безумовно видатного, але також безумовно замкненого в акваріумі, однак я відчуваю, що не можу знайти собі місця. Я знаю, це моя нерішучість винна, що я не можу знайти собі місця, і не лише тому, що знов усе поперевішували, що знову ніщо не стоїть на своєму місці, що ніби існує поділ на країни й школи, й епохи, а щоразу, коли я сюди приходжу, щось змінюється, щось переставляється, немовби склеп, немовби мавзолей, і кожна стіна живе власним життям, ані миті спокою, місця перестають бути місцями і стають місцями зовсім новими й зовсім іншими, Джорджоне там, а Тиціан тут, Рембрандт донедавна був тут, а тепер там, де донедавна був Мемлінґ[48], за часів моєї дружини, пам’ятаю, у так званій залі Бордоне висів «Сивобородий чоловік» Тінторетто, а навпроти нього стояла оббита оксамитом лавка, ми, бувало, сиділи на тій лавці з моєю дружиною, яка з особливим пієтетом ставилася до «Сивобородого чоловіка» й полюбляла зустрічатися із «Сивобородим чоловіком» і так далі, однак нині, певна річ, «Сивобородий чоловік» віддавна не висить у залі Бордоне, яка перестала бути залою Бордоне, і ніхто з охоронців не знає, де так звана колишня зала Бордоне, а де висить «Сивобородий чоловік» Тінторетто, я запитую трьох по черзі, і жоден із них не знає, жоден із них нічого не знає, геть нічого, вони ведуть мене до зовсім іншого портрета Тінторетто тільки тому, що на ньому зображений чоловік, і цей чоловік має бороду, звичайно ж, сиву, Це адмірал Веньєр[49], кажу я, Але в нього сива борода, протестує охоронець, я даю і собі, і йому спокій, блукаю черговими залами, усе попереносили, врешті-решт, знаходжу «Сивобородого чоловіка» в невеличкій бічній залі, де немає жодної лавки. А може, думаю я, може, не італійці й іспанці, може, переміститися на північ від Альп, може, на північ від Альп зникне моя нерішучість, може, я наберуся рішучості, якої не втратив би, якби не цей постійний рух картин, певна річ, спричинений музейниками, бо свідчить про сенс їхнього існування, зрештою, якби не перевішування картин, який був би сенс видавати більшості музейників платню, їхні зарплати залежать тільки від перевішування картин, але це добра ідея, можливо, по той бік Альп я й справді, врешті-решт, на щось наважуся, зрештою, ніколи досі перехід через Альпи не був таким приємним, ні за Ганнібала, ні за Наполеона їх не переходили в таких чудових умовах, воістину кав’ярняних, зрештою, перехід Альп Наполеоном ми маємо на доданій картині Давіда[50], надутий вітром плащ, скута кригою земля, а я, ось, ні кіньми, ні тягнучи або штовхаючи гармату, переходжу, хоч і пенсіонер, вільним кроком під саме склепіння, через середину кав’ярні. Сама ідея цієї кав’ярні відразлива, авжеж, нема нічого огиднішого в музеях і колекціях мистецтва, ніж музейні кав’ярні, тож нічого дивного, що так звані любителі мистецтва надзвичайно їх обожнюють, так звані любителі мистецтва, які кажуть про себе, що могли б їсти мистецтво ложками, насправді можуть їсти ложками лише тістечка й торти, ще й сидячи всередині великого цісарського торта, однак моїй дружині та мені жодного разу за одинадцять років подружнього життя не судилося поїсти торта в музейній кав’ярні, навпаки, ми розмовляли численну кількість разів про те, що музейні кав’ярні слід було б замінити музейними їдальнями, що зустріч, справжня зустріч із твором, фізично виснажлива, беззастережно вимагає поновлення життєвих сил, тому замість усіх цих виделочок, що дзвонять об порцелянові блюдця, треба запровадити солідні прибори й солідні страви, вимести торти й занести страви, за словами моєї дружини, поживні страви замість тістечок, але на заскленому, підсвітленому прилавку, звичайно ж, фруктовий торт і маковий торт, торт із шоколадним мусом і трюфельний торт, яблучний струдель і торт Захера, і торт Естергазі, і наполеон, і моцартівська бомба, вся нестерпно глазурована Австрія в меню, десерт для Меттерніха, героя лицемірства та нещирості, цієї австрійської консерви, певна річ, зі здуттям, далі — дещиця відшліфованої мадярщини, солідний доважок помпезного католицизму й вишенька на торті — моцартівська бомба, але, звичайно ж, бомба з викрученим запальником, Моцарт, далекий від справжнього, гіркого, вимученого стражданням, розумінням страждання, навпаки, Моцарт, позбавлений жала, дивертисментний, пересолоджений центнерами цукру, жодної поживної, солідної страви, лише маса для закупорки артерій; під цим нестерпним, цілком дрібно-міщанським склепінням, обклеєним монограмами, гербами — моє, моє, моє, я, я, я — всередині іменинного торта, який є навмисне приватним, ці дрібноміщанські насолоди — цукор і жир — не для того, щоб набратися сил на наступні зустрічі з картинами, на наступні, зізнаймося щиро, війни, бо інколи це справжні війни, з картинами, а щоб підсолодити собі час між ходінням, оскільки так звані любителі мистецтва ходять до музеїв і ходять музеями, обходять усі по черзі зали, не минаючи жодної, і зупиняються в кожній залі або принаймні проходять перед кожною картиною, тоді як моя дружина, завжди феноменально підготовлена, завжди з головою, забитою різноманітними відомостями про колекцію, заздалегідь знала, що й де висить, і до деяких зал демонстративно не заходила, а деякі зали або стіни демонстративно оминала, впродовж одинадцяти років мого життя я не бачив, щоби вона зупинилася перед якимось Ренуаром, я не бачив навіть, щоби вона пройшла перед Ренуаром, кожного Ренуара вона оминала широкою дугою, якби я не покохав її від самого початку, то покохав би її за непідробну відвагу та гідну заздрості послідовність в обминанні Ренуарів, чим наражала себе на критичні погляди й навіть вишептані впівголоса, однак достатньо голосно, аби бути почутими, зауваження так званих любителів мистецтва, особливо коли конкретний Ренуар був зазначений на музейному плані як шедевр, який конче слід побачити, але оскільки вона ніколи не зважала на будь-чию думку, то й думки про обминання нею Ренуара, хоч і цілком демонстративні, не надто її цікавили, вона ніколи не коментувала їх уголос, але в цьому й не було потреби: я мимоволі відгадував, що вона думає про помисли людей, які оглядають Ренуара, які повторюють одне одному до нудоти однакові фрази про витончену ідилічність полотен Ренуара, про ренуарівський гімн жіночності, а після всього цього ще мають нахабство йти до музейної кав’ярні й геть безсоромно вм’яти там торт Захера або торт Естергазі, або наполеон, або моцартівську бомбу. По той бік Альп те саме, що й завжди, засліплення, Брейґель, яка зала, який вибір; завдяки тому, що внизу, я витримую те, що нагорі, навіть ті погруддя з Центрального кладовища, зрештою, не так їх витримую, як узагалі не помічаю, дванадцять картин, навіть невідомо, як за це взятися, переступаєш поріг зали й розумієш, що тут роботи на все життя, прикластися до них, поставити їм запитання, зрозуміти їхні відповіді, який вибір, я не рахую тих чотирьох потвор Артсена[51] та Бейкелара[52], невідомо навіщо принесених, навіщо повішаних у постійній манії перенесення й перевішування, навіщо тут ці кавалки м’яса, птиця в кошиках і яйця, навіщо ці голівки сиру й так далі, перенести все це до кав’ярні й подавати там віднині нормальні страви, а торти вимести, за словами моєї дружини, Артсон і Бейкелар, хоч і добрі ремісники в справі базграння оббілованих телячих голів, ковбасних кружалець і курей зі скрученими шиями, схопленими за неживі ніжки, у залі Брейґеля є невидимими, стають геть невидимими, зніміть дюжину Брейґелів, і вони наберуть якихось кольору та форми, повішайте дюжину Брейґелів знову, і вони негайно стануть невидимими, вмить зникнуть: прозорі кошики прозорих голівок капусти й прозорої моркви, прозоре м’ясо на прозорих гаках, нуль, ніщо, знищене найслабшою картиною з цієї дюжини Брейґелів, зрештою, і самі Брейґелі взаємознищуються, якби я був одним із тих менших Брейґелів, я подав би позов проти дирекції Kunsthistorisches Museum загалом, а проти музейника, що перевішує картини, зокрема, що повісив мене в залі, де висить «Вавилонська вежа» й «Мисливці на снігу», порівняно з «Вавилонською вежею» та «Мисливцями на снігу» решта картин не має шансів, їх практично не існує. Подейкують, ніби всі проблеми європейського живопису були вирішені в лівій стопі Рембрантового блудного сина, не знаю, я в Ермітажі не бував, а навіть якби й так, то за сотню років перед тим вони були вирішені в крупі коня на першому плані «Навернення Савла», у хмарах «Похмурого дня»[53], але ж і «Навернення Савла», і «Похмурий день» не витримують порівняння з «Вавилонською вежею» та «Мисливцями на снігу», які блищать навіть на такому чудовому тлі, може, тут, подумав я, присідаючи на диван, може, тут, подумав я, намацуючи в кишені пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, але що — «Вавилонська вежа» чи «Мисливці на снігу», «Вежа» чи «Мисливці», «Мисливці» чи «Вежа», за один раз не вийде, задалеко, «Мисливці» в кутку, «Вежа» посередині протилежної стіни, облити кислотою за один раз «Вежу» та «Мисливців» абсолютно неможливо, не в такій великій залі, не з цим розташуванням, не з моїм ревматизмом і контрактурами, я гарячково думав: якщо обіллю «Вежу», «Мисливці» залишаться незворотно необлитими, якщо обіллю «Мисливців», незворотно необлитою залишиться «Вежа», світ без «Вавилонської вежі» Брейґеля уявити собі неможливо, але неможливо уявити собі також і світ без «Мисливців на снігу», облити «Мисливців на снігу» і, скажімо, «Похмурий день», а не облити «Вежу» є насмішкою, облити «Вавилонську вежу» й, скажімо, «Війну посту з карнавалом», а не облити «Мисливців» є насмішкою, гарячково думав я, аж почав пітніти й мусив вийти із зали Брейґеля, яка мене перемогла. Я несвідомо кружляв, все ще стискаючи в кишені плаща пляшку з кислотою, стискаючи її так міцно, що в певний момент перелякався, що роздушу її і до шраму на стегні додасться новий шрам — на руці, а крім того, певна річ, компрометація, крім того, весь план летить під три чорти, крик болю, з усіх боків збіжаться люди — і відвідувачі, й охоронці, які захочуть допомогти, але, звичайно ж, завадять, звичайно ж, увесь продуманий план зазнає краху, і на наступні роки, якщо не на десятки років, мене запроторять до Медичного центру «Замок Іммендорф», від однієї думки про це мене обдало холодним потом, і це зовсім не риторична фігура, піт, по-справжньому холодний піт, почав стікати по мені великими краплями — по чолу, під пахвами, по спині, я одразу випустив пляшку, вийняв руку з кишені й кілька разів витер її об закот плаща, і саме в цей момент зрозумів, що стою перед Вермером, якого сюди якраз перевісили із зовсім іншої зали цього крила. Є чимало Вермерів, яких я облив би зі справжнім задоволенням і з переконанням, що цілюся в безапеляційний шедевр, не лише «Жінку з перловим намистом» із Dahlem Museum у Берліні, яку, зрештою, облити мені не вдалося через незграбне діставання пляшки з кишені, ба більше, мабуть, я можу сказати без особливого перебільшення, що із задоволенням облив би мало не кожного Вермера, але віденська «Алегорія живопису» належить до його найгірших робіт, щиро кажучи, якщо оминути помпезну «Алегорію віри», сумнівну «Святу Пракседу», копію італійського партача, і ще сумнівнішу «Дівчину за вірджинелом», це, можливо, саме та його картина, яку я облив би кислотою з найменшим бажанням, щоб не сказати без найменшого бажання, сам, щиро кажучи, не знаю чому, врешті-решт, і портьєра на першому плані, і вузькі чорні смуги малярського балахона на білому тлі сорочки, і мапа на віддаленій стіні нічим не поступаються найкращим Вермерам, у віхті на голові алегорії, у цьому пласкому блакитному листі лавру є щось, що мене завжди відштовхувало від цього полотна в якийсь геть непоясненний спосіб, зрештою, моя дружина також не змогла його полюбити, так, як інколи не можеш полюбити людину, яку часто бачиш у спільних знайомих, із якою обмінюєшся люб’язними й корисними словами, однак і далі тримаєш на відстані, саме так і моя дружина, і я завжди тримали на відстані віденську «Алегорію живопису», цей приклад, за словами моєї дружини, неталану австрійців, які мають найгіршого, якщо не брати до уваги «Алегорію віри», Вермера, і цього не компенсує нам навіть багатство феноменальних Брейґелів, дюжини просто геніальних Брейґелів не вистачає, аби компенсувати нам того кепського Вермера, Вермера кепського, певна річ, тільки на тлі інших Вермерів, та все ж таки кепського; а не вистачає, щоб компенсувати, оскільки жоден справжній шедевр не замінить іншого шедевра, так само як жодна людина не замінить іншої людини, думав я. Коли я отак ходжу від картини до картини, думав я, мене, мабуть, приймають, якщо, певна річ, не приймають мене за переможця телеконкурсу, місцевого політика, власника футбольного клубу чи іншого духовного черв’яка того типу, отже, приймають мене, вочевидь, за звичайного так званого любителя мистецтва, а зважаючи на мій вік, можливо, навіть за так званого знавця мистецтва, і в цій формі, у цій уявній формі я почуваюся найкраще, я почуваюся в ній як у власній шкурі. Ніхто з них, навіть якби й упізнав у мені Кривоклята, не уявляв би, скільки коштує мені вхід до цього музею, яку ціну я сплачую за це і в якій валюті: наступні роки на заняттях доктора Іммерфолля, на терапії зайнятістю, дні, тижні, місяці й роки найогиднішої лікарняної їжі, до того ж її споживання, бо таку огидну їжу неможливо їсти, її можна лише споживати в найвідразливішому товаристві, ніхто з них взагалі не оперував цими валютами. Авжеж, вони дозволяли себе принижувати на роботі, у шлюбі, у своєму так званому нормальному житті, але ніколи не мусили скоритися, ніколи не мусили зректися самих себе, аби відвідати який-небудь так званий заклад культури, тоді як я був змушений заплатити найвищу ставку, ставку воістину нелюдську, щоб прийти сюди сьогодні й блукати в непевності від зали до зали й від картини до картини. Навіть тепер, уже як вільна людина чи принаймні в певному сенсі тимчасово вільна, я тремтів від самої думки про приниження, яких я зазнав, про все, що мусив пережити для виконання завдання, принаймні для початку ще однієї спроби його виконати, найімовірніше, знову невдалої, я пригадав абсолютно нестерпні моменти терапії, коли мусив удавати, що беру за чисту монету всі їхні розмови про провину, що свідчили, зрештою, про цілковите нерозуміння сутності призначеного мені завдання, ті моменти, коли я мусив клястися, що нищив картини через свій комплекс меншовартості, Змалку, казав я, дивлячись лікарям, що обстежували мене, в очі, і таким чином обстежуючи їх, змалку мене називали ледарем і дурнем, ставилися зі зневагою, що породило в мені нищівний інстинкт, казав я, таємно тремтячи від огиди до самого себе, що я взагалі спроможний вимовити всі ці брехні, всі ці принизливі, негідницькі ідіотизми, отже, змалку, казав я, у мені зріла ця злочинна енергія, що штовхала мене до вчинків, про які я шкодую, але які були, і нині я це розумію, казав я, і далі дивлячись лікарям просто в очі, підсвідомим криком по допомогу. Сам акт знищення, казав я, одразу ж давав мені полегшення, я відчував його, не знаю, як це сформулювати, це було щось, немовби — я робив паузу й водночас ставив на паузу увагу лікарів, що обстежували мене, і, своєю чергою, стежив, як довго вони витримають в очікуванні цього слова, немовби еякуляція, казав я, а вони всі випускали з-під підстрижених вусиків стримуване в легенях повітря, голосно, за скельцями окулярів вигладжували зморшки під примруженими очима, без зайвої манірності демонстрували, що на звістку про оргазмічне полегшення, яке знищувало, самі відчували воістину оргазмічне полегшення, бо якщо еротичний інстинкт поєднався з танатичним, то в їхніх графіках страждань і терапії знову все узгоджувалося, знову все було на своєму місці. Щоразу після кожного вироку я мусив опрацювати геть інший спосіб вийти з ув’язнення, бо попередній уже був викритий, лікарі виробили до нього імунітет, як бактерії до антибіотика старшого покоління, щоразу я мусив обмірковувати це детально, планувати з випередженням, щиро кажучи, ще в слідчому ізоляторі, ще під час судового процесу я паралельно писав свої судові промови й робив шкіци того, що називав своїм способом вийти з ув’язнення, своїм способом перейти через лабіринт, а проїжджаючи каретою швидкої через браму Медичного центру «Замок Іммендорф», я мав у голові розписану структуру своєї вигаданої одержимості та структуру відмови від неї, завдяки чому лікарі спочатку могли діагностувати мою вигадану одержимість, потім завдяки підкинутим мною ідеям вигадати спосіб лікувати мою вигадану одержимість, а потім спостерігати за зникненням своєї вигаданої одержимості й, врешті-решт, її цілковитим припиненням, що давало мені змогу перетнути браму Медичного центру «Замок Іммендорф» у протилежному напрямку, вже не каретою швидкої й під примусом, а добровільно й пішки, після чого знову спробувати виконати своє завдання й знову повернутися через ту саму браму, знову каретою швидкої, з новим детально опрацьованим планом, певна річ, пристосованим до конкретного закріпленого лікаря та тематики знищеного твору, щоб лікарі могли вчепитися за якийсь податливий початковий пункт, на який я їх наводив і від якого потім уважно вів їх далі; до конкретного закріпленого за мною лікаря я підлаштовував також різноманітні тики, які в собі виробляв і про які потім мусив постійно пам’ятати, незважаючи на те, про що йшлося: про компульсивне миття рук чи заспокоєння кільканадцятиразовим підняттям та опусканням накривки унітаза. Подейкують, ніби немає речі, нестерпнішої за нервовий тик, але вигаданий нервовий тик незрівнянно нестерпніший за невигаданий тик, він вимагає постійної, навіть патологічної уваги й зосередження, вигаданий нервовий тик може довести до божевілля, фактично він майже мене й довів до божевілля, не лише стеженням за тим, щоби його вдавати, а й уважним обрахунком, як слід із тику виходити, зменшуючи його частотність і таким чином маркуючи вихід із мого вигаданого божевілля, до того ж тики були тільки доповненнями до мого наступу, який щоразу провадився іншим способом, наприклад, коли ще тут працював доктор Шобер — невисокий товстуватий медичний чиновник із виглядом та поглядами штирійського отця-настоятеля, під доброчинним впливом якого я навернувся і вбачав кінець своєї хвороби в Господі нашому Ісусі Христі, щодня по кілька разів я вештався коридорами до каплиці і з каплиці, бо вже тоді запровадили ліки, які перетворювали ходіння на човгання, і в цій каплиці я проводив просто неймовірну кількість часу, коли я сьогодні згадую про тодішнє перебування в Медичному центрі «Замок Іммендорф», то думаю тільки про каплицю, про човгання до каплиці, сидіння в каплиці, участь у літургіях у каплиці, участь у богослужіннях у каплиці, човгання з каплиці й так далі, бо якщо навіть я був поза каплицею, навіть якщо сидів у своїй кімнаті, для сигналізування докторові Шоберу про новий етап моєї метаморфози, що відбувається, певна річ, завдяки милосердю Господа нашого Ісуса Христа, я сидів, вдивляючись у «Руки в молитві» Дюрера, скандально паскудну, просто нестерпну репродукцію рисунка з Альбертіни, яка теж виставляє на огляд назагал репродукції, можливо, не такі скандально кепські, але все ж нестерпні, і, вдивляючись у цю репродукцію, я безперестанку компульсивно вивчав релігійні гімни, бо як колишній тенор Чоловічого співочого кола «Пісенний вінок» у Сімбаху-ам-Інні я записався до церковного хору при каплиці Медичного центру «Замок Іммендорф», а доктор Шобер із кожним місяцем дедалі більше впивався успішністю своєї терапії, вислуховуючи мої скроплені слізьми зізнання про покуту й про те, що я все життя хотів бути кимось іншим, кращим, але завжди був тим самим — гіршим, що цього не змінила навіть лоботомія — процедура, ефективність якої неможливо переоцінити, але яка має все-таки більш обмежені можливості, ніж милосердя Господа нашого Ісуса Христа, бо тепер, я чітко це бачу, завдяки Господу нашому Ісусові Христу я, врешті-решт, стаю кращим, бо іншим, тепер я починаю розуміти, казав я доктору Шоберові, делікатно пощипуючи рукав його халата, під яким я відчував рукав сорочки, не чіпляючись надто сильно, бо це його налякало б, лише пощипуючи, показуючи всю свою релігійну пристрасть, поєднану все-таки з несміливістю, тепер я починаю розуміти, чому Творець усе-таки дістав мене з вигрібної ями, у яку я впав, коли мені було два рочки, зрештою, якби я там втопився, всі ті прекрасні картини й далі залишалися неторканими, казав я, тому я роками не розумів, чому він не тільки штовхнув мене у вигрібну яму, а й із неї дістав, чому зробив так, що сусідка моїх батьків, пані Ґольдфусс, що розмовляла, як розповідалося згодом, із моєю мамою біля хвіртки до нашої ділянки, запитала: А де ж це подівся ваш гарненький синочок, через що моя мама почала роззиратися, потім ходити подвір’ям, врешті-решт, бігати з криком разом із пані Ґольдфусс, що також бігала й кричала, що, як розповідали мені через роки, кричала значно гучніше і з більшою перейнятістю, ніж моя мама, чому Творець зробив так, що мене вдалося дістати з вигрібної ями і врятувати мені життя, отже, тому, підкреслював я, показуючи навколо, що мало щось означати, хоча, по суті, не означало нічого. Однак для доктора Шобера було явним знаком моєї метаморфози, що у відповідний момент відчинило переді мною браму Медичного центру «Замок Іммендорф», яку охороняли Длугий і Ауербах, браму, зазвичай щільно зачинену, але яку відчиняли не так ключем, як відповідним підписом головного лікаря доктора Ганса Арніма-Кельманна на відповідній перепустці, і таким чином відчинило переді мною також віконце каси на станції Гетцманнсдорф-Вуллерсдорф і чергові віконця, двері вагонів, купе, врешті-решт, двері Старої пінакотеки в Мюнхені, де на мене вже чекав «Автопортрет» Дюрера. Потім, певна річ, лікарня, судовий процес, ув’язнення і знову лікарня, цього разу зовсім інша, де я протягом чотирьох років поглиблював методи психоаналізу в класичному фройдистському варіанті, обстежуючи одну досвідчену лікарку, на якій я випробовував найрізноманітніші історії про дитячу загальмованість, комплекси травм, реальних або вигаданих, а також здорову дозу сексуальних ліків, із чого щонайменше півроку ми присвятили на з’ясування, чи обливання кислотою картин було символічною еякуляцією та чи в момент цієї символічної еякуляції я відчував геть несимволічне сексуальне збудження, що, врешті-решт, привело мене спочатку за браму лікарні, потім до невдалого експерименту з «Жінкою з перловим намистом» у Берліні та до невдалої поїздки до Лондона, коли я, несила вибрати між «Венерою і Купідоном» Веласкеса та «Подружжям Арнольфіні», врешті-решт, вийшов із National Gallery ні з чим і ні з чим переплив Ла-Манш, врешті, до вдалого експерименту з «Оплакуванням Христа» Мантеньї, що, своєю чергою, знову привело мене до арешту, жахливого італійського процесу й так далі. Крім того, коли я потрапляв до лікарні, до мене жодного разу не поверталося те, що я знав із молодості, тобто страхи, паралітичні страхи, галюцинації, судоми, напади, справжні, а не вигадані тики, тепер я був щоразу просто ідеально здоровим, бо важило тільки завдання, і в перерві між його виконанням, його примусово порізаним на шматки виконанням я набирав ендоспорної форми, наче комаха в сплячці, наче ховрах, що засинає на зиму, не робив нічого, що не було безпосередньо пов’язане із завданням, тобто звільненням із Медичного центру «Замок Іммендорф», придбанням сірчаної кислоти й новим наближенням до якогось шедевра. І цього разу, як і завжди, я обрав вихід з ув’язнення, а свободу мені принести мала відразлива для мене самого, просто вульгарна пристрасть, із якою я ставився до всіх курсів терапії зайнятістю, тією мірою, що доктор Іммерфолль, попри те що особисто мене не жалував, просто не міг нахвалитися моїм незвичним старанням, моїми перебуваннями в залі після курсів і реалізацією додаткових праць, для власного задоволення, як я казав, хоч мало речей завдавало мені так багато неприємності, ніж перебування з бандою кретинів в одній залі з настільки огидними людьми, як машиніст з Амштеттена чи дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, а крім того, вдавання, що поділяєш їхній так званий творчий ентузіазм, який, певна річ, не мав нічого спільного з творчістю, оскільки ні машиніст з Амштеттена, ні дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна не мають у собі ні на гріш творчої сили, займаються в найкращому разі переробкою, тобто з одних речей роблять інші, з паперу для акварелі, найдешевшого, зрештою, з найдешевших акварельних фарб і з води як такої вони роблять так звані акварелі, які, однак, далі є лише фарбою на папері, нічим більше, у найкращому разі так звана акварель дружини аптекаря з Браунау-ам-Інна з однаковим успіхом могла набрати форми аркуша паперу, на якій стоять миска з водою і слоїк із фарбою, бо те, яким чином вода й фарба були розмазані по паперу, нічого не додає, навпаки, я сказав би, що знищує певну просту красу чистого аркуша, чистої води й чистого барвника в слоїку. Нічого кращого не можна сказати про машиніста з Амштеттена і його так звані роботи, хоч це радше антироботи, що були наслідком найгірших духовних лінощів, ходіння лінією найменшого опору, геть відразливої поступливості перед усім, до чого призвичаєний; бо якщо ми іноді говоримо про твори, що вони є роботами того чи іншого художника, то маємо на думці не лише роботу, пов’язану з ґрунтуванням полотна, виснажливим вкриванням його фарбами, лаком і так далі, а й роботу, яку він виконав, аби продертися крізь свої згубні звички, крізь комфорт бездумного повторювання того, що вже раніше вмів зробити, а від чого машиніст з Амштеттена, захоплений бездумністю, був, певна річ, якнайдалі, і в цьому сенсі він був чудовим об’єктом досліджень доктора Пауля Іммерфолля, який міг із задоволенням спостерігати за цілковитим браком розвитку свого пацієнта, що постійно виготовляє попільнички, схожі одна на одну, наче дві краплі води, чи так само незмінні картинки із зображенням гномиків, зрисованих із наклейок, що згідно з так званими знаменними науковими працями доктора Пауля Іммерфолля свідчило про приборкання нервовості та успішність застосованої терапії. Не варто, певна річ, додавати, що якщо я хотів покинути Медичний центр «Замок Іммендорф», то був змушений дотримуватися визначеного лікарем шляху, а отже, стежки постійної вторинності, просто розпачливої вторинності, яка кожну чутливу людину довела б до божевілля і насправді мало не довела мене до божевілля через щоденне повторення однакових вторинних занять, однакових банальних жестів — без кінця, без кінця. Тож окрім спостереження за своїми секретними дослідженнями, тобто замірами часу, який я проводжу в товаристві ідіотів, я відкрито реалізував художній проект, остаточним результатом якого мало бути зовсім не, як підозрював доктор Пауль Іммерфолль, створення циклу гуашей, а отримання перепустки, що давала мені можливість перетнути браму закладу, і заради цього я мусив переконати доктора Іммерфолля, що його абсурдна й геть недієва терапія дає, всупереч його прогнозам, вражаючі результати у випадку одного-єдиного пацієнта, пацієнта Кривоклята, і хоча вона жодним чином не подіяла ні на дружину аптекаря з Браунау-ам-Інна, ні на машиніста з Амштетгена, ні на решту ідіотів і негідників, які в залі практичних курсів і терапії зайнятістю гаяли день за днем на клеєнні аплікацій із кольорового паперу, зрештою, найдешевшого, та ліпленні фігурок із пап’є-маше, хоча, по суті, як і всі терапії, вигадані лікарями, вона мала на меті якщо не погіршення, то принаймні непокращення стану здоров’я пацієнтів, то у випадку пацієнта Кривоклята була не просто успішною, а надуспішною, оскільки реалізувала розділи «Художньої терапії зайнятістю в лікуванні хвороб і психічних розладів» авторства доктора Пауля Іммерфолля, Відень, 1997, видання перше і, на щастя, єдине; так, пацієнт Кривоклят, який почав виявляти різноманітні симптоми, описані в першому розділі «У яких психічних хворобах і розладах може допомогти художня терапія», спокійно й навіть послідовно позбувався їх протягом наступних років, відбуваючи всі стадії аж до десятого розділу «Одужання». Упродовж цього часу пацієнт Кривоклят виконав, навпереміну закусуючи губи й стискаючи зуби, лаючи за найдешевші матеріали, придбані, що нам ніколи не забували нагадувати, з переобтяженого бюджету лікарні, близько півтори тисячі робіт із такими назвами, як «Погідний пополудень», «Шанс», «Врятований наукою», щодня по дві, а іноді три штуки, які, певна річ, поруч із мистецтвом навіть не лежали, які є образою для мистецтва і в найкращому разі пов’язані з мистецтвом покидання закладів, лікарень і медичних центрів, а все тільки для того, щоб сподобатися цьому деспотичному штурпакові, який навіть перед Вермером, навіть перед Рембрандтом і ван Гогом, особливо перед ван Гогом, не відрізнив би картини від обрамленого плакату, все для того, щоб завоювати прихильність цього лікаря-нездари, який весь час говорить про мистецтво, пише про мистецтво, виголошує промови про мистецтво, хоч ні з мистецтвом, ні взагалі з духом не має нічого спільного, бо мистецтво для нього — це шматок поверхні між лівим і правим, а також верхнім і нижнім краєм рами, між лівим і правим, а також верхнім і нижнім краєм репродукції в теці «Шедеври італійського живопису», що припадає пилюкою на розі кавового столика й через це що два дні витирається дружиною доктора. Але майстерність здобувається з практикою, крапля точить камінь, і я знав, що доктор Іммерфолль, урешті-решт, заковтне гачок, що не пережовуватиме його в роті, а заковтне його, затягне глибоко в горло, біля гортані, а тоді я потягну, я знав, що небачена дієвість терапії у випадку пацієнта Кривоклята не залишить його байдужим, оскільки теорії психологів ніколи в принципі не витримують критики, схильність журналістів до психологізації — негідницька й огидна, але немає нічого огиднішого й більш негідницького за психологізацію лікарів-психіатрів і психологів, людей, геть позбавлених психологічного чуття, які ставлять не діагнози, а антидіагнози, пропонують не терапію, а антитерапію, тож якщо раптом така антитерапія почала діяти як терапія, доктор Іммерфолль мусив за цей феномен зачепитися й насправді зачепився, я став героєм його трьох наукових статей, зокрема у двох важливих конференційних публікаціях, а історія мого приголомшливого одужання була доступна в кожній більшій бібліотеці з доступом до актуальних медичних журналів, включно з бібліотекою Медичного центру «Замок Іммендорф», де я із задоволенням її прочитав, зробив висновки й послідовно відбув подальший процес оздоровлення, відповідним чином заганяючи доктора Іммерфолля в безвихідь, штовхаючи його в глухий кут його власною кар’єрою, яка тепер, після тих публікацій у рецензованих на світовому рівні журналах, набула нових граней, вийшла на наступний рівень розвитку й забезпечила йому запрошення на психіатричні конференції на ще екзотичніших курортах за спонсорської підтримки ще багатших концернів, а мене як людину на шляху одужання перетворила на пацієнта-зірку, якого доктор Іммерфолль не міг, не зазнавши великої шкоди, раптово визнати геть невиліковним божевільним, що не піддався впливу арт-терапії. Отже, я відчинив двері, через які ввійшов до цієї зали. Мемлінґ? Чудовий. Гольбайн? Чудовий, я ходжу між ними й не можу вирішити, з такими делікатними мазками пензля, з такою мініатюрною точністю кислота може спричинити незворотні втрати, якби їй вдалося проїсти лак, але ж не можна не враховувати такої ситуації, обливаючи картину дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, не можна не враховувати, що дев’яностошестивідсоткова сірчана кислота пошкодить картину серйозно й незворотно, а не лише таким чином, щоби забезпечити роботою та грішми гроно щедро оплачуваних реставраторів станкового живопису, на мить я зупиняюся біля портретів Бегама[54], чудових, можливо, не таких технічно досконалих, як Гольбайна чи Мемлінґа, але безумовно прекрасних: «Жінка з папугою» та «Математик» — шедеври, безперечні шедеври, спосіб, у який «Математик» дивиться вперед, тобто на мене, на нас, тримаючи в руці шматок крейди, якою він щось підраховує на дерев’яному столі; невеличкі деталі, яких не забагато й не замало, пошерхлий шматочок яблука, наполовину порожня склянка білого вина, яким натурниця втамовувала спрагу, цей геть незацікавлений художником папуга, що, вчепившись у рукав жінки, зосередив свій пташиний мозок на виноградному гроні, це світло у вині, цей цвях, забитий у стіну в ідеальному для композиції місці, майже невидимий, але ідеальний, і, крім того, обидва ці портрети, обидва шедеври висять рама до рами, зручно, зрештою, це цикл, а музейники полюбляють цикли й полюбляють вішати їх разом, але все даремно, Бегам — малий майстер, малі майстри нікому не цікаві в часи, коли взагалі нікого або майже нікого не цікавлять також великі майстри, думаю я, відчуваючи, як піт скрапує мені всередині долоні, яку я стискаю в кишені на пляшці кислоти, певна річ, думаю я, немовби опам’ятавшись, певна річ, у гру входить також і Дюрер, у них тут зовсім непогані Дюрери, які не поступаються ні цьому малому, прекрасному Мемлінґу, ні чудовому й такому невеличкому Гольбайнові, але в мене на рахунку вже забагато Дюрерів, і вони готові вже молоти нісенітниці, що я завзявся саме на Дюрера, що Кривоклят оголосив Дюреру особисту війну не на життя, а на смерть, банда ідіотів, що Кислотний Вандал завзявся на Дюрера, дієслово ЗАВЗЯВСЯ, певна річ, надруковане чорним по білому, з чорним відблиском, підкреслене відблиском, наче вибух бомби в мультику, бомби у формі лискучої чорної кулі з химерно закрученим ґнотом, я зупинився на півшляху між Мемлінґом і Гольбайном, немовби вражений якимось паралічем у всьому тілі, раптом усвідомлюючи, — що, по суті, знав уже віддавна, — що реалізація завдання — це мінне поле, що це головоломка, яка, можливо, не має жодного правильного розв’язання, гра, у яку можна тільки програти, незважаючи на кількість спроб, програти, програти і ще раз програти, сплачуючи, певна річ, найвищі ставки, щоразу, без жодних знижок і так далі. Я рушив, знову зупинився, певний час рухався, наче зіпсований механічний ведмедик або автомобіль, у якого сідають батарейки, пересувався вперед по кілька метрів, призупинявся, як онімілий, і рушав знову, сідав на м’який диван, підводився, йшов далі, із зали до зали, минаючи всі ці добре відомі твори і ще краще відомі шедеври, я перечіплявся, врізався в людей, як гнаний аудіопутівником зомбі, знімав плащ, бо стікав сьомими потами, то знову його одягав, бо відчував крижаний холод, що йшов по спині, двічі, а може тричі, перейшов через кав’ярняні Альпи й хоча не знав, скільки точно минуло часу, проте був переконаний, що музей незабаром зачинять, але поки цього не станеться й мене не замкнуть, знерухомлять, повалять на землю, запакують до поліцейської машини, скупаного в синіх і червоних відблисках, я знав, що це останні миті, але й далі не міг наважитися на жодну з картин, кілька разів я проходив повз «Автопортрет» Рембрандта, який намагався колись підпалити, двічі чи тричі безпорадно зупинявся в залі Брейґеля, і далі нездатний розв’язати головної дилеми — «Вежа» чи «Мисливці», відкидав по черзі Веласкеса, Мемлінґа, Дюрера, Тиціана, на якусь мить зупинився перед «Сивобородим чоловіком» Тінторетто, не бачачи нізвідки порятунку, не знаходячи жодного пояснення й допомоги, я дихав дедалі важче, адже віддавна не ходжу, я не дрібочу навіть, а човгаю, це човгання, кількаразове перечовгування Альп і коридорів по обидва боки Альп було виснажливим, після чого, не сподіваючись, що встигну перед ґонґом, що запрошує «дорогих гостей» до виходу, оскільки за п’ятнадцять хвилин музей зачиняється, дякуємо вам за візит і запрошуємо завтра, не сподіваючись, що я знайду ту єдину картину, яка ідеально надається до моєї мети, яка становить досконале виконання завдання, яка, врешті-решт, дозволить усім затямити: не настільки вартісними є твори за якоюсь узятою зі стелі сумою, наскільки вони вартісні у своїй суті, і саме тоді я таку картину знайшов, здивований, що весь цей час вона висіла на видноті, прямо посеред зали, висіла й чекала саме на мене й на куплену з таким зусиллям і пронесену з такою винахідливістю пляшку сірчаної кислоти: вона не епатувала голизною і не асоціювалася із сексуальними розладами, не дозволяла снувати якісь припущення про повідомлення, пов’язане з політичною рутиною, не намальована одним із художників, яким я вже колись займався, ні, переді мною постало ідеальне розв’язання загадки, яка мене переслідувала і яка переслідувала все людство! І тоді, сягнувши до кишені, я зрозумів, що кишеня все ще на місці, але в ній немає пляшки з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, що пляшка з кислотою, мабуть, десь випала, імовірно, не на середині паркету, бо тоді вона впала б із гучним стукотом на підлогу, чим стривожила б усіх, а особливо охоронців, мабуть, на одному з диванів чи лавок, можливо, коли я зняв плащ і тримав його в руці, мабуть, вона вислизнула якнайтихіше й непомітно лягла в заглиблення дивану, залишаючи мене геть беззахисним; першої ж миті мені захотілося рушити на пошуки пляшки, лаючи самого себе подумки різноманітними словами, але я одразу ж уявив собі, як ходжу від зали до зали й запитую людей, чи не бачили вони, бува, зниклу пляшку сірчаної кислоти, або, навпаки, що я тихо сную від зали до зали й коли врешті-решт доходжу туди, де в заглибленні дивану лежить пляшка, мій погляд перетинається з поглядом щойно викликаного туди начальника охорони, який, певна річ, одразу ж зіставляє мене з наклеєною на шматок картону фотографією з таблоїда, яка, можливо, ще лежить десь, вицвіла, в одній із шухляд каси, і наказує мене негайно заарештувати за заборонений візит до музею та невдалу, на щастя, спробу завдати матеріальних збитків на значну суму, я уявив, як він наближається до мене, трясучи високо піднятою пляшкою з етикеткою «Дев’яностошестивідсоткова сірчана кислота», тож я в одну мить, так, як стояв, розвернувся на п’яті і якомога пружнішим кроком цісаря Франца-Йосифа в похилому віці, що є нечуваним для досягнення мистецтвом, якщо вже кількадесят років мало не постійно вживаєш ліки, що викорінюють пружний крок і перетворюють його на дріботіння, а потім на човгання, рушив через наступні зали до головного вестибюля, сходами вниз, під великою фрескою Мункачі «Апофеоз Ренесансу», що рекламує мистецтво голими цицьками, повз «Тезея» Канови[55], після чого, не потривожений ніким, натиснув на витерту до блиску мідну клямку й вийшов в осінній віденський вечір: я зупинився біля ніг цісаревої Марії-Терезії, а точніше під її широким бронзовим задом, роззирнувся на площі, на якій робітники монтували дерев’яні будки одного з незліченних різдвяних ярмарків цього міста, де вже за кілька днів почнуть валити гарячою парою пунш і ґлювайн, розповзеться запах пряників та ефіопського ладану, і набрав повітря, зачерпнутого з дна цього високого, нескінченно високого стовпа повітря, який починався біля землі, а закінчувався сам не знаю де, десь аж ген у зоряному небі. Ще не сьогодні, звернувся я подумки до Цеєтмаєра, ще не сьогодні, але я сюди повернуся, я сюди точно повернуся, і я повторював це в думках аж до порога Медичного центру «Замок Іммендорф», де зі мною привіталася старша медсестра, зрештою, старша медсестра була в чудовому настрої і просто фонтанувала прекрасним настроєм, явно схильна до розмов, тому запитала, чи похорон братової був зворушливим, і я з фальшивою посмішкою відповів, що так, а вона з фальшивою посмішкою кивнула головою, після чого, вже відходячи, мовила, що один із пацієнтів випадково знайшов у бібліотеці цілу течку низькопробної базгранини хворого, який колись лежав у кімнаті 22-А, після чого її офіційно було знищено.




Варшава, Кремз, Відень

1.02–28.11.2015

Інформація видавця

УДК 821.162.1’06-31

Д33


Видання здійснено за підтримки перекладацької програми © POLAND

INSTYTUT KSIĄŻKI


Перекладено за виданням:

Jacek Dehnel. Krivoklat / Jacek Dehnel. — Krakow: Znak Literanova, 2016. — 240 s.

Copyright © by Jacek Dehnel

This translation is published by arrangement with Spoleczny Instytut Wydawniczy Znak Sp. z o.o., Kraków, Poland.


© Андрій Бондар, переклад з польської, 2018

© Богдана Давидюк, обкладинка, 2018

© ТОВ «Видавничий дім “КОМОРА”», 2018

ISBN 978–617-7286-37-9


Денель, Яцек

Д 33 Кривоклят: Роман / переклад із польської Андрія Бондаря. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2018. — 160 с.


ISBN 978-617-7286-37-9


Літературно-художнє видання


Яцек Денель

КРИВОКЛЯТ

Роман


Переклав із польської Андрій Бондар

Випускова редакторка Алла Костовська

Редакторка Юлія Мороз

Коректорка Юлія Білоус

Обкладинка Богдани Давидюк

Макет і верстка Андрія Репенка


ТОВ «Видавничий дім «КОМОРА»

вулиця Кудряшова, 3, офіс 133, Київ, 03035

www.komorabooks.com

+38 044 221 05 84

[email protected]

Свідоцтво ДК 4588 від 31.07.2013


Формат 84 х 108 1/32.

Папір книжковий полегшений. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 8,4. Обл.-вид. арк. 7,25.

Наклад 1 000 прим.

Зам. 8-10-0804.

У макеті використано цифрові шрифти «Ньютон»


Надруковано

ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61052

www.globus-book.com

Свідоцтво ДК 3985 від 22.02.2011

Примітки

1

Ян Вермер, Вермер Делфтський (1632–1675) — нідерландський художник, майстер побутового живопису то жанрового портрета. Один з найвідоміших живописців «Золотого століття» голландського мистецтва. (Тут і далі прим. пер.)

2

Франс Галс старший (нід. Frans Hals; між 1580–1585 роками — 26 серпня 1666) — один із найвидатніших нідерландських живописців голландського мистецтва.

3

Вітторе Карпаччо (1455(65)-1526) — художник зламу XV–XVI століть епохи раннього Відродження, представник Венеціанської школи живопису.

4

Андреа Мантенья (бл. 1431–1506) — італійський художник і гравер епохи раннього Відродження.

5

Паоло Веронезе (справжнє ім'я Паоло Кальярі) (1528–1588) — італійський художник епохи пізнього Ренесансу, представник Венеціанської школи.

6

Маршан (фр. marchand — купець) — купець, найчастіше французький, що торгує творами мистецтва, зокрема картинами.

7

Імпасто (італ. impasto — тісто) — техніка живопису, у якій застосовується густе, соковите накладення фарб на окрему ділянку або все полотно картини.

8

Вільшаний король (нім. Der Erlkönig) — балада Йоганна Вольфґанґа фон Ґете 1782 року. Описує смерть дитини від рук надприродної істоти, духа — Лісового царя.

9

Дрезденський Цвінґер (нім. Zwinger) — історичне місце в Дрездені, комплекс із чотирьох будов, серед яких також і уславлена Дрезденська картинна галерея.

10

Гауптбангоф (нім. Hauptbahnhof) — головний вокзал.

11

Ганс Макарт (1840–1884) — австрійський художник, декоратор, дизайнер меблів та інтер'єрів, художник костюмів, видатний представник академізму.

12

Найбільша залізнична станція у Флоренції й одна з найбільших в Італії.

13

Андреа дель Сарто (Вануччі Франческо) (1486–1530) — італійський художник епохи Ренесансу, представник флорентійської школи Високого Відродження, один із портретистів свого часу.

14

Якоб Буркгардт (1818–1897) — швейцарський історик європейської культури та мистецтва. Відомий передусім своїми дослідженнями Ренесансу, особливо книжкою «Культура Ренесансу в Італії» (1860).

15

Абі (Абрахам) Моріц Варбурґ (1866–1929) — видатний німецький історик мистецтва. Дослідник мистецтва епохи Ренесансу.

16

Вільгельм Френґер (1890–1964) — німецький мистецтвознавець, дослідник творчості Ієроніма Босха.

17

Ернст Ганс Йозеф Ґомбрих (1909–2001) — австрійський та британський історик мистецтва. Автор популярної книжки «Історія мистецтва» (1950), що вважається одним із найдоступніших вступів до історії мистецтва. Книжку багаторазово перевидавали та переклали багатьма мовами.

18

Карло Кривеллі (1430/1435? — 1495?) — італійський художник епохи раннього Відродження.

19

Філіпп Отто Рунґе (1777–1810) — німецький художник і теоретик, один із лідерів романтизму в німецькому образотворчому мистецтві.

20

Каспар Давід Фрідріх (1774–1840) — німецький художник, яскравий представник романтизму.

21

Йоганн Гайнріх Фюслі, або Генріх Фюзелі (1741–1825) — швейцарський та англійський живописець, графік, історик і теоретик мистецтва, автор знаменитої серії картин на тему кошмару.

22

Розальба Карр'єра (1675–1757, Венеція) — італійська художниця доби рококо в Італії та Франції. Працювала в техніці пастель.

23

Герард тер Борх Молодший або Герард Терборх (1617–1681) — нідерландський художник-портретист, майстер жанрових картин.

24

Венера Урбінська (італ. Venere di Urbino) — одна з найвідоміших картин Тиціана — італійського художника епохи Відродження. Нині зберігається в «Галереї Уффіці» у Флоренції.

25

Лукас Кранах Старший (1472–1553) — німецький художник епохи Відродження, графік першої половини XVI століття. Малював портрети, релігійні та міфологічні картини, алегорії.

26

Жорж де ля Тур (1593–1652) — французький живописець із Лотарингії. Зазнав упливу Караваджо та майстрів нідерландського (Утрехтського) караваджизму.

27

Жон Батист Сімеон Шарден (1699–1779) — французький художник епохи Просвітництва, представник реалізму. Малював жанрові композиції, натюрморти, кілька портретів.

28

Табор, також Фавор, Тавор — гора в Ізраїлі, історично розташована на території Завулонова коліна, сучасний національний парк, місце Преображення Христа, як описано в Євангелії від Матвія 17:1–9.

29

Е та FJ — монограми відповідно Єлизавети Баварської та Франца-Йосифа І, цісаревої й цісаря Австро-Угорської імперії.

30

Єлизавета Баварська — дружина імператора Франца Йосифа І, уроджена принцеса Баварії, відома за зменшувально-пестливим ім'ям Сісі. 10 вересня 1898 року шістдесятирічну Елізабет поранив загостреним ножем у серце молодий італійський анархіст Луїджі Лучені. Напад стався під час прогулянки набережною Женевського озера, де вона мала сісти на борт пароплава Genève, що відпливав до Монтре. Не усвідомлюючи серйозності поранення, імператриця сіла на пароплав, де, стікаючи кров'ю, і померла.

31

Людвіґ Анґерер (1827–1979) — придворний фотограф цісаря Франца-Йосифа, власник першого фотоательє у Відні.

32

Рудольф Вейр (1847–1914) — австрійський скульптор, представник стилю необароко.

33

Паріс Бордоне (1500–1571) — італійський художник, представник венеційського Ренесансу.

34

Адольф Вільям Буґеро (1825–1905) — французький живописець, представник академізму.

35

Джанантоніо Ґварді (1699–1760) — італійський живописець епохи бароко.

36

Квартет Франца Шуберта, а також драма Аріеля Дорфмана та камерний гостросюжетний фільм Романа Поланскі (1994).

37

Каталог Дойча — повний перелік творів Ф. Шуберта, укладений музикознавцем О. Е. Дойчем.

38

Якопо Понтормо (1494–1557) — італійський художник епохи Ренесансу, представник маньєризму.

39

Галерея Альбертіна у Відні — одна з найвідоміших у світі колекцій рисунків і друкованої графіки.

40

Альфред Кубін (1877–1959) — австрійський графік, письменник і книжковий ілюстратор.

41

Ліонель Файнінґер (1871–1956) — німецько-американський художник-абстракціоніст.

42

Фердинанд Ґеорґ Вальдмюллер (1793–1865) — австрійський пейзажист, майстер натюрморту та жанрового живопису, піонер пленерного живопису, представник суворої реалістичної школи.

43

Лоренцо Лотто (бл. 1480 — бл. 1556) — італійський художник епохи Відродження, талановитий портретист. Малював релігійні композиції, міфологічні та алегоричні картини.

44

Джованні Белліні (бл. 1430–1516) — італійський венеційський художник, засновник венеційської школи живопису. Молодший брат Джентіле Белліні.

45

Бальтюс (1908–2001) — французький художник польського походження, молодший брат філософа П'єра Клоссовскі. Автор пейзажів, портретів, натюрмортів, жанрових сцен.

46

Франческо Парміджаніно (1503–1540) — італійський живописець, представник маньєризму.

47

Вовчок звичайний (капустянка, ведмедка) — комаха з родини Gryllotalpidae ряду Прямокрилі.

48

Ганс Мемлінґ (1433/1435-1494) — найбільший фламандський живописець другої половини XV століття.

49

Йдеться про портрет 86-го венеціанського дожа, адмірала та дипломата Себастьяна Веньєра пензля Тінторетто.

50

Жак-Луї Давід (1748–1825) — французький живописець, представник Просвітництва та класицизму.

51

Пітер Артсен (1508–1575) — фламандський художник, автор жанрових сцен із біблійними мотивами.

52

Йоахім Бейкелар (1530–1674) — фламандський художник, автор натюрмортів і жанрових сценок.

53

Картини Пітера Брейґеля-старшого.

54

Ганс Зебальд Бегам (1500–1550) — німецький художник-графік, гравер епохи Ренесансу.

55

Антоніо Канова (1757–1822) — італійський скульптор, найвизначніший представник класицизму в європейській скульптурі, зразок для наслідування академістів XIX століття. Найбільші збірки його робіт перебувають у паризькому Луврі й у петербурзькому Ермітажі.

Кривоклят




home | my bookshelf | | Кривоклят |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу