Book: Раніше, ніж їх повісять



Раніше, ніж їх повісять
Раніше, ніж їх повісять

Джо Аберкромбі

 Раніше, ніж їх повісять

Раніше, ніж їх повісять

Раніше, ніж їх повісять

Чотирьом читачам.

Ви знаєте, хто ви

Частина I

Ворогів слід прощати,

але не раніше ніж їх повісять.

Гайнріх Гайне

Великий зрівнювач

Раніше, ніж їх повісять
лятий туман. Лізе в очі так, щодалі, як на кілька кроків, нічого не видно. Лізе у вуха так, що нічого не чутно, а якщо й чутно, то незрозуміло звідки. Лізе в ніс так, що годі занюхати щось, окрім мокроти й вологи. Клятий туман. Він — прокляття для розвідника.

Кілька днів тому вони покинули Північ й опинилися в Енґлії, перетнувши Вайтфлоу, і Шукач увесь цей час нервував. Розвідував чужу землю посеред війни, до якої їм насправді нема ніякого діла. Усі хлопці бісилися. Ніхто з них, окрім Тридуби, жодного разу не покидав Півночі. Ну, може, хіба що Мовчун. Він не розказував, де бував.

Вони проминули кілька згорілих ферм і одне безлюдне село. З будівлями, як у Союзі, великими та квадратними. Бачили кінські й людські сліди. Купу слідів, але самих людей — ніколи. Утім, Шукач знав, що Бетод недалеко, бо його військо розійшлося по місцевості в пошуках містечок, які можна спалити, харчів, які можна поцупити, та людей, яких можна вбивати. Шукаючи, де б його побешкетувати. У нього точно повсюди розвідники. Якщо він злапає Шукача чи когось із інших, вони возз’єднаються з землею, і до того ж не швидко. Кривавий хрест, голови на палях і все в такому дусі — Шукач не сумнівався.

Якщо їх злапає хтось із Союзу, то їм, скоріш за все, теж гаплик. Це ж, як-не-як, війна, а на війні люди метикують не надто добре. Шукач аж ніяк не очікував, що союзники марнуватимуть час, розрізняючи доброзичливих і недоброзичливих північан. Життя сповнене небезпек, ніде правди діти. Від цього кожен може занервуватися, а він любив понервуватися й за найкращих часів.

Тому легко зрозуміти, як ця туманна ніч могла, так би мовити, насипати йому солі на рану.

Наповзавшись у мороці, він захотів пити і тому пробрався крізь брудні кущі туди, звідки до нього долинало дзюркотіння річки. Укляк край води. Там було слизько через гниль і опале листя, та Шукач гадав, що трохи багнюки погоди не зробить: він уже й так забрьохався настільки, що далі нікуди. Він зачерпнув води в долоні й випив. За деревами злегка дув вітер, який то наближав туман, то відсував його. Тоді Шукач його й побачив.

Він лежав долілиць, ногами в річці, тулубом на березі. Вони повитріщались один на одного — обидва щиро вражені та здивовані. Зі спини в нього стирчав довгий дрючок. Зламаний спис. Тоді до Шукача й дійшло, що він мертвий.

Виплюнувши воду, Шукач підповз ближче, сторожко роззирнувшись навсібіч: а ну ж як хтось чекає, коли йому можна буде всадити клинок у спину? Труп належав чоловікові років двадцяти п’яти. Жовте волосся, бура кров на сірих губах. Він був одягнений у роздуту від вологи стебновану куртку — з тих, які можна одягати під кольчугу. Отже, боєць. Може, відстав від своїх, загубив свій загін і був підстрелений. Із Союзу, це вже точно, але на вигляд не так уже й відрізняється від Шукача чи когось іще, бо вже вмер. Усі трупи дуже схожі один на одного.

— Великий Зрівнювач, — прошепотів сам собі Шукач, бо на нього найшла задума. Так його звуть горяни. Тобто смерть. Вона завжди зрівнює несхожих. Іменитих і нікчем, південців і північан. Вона рано чи пізно ловить усіх і з усіма поводиться однаково.

Схоже, цей помер щонайбільше дні зо два тому. Отже, той, хто його вбив, міг іще бути поблизу, і це стривожило Шукача. Тепер туман здавався повним звуків. Може, його якраз за межами поля зору чекає сотня карлів. А може, то просто річка плюскає об береги. Шукач облишив труп — хай лежить — і, чкурнувши в дерева, забігав між стовбурами, що стирчали з сірості.

Він мало не перечепився об ще одне тіло, що було наполовину сховане в купі листя й лежало на спині, розкинувши руки. Проминув одне тіло, що стояло на колінах із парою стріл у боці: мордяка в грязюці, а дупа стирчить у повітрі. У смерті немає гідності, і з цим не посперечаєшся. Шукач став поспішати: надто вже йому хотілося повернутися до інших, розповісти про побачене. Надто сильно хотілося звалити від отих трупів.

Він, звісно, бачив їх удосталь і навіть більше, але завжди почувався біля них незатишно. Перетворити людину на труп легко. Він знав тисячу способів це зробити. Але якщо це зробити, то вороття вже немає. Ось є людина — з купою надій, думок і мрій. Людина з друзями, родиною, рідними місцями. А тоді раз — і вона возз’єдналася з землею. Шукач аж почав згадувати всі сутички, у яких побував, усі битви та бої, у яких брав участь. Подумав: йому ж повезло, що він ще дихає. Страшно повезло. Вирішив, що везтиме йому, може, й недовго.

Тепер він уже мало не біг. Необачно. Вештався в тумані, як зелений хлопчисько. Не вичікує, не нюхає повітря, не прислуховується. Такий Іменитий, як він, розвідник, котрий обійшов усю Північ, мав би бути мудріший, але неможливо весь час бути насторожі. Він геть цього не очікував.

Щось ударило його в бік — добряче, він аж беркицьнувся долілиць. Він сяк-так підвівся, але його збили копняком. Шукач став пручатись, але той невідомий падлюка був страшенно сильний. Він незчувся, як опинився горілиць у багнюці, а звинуватити в цьому міг тільки самого себе. Себе, та ще трупів, та ще туман. Якась рука обхопила його шию й почала стискати йому трахею.

— Грх, — прохрипів він, мляво смикаючи руку й думаючи, що настала його остання мить. Думаючи, що всі його надії обернулися на землю. Нарешті по нього прийшов Великий Зрівнювач...

А тоді пальці перестали тиснути.

— Шукачу, — промовив хтось йому на вухо, — це ти?

— Грх.

Рука відпустила його горло, і він судомно вдихнув. Відчув, як його підіймають за плащ.

— От лайно, Шукачу! Я тебе мало не порішив!

Тепер він добре впізнавав цей голос. Чорний Доу, падлюка такий. Почасти Шукач сердився, що його мало не задушили до смерті, а почасти — радів як дурний, що лишився живим. Він чув, як Доу з нього сміється. Сміється жорстким сміхом, схожим на вороняче крякання.

— Усе гаразд?

— Мене зустрічали й тепліше, — прохрипів Шукач, досі силкуючись впустити в себе повітря.

— Вважай, що тобі повезло: я міг би зустріти тебе й холодніше. Набагато холодніше. Прийняв тебе за розвідника Бетода. Думав, ти отам далі, в долині.

— Як бачиш, — прошепотів він, — ні. А де інші?

— На пагорбі, над цим їбучим туманом. Роззираються.

Шукач кивнув у той бік, звідки прийшов.

— Там трупаки. Достобіса.

— Достобіса, так? — перепитав Доу, наче не вважав, що Шукач знає, який вигляд має купа трупів. — Ха!

— Так, принаймні чимало. Гадаю, мертві союзники. Тут, здається, був бій.

Чорний Доу знову розсміявся.

— Бій? Думаєш?

Що він мав на увазі, Шукач точно не зрозумів.

— Блядь, — сказав він.


Вони стояли на пагорбі, усі п’ятеро. Туман уже розсіявся, та Шукач про це мало не шкодував. Тепер він добре бачив, про що казав Доу. По всій долині було повно мерців. Вони лежали високо на схилах, були затиснуті між брилами, порозтягувались серед дроку. Вони були розсіяні по траві на дні долини, наче цвяхи, що висипалися з мішка, виднілися спотворені та зламані на брунатній ґрунтовій дорозі. Багацько їх було біля річки: вони лежали на берегах купами. Із останніх клаптів туману стирчали руки, ноги й поламане спорядження. Вони були повсюди. Обтикані стрілами, заколоті мечами, порубані сокирами. Крякали ворони, перескакуючи від однієї трапези до іншої. Для ворон день вийшов добрим. Шукач уже давно не бачив справжнього поля бою, і воно навіяло йому певні неприємні спогади. Страх які неприємні.

— Блядь, — промовив він знову. Більш нічого на думку не спадало.

— Союзники, мабуть, ішли цією дорогою. — Тридуба сильно супився. — Мабуть, поспішали. Намагалися заскочити Бетода зненацька.

— Розвідку вони, очевидно, вели не надто обережно, — прогуркотів Тул Дуру. — Схоже, то Бетод їх заскочив.

— Може, тут був туман, — припустив Шукач, — як сьогодні.

Тридуба знизав плечима.

— Може, й так. Така вже зараз пора. Хай там як, вони йшли по дорозі колоною, стомлені після довгого переходу. Бетод напав на них звідси та звідтіля, із хребта. Почав зі стріл, щоб їх розпорошити, тоді зійшли згори готові до всього карли, здіймаючи ґвалт. Союзники, мабуть, зламалися швидко.

— Дуже швидко, — сказав Доу.

— А далі була різанина. Вони розсіялися по дорозі. Були притиснуті до води. Тікати тут особливо нікуди. Хтось намагався зняти обладунок, хтось намагався переплисти річку в обладунку. Вони збивалися докупи й лізли один на одного, а довкола повсюди падали стріли. Дехто, може, добрався аж до отих лісів унизу, але, знаючи Бетода, можна сказати, що він сховав там кількох вершників, готових облизати тарілку.

— Блядь, — промовив Шукач, якому стало доволі зле. Він і сам якось був серед переможених у розгромному бою, і цей його спогад був аж ніяк не з радісних.

— Все чисто, як у доброму шитві, — сказав Тридуба. — Бетодові, цьому падлюці, слід віддати належне. Він знає свою роботу як ніхто.

— То це й усе, отамане? — запитав Шукач. — Бетод уже виграв?

Тридуба поволі заперечно хитнув головою.

— Там багацько південців. Достобіса. Більшість із них живе за морем. Кажуть, там їх стільки, що й не порахуєш. Більше людей, ніж дерев на Півночі. Може, вони й не одразу сюди дістануться, та вони ще надійдуть. Це лише початок.

Шукач поглянув на мокру долину, на всіх мертвяків, що зіщулились, витягнулись і скрутились на землі, ставши простим харчем для ворон.

— Не найкращий початок для них.

Доу скрутив язика і якомога гучніше плюнув.

— Зігнали їх докупи й перерізали, як овець! Хочеш так умерти, Тридубо? Га? Хочеш із отакими злигатись? Йобані союзники! Вони ні хріна не знають про війну!

Тридуба кивнув.

— Тоді, мабуть, доведеться нам їх повчити.


Довкола воріт була велика тиснява. Були жінки, кощаві та явно голодні. Були діти, обірвані та брудні. Були чоловіки, старі й молоді, зігнуті під важкими клунками чи зі спорядженням у руках. Дехто мав мулів чи штовхав візки, навантажені всіляким непотребом. Дерев’яними стільцями, олов’яними казанками, землеробським реманентом. Багато хто не мав нічого, крім лиха. Шукачеві здавалося, що його якраз вистачало на всіх.

Вони засмічували дорогу своїми тілами та своїм мотлохом. Засмічували повітря своїми благаннями та своїми погрозами. Шукач відчував у носі густий, як суп, запах страху. Усі тікали від Бетода.

Вони незлецьки штурхали одне одного: дехто пхався всередину, дехто пхався назовні, то тут, то там хтось падав у багнюку, і всі жадали тих воріт, як материної цицьки. Але загалом вони нікуди не просувалися. Шукач бачив, як над їхніми головами виблискували наконечники списів, чув, як кричали суворі голоси. Попереду були солдати, що не пускали до міста нікого.

Шукач нахилився до Тридуби й шепнув:

— Схоже, їм і свої не треба. Гадаєш, ми будемо їм потрібні, отамане?

— Ми їм потрібні, це вже точно. Ми поговоримо з ними, а тоді подивимось — чи в тебе є якась краща думка?

— Піти додому й не встрявати в це діло? — пробурмотів собі під носа Шукач, та все ж пішов у натовп за Тридубою.

Коли вони рушили вперед, на них повитріщалися всі південці. Серед них була маленька дівчинка, що проводжала Шукача поглядом великих уважних очей, притискаючи до себе якусь стару ганчірку. Шукач спробував усміхнутись, але він уже давно не знався ні з ким і ні з чим, окрім безжальних людей і безжального металу, і ця усмішка просто не могла вийти дуже приємною. Дівчинка зарепетувала й утекла, і вона була не єдиною, хто злякався. Юрба розступилася, насторожившись і замовкнувши з наближенням Шукача та Тридуби, хоч вони й лишили зброю позаду, в інших.

Вони спокійно пройшли до воріт — тільки раз у раз штовхали кого-небудь, просто щоб посунувся. Тепер Шукач бачив під воротами душ із дванадцять солдатів, кожен із яких нічим не відрізнявся від сусіда. До цього він рідко коли бачив такі важкі обладунки, як у них — із великих пластин з голови до п’ят, начищених до сліпучого блиску. Обличчя в них були закриті шоломами, а стояли вони нерухомо, як металеві стовпи. Він замислився, як можна за потреби битися з таким солдатом. Він не думав, що тут може заподіяти велику шкоду стріла чи навіть меч — хіба що їм поталанить і вони натраплять на суглоб.

— Тут треба кайло абощо.

— Що? — процідив Тридуба.

— Нічого.

Було очевидно, що в Союзі якісь дивні уявлення про ведення бою. Якби у війнах перемагали ті, хто більше блистить, подумалося Шукачеві, вони б уже задали Бетодові доброго прочухана. Шкода тільки, що це не так.

Їхній отаман сидів поміж ними за невеличким столиком, на якому лежали якісь папірці, і був найчуднішим серед присутніх. Він був одягнений у якусь яскраво-червону куртку. «Дивний вибір матерії для одягу ватажка», — подумав Шукач. Його було б неважко застрелити з лука. Він був збіса молодий для цієї роботи. Борода в нього ще тільки почала рости — втім, він усе одно явно дуже гордився собою.

Із ним сперечався якийсь здоровань у брудному плащі. Шукач напружився і прислухався до них, намагаючись хоч трохи розібрати слова союзників.

— У мене тута п’ятеро дітей, — говорив фермер, — а годувати їх нічим. Як думаєте, що мені робити?

Поперед нього вліз стариган:

— Я — особистий друг лорд-губернатора, я вимагаю, щоб ви пустили мене до...

Хлопчисько не дав договорити жодному з них.

— Мені начхати, хто ваші друзі, і мені начхати, скільки у вас дітей — хай хоч і сто! Місто Остенгорм заповнене. Лорд-маршал Бурр постановив, що щодня слід пускати всього по двісті біженців, і ми вже досягли цього ліміту на сьогоднішній ранок. Пропоную вам обом повернутися завтра. Рано-вранці.

Двоє чоловіків застигли на місці.

— Вашого ліміту? — прогарчав фермер.

— Але ж лорд-губернатор...

— Біс вас забирай! — заволав хлопчисько, істерично гупнувши кулаком по столу. — Ви тільки натисніть на мене ще! Я вас пущу, аякже! Накажу затягнути вас усередину й повісити як зрадників!

Цього тим двом вистачило: вони хутко відступилися. Шукачеві почало здаватися, що йому слід вчинити так само, але до столу вже прямував Тридуба. Хлопчисько насупився так, наче від них смерділо гірше, як від свіжих кавалків лайна. Шукач не переймався б цим так сильно, якби не помився з цієї нагоди. Він уже кілька місяців не був таким чистим.

— Якого хріна ви хочете? Шпигунів і жебраків нам не треба!

— Добре, — чітко й терпляче промовив Тридуба. — Ми не шпигуни й не жебраки. Мене звати Руд Тридуба. Це — Шукач. Ми прийшли поговорити з тим, хто тут за старшого. Прийшли запропонувати свої послуги вашому королю.

— Запропонувати свої послуги? — Хлопчисько всміхнувся. Аж ніяк не привітно. — Шукач, кажете? Яке цікаве ім’я! Навіть не уявляю, як він його дістав.

Він стиха реготнув із цього дотепу, і Шукач почув, як захихотіли інші. Правдиві гівнюки, вирішив він, що поховались у своїй розцяцькованій одежі та блискучих обладунках. Правдиві гівнюки, але, сказавши їм це, вони нічого не доб’ються. Добре, що вони лишили Доу позаду. Він, певно, уже випустив би цьому дурневі кишки й погубив би їх усіх.

Хлопчисько нахилився вперед і заговорив — дуже повільно, як до дітей.

— Північан не пускають до міста без особливого дозволу.

Схоже, те, що Бетод перейшов їхні кордони, вирізає їхні війська й воює на їхніх землях — недостатньо особлива підстава. Тридуба лупав скалу далі, але Шукачеві здавалося, що ця скала надто вже тверда.

— Ми просимо небагато. Лише харчів і місця для нічлігу. Нас п’ятеро, і всі Імениті, бувалі.

— Його Величність більш ніж добре забезпечений солдатами. А от мулів нам трохи бракує. Може, ви були б не проти поносити нам запаси?

Тридуба славився терплячістю, але вона мала свої межі, і Шукачеві здавалося, що до них уже страшенно близько. Цей малий засранець гадки не мав, на що наривається. З Рудом Тридубою жартувати було не варто. Там, звідки вони прийшли, його ім’я було знаменитим. Це ім’я вселяло в людей страх або відвагу — залежно від того, на якому боці вони були. Його терпіння, ясна річ, мало свої межі, але до них вони ще не дійшли. На щастя для всіх присутніх.

— Мулів, так? — загарчав Тридуба. — Мули можуть хвицатись. Пильнуй, щоб котрийсь із них не відтяв тобі голову копняком, хлопче.

Тут він розвернувся й побрів дорогою туди, звідки вони прийшли. Перелякані люди квапливо розступалися перед ним, а тоді сходилися назад у нього за спиною; всі вони одночасно кричали та благали солдатів пояснити, чому це їх треба впускати, поки інші лишаються на холоді.

— Не зовсім той прийом, на який ми сподівалися, — пробурчав Шукач. Тридуба не сказав нічого — він просто крокував попереду, опустивши голову. — Що тепер, отамане?

Його друзяка похмуро озирнувся через плече.

— Ти мене знаєш. Думаєш, мене влаштовує ця срана відповідь?

Шукачеві чомусь здавалося, що ні.



Найкраще виснувані плани

Раніше, ніж їх повісять
 приймальні лорд-губернатора Енґлії було холодно. Вона мала високі стіни з голої холодної штукатурки, простору підлогу з холодних кам’яних плит і великий камін, у якому не було нічого, крім холодного попелу. Єдиною її оздобою був великий гобелен, що висів в одному кінці приміщення, з вишитим золотим сонцем Союзу та схрещеними молотами Енґлії посередині.

Лорд-губернатор Мід розвалився в жорсткому кріслі перед величезним порожнім столом, ні на що конкретно не дивлячись. Його права рука кволо тримала за ніжку келих вина. Обличчя в нього було бліде й виснажене, службовий одяг — пом’ятий і брудний, а рідке сиве волосся скуйовджене. Майор Вест, який народився й виріс в Енґлії, часто чув, як Міда називали сильним лідером, видатною особистістю, невтомним оборонцем провінції та її людей. Тепер він був схожий на оболонку від людини, розчавлену вагою великого ланцюга, що вказував на його посаду, — порожню й холодну, як його величезний камін.

Температура у приміщенні була дуже низька, та атмосфера в ньому була ще холодніша. Лорд-маршал Бурр стояв посередині, широко розставивши ноги й до болю міцно зчепивши руки за спиною. Майор Вест, нерухомий, як колода, стояв біля його плеча, понуривши голову та шкодуючи, що зняв плащ. Тут, мабуть, було ще холодніше, ніж надворі, а погода стояла жахлива навіть як на осінь.

— Ви будете вино, лорд-маршале? — промимрив Мід, навіть не підвівши очей. Його голос у великому приміщенні звучав кволо і пронизливо тонко. Вестові здавалося, що ще трохи — і він побачить, як старий видихає пару.

— Ні, ваша милосте, не буду.

Бурр супився. Останній місяць чи два він, на думку Веста, супився без упину. Його обличчя, здавалося, не могло мати якогось іншого виразу. Він супився з надією, супився від вдоволення, супився від подиву. Зараз він супився від надзвичайно сильного гніву. Вест нервово переступив із однієї закоцюблої ноги на другу, намагаючись запустити потік крові та шкодуючи, що він тут опинився.

— А ви, майоре Вест? — прошепотів лорд-губернатор. — Будете вино?

Вест відкрив рота, щоб відмовитись, але Бурр його випередив.

— Що таке? — прогарчав він. Його суворі слова відбилися від холодних стін і прокотилися луною під холодною стелею.

— Що таке?

Лорд-губернатор стріпонувся й неквапом перевів погляд запалих очей на Бурра так, ніби вперше його бачив.

— Я втратив синів.

Він підхопив свій келих, попри дрож у руці, і вихилив його до останку.

Вест побачив, як маршал Бурр іще міцніше зчепив руки за спиною.

— Співчуваю вашій утраті, ваша милосте, але я мав на увазі ситуацію в ширшому розумінні. Я кажу про Чорний Колодязь.

Мід якось здригнувся від самої лише згадки про це місце.

— Там був бій.

— Там була бійня! — гаркнув Бурр. — Чим ви це поясните? Хіба ви не одержали наказів від короля? Зібрати всіх вояків, яких тільки можна, зайняти оборонні позиції, чекати на підкріплення? І за жодних обставин не ризикувати, б’ючись із Бетодом!

— Накази від короля? — Лорд-губернатор скривив вуста. — Тобто накази Закритої Ради? Я їх одержав. Прочитав. Обміркував.

— А далі?

— Порвав.

Вест почув, як лорд-маршал важко задихав через ніс.

— Ви їх... порвали?

— Я та моя родина сто років керували Енґлією. Коли ми прибули сюди, тут не було нічого, — говорячи, Мід гордо підняв підборіддя й випнув груди. — Ми приборкали дичавину. Ми вирубали ліси, проклали дороги та збудували ферми, шахти й міста, що збагатили весь Союз!

Очі старого значно пояснішали. Тепер він здавався вищим, сміливішим, сильнішим.

— Люди цього краю спершу шукають захисту в мене, а вже тоді дивляться за море! Невже я мав дозволити цим північанам, цим варварам, цим звірам безкарно чинити набіги на мої землі? Нищити величну роботу моїх прабатьків? Грабувати, палити, ґвалтувати й убивати скільки завгодно? Сидіти за своїми стінами, поки вони пускають під меч Енґлію? Ні, маршале Бурр! Тільки не я! Я зібрав усіх бійців, дав їм зброю й послав їх на герць із дикунами, а очолили їх троє моїх синів. Що ще я мав зробити?

— Дотримати своїх сраних наказів! — заволав Бурр на весь голос. Вест вражено сахнувся; у нього в вухах і досі відлунював оглушливий крик.

Мід сіпнувся, витріщився з роззявленим ротом, а тоді в нього затремтіли вуста. Старому навернулися на очі сльози, а його тіло знов обм’якло.

— Я втратив синів, — прошепотів він, опустивши погляд на холодну підлогу. — Я втратив синів.

— Мені шкода ваших синів, та й усіх інших, чиї життя були марно загублені, але не шкода вас. Ви самі накликали це на себе.

Бурр скривився, а тоді ковтнув і потер живіт. Поволі підійшов до вікна й визирнув на холодне сіре місто.

— Ви згайнували всі свої сили, а я тепер мушу прорідити власні, щоб поставити гарнізони у ваших містах і фортецях. Тих, хто пережив Чорний Колодязь, а також інших озброєних людей, здатних битися, переводьте під моє командування. Нам знадобляться всі люди до останнього.

— А я? — промимрив Мід. — Оті пси з Закритої Ради, мабуть, завивають, вимагаючи моєї крові?

— Хай завивають. Ви потрібні мені тут. На південь ідуть біженці, що тікають від Бетода чи від страху перед ним. Ви останнім часом дивились у вікно? В Остенгормі їх повно. Вони тисячами юрмляться довкола стін, і це — лише початок. Ви подбаєте про їхнє благополуччя та їхню евакуацію до Міддерланду. Ваші люди тридцять років шукали у вас захисту. Ви їм ще потрібні.

Бурр знову повернувся обличчям до кімнати.

— Надайте майорові Весту список підрозділів, які ще лишаються боєздатними. Що ж до біженців, то вони потребують їжі, одягу й даху над головою. Приготування до їхньої евакуації повинні розпочатися негайно.

— Негайно, — прошепотів Мід. — Звісно, негайно.

Бурр швидко позирнув на Веста з-під густих брів, глибоко вдихнув, а тоді попрямував до дверей. Вест на виході озирнувся. Лорд-губернатор Енґлії так і сидів, зігнувшись у своєму кріслі у своїй порожній крижаній приймальні й поклавши голову на руки.


— Це Енґлія, — промовив Вест, показуючи на велику мапу, і повернувся обличчям до присутніх. Мало хто з офіцерів демонстрував хоч якийсь інтерес до того, що він мав сказати. Воно й не дивно, та все одно неприємно.

З правого боку довгого стола прямо й нерухомо сидів у своєму кріслі генерал Крой. Він був високий, худорлявий, міцний, мав незугарний череп, увінчаний коротким сивим волоссям, і просту та бездоганно чисту чорну форму. Офіцери з його величезного штабу були так само підстрижені, поголені, начищені й похмурі, як гурт жалібників. Навпроти, ліворуч, спочивав генерал Полдер, кругловидий, рум’яний, з величезними розкішними вусами. Високий комір, жорсткий від золотої нитки, доходив йому майже до великих рожевих вух. Люди з його почту сиділи на стільцях, як у сідлах; їхні яро-червоні однострої були щедро оздоблені позументом, верхні ґудзики вони безтурботно порозстібали, а плями від дорожньої багнюки носили як медалі.

На Кроєвому боці зали найголовнішим у війні вважалася чистота, самозречення та строге дотримання правил. На Полдеровому вона була питанням яскравості та ретельно вкладеного волосся. Кожна з цих груп дивилася на іншу з-за столу з зарозумілим презирством, так, наче лише вона володіла секретами доброї військової служби, а інша компанія, хоч як старатиметься, вічно буде тільки заважати.

На думку Веста, добряче заважали обидві ці компанії, але жодна з них і близько не була таким головним болем, як третій гурт, що зібрався довкола віддаленого кінця столу. Його ватажком був не хто інший, як спадкоємець престолу, сам кронпринц Ладісла. Вбраний він був у щось більше схоже на пурпуровий халат із еполетами, ніж на однострій. Домашній одягу військовому стилі. На самих його манжетах мережива вистачило б на добру скатертину, а в людей із його штабу шати були ненабагато скромніші. Довкола принца розвалилася на стільцях низка найбагатших, найгарніших, найелегантніших і найнікчемніших молодиків усього Союзу. Якби мірилом людини був її капелюх, вони б і справді були видатними людьми.

Вест ізнову повернувся до мапи, відчуваючи неприємну сухість у горлі. Він знав, що має сказати, — треба було тільки сказати це якомога чіткіше й сісти. Байдуже, що за ним сидять чи не найвищі чини в армії. Вже не кажучи про спадкоємця престолу. Вест знав, що ці люди його зневажають. Ненавидять за високе становище та низьке походження. За те, що він заслужив своє місце.

— Це Енґлія, — повторив Вест, як він сподівався, спокійно й поважно. — Річка Кумнур, — тут він провів кінцем указки по звивистій блакитній лінії річки, — ділить цю провінцію на дві частини. Південна частина значно менша, але в ній зосереджена переважна більшість населення та майже всі значущі міста, серед яких і столиця, Остенгорм. Дороги тут помірно добрі, а місцевість відносно відкрита. Наскільки ми знаємо, за річку північани ще не заходили.

Вест почув, як позаду нього хтось голосно позіхнув, так, що було чітко чутно навіть із протилежного кінця столу. Відчувши раптовий напад люті, він швидко розвернувся. Принаймні сам принц Ладісла начебто слухав уважно. Завинив один офіцер його штабу, молодий лорд Смунд, який мав бездоганний родовід і величезний статок, але, маючи трохи більше двадцяти років, відзначався здібностями добре розвиненого десятирічного хлопчика. Він розслаблено сидів на стільці та вдивлявся в порожнечу з провокаційно роззявленим ротом.

Вестові стало терпцю хіба на те, щоб не підскочити до нього й не побити указкою.

— Вам зі мною нудно? — процідив він.

Смунд, очевидно, навіть здивувався, щодо нього прискіпалися. Він глянув праворуч, а тоді ліворуч, неначе Вест міг звертатися до когось із його сусідів.

— Що, мені? Ні, ні, майоре Вест, аж ніяк. Нудно? Ні! Річка Кумнур ділить провінцію надвоє і так далі. Захопливі відомості! Захопливі! Щиро прошу вибачення, справді. Просто пізно ліг спати вчора, розумієте?

Вест у цьому не сумнівався. Пізно ліг спати, а до того пив і вихвалявся разом із рештою принцових посіпак, і все заради того, щоб він, Вест, міг украсти в усіх час сьогодні вранці. Може, люди Кроя й були педантами, а люди Полдера — нахабами, але вони принаймні були вояками. Люди з принцового штабу, як розумів Вест, узагалі не мали жодних навичок — звісно, крім уміння його дратувати. У цьому всі вони були майстрами. Знову повернувшись до мапи, він мало не скреготів зубами від злості.

— Інша справа — північна частина провінції, — загарчав він. — Негостинний обшир, укритий густими лісами, бездоріжними болотами та посіченими пагорбами й малозаселений. Там є шахти, лісозаготівлі, села, а також декілька каторжних колоній під керівництвом Інквізиції, але вони сильно розпорошені. Є всього дві дороги, хоч трохи придатні для великих скупчень людей чи припасів, особливо зважаючи на те, що скоро настане зима.

Він провів указкою по двох пунктирних лініях, що проходили крізь ліси з півночі на південь.

— Західна дорога розташована неподалік від гір і зв’язує між собою шахтарські поселення. Східна йде більш-менш уздовж узбережжя. Сходяться вони там, де стоїть фортеця Дунбрек на Вайтфлоу, північному кордоні Енґлії. Судячи з того, що ми знаємо, ця фортеця вже в руках ворога.

Вест відвернувся від мапи й сів, намагаючись дихати повільно й розмірено, задушити в собі гнів і позбутися головного болю, що вже починав пульсувати в нього за очима.

— Дякую, майоре Вест, — сказав Бурр, підвівшись на ноги, щоби звернутися до присутніх. Кімната зашурхотіла й заворушилася, нарешті почавши прокидатися. Лорд-маршал трохи походив перед мапою, збираючись із думками. Тоді потицяв у неї власною указкою, виділяючи точку далеко на північ від річки Кумнур.

— Село Чорний Колодязь. Нічим не примітне поселення миль за десять від прибережної дороги. Звичайна купка хатинок, нині повністю знелюдніла. Воно навіть на мапі не позначене. Місце, не гідне чиєїсь уваги. За винятком того, звичайно, що саме там північани нещодавно вирізали наші війська...

— Кляті енґлійські дурні, — пробурчав хтось.

— Їм треба було зачекати на нас, — сказав Полдер із самовдоволеним усміхом.

— Справді, треба було, — різко промовив Бурр. — Але вони були впевнені в собі, і чому б мало бути інакше? Кілька тисяч людей, добре споряджених, із кавалерією. Серед них було багато професійних вояків. Може, й не таких, як у Королівських полках, але все-таки підготовлених і рішучих. Здавалося б, більш ніж достойні противники для цих дикунів.

— Утім, вони добре билися, — втрутився принц Ладісла, — хіба ні, маршале Бурр?

Бурр гнівно подивився на інший кінець столу.

— Добре б’ється той, хто перемагає, ваша високосте. Їх вирізали. Врятувалися лише ті, хто мав добрих коней і кому дуже поталанило. На додачу до прикрої марної втрати особового складу це ще й втрата спорядження та запасів. І в чималих кількостях, які тепер дісталися нашому ворогові. А найсерйознішим наслідком поразки, можливо, є паніка серед населення. Дороги, від яких залежатиме наша армія, забиті біженцями, упевненими, що Бетод може будь-якої миті напасти на їхні ферми, їхні села, їхні оселі. Звісно, це справжня катастрофа. Можливо, найстрашніша для Союзу за останній час. Але з катастроф можна діставати уроки.

Лорд-маршал твердо поклав великі долоні на стіл і нахилився вперед.

— Цей Бетод обережний, розумний і безжальний. Він добре забезпечений кіньми, піхотою та лучниками й досить добре організований, щоб використовувати їх разом. У нього є відмінні розвідники, а його сили вкрай мобільні, ймовірно, мобільніші за наші, особливо на складній місцевості, такій, як та, яку ми побачимо в північній частині провінції. Він поставив пастку на енґлійців, і вони в неї втрапили. Ми не повинні це повторити.

Генерал Крой пирхнув, безрадісно засміявшись.

— То нам слід боятися цих варварів, лорд-маршале? Ви б радили саме це?

— Як там писав Столікус, генерале Крой? «Ніколи не бійся ворога, але завжди поважай його». Гадаю, якби я дав якусь пораду, вона була б саме такою, — Бурр насупився, дивлячись на інший кінець столу. — Але я не даю порад. Я віддаю накази.

Діставши зауваження, Крой невдоволено сіпнувся, але принаймні стулив пельку. Поки що. Вест знав, що він довго не мовчатиме. Він ніколи не мовчав довго.

— Ми мусимо бути обережними, — продовжив Бурр, тепер уже звертаючись до всієї кімнати, — але в нас ще є фора. У нас є дванадцять Королівських полків, щонайменше стільки ж рекрутів від шляхти й трохи енґлійців, які врятувалися від різанини при Чорному Колодязі. Судячи з одержаних нами донесень, ми перевершуємо ворога чисельністю щонайменше вп’ятеро. Переважаємо його спорядженням, у тактиці, в організації. Північани, схоже, знають про це. Попри свої успіхи, вони лишаються на північному березі річки Кумнур, задовольняючись добуванням харчів і нечастими набігами. Їм, схоже, не надто хочеться перетинати річку й ризикувати у відкритому бою з нами.

— Їх, цих брудних боягузів, важко за це засудити, — гигикнув Полдер під схвальне бурмотіння власного штабу. — Тепер вони, може, узагалі шкодують, що перетнули кордон!

— Може, й так, — стиха погодився Бурр. — Хай там як, вони не йдуть до нас, тож ми мусимо перетнути річку й вистежити їх. Отже, основна частина нашої армії розділиться надвоє; лівим крилом командуватиме генерал Крой, а правим — генерал Полдер.

Двоє генералів украй ворожо перезирнулися через стіл.

— Ми рушимо східною дорогою зі своїх таборів тут, в Остенгормі, й розосередимося за річкою Кумнур, сподіваючись виявити армію Бетода та примусити його до вирішального бою.

— Я, звісно, глибоко вас шаную, — втрутився генерал Крой тоном, який натякав на протилежне, — та чи не краще було б послати одну половину армії на західну дорогу?

— На заході мало що є, крім заліза, єдиного ресурсу, яким північани вже добре забезпечені. На прибережній дорозі здобич багатша, а ще вона ближча до їхніх шляхів постачання та відступу. До того ж я не хочу, щоб наші сили були надто розосереджені. Ми ще оцінюємо потугу Бетода. Якщо ми зможемо примусити його до бою, то я хочу за можливості швидко зосередити наші сили й розбити його.

— Але ж лорд-маршале! — вигукнув Крой так, ніби звернувся до свого батька чи матері, що, на жаль, і досі керує власними справами попри маразм. — Західну дорогу не слід лишати безборонною, чи не так?

— Я саме до цього підходив, — пробурчав Бурр і знову повернувся до мапи. — Третій підрозділ під командуванням кронпринца Ладісли окопається за Кумнуром і стане на сторожі на західній дорозі. Його роботою буде подбати про те, щоб північани не обійшли нас і не вийшли в наш тил. Вони триматимуться там, на південь від річки, тим часом як основний наш контингент розділиться навпіл і прожене ворога.

— Звичайно, мій лорд-маршале.

Крой відкинувся на стільці, оглушливо зітхнувши, неначе він не очікував нічого кращого, та все одно мусив спробувати заради всіх, тим часом як офіцери його штабу зацокали язиками, засуджуючи цей план.



— Що ж, як на мене, план чудовий, — тепло заявив Полдер і всміхнувся через стіл Кроєві. — Я обома руками за, лорд-маршале. Можете розпоряджатися мною як завгодно. Мої люди будуть готові виступити щонайбільше за десять днів.

Офіцери його штабу закивали й загули, виражаючи згоду.

— Краще за п’ять, — сказав Бурр.

Пухке обличчя Полдера роздратовано засіпалось, але він швидко опанував себе.

— Хай буде п’ять, лорд-маршале.

Але тепер уже настала Кроєва черга гнути кирпу.

Тим часом кронпринц Ладісла, примружившись, розглядав мапу; його добре напудрене обличчя мало-помалу набувало спантеличеного виразу.

— Лорд-маршале Бурр, — поволі заговорив він, — мій підрозділ має пройти західною дорогою до річки, правильно?

— Саме так, ваша високосте.

— Але за річку ми заходити не маємо?

— Саме так, ваша високосте.

— Отже, наша роль має бути, — тут він примружено глянув на Бурра з ображеним обличчям, — суто оборонною?

— Саме так. Суто оборонною.

Ладісла насупився.

— Схоже, це завдання скромне.

Йолопи з його штабу завовтузилися на стільцях і забурчали, висловлюючи своє невдоволення завданням, що аж так не відповідало їхнім талантам.

— Скромне завдання? Перепрошую, ваша високосте, але це не так! Енґлія — край широкий і складний. Північани можуть оминути нас, а в такому разі всі наші надії будуть покладені на вас. Вашим завданням буде не дати ворогові перетнути річку та поставити під загрозу наші шляхи забезпечення або й гірше — піти на сам Остенгорм.

Бурр нахилився вперед, уп’явся у принца поглядом і владно помахав кулаком.

— Ви будете нашою скелею, ваша високосте, нашим стовпом, нашим фундаментом! Ви будете петлею, на якій висітимуть наші ворота, ворота, що зачиняться перед носом у цих загарбників, і виженете їх із Енґлії!

Вест був вражений. Принцове завдання і справді було скромне, але лорд-маршал міг би виставити благородною працею навіть чищення нужників.

— Чудово! — вигукнув Ладісла, і пір’їна на його капелюсі загойдалася вперед-назад. — Петлею, звісно! Шикарно!

— Тоді, панове, якщо запитань більше немає, у нас іще чимало роботи, — Бурр оглянув півколо понурих облич. Ніхто не заговорив. — Ви вільні.

Штаби Кроя й Полдера обмінялися крижаними поглядами, кваплячись до виходу з кімнати, щоби встигнути туди першими. Самі видатні генерали штовхались у дверях, більш ніж досить широких для них обох; жодному з них не хотілось зігнорувати іншого чи піти за ним. Випхавшись у коридор, вони розвернулися й наїжачилися.

— Генерале Крой, — пирхнув Полдер, зверхньо трусонувши головою.

— Генерале Полдер, — процідив Крой, розправивши свій бездоганний однострій.

А тоді вони розбрелись у протилежні боки.

Коли вийшли останні офіцери зі штабу принца Ладісли, голосно сперечаючись про те, в кого найдорожчий обладунок. Вест і собі підвівся, щоб піти. У нього була сотня завдань, за які треба було взятись, а чекання нічого б йому не дало. Та не встиг він дістатися дверей, як заговорив лорд-маршал Бурр.

— То ось вона, наша армія, так, Весте? Присягаюся: часом я почуваюся батьком із виводком задерикуватих синів і без дружини, здатної допомогти. Полдер, Крой і Ладісла. — Він хитнув головою. — Мої троє командирів! Вони всі, здається, гадають, що мета всієї цієї справи — їхнє персональне звеличення. В усьому Союзі не знайдеться людей із вищою самооцінкою. Просто диво, що ми можемо вмістити їх в одній кімнаті. — Він раптом відригнув. — Кляте нетравлення!

Вест замислився, намагаючись знайти щось позитивне.

— Ну, хоч генерал Полдер видається слухняним, сер.

Бурр пирхнув.

— Так, видається, але я йому довіряю ще менше, ніж Кроєві, якщо таке можливо. Крой принаймні передбачуваний. Можна не сумніватися, що він дратуватиме мене й перечитиме на кожному кроці. На Полдера просто неможливо покластися. Він усміхається, лестить і слухається в найменших дрібницях, аж поки не помічає якоїсь вигоди для себе, а тоді кидається на мене з подвоєним завзяттям — ви самі це побачите. Задовольняти їх обох водночас неможливо.

Він примружився й ковтнув, потираючи собі живіт.

— Але, поки ми здатні рівною мірою засмучувати їх обох, у нас є шанс. Одне в цьому радує: вони ненавидять один одного навіть більше, ніж мене.

Бурр насупився ще сильніше.

— Вони обидва були ймовірнішими за мене кандидатами на цю посаду. Генерал Полдер — він, знаєте, давній друг архілектора. Крой — родич Верховного судді Маровії. Коли стала вільною посада лорд-маршала, Закрита Рада не могла вирішити, кого з них обрати. Кінець кінцем вона зупинилася на мені як на нещасливому компромісі. Йолоп із провінції, розумієте, Весте? Ось хто я для них. Ефективний йолоп, далебі, але все одно йолоп. Насмілюся сказати, що, якщо завтра помре Полдер чи Крой, мене наступного ж дня замінить той, хто залишиться. Важко уявити абсурднішу ситуацію для лорд-маршала — звісно, якщо не брати до уваги кронпринца.

Вест мало не скривився. Як обернути цей кошмар на щось позитивне?

— Принц Ладісла... завзятий? — спробував він.

— І де б я був без вашого оптимізму? — безрадісно реготнув Бурр. — Завзятий? Та він живе у мрії! Йому все життя потурали, його все життя голубили й геть розпестили! Цей хлопчисько та реальний світ геть чужі один одному!

— Йому обов’язково потрібен окремий підрозділ, сер?

Лорд-маршал потер очі товстими пальцями.

— На жаль, так. Закрита Рада висловилася з цього питання вкрай недвозначно. Її турбує те, що король нездужає, а його спадкоємця широкий загал вважає цілковитим дурнем і нікчемою. Вона сподівається, що тут ми здобудемо якусь велику перемогу і вона тоді зможе приписати всі заслуги принцові. Опісля його повернуть до Адуа в сяйві бойової слави, готового стати таким королем, якого обожнюватимуть селяни.

Зупинившись на мить, Бурр опустив погляд на підлогу.

— Я зробив усе, що міг, аби вберегти Ладіслу від біди. Відіслав його туди, де, на мою думку, немає північан, а якщо хоч трохи пощастить, то не буде ніколи. Але війна — справа аж ніяк не передбачувана. Ладіслі, можливо, справді доведеться битися. Тому мені потрібно, щоби хтось його глядів. Хтось із досвідом бойових дій. Хтось настільки відважний і працьовитий, наскільки його пародії на штабних офіцерів зманіжені й ліниві. Хтось здатний уберегти принца від біди.

Він поглянув угору з-під важких брів.

Вест із жахом відчув, як у нього всередині все обривається.

— Я?

— На жаль, так. Немає жодної людини, яку я сильніше хотів би лишити при собі, але принц особисто попросив вас.

— Мене, сер? Але ж який із мене придворний? Я навіть не шляхтич!

Бурр пирхнув.

— Ладісла, мабуть, єдина в цій армії людина, крім мене, якій байдуже, чий ви син. Він — спадкоємець престолу! Ми всі однаково нижчі за нього — що шляхтичі, що жебраки.

— Але чому я?

— Тому що ви — боєць. Перший у проломі під час облоги Ульріока і все таке. Ви бачили бойові дії, удосталь бойових дій. Ви прославилися як боєць, Весте, а принц хоче того ж для себе. Ось чому. — Бурр витягнув із куртки листа й передав йому. — Можливо, це підсолодить вам цю пігулку.

Вест зламав печатку, розгорнув товстий папір і проглянув нечисленні рядки, написані охайним почерком. Закінчивши, він прочитав листа знову, просто для певності, і підвів очі.

— Це підвищення.

— Я знаю, що це. Я сам про це домовився. Може, ще з однією зірочкою на кітелі вас сприйматимуть трохи серйозніше, а може, й ні. Хай там як, ви на це заслужили.

— Дякую, сер, — отетеріло промовив Вест.

— За що? За найгіршу роботу в армії? — Бурр розсміявся й по-батьківськи плеснув його по плечу. — Вас бракуватиме, і це — факт. Я поїду оглянути перший полк. Завжди вважав, що командира має бути видно. Не хочете поїхати зі мною, полковнику?


Коли вони виїхали з міських воріт, уже почав падати сніг. Білі сніжинки летіли на вітрі й танули, ледве торкаючись дороги, дерев, шкури Вестового коня та обладунків вартових, які йшли за ними.

— Сніг, — пробурчав через плече Бурр. — Уже сніг. Хіба для нього зараз не ранувато?

— Дуже рано, сер, але зараз достатньо холодно. — Вест прибрав одну руку з повіддя, щоб міцніше затягнути комір плаща на шиї. — Холодніше, ніж зазвичай наприкінці осені.

— Присягаюся, на північ від Кумнуру, хай йому біс, буде ще холодніше.

— Так, сер, і потепління тепер уже не буде.

— Зима може вийти суворою, еге ж, полковнику?

— Цілком імовірно, сер.

Полковник? Полковник Вест? Ці слова й досі дивно звучали вкупі навіть у його думках. Ніхто б і помислити не міг, що якийсь син простолюдина так високо підніметься. Передусім він сам.

— Тривала, сувора зима, — замислився Бурр. — Нам треба швидко спіймати Бетода. Спіймати його та швидко прикінчити, поки ми всі не замерзли. — Він насуплено глянув на дерева, які вони минали, насуплено глянув на сніжинки, що кружляли довкола них, насуплено глянув на Веста. — Погані дороги, погана місцевість, погана погода. Не найкраще становище, еге ж, полковнику?

— Ні, сер, не найкраще, — безрадісно погодився Вест, але його зараз турбувало лише власне становище.

— Та ну, могло б бути й гірше. Ви окопаєтеся на південь від річки, у теплі, у добрі. Мабуть, і волосини від північанина за всю зиму не побачите. А ще я чув, що принц і його штаб незле харчуються. Це, хай йому грець, краще, ніж дибуляти по снігу в товаристві Полдера і Кроя.

— Звичайно, сер.

Але Вест був не зовсім у цьому впевнений.

Бурр озирнувся через плече на вартових, які клусом їхали за ними на поважній відстані.

— Знаєте, замолоду, коли мене ще не удостоїли сумнівної честі командувати армією короля, я обожнював їздити верхи. Я їздив учвал по багато миль поспіль. Так я почувався... живим. Нині на це, здається, немає часу. Наради, документи, сидіння за столами — ось і все, чим я займаюся. Часом же просто хочеться поїздити верхи, еге ж, Весте?

— Звичайно, сер, але як...

— Но!

Лорд-маршал енергійно пришпорив коня, і той помчав стежкою, здіймаючи копитами багнюку. Вест якусь мить дивився йому вслід із роззявленим ротом.

— Трясця, — прошепотів він.

Швидше за все, цей упертий старий дурень не втримається в сідлі та зламає свою товсту шию. Що тоді з ними буде? Принцові Ладіслі доведеться перебрати командування на себе. Вест здригнувся від думки про це, а тоді теж різко перевів коня у чвал. А який у нього був вибір?

Обабіч миготіли дерева, дорога під ним струменіла. Його вуха наповнилися стукотом копит і дзеленчанням збруї. Вітер стрімко влітав йому в рота й щипав очі. На нього прямо сипалися сніжинки. Вест швидко озирнувся через плече. Вартові позачіплялись один за одного, їхні коні штовхалися між собою, і вони залишилися далеко позаду.

Найкраще для нього тепер було не відставати й водночас триматись у сідлі. Востаннє він так стрімко їхав верхи багато років тому, коли тупав по сухій рівнині, а за ним по п’ятах мчав клин гуркської кавалерії. Тоді він навряд чи боявся сильніше. Його руки до болю стискали повіддя, а серце гупало від страху та захвату. Він зрозумів, що всміхається. Бурр мав рацію. Від цього він і справді відчув себе живим.

Лорд-маршал уже сповільнився, і Вест, порівнявшись із ним, теж притримав коня. Тепер він сміявся і чув, як поряд регоче Бурр. Він уже багато місяців так не сміявся. А може, й років — він не пам’ятав, коли це було востаннє. Тоді він помітив дещо краєчком ока.

Відчув неприємний поштовх, давучий біль у грудях. Його голова різко смикнулася вперед, у нього з рук вирвали повіддя, і все перевернулося догори дриґом. Його кінь зник. Він котився по землі й не міг зупинитися.

Він спробував підвестись, і світ захитався. Дерева й біле небо, кінські ноги в русі, розлітається багно. Він заточився і, полетівши на дорогу, набрав повен рот грязюки. Хтось допоміг йому підвестися, грубо смикнув за плащ і потягнув у ліси.

— Ні! — охнув він, ледве дихаючи через біль у грудях. Іти туди не було жодної причини.

Чорна риска між деревами. Він непевним кроком пішов уперед, зігнувся навпіл, заточився, наступивши на поли власного плаща, і полетів у підлісок. Мотузка через дорогу, туго натягнута перед ними. Хтось чи то тягнув, чи то ніс його. У нього крутилося в голові, а відчуття напрямку повністю зникло. Пастка. Вест спробував намацати шпагу. За мить до нього дійшло, що його піхви порожні.

Північани. Вест відчув укол страху в живіт. Його, і Бурра теж, упіймали північани. Найманці, підіслані Бетодом, щоб їх убити. Десь за деревами щось промайнуло. Вест сяк-так спробував зрозуміти, що відбувається. Вартові їдуть за ними дорогою. Якби він тільки міг якось подати їм сигнал...

— Сюди... — крякнув він жалюгідно хрипким голосом, і тут якась брудна рука затиснула йому рота й потягнула його вниз, у мокрий підлісок. Він пручався, як міг, але сил у нього не було. Він бачив, як серед дерев щонайбільше за десяток кроків від нього мчать вартові, але не міг нічого вдіяти.

Він щосили вкусив ту руку, але вона тільки посилила хватку, стиснувши йому щелепу та роздушивши губи. Він відчув смак крові. Може, власної, а може, з руки. Звуки вартових стихли в лісі та зникли, а за ними надійшов страх. Рука відпустила його, штовхнула на прощання, і він перекинувся на спину.

Перед очима в нього плавно з’явилося чиєсь обличчя. Суворе, худорляве, звіряче, увінчане коротко й неохайно підстриженим чорним волоссям, із зубами, оголеними у звіриному вискалі, з холодними тупими очима, наповненими люттю. Обличчя повернулось і сплюнуло на землю. З другого його боку не було вуха — тільки чималий рожевий шрам і дірка.

Вест іще ніколи в житті не бачив людину з таким лихим виглядом. Цей чолов’яга загалом був схожий на уособлення жорстокості. Він здавався досить сильним, щоб розірвати Веста навпіл, і більш ніж готовим це зробити. Із рани на його руці текла кров. Із рани, залишеної Вестовими зубами. Вона крапала з кінчиків його пальців на лісовий ґрунт. У другій руці, стиснутій у кулак, він тримав шмат гладенького дерева. Вест провів по ньому очима і вжахнувся. На його кінці було важке вигнуте лезо, начищене до блиску. Сокира.

Отже, це північанин. Не з тих, які качалися п’яні в канавах Адуа. Не з тих, які приходили на ферму до його батька випрошувати роботу. Із інакших. Із тих, оповідками про яких його лякала в дитинстві мати. Людина, чиєю роботою, розвагою та призначенням було вбивати. Вест перевів погляд із цього суворого леза на його суворі очі й назад, отетерівши від жаху. Йому кінець. Він загине тут, у холодному лісі, валяючись у багнюці, як пес.

Вест піднявся, спершись на одну руку: ним оволоділо раптове прагнення тікати. Він озирнувся через плече, але шляхів для втечі там не було. До них серед дерев ішов якийсь чоловік. Здоровань із густою бородою та шпагою на плечі, який ніс на руках дитину. Вест закліпав, намагаючись якось оцінити масштаби. Це була найбільша людина, яку він коли-небудь бачив, а дитиною був лорд-маршал Бурр. Велетень кинув свій тягар на землю, як в’язанку хмизу. Бурр поглянув на нього знизу вгору й відригнув.

Вест заскреготів зубами. Що цей старий дурень собі думав, коли отак від’їхав? Своїм сраним «часом просто хочеться поїздити верхи» він убив їх обох. Так почуваєшся живим? Та ніхто з них не переживе наступної години.

Він мусить битися. Зараз, можливо, йому випав останній шанс. Навіть якщо битися нічим. Краще померти так, аніж стоячи на колінах у багнюці. Він спробував видобути з себе гнів. Коли той був непотрібен, йому не було кінця-краю. Тепер на його місці не було нічого. Тільки відчайдушна безпорадність, яка обтяжувала йому руки й ноги.

Оце так герой. Оце так боєць. Йому вистачало снаги хіба на те, щоб не обісцятися. Він міг без проблем ударити жінку. Мало не до смерті задушити сестру. Згадуючи про це, він досі починав задихатися від сорому й відрази, навіть тепер, коли йому в обличчя дивилася власна смерть. Він же думав, що виправить усе згодом. От тільки «згодом» уже не стало. Ось воно, все, що лишилося. Він відчув у очах сльози.

— Пробач, — пробурмотів він собі підноса. — Пробач мені.

Він заплющив очі та став чекати кінця.

— Не треба вибачень, друже, — його, гадаю, кусали й сильніше.

Із лісу виник ще один північанин, який сів навпочіпки поруч із Вестом. Його худорляве лице обрамляли прямі темні патли. Очі жваві, темні. Розумні очі. Він лиховісно й аж ніяк не підбадьорливо всміхнувся. Два ряди твердих жовтих гострих зубів.

— Сядь, — промовив він із таким сильним акцентом, що Вест ледве його зрозумів. — Краще сядь і не ворушись.

Над ним і Бурром стояв ще один чоловік. Величезний, широкогрудий, із зап’ястками завтовшки з Вестові щиколотки. У його бороді та сплутаному волоссі була сивина. Ватажок, судячи з того, як розступилися перед ним інші. Він опустив погляд на Веста, повільно й задумливо, як часом дивляться на мураху, вирішуючи, чи не розчавити її чоботом.

— Як гадаєш, котрий із них — Бурр? — прогуркотів він північною мовою.

— Я — Бурр, — заявив Вест. Він мусив захистити лорд-маршала. Мусив. Він, не думаючи, незграбно підвівся, але в нього ще паморочилася голова після падіння, і, щоб не впасти, довелося схопитися за якусь гілку. — Я — Бурр.

Старий воїн повільно й упевнено зміряв його поглядом.

— Ти?

Він вибухнув сміхом, глибоким і загрозливим, як буря на віддалі.

— Мені це до вподоби! Це добре!

Він повернувся до явного лиходія.

— Бачиш? Ти ж наче казав, що їм, цим південцям, не вистачає сміливості?

— Я казав, що їм бракує мізків. — Одновухий згори вниз поглянув на Веста, як голодний кіт на пташку. — І спростування я поки що не бачив.

— Здається, це оцей.

Ватажок дивився на Бурра.

— Це ти Бурр? — запитав він спільною мовою.

Лорд-маршал подивився на Веста, тоді підвів погляд на височезних північан, а тоді поволі зіп’явся на ноги. Випрямився та обтрусив форму, як людина, що готується померти з гідністю.

— Я — Бурр, і я вас не потішу. Якщо ви збираєтеся нас убити, то зробіть це зараз.

Вест залишався на місці. Тепер витрачати сили на гідність видавалося недоречним. Він уже мало не відчував, як сокира вгризається йому в голову.

Але північанин із сивиною в бороді тільки всміхнувся.

— Я розумію, як можна так помилитись, і вибачте, якщо ми подіяли вам на нерви, але ми прийшли не вбивати вас. Ми прийшли вам допомогти.

Вест силкувався зрозуміти, що він чує.

Тим самим був зайнятий Бурр.

— Допомогти нам?

— На Півночі вдосталь людей, які ненавидять Бетода. Удосталь тих, хто не стає на коліна з власної волі, а є й такі, що не стають на коліна взагалі. Це ми і є. У нас давно назрівала чвара з тим покидьком, і ми воліємо за всяку ціну покласти їй край. Битися з ним самі ми не можемо, але ми чули, що ви б’єтеся з ним, і тому вирішили приєднатися до вас.

— Приєднатися до нас?

— Ми прийшли для цього здалеку, і, судячи з того, що ми бачили дорогою, наша поміч вам би придалася. Та коли ми сюди дісталися, ваші люди не дуже захотіли нас приймати.

— Вони трохи грубіянили, — зауважив худорлявий, який сидів навпочіпки біля Веста.

— Так і є, Шукачу, так і є. Але ми не звикли відступати, коли нам трохи грубіянять. Тоді мені й спало на думку поговорити з вами, так би мовити, як отаман із отаманом.

Бурр поглянув на Веста.

— Вони хочуть битися разом з нами, — сказав він. Вест кліпнув, досі намагаючись звикнути до думки про те, що він може пережити цей день. Шукач уже простягнув йому шпагу руків’ям уперед і широко всміхнувся. За мить Вест усвідомив, що шпага належить йому самому.

— Дякую, — промимрив Вест, вовтузячись із руків’ям.

— Нема за що.

— Нас п’ятеро, — говорив тим часом ватажок, — і всі Імениті й бувалі. Ми билися проти Бетода й билися з ним по всій Півночі. Ми знаємо його звички, як мало хто інший. Можемо ходити в розвідку, можемо битися, можемо, як бачите, ставити пастки. Не відмовимося від жодної роботи, на яку варто тратити сили, а на нашу думку, того варте будь-яке завдання на шкоду Бетодові. Що скажете?

— Ну... гм, — пробелькотів Бурр, потираючи підборіддя великим пальцем. — Ви, безперечно, люди надзвичайно... — тут він по черзі оглянув їхні суворі брудні, пошрамовані обличчя, — ...корисні. Як я можу опиратися такій люб’язній пропозиції?

— Тоді мені краще всіх представити. Оце-от Шукач.

— Тобто я, — прогарчав худорлявий і гострозубий, іще раз зблиснувши неприємною усмішкою. — Радий знайомству.

Він узяв Веста за руку і стиснув її так, що в того аж кісточки пальців хруснули.

Тридуба тицьнув великим пальцем убік, на лиходія з сокирою й без вуха.

— Оцей товариський хлопака — Чорний Доу. Я сказав би, що з часом він стає кращим, але це неправда.

Доу повернувся і знову сплюнув на землю.

— Здоровань — це Тул Дуру. Його називають Грозова Хмара. Ще є Хардінг Мовчун. Він десь серед дерев, притримує ваших коней осторонь дороги. Втім, ви не турбуйтеся: йому б не було чого сказати.

— А ви?

— Руд Тридуба. Ватажок цього маленького загону у зв’язку з тим, що наш попередній ватажок возз’єднався з землею.

— Возз’єднався з землею. Ясно. — Бурр глибоко вдихнув. — Ну, що ж... Можете доповісти про своє прибуття полковникові Весту. Не сумніваюся, що він зможе відшукати для вас їжу та житло, уже не кажучи про роботу.

— Я? — перепитав Вест, у якого в руці досі висіла шпага.

— Саме так. — Лорд-маршал ледь помітно всміхнувся кутиком рота. — Наші нові союзники мають чудово вписатися в почет принца Ладісли.

Вест не міг визначитися, сміятися йому чи плакати. Він же щойно подумав, що його становищу вже нікуди ускладнюватись, а тепер у нього п’ятеро дикунів на шиї.

Тридубу цей результат, схоже, цілком задовольнив.

— Добре, — схвально кивнув він на знак згоди. — Отже, вирішено.

— Вирішено, — промовив Шукач, і його лиха усмішка стала ще ширшою.

Чолов’яга, що звався Чорним Доу, зміряв Веста довгим холодним поглядом і прогарчав:

— Йобаний Союз.

Запитання

Зандові дан Ґлокті,

очільникові Дагоски, строго конфіденційно


Негайно вирушай морем до міста Дагоски та перебери на себе керування Інквізицією в ньому. З’ясуй, що сталося з твоїм попередником, очільником Давустом. Перевір його підозру щодо наявності змови, можливо, просто у правлячій раді міста. Допитай членів цієї ради та повністю викоріни будь-яку нелояльність. Нещадно карай за зраду, але лише за переконливими доказами. Ми більше не можемо дозволяти собі помилок.

Гуркські солдати вже стікаються на півострів і готові скористатися з будь-якої слабини. Королівські полки ведуть активні бойові дії в Енґлїї, тож не сподівайся на суттєву допомогу в разі атаки гурків. У зв’язку з цим подбай про міцність оборонних споруд міста, а також достатню кількість провізії для будь-якої облоги. Повідомляй мене про хід своєї роботи регулярними листами. Передусім же подбай про те, щоб Дагоска за жодних обставин не потрапила в руки гурків.

Не підведи.

Сульт, архілектор Королівської Інквізиції

Раніше, ніж їх повісять
локта обережно склав листа і знову сховав його в кишеню, а тоді ще раз перевірив, чи лежить поряд із ним королівський указ. «Клятий папірець». Цей великий документ, відколи архілектор передав його Ґлокті, обтяжував йому плащ. Ґлокта витягнув його й перевернув; листове золото на його великій печатці заблистіло на немилосердному сонці. «Один-єдиний аркуш паперу, але дорожчий за золото. Безцінний. Із цим я промовляю голосом самого короля. Янаймогутніша людина Дагоски, вища навіть за самого лорд-губернатора. Усі мають слухатися мене й коритися мені. Звичайно, допоки я живий».

Подорож була не з приємних. Корабель був малий, а круг Морів під час плавання — неспокійний. Ґлоктина каюта була крихітна, розпечена й закрита, як пічка. «Пічка, що день і ніч несамовито хиталася». Якщо він не намагався їсти кашу, що розхлюпувалася з миски, як навіжена, то вибльовував ту дещицю, яку справді зумів проковтнути. Але під палубами принаймні не могла підкоситися його нікчемна нога, через яку він беркицьнувся б за борт у море. «Так, подорож вийшла аж ніяк не приємною».

Але тепер подорож добігла кінця. Корабель уже наближався до свого причалу серед заповнених верфей. Матроси вже мучилися з якорем, викидаючи канати на пристань. Тепер із корабля на запорошений берег плавно спускалися сходні.

— Гаразд, — сказав практик Северард. — Піду вип’ю.

— Випий чогось міцного, але неодмінно знайди мене згодом. Завтра на нас чекатиме робота. Дуже багато роботи.

Северард кивнув, і довкола його худого обличчя загойдалося тонке волосся.

— О, я живу заради служіння.

«Не знаю точно, заради чого ти живеш, але сумніваюся, що заради нього». Він неквапом пішов геть, фальшиво щось насвистуючи, протупав по сходнях, подолав верф і зник між запорошеними брунатними будівлями за нею.

Ґлокта збентежено подивився на вузькі дерев’яні сходні, обмацав однією рукою держак свого ціпка та облизав порожні ясна, набираючись відваги, щоби ступити на них. «Справжнє діяння самовідданого героїзму». Він на мить замислився про те, чи не розважливіше буде проповзти ними на животі. «Так шанси на смерть у воді будуть менші, але це навряд чи буде пристойно, чи не так? Очільник Інквізиції міста, що викликає шанобливий острах, вповзає у свої нові володіння на животі».

— Вам допомогти?

Практик Вітарі дивилася на нього скоса, відкинувшись спиною на поручні корабля. Її руде волосся стирчало дибки, як колючки на будяку. Вона, здавалося, усю дорогу ніжилася на свіжому повітрі, як ящірка, геть нічого не відчуваючи від хитання корабля й насолоджуючись нестерпною спекою так само сильно, як Ґлокта її ненавидів. Вгадати вираз її обличчя, прихованого чорною маскою практика, було важко. «Але цілком можна припустити, що вона всміхається. Без сумніву, вона вже готувала свій перший звіт для архілектора: „Каліка провів більшу частину мандрівки, блюючи під палубами. Коли ми прибули до Дагоски, його довелося витягати на берег разом із вантажем. Він уже став посміховиськом...“».

— Звісно, що ні! — різко вимовив Ґлокта, пошкандибавши на сходні так, ніби він щоранку ризикував життям. Коли він поставив на них праву ногу, вони підозріло захитались, і він до болю чітко усвідомив, що об слизьке каміння причалу далеко під ним плюскає сіро-зелена вода. «Біля доків знайшли тіло...»

Але кінець кінцем йому вдалося прочовгати на другий кінець без жодної пригоди, тягнучи за собою всохлу ногу. Діставшись до запорошеного каміння доків і нарешті знову ставши на тверду землю, він відчув безглуздий приплив гордості. «Сміхота. Можна подумати, ніби я вже здолав гурків і врятував місто, а не прошкандибав три кроки». На додачу до всього, тепер, коли він уже звик до постійного хитання корабля, у нього від стабільності землі почалося запаморочення й закрутило в животі, а мерзотний солоний сморід розпечених доків аж ніяк не покращував ситуації. Він примусив себе проковтнути повний рот гіркої слини, заплющив очі й підвів обличчя до безхмарного неба.

«Трясця, як же спекотно». Ґлокта вже й забув, як спекотно буває на Півдні. Рік наближається до кінця, а сонце все одно пече й він усе одно обливається потом під довгим чорним плащем. «Може, шати Інквізиції й відмінно вселяють жах у підозрюваних, але до жаркого клімату вони, на жаль, пристосовані кепсько».

Практикові Фросту було ще гірше. Здоровезний альбінос прикрив усі оголені ділянки своєї молочної шкіри до останнього дюйма, навіть одягнув чорні рукавички та крислатий капелюх. Він поглянув на блискуче небо, підозріливо і страдницьки примруживши рожеві очі; на його широкому білому обличчі довкола чорної маски виступили краплинки поту.

Вітарі скоса поглянула на них.

— Вам справді варто частіше виходити на вулицю, — пробурмотіла вона.

У кінці верфі чекав чоловік у чорному одязі Інквізиції, який тримався затінку напіврозваленої стіни, та все одно рясно пітнів. Високий кістлявий чолов’яга з виряченими очима й червоним гачкуватим носом, облупленим через сонячний опік. «Оце так нас зустрічають? Судячи з розмаху зустрічі, моєму прибуттю аж ніяк не раді».

— Я Гаркер, старший інквізитор міста.

— До мого прибуття, — різко зауважив Ґлокта. — Скільки вас іще?

Інквізитор насупився.

— Четверо інквізиторів і близько двадцятьох практиків.

— Небагато для того, щоб убезпечити місто такого розміру від зради.

Гаркерове насуплене обличчя спохмурніло ще більше.

— Нам це завжди вдавалося.

«Ой, і справді. Звісно, як не рахувати того, що ви кудись поділи свого очільника».

— Це ваш перший візит до Дагоски?

— Я провів певний час на Півдні.

«Найкращі та найгірші дні свого життя».

— Був у Гуркулі під час війни. Бачив Ульріох.

«У руїнах після того, як ми спалили місто».

— І два роки пробув у Шаффі.

«Якщо взяти до уваги імператорські тюрми. Два роки серед палючої спеки й нищівної темряви. Два роки в пеклі».

— Але в Дагосці не бував ніколи.

— Хе, — зневажливо пирхнув Гаркер. — Ваші апартаменти в Цитаделі.

Він кивнув на величезну скелю, що височіла над містом. «Хто б сумнівався. Звичайно, в найвищій частині найвищої будівлі».

— Я вас проведу. Лорд-губернатор Вурмс і його рада з нетерпінням чекатимуть на зустріч зі своїм новим очільником.

Він повернувся з якимось ображеним виразом обличчя. «Думаєш, що сам мав одержати цю роботу, так? Я дуже радий тебе засмутити».

Гаркер жваво попрямував у місто, а практик Фрост посунув за ним, згорбивши важкі плечі, що оточували товсту шию, і тримаючись будь-якої, навіть найменшої тіні, наче сонце жбурлялося в нього крихітними дротиками. Вітарі петляла по запорошеній вулиці, як по танцювальному майданчику, зазираючи у вікна та вузькі провулки. Ґлокта, у якого від зусилля вже починала горіти ліва нога, вперто човгав позаду.

«Каліка прочовгав у місті всього три кроки, перш ніж упасти долілиць, а далі його до кінця шляху несли на ношах, де він вищав, як недорізана свиня, і просив води, тим часом як ті самі громадяни, у яких він мав вселяти жах, отетеріло за цим спостерігали...»

Він розтулив губи та вгородив ті зуби, які в нього залишились, у чисті ясна, примушуючи себе не відставати від інших; держак ціпка врізався йому в долоню, а його хребет із кожним кроком нестерпно клацав.

— Це Нижнє місто, — пробурчав Гаркер через плече, — де мешкає тубільне населення.

«Велетенські нетрі, розпечені, розжарені й запорошені». Будівлі тут були вбогі й недоглянуті — благенькі одноповерхові хижки, похилі купи недопаленої глиняної цегли. Усі люди тут були темношкірі, бідно вдягнуті та явно голодні. Із одних дверей на них дивилася кістлява жінка. Прокульгав повз них на зігнутих милицях одноногий старий. У вузькому провулку між купами відходів гасали обірвані діти. У повітрі добре відчувався сморід гнилі та несправної каналізації. «А може, цілковитої відсутності каналізації». Повсюди дзижчали мухи. «Жирні, сердиті мухи. Єдині істоти, що тут процвітають».

— Якби я знав, яке це чарівне місце, — зауважив Ґлокта, — то прибув би швидше. Схоже, приєднання до Союзу пішло дагосканцям на користь, еге ж?

Гаркер не розпізнав його іронії.

— Так, ніде правди діти. За нетривалий час свого панування в місті гурки перетворили на рабів багатьох із найвизначніших містян. Тепер, під владою Союзу, вони дійсно мають свободу працювати й жити як завгодно.

— Дійсно мають свободу, так?

«То он вона яка, свобода». Ґлокта подивився на купку похмурих тубільців, які скупчилися довкола ятки з убогим крамом — напівгнилими фруктами та засидженими мухами тельбухами.

— Ну, здебільшого так, — насупився Гаркер. — Інквізиції, коли ми прибули, довелося позбутися кількох баламутів. А тоді, три роки тому, ці невдячні свині підняли повстання.

«Після того як ми дали їм свободу жити, як тварини, у власному місті? Просто вражає».

— Ми їх, звісно, здолали, та вони спричинили величезні збитки. Опісля їм заборонили тримати в себе зброю чи заходити до Верхнього міста, де живе більшість білих. Відтоді все було тихо. Це лише підтверджує, що найефективніше цими дикунами керує тверда рука.

— Вони збудували неабиякі оборонні споруди як на дикунів.

Перед ними розтинала місто висока стіна, що кидала довгу тінь на вбогі будівлі нетрів. Попереду зяяв широкий рів, нещодавно викопаний і обнесений палями. Вузький місток вів до воріт, розташованих між високими вежами. Важкі ворота були відчинені, але перед ними стояв десяток чоловіків — вояків Союзу, що обливалися потом у сталевих шоломах і шкіряних плащах із заклепками, зі шпагами та списами, на яких виблискувало немилосердне сонце.

— Ці ворота добре охороняються, — зауважила Вітарі. — Якщо взяти до уваги, що вони всередині міста.

Гаркер насупився.

— Після повстання тубільців почали пускати до Верхнього міста лише за наявності дозволу.

— І в кого є дозволи? — запитав Ґлокта.

— У деяких кваліфікованих ремісників і тому подібних, чиїми послугами ще користується Гільдія спайсерів, але здебільшого у слуг, які працюють у Верхньому місті та Цитаделі. Слуги з числа місцевих є в багатьох громадян Союзу, які тут проживають, а в декого їх кілька.

— Але ж місцеві, звичайно, теж є громадянами Союзу?

Гаркер скривив вуста.

— Можна й так сказати, очільнику, але їм не можна довіряти, це факт. Вони мислять не так, як ми.

— Та невже?

«Якщо вони взагалі думають, то це вже краще за цього дикуна».

— Ці смагляві — всі до одного покидьки. Гурки, дагосканці — всі вони однакові. Самі вбивці та злодії. Найдоцільніше їх тіснити й утискати. — Гаркер насуплено подивився на розжарені нетрі. — Якщо щось пахне лайном і має колір лайна, то це, ймовірно, і є лайно.

Він повернувся й побрів мостом.

— Яка чарівлива та просвічена людина, — пробурмотіла Вітарі. «Ти читаєш мої думки».

За воротами відкривався інакший світ. На палючому сонці сяяли величні куполи, елегантні вежі, мозаїки з кольорового скла та стовпи з білого мармуру. Вулиці були широкі й чисті, а житлові будинки — добре доглянуті. На охайних площах росло навіть кілька спраглих пальмочок. Тут люди були випещені, гарно вбрані й білошкірі. «Щоправда, сильно обгорілі на сонці». Серед них снувало кілька смаглявих облич, які всіляко старалися не потрапляти під ноги, вдивляючись у землю. «Щасливчики, яких пустили сюди служити? Певно, радіють, що в нас у Союзі не терплять рабства».

Ґлокта чув якийсь дзенькіт, схожий на звук віддаленого бою, що перекривав усе інше. Він гучнішав, поки Ґлокта тягнув зболену ногу Верхнім містом, і став просто несамовитим, коли вони вийшли на широку площу, де від краю до краю зібралася неймовірна юрба. Там були люди з Міддерланду, Гуркулу, Штирії, вузькоокі уродженці Сулджуку, жовтоволосі громадяни Старої Імперії й навіть бородаті північани, що забрели далеко від дому.

— Купці, — пробурчав Гаркер.

«Мабуть, усі купці на світі». Вони юрмилися довкола завалених харчами яток, великих ваг для зважування речовин, дощок, на яких крейдою були записані назви та ціни товарів. Вони волали, позичали та обмінювалися безліччю різних мов, здіймали руки в чудернацьких жестах, штовхалися, смикали одне одного й показували одне на одного. Нюхали ящики з прянощами та палички пахощів, тицяли пальцями в сувої тканини та дошки з рідкісної деревини, стискували фрукти, пробували на зуб монети, дивилися крізь лінзи на блискучі коштовні камені. То там, то тут крізь натовп сунув носій-тубілець, зігнувшись навпіл під величезним вантажем.

— Спайсери зі всього беруть відсоток, — пробурчав Гаркер, нетерпляче проштовхуючись крізь галасливий натовп.

— Певно, чималий, — зауважила собі під носа Вітарі.

«Гадаю, дуже чималий. Достатній, щоб опиратися гуркам. Достатній, щоби тримати в полоні ціле місто. Люди здатні вбивати за значно, значно менше».

Ідучи площею, Ґлокта кривився і шкірився, сіпаючись, хилячись і боляче штовхаючись на кожному кульгавому кроці. Лише тоді, коли вони нарешті вийшли з натовпів із протилежного боку, до нього дійшло, що вони вже опинились у затінку величезної граційної будівлі, що високо здіймалася над юрбами численними арками й куполами. На кожному її куті злітали в повітря витончені шпилі, тендітні й ніжні.

— Велично, — пробурмотів Ґлокта, витягнувши зболілу спину та примружено глянувши вгору; дивитися на це чисто-біле каміння на післяобідньому сонці було майже боляче. — Побачивши це, можна й повірити в Бога.

«Якщо не бути надто розумним для цього».

— Хе, — пирхнув Гаркер. — Тубільці колись тисячами молилися тут, отруюючи саме повітря своїми клятими співами та забобонами — звісно, до придушення повстання.

— А тепер?

— Очільник Давуст оголосив це місце забороненою для них зоною. Як і все Верхнє місто загалом. Тепер спайсери користуються ним як продовженням ринку, купують, продають і таке інше.

— Гм.

«Неймовірно доречно. Храм заробляння грошей. Нашої власної маленької релігії».

— Здається, тут іще влаштував собі контору якийсь банк.

— Банк? Який саме?

— Цими питаннями відають спайсери, — нетерпляче відказав Гаркер.

— «Валінт і ще хтось», так?

— Балк. «Валінт і Балк».

«Отже, певні давні знайомі дісталися сюди раніше за мене? Я мав би здогадатися. Ці покидьки всюди. Всюди, де є гроші». Він оглянув велелюдний ринок. «А тут грошей багацько».

Коли вони почали видиратися на велику скелю, шлях став крутішим; вулиці на скельних уступах були вирізані з сухого схилу. Ґлокта сунув крізь спеку, зігнувшись над своїм ціпком і закусивши губу від болю в нозі; він був спраглий, як собака, а з усіх його пор лився піт. Гаркер не намагався сповільнитися, поки Ґлокта плентався за ним. «І хай я крізь землю провалюсь, якщо попрошу його про це».

— Над нами Цитадель.

Інквізитор змахнув рукою, показуючи на скупчення будівель із прямовисними стінами, куполів і веж, які притулилися до самого вершечка брунатної скелі високо над містом.

— Колись тут була резиденція тубільного короля, але тепер вона слугує адміністративним центром Дагоски і в ній мешкають деякі з найважливіших громадян міста. Усередині розташовані місце зібрань спайсерів і міський Будинок питань.

— Незлий краєвид, — буркнула Вітарі.

Ґлокта повернувся та прикрив очі рукою. Перед ними розкинулася дуже схожа на острів Дагоска. Скочувалося донизу Верхнє місто — охайні сітки з охайних будинків, розділених довгими прямими дорогами, всіяні жовтими пальмами та широкими площами. На протилежному боці його довгого вигнутого муру розкинувся запорошений брунатний клубок нетрів. Над ними, як бачив Ґлокта, височіли здаля могутні суходільні стіни, що мерехтіли в імлі та перегороджували вузький кам’янистий перешийок, який з’єднував місто з материком. З одного боку з ним межувало блакитне море, а з другого — блакитна гавань. «Кажуть, це найпотужніші оборонні споруди у світі. Цікаво: чи перевіримо ми невдовзі ці гордовиті хвастощі?»

— Очільнику Ґлокта! — Гаркер прокашлявся. — На вас чекають лорд-губернатор і його рада.

— То хай почекають ще трохи. Мені цікаво знати, яких успіхів ви досягли в розслідуванні зникнення очільника Давуста.

«Усе ж таки буде вкрай прикро, якщо нового очільника спіткає така сама доля».

Гаркер насупився.

— Ну... дечого досягли. Я не сумніваюся, що в ньому винні тубільці. Вони безупинно плетуть змови. Багато хто з них, попри заходи, вжиті Давустом після повстання, досі не бажає знати своє місце.

— Я приголомшений.

— Повірте мені: це щира правда. У ніч зникнення очільника в його кімнатах були присутні троє дагосканських слуг. Я їх допитував.

— І що ви з’ясували?

— На жаль, іще нічого. Вони виявилися надзвичайно впертими.

— Тоді пропоную допитати їх разом.

— Разом? — Гаркер облизав губи. — Я не думав, що вам, очільнику, захочеться допитати їх особисто.

— Тепер знаєте.


«Логічно було подумати, що у глибині скелі буде прохолодніше». Але там було так само спекотно, як на розжарених вулицях, тільки без жодного милосердного вітерцю, навіть найлегшого. У коридорі було тихо, мертво й душно, як у гробниці. Смолоскип Вітарі відкидав у кутки мерехтливі тіні, а за ними швидко надходила пітьма.

Гаркер зупинився перед окутими залізом дверима і стер з обличчя великі краплини поту.

— Мушу попередити вас, очільнику, що нам довелося повестися з ними досить... твердо. Самі знаєте: немає нічого кращого за тверду руку.

— О, я й сам умію бути твердим, коли цього вимагає ситуація. Мене нелегко шокувати.

— Добре, добре.

У замку крутнувся ключ, відчинилися двері, і в коридор полинув огидний запах. «Суміш забитого нужника з купою гнилого сміття». Камера за дверима була крихітна, без вікон, із низькою стелею, під якою ледве можна було стояти. Спека була нестерпна, а сморід — жахливий. Вона нагадувала Ґлокті іншу камеру. Далі на південь, у Шаффі. Глибоко під імператорським палацом. «Камера, у якій я задихався два роки, верещав у пітьму, дряпав стіни, повзав у власних відходах». У нього тим часом засіпалось око, і він обережно витер його пальцем.

Один в’язень лежав урозтяг обличчям до стіни; його шкіра почорніла від синців, а обидві ноги були зламані. Ще один був підвішений до стелі за зап’ястки; його коліна торкалися підлоги, голова мляво висіла, а спина була посічена до крові. Вітарі зігнулась і потицяла в одного з них пальцем.

— Мертвий, — просто сказала вона й перейшла до другого. — І цей теж. Помер уже давненько.

Мерехтливе світло впало на ще одного в’язня. Ця була жива. «Ледь жива». Її руки й ноги були скуті ланцюгами, обличчя — змарніле від голоду, губи — потріскані від спраги. Вона притискала до себе брудне, заляпане кров’ю ганчір’я. Злегка торкаючись п’ятами підлоги, вона намагалася відсунутися ще далі в куток і ледь чутно бурмотіла кантійською. Однією рукою вона затулила лице від світла. Пам’ятаю. «Єдине, що гірше за пітьму,це прихід світла. З ним завжди приходять запитання».

Ґлокта насупився й перевів очі, що сіпалися, з двох сплюндрованих трупів на злякану дівчину; у голові в нього макітрилося від цього зусилля, спеки та смороду.

— Що ж, тут дуже затишно. Що вони вам сказали?

Гаркер, знехотя ввійшовши до камери з Фростом за плечем, закрив носа й рота рукою.

— Поки нічого, але я...

— Зараз ви вже точно нічого з цих двох не витягнете. Сподіваюся, вони підписали зізнання.

— Ну... не зовсім. Очільника Давуста ніколи так сильно не цікавили зізнання смаглявих — ми просто, ну, знаєте...

— Ви навіть не змогли зберегти їм життя до зізнань?

Гаркер набурмосився. «Як дитина, несправедливо покарана шкільним учителем».

— Ще є дівка, — грубо зауважив він.

Ґлокта поглянув на неї, облизуючи місце, на якому колись перебував його передній зуб. «Жодного методу. Жодної цілі. Жорстокість заради жорстокості. Якби я з’їв щось сьогодні, то, можливо, мало не виблював би».

— Скільки їй років?

— Мабуть, чотирнадцять, очільнику, але я не розумію, яке це має значення.

— Значення цього, інквізиторе Гаркер, полягає в тому, що чотирнадцятирічні дівчата рідко очолюють змови.

— Я вирішив, що найкраще діяти сумлінно.

— Сумлінно? Ви хоч щось у них питали?

— Ну, я...

Ґлокта влучно огрів Гаркера ціпком по обличчю. Цей раптовий рух нагородив Ґлокту різким нестерпним болем у боці, у нього підкосилася квола нога, і йому довелося вхопитися за Фростову руку, щоб не впасти. Інквізитор вереснув від болю й шоку, повалився біля стіни й ковзнув у бруд на підлозі камери.

— Ви не інквізитор! — процідив Ґлокта. — Ви — сраний різник! Подивіться, у якому стані це місце! А ще ви вбили двох наших свідків. Яка тепер із них користь, дурню? — Ґлокта нахилився вперед. — А може, ви так і хотіли, га? Може, Давуста було вбито з заздрощів кимось нижчим за званням? Нижчим за званням, що бажав затикати роти свідкам, так, Гаркере? Можливо, мені слід почати розслідування з самої Інквізиції!

Поки Гаркер силкувався підвестися, над ним виріс практик Фрост, і він знову притулився до стіни; з його носа закрапала кров.

— Ні! Будь ласка, ні! Це було випадково! Я не збирався їх убивати. Я просто хотів знати, що сталося!

— Випадково? Ти або зрадник, або цілковитий нездара, а ні ті, ні інші мені не потрібні!

Він схилився ще нижче, ігноруючи біль, що прострілював йому спину, і скривив рота в беззубій усмішці.

— Інквізиторе, я розумію, що тверда рука є надзвичайно ефективною в роботі з дикунами. Ви дізнаєтеся, що рук, твердіших за мою, не існує. Ніде. Приберіть цього черв’яка з моїх очей!

Фрост ухопив Гаркера за плащ і потягнув його грязюкою до дверей.

— Зачекайте! — завив він, хапаючись за дверну раму. — Будь ласка! Ви не можете так чинити!

Його крики поступово затихли в коридорі.

Вітарі злегка всміхалась очима, неначе ця сцена дещо її тішила.

— Що робити з цим безладом?

— Прибери його. — Ґлокта, ще відчуваючи, як у його боці пульсує біль, притулився до стіни та тремтливою рукою витер з обличчя піт. — Змий. Поховай ці тіла.

Вітарі кивнула на єдину вцілілу.

— А з нею що робити?

— Скупай її. Дай їй одяг. Їжу. Відпусти.

— Якщо вона повернеться до Нижнього міста, її навряд чи варто купати.

«Тут вона має рацію».

— Гаразд! Вона була служницею Давуста і може бути моєю. Поверни її до роботи! — гукнув він через плече, уже пошкандибавши до дверей. Йому було необхідно вийти. Тут він ледве дихав.


— Вибачте, що розчаровую вас усіх, але стіни у своєму поточному незадовільному стані аж ніяк не нездоланні...

Той, хто промовляв ці слова, замовк, коли Ґлокта прочовгав за двері до зали зібрань правлячої ради Дагоски.

Годі було уявити собі приміщення, більш несхоже на камеру внизу. «Власне, це найкрасивіше приміщення, яке я коли-небудь бачив». Кожен дюйм його стін і стелі був прикрашений надзвичайно деталізованим різьбленням; довкола сцен із кантійських легенд у натуральну величину, розфарбованих мерехтливим золотом і сріблом, яскравою червінню й синню, обвивалися приголомшливо складні геометричні візерунки. Підлогу вкривала дивовижна у своїй складності мозаїка, а довгий стіл був інкрустований завитками з темного дерева та уламками яскравої слонової кістки, начищеними до сильного блиску. Із високих вікон відкривався захопливий вигляд на запорошені брунатні простори міста і блискучу затоку за ним.

Жінка, котра підвелася, щоби привітатися з Ґлоктою, коли він увійшов, не видавалася зайвою в цьому розкішному оточенні. «Анітрохи».

— Я Карлот дан Ейдер, — промовила вона, невимушено всміхаючись і простягнувши до нього руки, як до давнього друга, — магістр Гільдії спайсерів.

Ґлокта був змушений визнати, що вразився. «Хай і лише її сміливістю. Ні найменшої ознаки жаху. Вона вітається зі мною так, наче яне знівечена, скорчена руїна, що постійно сіпається. Вона вітається зі мною так, ніби я маю такий самий вишуканий вигляд, як вона». Жінка була вдягнена в довгу сукню в південному стилі — з блакитного шовку, облямованого сріблом. Сукня мерехтіла довкола неї на прохолодному вітерці, що дув у високі вікна. На її пальцях, зап’ястках і шиї виблискували приголомшливо дорогі коштовності. Коли вона підійшла ближче, Ґлокта відчув якийсь дивний запах. «Солодкий. Мабуть, як спеції, що дали їй такі великі багатства». Цей запах неабияк подіяв на нього. «Я ж, як-не-як, усе одно чоловік. Просто меншою мірою, ніж колись».

— Я мушу вибачитися за свій одяг, але кантійське вбрання незмірно зручніше у спеку. За роки життя тут я цілком до нього звикла.

«Для неї вибачатися за зовнішністьце все одно що для генія вибачатися за дурість».

— Пусте. — Ґлокта вклонився так низько, як тільки міг, зважаючи на нікчемну ногу та гострий біль у спині. — Спільник Ґлокта до ваших послуг.

— Ми надзвичайно раді, що ви з нами. Відколи зник ваш попередник, очільник Давуст, ми всі були сильно стурбовані.

«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за інших».

— Я сподіваюся пролити трохи світла на це питання.

— Ми всі на це сподіваємося. — Вона з невимушеною впевненістю взяла Ґлокту під лікоть. — Прошу, дозвольте мені познайомити вас із усіма.

Ґлокта не дозволив себе тягати.

— Дякую, магістре, але мені здається, що я й сам можу зі всіма познайомитись.

Він власними скромними силами причовгав до столу.

— Ви, певно, генерал Віссбрук, що опікується обороною міста.

Генералові було років із сорок п’ять, він був трохи лисуватий і рясно пітнів у вигадливій формі, застебнутій аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулі, на війні. Був майором Королівського полку й добре відомим ослом. А ти, схоже, непогано піднявся, принаймні як на осла».

— Радий знайомству, — промовив Віссбрук, майже не відриваючи погляду від своїх документів.

— Поновити давнє знайомство — це завжди радість.

— Ми зустрічалися?

— Ми билися разом у Гуркулі.

— Та невже? — Спітніле обличчя Віссбрука ненадовго зсудомило від шоку. — Ви... той самий Ґлокта?

— Так, я справді, як ви кажете, той самий Ґлокта.

Генерал кліпнув.

— Гм, ну, гм... як вам велося?

— Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвітали, і це — величезна втіха.

Віссбрук кліпнув, але Ґлокта не залишив йому часу на відповідь.

— А це, певно, лорд-губернатор Вурмс. Для мене це однозначно честь, ваша милосте.

Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці. Його руки, здавалося, тремтіли попри спеку, а його голова сяяла лисиною, якщо не брати до уваги кількох жмутків білого волосся. Він примружив на Ґлокту слабкі вологі очі.

— Що він сказав? — спантеличено вдивився в нього лорд-губернатор. — Що це за людина?

Генерал Віссбрук нахилився до старого так близько, що мало не торкнувся губами його вуха.

— Очільник Ґлокта, ваша милосте! Заміна Давустові!

— Ґлокта? Ґлокта? А де, власне, носить Давуста?

Відповідати йому ніхто не став.

— Я Корстен дан Вурмс.

Син лорд-губернатора вимовив своє ім’я, наче магічне заклинання, і простягнув Ґлокті руку, наче безцінний дарунок. Він, білявий красень, що безтурботно розвалився у своєму кріслі, мав добру засмагу, сяяв здоров’ям і був такий самий гнучкий і дужий, як його батько — старий і зморщений. «Я вже його зневажаю».

— Наскільки мені відомо, колись ви були неабияким фехтувальником.

Вурмс із глузливою усмішкою зміряв Ґлокту поглядом.

— Я й сам фехтую, а кинути мені виклик, власне, нікому. Може, якось поміряємося силами?

«Був би радий це зробити, гівнюче ти малий. Якби моя нога ще була при мені, ти б обісрався, перш ніж я закінчив показувати свої сили».

— Я справді фехтував, але, на жаль, був змушений покинути цю справу. Проблеми зі здоров’ям. — Ґлокта відповів йому глузливою беззубою усмішкою. — Втім, насмілюся сказати, що ще міг би вколоти вас кілька разів, якщо ви дуже хочете вдосконалити свою майстерність.

Тут Вурмс насупився, але Ґлокта вже пішов далі.

— А ви, певно, гаддиш Кадія.

Гаддишї був високим струнким чоловіком із довгою шиєю та втомленими очима. Мав на собі просту білу сорочку, а на голові в нього був пов’язаний чисто-білий тюрбан. «Вигляд у нього не багатший, ніж у решти тубільців у Нижньому місті, та все ж він відзначається певною гідністю».

— Я Кадія, і народ Дагоски обрав мене собі за речника. Але гаддишем я себе вже не називаю. Жрець без храму — це взагалі не жрець.

— Ми й досі повинні слухати про храм? — занив Вурмс.

— Допоки я засідаю в раді, на жаль, повинні. — Він знову поглянув на Ґлокту. — Отже, в місті новий інквізитор? Новий диявол. Новий носій смерті. Твої справи мене не цікавлять, мучителю.

Ґлокта всміхнувся. «Зізнався в ненависті до Інквізиції, навіть не побачивши моїх інструментів. Утім, від його людей аж ніяк неможна чекати великої любові до Союзу: вонимайже раби у власному місті. Чи не міг би бути нашим зрадником він?»

«А може, він?» Генерал Віссбрук здавався вірним вояком до нутра кісток, людиною з надто сильним почуттям обов’язку та надто слабкою уявою для інтриг. «Але мало хто стає генералом, не дбаючи про власний зиск, не підмазуючи, щоб поїхати, не зберігаючи якихось секретів».

«А може, він?» Корстен дан Вурст дивився на Ґлокту, скривившись так, наче він був погано вичищеним нужником, яким той мав скористатися. «Я тисячу разів бачив таких, як він, цей нахабний шмаркач. Може, він і рідний син лорд-губернатора, але цілком очевидно, що він вірний лише самому собі».

«А може, вона?» Магістр Ейдер була щедра на милі усмішки та вияви ввічливості, але очі в неї були тверді, як діаманти. «Оцінює мене, як купець оцінює клієнта-невігласа. Вонаце більше, ніж вишукані манери та пристрасть до іноземних фасонів. Набагато більше».

«А може, він?» Тепер видавався підозрілим навіть старий лорд-губернатор. «Чи справді в нього така біда з очима й вухами, як він стверджує? Чи щось у його примружуванні, його запитаннях про те, що відбувається, вказує на прикидання? Чи не знає він уже зараз більше за інших?»

Ґлокта повернувся й пошкандибав до вікна, притулився до прикрашеної гарною різьбою колони біля нього й визирнув на приголомшливий краєвид. Вечірнє сонце ще гріло йому обличчя. Він уже відчував, як неспокійно соваються члени ради, щиро бажаючи його позбутися. «Цікаво, як швидко вони накажуть каліці забиратися з їхньої прекрасної зали? Я не довіряю жодному з них. Жодному». Він усміхнувся самому собі. «Саме так і має бути».

Найперше терпець урвався Корстенові дан Вурмсу.

— Очільнику Ґлокта, — різко промовив він, — ми вдячні вам за те, що ви сумлінно прибули сюди, але я не сумніваюся, що у вас є нагальні справи. У нас вони, звичайно, є.

— Звісно. — Ґлокта з демонстративною неспішністю пошкандибав назад до столу, неначе виходячи з зали. Тоді витягнув одне крісло й опустився на нього, скривившись від болю в нозі. — Я постараюся висловлювати якнайменше зауважень, принаймні на початку.

— Що? — перепитав Віссбрук.

— Що це за один? — поцікавився лорд-губернатор, витягнувшись уперед і примруживши слабкі очі. — Що тут відбувається?

Його син був безпосередніший.

— Що це ви, на вашу думку, виробляєте? — запитав він. — Ви з глузду з’їхали?

Гаддиш Кадія стиха захихотів собі під носа. З Ґлокти чи з люті інших присутніх, незрозуміло.

— Прошу, панове, прошу, — тихо і терпляче промовила магістр Ейдер. — Очільник щойно прибув і, можливо, не знає, як у Дагосці ведуть справи. Ви маєте знати, що ваш попередник не відвідував цих зборів. Ми успішно керували цим містом кілька років, і...

— Закрита Рада з цим не погоджується.

Ґлокта продемонстрував королівський указ, тримаючи його двома пальцями. На мить показав документ усім так, щоб було видно важку червоно-золоту печатку, а тоді кинув на інший кінець столу.

Карлот дан Ейдер під підозрілими поглядами інших узяла документ, розгорнула й почала читати. Насупилась, а тоді підняла одну гарно вищипану брову.

— Здається, це ми тут нічого не знаємо.

— Дайте поглянути! — Корстен дан Вурмс вихопив документ у неї з рук і почав читати. — Не може бути, — пробурмотів він. — Не може бути!

— На жаль, може. — Ґлокта продемонстрував усім присутнім свій беззубий усміх. — Архілектор Сульт украй стурбований. Він попросив мене розслідувати зникнення очільника Давуста, а також оглянути оборонні споруди міста. Ретельно їх оглянути та подбати про те, щоб гурки залишилися по той бік. Він наказав мені вживати будь-яких заходів, які я вважатиму за необхідне.

Він зробив ефектну паузу.

— Будь-яких... заходів.

— Що там таке? — пробурчав лорд-губернатор. — Я хочу знати, що відбувається!

Документом уже заволодів Віссбрук.

— Королівський указ, — видихнув він і витер спітніле чоло тильним боком рукава, — підписаний усіма дванадцятьма членами Закритої Ради. Він надає всі повноваження!

Він обережно поклав указ на інкрустований стіл, неначе побоюючись, що той раптом спалахне.

— Це...

— Ми всі знаємо, що це таке.

Магістр Ейдер задумливо стежила за Ґлоктою, погладжуючи одним пальцем гладеньку щоку. «Наче крамарка, яка раптом усвідомлює, що це її ошукав покупець, який здавався невігласом, а не навпаки».

— Схоже, очільник Ґлокта перебере керівництво на себе.

— Я не став би казати «перебере керівництво на себе», але я буду відвідувати всі наступні збори цієї ради. Вважайте це першою з величезної кількості змін.

Сівши у своє прекрасне крісло, витягнувши зболену ногу й давши відпочити зболеній спині, Ґлокта розслаблено зітхнув. «Майже зручно». Він швидко оглянув насуплені обличчя членів правлячої ради міста. «Щоправда, звісно, один із цих чарівливих людей, швидше за все, є небезпечним зрадником. Зрадником, який уже організував зникнення одного очільника, а тепер, цілком можливо, думає про усунення ще одного...»

Ґлокта прокашлявся.

— Отже, що ви казали, генерале Віссбрук, коли я прийшов? Щось про стіни?

Рани минулого

Раніше, ніж їх повісять
Раніше, ніж їх повісять
авні помилки, — надзвичайно бундючно вимовив Баяз, — не повинні повторюватися. Тож в основі будь-якої вартісної освіти має лежати ґрунтовне розуміння історії.

Джезаль уривчасто зітхнув. Із якого дива цей старий заповзявся його просвітити, йому було незрозуміло. Можливо, в цьому було винне величезне себелюбство, пов’язане з легким маразмом. Хай там як, Джезаль твердо вирішив геть нічого не навчатися.

— ...так, історії, — розмірковував маг, — у Калкісі дуже багато історії...

Джезаль роззирнувся довкола й залишився вкрай розчарованим. Якщо історія — це лише вік, то Калкіс, прадавнє портове місто Старої Імперії, однозначно був багатий на неї. Якщо ж історія — це щось більше — велич, слава, те, що хвилює кров, — то історії в ньому явно не було.

Без сумніву, місто було ретельно сплановане й мало широкі прямі вулиці, розташовані так, щоб подорожнім відкривалися величні краєвиди. Але за багато століть краєвиди, що, можливо, колись були гордими міськими пейзажами, обернулися на панорами занепаду. Всюди були покинуті будинки, на заїжджені колесами площі сумовито дивилися порожні вікна та дверні прорізи. Вони минали провулки, зарослі бур’янами, закидані камінням і завалені гнилими колодами. Половина мостів через мляву річку обвалилася й так і не була полагоджена; половина дерев на широких алеях були мертві й засохлі, задушені плющем.

Тут не було того чистого життя, що вщерть наповнювало Адуа, від доків до нетрів і від нетрів до самого Аґріонта. Можливо, Джезалева домівка часом здавалася перенаселеною, галасливою, переповненою людом, але, дивлячись, як нечисленні обідрані мешканці Калкіса бредуть своїм гнилим містом-пережитком, він чітко розумів, яка атмосфера подобається йому більше.

— ...у тебе, мій юний друже, під час цієї нашої мандрівки буде чимало можливостей удосконалитись, і я рекомендую тобі скористатися ними. Особливо вартий вивчення майстер Дев’ятипалий. Мені здається, що ти міг би багато чого навчитися в нього...

Джезаль мало не охнув від подиву.

— У цієї мавпи?

— Ця мавпа, як ти висловився, знаменита по всій Півночі. Там його звуть Кривава Дев’ятка. Це ім’я сповнює сильних людей або страхом, або відвагою, залежно від того, на якому вони боці. Він — боєць і тактик, що відзначається великою хитрістю та унікальним досвідом. А найголовніше — те, що він опанував мистецтво говорити набагато менше, ніж знає. — Баяз позирнув на нього. — Цілковита протилежність деяких людей, що їх я міг би назвати.

Джезаль насупився і згорбив плечі. Він не бачив, чого можна навчитися в Дев’ятипалого — ну, хіба що, як їсти руками й не митися багато днів поспіль.

— Великий форум, — стиха промовив Баяз, коли вони вийшли на якийсь широкий відкритий простір. — Живе серце міста.

Розчарування відчувалося навіть у його голосі.

— Сюди мешканці Калкіса приходили купувати й продавати, дивитися вистави та розглядати судові справи, обговорювати філософію та політику. За Старого Часу він був заповнений ущерть до пізнього вечора.

Тепер тут було вдосталь місця. На цій величезній брукованій площі з легкістю могла б розміститись юрба людей, у п’ятдесят разів більша за присутню там жалюгідну купку. Величні статуї край неї були забрьохані та побиті, а їхні брудні п’єдестали хилилися під усіма можливими кутами. У центрі розмістилося кілька розрізнених яток, що збилися докупи, наче вівці в холодну погоду.

— Лише тінь його колишньої слави. Однак сьогодні нас із усіх присутніх тут мають цікавити лише вони.

Тут Баяз показав на занедбані скульптури.

— Справді? І хто це такі?

— Імператори далекого минулого, мій хлопчику, кожен із яких може розповісти свою історію.

Джезаль подумки застогнав. Навіть історія власної країни викликала в нього не більш ніж побіжний інтерес, а що вже казати про якийсь напіврозвалений глухий кут на далекому заході світу?

— Їх дуже багато, — пробурмотів він.

— І це ще аж ніяк не всі. Історія Старої Імперії налічує багато століть.

— Тому її, певно, й називають старою.

— Капітане Лютар, не намагайтеся з мене кепкувати — ви не маєте потрібних для цього інструментів. Поки ваші пращури в Союзі бігали голяка, спілкувалися жестами й поклонялися землі, тут мій учитель Джувенс керував народженням могутньої країни, країни, рівних якій за розміром і багатством, знаннями та величчю так і не з’явилося. Адуа, Талін, Шаффа — усе це лише тіні дивовижних міст, які колись процвітали в долині великої річки Аос. Це колиска цивілізації, мій юний друже.

Джезаль роззирнувся довкола себе, оглядаючи жалюгідні статуї, гнилі дерева, брудні, занедбані, потьмянілі вулиці.

— Що пішло не так?

— Крах чогось великого ніколи не буває простим, але там, де є успіх і слава, також неодмінно є невдачі та сором. Там, де є і те, й інше, неодмінно киплять заздрощі. Заздрість і гордощі мало-помалу призвели до чвар, потім — до ворожнечі, а тоді — до воєн. Двох великих воєн, що скінчилися жахливими катастрофами. — Він елегантно підійшов до найближчої зі статуй. — Але з катастроф можна дечого навчитися, мій хлопчику.

Джезаль скривився. Подальше навчання було йому потрібне, як гниль на прутні, а ще він геть не сприймав себе як чийогось хлопчика, проте його неохота зовсім не викликала відрази у старого.

— Видатний правитель має бути жорстким, — промовив Баяз. — Завбачивши десь загрозу самому собі чи своїй владі, він має діяти швидко, не залишаючи простору для жалю. Для прикладу достатньо поглянути на імператора Шіллу.

Він підвів погляд над мармурову статую над ними, чиє обличчя майже повністю стерла негода.

— Запідозривши свого камердинера в бажанні зайняти його престол, імператор наказав негайно стратити його самого, задушити його дружину та всіх його дітей і зрівняти з землею його великий маєток в Аулкусі. — Баяз знизав плечима. — І все це — без жодних доказів, бодай найменших. Це було надмірно й жорстоко, але краще діяти надто енергійно, ніж недостатньо енергійно. Шілла знав це. У політиці немає місця почуттям, розумієш?

«Я розумію, що, хоч куди я подаюся, мені завжди намагається прочитати лекцію який-небудь їбучий старий йолоп». — Саме так думав Джезаль, але говорити цього він не збирався. У його пам’яті ще залишався жахливо свіжим спогад про те, як просто перед ним вибухнув практик Інквізиції. Як чвакнула його плоть. Як йому забризкали обличчя крапельки свіжої крові. Він ковтнув і опустив погляд на свої черевики.

— Розумію, — пробурчав він.

Баяз забубонів далі.

— Але, звичайно, видатний король не конче має бути тираном! Завоювання любові простої людини завжди має бути найпершою метою правителя, бо її можна досягти дрібними жестами, проте тривати вона може ціле життя.

Тут Джезаль не збирався мовчати, хоч яким небезпечним був старий. Було очевидно, що Баяз не має жодного практичного досвіду в царині політики.

— Навіщо потрібна любов простолюду? Гроші, солдати та влада в руках шляхти.

Баяз звів очі до хмар.

— Це — слова дитини, яку легко обдурити трюками та спритністю рук. Звідки беруться гроші у шляхти, як не з податків селян у полях? Ким є їхні солдати, як не синами й чоловіками простих людей? Що дає лордам владу? Лише послух їхніх васалів і більш нічого. Коли селянство стає по-справжньому невдоволеним, ця влада може зникнути зі страхітливою швидкістю. Розгляньмо приклад імператора Дантуса.

Він показав рукою на одну з численних статуй, у якої від однієї руки залишилося тільки плече, а друга, витягнута, тримала пригорщу багнюки, в якій буйно ріс мох. Через втрату носа, від якого залишився брудний виямок, на обличчі імператора Дантуса застиг вираз ніякового спантеличення, як у людини, заскоченої в туалеті.

— В історії не було правителів, любіших своєму народові, — промовив Баяз. — Він зустрічав кожну людину як рівну собі й завжди віддавав половину своїх доходів бідним. Але шляхтичі змовилися проти нього, обрали на заміну йому одного зі своїх і кинули імператора до в’язниці, а тим часом захопили престол.

— Та невже? — буркнув Джезаль, вдивляючись у протилежний бік напівпорожньої площі.

— Однак люди не кинули свого любого монарха. Вони покинули свої оселі й повстали так, що їх було неможливо впокорити. Одних змовників повитягали з палаців і повісили на вулицях, інших залякали, а тоді повернули на престол Дантуса. Отже, мій хлопчику, як бачиш, любов народу — найнадійніший захист правителя від небезпеки.

Джезаль зітхнув.

— Я би в будь-якому разі віддав перевагу підтримці лордів.

— Ха. Їхня любов дорога та примхлива, як мінливий вітер. Капітане Лютар, невже ви не бували в Осередку лордів під час засідань Відкритої Ради?

Джезаль насупився. Можливо, в балачках цього старого й було якесь зерно істини.

— Ха. Така вона, любов шляхтичів. Найкраще розділювати їх і підживлювати їхні заздрощі, примушувати їх змагатися за дрібну ласку, приписувати їхні успіхи собі, а найголовніше — дбати про те, щоб жоден із них не став занадто могутнім і не кинув виклик власному повелителеві.

— А це хто?

Одна статуя була помітно вища за інші. Вона зображала показного підстаркуватого чоловіка з густою бородою й кучерявим волоссям. Він мав гарне обличчя, але вуста в нього були похмурі, а чоло — гордо та гнівливо зморщене. З такою людиною жартувати не слід.

— Це мій учитель, Джувенс. Не імператор, а перший і останній радник для багатьох із них. Він побудував Імперію, але він же і став головним винуватцем її руйнування. Дуже багато в чому видатна людина, але видатні люди мають видатні недоліки. — Баяз задумливо крутнув у руці свій потертий жезл. — Уроки історії слід вивчати. Помилки минулого не треба повторювати.

Він на мить замовкнув, а тоді сказав:

— Крім тих випадків, коли інших варіантів немає.

Джезаль потер очі й поглянув на інший бік форуму. Можливо, така лекція пішла б на користь кронпринцові Ладіслі, але Джезаль у цьому дещо сумнівався. Невже для цього його відірвали від друзів, від тяжко заробленого шансу здобути славу та просування по службі? Щоби слухати нудні роздуми якогось дивного лисого блукача?

Він насупився. До них площею йшло троє вояків. Попервах він без цікавості стежив за ними. А тоді до нього дійшло, що вони дивляться на нього й Баяза та прямують прямісінько до них. Тут він побачив ще одну трійцю, а тоді — ще одну, які надходили з інших напрямків.

У Джезаля стиснулося горло. Їхні обладунки та зброя, попри старовинну конструкцію, здавалися підозріло ефективними та добре використаними. Фехтування — це одне. А реальні бої з імовірністю серйозних поранень і смерті — це геть інше. Звичайно, стурбованість — це не боягузтво, якщо до них цілком явно наближаються дев’ятеро озброєних чоловіків, а можливих шляхів до відступу немає.

Баяз теж уже їх помітив.

— Здається, нас готувалися зустріти.

Усі дев’ятеро наближалися з суворими обличчями, міцно тримаючи зброю. Джезаль розправив плечі й постарався набути страхітливого вигляду, водночас не дивлячись нікому в очі й тримаючи руки подалі від руків’їв своїх шпаг. Йому аж ніяк не хотілося, щоби хтось занервував і ні сіло ні впало заколов його.

— Ти — Баяз, — промовив їхній ватажок, дебелий чолов’яга з брудним червоним плюмажем на шоломі.

— Це запитання?

— Ні. Наш володар, імперський легат Саламо Нарба, губернатор Калкіса, запрошує тебе на аудієнцію.

— Та невже? Справді? — Баяз оглянув загін вояків, а тоді підняв брову, позирнувши на Джезаля. — Гадаю, з нашого боку було б неґречно відмовитися, якщо легат завдав собі клопоту організувати справжню почесну варту. Ведіть нас.


Що тут казати, Лоґенові Дев’ятипалому було боляче. Він плентався по розбитій бруківці, кривлячись щоразу, коли його вага переходила на постраждалу щиколотку, кульгаючи, охаючи й розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу.

Брат Лонгфут усміхнувся через плече, споглядаючи це жалюгідне видиво.

— Як там твої ушкодження, друже?

— Болять, — рикнув крізь зуби Лоґен.

— І все ж я підозрюю, що в тебе бувало й гірше.

— Хе.

У його минулому було багато ран. Більшу частину свого життя він провів, мучачись якимось болем і надто повільно видужуючи після того чи того прочухана. Він пам’ятав своє перше справжнє поранення, поріз на обличчі від шанка. Йому було п’ятнадцять років, він був худорлявий, мав гладеньку шкіру, і на нього ще заглядалися дівчата в селі. Він торкнувся обличчя великим пальцем і намацав старий шрам. Згадав, як батько притискав пов’язку до його щоки в задимленій залі, як від неї пекло, як він хотів закричати, але закусив губу. Чоловік має мовчати.

Якщо може. Лоґен згадав, як лежав долілиць у смердючому наметі, по парусині якого барабанив холодний дощ, закусив шматок шкіри, щоб не закричати, викашляв його й усе одно заволав, поки в його спині копирсалися в пошуках наконечника від стріли, що не вийшов разом із древком. Ту кляту штуку шукали цілий день. Згадавши про це, Лоґен скривився й заворушив лопатками, в яких з’явилося поколювання. Через оті крики він потім тиждень не міг розмовляти.

Після двобою з Тридубою він не міг розмовляти більше тижня. А ще не міг ходити та їсти й майже не бачив. Перелом щелепи, розбита щока, незліченні переломи ребер. Кістки в нього були такі потрощені, що він перетворився на болюче місиво, яке плакало, жаліло себе, верещало, як мала дитина, від кожного поруху своїх ношів і раділо, що його годує з ложечки якась стара.

Спогадів було ще багато, і всі вони насувалися й атакували його. Обрубок, що лишився від його пальця після битви під Карлеоном, усе палав, палав і зводив його з глузду. Раптове пробудження після дня в непритомному стані, коли він дістав удар по голові серед пагорбів. Він сцить червоним після того, як спис Хардінга Мовчуна проштрикнув йому нутрощі. Тепер Лоґен відчував їх, усі свої шрами, на своїй подертій шкірі та обхопив руками своє зболіле тіло.

У минулому, звичайно, було чимало ран, але ті, які були в нього зараз, від цього не боліли менше. Йому докучав поріз у плечі, настирливий, як розпечена вуглинка. Лоґен бачив, як один чоловік утратив руку від звичайної подряпини, отриманої в бою. Спершу йому довелося відтяти долоню, потім — руку до ліктя, а далі — аж до плеча. Опісля він стомився, тоді почав верзти дурниці, а потім перестав дихати. Лоґенові не хотілося возз’єднатися з землею в такий спосіб.

Він прискакав до напіврозваленої стіни та притулився до неї, з болем скинув із себе плащ, пововтузився однією незграбною рукою з ґудзиками на сорочці, витягнув із пов’язки шпильку та обережно зняв бинт.

— Яка вона на вигляд? — запитав він.

— Схоже на найстрашніший струп на світі, — пробурчав Лонгфут, дивлячись на його плече.

— Пахне нормально?

— Хочеш, щоб я тебе понюхав?

— Просто скажи мені, смердить вона чи ні.

Навігатор схилився вперед і гидливо понюхав Лоґенове плече.

— Яскраво виражений запах поту, але він, можливо, в тебе з-під пахви. Боюся, мої видатні таланти не поширюються на медицину. Для мене всі рани пахнуть приблизно однаково.

І він знову заколов пов’язку шпилькою.

Лоґен натягнув на себе сорочку.

— Повір мені, якби вона була гнила, ти здогадався б. Тоді пахне старою могилою, а коли гниль з’являється, позбутися її можна хіба що клинком. Кепський спосіб умерти.

Тут він здригнувся і злегка притиснув долоню до плеча, що запульсувало болем.

— Ну, так, — промовив Лонгфут, який уже крокував далі майже безлюдною вулицею. — На щастя для тебе, з нами є леді Малджин. Хист до ведення розмов у неї вкрай обмежений, але, якщо говорити про рани... Що ж, я бачив усе, що відбулось, і не проти сказати тобі: вона вміє зшивати людську шкіру так спокійно й незворушно, як майстерний чижмар зшиває вичинену шкіру. Вона вміє, далебі! Орудує голкою вправно й охайно, як королевина швачка. Корисний талант у цих місцях. Я б анітрохи не здивувався, якби цей талант знову став нам у пригоді до завершення справи.

— Ця мандрівка небезпечна? — запитав Лоґен, ще намагаючись ізнову влізти у плащ.

— Гм... Північ завжди була дикою та беззаконною, там багато кривавої ворожнечі та безжальних розбійників. Усі до одного ходять озброєні до зубів і готові миттю когось убити. У Гуркулі мандрівники-іноземці залишаються вільними лише завдяки бажанням місцевого губернатора, щомиті ризикуючи опинитися в рабстві. У штирійських містах зарізяк і кишенькових злодіїв можна зустріти на кожному кроці — якщо, звісно, пройти в їхні ворота, не будучи пограбованим представниками влади. Води Тисячі островів кишать піратами — часом здається, ніби їх там по одному на кожного купця; тим часом у далекому Сулджуку бояться і зневажають чужинців, а мандрівника цілком можуть підвісити за ноги й перерізати йому горло, щойно підказавши йому дорогу. Земне коло сповнене небезпек, мій дев’ятипалий друже, але, якщо тобі всього цього замало й хочеться іще більшого ризику, раджу тобі відвідати Стару Імперію.

Лоґенові здалося, що брат Лонгфут тішиться.

— Тут аж так погано?

— О, так, навіть гірше! Особливо якщо не просто туди приїхати, а задумати перетнути всю країну від краю до краю.

Лоґен скривився.

— І задум саме такий?

— Задум, як ти висловився, саме такий. Стару Імперію з незапам’ятних часів роздирають усобиці. Колись це була єдина країна з одним імператором, виконання законів якого забезпечували могутня армія та вірний уряд, але з роками вона розпалася на кипучу суміш дрібних князівств, божевільних республік, міст-держав і крихітних володінь, і мало хто став визнавати якогось ватажка, що вже навіть не тримає меча в нього над головою. Межі між оподаткуванням і розбоєм, між справедливою війною та кривавим убивством, між правомірними претензіями та фантазією розмились і щезли. Не минає й року без того, щоб черговий бандит, який жадає влади, оголосив себе королем світу. Наскільки мені відомо, років, може, з п’ятдесят тому був такий час, коли існувало щонайменше шістнадцятеро імператорів одразу.

— Хе. На п’ятнадцять більше, ніж треба.

— Дехто міг би сказати, що на шістнадцять більше, ніж треба, і жоден з них не був привітним до мандрівників. У плані вбивств Стара Імперія пропонує жертві доволі широкий вибір. Але загинути можна не тільки від людської руки.

— Справді?

— О Боже, та справді! Природа залишила на нашому шляху багато страхітливих перешкод, тим паче, що зараз швидко наближається зима. На захід від Калкіса простягається широка гладенька рівнина, відкритий степ на багато сотень миль навколо. Можливо, у Старий Час значна її частина була заселена, оброблялася, її в усіх напрямках перетинали прямі дороги з доброго каменю. Нині більшість тамтешніх міст лежить у мовчазних руїнах, місцевість там перетворилася на мокру від злив дичавину, від доріг лишилися стежки з битого каменю, що заводять необачних у грузькі болота.

— Болота, — пробурмотів Логен, поволі хитаючи головою.

— Є й дещо гірше. Річка Аос, найбільша з усіх річок Земного кола, утворює посередині цього пустища глибоку звивисту долину. Нам доведеться її перетнути, але мостів через неї лишилося всього два: один біля Дарміума, на який слід сподіватися найбільше, та ще один біля Аостума, щонайменше миль за сто на захід від першого. Є й броди, але Аос — річка могутня та швидкоплинна, а її долина глибока й небезпечна. — Лонгфут цокнув язиком. — А потім ми дістанемося Ламаних гір.

— Вони що, високі?

— О, ще й які. Дуже високі й дуже небезпечні. Ламаними їх називають за круті скелі, звивисті яри, раптові й дуже глибокі урвища. Ходять чутки, що там є перевали, але всі їхні мапи, якщо такі й були колись, уже давно втрачені. Подолавши гори, ми попливемо на кораблі...

— Ви збираєтеся перенести через гори корабель?

— Наш наймач запевняє мене, що зможе розшукати корабель на тому боці, хоча як, я не знаю, бо про той край практично нічого не відомо. Ми попливемо строго на захід до острова Шабуліана, що, як кажуть, здіймається з океану на самісінькому краю світу.

— Як кажуть?

— Усе, що про нього відомо, — це чутки. Я не чув про людей, які б заявляли, ніби ступали на його землю, навіть зі славетного Ордену навігаторів, а брати мого ордену добре відомі... так би мовити, неправдоподібними заявами.

Логен неквапливо почухав собі обличчя, шкодуючи, що не спитав Баяза про його плани раніше.

— Здається, це довгий шлях.

— Правду кажучи, неможливо уявити ще віддаленіший пункт призначення.

— А що там?

Лонгфут знизав плечима.

— Спитай нашого наймача. Я знаходжу шляхи, а не причини. Прошу піти за мною, майстре Дев’ятипалий, і, благаю, не зволікай. Якщо ми будемо прикидатися купцями, нам треба чимало зробити.

— Купцями?

— Такий Баязів план. Купці частенько ризикують, подорожуючи на захід, від Калкіса до Дарміума й навіть далі, до Аостума. Ці міста досі великі й майже відрізані від зовнішнього світу. Привозячи туди іноземні предмети розкоші — спеції з Гуркулу, шовки з Сулджуку, чагу з Півночі, — можна отримувати астрономічні прибутки. Ба більше, виживши, за місяць можна заробити втричі більше, ніж вкласти! Такі каравани трапляються часто — звісно, добре озброєні та добре захищені.

— А як же ті мародери та грабіжники, що вештаються рівниною? Хіба вони не полюють саме на купців?

— Звичайно, полюють, — відповів Лонгфут. — Це інкогніто, напевно, покликане захищати від якоїсь іншої загрози. Спрямованої саме на нас.

— На нас? Ще одна загроза? Нам потрібні ще загрози?

Але Лонгфут уже пішов геть і навряд чи міг щось почути.


Принаймні в одній частині Калкіса велич минулого ще не померкла остаточно. Зала, в яку їх провели їхні чи то охоронці, чи то викрадачі, була справді розкішна.

Обабіч лункого приміщення тягнулися два ряди колон, високих, як дерева в лісі, та витесаних із відшліфованого зеленого каменю, прикрашеного блискучими срібними прожилками. Висока стеля була пофарбована в насичений синьо-чорний колір, усіяний цілою галактикою сяйливих зірок із позначеними золотими лініями сузір’ями. Простір перед дверима заповнював глибокий і абсолютно тихий басейн із темною водою, у якій усе відображалося. Внизу була ще одна затінена зала. За нею було ще одне затінене нічне небо.

Імперський легат розслаблено лежав на дивані, що стояв на високому помості у віддаленому кінці приміщення, а стіл перед ним був заставлений делікатесами. Легат був здоровезний, кругловидий і тілистий. Його пальці, рясно внизані золотими перснями, підхоплювали ласі шматочки й закидали до відкритого рота, а очі на мить зупинилися на двох його гостях — чи двох його в’язнях.

— Я Саламо Нарба, імперський легат і губернатор міста Калкіс. — Він поворушив ротом, а тоді виплюнув оливкову кісточку, яка дзенькнула, впавши на тарілку. — Ви — той, кого називають Першим з-поміж магів?

Маг схилив лису голову. Нарба підняв келих, затиснувши його ніжку між важкими вказівним і великим пальцями, відпив чималу порцію вина, неквапливо покрутив його в роті, стежачи за ними, а тоді ковтнув.

— Баяз.

— Саме так.

— Гм-м. Я не хочу вас образити, — тут легат узяв крихітну виделку й витягнув нею устрицю з мушлі, — але ваша присутність у цьому місті мене турбує. Політична ситуація в Імперії... нестабільна. — Він підняв келих. — Навіть більшою мірою, ніж зазвичай. — Сьорб, плюсь, ковть. — Мені аж ніяк не потрібно, щоби хтось... порушив рівновагу.

— Нестабільніша, ніж зазвичай? — перепитав Баяз. — Я гадав, що Сабарбус нарешті всіх утихомирив.

— Тимчасово втихомирив усіх своїм чоботом. — Легат зірвав із грона пригорщу темного винограду і, відкинувшись на подушки, закинув ягоди одну за одною до роззявленого рота. — Але Сабарбус... мертвий. Кажуть, отруєний. Його сини, Скаріо... та Голтус... посварилися через його спадщину... а тоді пішли війною один на одного. Надзвичайно кривавою війною навіть як на цю виснажену землю.

Тут він виплюнув кісточки на стіл.

— Ґолтус зайняв місто Дарміум посередині великої рівнини. Скаріо доручив узяти його в облогу найвидатнішому генералові свого батька, Кабріанові. Нещодавно, після п’яти місяців оточення, залишившись без харчів, без надії на полегшення... місто здалося.

Нарба вгризся у стиглу сливу, і по його підборіддю потік сік.

— Отже, Скаріо близький до перемоги.

— Гм. — Легат витер обличчя кінчиком мізинця й недбало кинув на стіл недоїдений фрукт. — Нарешті взявши місто, забравши собі його скарби та віддавши його своїм воякам на жорстокий грабунок, Кабріан оселився у стародавньому палаці та оголосив себе імператором.

— А... Здається, це вас не схвилювало.

— У душі я ридаю, але я вже бачив усе це раніше. Спершу Скаріо, тоді Голтус, а тепер Кабріан. Троє самопроголошених імператорів застрягли у смертельній боротьбі, їхні солдати спустошують землю, а тим часом ті нечисленні міста, що зберегли незалежність, із жахом споглядають це й докладають усіх зусиль, аби врятуватися від цього кошмару, не зазнавши шкоди.

Баяз насупився.

— Я збираюся вирушити на захід. Мушу перетнути Аос, а найближчий міст у Дарміумі.

Легат хитнув головою.

— Кажуть, що Кабріан, який завжди був диваком, остаточно позбувся розуму. Що він убив свою дружину й одружився з трьома рідними доньками. Що він оголосив себе живим богом. Міські ворота запечатані, тим часом як він вишукує в місті відьом, дияволів і зрадників. На публічних шибеницях, які він поставив на кожному розі, щодня з’являються нові тіла. Нікому не дозволяють ні ввійти, ні вийти. Ось які вони, новини з Дарміума.

Джезаль відчув неабияке полегшення, коли Баяз промовив:

— Тоді, певно, треба йти до Аостума.

— Біля Аостума річку вже не перетнути. Скаріо, тікаючи від мстивих військ брата, пробіг мостом і негайно наказав своїм інженерам його знести.

— Скаріо його знищив?

— Так. Диво Старого Часу, що простояло дві тисячі років. Від нього не лишилося нічого. До всіх ваших бід додається ще й те, що пройшли сильні дощі, тож велика річка тепер тече швидко, а вода в ній піднялася. Пройти вбрід ніде не можна. На жаль, цього року ви не перетнете Аос.

— Я мушу це зробити.

— Але не зробите. Я б радив вам покинути Імперію з її нещастям і повернутися туди, звідки ви прийшли. Тут, у Калкісі, завжди намагалися йти середнім шляхом, зберігати нейтралітет і незмінно бути осторонь катастроф, які одна за одною спіткали решту країни. Тут і досі тримаються за звичаї прабатьків. — Він показав на себе. — Містом досі керує імперський легат, як за Старого Часу, а не править якийсь розбійник, якийсь дрібний ватажок чи якийсь фальшивий імператор. — Він обвів млявою рукою розкішну залу, в якій вони перебували. — Тут усупереч усьому змогли зберегти якусь часточку давньої слави, і я не стану цим ризикувати. Тут менш ніж місяць тому побував ваш друг Захарус.

— Тут?

— Він сказав мені, що Ґолтус — законний імператор, і виміг його підтримати. Я повернув його навтіки, відповівши йому так само, як відповім вам. Ми, мешканці Калкіса, вже щасливі. Ми не бажаємо брати участь у ваших своєкорисливих задумах. Припиніть свої втручання та забирайтеся, магу. Даю вам на вихід із міста три дні.

Коли відлуння Нарбиних слів остаточно стихло, запало довге мовчання. Одна довга напружена мить, упродовж якої Баяз супився дедалі сильніше. Тривала вичікувальна тиша, щоправда, не зовсім порожня. Вона була повна страху, що невпинно зростав.

— Ти переплутав мене з кимось іншим? — загарчав Баяз, і Джезаль відчув, що йому необхідно втекти від нього та сховатися за одним із прекрасних стовпів. — Я — Перший з-поміж магів! Перший учень самого великого Джувенса!

Його гнів тиснув Джезалеві на груди великим каменем, витискаючи повітря з його легень і позбавляючи сили його тіло. Баяз підняв м’ясистий кулак.

— Ось рука, що здолала Канедіаса! Рука, що коронувала Харода! Ти насмілюєшся мені погрожувати? Ти називаєш славою минулого оце? Місто, що зморщилось у своїх напіврозвалених стінах, наче якийсь висхлий старий воїн, який ховається в завеликому для себе обладунку своєї молодості?

Нарба зіщулився за столовим сріблом, а Джезаль скривився, серйозно боячись, що легат може щомиті вибухнути та оббризкати залу кров’ю.

— Думаєш, мені не начхати на твоє місто, схоже на розбитий нічний горщик?! — гримів Баяз. — Ти даєш мені три дні?! Та я піду за один!

Тут він розвернувся на підборах і рушив начищеною підлогою до входу. Від осяйних стін і блискучої стелі ще відбивався дзвінкою луною його голос.

Джезаль затримався на мить, ослабнувши й затремтівши, а тоді винувато почовгав геть, проминувши слідом за Першим з-поміж магів нажаханих і стуманілих вартових легата й вийшовши на денне світло.

Стан оборонних споруд

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції


Ваше Преосвященство,

Я ознайомив зі своїм завданням членів правлячої ради Дагоски. Ви не здивуєтеся, дізнавшись, що вони аж ніяк не зраділи раптовому скороченню своїх повноважень. Моє розслідування зникнення очільника Давуста вже почалося, і я впевнений, що воно невдовзі принесе результати. Найближчим часом я почну оцінювати оборонні споруди міста, а також вживу всіх заходів, необхідних для забезпечення неприступності Дагоски.

Ви скоро отримаєте від мене звістку. А доти служу та корюся.

Занд дан Ґлокта, очільник Дагоски

Раніше, ніж їх повісять
онце важким тягарем налягало на напіврозвалені бійниці. Тиснуло крізь капелюх на схилену Ґлоктину голову. Тиснуло на понівечені плечі Ґлокти крізь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на коліна. «Прохолодний осінній ранок у чарівній Дагосці».

Якщо сонце атакувало його згори, то солоний вітер ішов на нього прямо. Він віяв над голим півостровом із порожнього моря, гарячий і повний задушливого пилу, бив по суходільних стінах міста й осипав усе солоним піском. Він щипав спітнілу шкіру Ґлокти, збивав вологу з його вуст, лоскотав йому очі й витискав із них колючі сльози. «Можна подумати, ніби мене хоче позбутися навіть погода».

Практик Вітарі обережно йшла парапетом поряд із ним, витягнувши руки, як циркачка на канаті. Ґлокта насуплено подивився на її довготелесу чорну постать на тлі блискучого неба. «Вона могла б так само легко йти тут, унизу, і більше не робити з себе посміховисько. Але так принаймні завжди є шанс, що вона впаде». Суходільні стіни були заввишки щонайменше двадцять кроків. Уявивши, як улюблений практик архілектора оступається, ковзає й летить із валу, чіпляючись руками за порожнечу, Ґлокта дозволив собі ледь помітну усмішку. «Може, під час смертельного падіння вона розпачливо закричить?»

Але вона не падала. «Сучка. Без сумніву, обдумує свій наступний звіт для архілектора. „Каліка й далі борсається, як риба на березі. Він ще не знайшов жодних слідів Давуста чи якогось зрадника, хоч і допитав півміста. Єдина людина, яку він заарештував,його ж колега з Інквізиції...“».

Ґлокта прикрив очі рукою та примружено глянув на сліпуче сонце. Неподалік від нього починався кам’яний перешийок, що з’єднував Дагоску з материком, мав щонайбільше кількасот кроків завширшки в найвужчій точці й був оточений іскристим морем. Дорога від міських воріт проходила брунатною смугою крізь жовті кущі й вела на південь, до сухих пагорбів на материку. Над дорогою квилили та кружляли декілька жалюгідних на вигляд морських птахів, але жодних інших ознак життя не було.

— Можна позичити в вас підзорну трубу, генерале?

Віссбрук відкрив трубу і сердито пхнув її Ґлокті у простягнуту руку. «Явно вважає, що в нього важливіші справи, ніж водити мене оборонними спорудами». Генерал важко дихав, напружено виструнчившись у своїй бездоганній формі; його огрядне лице блищало від поту. «Докладає всіх зусиль для збереження професійної виправки. Крім виправки, у цьому йолопі немає нічого професійного, але, як каже архілектор, чим багаті, тим і раді». Ґлокта підніс латунну трубку до ока.

Гурки збудували частокіл. Високу огорожу з дерев’яних паль, що обрамляли пагорби, відрізаючи Дагоску від материка. По той бік стояли розкидані намети, там і тут здіймалися тоненькі бовдурики диму від багать, на яких щось готували. Ґлокта ледве бачив, як рухаються крихітні постаті та виблискує на начищеному металі сонце. «Зброя та обладунки, і того, і того вдосталь».

— Колись із материка надходили каравани, — пробурчав Віссбрук. — Минулого року їх бувало по сотні на день. А тоді почали прибувати імператорські вояки, і торгівців стало менше. Огорожу доробили пару місяців тому. Відтоді не з’явилося навіть віслюка. Тепер усе має надходити кораблями.

Позирнувши за огорожу, Ґлокта оглянув табори позаду, від моря з одного боку до моря з другого боку. «Вона просто грають м’язами, демонструють силу? Чи налаштовані абсолютно серйозно? Гурки обожнюють ефектні видовища, але й не проти добрих боївтак вони й завоювали практично весь Південь». Він опустив підзорну трубу.

— Скільки, на вашу думку, гурків?

Віссбрук знизав плечима.

— Це неможливо сказати. Я припустив би, що як мінімум п’ять тисяч, але за тими пагорбами може бути набагато більше. Звідки нам про це знати?

«П’ять тисяч. Щонайменше. Якщо цедемонстрація, то добра».

— Скільки людей у нас?

Віссбрук помовчав.

— Під моїм командуванням перебуває близько шестисот вояків Союзу.

«Близько шестисот? Близько? Телепню ти недоумкуватий! Я, коли був вояком, знав ім’я кожної людини у своєму полку і кому які завдання підходять найкраще».

— Шістсот? І це все?

— У місті також є найманці, але їм не можна довіряти і вони самі часто спричиняють клопіт. На мою думку, вони гірше ніж нікчемні.

«Мене цікавили цифри, а не думки».

— Скільки найманців?

— Зараз, можливо, тисяча, а може, й більше.

— Хто ними керує?

— Якийсь штирієць. Називає себе Коска.

— Нікомо Коска?

Вітарі дивилася вниз із парапета, піднявши одну жовтогарячу брову.

— Ви його знаєте?

— Можна й так сказати. Я вважала його мертвим, але на світі, очевидно, немає справедливості.

«Тут вона має рацію». Ґлокта повернувся до Віссбрука.

— Цей Коска підпорядковується вам?

— Не зовсім. Йому платять спайсери, тож він підпорядковується магістрові Ейдер. Теоретично він має виконувати мої накази...

— Але виконує лише власні?

З виразу обличчя генерала Ґлокта зрозумів, що вгадав. «Найманці. Справжнісінький двосічний меч. Завзяті, допоки їм можуть платити і якщо надійність не вважається пріоритетом».

— І люди Коски вдвічі переважають ваших чисельністю.

«Схоже, я розмовляю не з тією людиною, з якою слід говорити про систему оборони міста. Втім, може, і є одне питання, з якого він здатен мене просвітити».

— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

Генерал Віссбрук роздратовано сіпнувся.

— Гадки не маю. Діяльність цієї людини мене не цікавила.

— Гм-м, — замислився Ґлокта, насунувши капелюх на голову, коли на стіни повіяв черговий порив піщаного вітру. — Зникнення очільника Інквізиції міста? Геть не цікавило?

— Ні, — відрізав генерал. — У нас рідко з’являлися приводи для розмов. Давуст був добре відомий своєю різкістю. Я вважаю, що в Інквізиції свої обов’язки, а в мене — свої.

«Нервуєш, нервуєш. Утім, відколи я прибув до міста, нервують усі. Можна подумати, ніби мене не хочуть тут бачити».

— У вас свої обов’язки, так? — Ґлокта причовгав до парапета, підняв ціпок і тицьнув у кут кам’яної кладки, що обсипалася, неподалік від п’яти Вітарі. Відколовся й полетів зі стіни в порожнечу шмат каменю. Кілька секунд по тому Ґлокта почув, як він упав у рів далеко внизу, і пішов на Віссбрука. — Чи сказали б ви як командир оборони міста, що до ваших обов’язків належить утримання стін?

Віссбрук наїжачився.

— Я зробив усе можливе!

Ґлокта заходився рахувати на пальцях вільної руки.

— Суходільні стіни кришаться, і на них замало вояків. Рів за ними мало не зник, забитий грязюкою. Ворота не міняли вже багато років, і вони самі по собі розпадаються на шматки. Я переконаний: якби гурки атакували завтра, ми б опинилися в досить жалюгідному становищі.

— Можу вас запевнити: не через мої прорахунки! Від спеки, вітру та солі з моря дерево й метал гниють дуже швидко, а камінь тримається не набагато краще! Ви усвідомлюєте, яка це робота?

Генерал махнув рукою на високі й довгі суходільні стіни, що з обох боків звертали до моря. Навіть тут, на вершині, парапет був досить широкий, щоб по ньому можна було проїхати возом, а біля основи вони були набагато товщі.

— У мене мало вправних мулярів і вкрай мало матеріалів! Того, що дає мені Закрита Рада, ледве вистачає на утримування Цитаделі! А грошей від спайсерів ледь вистачає на підтримку нормального стану стін у Верхньому місті...

«Дурень! Можна подумати, ніби він узагалі не збирається захищати місто всерйоз».

— Цитадель не зможе отримувати щось морем, якщо решта Дагоски опиниться в руках гурків, правильно?

Віссбрук кліпнув.

— Ну, правильно, але...

— Може, стіни Верхнього міста і втримують тубільців там, де вони живуть, але вони занадто довгі, занадто низькі та занадто тонкі, щоб довго витримувати злагоджену атаку, чи не так?

— Так, мабуть, так, але...

— Отже, будь-який план, у якому Цитадель або Верхнє місто розглядається як наша основна лінія оборони, допомагає лише виграти час. Час до прибуття підмоги. Підмоги, яка, зважаючи на те, що наша армія зайнята за сотні ліг звідси, в Енґлії, може прибути далеко не одразу. — «Не прибуде взагалі». — Якщо впадуть суходільні стіни, місто буде приречене.

Ґлокта постукав ціпком по запорошених плитах у себе під ногами.

— Ми маємо битися з гурками тут, і тут ми маємо їх відганяти. Усе інше є несуттєвим.

— Несуттєвим, — проспівала собі під носа Вітарі, перескочивши з однієї частини парапету на другу.

Генерал насупився.

— Я можу лише виконувати вказівки лорд-губернатора та його ради. Нижнє місто завжди вважалося не надто цінним. Я не несу відповідальності за загальну політику...

— Її несу я.

Ґлокта поглянув Віссбрукові у вічі й дуже надовго затримав погляд.

— Віднині й надалі всі ресурси будуть спрямовуватися на ремонт і зміцнення суходільних стін. Нові парапети, нові ворота, необхідно замінити всі до одного розбиті камені. Я не хочу бачити тріщин, крізь які здатна проповзти мураха, а тим паче — гуркська армія.

— Але хто виконуватиме цю роботу?

— Цю хрінь збудували корінні мешканці, хіба ні? Серед них повинні бути умільці. Розшукайте їх і найміть. Що ж до рову, то я хочу, щоб він опустився нижче рівня моря. Якщо прийдуть гурки, ми зможемо його затопити й перетворити місто на острів.

— Але ж на це може піти кілька місяців!

— У вас є два тижні. А може, й іще менше. Примусьте служити кожного, хто сидить без діла. Жінок і дітей теж, якщо вони здатні тримати лопату.

Віссбрук насуплено поглянув на Вітарі.

— А як же ваші люди в Інквізиції?

— О, вони надто заклопотані: ставлять запитання й намагаються з’ясувати, що сталося з вашим попереднім очільником. Або ж день і ніч стежать за мною, моїми апартаментами та воротами Цитаделі, стараючись, щоб того самого не сталося з вашим новим очільником. Прикро було б, якби я зник до завершення оборонних споруд, еге ж, Віссбруку?

— Звичайно, очільнику, — пробурмотів генерал. «Але, як мені здається, без величезного ентузіазму».

— Утім, усі інші мають працювати, і ваші вояки теж.

— Але ж ви не можете очікувати, щоб мої люди...

— Я очікую, що кожен внесе в це свою частку. Якщо це комусь не подобається, хай вертає до Адуа. Хай вертає й пояснює причину своєї неохоти архілекторові. — Ґлокта вишкірився на генерала своєю беззубою усмішкою. — Генерале, незамінних людей немає, зовсім немає.

На рожевому обличчі Віссбрука щедро виступили великі краплі поту. Жорсткий комір його форми потемнів від вологи.

— Звичайно, кожен має внести свою частку! Робота над ровом почнеться негайно! — Він кволо спробував усміхнутися. — Очільнику, я знайду всіх, кого треба, але мені знадобляться гроші. Якщо люди працюють, їм треба платити, навіть тубільцям. Ще нам знадобляться матеріали; все потрібно завозити морем...

— Позичте необхідну для початку суму. Працюйте в борг. Поки що обіцяйте все й не давайте нічого. Його Преосвященство все забезпечить. — «Дуже на це сподіваюся». — Щоранку звітуйте мені про хід своєї роботи.

— Так, щоранку.

— У вас чимало справ, генерале. Раджу вам розпочати.

Віссбрук на мить застиг, ніби не знаючи, віддати йому честь чи ні. Кінець кінцем він просто розвернувся на підборах і побрів геть. «Досада професійного солдата, яким командує цивільний, чи щось більше? Чи не руйную я його ретельно виснуваних планів? Можливо, планів продати місто гуркам?»

Вітарі зіскочила з парапету на тротуар.

— Його Преосвященство все забезпечить? Це було б для вас удачею.

Вона неквапливо пішла геть, і Ґлокта насуплено подивився їй у спину, тоді насуплено подивився в бік пагорбів на материку, а потім насуплено глянув угору, на Цитадель. «Небезпеки зусібіч. Я застряг між архілектором і гурками, і поряд немає нікого, крім невідомого зрадника. Якщо я проживу хоч один день, це буде дивом».

Невиправний оптиміст, можливо, назвав би це місце генделиком. «Але цей заклад навряд чи вартий цієї назви». Хижа, від якої відгонить сечею і в якій стоїть трохи меблів; повсюди старезні плями від поту й нещодавно розлиті рідини. «Така собі помийна яма, з якої вигребли половину помиїв». Тамтешні клієнти та працівники були дуже схожі між собою: п’яні, засиджені мухами тубільці, що розтягнулися на спеці. Посеред цієї розгульної сцени розтягнувся й міцно спав Нікомо Коска, славетний солдат удачі.

Його стілець із плавнику, гойднувшись назад, притулився до забрьоханої стіни та стояв на задніх ніжках. На столі перед ним лежав один його чобіт. Колись той чобіт, певно, був неймовірно вишуканий і яскравий: чорна штирійська шкіра, золота шпора та пряжки. «Тепер уже ні». Його передок прогнувся й посірів від завзятого використання. Шпора відламалась, із пряжок злущувалася позолота, а залізо під нею заплямувала бура іржа. Крізь дірку в підошві на Ґлокту дивився кружечок рожевої шкіри з пухирями.

«І навряд чи знайшовся б чобіт, який краще пасував би своєму власникові». Довгі вуса Коски, які, без сумніву, було потрібно вкладати воском набік, як заведено у штирійських модників, мляво й безживно звисали обабіч його напівроззявленого рота. Його шия та щелепа були вкриті тижневим заростом, чимось середнім між бородою та щетиною, а над комірцем визирав якийсь шерехатий облуплений висип. На голові в нього стирчало на всі боки масне волосся, якщо не рахувати великої лисини на тім’ячку, яскраво-червоної від сонячного опіку. Його обвисла шкіра була всіяна краплинками поту, а по його опухлому лиці повзла лінива муха. На столі лежала на боці порожня пляшка. Ще одну, наполовину повну, він тримав на колінах.

Вітарі поглянула згори вниз на цей взірець п’яного нехтування собою; на її обличчі, попри маску, було добре видно зневагу.

— Отже, це правда: ти досі живий.

«Ледь-ледь».

Коска з зусиллям розплющив одне запалене око, кліпнув, примружено глянув угору, а тоді мало-помалу почав усміхатися.

— Шайло Вітарі, щоб я так жив. Світ іще здатен мене здивувати.

Він поворушив ротом, кривлячись, позирнув униз і побачив у себе на колінах пляшку, підняв її й заходився довго, спрагло з неї пити. Пив він глибокими ковтками, ніби у пляшці була вода. «Досвідчений п’яницяначе в цьому були якісь сумніви. На перший погляд, зовсім не та людина, якій можна довірити оборону міста».

— Я геть не очікував побачити тебе знову. Чому б тобі не зняти маску? Вона позбавляє мене твоєї краси.

— Прибережи це для своїх повій, Коско. Мені твоїх болячок не треба.

Найманець забулькав якимось напівсміхом, напівкашлем.

— А в тебе й досі манери принцеси, — прохрипів він.

— Тоді, напевно, цей нужник — палац.

Коска знизав плечима.

— Якщо достатньо випити, все здається однаковим.

— Думаєш, ти коли-небудь вип’єш достатньо?

— Ні. Але до цього варто прагнути.

Він висмоктав із пляшки ще порцію напою, ніби підтверджуючи свої слова.

Вітарі всілася на край столу.

— То що тебе сюди привело? Я думала, ти розносиш прутневу гниль по Штирії.

— Моя популярність удома дещо зменшилася.

— Зайвий раз опинився по обидва боки протистояння, так?

— Щось таке.

— Але дагосканці зустріли тебе з розпростертими обіймами?

— Мене більше порадувало б, якби ти зустріла мене з розведеними ногами, але неможливо отримати все, чого хочеться. А хто твій приятель?

Ґлокта витягнув однією зболеною стопою благенький стілець і опустився на нього, сподіваючись, що той витримає його вагу. «Падіння на підлогу, в купу розтрощеного пруття, аж ніяк не справило б потрібного ефекту, чи не так?»

— Мене звати Ґлокта. — Він витягнув спітнілу шию в один бік, а тоді у другий. — Очільник Ґлокта.

Коска довго на нього дивився. Очі в нього були налиті кров’ю, запалі, з важкими повіками. «І все ж у них видно певний розрахунок. Можливо, він і наполовину не такий п’яний, як удає».

— Той самий, що бився в Гуркулі? Полковник кінноти?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка. «Навряд чи можна сказати „той самий“, але мене все ж таки навдивовижу добре пам’ятають».

— Я полишив військову службу кілька років тому. Мене дивує, що ви про мене чули.

— Боєць має знати своїх ворогів, а найманець ніколи не знає, ким може бути його наступний ворог. У військових колах варто зауважувати, хто є хто. Колись у минулому вас згадували при мені як людину, на яку варто звернути увагу. Як я чув, відважну й розумну, але нерозсудливу. Далі я не чув більш нічого. А тепер ви тут, працюєте в іншій царині. Ставите запитання.

— Нерозсудливість усе-таки не пішла мені на користь, — знизав плечима Ґлокта. — А час треба чимось займати.

— Звичайно. Як я кажу, ніколи не сумнівайтеся в чужому виборі. Неможливо знати чужі мотиви. Ви прийшли випити, очільнику? На жаль, тут немає нічого, крім цієї сечі. — Він змахнув пляшкою. — Чи ви маєте до мене запитання?

«Маю, і вдосталь».

— У вас є досвід облог?

— Досвід? — захлинувся Коска. — Ви питаєте про досвід? Ха! Вже чого-чого, а досвіду мені не бракує...

— Так, — буркнула Вітарі через плече, — бракує тільки дисципліни й відданості.

— Ну, так, — насуплено глянув Коска їй у спину, — це все залежить від того, у кого спитати. Але я був під Етріною та під Мурісом. Серйозні там були облоги. А ще я сам кілька місяців тримав у облозі Віссерін і майже його здобув — просто мене заскочила зненацька та дияволиця Меркатто. Пішла на нас кавалерією до світанку, із сонцем за спиною і все таке, вчинила збіса не по-дружньому, сучка така...

— Я чула, ти тоді був п’яний до безпам’ятства, — пробурчала Вітарі.

— Ну, так... Потім я шість місяців утримував Борлетту проти великого герцога Орсо...

Вітарі пирхнула.

— Поки він не заплатив тобі, щоб ти відчинив браму.

Коска сором’язливо всміхнувся.

— Сума була страшенно велика. Але він так і не прорвався боєм! Цього в мене не відняти, еге ж, Шайло?

— Маючи при собі гаманець, битися з тобою не треба.

Найманець усміхнувся.

— Я — той, хто я є, і я ніколи не стверджував, ніби є якимось інакшим.

— Отже, про вас відомо, що ви зраджували своїх наймачів? — запитав Ґлокта.

Штирієць помовчав, тримаючи пляшку на півдорозі до рота.

— Очільнику, я ображений до глибини душі. Може, Нікомо Коска й найманець, але правил ще ніхто не скасовував. Я можу відвернутися від наймача лише за однієї умови.

— Якої саме?

Коска всміхнувся.

— Якщо хтось інший запропонує мені більше.

«Ах, кодекс честі найманця. Заради грошей деякі люди готові на що завгодно. За достатню суму більшість людей зробить що завгодно. Може, навіть організує зникнення очільника Інквізиції?»

— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

— А, загадка невидимого мучителя! — Коска задумливо почухав спітнілу бороду, трохи поскуб висип у себе на шиї та оглянув те, що назбирав із неї під ніготь. — Хто його знає і кого це цікавить? Він був свинотою. Я його майже не знав, а те, що я знав про нього, мені не подобалося. Він мав удосталь ворогів, а тут, якщо ви не помітили, справжнє зміїне кубло. Якщо ви цікавитеся, яка зміюка його вкусила, що ж... хіба це не ваша робота? Я тут був зайнятий. Випивкою.

«Не так уже й неймовірно».

— Якої ви думки про нашого спільного друга генерала Віссбрука?

Коска зігнув плечі та трохи втиснувся у стілець.

— Він — дитина. Грається в солдатиків. Вовтузиться зі своїм маленьким замком і своїм парканчиком, хоча значення мають лише великі стіни. Варто їх утратити, як гра закінчується, скажу я вам.

— Я думав точнісінько так само. — «Можливо, це все-таки не найгірші руки, у яких могла опинитись оборона міста». — Уже почалася робота над суходільними стінами, а також ровом за ними. Я сподіваюся його затопити.

Коска підняв брову.

— Добре. Затоплюйте. Гурки не дуже люблять воду. З них кепські моряки. Затоплюйте. Чудово.

Він закинув голову назад і висмоктав із пляшки останні краплі, жбурнув її на брудну підлогу, витер брудною рукою рота, а тоді витер руку об брудну від поту сорочку.

— Хоч хтось розуміє, що робить. Можливо, коли гурки атакують, ми протримаємося довше, ніж кілька днів, га?

«Якщо нас не зрадять іще до цього».

— Хто його знає, може, гурки й не атакують.

— О, я сподіваюся, що атакують. — Коска потягнувся під стілець і витягнув ще одну пляшку. Коли він витягнув зубами корок і виплюнув його на протилежний кінець зали, у нього зблиснули очі. — Коли починаються бої, мені подвоюють платню.


Був вечір, і в приймальні віяв милосердний вітерець. Ґлокта притулився до стіни біля вікна, дивлячись, як над містом унизу розтягуються тіні.

Лорд-губернатор змушував його чекати. «Намагається показати мені, що він досі головний, хоч що там каже Закрита Рада». Але Ґлокта був не від того, щоби трохи постояти нерухомо. День вийшов виснажливим. Він плентався містом серед палючої спеки, оглядав стіни, ворота, війська. Ставив запитання. «Запитання, на які ніхто немає задовільних відповідей». У нього пульсувала болем нога, нила спина, а рука натерлася об ціпок. «Але нічого страшнішого, ніж зазвичай. Я ще стою. День загалом добрий».

Розжарене сонце було оповите жовтогарячими хмарами. Під ним виблискував сріблом у призахідному світлі довгий клин моря. Суходільні стіни вже занурили половину напіврозвалених будівель Нижнього міста у глибокий морок, а дахами Верхнього міста тягнулися тіні від високих шпилів великого храму, що повзли схилами скелі до Цитаделі. Від пагорбів на материку залишилися тільки далекі затінені обриси. «А ще там кишать гуркські вояки. Без сумніву, стежать за нами, як ми стежимо за ними. Бачать, як ми риємо рови, латаємо стіни, зміцнюємо ворота. Цікаво, як довго вони спокійно стежитимуть? Коли для нас зайде сонце?»

Відчинилися двері, і Ґлокта повернув голову, скривившись, коли в нього хруснула шия. То був син лорд-губернатора, Корстендан Вурмс. Зачинивши за собою двері, він цілеспрямовано зайшов до кімнати, клацаючи металевими набійками по мозаїчній підлозі. «Ах, цвіт юної шляхти Союзу. Дуже добре відчувається почуття честі. Чи це хтось перднув

— Очільнику Ґлокта! Сподіваюся, я не змусив вас чекати.

— Та ні, змусили, — промовив Ґлокта, причовгавши до столу. — Так буває, коли хтось запізнюється на зустріч.

Вурмс трохи насупився.

— Тоді прошу пробачення, — відповів він максимально безцеремонним тоном. — Як вам наше місто?

— Жарке та з безліччю сходів. — Ґлокта плюхнувся на один із вишуканих стільців. — Де лорд-губернатор?

Він насупився сильніше.

— На жаль, мій батько погано почувається і не може прийти. Він, як ви розумієте, людина літня і потребує відпочинку. Однак я можу говорити за нього.

— Можете? Справді? І що ви з ним можете сказати?

— Мій батько вкрай стурбований вашою поточною роботою над оборонними спорудами. Мені розповідають, що вояків короля відправили рити ями на півострові замість того, щоб захищати стіни Верхнього міста. Ви ж розумієте, що полишаєте нас на милість тубільців?!

Ґлокта пирхнув.

— Тубільці — громадяни Союзу, хоч як би вони воліли ними не бути. Повірте мені, вони схильні до милості більше за гурків.

«А вже з їхньою милістю я знайомий особисто».

— Вони дикуни, — посміхнувся Вурмс, — та ще й небезпечні! Ви пробули тут недостатньо довго, щоби зрозуміти, яку загрозу вони становлять для нас! Вам слід поговорити з Гаркером. Про тубільців він мислить правильно.

— Я поговорив з Гаркером, і те, як він мислить, мені не сподобалося. Ба більше, я підозрюю, що він, можливо, був змушений переглянути свою думку внизу, в темряві. — «Підозрюю, що він переглядає свою думку просто зараз, так швидко, як тільки дозволяє йому його курячий мозок». — Що ж до побоювань вашого батька, то йому більше не потрібно турбуватися про оборону міста. Оскільки він — людина літня й потребує відпочинку, я не сумніваюся, що він буде радий перекласти цей обов’язок на мене.

Гарне обличчя Вурмса зсудомило від гніву. Він відкрив рота, щоби процідити щось лайливе, але, схоже, передумав. «Так і треба». Він сів, відкинувшись на спинку крісла, і задумливо потер пальцем об палець. Заговорив він із дружньою усмішкою й чарівливою м’якістю. «Тепер починаються лестощі».

— Очільнику Ґлокта, мені здається, що ми спершу пішли не в ногу...

— А піти з другої ноги я не можу.

Вурмсова усмішка дещо пригасла, але він не здався.

— Очевидно, що ви наразі маєте фору, але в мого батька є багато друзів у Міддерланді. За бажання я можу відчутно вам завадити. Відчутно завадити або неабияк допомогти...

— Я дуже радий, що ви вирішили співпрацювати зі мною. Для початку можете розповісти мені, що сталося з очільником Давустом.

Усмішка остаточно зникла.

— Звідки мені знати?

— Усі щось знають.

«І дехто знає більше за інших. Може, це ти, Вурмсе

Син лорд-губернатора на мить замислився. «Тупий чи винний? Він намагається зрозуміти, як мені можна допомогти чи як можна замести за собою сліди?»

— Я знаю, що тубільці його ненавиділи. Вони постійно плели змови проти нас, а Давуст невтомно переслідував невірних. Я не сумніваюся, що він став жертвою якогось із їхніх задумів. Будучи вами, я розпитував би людей у Нижньому місті.

— О, я цілком певен, що відповіді криються тут, у Цитаделі.

— Тільки не в мене, — різко відповів Вурмс і зміряв Ґлокту поглядом. — Повірте моєму слову: я був би набагато щасливіший, якби Давуст і досі був із нами.

«Може, й так, а може, й ні, але сьогодні ми відповідей не одержимо».

— Чудово. Розкажіть мені про запаси міста.

— Запаси?

— Харчі, Корстене, харчі. Як я розумію, відколи гурки перекрили сухопутні маршрути, все доводиться завозити морем. Безперечно, годування людей — одна з найнагальніших проблем губернатора.

— Мій батько в жодному разі не забуває про потреби своїх людей! — різко промовив Вурмс. — Ми маємо запас провіанту на шість місяців!

— Шість місяців? На всіх мешканців?

— Звісно.

«Краще, ніж я очікував. Хоч на одну проблему в цьому величезному клубку турбот стало менше».

— Якщо не враховувати тубільців, — додав Вурмс так, наче це не мало жодного значення.

Ґлокта заговорив не одразу.

— А що вони їстимуть, якщо гурки обложать місто?

Вурмс знизав плечима.

— Я про це насправді не думав.

— Та невже? А що, на вашу думку, буде, коли вони почнуть пухнути з голоду?

— Ну...

— Хаос — ось що буде! Ми не можемо втримати місто, у якому проти нас чотири п’ятих населення! — Ґлокта з відразою втягнув повітря крізь порожні ясна. — Підіть до купців, роздобудьте провіанту на шість місяців! На всіх! Хай припасів вистачить на шість місяців навіть пацюкам у каналізації!

— Я вам що, — обурився Вурмс, — хлопчик на побігеньках?

— Гадаю, ви будете тим, ким я накажу вам стати.

Тепер на Вурмсовому обличчі вже не лишилось і сліду від привітності.

— Я син лорд-губернатора! Я проти того, щоб до мене так зверталися!

Ніжки його стільця несамовито завищали, він підхопився й попрямував до дверей.

— Чудово, — пробурмотів Ґлокта. — До Адуа щодня відпливає човен. Він швидкий і доправляє свій вантаж просто до Будинку Питань. Повірте мені, там до вас звертатимуться інакше. Я міг би з легкістю домовитися про місце на ньому для вас.

Вурмс зупинився.

— Ви не посмієте!

Ґлокта всміхнувся своєю найогиднішою усмішкою, кривою та щербатою.

— Щоб легковажити життям, угадуючи, що я посмію зробити, вам потрібно бути сміливцем. Наскільки ви сміливі?

Юнак облизав вуста, але не зміг довго дивитися Ґлокті в очі. «Ні? Я так і думав. Він нагадує мені мого друга, капітана Лютара. Дуже яскравий і зухвалий, але без відповідного характеру. Штрикни його шпилькоюі він уже здувається, як проколотий бурдюк».

— Харчі на шість місяців. На шість місяців для всіх. І зробіть так, щоб їх забезпечили швидко.

«Хлопчику на побігеньках».

— Звичайно, — рикнув Вурмс, не зводячи похмурого погляду з підлоги.

— Тоді можна зайнятися водою. Колодязями, резервуарами, насосами. Треба ж буде людям чимось запити вашу тяжку працю? Звітуйте мені щоранку.

Вурмс стиснув і розтиснув кулаки опущених рук, несамовито ворушачи щелепними м’язами.

— Звісно, — сплюнув він.

— Звісно. Можете йти.

Ґлокта провів його поглядом. «І я поговорив із двома з чотирьох. Двоє з чотирьох, і я нажив двох ворогів. Щоб досягти тут успіху, мені знадобляться союзники. Без союзників я протримаюся недовго, хоч які в мене є документи. Без союзників я не втримаю гурків за воротами, якщо вони надумають спробувати ввійти. Навіть гірше: я досі нічого не знаю про Давуста. Очільник Інквізиції зник без сліду. Будемо сподіватися, що архілектор буде терплячим.

Сподіватися. Архілектор. Терплячий. — Ґлокта насупився. — На світі ніколи не бувало менш сумісних понять».

Проблема з довірою

Раніше, ніж їх повісять
олесо воза поволі обернулося й рипнуло. Знов обернулося й рипнуло. Ферро насупилася. Кляте колесо. Клятий віз. Свою зневагу вона перенесла з воза на візника, що ним правив.

Клятий учень. Вона анітрохи йому не довіряла. Він блимнув очима на неї, затримав на ній погляд на одну обурливу мить, а тоді різко його відвів. Неначе знав про Ферро щось таке, чого вона сама не знала. Це її злило. Вона перевела погляд із нього на першого коня й того, хто на ньому сидів.

Клятий союзний хлопчисько з напруженою спиною. Сидить у сідлі, як король на троні, ніби народитися з симпатичним обличчям — це досягнення, яким слід безмірно пишатися. Він був гарненький, чистенький і ніжний, як принцеса. Ферро безрадісно всміхнулася самій собі. Принцеса Союзу — ось він хто. Гарних на вроду людей вона ненавиділа навіть більше за потворних. Красі ніколи не можна довіряти.

Когось менш гарного, ніж отой здоровий покидьок із дев’ятьма пальцями, ще треба було пошукати. Він сидів у сідлі зігнувшись, наче великий мішок рису. Рухається повільно, чухається, шморгає носом, жує, як велика корова. Вдає, ніби в ньому немає бажання вбивати, немає божевільної люті, немає диявольщини. Її це не обманювало. Він кивнув їй, а вона насупилась у відповідь. Він — диявол у коров’ячій шкурі, і вона не обманюється.

Утім, він кращий за того клятого навігатора. Той постійно балакає, постійно всміхається, постійно сміється. Ферро ненавиділа балачки, ще більше ненавиділа усмішки, а найбільше ненавиділа сміх. Дурний маленький чоловічок зі своїми дурними історіями. Він снував плани та стежив, прикриваючись своїми побрехеньками, вона це відчувала.

Залишався тільки Перший з-поміж магів, а йому вона довіряла найменше. Вона побачила, як його очі ковзнули до воза. Він дивився на торбу, в яку поклав скриню. Важку квадратну скриню, сіру та тьмяну. Він думав, що цього ніхто не бачив, але вона побачила. Повний таємниць — ось він який. Лисий покидьок із товстою шиєю й дерев’яною жердиною, поводиться так, ніби все життя чинив самі лише добрі справи, ніби геть не уявляє, як висадити в повітря людину.

— Кляті блядські біляки, — прошепотіла вона самій собі. Нагнулась і сплюнула на стежку, а тоді гнівно вдивилася в їхні спини, тим часом як вони їхали поперед неї. Чому вона дозволила Юлвеєві вмовити себе на це божевілля? Подорож на далекий холодний захід, де їй нічого робити. Вона мала повернутися на Південь і битися з гурками.

Збирати з них те, що вони їй заборгували.

Подумки проклявши ім’я Юлвея, вона пішла за іншими до мосту. Він здавався дуже старим — із плямами лишайників на щербатому камінні та з глибокими коліями там, де його поверхнею котилися колеса возів. Котилися туди-сюди тисячі років. Під його єдиною аркою дзюрчав швидкоплинний струмок із холоднючою водою. Біля мосту стояла низенька хатинка, що за довгі роки осіла та ввалилася в місцевість. Різкий вітер виривав із її димаря струмені диму й розносив їх навколо.

Надворі стояв лише один вояк. Може, витягнув такий жереб. Він стояв, притиснувшись до стіни й закутавшись у важкий плащ; кінське волосся на його шоломі від поривів вітру метлялося туди-сюди, а його спис був забутий біля нього. Баяз зупинив коня перед мостом і кивнув на той бік.

— Ми йдемо на рівнину. До Дарміума.

— Не раджу цього робити. Там небезпечно.

Баяз усміхнувся.

— Небезпека — це прибутки.

— Друже, прибутки стріл не зупиняють. — Вояк зміряв їх поглядом одного за одним і шморгнув носом. — А ви — розмаїта компанія, еге ж?

— Я беру добрих бійців усюди, де можу їх знайти.

— Звісна річ. — Він поглянув на Ферро, і та набурмосилася. — Вони дуже міцні, не сумніваюсь, але рівнини справді украй небезпечні, а надто зараз. Деякі торгівці ще туди їдуть, але не вертаються. Гадаю, той божевільний Кабріан повипускав туди мародерів, які жадають здобичі. Скаріо й Ґолтус теж: вони не набагато кращі. У нас, по цей бік струмка, ще зберігається сяка-така законність, але там кожен сам за себе. Якщо вас заскочать на рівнині, вам ніхто не поможе. — Він знову шморгнув носом. — Геть ніхто.

Баяз похмуро кивнув.

— Ми про це й не просимо.

Він пришпорив коня, і той клусом подолав міст і перейшов на стежку з протилежного боку. Інші пішли за ним: спершу Лонгфут, тоді Лютар, а далі — Дев’ятипалий. Кей трусонув віжками, і віз із грюкотом поїхав. Ферро пішла останньою.

— Геть ніхто! — гукнув їй услід вояк, а тоді знову притиснувся до шерехатої стіни своєї хатинки.


Велика рівнина.

Ця місцевість мала добре підходити для верхової їзди, вселяти впевненість. Ферро могла б помітити наближення ворога за багато миль, але нікого не бачила. Лише безкрайній килим із високої трави, що коливалася й метлялася на вітрі, тягнучись на всі боки до далекого-далекого обрію. Цю одноманітність порушувала тільки стежка, лінія коротшої й сухішої трави, що була всіяна ділянками голої чорної землі й розрізала рівнину прямо, як стріла.

Ферро не подобалася ця безкрайня однаковість. Поки вони їхали, вона супилася, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Безживний Грунт у Безплідних Землях Канти був повен орієнтирів — розбитих брил, зів’ялих долин, засохлих дерев, що відкидали загребущі тіні, далеких тінистих складок у землі, залитих світлом ясних гребенів. У Безплідних Землях Канти небо над головою порожнє, нерухоме — яскрава миска, у якій немає нічого, крім сліпучого сонця вдень і яскравих зір уночі.

Тут усе, як не дивно, було навпаки.

Земля була одноманітна, зате небо повне руху, повне хаосу. Високо над рівниною нависали хмари, пітьма та світло скручувалися разом у велетенські спіралі, мчали над степом за невтомним вітром, сунулися, оберталися, розривалися та зливалися назад, відкидаючи на землю страхітливі текучі тіні й погрожуючи знищити шістьох крихітних вершників та їхній крихітний возик зливою, що затопить увесь світ. І все це втілення Божого гніву висіло на згорблених плечах Ферро.

Це була дивна земля, у якій їй не було місця. Вона потребувала причин тут бути, до того ж добрих причин.

— Чуєш, Баязе? — гукнула вона, порівнявшись із ним. — Куди ми їдемо?

— Гм, — гмикнув він, похмуро дивлячись за неспокійну траву і переводячи погляд із нічого на ніщо. — Ми їдемо на захід: за рівнину, за велику річку Аос, аж до самих Ламаних гір.

— А потім?

Вона зауважила, як ледь помітні зморшки довкола його очей і на переніссі поглибились, побачила, як він стиснув вуста. Дратується. Її запитання йому не сподобались.

— Потім ми поїдемо далі.

— Як довго це триватиме?

— Усю зиму та частину весни, — різко відповів він. — А тоді треба буде повернутися.

Він п’ятами вдарив коня в боки і клусом від’їхав від неї, наблизившись стежкою до голови гурту.

Ферро було не так просто віднадити. Тим паче цьому хитрому старому білякові. Вона теж ударила п’ятами й порівнялася з ним.

— Що таке Перший закон?

Баяз різко перевів погляд на неї.

— Що ти про нього знаєш?

— Замало. Я чула, як ви з Юлвеєм розмовляли, через двері.

— Підслуховувала, так?

— У вас гучні голоси, а в мене — добрий слух, — знизала плечима Ферро. — Я не буду надягати відро на голову, аби тільки зберегти ваші таємниці. Що таке Перший закон?

Зморшки довкола Баязового лоба поглибились, а кутики його рота опустились. Гнів.

— Обмеження, що його наклав Еуз на своїх синів, перше правило, введене після безладдя стародавніх часів. Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Забороняється спілкуватись із нижнім світом, забороняється викликати демонів, забороняється відчиняти ворота до пекла. Такий Перший закон, керівний принцип усієї магії.

— Гм, — пирхнула Ферро. Для неї це було порожнім звуком. — Хто такий Калул?

Баяз звів докупи густі брови, насупився ще сильніше та примружив очі.

— Жінко, невже твоїм запитанням немає кінця?

Її запитання його сердять. Це добре. Отже, ці запитання правильні.

— Сам зрозумієш, якщо я перестану їх ставити. Хто такий Калул?

— Калул належав до Ордену магів, — буркнув Баяз. — До мого ордену. Був другим із дванадцяти учнів Джувенса. Він завжди заздрив моєму місцю, завжди жадав влади. Щоб її здобути, він порушив Другий закон. Він їв людську плоть і вмовляв інших чинити так само. Він зробився лжепророком і обманом змусив гурків служити собі. Ось він який, Калул. Твій і мій ворог.

— Що таке Сім’я?

У мага раптом сіпнулось обличчя. Лють і, можливо, зовсім трохи страху. А тоді його лице розслабилося.

— Що це таке?

Він усміхнувся їй, і його усмішка збентежила її більше, ніж міг збентежити весь його гнів. Він нахилився до неї досить близько, щоб його не почув більш ніхто.

— Це — знаряддя твоєї помсти. Нашої помсти. Але воно небезпечне. Навіть говорити про нього небезпечно. Є ті, хто постійно слухає. Із твого боку було б розважливо спинити потік своїх запитань, поки відповіді на них не спалили нас усіх.

Він знову пришпорив коня й поскакав клусом сам-один попереду всієї компанії.

Ферро залишилася позаду. Поки що вона дізналася достатньо. Дізналася достатньо, щоб довіряти цьому Першому з-поміж магів менше, ніж раніше.


Виямок у землі щонайбільше чотири кроки в поперечнику. Западина у ґрунті, оточена низькою стіною з вологої темної землі, повної переплетеного коріння трави. Це було найкраще місце, яке вони знайшли для табору на ніч, і їм ще пощастило, що вони його знайшли.

Ферро за весь день не бачила на місцевості більшого об’єкта.

Багаття, розведене Лонгфутом, уже добре палало; його полум’я яскраво й жадібно лизало дерево, зашурхотівши й потягнувшись убік, коли у виямок увірвався вітер. Довкола вогнища сиділи п’ятеро біляків, зігнувшись і збившись докупи заради тепла, і воно яскраво освітлювало їхні змарнілі обличчя.

Розмовляв лише Лонгфут. У нього тільки й було розмов, що про власні видатні досягнення. Він побував у тому чи іншому місці. Він знає те чи се. Він має видатний талант до того чи сього. Ферро ці балачки вже сиділи в печінках, і вона двічі сказала йому про це. Першого разу їй здавалося, що вона висловилася чітко. Удруге пересвідчилася в цьому. Їй він про свої ідіотські мандри більше не розповідатиме, та інші ще мовчки страждали.

Біля вогню було місце для неї, але вона туди не хотіла. Їй більше подобалося сидіти над ними, схрестивши ноги, на краю виямка. Тут, на вітрі, було холодно, і вона щільніше обгорнула ковдрою тремтячі плечі. Холод — річ дивна та страшна. Вона його ненавиділа.

Але холод подобався їй більше, ніж товариство.

І тому вона сиділа осторонь, понура й мовчазна, і дивилася, як із похмурого неба зникає світло, дивилася, як поволі насувається темрява. Тепер від сонця лишався тільки ледь помітний відблиск на далекому обрії. Останні залишки кволого сяйва довкола загрозливих хмар.

Великий біляк підвівся, глянув на неї та сказав:

— Темніє.

— Ага.

— Мабуть, це й відбувається, коли сонце сідає, еге ж?

— Ага.

Він почухав свою товсту шию збоку.

— Треба ставити вартових. Тут уночі може бути небезпечно. Стоятимемо на варті позмінно. Першим піду я, потім Лютар...

— На варті буду я, — буркнула вона.

— Не турбуйся. Можеш поспати. Я розбуджу тебе згодом.

— Я не сплю.

Він витріщився на неї.

— Що, ніколи?

— Нечасто.

— Можливо, це пояснює її настрій, — пробурмотів Лонгфут. Він, без сумніву, хотів висловитися собі підніс, але Ферро його почула.

— Мій настрій — це моє діло, дурбелику.

Навігатор закутався в ковдру й розтягнувся біля вогню, не сказавши нічого.

— Хочеш піти першою? — сказав Дев’ятипалий. — Тоді давай, але за пару годин розбуди мене. Кожен із нас має відбути свою чергу.


Ферро поволі, тихо, здригаючись від страху зчинити шум, сковзнула з воза. Сушене м’ясо. Сушений хліб. Фляга з водою. Їй вистачить не на один день. Усе це вона запхнула в парусинову торбу.

Один із коней, коли вона прошмигнула повз нього, форкнув і сахнувся, а вона нахмурилася. Ферро могла їздити верхи. Вона добре могла їздити верхи, але з конями знатися не хотіла. Кляті тварини, дурні та здоровезні. Пахнуть кепсько. Рухаються, може, й швидко, але потребують забагато харчів і води. Їх видно й чутно за багато миль. Вони лишають по собі великі сліди, за якими можна йти. Їзда на коні робить слабким. Покладись на коня — і, коли знадобиться втекти, зрозумієш, що втекти вже не можеш.

Ферро вже навчилася ніколи не покладатися ні на кого й ні на що, крім самої себе.

На одне плече вона повісила свою торбу, а на друге — сагайдак і лук. Поглянула наостанок на сплячі постаті інших, що скупчилися довкола багаття темними горбками. Лютар підтягнув ковдру собі до підборіддя, повернувши своє гладеньке обличчя з повними губами до яскравого жару. Баяз лежав до неї спиною, але вона бачила тьмяне світло, що відбивалося від його лисої маківки, та задній бік одного темного вуха й чула його повільне ритмічне дихання. Лонгфут натягнув ковдру собі на голову, але з протилежного кінця стирчали його ноги, худі й кістляві; сухожилля виступали з них, як коріння дерев із землі. У Кея очі були трішечки розплющені, і на вузькій ділянці очного яблука волого сяяло світло багаття. Він неначе стежив за нею, але його груди повільно здіймались і опускались, а вуста обм’якли. Він, без сумніву, міцно спав і снив.

Ферро нахмурилася. Усього четверо? А де великий біляк? Вона побачила, що його ковдра лежить порожня з віддаленого боку вогню. Темні складки, світлі складки, а людини всередині нема. Тоді вона почула його голос.

— Уже йдеш?

Позаду. Для неї було несподіванкою, що він зміг отак тишком-нишком обійти її, поки вона крала їжу. Він здавався надто великим, надто повільним, надто гамірливим, щоб до когось підкрастися. Вона стиха вилаялася. Треба було розуміти, що не слід купуватися на те, що здається.

Вона повільно розвернулася до нього та зробила один крок у бік коней. Він пішов за нею, зберігаючи між ними ту саму відстань. Ферро бачила відображення яскравого вогню в куточку кожного його ока, вигин дзюбатої, вкритої щетиною щоки, приблизні обриси його скарлюченого носа, кілька пасем масного волосся, що маяли в нього над головою на вітерці, трохи чорніші за чорну землю позаду.

— Біляче, я не хочу з тобою битись. Я бачила, як ти б’єшся.

Вона бачила, як він за кілька секунд убив п’ятьох людей, і це здивувало навіть її. Вона чітко пам’ятала сміх, що відбивався луною від стін, його спотворене голодне обличчя, напіввишкірене, напівусміхнене, залите кров’ю, слиною й безумом, понівечені трупи, розкидані по камінню, як ганчірки. Злякатися вона, ясна річ, не злякалась, бо Ферро Малджин не відчувала страху.

Але вона розуміла, коли треба бути обережною.

— Я теж не маю охоти з тобою битися, — відповів він, — та якщо Баяз уранці побачить, що ти зникла, то змусить мене погнатися за тобою. Я бачив, як ти бігаєш, і краще побився би з тобою, ніж гнався б за тобою. Принаймні тоді в мене був би якийсь шанс.

Він був сильніший за неї, і вона це знала. Він уже майже видужав і рухався вільно. Їй було шкода, що вона йому в цьому допомогла. Допомога людям — це завжди помилка. Бійка — це жахливий ризик. Може, вона й була міцніша за інших, але їй не хотілося, щоб їй роз’юшили обличчя, як тому здорованеві, Каменеломові. Не хотілося, щоб її проштрикнули мечем, щоб їй розбили коліна, наполовину відірвали голову.

Усе це аж ніяк не вабило.

Але він був надто близько для пострілу, а якби вона побігла, він би підняв інших, а в них були коні. Бійка, мабуть, усе одно б їх розбудила, але, швидко завдавши доброго удару, вона б, може, й зуміла втекти серед безладу. Зовсім не ідеально, та який у неї вибір? Вона поволі скинула торбу з плеча й опустила на землю її, а тоді — лук і сагайдак. Одну руку поклала на ефес меча, у темряві злегка торкнувшись руків’я пальцями, і він зробив те саме.

— Тоді гаразд, біляче. До роботи.

— Може, є ще якийсь шлях.

Вона з підозрою придивилася до нього, готова до хитрощів.

— Який шлях?

— Залишитися з нами. Потерпіти кілька днів. Якщо ти не передумаєш, то що ж, я допоможу тобі скласти речі. Можеш мені довіряти.

«Довіряти» — це слово для дурнів. Це слово люди вживають тоді, коли збираються зрадити. Якщо він посунеться вперед хоч на палець, вона вихопить меч і відітне йому голову. Вона була готова.

Але він не пішов уперед, а вона не відступила. Він стояв на місці, вимальовуючись у пітьмі великим мовчазним силуетом. Вона насупилася, ще лоскочучи пальцями руків’я вигнутого меча.

— Чому я повинна тобі довіряти?

Великий біляк знизав важкими плечима.

— А чому ні? У місті я допоміг тобі, а ти допомогла мені. Нарізно ми обоє могли б загинути. — Їй подумалося, що він і справді їй допоміг. Не так сильно, як вона допомогла йому, та все ж таки. — Настає такий час, що треба на чомусь зупинятися, хіба ні? Ось у чому проблема з довірою: рано чи пізно треба просто почати довіряти без вагомих причин.

— Чому?

— Інакше скінчиш отак, як ми, а кому таке треба?

— Гм.

— Пропоную тобі домовленість. Ти прикриваєш спину мені, а я — тобі. — Він повільно тицьнув собі у груди великим пальцем. — Я дотримаю слова. — Він показав на неї. — Ти дотримаєш слова. Що скажеш?

Ферро замислилася. Біганина надавала їй свободу, але не надавала більш нічого. Біганина привела її за роки страждання на самісінький край пустелі, в оточення ворогів. Вона втекла від Юлвея, і її мало не здолали пожирачі. Та й куди їй бігти тепер? Тікати за море до Канти? Може, великий біляк і має рацію. Може, настав час припинити біганину.

Принаймні допоки вона не зможе злиняти непомітно.

Вона прибрала руку з меча, повільно склала руки на грудях, і він зробив те саме. Вони одну довгу мить стояли на місці, стежачи одне за одним у темряві й мовчанні.

— Гаразд, біляче, — пробурчала вона. — Я, як ти кажеш, залишуся, і подивимось. Але я ніякої хріні не обіцяю, зрозумів?

— Я не просив щось пообіцяти. Моя черга постояти на варті. А ти відпочинь.

— Я ж тобі казала: відпочинок мені не потрібен.

— Як хочеш, але я сяду.

— Згода.

Великий біляк почав обережно опускатися на землю, і вона теж. Вони сіли, схрестивши ноги, там, де раніше стояли, одне навпроти одного; біля них сяяв жар у кострищі, відкидаючи тьмяне світло на чотирьох сплячих і на один бік кострубатого обличчя біляка та злегка гріючи лице їй.

Вони стежили одне за одним.

Союзники

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції


Ваше Преосвященство,

Почалася робота над оборонними спорудами міста. Знамениті суходільні стіни потужні, але в ганебному стані, і я вжив рішучих заходів для їхнього зміцнення. Також я замовив ще припасів, харчів, обладунків і зброї, украй необхідних на той випадок, якщо місто опиниться в облозі незалежно від її тривалості.

На жаль, оборонні споруди чималі, а масштаб цього завдання величезний. Я розпочав роботу в борг, але борг не може зростати нескінченно. Уклінно прошу Ваше Преосвященство надіслати мені кошти для роботи. Без грошей наші заходи доведеться припинити, і місто буде втрачено.

Сил Союзу тут мало, а бойовий дух у них невисокий. У місті є найманці, і я наказав набрати їх іще, але їхня відданість викликає сумніви, особливо якщо їм неможливо платити. У зв’язку з цим прошу надіслати ще королівських вояків. На ситуацію може вплинути навіть одна-єдина рота.

Невдовзі я Вам напишу. А доти служу та корюся.

Занд дан Ґлокта, очільник Дагоски

Раніше, ніж їх повісять
Раніше, ніж їх повісять
ам сюди, — сказав Ґлокта.

— Ага, — підтвердив Фрост.

То була груба одноповерхова будівля, недбало зведена з глиняної цегли й не більша за гарну дровітню. Довкола її погано пригнаних дверей і погано пригнаних віконниць на її єдиному вікні витікали в ніч промені світла. Вона загалом нічим не відрізнялася від інших хатин на вулиці, якщо її можна було назвати вулицею. На резиденцію члена правлячої ради Дагоски вона аж ніяк не була схожа. «Утім, Кадіябагато в чому біла ворона. Ватажок тубільців. Жрець без храму. Може, йому найменше втрачати

Двері відчинилися, перш ніж Ґлокта встиг бодай постукати. У дверях стояв Кадія — високий, стрункий, у білому балахоні.

— Чому б вам не зайти?

Гаддиш розвернувся, підійшов до єдиного стільця й сів на нього.

— Зачекай тут, — промовив Ґлокта.

— Ага.

Усередині цей сарай мав не кращий вигляд, ніж зовні. «Чистий, охайний і збіса вбогий». Стеля в ньому була така низька, що Ґлокта під нею мало не пригнувся, а підлога була з ущільненого ґрунту. В одному кінці єдиної кімнати лежав на порожніх ящиках солом’яний матрац, а біля нього стояв маленький стільчик. Під вікном стояв приземкуватий комод, на ньому — кілька книжок, біля яких мерехтіло полум’я свічки. Схоже було на те, що, як не брати до уваги щербатого відра для природних потреб, цим і вичерпувалося майно Кадії. «Жодного натяку на сховані трупи очільників Інквізиції, але хто його зна... Тіло можна доволі охайно сховати, порізавши його достатньо дрібно...»

— Вам треба виїхати з нетрів.

Ґлокта зачинив за собою двері, рипнувши петлями, пришкандибав до ліжка й важко сів на матрац.

— Тубільців до Верхнього міста не пускають — чи, може, ви не чули?

— Я не сумніваюся, що для вас можна було би зробити виняток. Ви б могли мати апартаменти в Цитаделі. Тоді мені б не довелося шкандибати аж сюди, щоби поговорити з вами.

— Апартаменти в Цитаделі? Поки мої побратими гниють тут, у помиях? Розділити тягар своїх людей — це найменше, що може зробити лідер. Мені більше нічим їх утішити.

Тут, у Нижньому місті, було нестерпно спекотно, але Кадія явно не відчував дискомфорту. Погляд у нього був рівний, він, не відводячи очей, темних і холодних, як глибока вода, дивився на Ґлокту.

— Ви мене засуджуєте?

Ґлокта потер зболену шию.

— Аж ніяк. Мучеництво вам личить, але вибачте вже мені, якщо я до нього не долучуся. — Він облизав порожні ясна. — Я й сам дечим пожертвував.

— Можливо, ще не всім. Ставте ваші запитання.

«Отже, одразу до справ. Нема чого приховувати? Чи нема чого втрачати?»

— Ви знаєте, що сталося з моїм попередником, очільником Давустом?

— Я щиро сподіваюся, що він помер у великих муках.

Ґлокта відчув, як у нього підіймаються брови. «Те, чого я геть не очікувавчесна відповідь. Можливо, перша чесна відповідь на це запитання, яку я отримав, але вона аж ніяк не звільняє його від підозри».

— У великих муках, кажете?

— Величезних муках. І я не литиму сліз, якщо з вами станеться те саме.

Ґлокта всміхнувся.

— Сумніваюся, що я можу згадати хоч одну людину, яка литиме за мною сльози, але зараз ідеться про Давуста. Чи доклали ваші люди рук до його зникнення?

— Можливо. Давуст дав нам на це вдосталь причин. Через його чистки, його перевірки на відданість, його показові розправи багато сімей втратили чоловіків, батьків, доньок. Моїх людей налічується багато тисяч, і я не можу встежити за ними всіма. Можу сказати вам одне: я нічого не знаю про його зникнення. Коли падає один диявол, завжди надсилають нового, і ось ви тут. Мої люди не здобули нічого.

— Крім мовчання Давуста. Можливо, він виявив, що ви уклали домовленість із гурками. Можливо, ваші люди не бажали приєднання до Союзу.

Кадія пирхнув.

— Ви нічого не знаєте. Жоден дагосканець нізащо не уклав би домовленості з гурками.

— Чужинцям ви здаєтеся дуже схожими.

— Необізнаним чужинцям — так. Усі ми маємо смагляву шкіру, і всі ми молимося Богові, але цим і вичерпується наша подібність. Ми, дагосканці, ніколи не були войовничим народом. Ми лишалися тут, на своєму півострові, упевнені в міцності своїх оборонних споруд, тим часом як Гуркська імперія ширилася кантійським континентом, наче рак. Ми вважали, що її завоювання не мають нас обходити. Це було нашим прорахунком. До наших воріт прийшли посланники з вимогою стати на коліна перед гуркським імператором і визнати, що пророк Калул мовить голосом Бога. Ми не стали цього робити, і Калул заприсягся нас знищити. Тепер це, схоже, нарешті йому вдасться. Під його владою опиниться весь Південь.

«І архілектор анітрохи цьому не зрадіє».

— Хто його зна? Може, Бог прийде вам на поміч.

— Бог сприяє тим, хто сам вирішує свої проблеми.

— Можливо, ми здатні розв’язати деякі проблеми разом.

— Я не маю бажання вам допомагати.

— Навіть допомагаючи при цьому собі? Я планую видати указ. Ворота Верхнього міста будуть відчинені, вашим людям дозволять заходити до свого міста й виходити з нього за власним бажанням. Спайсерів виженуть із Великого храму, і він знову стане вашим святим місцем. Дагосканцям дозволять носити зброю — ба більше, ми надамо вам зброю з власних арсеналів. До тубільців будуть ставитися як до повноправних громадян Союзу. Це — найменше, на що вони заслуговують.

— Так. Так... — Кадія зціпив руки й відкинувся назад на рипливому стільці. — Тепер, коли гурки стукають у ворота, ви прибуваєте до Дагоски, носячись зі своїм маленьким сувоєм, як зі словом Божим, і вирішуєте вчинити правильно. Ви не такий, як усі інші. Ви — добра людина, чесна людина, справедлива людина. Ви сподіваєтеся, що я в це повірю?

— Чесно? Мені насрати, у що ви вірите, а правильність учинків мене цікавить іще менше: тут усе залежить від конкретного погляду. Що ж до доброти, — тут Ґлокта вишкірився, — то корабель той уже давно відплив, а я навіть не зміг його провести. Я хочу втримати Дагоску. Тільки це, і більш нічого.

— І ви знаєте, що не зможете втримати Дагоску без нашої допомоги.

— Кадіє, ми з вами не дурні. Не ображайте мене, поводячись як дурень. Ми можемо чубитись один з одним, поки вали не накриє приплив гурків, а можемо співпрацювати. Хто його знає — разом ми, може, навіть їх здолаємо. Ваші люди допоможуть нам викопати рів, полагодити стіни, повісити ворота. Спершу ви відправите на службу в обороні міста тисячу чоловіків, а згодом відправите ще.

— Справді? Справді відправлю? А якщо місто вистоїть завдяки нашій допомозі? Чи вистоїть разом із ним наша домовленість?

«Якщо місто вистоїть, я зникну. Більш ніж імовірно, що Вурмс і решта повернуться до влади, і наша домовленість обернеться на порох».

— Даю вам своє слово: якщо місто вистоїть, я зроблю все можливе.

— Все можливе. Тобто нічого.

«Ви правильно розумієте».

— Мені потрібна ваша допомога, тож я пропоную вам, що можу. Запропонував би й більше, але більше нічого не маю. Ви можете хандрити тут, у нетрях, у товаристві мух і чекати на прибуття імператора. Можливо, великий Утман-ул-Дошт запропонує вам кращу домовленість. — Ґлокта на мить зазирнув Кадії в очі. — Але ми обидва знаємо, що цьому не бувати.

Жрець стиснув губи, погладив бороду, а тоді тяжко зітхнув.

— Кажуть, той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Я пристаю на ваші умови. Щойно храм спорожніє, ми почнемо рити вам ями, тягати ваше каміння й носити ваші мечі. Щось — це краще, ніж нічого, а разом ми, можливо, як ви кажете, навіть зуміємо здолати гурків. Дива справді трапляються.

— Я чув про це, — відповів Ґлокта, штовхнувши свій ціпок, закректавши та звівшись на ноги. До його спітнілої спини прилипла сорочка. — Чув про це.

«Але жодного не бачив».


Ґлокта розтягнувся на подушках у своїх апартаментах, відкинувши голову назад, роззявивши рота й даючи своєму зболеному тілу відпочити. «У тих самих апартаментах, які колись були зайняті моїм визначним попередником, очільником Давустом». Це були широкі, просторі, добре вмебльовані кімнати. Можливо, колись, перш ніж тубільців викинули в запорошене Нижнє місто, вони належали якомусь дагосканському князеві, візирові-інтриганові чи смаглявій наложниці. «Ці кімнати значно кращі за мій убогий курник в Аґріонтіот тільки відомо, що з них зникали очільники Інквізиції».

Одні вікна виходили на північ, до моря, на найкрутіший бік скелі, а інші — на розпечене місто. Усі вони були оснащені важкими віконницями. За ними виднілося голе каміння й урвище з зазубленими скелями та гнівною солоною водою на дні. Двері були завтовшки шість пальців, обтикані залізними цвяхами й мали важкий замок і чотири великих засуви. «Давуст був людиною обережною і, схоже, не без причини. То як сюди могли потрапити вбивці, і як вони, потрапивши сюди, могли позбутися тіла?»

Він відчув, як його вуста кривляться в посмішці. «Як вони позбудуться мого тіла, коли прийдуть? У мене вже з’являються вороги: зневажливий Вурмс, педантичний Віссбрук, торгівці, чиїм прибуткам я загрожую, практики, що служили Гаркерові й Давустові, тубільці, у яких є привід ненавидіти будь-яку людину в чорному, звичайно, мої давні вороги гуркиі все це за умови, що Його Преосвященство не стурбується через відсутність прогресу й не вирішить замінити мене особисто. Цікаво, чи піде хтось шукати мій понівечений труп...»

— Очільнику.

Розплющити очі та підняти голову виявилося дуже важко й боляче. Усе боліло від докладених за останні кілька днів зусиль. Шия з кожним порухом клацала, як гілочка, що ламається, спина була затерпла і крихка, як дзеркало, у нозі настирливий біль переходив у тремтливе заніміння й навпаки.

У дверях стояла, схиливши голову, Шікель. Порізи та синці на її смаглявому обличчі загоїлися. Зовні ніщо не вказувало на потрясіння, пережите нею в камерах унизу. Щоправда, вона ніколи не дивилася йому в очі — тільки на підлогу. «Деякі рани загоюються не одразу, а деякі не загоюються ніколи. Кому, як не мені, знати?»

— Що таке, Шікель?

— Магістр Ейдер передає вам запрошення на вечерю.

— Справді?

Дівчина кивнула.

— Передай, що цей візит буде для мене честю.

Ґлокта провів її поглядом, поки вона чалапала з кімнати, схиливши голову, а тоді мляво відкинувся на подушки. «Якщо я завтра зникну, то принаймні я встиг урятувати одну людину. Можливо, це означає, що моє життя минуло не зовсім марно. Занд дан Ґлокта, щит безпорадних. Чи може бути запізно стати... хорошою людиною?»


— Будь ласка! — заверещав Гаркер. — Будь ласка! Я нічого не знаю!

Він був міцно прив’язаний до стільця й не міг посунутися далеко. «Але він компенсує це очима». Вони бігали туди-сюди по Ґлоктиних інструментах, що виблискували в різкому світлі лампи на подряпаній стільниці. «О, так, ти чи не найкраще розумієш, як це працюватиме. Знання дуже часто є протиотрутою від страху. Але не тут. Не зараз».

— Я нічого не знаю!

— Твої знання оцінюватиму я. — Ґлокта витер піт з обличчя. У приміщенні було гаряче, як у переповненій кузні, а вугілля, що світилося в жаровні, ще більше посилювало спеку. — Якщо хтось пахне брехлом і має колір брехла, то це, ймовірно, і є брехло, хіба не так?

— Будь ласка! Ми всі на одному боці! — «Та невже? Справді?» — Я казав вам лише правду!

— Можливо, але не так багато, як мені потрібно.

— Будь ласка! Ми ж тут усі друзі!

— Друзі? Мій досвід показує, що друг — це всього-на-всього знайомий, який вас іще не зрадив. Ви такі, Гаркере?

— Ні!

Ґлокта насупився.

— Тоді ви — наш ворог?

— Що? Ні! Я просто... Я просто... Я хотів знати, що сталося! Ось і все! Я не хотів... будь ласка! — «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, мені набридло це чути». — Ви мусите мені повірити!

— Я мушу зробити лиш одне — дістати відповіді.

— Очільнику, ви тільки ставте запитання, благаю! Тільки дайте мені можливість співпрацювати! — «О, справді, думка про тверду руку вже не здається такою чудовою, еге ж?» — Ставте ваші запитання. Я постараюся відповісти!

— Добре. — Ґлокта вмостився на краю столу зовсім поряд зі своїм міцно спутаним в’язнем і опустив на нього погляд. — Чудово.

Гаркер мав сильно засмаглі руки та сильно засмагле обличчя, а решта його тіла була бліда, як білий слимак, із ділянками густого темного волосся. «Аж ніяк не приваблива зовнішність. Але могло бути й гірше».

— Тоді відповідайте ось на що. Чому в чоловіків є соски?

Гаркер кліпнув і глитнув. Підвів погляд на Фроста, але підтримки не знайшов. Альбінос, не кліпаючи, витріщився на нього у відповідь; біла шкіра довкола його маски була всіяна краплинками поту, а очі — тверді, як два рожеві самоцвіти.

— Я... Здається, я не розумію, очільнику.

— Хіба це не просте запитання? Соски, Гаркере, у чоловіків. Яке в них призначення? Невже ви самі часто про це не думали?

— Я... я...

Ґлокта зітхнув.

— У вологу погоду вони муляють і починають боліти. У спеку вони висихають і починають боліти. Деякі жінки — чому, я ніколи не міг збагнути, — постійно чіпають їх у ліжку, наче дотики до них приносять нам щось іще, крім роздратування.

Ґлокта потягнувся до столу, тим часом як Гаркерові великі очі стежили за кожним його рухом, і повільно обхопив рукою держаки щипців. Підняв їх і оглянув. Їхні добре заточені щелепи заблищали в яскравому світлі лампи.

— Соски для чоловіка, — пробурмотів він, — це справжня морока. Ви це знаєте? Якщо не брати до уваги негарних шрамів, я за своїми нітрохи не сумую.

Він схопив кінчик соска Гаркера і грубо потягнув до себе.

— Ай! — вереснув колишній інквізитор, і стілець під ним зарипів від його відчайдушних намагань випручатись. — Ні!

— Гадаєте, це боляче? Тоді я сумніваюся, що вам сподобається те, що буде далі.

Тут Ґлокта провів розкритими щелепами щипців довкола розтягнутої плоті й міцно їх стиснув.

— Ай! Ай! Будь ласка! Очільнику, благаю!

— Ваші благання для мене нічого не варті. Мені від вас потрібні відповіді. Що сталося з Давустом?

— Клянуся життям, не знаю!

— Погано стараєтеся.

Ґлокта почав тиснути сильніше, і металеві краї почали вгризатись у шкіру.

Гаркер розпачливо заверещав.

— Зачекайте! Я взяв гроші! Визнаю! Я взяв гроші!

— Гроші? — Ґлокта трохи послабив тиск, і на волохату білу ногу Гаркера впала зі щипців краплинка крові. — Які гроші?

— Гроші, які Давуст забрав у тубільців! Після повстання! Він змусив мене зігнати докупи всіх, які, на мою думку, могли бути заможними, а тоді повісив їх разом із рештою, і ми реквізували все, що в них було, та поділили між собою! Свою частку він зберігав у скрині в своїх апартаментах, а коли він зник... Я її забрав!

— Де ці гроші зараз?

— Щезли! Я їх витратив! На жінок... і на вино, і... і на всяку всячину!

Ґлокта клацнув язиком.

— Ай-яй-яй.

«Жадібність і змова, несправедливість і зрада, грабунок і вбивство. Усі складники історії, здатної приємно збудити маси. Цікаво, але навряд чи стосується справи». Він погладив рукою щипці.

— Мене цікавить сам очільник, а не його гроші. Вірте мені, коли я кажу, що мені набридло ставити це запитання. Що сталося з Давустом?

— Я... Я... Я не знаю!

«Може, й правда. Та це аж ніяк не та відповідь, яка мені потрібна».

— Погано стараєтеся.

Ґлокта стиснув руку, і металеві щелепи з легкістю прокусили плоть і зімкнулися посередині, стиха клацнувши. Гаркер заволав, засмикався й заревів від страшного болю, а з червоного квадратика плоті на місці його соска забулькала кров, що побігла темними цівками по його блідому череву. Ґлокта скривився, відчувши різкий біль у шиї, і витягнув голову так, що почув, як шия клацнула. «Дивовижа: з часом навіть найжахливіші чужі страждання можуть стати... марудними».

— Практику Фрост, в інквізитора кровотеча! Прошу!

— Вибафте.

Брязнуло залізо, що його Фрост витягнув з жаровні розпеченим до червоного. Ґлокта, не встаючи, відчув тепло від нього. «Ах, розпечене залізо. Воно не береже таємниць і не бреше».

Ні! Ні! Я...

Гаркерові слова перейшли в булькотливий крик: Фрост втиснув тавро в рану, і кімната мало-помалу наповнилася солоним запахом м’яса, що смажиться. Ґлокта відчув відразу: від цього запаху забурчав його порожній живіт. «Як, давно я востаннє їв добрий шматок м’яса?» Він витер вільною рукою свіжий піт з обличчя й поворушив під плащем зболілими плечима.

«Огидна в нас справа. То чому я це роблю?» Єдиною відповіддю став тихий хрускіт, коли Фрост обережно повернув залізо у вугілля, здійнявши розсип жовтогарячих іскор. Гаркер закрутився, заскавчав і затрусився, вирячивши очі, з яких текли сльози. Із почорнілої плоті в нього на грудях іще тягнулася цівка диму. «Огидна справа, далебі. Він, без сумніву, на це заслуговує, та це нічого не міняє. Можливо, він гадки немає, що сталося з Давустом, але це теж нічого не міняє. Запитання потрібно ставити, і саме так, ніби він знає відповіді на них».

— Чому ви вперто мені опираєтеся, Гаркере? Можливо... ви вважаєте... що в мене, коли я покінчу з вашими сосками, закінчаться ідеї? Ви так думаєте? Що я зупинюся на ваших сосках?

Гаркер витріщився на нього. У нього на губах надимались і лускали бульбашки слини. Ґлокта нахилився ближче.

— О ні, ні, ні. Це — лише початок. Це ще навіть не початок. Час відкривається перед нами в безжальному достатку. За потреби ми можемо витратити не один день, тиждень чи місяць. Ви серйозно вважаєте, що можете так довго зберігати свої таємниці? Зараз ви належите мені. Мені та цій кімнаті. Це не може припинитися, поки я не дізнаюся того, що мушу дізнатися.

Він потягнувся вперед і стиснув великим і вказівним пальцями другий сосок Гаркера. Взяв щипці й розімкнув їхні скривавлені щелепи.

— Як складно це зрозуміти?


Їдальня магістра Ейдер була неймовірним видовищем. На легенькому вітерці, що віяв із вузьких вікон, рябіли різноманітні тканини — срібні та багряні, золоті та пурпурові, зелені, блакитні та яскраво-жовті. Ширми з філігранного мармуру прикрашали стіни, а в кутках стояли великі вазони заввишки з людину. По підлозі були розкидані купки бездоганно чистих подушок, які неначе запрошували розлягтися в комфортних лінощах. У високих скляних посудинах палали барвисті свічки, що відкидали тепле світло в усі кутки й наповнювали повітря солодким запахом. В одному кінці мармурової зали потихеньку текла в басейн у вигляді зірки чиста вода. Від цього місця відгонило театральщиною. «Схоже на будуар королеви з якоїсь кантійської легенди».

Основним елементом композиції була сама магістр Ейдер, голова Гільдії спайсерів. «Сама королева торгівців». Вона сиділа в голові столу в бездоганно білій сукні з мерехтливого шовку з ледь помітним захопливим натяком на прозорість. На кожному дюймі її засмаглої шкіри виблискували самоцвіти, яких вистачило б на чималий статок; її волосся за винятком кількох пасом, що вигадливо кучерявилися довкола її обличчя, утримували на маківці гребені зі слонової кістки. Усе вказувало на те, що вона готувалася до цього весь день. «І жодна його мить не минула дарма».

Ґлокта, який зігнувся на стільці на протилежному кінці, тим часом як перед ним парувала миска з супом, почувався так, ніби приволікся на сторінки книжки казок. «Неймовірного роману про екзотичний південь, де магістр Ейдергероїня, а яогидний, скалічений лиходій із чорним серцем. Цікаво, як скінчиться ця казка?»

— То скажіть, магістре, за що мені така честь?

— Ви, як я розумію, поговорили з іншими членами ради. Мене здивувало та трішечки образило, що ви досі не забажали аудієнції в мене.

— Перепрошую, якщо ви відчули себе обділеною увагою. Залишити наймогутнішу особу наостанок здавалося цілком доречним.

Вона підвела очі з виглядом ображеної невинності. «До того ж надзвичайно вправно вдаваної».

— Я? Могутня? Вурмс контролює бюджет і видає укази, Віссбрук командує військами та втримує оборонні споруди, Кадія говорить за переважну більшість простого народу. Я не відіграю практично жодної ролі.

— Та ну, — беззубо всміхнувся Ґлокта. — Ви, звісно, осяйні, але я не зовсім засліплений. Вурмсів бюджет — це сльози порівняно з заробітками спайсерів. Люди Кадії стали практично безпорадними. Ви через свого заспиртованого приятеля Коску командуєте військами, вдвічі з гаком більшими за ті, якими командує Віссбрук. Єдина причина, з якої Союз узагалі цікавить ця суха скеля, — це торгівля, яку контролює ваша гільдія.

— Що ж, не люблю хвалитися, — простодушно знизала плечима магістр, — але я вважаю, що маю певний скороминущий вплив у місті. Ви, як я розумію, про дещо розпитували.

— Така моя робота. — Ґлокта підніс ложку до рота, щосили намагаючись не сьорбнути крізь останні зуби. — Суп, до речі, смачний.

«І, сподіваюся, не смертоносний».

— Я подумала, що ви можете це оцінити. Розумієте, я ж теж про дещо розпитувала.

У басейні плюскала і дзюрчала вода, на стінах шурхотіла тканина, об вишукану кераміку їхніх мисок тихенько дзенькало столове срібло. «Я сказав би, що перший раунд зіграно внічию». Першою порушила мовчанку Карлотдан Ейдер.

— Я, звичайно, усвідомлюю, що у вас завдання від самого архілектора. Украй важливе завдання. Я розумію, що ви не схильні до делікатності у словах, але вам, можливо, варто ступати трохи обережніше.

— Визнаю, моя хода незграбна. Бойове поранення, ускладнене двома роками тортур. Просто диво, що мені взагалі зберегли ногу.

Вона широко всміхнулася, демонструючи два ряди бездоганних зубів.

— Ви мене надзвичайно звеселили, але моїм колегам ви здалися дещо менш дотепним. І Вурмс, і Віссбрук відчувають до вас однозначну антипатію. Здається, вони називали вас свавільним, а також іншими епітетами, яких я краще не повторюватиму.

Ґлокта знизав плечима.

— Я прибув сюди не в пошуках друзів.

Він повністю вихилив свій келих чудового (хто б сумнівався?) вина.

— Але друзі можуть ставати в пригоді. Як мінімум друг — це мінус один ворог. Давуст невпинно всіх дратував, і це призвело до сумних наслідків.

— Давуст не мав підтримки Закритої Ради.

— Так. Але жоден документ не спинить ножового удару.

— Це погроза?

Карлот дан Ейдер засміялася легким, відкритим, привітним сміхом. Важко було повірити, що людина, здатна видавати такий звук, може бути зрадником, загрозою чи взагалі бути ще кимось, окрім надзвичайно чарівливої господині. «І все ж я не переконаний до кінця».

— Це порада. Порада, народжена гірким досвідом. Я була б рада, якби ви не зникли найближчим часом.

— Справді? Я гадки не мав, що вмію так чарувати за званою вечерею.

— Ви небагатослівні, конфліктні, трохи лякаєте та надзвичайно обмежуєте меню, але річ у тому, що ви корисніші для мене тут, аніж... — тут вона змахнула рукою, — там, куди пішов Давуст. Не хочете ще вина?

— Звичайно, хочу.

Вона підвелася зі стільця й пурхнула до нього, ступаючи ногами по холодному мармуру, наче танцівниця. «Босоніж, за кантійським звичаєм». Коли вона нахилилася вперед, щоб наповнити Ґлокті келих, вітерець заворушив легкий одяг довкола її тіла й війнув її насиченим запахом йому в обличчя. «Моя мати хотіла б, щоб я одружився саме з такою жінкоювродливою, розумною і страх якою багатою. Власне кажучи, я й сам хотів би одружитися саме з такою жінкою, коли був молодшим. Коли був іншою людиною».

Мерехтливе світло від свічок сяяло на її волоссі, блищало на самоцвітах на її довгій шиї, пронизувало вино, коли те виливалося з горла пляшки. «Вона намагається мене причарувати лише через те, що в мене є указ Закритої Ради? Звичайна робота на власну користь, щоб бути в добрих стосунках із могутніми людьми? Чи вона сподівається обдурити мене, відвернути мою увагу та віднадити від неприємної правди?» Вона ненадовго зустрілася з ним поглядом, усміхнулася ледь помітною багатозначною усмішкою й перевела погляд на його келих. «Чи маю я стати її маленьким обідранцем, який прилип замурзаним личком до вікна пекарні, стікаючи слиною через солодощі, що їх, як я знаю, ніколи не зможу собі дозволити? Мабуть, ні».

— Куди зник Давуст?

Магістр Ейдер зупинилася на мить, а тоді обережно поставила пляшку. Плавно сіла на найближчий стілець, поставила лікті на стіл, поклала підборіддя на руки та вдивилася Ґлокті в очі.

— Я підозрюю, що його було вбито якимось зрадником у місті. Ймовірно, агентом гурків. Я ризикую сказати вам те, що ви вже знаєте, але Давуст підозрював, що у правлячій раді міста діє змова. Він розповів про це мені незадовго до свого зникнення.

«Справді?»

— Змова у правлячій раді? — Ґлокта захитав головою в удаваному жаху. — Невже таке можливо?

— Будьмо чесними одне з одним, очільнику. Я хочу того, що й ви. Ми, Гільдія спайсерів, вклали в це місто надто багато часу та грошей, щоб дозволити йому перейти до гурків, а ви, схоже, можете забезпечити більше шансів його втримати, ніж оті ідіоти Вурмс і Віссбрук. Якщо в наших стінах є зрадник, я хочу, щоб його знайшли.

— Його... або її.

Магістр Ейдер підняла одну витончену брову.

— Ви не могли не зауважити, що я — єдина жінка в раді.

— Я це зауважив. — Ґлокта шумно сьорбнув із ложки. — Але вибачте, якщо я поки що не стану скидати вас із рахунку. Щоб переконати мене в невинуватості якоїсь людини, потрібне щось більше за добрий суп і приємну розмову.

«Хоча це, хай йому грець, більше за те, що запропонували мені інші».

Магістр Ейдер усміхнулася, підіймаючи келих.

— Тоді як я можу вас переконати?

— Чесно? Мені потрібні гроші.

— Ах, гроші. Все завжди зводиться до цього. Витягувати гроші з моєї гільдії — це все одно, що намагатися відкопати воду в пустелі: це — виснажлива, брудна й майже завжди марна робота.

«Чимось схоже на розпитування інквізитора Гаркера».

— Про яку суму ви думали?

— Можна було б розпочати, скажімо, зі ста тисяч марок.

Ейдер насправді не захлинулася вином. «Радше трохи ним забулькотіла». Вона обережно поставила свій келих, тихенько прокашлялася, м’яко витерла рота куточком серветки, а тоді поглянула на Ґлокту, піднявши брови.

— Ви чудово знаєте, що не отримаєте такої суми.

— Наразі я погоджуся на будь-яку суму, яку ви можете мені надати.

— Подивимося. Ваші амбіції обмежуються лише сотнею тисяч марок, чи я можу зробити для вас щось іще?

— Правду кажучи, можете. Мені потрібно, щоб торгівці покинули Храм.

Ейдер злегка потерла собі скроні, так, ніби Ґлоктині вимоги доводили її до головного болю.

— Він хоче вигнати торгівців, — пробурмотіла вона.

— Це було необхідно, щоби здобути підтримку Кадії. Якщо він буде проти нас, нам годі сподіватися, що ми надовго втримаємо місто.

— Я роками казала цим зарозумілим дурням те саме, та все ж приниження тубільців стало доволі популярною розвагою. Чудово, коли ви хочете, щоб вони пішли?

— Завтра. Не пізніше, ніж завтра.

— І вас називають свавільним? — Вона захитала головою. — Чудово. До завтрашнього вечора я цілком можу стати найменш популярним магістром на пам’яті нині живих, якщо взагалі збережу доти свою посаду, але я постараюся вмовити на це Гільдію.

Ґлокта всміхнувся.

— Я не сумніваюся, що ви б могли вмовити кого завгодно на що завгодно.

— Очільнику, з вами важко вести перемовини. Не сумніваюся: якщо вам коли-небудь обридне ставити запитання, на вас чекатиме блискуче майбутнє в ролі торгівця.

— Торгівця? Ой, я не аж такий безжальний. — Ґлокта поклав ложку в порожню миску та облизав ясна. — Не хочу вас зневажити, але як жінка може очолити наймогутнішу гільдію Союзу?

Ейдер помовчала, неначе вагаючись, відповідати їй чи ні. «Або зважуючи, як багато їй сказати у відповіді». Вона опустила погляд на свій келих і неспішно покрутила його ніжку.

— Переді мною магістром був мій чоловік. Коли ми побралися, мені було двадцять два роки, а йому — майже шістдесят. Мій батько заборгував йому велику суму й запропонував мою руку замість сплати боргу.

«Ах, отже, усі ми страждаємо по-своєму». Вона скривила вуста в ледь помітній сердитій гримасі.

— Мій чоловік завжди мав добре чуття на вигідні домовленості. Невдовзі після нашого весілля в нього почало погіршуватися здоров’я, і я стала брати дедалі активнішу участь в управлінні його справами та справами Гільдії. На момент його смерті я не була магістром хіба що формально, а моїм колегам вистачило здорового глузду, щоб офіційно визнати цей стан справ. Прибутки завжди цікавили спайсерів більше, ніж пристойність. — Вона подивилася на Ґлокту, швидко підвівши очі. — Не хочу вас зневажити, але як герой війни може перетворитися на мучителя?

Тепер настала його черга помовчати. «Добре запитання. Як так вийшло?»

— Можливостей для калік існує дуже небагато.

Ейдер повільно кивнула, не зводячи очей із Ґлоктиного обличчя.

— Напевно, це було важко. Повернутися, провівши стільки часу в пітьмі, й довідатися, що ви не потрібні своїм друзям. Побачити на їхніх обличчях лише почуття провини, жаль та відразу. Зрозуміти, що ви самі.

У Ґлокти сіпалася повіка, і він злегка її потер. Він ще ніколи не обговорював із кимось такі теми. «А тепер я обговорюю їх із незнайомою людиною».

— Я — трагічна постать, у цьому можна не сумніватися. Колись я був пародією на людину, а тепер я — тінь людини. Обирайте, що вам до вподоби.

— Гадаю, вас нудить від такого ставлення до себе. Від нього страшенно нудить, і воно страшенно злить.

«Якби ви тільки знали...»

— Однак це все одно видається дивним рішенням: перетворитися з катованого на ката.

— Зовсім навпаки: що може бути природніше? Мій досвід вказує на те, що люди чинять так, як чинять із ними. Вас продав батько й купив чоловік, але ви з власної волі купуєте та продаєте.

Ейдер насупилася. «Можливо, це змушує її замислитися?»

— Як на мене, ваш біль мав би навчити вас співпереживання.

— Співпереживання? А що це таке? — Ґлокта скривився, потерши зболену ногу. — Прикро, але біль навчає лише жалості до себе.

Політика ватри

Раніше, ніж їх повісять
оґен незграбно посунувся в сідлі та примружено глянув угору, на нечисленних пташок, що кружляли надвеликою пласкою рівниною. Трясця, ох же ж і боліла в нього дупа! Стегна в нього натерлись, а ніс забився кінським запахом. Він ніяк не міг усістися так, щоб було зручно яйцям. Вони неодмінно здушувались, хоч як часто він пхав руку під пасок, аби їх посунути. Ця подорож багато в чому ставала збіса незручною.

На Півночі він розмовляв у дорозі. Хлопчиськом розмовляв із батьком. Юнаком розмовляв із друзями. Під проводом Бетода весь день розмовляв із ним, бо тоді вони були близькі, майже як брати. Балачки відвертають увагу від пухирів на ногах, голоду в животі, нескінченного клятого холоду чи того, кого напередодні вбили.

Колись Логен сміявся з оповідок Шукача, поки вони сунули крізь сніг. Роздумував над тактикою разом із Тридубою, поки вони їхали крізь багно. Сперечався з Чорним Доу, поки вони брели крізь болота, і жодна тема не здавалася їм надто дрібною. Він свого часу навіть перекинувся одним-двома жартами з Хардінгом Мовчуном, а таким міг похвалитися мало хто.

Він стиха зітхнув. Зітхнув протяжно, болісно, так, що аж у горлі зашкрябало. Добрі, звичайно, були часи, але для нього вони вже давно скінчилися, залишились у сонячних долинах минулого. Ті хлопці возз’єдналися з землею. Усі вони замовкли назавжди. А ще гірше було те, що вони покинули Лоґена хтозна-де з цією компанією.

Великого Джезаля дан Лютара з усіх історій цікавила лише власна. Він увесь час старанно сидів прямо й гордо, задерши підборіддя й демонструючи свою зарозумілість, вищість і презирство до всього, як юнак демонструє свій перший меч задовго до того, як дізнатися, що це не привід для гордощів.

Баяза не цікавила тактика. Якщо він і розмовляв, то лише гарикав окремі слова, «так» чи «ні», суплячись на нескінченну траву, як людина, що припустилася жахливої помилки й не знає, як її позбутися. Його учень теж неначе змінився, відколи вони поїхали з Адуа. Став тихий, строгий, спостережливий. Брат Лонгфут відійшов рівниною вперед, розвідуючи маршрут. Так, певно, було найкраще. Усі інші взагалі не розмовляли. Навігатор же, як мусив визнати Лоґен, був занадто балакучий.

Ферро їхала трохи осторонь решти цього дружнього товариства, зігнувши плечі й насупивши брови в постійному невдоволенні; довгий шрам у неї на щоці виділявся насиченою сірістю, а сама вона докладала всіх зусиль до того, щоб інші поряд із нею здавалися мішками сміху. Вона хилилася вперед, до вітру, тиснучи на нього так, ніби сподівалася завдати йому болю своїм обличчям. Лоґенові здавалося, що навіть із чумою жартувати веселіше, ніж із нею.

Ось вона, весела компанія. У нього опустилися плечі.

— Коли ми дістанемося краю світу? — запитав він Баяза без особливої надії.

— Ще нескоро, — пробурчав маг крізь ледь розтиснуті зуби.

Тож Лоґен їхав далі, втомлений, зболений і знуджений, і стежив за нечисленними птахами, що поволі ширяли над нескінченною рівниною. Гарними, великими, жирними птахами. Він облизав губи.

— А нам би придалося трохи м’ясця, — пробурмотів він. Він уже давно не куштував свіжого м’яса. Відколи вони покинули Калкіс. Лоґен потер живіт. Жирна м’якість на ньому, що утворилася під час життя в місті, вже натягувалася. — Гарного м’ясця.

Ферро насуплено глянула на нього, а тоді — на птахів, що кружляли вгорі. Скинула з плеча лук.

— Ха! — гигикнув Лоґен. — Удачі.

Вона у нього на очах плавно витягнула стрілу з сагайдака. Марно. Так поцілити нізащо не зміг би навіть Хардінг Мовчун, а він був найкращим лучником, якого коли-небудь бачив Лоґен. Тим часом Ферро приклала стрілу до зігнутого дерева, вигнувши спину й уп’явшись жовтими очима в силуети, що ширяли вгорі.

— Ти ніколи не здобудеш жодної з цих пташок, навіть якщо стрілятимеш тисячу років.

Вона відтягнула тятиву.

— Тільки стрілу згайнуєш! — гукнув він. — Треба дивитися реально на такі речі!

Стріла, певно, впаде назад і влучить йому в обличчя. Або проштрикне шию його коневі, той здохне, перекинеться і задавить його самого. Годящий кінець для цієї кошмарної подорожі. За мить один із птахів упав у траву, проштрикнутий стрілою Ферро.

— Ні, — прошепотів він, витріщившись на неї з роззявленим ротом, тим часом як вона знову зігнула лук. У сіре небо полинула ще одна стріла. Другий птах плюхнувся на землю зовсім поряд із першим. Лоґен вражено витріщився на нього. — Ні!

— Не кажи мені, що не бачив більших дивовиж, — мовив Баяз. — Ти, людина, що розмовляє з духами й подорожує з магами, той, кого бояться найбільше на всій Півночі?

Логен зупинив коня і зісковзнув із сідла. Пройшов високою травою, зігнувся, тримаючись на хистких, зболених ногах, і підняв одного з птахів. Стріла проштрикнула його просто посеред грудей. Лоґен навряд чи впорався б охайніше, навіть якби проштрикнув його стрілою з одного фута.

— Тут щось не так.

Баяз широко всміхнувся, схрестивши руки перед собою на сідлі.

— Як кажуть легенди, за стародавніх часів, до початку історії, наш світ та Потойбіччя були об’єднані. Були одним світом. Демони ходили по землі, маючи змогу робити все, що заманеться. Царював неймовірний хаос. Вони схрещувалися з людьми, а їхні нащадки були напівкровками. Наполовину людьми, наполовину демонами. Демонокровками. Чудовиськами. Один із них узяв собі ім’я Еуз. Він звільнив людство від тиранії дияволів, а лють його бою з ними сформувала землю. Він відділив світ угорі від світу внизу й запечатав ворота між ними. Щоб такого жахіття більше ніколи не сталося, він проголосив Перший закон. Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо чи говорити з дияволами.

Лоґен поглянув, як інші дивляться на Ферро. Лютар і Кей супилися, побачивши цю неймовірну вправу в стрільбі з лука. Вона одразу відкинулася назад у сідлі, натягнувши тятиву до краю, тримаючи наступну стрілу так, що її блискучий наконечник геть не ворушився, і водночас підштовхуючи п’ятами туди-сюди свого коня. Лоґенові ледве вдавалося нав’язати коневі свою волю з повіддям у руках, але він не розумів, як цього стосується божевільна Баязова історія.

— Дияволи й таке інше, Перший закон. — Логен змахнув рукою. — То й що?

— Перший закон від початку був сповнений суперечностей. Уся магія походить із Потойбіччя, приходячи на землю, як світло з сонця. Сам Еуз був частково дияволом, і те саме стосувалося його синів — Джувенса, Канедіаса, Глустрода — та інших. Кров надавала їм дари та прокляття. Силу, довголіття та гострий зір, недоступні простим людям. Їхня кров багато століть передавалась їхнім дітям, дітям їхніх дітей і так далі, невпинно розріджуючись. Дари почали з’являтися через покоління, потім — через два, а потім стали з’являтися зовсім рідко. Диявольська кров розрідилась і вимерла. Зараз, коли наш світ і нижній світ так сильно розійшлися, втілення цих дарів — по-справжньому рідкісне видовище. Нам воістину пощастило побачити його на власні очі.

Логен підняв брови.

— Вона? Наполовину дияволиця?

— Значно менше, ніж наполовину, мій друже. — Баяз захихотів. — Наполовину дияволом був сам Еуз, і його сила підкидала гори й викопувала моря. Напівкровка міг наповнити кров жахом і жагою, від яких зупинилося б серце. Вигляд напівкровки міг засліпити. Ні, не наполовину. Хіба що трішечки. Але в ній є слід Потойбіччя.

— Потойбіччя, так? — Логен опустив погляд на мертвого птаха у себе в руці. — То чи порушив би я Перший закон, якби торкнувся її?

Баяз захихотів.

— Оце вже гостре запитання. Ти постійно мене дивуєш, майстре Дев’ятипалий. Цікаво, що сказав би на це Еуз? — Маг стиснув вуста. — Думаю, я зумів би тебе пробачити. А от вона, — тут Баяз кивнув лисою головою на Ферро, — швидше за все, відтяла б тобі руку.


Логен лежав на животі, дивлячись крізь високу траву на долину з положистими схилами та неглибоким струмком на дні. Із ближчого до них боку стояла купка якихось будівель, точніше оболонок будівель. У них не було дахів, не було нічого, крім напіврозвалених стін, здебільшого по пояс, а каміння, що з них попадало, було розкидане по схилах долини серед трави, що колихалася. Таке можна було б побачити й на Півночі. Там після воєн лишилося багацько покинутих сіл. Людей виганяли, витягували, випалювали... Логен частенько бачив таке на власні очі. Не раз долучався до цього. Він цим не пишався, але він не пишався багато чим із того, що тоді робив. А якщо подумати, то й у будь-який інший час.

— Небагато тут лишилося житла, — прошепотів Лютар.

Ферро похмуро глянула на нього.

— Зате є за чим ховатись.

Насувався вечір; сонце вже висіло низько на обрії й наповнювало понівечене село тінями. Там не було жодних ознак людей. Жодних звуків, окрім хихотіння води й повільного вітру, що ковзав у траві. Жодних ознак будь-кого, але Ферро мала рацію. Відсутність ознак ще не означає відсутності небезпеки.

— Пропоную тобі сходити туди й подивитися, — пробурмотів Лонгфут.

— Мені пропонуєш? — скоса позирнув на нього Логен. — Отже, сам ти лишаєшся тут, так?

— Я не маю таланту до бійок. Ти це добре знаєш.

— Гм, — буркнув Логен. — Таланту до виходу з бійок у тебе катма, зате до їх знаходження — удосталь.

— Знаходити щось — це моя робота. Я тут заради навігації.

— Може, ти б міг знайти мені пристойну вечерю та ліжко, — гиркнув Лютар із плаксивим союзним акцентом.

Ферро з огидою втягнула повітря крізь зуби.

— Хтось мусить піти, — буркнула вона й ковзнула на животі за край схилу. — Я піду ліворуч.

Ніхто більше не ворухнувся.

— Ми теж, — буркнув Лютарові Лоґен.

— Я?

— А хто ще? Три — гарне число. Ходім, тільки непомітно.

Лютар поглянув крізь траву в долину, облизав губи й потер руки. Логенові було видно, що він збентежений, збентежений і водночас гордий, як зелений хлопчисько перед боєм, який випинає підборіддя, намагаючись показати, що не боїться. Лоґен не обманювався. Він бачив усе це вже сотню разів.

— А ти хочеш дотерпіти до ранку? — буркнув він.

— Просто стеж за власними недоліками, північанину, — процідив Лютар, посунувшись униз схилом. — У тебе їх удосталь!

Він, незграбний і недосвідчений, випхався за край дупою догори й гучно задзвенів коліщатками великих блискучих шпор.

Лоґен схопив його за плащ, перш ніж він віддалився бодай на крок.

— Ти ж знімеш оці штуки, перш ніж піти, правда?

— Що?

— Ці блядські шпори! Я сказав: непомітно! Ти б ще дзвоник собі на прутня почепив!

Лютар набурмосився й сів, аби їх зняти.

— Не підводься! — процідив Лоґен і штовхнув його спиною в траву. — Хочеш нас згубити?

— Геть від мене!

Лоґен знову пхнув його донизу, а тоді тицьнув у нього пальцем, щоб до нього точно дійшло.

— Я не збираюся вмирати через твої блядські шпори, так і знай! Якщо не можеш ходити тихо, можеш сидіти тут, із навігатором. — Він зиркнув на Лонгфута. — Може, ви обидва зможете за допомогою навігації дістатися до села, коли ми впевнимося, що там безпечно.

Він захитав головою й поповз униз схилом за Ферро.

Вона вже опинилася на півдорозі до ручаю, перекочувалася й ковзала через розвалені стіни, нишком пробігала між ними, низько пригнувшись і тримаючи руку на руків’ї свого вигнутого меча, швидка й мовчазна, як вітер над рівниною.

Це, звісно, вражало, але Лоґен непогано вмів підкрадатися. Замолоду він цим славився. Він уже й збився з ліку, до скількох шанка та людей підкрався ззаду. Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Дев’ятки — це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Дев’ятипалий уміє бути непомітним.

Він тихо, як миша, підкрався до першої стіни й перекинув через неї одну ногу. Підтягнувся, плавний, як масло, усе ще беззвучний і непомітний. Задня його нога зачепилася за кілька незакріплених камінців і шумно потягнула їх слідом за ним. Він узявся за них, поворушив, збив ліктем ще кілька, і вони гучно попадали довкола нього. Незграбно став на кволу ногу, підвернув її, вереснув від болю, перекинувся й покотився крізь зарості чортополоху.

— Блядь, — пробурчав він, ледве звівшись на ноги й узявшись однією рукою за ефес меча, який геть заплутався в його плащі. Добре, що хоч не витягав його, бо міг би проштрикнути сам себе. Таке було з одним його другом. Він так завзято кричав, що перечепився об корінь дерева й відтяв собі великий шмат голови власною сокирою. Возз’єднався з землею аж бігом.

Лоґен пригнувся серед упалого каміння, чекаючи на чийсь раптовий напад. Нападу не сталося. Тільки вітер дихав у діри в старих стінах і хихотіла вода в ручаї. Він підкрався до купи необтесаного каміння, пройшов у старий дверний проріз і переліз через напіврозвалену стіну, шкутильгаючи й охаючи через пошкоджену ногу та вже майже не стараючись зберігати тишу. Там нікого не було. Він зрозумів це, щойно впав. Пропустити такий провал було неможливо. Шукач, швидше за все, зараз уже ридав би, якби був живий. Лоґен помахав рукою в бік гребеня, а за мить побачив, як Лонгфут підвівся й помахав рукою у відповідь.

— Тут нікого нема, — пробурмотів він собі підноса.

— І все одно, — прошепотів голос Ферро щонайбільше за крок чи два позаду. — Ти винайшов новий спосіб розвідки, біляче. Наробити такого галасу, щоб усі самі до тебе прийшли.

— Давно цим не займався, — буркнув Лоґен. — І все одно ніхто не постраждав. Тут нікого нема.

— Були.

Вона стояла в оболонці однієї зі зруйнованих будівель і, нахмурившись, дивилася на землю. Обпалена ділянка в траві, а довкола неї — декілька каменів. Кострище.

— Йому всього день чи два, не більше, — пробурмотів Лоґен, потицявши пальцем у попіл.

До них іззаду підійшов Лютар.

— І все-таки тут нікого нема.

Його обличчя виражало таку самовдоволеність і пиху, наче він якимось робом одразу про щось здогадався. Про що саме, Лоґен не знав.

— Пощастило тобі, що нема, бо інакше ми б, може, вже зшивали тебе докупи!

— Бля, та я б вас обох зшивала! — прошипіла Ферро. — Мені треба зшити докупи ваші нікчемні білі голови! Від вас обох користі, як від мішка з піском у пустелі! Тут є сліди. Від коней і возів.

— Може, купці? — з надією в голосі запитав Логен. Вони з Ферро перезирнулися. — Можливо, нам надалі краще триматись осторонь дороги.

— Надто повільно.

Баяз тим часом уже спустився до села. За ним не забарилися Кей і Лонгфут із возом і конями.

— Занадто повільно. Будемо триматися стежки. Тут ми вчасно побачимо, якщо хтось надходитиме. Заздалегідь.

Лютара це явно не переконало.

— Якщо ми побачимо цих людей, вони побачать нас. Що тоді?

— Тоді? — Баяз підняв брову. — Тоді нас зможе оборонити славетний капітан Лютар. — Він оглянув зруйноване село. — Проточна вода та своєрідний прихисток. Здається, це добре місце для табору.

— Непогане, — буркнув Логен, який уже шукав у возі полін, щоб розпалити багаття. — Я зголоднів. Куди поділися ті птахи?


Лоґен сидів і дивився з-за своєї миски, як їдять інші.

Ферро сиділа навпочіпки на самому краєчку мінливого світла ватри, зігнувшись і мало не сховавши затінене обличчя в мисці. Вона з підозрою роззиралася навколо та їла руками, запихаючись так, ніби боялася, що в неї щомиті можуть відібрати їжу. Лютар був не такий завзятий. Він елегантно покусував крильце оголеними передніми зубами, так, ніби, торкнувшись його губами, міг отруїтись. На його тарілці збоку були ретельно викладені знехтувані шматочки. Баяз жував не без задоволення, а його борода виблискувала соком із м’яса.

— Смачно, — пробурмотів він із повним ротом. — Майстре Дев’ятипалий, тобі варто замислитися про кулінарію як фах, якщо тобі коли-небудь набридне... — він змахнув ложкою, — те, чим ти займаєшся.

— Гм, — промовив Лоґен.

На Півночі коло багаття поралися всі по черзі, і це вважалося честю. Добрих кухарів цінували майже так само, як добрих бійців. Тут було інакше. З казанками ця компанія поводитися не вміла. Баяз ледве вмів довести чай до кипіння, і на цьому все. Кей за сприятливих обставин міг видобути коржик із коробки. Що ж до Лютара, то Логен сумнівався, що той узагалі знає, де в казанка дно. А Ферро, схоже, зневажала ідею кулінарії як таку. Лоґен вважав, що вона звикла їсти все сирим. Може, навіть іще живим.

На Півночі після важкого дня в дорозі, коли люди збиралися довкола видовжених багать, щоб поїсти, всі сідали у строгому порядку. Ватажок сідав на чільному місці, в оточенні своїх синів та Іменитих клану. Далі сідали карли, починаючи з найславетніших. Трелам було за щастя мати власні невеличкі багаття подалі. Кожен завжди мав своє місце та змінював його лише на пропозицію ватажка. У такий спосіб він вшановував якусь велику послугу від цієї людини чи те, як добре вона показала себе в бою. Сівши не на своє місце, можна було нарватися на копняк чи навіть убивство. Місце людини біля багаття більш-менш відповідало її становищу в житті.

Тут, на рівнинах, було інакше, та Логен усе одно бачив певну закономірність у тому, хто як сидів, і вона аж ніяк не радувала. Вони з Баязом були досить близько до вогню, але інші перебували далі, ніж сіли б заради комфорту. Зігнані докупи вітром, холодом і вологою ніччю та роз’єднані одне одним. Він позирнув на Лютара, який кривився, дивлячись у свою миску так, ніби вона була повна сечі. Ніякої поваги. Позирнув на Ферро, яка примружено дивилася на нього жовтооким вовком. Ніякої довіри. Він скрушно похитав головою. Без довіри та поваги гурт розвалиться під час бою, як стіни без будівельного розчину.

Однак Лоґен свого часу схиляв на свій бік і складніших слухачів. Тридуба, Тул Дуру, Чорний Доу, Хардінг Мовчун — він бився у двобої з кожним із них і всіх переміг. Зберіг кожному з них життя, а вони опісля не могли не йти за ним. Кожен з них доклав усіх зусиль до того, щоб його вбити, до того ж не без причини, але кінець кінцем Лоґен завойовував їхню довіру, повагу й навіть дружбу. Малі діяння та багато часу — ось що йому допомагало. «Терпіння — найголовніша з чеснот», — казав його батько, а ще казав: «Гір за один день не перейдеш». Може, час і грає проти нього, але поспіхом тут нічого добитися не можна. Треба дивитися реально на такі речі.

Лоґен випрямив затерплі схрещені ноги, узяв бурдюк із водою й підвівся, а тоді неквапом підійшов туди, де сиділа Ферро. Вона тим часом проводжала його поглядом. Вона, звісно, була дивна, і не лише зовні, хоча зовнішність у неї, знали мертві, таки була досить чудернацька. Вона здавалася твердою, гострою й холодною, як новий меч, і не поступалася суворістю жодному чоловікові, якого міг згадати Лоґен. Можна було подумати, ніби вона не кине рятівної колоди людині, що тоне, але для його порятунку зробила навіть більше, і не один раз. Серед них усіх він був готовий довіритися їй найперше й найбільшою мірою. Тож він сів навпочіпки та простягнув їй бурдюк, пузата тінь якого мерехтіла й сунулася на шерехатій стіні позаду неї.

Ферро на мить нахмурилася, глянувши на нього, а потім насуплено подивилася на Лоґена. Тоді вирвала бурдюк у нього з рук і схилилася над своєю мискою, наполовину повернувшись до нього кістлявими плечима. Ні тобі «дякую», ні тобі вдячного жесту, але його це не бентежило. Гір, як-не-як, за день не перейдеш.

Він знову опустився біля вогню й подивився, як танцює полум’я, відкидаючи мінливе світло на похмурі обличчя всіх, хто зібрався.

— Хтось знає якісь історії? — з надією поцікавився він.

Кей втягнув повітря крізь зуби. Лютар вишкірився на Лоґена з-за вогню. Ферро навіть не подала знаку, що почула. Цей початок аж ніяк не підбадьорював.

— Ніхто?

Жодної відповіді.

— Тоді гаразд, я знаю одну-дві пісні — може, й слова згадаю.

Він прокашлявся.

— Чудово! — втрутився Баяз. — Якщо це врятує нас від пісні, я знаю сотні історій. Що ви бажали почути? Історію кохання? Комедію? Оповідку про сміливість усупереч усьому?

— Про це місце, — перервав його Лютар. — Про Стару Імперію. Якщо це була така видатна країна, то як вона докотилася до цього? — Він різко махнув рукою на напіврозвалені стіни та те, що, як усі вони знали, лежало за ними. Ніщо, миля за милею. — До пустки.

Баяз зітхнув.

— Я міг би розповісти про це, але нам пощастило, що в нашій маленькій подорожі також бере участь уродженець Старої Імперії, який до того ж завзято вивчає історію. Майстре Кей! — Учень ліниво підвів погляд, відірвавши очі від багаття. — Ти не проти нас просвітити? Як Імперія, колишній блискучий центр світу, дійшла до такого становища?

— Це довга історія, — пробурмотів учень. — Мені почати з початку?

— А з чого ще взагалі починати?

Кей знизав кістлявими плечима й заговорив.

— Усемогутній Еуз, нищитель демонів, зачинювач воріт, батько світу, мав чотирьох синів, і кожному з них дав певний дар. Найстаршому з них, Джувенсові, він подарував хист до високого мистецтва — уміння змінювати світ за допомогою магії, обмеженого знаннями. Другому його синові, Канедіасові, дістався дар творення, формування каменю й металу відповідно до власних цілей. Третьому своєму синові, Бедешу, Еуз дав уміння розмовляти з духами та нав’язувати їм свою волю. — Кей солодко позіхнув, прицмокнув губами та кліпнув на вогонь. — Так народилися три чисті дисципліни магії.

— А я думав, що в нього було четверо синів, — буркнув Лютар.

Кеєві очі ковзнули вбік.

— Так і було, і саме в цьому криється корінь загибелі Імперії. Наймолодшим сином був Глустрод. Йому мав відійти дар спілкування з Потойбіччям. Таємниці викликання дияволів із нижнього світу та підкорення їх власній волі. Але це заборонив Перший закон, і тому Еуз не дав наймолодшому синові нічого, крім свого благословення, а всі ми знаємо, чого вони варті. Він навчив решту трьох своїх таємниць, кому які дістались, і пішов, наказавши синам принести у світ порядок.

— Порядок. — Лютар кинув свою тарілку на траву біля себе та зневажливо оглянув тінисті руїни. — Вони недалеко просунулися.

— Попервах було навпаки. Джувенс енергійно пішов до своєї мети та спрямував на її досягнення всю свою силу й мудрість. Знайшов народ, який припав йому до душі, людей, що жили біля Аосу, і подарував їм закони й навчання, уряд і науку. Дав їм уміння, потрібні для завоювання сусідів, а їхнього ватажка зробив імператором. Син правив після батька, рік минав за роком, а країна росла і процвітала. Землі імперії тягнулися на півдні до самої Іспарди, на півночі — до Анконуса, а на схід — аж до берегів круга Морів і навіть далі. Один імператор правив за другим, але Джувенс завжди був поруч: скеровував, радив, формував усе відповідно до свого великого задуму. Все було цивілізовано, все було мирно, всі були вдоволені.

— Майже всі, — пробурмотів Баяз, тицяючи сучком у готовий згаснути вогонь.

Кей широко всміхнувся.

— Ми забули про Ґлустрода, достоту як його батько. Про знехтуваного сина. Відкинутого сина. Ошуканого сина. Він випрохував у всіх трьох братів якусь частку їхніх таємниць, але вони ревно оберігали свої дари, і всі троє йому відмовили. Він поглянув на те, чого досягнув Джувенс, і невимовно розізлився. Знайшов на світі темні куточки й потай заходився вивчати ті науки, що їх заборонив Перший закон. Знайшов на світі темні куточки й торкнувся Потойбіччя. Знайшов темні куточки й заговорив мовою дияволів, а тоді почув, як йому відповідають їхні голоси. — Кеїв голос стишився до шепоту. — І ці голоси сказали Ґлустродові, де копати...

— Чудово, майстре Кей, — строго перервав його Баяз. — Схоже, твоє володіння історією значно покращилося. Втім, не марнуймо часу на деталі. Ґлустродові розкопки можна відкласти на якийсь інший день.

— Звичайно, — пробурмотів Кей, виблискуючи очима у світлі вогню. На його худорлявому обличчі виднілися темні западини. — Вам краще знати, майстре. Ґлустрод снував плани. Стежив із тіні. Збирав таємниці. Лестив, погрожував і брехав. Він швидко змушував слабких волею служити своїм цілям і нацьковував сильних волею одне на одного, бо був хитрий, чарівливий і гарний на вроду. Тепер він повсякчас чув голоси з нижнього світу. Вони радили йому всюди сіяти розбрат, і він їх слухав. Вони спонукали його їсти людську плоть і красти людську силу, і він так і чинив. Вони наказували йому шукати демонокровок, які ще лишалися на світі, зацураних, ненавидимих, вигнаних, і створити з них армію, і він послухався.

Щось торкнулося ззаду Лоґенового плеча, і він мало не підскочив на місці. Над ним стояла Ферро, простягнувши бурдюк із водою.

— Дякую, — буркнув він, узявши в неї бурдюк і вдаючи, ніби його серце не стукає об ребра.

Швидко відпив добрий ковток і повернув на місце корок, пхнувши його долонею, а тоді поклав бурдюк поруч із собою. Підвівши погляд, він побачив, що Ферро не ворухнулася. Так і стояла над ним, дивлячись на танцююче полум’я. Лоґен посунувся на крок, звільняючи місце. Ферро насупилася, втягнула повітря крізь зуби, копнула землю, а тоді поволі сіла навпочіпки так, щоб між ними залишилося вдосталь місця. Витягнула руки до вогню й вишкірила на нього блискучі зуби.

— Там холодно.

Лоґен кивнув.

— Ці стіни не дуже захищають від вітру.

— Ні.

Її очі, швидко оглянувши всіх, знайшли Кея.

— Не зупиняйся через мене, — різко сказала вона.

Учень широко всміхнувся.

— Військо, що його зібрав Глустрод, було дивне й лиховісне. Він зачекав, коли Джувенс покине імперію, а тоді нишком пробрався до столиці, Аулкуса, і дав хід своїм вправно виснуваним планам. Ніби якесь божевілля накрило місто. Син бився з батьком, дружина з чоловіком, сусід із сусідом. Імператора зарізали на сходах його палацу власні сини, а тоді вони, оскаженілі від жадібності та заздрощів, пішли один на одного. Неприродна армія Глустрода, яка проникнула в каналізацію під містом, пішла в бій і перетворила вулиці на братські могили, а площі — на бійні. Дехто з її вояків умів змінювати подобу, крадучи чужі обличчя.

Баяз захитав головою.

— Зміна подоби. Жахливий і підступний трюк.

Лоґен згадав жінку в холодній пітьмі, що розмовляла голосом його померлої дружини, спохмурнів і зігнув плечі.

— Жахливий трюк, ніде правди діти, — промовив Кей, і його хвороблива усмішка стала ще ширшою. — Бо на кого можна покластися, якщо не покладаєшся на власні очі, на власні вуха, щоб відрізнити друга від ворога? Та попереду було дещо гірше. Ґлустрод викликав демонів із Потойбіччя, підкорив їх власній волі й послав їх нищити тих, хто чинитиме йому опір.

— Викликання та насилання, — процідив Баяз. — Прокляті дисципліни. Страшні ризики. Жахливі порушення Першого закону.

— Але Ґлустрод не визнавав жодного закону, крім власної сили. Невдовзі він уже сидів у тронній залі імператора на купі черепів, смоктав людську плоть, як немовля смокче молоко, і насолоджувався своєю жахливою перемогою. Імперія поринула в хаос, бліду тінь хаосу стародавніх часів до пришестя Еуза, коли наш світ і нижній світ були одним цілим.

Крізь щілини в стародавній кам’яній кладці довкола них зітхнув порив вітру, і Лоґен, здригнувшись, щільно закутався в ковдру. Ця клята історія діяла йому на нерви. Крадіжки облич, насилання дияволів і поїдання людей. Але Кей не зупинявся.

— Довідавшись, що накоїв Ґлустрод, Джувенс жахливо розлютився та звернувся по допомогу до братів. Канедіас не став до нього йти. Він сидів під замком у своєму домі, вовтузячись зі своїми машинами й не дбаючи про зовнішній світ. Джувенс і Ведеш зібрали армію без нього й пішли війною на брата.

— Жахливою війною, — пробурмотів Баяз, — із жахливою зброєю та жахливими втратами.

— Бої відбувалися по всьому континенту від краю до краю, ввібрали в себе всі дрібні суперництва та породили безліч усобиць, злочинів і помст, наслідки яких отруюють світ і сьогодні. Але кінець кінцем Джувенс торжествував. Ґлустрода обложили в Аулкусі, його підмінків вивели на чисту воду, а його армію розсіяли. Тоді, у найвідчайдушнішу мить його життя, голоси з нижнього світу нашептали йому план. Відчини ворота до Потойбіччя, сказали вони. Відімкни замки, зламай печатки й розчахни двері, створені твоїм батьком. Поруш Перший закон іще раз, востаннє, сказали вони, та знову впусти нас у світ, і тебе більше ніколи не проігнорують, не відцураються, не ошукають.

Перший з-поміж магів повільно кивнув сам собі.

— Але його ошукали ще раз.

— Бідолашний дурень! Потойбічні істоти створені з брехні. Водитися з ними значить пізнати найстрашнішу небезпеку. Ґлустрод підготувався до своїх ритуалів, але в поспіху припустився якоїсь невеличкої помилки. Можливо, то просто опинилася не на своєму місці крупинка солі, але результати були по-справжньому жахливі. Велика сила, що її зібрав Ґлустрод, досить потужна, щоби прорвати дірку в тканині світу, вийшла на волю без форми й без причини. Ґлустрод знищив сам себе. Аулкус, велична та прекрасна столиця імперії, був спустошений, а земля довкола нього навіки отруєна. Тепер усі обходять це місце за багато миль. Місто стало розтрощеним кладовищем. Розбитою руїною. Годящим пам’ятником нерозважливості й гордині Ґлустрода та його братів. — Учень позирнув на Баяза. — Я кажу правду, майстре?

— Так, — пробурмотів маг. — Я знаю. Я це бачив. Ще як був молодим дурнем із пишним і блискучим волоссям. — Він провів рукою по лисому черепу. — Молодим дурнем, який так само кепсько розумівся на магії, мудрості та шляхах влади, як зараз — ти, майстре Кей.

Учень схилив голову.

— Я живу лише заради навчання.

— І в цьому плані ти, здається, значно вдосконалився. Як тобі ця оповідь, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен надув щоки.

— Я сподівався на щось веселіше, але, мабуть, задовольнюся тим, що дають.

— Як на мене, суцільна маячня, — зневажливо всміхнувся Лютар.

— Гм, — пирхнув Баяз. — Як же нам пощастило, що ми не питали твоєї думки. Можливо, капітане, вам варто помити посуд, поки ще не надто пізно.

— Мені?

— Одна з нас упіймала їжу, один з нас її приготував. Один з нас розважив усю компанію оповідкою. Ви — єдиний серед мас, хто ще не зробив свого внеску.

— Крім вас.

— О, я надто вже старий, щоби хлюпатись у струмках у таку пізню годину. — Баязове обличчя посуворішало. — Видатна людина найперше повинна навчитися скромності. Посуд чекає.

Лютар відкрив рота, щоб заговорити, передумав, сердито звівся на ноги й кинув свою ковдру в траву.

— Кляті черепки, — вилаявся він, зібравши посуд коло вогню й потупавши до ручаю.

Ферро провела його поглядом із дивним виразом обличчя, що, можливо, навіть правив їй за усмішку. Перевела погляд на вогонь і облизала губи. Лоґен витягнув корок із бурдюка з водою та простягнув його їй.

— Ага, — буркнула вона, вихопила бурдюк у нього з рук і швидко ковтнула. Витираючи рота рукавом, скоса глянула на Лоґена й насупилася. — Що таке?

— Нічого, — швидко відповів він, відвівши погляд і піднявши порожні долоні. — Нічогісінько.

Втім, у душі він усміхався. Невеликі діяння й час. Ось як він із цим упорається.

Дрібні злочини

Раніше, ніж їх повісять
Раніше, ніж їх повісять
олодно, так, полковнику Вест?

— Так, ваша високосте, зима вже майже настала. Уночі йшло щось схоже на сніг. Холодна, мокра сльота, що вкрила все крижаною вологою. Тепер, коли настав блідий ранок, увесь світ здавався наполовину замерзлим. Копита їхніх коней хрустіли та чвакали в напівзамерзлій багнюці. З напівзамерзлих дерев сумовито крапала вода. Вест не був винятком. Із його мокрого носа з диханням виривалася пара. Занімілі від холоду кінчики його вух неприємно поколювало.

Принц Ладісла цього, здавалося, й не помічав, але ж він був закутаний у величезний плащ, мав на собі шапку та рукавички з блискучого чорного хутра, без сумніву, вартого кількасот марок. Він широко всміхнувся.

— Утім, бійці, попри все це, начебто в добрій формі.

Вест не вірив власним вухам. Справді, Королівський полк, яким доручили командувати Ладіслі, здавався цілком щасливим. Його широкі намети були розставлені рівними рядами посеред табору, перед ними палали багаття для приготування їжі, а поблизу були прип’яті як годиться коні.

Становище рекрутів, які становили щонайменше три чверті їхніх сил, було не таке щасливе. Підготовка багатьох із них була ганебною. То були люди ненавчені чи неозброєні, часом — просто занадто хворі чи застарі для переходів, не кажучи вже про бій. Дехто не мав нічого, крім одягу, який носив, та й той перебував у жалюгідному стані. Вест бачив, як бійці скупчуються під деревами, щоб погрітись, не маючи чим захиститися від дощу, крім половини ковдри. Ганьба та й годі.

— Ваша високосте, Королівський полк забезпечений добре, та мене турбує становище деяких ре...

— Так, — сказав Ладісла, перервавши його так, ніби він геть не говорив, — із ними все гаразд! Вони гризуть вудила! Певно, їх зігріває внутрішній вогонь, так, Весте? Не можуть дочекатися, коли підуть на ворога! Хай йому грець, шкода, що ми мусимо чекати тут, марнуючи час за цією клятою річкою!

Вест закусив губу. Неймовірний хист принца Ладісли до самообману з кожним днем дратував дедалі сильніше. Його високість убив собі в голову, що стане видатним і славетним генералом, очоливши незрівнянний підрозділ бійців. Що він здобуде видатну перемогу, і в Адуа його вітатимуть як героя. Однак замість того, щоб докласти до цього бодай дрібку зусиль, він поводився так, ніби це вже сталося, геть не зважаючи на істину. Не можна було допустити, щоб він помітив щось огидне, неприємне чи несумісне зі своїми божевільними ідеями. Тим часом чепуруни з його штабу, які не мали й місяця бойового досвіду, навіть разом узяті, хвалили його за чудові судження, плескали один одного по спині та погоджувалися з усіма його висловлюваннями, хоч якими сміховинними.

Людина, що ніколи ні в чому не знала нужди, ні над чим не працювала й за все життя не відзначилася навіть найменшою крихтою самодисципліни, певно, має чудернацькі уявлення про світ, думалося Вестові, а доказ цього їхав верхи поряд із ним і всміхався так, наче турбота про десятьох тисяч людей — завдання неважке. Кронпринц і реальний світ, як зауважив лорд-маршал Бурр, були геть чужі один одному.

— Холодно, — пробурчав Ладісла. — Погода вже не схожа на ту, що буває в пустелях Гуркулу, так, полковнику Вест?

— Ні, ваша високосте.

— Але дещо не змінюється, еге ж? Тобто війна, Весте! Війна загалом! Вона однакова повсюди! Відвага! Честь! Слава! Ви ж билися разом із полковником Ґлоктою, так?

— Так, ваша високосте.

— Колись я обожнював слухати історії про діяння цієї людини! У юності він був одним із моїх героїв. Об’їздив ворога, тероризував його комунікації, атакував обоз і все що завгодно. — Принців батіг об’їхав, потероризував й атакував уявний обоз у повітрі перед ним. — Шикарно! І ви, як я розумію, усе це бачили?

— Дещо з цього — так, ваша високосте.

Він бачив безліч садн від сідла, сонячних опіків, грабунку, пияцтва та марнославного хизування.

— Полковник Ґлокта, присягаюся! Трохи його блиску стало б нам у пригоді, так, Весте? Трохи його сили! Трохи його енергії! Прикро, що він загинув.

Вест підвів погляд.

— Він не загинув, ваша високосте.

— Не загинув?

— Його взяли в полон гурки, а тоді повернули до Союзу, коли війна скінчилася. Він... гм... він вступив до Інквізиції.

— Інквізиції? — явно вжахнувся принц. — І як тільки можна відмовитися від солдатського життя заради цього?

Вест спробував знайти потрібні слова, але вирішив цього не робити.

— Навіть не уявляю, ваша високосте.

— Вступив до Інквізиції! Оце так.

Якусь хвилю вони їхали в мовчанні. До принца мало-помалу повернулась усмішка.

— Але ж ми розмовляли про честь на війні, хіба не так?

Вест скривився.

— Так, ваша високосте.

— Ви ж першим кинулися крізь пролом в Ульріоку, хіба ні? Я сам чув: першим кинулися крізь пролом! Ви маєте честь, еге ж? Здобули славу, чи не так? Це, певно, був неабиякий досвід, так, полковнику? Неабиякий досвід!

Він пхався крізь купу ламаного каміння й деревини, захаращену понівеченими трупами. Наполовину осліп від диму, наполовину задихнувся від пилу, на нього звідусіль насувалися крики, лемент і дзенькіт металу, і він ледве дихав зі страху. Звідусіль сунули люди, що стогнали, штовхалися, спотикалися, репетували, стікали кров’ю й потом, чорні від бруду й сажі, з ледь видимими обличчями, перекошеними від болю й люті. Дияволи в пеклі.

Вест пам’ятав, що знов і знов волав: «Уперед!» — поки не зірвав горло, хоч і гадки не мав, куди це — вперед. Пам’ятав, як заколов когось шпагою — друга чи ворога, він не знав ні тоді, ні тепер. Пам’ятав, як упав, поранив голову об камінь й роздер кітель об поламану балку. Пам’ятав миттєвості, уривки, наче з історії, яку одного разу від когось почув.

Вест щільніше загорнув змерзлі плечі в шинель, шкодуючи, що вона занадто тонка.

— Неабиякий досвід, ваша високосте.

— Збіса прикро, що той клятий Бетод сюди не піде! — Принц Ладісла сердито змахнув у повітрі батогом. — Це хіба трохи краще за кляту варту! Бурр вважає мене дурнем, так, Весте, вважає?

Вест глибоко вдихнув.

— Я не міг би нічого про це сказати, ваша високосте.

Непостійний розум принца вже облишив цю тему.

— А як там оті ваші улюбленці? Оті північани. Ті, що з кумедними іменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?

— Шукач.

— Точно, Шукач! Шикарно! — Принц захихотів собі під носа. — А той інший — найбільший здоровило, якого я тільки бачив! Чудово! Що вони роблять?

— Я послав їх у розвідку на північ від річки, ваша високосте.

Вестові стало шкода, що він не з ними.

— Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрібно про це знати.

— Звичайно, треба. Чудова ідея. Так ми зможемо підготуватися до атаки!

Вест радше сподівався на вчасний відступ і швидкого гінця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Віддати наказ про славний наступ, а тоді піти спати — ось як Ладісла уявляв війну. Слів «стратегія» та «відступ» у його лексиконі не було.

— Так, — бурмотів собі під носа принц, напружено вдивляючись у дерева за річкою. — Підготувати атаку та відкинути їх за кордон...

До кордону звідти було сто ліг. Вест скористався моментом.

— Ваша високосте, перепрошую, та в мене чимало справ.

Тут він не збрехав. Табір був організований (чи дезорганізований) без урахування міркувань комфорту чи оборони. Він являв собою безладний лабіринт із благенької парусини на великій галявині біля річки, де земля була надто м’яка й невдовзі перетворилася під колесами возів із запасами на болото з липкої багнюки. Спершу там не було вигрібних ям, потім їх вирили надто мілкими й надто близько до табору, неподалік від того місця, де зберігався провіант. Так уже вийшло, що цей провіант був кепсько спакований, неналежним чином приготований і вже майже зіпсувався, а тому вабив до себе всіх пацюків Енґлії. Вест не сумнівався: якби не холод, у таборі вже б лютували хвороби.

Принц Ладісла змахнув рукою.

— Звісно, чимало справ. Ви можете розповісти мені ще щось завтра, так, Весте? Про полковника Ґлокту і таке інше. Збіса прикро, що він загинув! — гукнув він через плече, поскакавши кентером до свого величезного пурпурового намету, що стояв високо на пагорбі, вище смороду й безладу.

Вест, відчувши певне полегшення, розвернув коня й погнав його вниз схилом, до табору. Дорогою він минав людей, що пробиралися крізь напівзамерзлу сльоту, хитаючись, тремтячи, випускаючи з диханням хмарки пари й закутавши руки в брудне ганчір’я. Минав одягнених зовсім по-різному людей, що сиділи жалюгідними групками перед своїми латаними наметами якомога ближче до вбогих багать, вовтузилися з казанками, грали в жалюгідні ігри мокрими картами, пили та вдивлялися в холодну порожнечу.

Краще навчені рекрути пішли з Полдером і Кроєм шукати ворога. Ладіслі повісили на шию залишки: тих, хто був надто кволий, щоб добре йти, надто погано оснащений, щоб добре битись, і надто зламаний, щоб хоч байдикувати з якоюсь упевненістю. Людей, які б, можливо, так і не покинули домівок за все життя, та були змушені поплисти за море, до землі, про яку вони нічого не знали, щоб битися з ворогом, до якого не мали претензій, із незрозумілих їм причин.

Окремі з них, відбуваючи, може, й відчували якісь залишки патріотичного завзяття, якесь піднесення мужньої гордості, але важкі переходи, погані харчі й холод уже начисто виснажили, виморили голодом і виморозили їхній ентузіазм. Принц Ладісла аж ніяк не був натхненним лідером, який міг би його повернути, навіть докладаючи до цього хоч трохи зусиль.

Вест дорогою вдивлявся в ці похмурі, стомлені, виснажені обличчя, а вони дивилися на нього у відповідь, уже переможені, їм хотілось одного — повернутися додому, і Вест не міг поставити це їм на карб. Він сам цього хотів.

— Полковнику Вест!

Йому широко всміхався якийсь здоровань із густою бородою, вбраний у форму офіцера Королівського полку. Раптом до Веста дійшло, що це Джеленгорм. Зісковзнувши з сідла, він обома долонями схопив здорованя за руку. Приємно було його бачити. Стійка, чесна, надійна людина. Залишок минулого життя, у якому Вест не водився з сильними світу цього і все було набагато простіше.

— Як ти, Джеленгорме?

— Дякую, сер, нормально. Просто обходжу табір і чекаю. — Здоровань склав руки ківшиком, подмухав у них і потер долоні. — Намагаюся не змерзнути.

— Мій досвід каже, що такою і є війна. Багато чекання в неприємних умовах. Багато чекання та окремі миті надзвичайно сильного жаху.

Джеленгорм сухо всміхнувся.

— Отже, на це слід чекати з нетерпінням. Що там у штабі принца?

Вест захитав головою.

— Змагання з нахабства, невігластва й марнотратства. А що там у тебе? Як життя в таборі?

— Нам не так уже й кепсько ведеться. А от деяких рекрутів мені шкода. Вони не придатні до бою. Я чув, двоє старших померли вчора вночі від застуди.

— Буває. Просто сподіваймося, що їх закопають глибоко й на віддалі від нас усіх. — Вест бачив, що здоровань вважає його безсердечним, але такі вже були справи. Мало хто з померлих у Гуркулі загинув у бою. Нещасні випадки, хвороби, маленькі ранки, що почали гнити. Цього починаєш очікувати. З таким кепським спорядженням, як у деяких рекрутів? Та вони щодня когось ховатимуть.

— Тобі нічого не треба?

— Дещо треба. Мій кінь утратив у цій багнюці підкову, і я спробував знайти когось, хто підкує його заново. — Джеленгорм розвів руками. — Може, я й помиляюсь, але мені здається, що на весь табір немає жодного коваля.

Вест витріщився на нього.

— Жоднісінького?

— Я не зміг відшукати жодного. Є кузні, ковадла, молоти та все інше, але... працювати з ними нема кому. Я поговорив з одним із квартирмейстерів. Він сказав, що генерал Полдер відмовився відпускати своїх ковалів, і генерал Крой теж, тому, ну... — тут Джеленгорм знизав плечима, — у нас жодного коваля.

— І ніхто не додумався перевірити?

— А хто б додумався?

Вест відчув, як знайомий головний біль смикає ззаду його очі. Стрілам потрібні наконечники, клинки потрібно гострити, обладунки, сідла та вози, якими возять припаси, ламаються й потребують ремонту. Армія без ковалів лише трохи краща за армію без зброї. А вони в замерзлій місцевості, за багато миль від найближчого поселення. Втім, може...

— Дорогою ми проминули виправну колонію.

Джеленгорм примружився, намагаючись згадати.

— Так, здається, ливарню. Я бачив дим над деревами...

— Там неодмінно є люди, що вправно працюють із металом.

Здоровань підняв брови.

— Злочинці, що працюють із металом.

— Я погоджуся на все, що ми зможемо роздобути. Сьогодні твоєму коневі бракує підкови, а завтра нам, можливо, нічим буде битися! Збери десяток людей і віз. Ми поїдемо негайно.


Крізь холодний дощ було видно, як за деревами височіє в’язниця, обнесена огорожею з великих замшілих колод, що були увінчані погнутими іржавими шипами. Невеселе місце невеселого призначення. Вест зіскочив із сідла, тим часом як позаду нього зупинилися Джеленгорм і його люди, а тоді почвакав заїждженою стежкою до воріт і погупав ефесом шпаги в їхню обвітрену деревину.

Це сталося не одразу, та врешті-решт у них різко відчинилося маленьке вічко. Крізь отвір на нього непривітно поглянула пара сірих очей. Сірих очей над чорною маскою. Практик Інквізиції.

— Мене звати полковник Вест.

Очі холодно його оглянули.

— І що?

— Я на службі в кронпринца Ладісли, і мені треба поговорити з комендантом цього табору.

— Навіщо?

Вест насупився, постаравшись справити враження з прилиплим до голови волоссям і краплями дощу, що стікали з підборіддя.

— Зараз війна, і мені ніколи з вами теревенити! Мені просто терміново треба поговорити з комендантом!

Очі примружилися. Трохи подивилися на Веста, а тоді — на десяток зачуханих вояків за ним.

— Гаразд, — погодився практик. — Можете заходити, але самі. Решта хай чекає.

Головна вулиця була смугою збитого багна між похилими хатинами, із крокв яких стікала, крапаючи у ґрунт, вода. На дорозі двоє чоловіків і одна жінка, змоклі до нитки, щосили намагалися зрушити навантажений камінням віз, який загруз у багнюці аж по осі коліс. Усі троє на щиколотках мали важкі кайдани. Обличчя в них були обідрані, кістляві, змарнілі, позбавлені надії так само, як їхні власники були позбавлені їжі.

— Посуньте вже той йобаний віз, — рикнув на них практик, і вони, зігнувшись, ізнову взялися за свою незавидну роботу.

Вест пробрався крізь багнюку до кам’яної будівлі у віддаленому кінці табору, марно намагаючись перескакувати з одного сухого місця до іншого. На порозі стояв ще один безрадісний практик. Із брудного дощовика в нього на плечах стікала вода, а його суворі очі стежили за Вестом із сумішшю підозри та байдужості. Він і його поводир проминули його без слів і ввійшли до тьмяної зали за дверима, наповненої стукотом дощу. Практик постукав у невдало пригнані двері.

— Заходьте.

Маленька проста кімнатка з сірими стінами, холодна і з легким запахом вологи. За камінною решіткою мерехтів убогий вогонь; полиця, що прогнулася, була заставлена книжками. З однієї стіни велично дивився портрет короля Союзу. За дешевим письмовим столом сидів і писав худорлявий чоловік у чорному плащі. Подивившись на Веста, він обережно поклав перо на стіл і потер собі перенісся великим і вказівним пальцями, замурзаними чорнилом.

— У нас відвідувач, — буркнув практик.

— Бачу. Я інквізитор Лорсен, комендант нашого маленького табору.

Вест дуже швидко потис його кістляву руку.

— Полковник Вест. Я прийшов із армією принца Ладісли. Ми отаборилися за десяток миль на північ звідси.

— Ясно. Чим я можу допомогти його високості?

— Нам украй потрібні люди, що вправно працюють із металом. У вас тут діє ливарня, чи не так?

— Копальня, ливарня та кузня для виготовлення сільськогосподарського реманенту, але я не розумію, що...

— Чудово. Я заберу з собою з десяток людей, найвправніших із тих, хто у вас є.

Комендант нахмурився.

— Це не підлягає обговоренню. Тутешні в’язні винні в найсерйозніших злочинах. Їх не можна випускати без підписаного наказу самого архілектора.

— Тоді у нас проблема, інквізиторе Лорсен. У мене десять тисяч людей зі зброєю, яку потрібно гострити, обладунками, які потрібно лагодити, та конями, яких потрібно підковувати. Ми можемо піти в бій щомиті. Я не можу чекати на накази від архілектора чи когось іще. Я мушу піти звідси з ковалями, та й усе.

— Але ви маєте розуміти, що я не можу дозволити...

— Ви не усвідомлюєте серйозності ситуації! — гарикнув Вест, у якого вже почали здавати нерви. — Звичайно, надсилайте листа архілекторові! Я відправлю до свого табору по одній людині на кожну роту бійців! Очевидно, хто одержить допомогу першим!

Комендант замислився над цим і кінець кінцем сказав:

— Чудово, йдіть за мною.

Коли Вест вийшов із будівлі коменданта, повернувшись у нескінченну мжичку, з ґанку однієї з хатин на нього витріщилися двоє забрьоханих дітей.

— Тут є діти?

— У нас бувають цілі сім’ї, якщо їх визнають небезпечними для держави. — Лорсен скоса глянув на нього. — Прикро, але, щоб утримати Союз укупі, завжди були потрібні жорсткі заходи. Ви, судячи з вашого мовчання, цього не схвалюєте.

Вест подивився, як одне з обідраних дітей, можливо, приречене провести в цьому місці все життя, шкутильгає по багнюці.

— Я вважаю, що це злочин.

Комендант знизав плечима.

— Не обманюйтеся. Усі в чомусь винні, а загрозу можуть становити навіть невинуваті. Можливо, полковнику Вест, без дрібних злочинів неможливо запобігти більшим злочинам, але це вже вирішувати тим, хто вищий за нас. Я лише стежу за тим, щоб вони старанно працювали, не полювали одне на одного й не тікали.

— Ви просто виконуєте свою роботу, так? Добре вторований шлях уникнення відповідальності.

— Хто з нас живе серед них, тут, на краю світу? Хто з нас глядить їх, одягає, годує, миє, веде нескінченну й безглузду війну з їхніми клятими вошами? Це ви не даєте їм бити, ґвалтувати й убивати одне одного? Ви офіцер Королівського полку, так, полковнику? Значить, живете в Адуа? У розкішних кварталах Аґріонту, серед багатих і доглянутих?

Вест нахмурився, а Лорсен засміявся з нього.

— Хто з нас насправді, як ви висловились, уникнув відповідальності? Моя совість зараз чиста як ніколи. Якщо хочете, ненавидьте нас, ми до цього звикли. Нікому не подобається тиснути руку людині, що чистить вигрібні ями, але ями все одно треба чистити. Інакше світ наповниться лайном. Можете взяти собі десяток ковалів, але не намагайтеся вивищитися моїм коштом. Тут нема де вивищуватися.

Вестові це не подобалось, але він був змушений визнати, що в Лорсена добрі аргументи, і тому зціпив зуби й поплентався далі мовчки, понуривши голову. Вони почвакали до довгого кам’яного сараю без вікон. Із димарів на кожному його кутку в імлисте повітря виходив, закручуючись, густий дим. Практик відсунув засув на важких дверях і з зусиллям їх відчинив, а Вест пішов у темряву слідом за ним і Лорсеном.

Після студеного повітря надворі тутешня спека діяла як ляпас. Вестові защипало очі й задряпало в горлі від їдкого диму. Гамір у цьому вузькому приміщенні був страхітливий. Рипіли та хрипіли міхи, дзенькали по ковадлах молоти, розсипаючи дощем сердиті іскри, у барилах із водою люто шипів розпечений до червоного метал. Сюди було напхом напхано людей, що пітніли, охали й кашляли. Їхні змарнілі обличчя наполовину освітлювало жовтогаряче сяйво ковальських горен. Справжні дияволи в пеклі.

— Ану припинили роботу! — проревів Лорсен. — Зупиніться й шикуйтеся!

Поволі відклавши інструменти, люди невпевнено, незграбно, гамірно пішли вперед ставати в шеренгу, тим часом як за ними стежили з тіней четверо чи п’ятеро практиків. Шеренга вийшла обідрана, зламана, згорблена і смутна. Двоє присутніх мали кайдани не лише на щиколотках, а й на зап’ястках. Вони аж ніяк не були схожі на вирішення всіх проблем Веста, але він не мав вибору. Більш нікого тут не було.

— У нас відвідувач із зовнішнього світу. Розказуйте, полковнику.

— Мене звати полковник Вест, — прохрипів він надтріснутим від колючого повітря голосом. — За десяток миль дороги звідси стоять табором десять тисяч вояків під командуванням кронпринца Ладісли. Нам потрібні ковалі. — Вест прокашлявся та спробував заговорити голосніше, не викашлявши при цьому легень. — Хто з вас уміє обробляти метали?

Ніхто не заговорив. Люди повитріщалися на своє потерте взуття чи босі ноги, час від часу поглядаючи скоса на сердитих практиків.

— Не бійтеся. Хто вміє обробляти метали?

— Я, сер.

Із шеренги вийшов один чоловік, брязкаючи кайданами на щиколотках. Він був худорлявий, жилавий і трохи згорблений. Коли на його голову впало світло ламп, Вест мимоволі скривився. Чолов’яга був спотворений жахливими опіками. Один бік його обличчя являв собою скупчення синювато-багряних, неначе трохи розплавлених шрамів, на ньому не було брови, а шкіра голови була всіяна рожевими лисинами. Другий бік був не набагато ціліший. Цей чоловік узагалі майже не мав обличчя.

— Я можу працювати з горном, а ще трохи повоював у Гуркулі.

— Добре, — пробурмотів Вест, відчайдушно намагаючись проковтнути жах, викликаний його зовнішністю. — Як тебе звати?

— Пайк.

— Пайку, тут хтось іще вправно працює з металом?

Обпечений чоловік почовгав і подзеленчав уздовж шеренги, витягаючи людей уперед за плечі, тим часом як комендант стежив за цим, із кожною секундою суплячись дедалі сильніше.

Вест облизав сухі губи. Важко було повірити, що він міг так швидко перейти з такого жахливого холоду в таку жахливу спеку, та ось він тут і почувається як ніколи незатишно.

— Інквізиторе, мені знадобляться ключі від їхніх кайданів.

— Ніяких ключів немає. Кайдани сплавлені. Вони взагалі не призначені для зняття, і я б дуже радив вам їх не знімати. Чимало з цих в’язнів украй небезпечні, і вам слід пам’ятати, що ви маєте повернути їх нам, щойно зможете організувати щось інше. Інквізиція не займається достроковими звільненнями.

Він відбрів убік, аби поговорити з одним із практиків.

До нього підкрався Пайк, тягнучи за лікоть іще одного засудженого.

— Вибачте, сер, — стиха пробурмотів він своїм грубим голосом, — та чи не могли б ви знайти місце для моєї доньки?

Вест ніяково знизав плечима. Він був би радий забрати всіх і спалити це кляте місце дощенту, але він і без того вже сильно ризикував.

— Жінка серед купи вояків — не найкраща ідея. Аж ніяк не найкраща.

— Краща, ніж залишатися тут, сер. Я не можу покинути її саму. Вона може допомагати мені в кузні. У разі потреби вона й сама може вимахувати молотом. Вона сильна.

Сильною вона не здавалася. Вона здавалася кощавою та обідраною, мала кістляве обличчя, перемазане сажею та брудом. Вест міг би переплутати її з хлопчиськом.

— Вибач, Пайку, але там, куди ми їдемо, нелегко.

Коли Вест відвернувся, вона схопила його за лікоть.

— Це тут нелегко. — Голос у неї був несподіваний. Тихий, м’який, культурний. — Мене звати Катіль. Я можу працювати.

Вест опустив погляд на неї, готовий звільнити руку, але вираз її обличчя дещо йому нагадав. Жодного болю. Жодного страху. Очі порожні, невиразні, як у трупа.

Арді. З розмазаною кров’ю на щоці.

Вест скривився. Цей спогад був як рана, що ніяк не загоїться. Спека стояла нестерпна, усе його тіло сіпалося від дискомфорту, а форма шкрябала його вологу шкіру, як наждаковий папір. Він мусив вибратися з цього жахливого місця.

Він відвів очі, які защипало, а тоді різко сказав:

— І її теж.

Лорсен пирхнув.

— Ви жартуєте, полковнику?

— Повірте, мені зараз не до жартів.

— Вправні люди — це інше. Насмілюся припустити, що вони вам потрібні, але я не можу дозволити вам просто забирати всіх в’язнів, які впадуть вам в око...

Вестові урвався терпець, і він із лютим обличчям повернувся до Лорсена.

— Я сказав: її теж!

Якщо Вестова лють і вразила коменданта, то він цього не показав. Одну довгу мить вони стояли на місці, дивлячись один на одного, тим часом як по обличчю Веста тік піт, а в скронях у нього стугоніла кров.

Тоді Лорсен повільно кивнув.

— Її теж. Чудово. Я не можу вас зупинити. — Він трохи нахилився до нього. — Проте архілектор про це дізнається. Він далеко і, можливо, дізнається не одразу, та він неодмінно дізнається.

Він нахилився ще сильніше й зашепотів Вестові мало не на вухо.

— Можливо, колись ви знову до нас завітаєте, але вже надовго. А поки що вам, можливо, варто підготувати свою невеличку лекцію про добро та зло від виправних колоній. Часу для неї буде вдосталь. — Лорсен відвернувся. — Тепер забирайте моїх в’язнів і йдіть. Мені ще треба написати листа.

Дощ

Раніше, ніж їх повісять
обрі зливи завжди надзвичайно забавляли Джезаля. Дощові краплі гамселять по вулицях, стінах і дахах Аґріонта і шиплять у ринвах. Їм можна всміхатися з мокрого вікна, сидячи в теплі та сухості власного помешкання. Вони зненацька захоплюють молодих дам у парку та змушують їх верещати, звабливо ліплячи їхні сукні до вологої шкіри. Крізь них можна мчати, сміючись разом із друзями, дорогою від однієї корчми до другої, щоб потім висохнути перед ревучим вогнем із кухлем гарячого вина з прянощами. Колись Джезаль насолоджувався дощем майже так само, як сонцем.

Але то було колись.

Тут, на рівнинах, зливи були не такі. Це була не істерика вередливої дитини, на яку найкраще не зважати і яка швидко закінчується. Це була холодна та вбивча, немилосердна та злопам’ятна, сердита й нещадна злива-фурія, а те, що найближчий дах, уже не кажучи про найближчу корчму, був за кількасот миль позаду них, чомусь докорінно змінювало ситуацію. Дощ падав стінами, заливаючи нескінченну рівнину та все на ній крижаною водою. Товсті краплі кололи Джезалеві голову, наче камінці з пращі, покусували йому оголені руки, кінчики вух і карк. Вода просочувалася крізь його волосся та брови і стікала рівчаками з обличчя у змоклий комірець. Дощ висів над землею сірою завісою, стираючи все більш ніж за сто кроків попереду, хоча тут, звісно, не було нічого — ні попереду, ні деінде.

Джезаль здригнувся й зібрав однією рукою комірці плаща. Марна справа: він уже й так змок до нитки. Клятий крамар в Адуа переконав його, що цей плащ геть не пропускає води. Джезаль, звісно, виклав за нього чимало і в крамниці мав у ньому чудовий вигляд, здаючись справжнім бувалим мандрівником, але шви на ньому почали протікати мало не з першими краплями дощу. Він уже кілька годин був такий мокрий, наче заліз у ванну в одязі, тільки змерз при цьому значно сильніше.

Його чоботи були повні крижаної води, стегна стерлись об мокрі штани, а просочене водою сідло рипіло та чвакало з кожним порухом його нещасного коня. З носа в нього текло, ніздрі та губи боліли, і навіть повіддя завдавали болю мокрим долоням. Острівцями особливо сильного болю в морі дискомфорту були його соски. Загалом ця ситуація була геть нестерпна.

— Коли це закінчиться? — сердито буркнув він собі під носа, згорбивши плечі та благально звівши очі до похмурих небес і підставивши обличчя дощу, що потік йому в очі й до рота. Тепер йому здавалося, що для щастя достатньо лише сухої сорочки. — Хіба ви не можете щось удіяти? — простогнав він Баязові.

— Наприклад? — різко відповів йому маг. Вода стікала з його обличчя та крапала з засмальцьованої бороди. — Думаєш, мені це подобається? Їхати в моєму віці великою рівниною у страшну зливу? Хлопче, небеса не роблять особливих винятків для магів, а дзюрять на всіх однаково. Рекомендую тобі пристосуватися до цього та утримуватися від ниття. Видатний лідер повинен розділяти труднощі своїх послідовників, своїх вояків, своїх підданих. Так він завойовує їхню повагу. Видатні лідери не скаржаться. Ніколи.

— Тоді хай ідуть у сраку, — пробурчав собі під носа Джезаль. — Разом із цим дощем!

— І це ти називаєш дощем?

Повз нього проїхав Дев’ятипалий із великою усмішкою на потворному безформному обличчі. Невдовзі після того, як краплі полилися рясно, Джезаль із величезним подивом побачив, як північанин спершу скинув подертий плащ, а тоді — сорочку, загорнув їх у церату й поїхав далі голий по пояс, не зважаючи на воду, що стікала по його величезній, схожій на плиту, пошрамованій спині, й тішачись, як здоровезний кабан у грязюці.

Така поведінка спершу здалася Джезалеві черговим непростимим виявом дикунства, і він тільки подякував долі, що цей варвар зволив не знімати штанів, але коли холодний дощ став просочуватися крізь його плащ, його впевненість похитнулася. Без одягу він би просто не зумів змерзнути чи намокнути ще більше, але він би принаймні був вільний від нескінченного жахливого муляння мокрої тканини. Дев’ятипалий усміхнувся йому на весь рот так, ніби міг читати його думки.

— Звичайнісінька мжичка. Не може ж весь час сяяти сонце. Треба бути реалістом!

Джезаль скреготнув зубами. Якщо йому ще раз скажуть бути реалістом, він заколе Дев’ятипалого своєю короткою шпагою. Клята напівгола скотиняка. Те, що йому доводилось їхати, їсти та спати менш ніж за сто кроків від такого троглодита, вже було кепсько, але необхідність слухати його дурнуваті поради була майже нестерпною образою.

— Клятий нікчемний варвар, — пробурчав він собі підноса.

— Якщо дійде до бою, ти, гадаю, будеш радий, що він поруч.

Кей скоса дивився на Джезаля, хитаючись уперед-назад на сидінні свого рипливого воза. Його довге волосся прилипло від дощу до худих щік, а з мокрим полиском на білій шкірі він здавався як ніколи блідим і хворобливим.

— Кого цікавить твоя думка?

— Той, хто не хоче чути чужих думок, має й сам тримати рота на замку. — Учень кивнув мокрою головою на спину Дев’ятипалого. — Він — Кривава Дев’ятка, людина, якої найбільше бояться на Півночі. Він убив більше людей, ніж чума.

Джезаль насуплено глянув на північанина, що незграбно сидів у сідлі, замислився на мить і посміхнувся.

— Він мене геть не лякає, — промовив він так голосно, як тільки міг, щоб його все ж не почув Дев’ятипалий.

Кей пирхнув.

— Б’юсь об заклад, що ти ніколи навіть не витягав клинка у гніві.

— Я міг би розпочати зараз, — прогарчав Джезаль, скорчивши свою найзагрозливішу гримасу.

— Яка лють, — хихотнув учень, якого це, на жаль, не вразило. — Але якщо спитати мене, хто тут нікчема, то... ну, я знаю, кого волів би покинути.

— Та ну, ти...

Джезаль підскочив у сідлі: небо страхітливо близько освітила яскрава блискавиця, а за нею — ще одна. Пальці світла дряпали хмари по округлих черевцях і зміїлися крізь темряву вгорі. Похмурою рівниною покотився протяжний грім, що ляскав і тріщав на вітрі. Коли він затих, мокрий віз уже відкотився геть, позбавивши Джезаля можливості дотепно відповісти.

— Клятий безголовий учень, — пробурмотів він, суплячись на його потилицю.

Попервах, коли блискавиці тільки з’явилися, Джезаль намагався зберегти гарний настрій, уявляючи, як його супутників убиває блискавкою. Наприклад, було б дивовижно доречно, якби удар із небес спопелив Баяза. Однак невдовзі Джезаль утратив надію на таке звільнення, навіть у мріях. Блискавка нізащо не вб’є більше ніж одного з них за день, і він мало-помалу почав сподіватися, що загине сам, якщо вже хтось із них має загинути. Мить сліпучої яскравості, а тоді — солодке забуття. Наймилосердніший порятунок від цього кошмару.

Зі спини у Джезаля стікала цівка води, лоскочучи його розтерту шкіру. Йому кортіло почухатись, але він знав, що тоді сверблячка лише з’явиться у нього ще в десятьох місцях і пошириться по лопатках, шиї та всіх тих місцях, до яких найважче дотягнутися зігнутим пальцем. Він заплющив очі, і його голова поволі опустилася під тягарем відчаю, нависнувши мокрим підборіддям над його мокрими грудьми.

Коли він востаннє бачив її, теж ішов дощ. Він із болючою чіткістю згадав цю зустріч уповні. Синець у неї на обличчі, колір її очей, її вуста з одним піднятим кутиком. Уже від самої думки про це йому довелося ковтати знайомий клубок у горлі. Клубок, який він ковтав по двадцять разів на день. Уранці одразу після пробудження та вночі перед сном, лягаючи на тверду землю. Тепер повернення до Арді, в безпеку й тепло, здавалося втіленням усіх його мрій.

Він замислився про те, як довго вона може чекати, тиждень за тижнем не отримуючи жодної звістки. Може, вона просто зараз щодня пише листи до Енґлії, яких він ніколи не отримає? Листи, що виражають її ніжні почуття. Листи, що відчайдушно прохають якихось новин. Листи, що благають про відповідь. Тепер підтвердяться всі її найгірші очікування. Що він — зрадливий осел, брехун, геть забув про неї, хоча це зовсім не відповідає дійсності. Подумавши про це, він заскреготів зубами від роздратування й відчаю, але що він міг удіяти? Важко надсилати відповіді з занепалої, розбитої, сплюндрованої пустки, навіть якщо припустити, що він міг би написати відповідь у цю грандіозну зливу. Він подумки проклинав імена Баяза та Дев’ятипалого, Лонгфута і Кея. Проклинав Стару Імперію та проклинав нескінченний біль. Проклинав усю цю божевільну експедицію. Це перетворювалося на щогодинний ритуал.

Джезаль почав неясно усвідомлювати, що дотепер його життя було досить легке. Видавалося дивним, що він так довго й завзято скиглив через ранній підйом заради фехтування, через необхідність опускатися до гри в карти з лейтенантом Брінтом чи через те, що вранці йому постійно трохи пересмажують ковбаски. Він мав сміятися, сяяти очима і ступати легкою ходою вже через те, що на нього не лився дощ. Він закашляв, шморгнув розтертим носом і витер його розтертою рукою. Ну, хоч серед такої кількості води ніхто не помітить, як він ридає.

Лише Ферро мала такий вигляд, ніби почувалася ще гірше за нього: вона раз у раз гнівно зиркала на хмари, що дзюрили, та морщила обличчя з ненависті й жаху. Її волосся, що колись стирчало дибки, прилипло до черепа, просочений водою одяг мляво висів на її кощавих плечах, вода збігала з її пошрамованого обличчя та крапала з кінчиків її гострого носа й підборіддя. Вона скидалася на злу кішку, несподівано закинуту в ставок: її тіло раптом почало здаватися вчетверо меншим, ніж було, геть утративши загрозливий вигляд. Можливо, із цього стану душі його витягнув би саме жіночий голос, а Ферро була найбільше схожою на жінку істотою на сто миль навкруги.

Пришпоривши коня, він під’їхав до неї, постарався всміхнутись, а вона похмуро зиркнула на нього. Джезаль зніяковіло усвідомив, що зблизька вона почала здаватися майже такою самою загрозливою. Він уже й забув про її очі. Жовті очі, гострі, як ножі, з маленькими, наче виколотими шпильками, зіницями, дивні й бентежні. Тепер він шкодував, що взагалі до неї під’їхав, та аж ніяк не міг поїхати геть, нічого не сказавши.

— Там, звідки ти родом, дощів небагато, еге ж?

— Ти стулиш свій їбучий писок, чи мені зробити тобі боляче?

Джезаль прокашлявся й мовчки дозволив своєму коневі відстати від неї.

— Навіжена сучка, — прошепотів він собі під носа.

То й біс із нею, хай мучиться сама. Він не буде віддаватися жалю до себе. Це взагалі йому не властиво.


Коли вони прибули туди, дощ уже нарешті припинився, та повітря ще було насичене важкою вологою, а небо вгорі повне дивних барв. Вечірнє сонце пронизувало завихрені хмари рожевим і жовтогарячим, омиваючи сіру рівнину моторошним сяйвом.

Два порожніх вози стояли прямо, а ще один, із відламаним колесом, був перекинутий набік і досі запряжений мертвим конем, який лежав, висолопивши рожевого язика. З його скривавленого боку стирчало дві зламані стріли. Повсюди у зім’ятій траві були розкидані трупи, наче ляльки, покинуті дратівливою дитиною. В одних були глибокі рани чи зламані кінцівки, а з тіл інших стирчали стріли. Одному відтяли руку на рівні плеча, і звідти, наче з відрубаного різником шматка м’яса, стирчав куций уламок кістки.

Довкола них було розкидане сміття. Поламана зброя, потрощене дерево. Кілька відкритих силоміць скринь, із яких повиривали сувої тканини, розрізавши їх і кинувши на мокру землю. Розбиті бочки, розтрощені ящики, перебрані та спустошені.

— Купці, — буркнув Дев’ятипалий, опустивши погляд. — Ті, ким ми прикидаємось. Життя тут коштує дешево, це вже точно.

Ферро скривила вуста.

— А де воно коштує дорого?

Рівниною пронісся холодний вітер, проникнувши під мокрий одяг Джезаля. Він ще ніколи не бачив трупа, а тут перед ним лежало... скільки? Щонайменше десяток. Порахувавши половину з них, він став якось дивно почуватися.

Здавалося, що вони більш нікого сильно не зворушили, хоча те, що ці люди знайомі з насильством, аж ніяк не дивувало. Ферро поволі обходила тіла, вдивляючись униз і тицяючи в них із незворушністю працівника похоронної контори. Дев’ятипалий мав такий вигляд, ніби бачив дещо набагато гірше (а Джезаль не сумнівався, що так і було) та чинив дещо набагато страшніше. І Баяз, і Лонгфут видавалися злегка збентеженими, але не набагато більше, ніж якби вони натрапили на невідомі кінські сліди. Кея це, схоже, узагалі майже не зацікавило.

Джезалеві тепер стала б у пригоді часточка їхньої байдужості. Він нізащо б у цьому не зізнався, але йому стало досить-таки зле. Ця шкіра — в’яла, застигла, мертвотно-бліда, всіяна краплинками дощової води. Цей одяг — роздертий і обшуканий, без чобіт, плащів чи навіть сорочок. Ці рани. Нерівні червоні лінії, блакитні та чорні синці, порізи, розриви та роззявлені вуста у плоті.

Джезаль раптом повернувся в сідлі й поглянув назад, ліворуч, праворуч, але повсюди було одне й те саме. Тікати було нікуди, навіть якби він знав, у якому напрямку розташоване найближче поселення. Він був у компанії з шести душ і все ж почувався геть самотнім. Перебував у безкрайньому відкритому просторі, та все ж почувався загнаним у глухий кут.

Один із трупів, здавалося, моторошно дивився просто на нього. Юнак, не старший за Джезаля, з пісочним волоссям і відстовбурченими вухами. Йому б не завадило поголитися — щоправда, тепер це вже, звісно, не мало значення. У нього на животі була широка червона рана, а його руки лежали обабіч неї, ніби намагаючись її затиснути. Усередині волого виблискували багряно-червоні нутрощі. Джезаль відчув, що його починає нудити. Він уже почувався кволим, бо замало поїв уранці. Сухе печиво йому остогидло, а ті помиї, що їх готували інші, він майже не міг влити в себе. Відвернувшись від нудотної сцени, він опустив погляд на траву та вдав, ніби шукає важливих зачіпок, тим часом як його шлунок стискався й бурлив.

Джезаль щосили вчепився в повіддя, ковтаючи слину, що ринула йому до рота. Трясця, він же гордий син Союзу. Ба більше, він — шляхтич, представник видатної родини. Ще важливіше те, що він — хоробрий офіцер Королівського полку та переможець Турніру. Блювати, побачивши трохи крові, означатиме зганьбити себе перед цим збіговиськом дурнів і дикунів, а цього не можна допустити за жодних обставин. На кону честь його країни. Він зосереджено вдивлявся в мокру землю, зціпляв зуби й наказував своєму шлунку вгомонитися. Мало-помалу це почало працювати. Він шумно вдихав через ніс. Прохолодне, вологе, заспокійливе повітря. Він повністю опанував себе. Джезаль озирнувся на інших.

Ферро сиділа навпочіпки на землі, мало не по зап’ясток зануривши руку в широку рану однієї з жертв.

— Холодний, — різко гукнула вона Дев’ятипалому, — загинув уранці, якщо не раніше.

Вона витягнула руку. Її пальці були слизькі від крові.

Джезаль виблював собі на плащ половину свого вбогого сніданку, не встигнувши бодай вискочити з сідла. Він зробив кілька п’яних кроків, судомно вдихнув і знову виблював. Зігнувся й уперся долонями в коліна, відчуваючи запаморочення та плюючись жовчю на траву.

— З тобою все гаразд?

Джезаль поглянув угору, стараючись прибрати безтурботного вигляду попри те, що з його обличчя тягнулася довга цівка гіркої слини.

— Щось не те з’їв, — пробелькотів він і витер тремтливою рукою носа й рота. Жалюгідне виправдання, ніде правди діти.

Втім, Дев’ятипалий тільки кивнув.

— Скоріш за все, оте м’ясо зранку. Мені й самому було зле. — Він, як завжди, огидно всміхнувся та простягнув Джезалеві бурдюк із водою. — Варто постійно пити. Змити це діло, розумієш?

Джезаль прополоскав рота, набравши в нього води, і сплюнув, дивлячись, як Дев’ятипалий вертається до тіл, і суплячись. Це було дивно. У виконанні іншої людини це, можливо, видалося б майже великодушним жестом. Він ще раз добряче ковтнув води, і йому стало краще. Він дещо непевно попрямував до свого коня та знову видерся в сідло.

— Ті, хто це зробив, були добре озброєні, і їх було багато, — пояснювала Ферро. — У траві повно слідів.

— Треба бути обережними, — сказав Джезаль, сподіваючись влізти в розмову.

Баяз різко повернувся до нього.

— Треба постійно бути обережними! Це не підлягає обговоренню! Як далеко ми від Дарміума?

Лонгфут примружено глянув на небо, а тоді — на той бік рівнини. Облизав палець і підніс його до вітру.

— Навіть людині з моїми талантами важко сказати щось точно без зір. Миль за п’ятдесят чи близько того.

— Скоро нам доведеться зійти з дороги.

— Ми не будемо перетинати річку біля Дарміума?

— Місто в хаосі. Його утримує Кабріан, який нікого туди не пускає. Ми не можемо так ризикувати.

— Чудово. Значить, Аостум. Ми зробимо гак довкола Дарміума й підемо на захід. Цей шлях трохи довший, але...

— Ні.

— Ні?

— Міст біля Аостума лежить у руїнах.

Лонгфут спохмурнів.

— Зник, так? Воістину Бог любить випробовувати своїх вірних. Можливо, тоді нам треба перейти Аос убрід...

— Ні, — відповів Баяз. — Дощі були сильні, і велика річка зараз глибока. Усі броди для нас закриті.

Навігатор явно спантеличився.

— Ви, звісно, мій наймач, а я, як гордий представник Ордену навігаторів, завжди докладатиму всіх зусиль до виконання наказів, але, на жаль, не бачу жодного іншого виходу. Якщо ми не можемо пройти під Дарміумом чи під Аостумом і не можемо перейти річку вбрід...

— Є ще один міст.

— Справді? — Лонгфут на мить спантеличився, а тоді раптом вирячив очі. — Невже ви хочете сказати...

— Міст під Аулкусом ще стоїть.

Усі похмуро перезирнулися.

— Ти ж наче сказав, що там самі руїни, — зауважив Дев’ятипалий.

— Я чула, що там розтрощене кладовище, — пробурчала Ферро.

— Ти, здається, сказав, що всі обходять це місце за багато миль.

— Я не став би обирати його в першу чергу, але інших варіантів немає. Ми наблизимося до річки й підемо вздовж північного берега до Аулкуса.

Ніхто не ворухнувся. Особливо яскраво приголомшення жахом відобразилося на обличчі Лонгфута.

— Негайно! — гарикнув Баяз. — Тут просто небезпечно залишатися.

На цьому він розвернув коня у протилежний бік від трупів. Кей знизав плечима, змахнув віжками, і віз погуркотів по траві слідом за Першим з-поміж магів. Лонгфут і Дев’ятипалий пішли ззаду, суплячись і передчуваючи лихо.

Джезаль витріщився на тіла, які й досі лежали там, де вони їх знайшли, зі звинуваченням у погляді вдивляючись у дедалі темніше небо.

— Хіба ми не маємо їх поховати?

— Як хочеш, ховай, — буркнула Ферро й скочила в сідло одним легким рухом. — Наприклад, можеш поховати їх у блювотині.

Іще та компанія

Раніше, ніж їх повісять
они займалися тим, що їхали верхи. Займалися вони цим уже не один день. Насувалася зима, а вони їхали та шукали Бетода. На болоті й у лісі, на пагорбах і в долинах. У дощ і сльоту, у тумані та снігу. Шукали ознак того, що він іде в їхній бік, і знали, що таких не знайдеться. Шукачеві здавалося, що це страшенне марнування часу, але, якщо тобі вистачило дурості попросити якусь роботу, краще виконувати ту, яку дали.

— Збіса дурнувата робота, — прогарчав Доу, кривлячись, смикаючись і вовтузячись із повіддям. Він ніколи не був у захваті від їзди верхи. Йому подобалося стояти ногами на землі, повернувшись носками до ворога. — Ми, бля, тільки час марнуємо. Як ти витримуєш розвідку, Шукачу? Це збіса дурнувата робота!

— Її ж має хтось виконувати, хіба ні? Мені тепер хоч коняка дісталася.

— Ну, я за тебе радий! — вишкірився він. — Тобі дісталася коняка!

Шукач знизав плечима.

— Це краще, ніж ходити пішки.

— Краще, ніж ходити пішки, так? — посміхнувся Доу. — Це все пояснює!

— Мені дістались нові штани та все інше. Вже не кажучи про добру вовняну білизну. Вітер уже морозить мені яйця далеко не так, як раніше.

У Тула це викликало сміх, але Доу, схоже, був не налаштований сміятися.

— Не так морозить яйця? Бля, хлопче, ну ради мертвих, невже ми до цього докотилися? Ти що, забув, хто ти такий? Ти ж був найближчий до Дев’ятипалого! Ти ж із ним гори перейшов! Тебе разом з ним згадують у всіх піснях! Ти ходив у розвідку по-перед військ. Тисяча душ — і всі слухалися твоїх слів!

— Це не принесло великого щастя нікому з учасників подій, — пробурмотів Шукач, але Доу вже почав нападати на Тула.

— А ти, здорованю? Тул Дуру Грозова Хмара, найсильніший засранець на Півночі. Як я чув, борюкався з ведмедями й перемагав. Сам-один утримував перевал, поки твій клан давав драпака. Велетень, кажуть про тебе, десять футів на зріст, народився в бурю з повним черевом грому. Як щодо цього, велетню? Останнім часом я чую від тебе грім лиш тоді, як ти сереш!

— То й що? — обурився Тул. — Наче ти не такий! Колись твоє ім’я вимовляли пошепки, а вголос вимовляти боялися. Люди, які думали, що ліг за десять від них є ти, міцно трималися за зброю й не відходили від вогню! Чорний Доу, казали вони, тихий, хитрий і безжальний, як вовк! Убив більше людей, ніж зима, а жалю має ще менше! Кому на це зараз не насрати, га? Часи змінились, і ти опустився так само, як усі ми!

Доу тільки всміхнувся.

— Я про те й кажу, здорованю, саме про те й кажу. Колись ми, кожен із нас, були кимось. Іменитими. Відомими людьми. Такими, яких боялися. Пам’ятаю, як мій брат казав мені, що ніхто, ніхто на всій Півночі не вправляється з луком чи клинком краще, як Хардінг Мовчун. Найтвердіша рука в усьому Земному колі, хай їй грець! Як щодо цього, га, Мовчуне?

— Ага, — відповів Мовчун.

Доу кивнув.

— Я про це й кажу. А тепер поглянь на нас. Ми не просто опустились, а радше гепнули з бісової кручі! Працюємо на побігеньках у цих південців? Цих їбучих бабів у чоловічих штанях? Цих клятих салатожерів із великими балачками й маленькими тонкими мечами?

Шукач ніяково засовався в сідлі.

— Отой Вест знає своє діло.

— Отой Вест! — посміхнувся Доу. — Він знає, де в нього рот, а де срака, і цим він трохи кращий за всіх інших, але він м’який, як свиняче сало, і ти це знаєш. У ньому жодної кістки! Та й у всіх них! Якщо більше половини з них хоч раз бачили якусь сутичку, я був би вражений до нутра кісток. Гадаєш, вони б витримали атаку Бетодових карлів? — Він запирхав, грубо розсміявшись. — Оце вже справді смішно!

— Вони, безперечно, шмаркаті слабаки, — пробурмотів Тул, і Шукач практично не міг йому заперечити. — Половина з них надто голодні, щоб підняти зброю, а тим паче — змахнути нею з вогником, навіть якби вони могли дотумкати, як це зробити. Усі, хто добре б’ється, пішли на північ битися з Бетодом, зоставивши нам тут вишкребки з казанка.

— По-моєму, це вишкребки не з казанка, а з нічного горщика. А ти, Тридубо? — гукнув Доу. — Уффрітський Камінь, еге ж? Ти шість місяців пробув скабкою в Бетодовій дупі, героєм для всіх розумних людей на Півночі! Руд Тридуба! Ось вона, людина, витесана з каменю! Ось вона, людина, що ніколи не відступає! Хочете честі? Хочете гідності? Хочете знати, яким має бути чоловік? Усе це, бля, перед вами! Що ти про все це думаєш, га? Працюєш на побігеньках! Шукаєш Бетода в цих болотах, хоч ми всі знаємо, що його тут нема! Робота для хлопчаків, і нам із нею ще повезло, так?

Тридуба зупинив коня й повільно його розвернув. Упродовж хвилини він сидів у сідлі згорблений і стомлений на вигляд, дивлячись на Доу.

— Відкрий вуха й нарешті послухай, — сказав він, — бо я не хочу повторювати це тобі кожну милю дороги. На світі зараз багато що не так, як мені б хотілося. Дев’ятипалий возз’єднався з землею. Бетод зробився королем північан. Із-за гір скоро попруть юрбою шанка. Я надто далеко пройшов, надто довго бився й почув від тебе стільки хріні, що на все життя вистачило б, і все це в такому віці, коли вже пора відпочивати під опікою синів. Отже, як бачиш, у мене є більші проблеми, ніж те, що життя вийшло не таким, як ти надіявся. Доу, ти можеш балакати про минуле скільки завгодно, як стара баба, яка журиться, що в неї вже цицьки не стоять самі собою, а можеш стулити свою їбучу пельку й допомогти мені працювати далі.

Він поглянув кожному з них у вічі, і Шукачеві стало трохи соромно через те, що він у ньому сумнівався.

— Що ж до пошуків Бетода там, де його нема... Ну, Бетод ніколи не з’являвся там, де мав бути. Нам сказали займатись розвідкою, тож розвідкою я й буду займатись. — Він нахилився вперед, не встаючи з сідла. — То як тобі такий план, засранцю? Рота закрити. Очі розплющити.

На цьому він розвернувся і, вйокнувши на коня, поїхав далі між деревами.

Доу глибоко вдихнув.

— Твоя правда, отамане, твоя правда. Просто шкода, та й усе. Ось про що я кажу. Просто шкода.


— Їх троє, — сказав Шукач. — Точно північани, але незрозуміло, з якого клану. Якщо вони тут, то, гадаю, йдуть за Бетодом.

— Цілком імовірно, — відповів Тул. — Схоже, це зараз модно.

— Всього троє? — перепитав Тридуба. — Навіщо Бетодові полишати аж тут трьох бійців на самоті? Певно, десь поблизу є хтось іще.

— Розберімося з цими трьома, — прогарчав Доу, — а до решти доберемося згодом. Я прийшов сюди битися.

— Ти прийшов, бо я тебе сюди притягнув, — відказав Тридуба. — Годину тому ти дуже хотів піти назад.

— Ага, — докинув Мовчун.

— Якщо треба, ми можемо їх обійти. — Шукач показав за холодний ліс. — Вони отам на схилі, серед дерев. Обійти їх — не проблема.

Тридуба поглянув на рожево-сіре небо, що виднілося крізь гілля, і заперечно хитнув головою.

— Ні. Ми зостанемося без світла, а я б не хотів, щоб вони опинилися позаду нас у темряві. Якщо вже ми тут і вони тут, краще з ними розібратися. Зброєю. — Він сів навпочіпки та стиха заговорив: — Ось як ми це зробимо. Шукачу, обійди їх і підіймись он на той схил. Як почуєш сигнал, зніми того, що зліва. Ясно? Того, що зліва. І постарайся не схибити.

— Так, — відповів Шукач, — зліва.

Необхідність не схибити була більш-менш очевидна.

— Доу, тихенько підійди ближче та зніми того, що посередині.

— Посередині, — загарчав Доу. — Йому капець.

— Один залишається тобі, Мовчуне.

Мовчун кивнув, не підводячи очей і протираючи лука ганчіркою.

— Усе чисто, хлопці. Я не хочу через це повертати когось із вас до землі. Отже, по місцях.

Шукач знайшов добре місце над трьома розвідниками Бетода й почав стежити з-за стовбура дерева. Він, здавалося, робив це вже сотню разів, але це так і не стало менше діяти йому на нерви. Може, так і треба. Людина починає помилятися саме тоді, коли їй стає легко.

Шукач вистежував його й тому ледве помітив у пригаслому світлі Доу, який прослизнув крізь кущі, зосереджено дивлячись уперед, на свою жертву. Тепер він був близько, страшенно близько. Шукач наклав стрілу на лук і прицілився в розвідника зліва, повільно дихаючи, щоб не затремтіли руки. Тут до нього й дійшло. Тепер, коли він з другого боку, той, що був ліворуч, опинився праворуч. То в кого йому стріляти?

Він подумки лайнувся, силкуючись згадати, що сказав Тридуба. Обійди їх і зніми того, що зліва. Найгірше було б не робити нічого, тому він прицілився в того, що був ліворуч, і понадіявся на найкраще.

Він почув знизу сигнал Тридуби, схожий на пташиний крик у лісі. Доу приготувався до стрибка. Шукач відпустив стрілу. Вона з глухим звуком врізалася в спину його жертві саме тоді, коли спереду в неї влучила стріла Мовчуна, а Доу схопив розвідника посередині й заколов його ззаду. Так один з них залишився неушкодженим і явно дуже здивованим.

— Блядь, — прошепотів Шукач.

— На поміч! — заволав останній із них, а тоді на нього кинувся Доу. Вони почали качатись у листі, буркочучи й борсаючись. Рука Доу піднялась і опустилась — один раз, другий, третій, — а тоді він підвівся і, вкрай роздратований, поглянув за дерева. Не встигнувши знизати плечима, Шукач почув у себе за спиною голос.

— Що таке?

Шукач похолодів і застиг на місці. Ще один, у кущах менш ніж за десять кроків. Він потягнувся по стрілу й дуже тихо наклав її на лук, а тоді повільно розвернувся. Побачив двох, а ті побачили його, і в нього стало кисло в роті, як від старого пива. Вони вибалушили очі. Шукач прицілився в того, що був більший, і хутко натягнув тятиву.

— Ні! — вигукнув він. Стріла з глухим ударом увійшла йому в груди, і він застогнав, спіткнувся й упав на коліна. Шукач кинув лук і схопився за ніж, але не встиг його витягнути: на нього наскочив другий. Вони гепнулися в кущі й покотилися.

Світло, темно, світло, темно. Вони котилися й котилися схилом, копаючи, роздираючи й гамселячи один одного. Шукач стукнувся об щось головою й опинився на спині, не припиняючи борюкатися з цим гадом. Вони шипіли один на одного — без слів, як пси під час бійки. Чолов’яга визволив руку й витягнув хтозна-звідки ніж, але Шукач схопив його за зап’ясток, перш ніж той устиг зробити ним удар.

Він налягав усією своєю вагою, тримаючи ніж обома руками. Шукач, учепившись обома руками йому в зап’ястки, тиснув у протилежному напрямку — щосили, але недостатньо сильно. Лезо поволі опускалося до Шукачевого обличчя. Він, скосивши очі, дивився на нього, на зуб із ясного металу менш ніж за фут від свого носа.

— Здохни, уйобку! — і ніж опустився ще на дюйм. У Шукача палали та слабнули плечі, передпліччя, долоні. Пильний погляд йому в лице. Щетина на підборідді, жовті зуби, ряботиння на зігнутому носі, довкола звисає волосся. Вістря ножа підсунулося ближче. Шукач загинув, і цьому не можна було зарадити.

Тюк.

І його голова зникла. Шукачеве обличчя залило кров’ю, гарячою, липкою та смердючою. Труп обм’якнув, і Шукач відіпхнув його. Кров була у нього в очах, у носі, в роті. Він незграбно підвівся, охаючи, задихаючись і відпльовуючись.

— Гаразд, Шукачу. З тобою все гаразд.

Тул. Певно, нагнав їх, поки вони борюкались.

— Я ще живий, — прошепотів Шукач, як колись шепотів Лоґен після бою. — Ще живий.

Але ж, ради мертвих, він ледве врятувався.

— Зі спорядженням у них негусто, — говорив Доу, обшукуючи табір. Казанок на вогні, зброя і таке інше, але харчів небагато. Недостатньо, щоб ходити самотою в лісі.

— Може, розвідники, — припустив Тридуба. — Дозорці якогось більшого загону?

— Скоріш за все, так, — сказав Доу.

Тридуба ляснув Шукача по плечу.

— Усе нормально?

Той досі намагався стерти з обличчя кров.

— Так, мабуть, так.

Ще трохи нервував, але це минеться.

— Мабуть, трохи подряпався. Нічого смертельного.

— Добре, бо пожаліти я тебе не можу. Не виповзеш за дерева й не подивишся, що там, поки ми тут приберемо? З’ясуй, для кого вели розвідку ці засранці.

— Згода, — відповів Шукач, зробив глибокий судомний вдих і шумно видихнув. — Згода.


— Збіса дурна робота, так, Доу? — шепнув Тридуба. — Робота для хлопчаків, і нам з нею ще повезло? Що скажеш тепер?

— Можливо, я помилився.

— Серйозно помилився, — додав Шукач.

Там, на темних схилах, палала сотня багать, а може, й більше за сотню. Були там, ясна річ, і люди. Здебільшого легкоозброєні трели, але карлів теж було вдосталь. Шукач бачив, як світло призахідного сонця виблискує на наконечниках їхніх списів, на краях їхніх щитів і на їхніх кольчугах, начищених і готових до бою. Вони скупчилися довкола знамен вождів усіх кланів, які маяли на вітрі. Знамен було багацько. Як показував швидкий підрахунок, двадцять чи навіть тридцять. Шукач до цього не бачив більше десяти знамен одразу.

— Такої великої армії на Півночі ще не бувало, — пробурмотів він.

— Так, — сказав Тридуба. — І всі б’ються за Бетода, та ще й менш ніж за п’ять днів їзди верхи від південців. — Він показав на одне зі знамен. — Отам знамено Дрібнокоста?

— Так, — буркнув Доу та сплюнув у кущі. — То справді його знак. Мені ще треба помститися тому падлюці.

— Там багато кому треба помститися, — зауважив Тридуба.

— Он знамено Блідого-Як-Сніг, он — Білобока, а там, біля каміння — Крендела Кривавця. Іще та компанія. Ті, хто пішов під Бетодову руку ще на початку. І всі, мабуть, на цьому нажилися.

— А з отими що? — запитав Шукач, показуючи на кілька знамен, які він не впізнав; знаки на них були страхітливі, а складалися вони зі шкіри та кісток. Йому здавалося, що то можуть бути позначки горян. — Ото, бува, не знамено Краммока-І-Фаїла?

— Та ні! Він ніколи не ставав на коліна ні перед Бетодом, ні перед кимось іще. Той вар’ят, певно, й досі десь у горах, гукає до місяця й таке інше.

— Якщо Бетод його не прикінчив, — буркнув Доу.

Тридуба заперечно хитнув головою.

— Сумніваюся, що це сталося. Хитрюга він, отой Краммок. Роками стримував Бетода на Високогір’ї. Він, кажуть, знає всі шляхи.

— Тоді чиї то знаки? — спитав Шукач.

— Не знаю, може, якісь хлопці зі сходу, з-за Крінни. Там водяться ще ті диваки. Мовчуне, знаєш якісь із їхніх знамен?

— Так, — озвався Мовчун, але не сказав більш нічого.

— Та начхати, чиї то знаки, — пробурмотів Доу, — просто гляньте, скільки їх. Там же, бля, половина Півночі зібралася.

— До того ж гірша половина, — додав Шукач. Він дивився на знак Бетода, що стояв посередині війська. Червоне коло, грубо намальоване на чорних шкурах, які неначе розтягнулися на цілий акр. Вони, насаджені на стовбур високої сосни, були великі, як поле, і зловісно маяли на вітрі. Здоровезна штука. — Не хотів би я його тягати, — пробурмотів Шукач.

Доу підкрався до нього й нахилився ближче.

— Може, ми б могли прокрастися туди в темряві, — шепнув він. — Може, зуміли б туди прокрастись і встромити клинок у Бетода.

Усі перезирнулися. Це було страшенно ризиковано, але Шукач не сумнівався, що це варто спробувати. Хто з них не мріяв возз’єднати Бетода з землею?

— Встромити в цього гада клинок, — пробурмотів Тул і широко всміхнувся.

— Ага, — гмикнув Мовчун.

— Оце гідне завдання, — процідив Доу. — Оце справжня робота!

Шукач кивнув, дивлячись на численні багаття.

— Хто б сумнівався.

Шляхетна робота. Робота для таких Іменитих, як вони, чи, може, таких, якими вони колись були. Про це, ясна річ, складуть не одну пісню. Від цієї думки в Шукача захвилювалася кров, а шкіру на долонях защипало, але Тридуба й чути про це не хотів.

— Ні. Ми не можемо так ризикувати. Треба повернутись і розказати союзникам. Сказати їм, що до них ідуть гості. Лихі гості й до того ж численні.

Він посмикав себе за бороду, і Шукач здогадався, що відступати йому не хочеться. Цього не хотілося нікому з них, але вони знали, що він має рацію, знав навіть Доу. Вони, ймовірно, так і не доберуться до Бетода, а якщо й доберуться, то нізащо не вийдуть.

— Треба повернутися, — сказав Шукач.

— Слушно, — промовив Доу. — Вертаймося. Хоч і шкода.

— Так, — погодився Тридуба. — Шкода.

Довгі тіні

Раніше, ніж їх повісять
Раніше, ніж їх повісять
ади мертвих...

Ферро не сказала нічого, але вперше, відколи Лоґен її зустрів, перестала супитись. Її лице обм’якло, а щелепа злегка відвисла. Лютар же, навпаки, всміхався як дурень.

— Ви таке бачили? — гукнув він, перекрикуючи гамір, і показав на це тремтливою рукою.

— Такого немає більше ніде, — промовив Баяз.

Лоґен мусив визнати: він не розумів, чому перехід через якусь річку викликає таке збентеження. Деякі чималі річки на Півночі могли бути проблемними, особливо не в ту пору року та якщо нести з собою купу спорядження. Але за відсутності мосту досить було знайти добрий брід, підняти зброю над головою та похлюпати на той берег. Можливо, довелося б довго висушувати потім чоботи, а ще треба було стерегтись атак із засідки, та поза тим річок не було чого боятися. На них було зручно наповнювати бурдюки для води.

Наповнювати бурдюк водою з Аосу, принаймні без мотузки завдовжки сто кроків, було б небезпечно.

Лоґен одного разу стояв на кручах біля Уффріта й дивився, як об каміння далеко внизу б’ються хвилі сірого пінистого моря, що тягнулося вдалечінь, аж до обрію. Від стояння там забивало памороки, ставало ніяково й тривожно. На краю каньйону великої річки він почувався практично так само — тільки десь за чверть милі з води здіймалася ще одна круча. Віддалений берег, якщо так можна було назвати височезну скелю.

Він боязко підсунувся до самісінького краю, потицяв у м’яку землю носаками чобіт і зазирнув за край. Дарма. Червоний ґрунт, обплетений білим корінням трави, трохи звішувався над урвищем, а за ним майже прямовисно спускалися зазублені скелі. Далеко внизу об них билася піниста вода, здіймаючись у повітря великими клубами яскравих бризок, хмарами вологої імли, яку Лоґен мало не відчував на обличчі. За тріщини та виступи в них трималися пучки високої трави, а між ними пурхали птахи, сотні маленьких білих пташок. Лоґен ледве чув за могутнім гуркотом річки їхнє щебетання.

Він уявив, як падає в цю гримучу масу темної води — як його всмоктує, крутить і роздирає, наче листок серед бурі. Він ковтнув і обережно відсунувся від краю, роззираючись у пошуках чогось, за що можна взятися. Він почувався крихітним і невагомим, наче його могло віднести сильним поривом вітру. Він мало не відчував рух води у себе в чоботях, її пульсуючу, нестримну силу, що змушувала землю дрижати.

— Отже, ти бачиш, чому міст може бути дуже потрібен! — крикнув йому у вухо Баяз.

— Та як узагалі можна побудувати міст через таку річку?

— Під Аостумом річка розділюється на три рукави, а її каньйон набагато мілкіший. Імператорові архітектори створили острови та побудували мости з багатьох маленьких арок. І все одно вони витратили на будівництво дванадцять років. Міст під Дарміумом — робота самого Канедіаса, яку він подарував своєму братові Джувенсові ще тоді, як вони були в добрих стосунках. Він перетинає річку за один раз. Як це йому вдалося, зараз не може сказати ніхто. — Баяз розвернувся до коней. — Збери інших — нам треба рушати далі!

Ферро вже відходила від краю.

— Стільки дощу...

Вона озирнулася через плече, нахмурила брови і захитала головою.

— Там, звідки ти родом, таких річок не буває, еге ж?

— У Безплідних Землях вода — найбільший скарб. Там убивають за одну її пляшку.

— Ти там народилась? У Безплідних Землях?

Дивна назва для місця, але Ферро вона пасувала.

— Біляче, у Безплідних Землях народжень не буває. Лише смерті.

— Суворий край, так? Тоді де ти народилася?

Вона нахмурилася.

— А яке тобі діло?

— Я просто намагаюся зав’язати дружбу.

— Дружбу! — насмішкувато повторила вона і прослизнула повз нього до коней.

— Що таке? У тебе стільки друзів, що тобі нових не треба?

Вона зупинилася, стала впівоберта й поглянула на нього примруженими очима.

— Мої друзі живуть недовго, біляче.

— Мої теж, але я, мабуть, ризикну, якщо ризикнеш і ти.

— Гаразд, — відповіла вона, але її обличчя геть не здавалося дружнім. — Мою домівку завоювали гурки, коли я була дитиною, а мене забрали в рабство. Вони забрали всіх дітей.

— У рабство?

— Так, йолопе, у рабство! Це коли людину продають і купують, як різник м’ясо! Хтось нею володіє й чинить із нею як заманеться, наче з козою, собакою чи землею в садах! Ти це хочеш знати, друже?

Лоґен спохмурнів.

— У нас на Півночі такого звичаю немає.

— С-с-с-с, — просичала вона, насмішкувато скрививши вуста. — Охуєнні ви молодці!


Над ними нависла руїна. Ліс із розтрощених колон, лабіринт розбитих стін, земля довкола якого була засипана впалими блоками заввишки з людину. Зяяли, наче рани, напіврозвалені вікна та порожні дверні прорізи. Нерівний чорний силует, вирубаний із летючих хмар і схожий на велетенський ряд ламаних зубів.

— Що це було за місто? — запитав Лютар.

— Це не місто, — промовив Баяз. — У розпалі Давніх часів, на піку імператорської могутності це був зимовий палац імператора.

— Що, все це? — Лоґен примружено вдивився у величезну руїну. — Дім однієї людини?

— І навіть не цілорічний. Здебільшого двір жив в Аулкусі. А взимку, коли з гір спускалися холодні сніги, імператор привозив сюди свій почет. Цілу армію вартових, слуг, кухарів, чиновників, принців, дітей і дружин, які перетинали рівнину, випереджаючи холодні вітри, та оселялися на три короткі місяці тут, у лунких залах, прекрасних садах і золочених кімнатах. — Баяз захитав лисою головою. — У давно минулі часи, до війни, це місце виблискувало, як море на вранішньому сонці.

Лютар шморгнув носом.

— То його, як я розумію, зруйнував Глустрод?

— Ні. Він упав не в тій війні, а в іншій, багато років по тому. У війні, якою мій орден після смерті Джувенса пішов на його найстаршого брата.

— Канедіаса, — пробурмотів Кей, — майстра Творця.

— У війні не менш запеклій, не менш жорстокій, не менш безжальній за попередню. А втрачено тоді було ще більше. Кінець кінцем загинули і Джувенс, і Канедіас.

— Сімейка не з щасливих, — пробурмотів Лоґен.

— Так. — Баяз похмуро глянув на могутню руїну. — Зі смертю Творця, останнього з чотирьох Еузових синів, закінчився Старий час. Нам лишилися тільки руїни, гробниці та міфи. Ми — маленькі люди, що стоять на колінах у довгих тінях минулого.

Ферро підвелася в стременах.

— Вершники, — різко промовила вона, вдивляючись в обрій. — Щонайменше сорок.

— Де? — швидко запитав Баяз і прикрив рукою очі. — Нічого не бачу.

Лоґен теж нічого не бачив, окрім трави, що колихалася, та хмар далеко вгорі.

Лонгфут набурмосився.

— Я не бачу ніяких вершників, а я ж обдарований бездоганним зором. Власне, мені часто казали, що...

— Хочете зачекати й побачити їх, — процідила Ферро, — чи забратися з дороги, поки вони не побачили нас?

— Ми підемо в руїни, — кинув Баяз через плече. — І зачекаємо, поки вони проїдуть. Малакусе! Розверни воза!

Рештки зимового палацу були сповнені тіней, тиші та занепаду. Величезні руїни височіли над ними, вкриті старим плющем і мокрим мохом, цівками та кіркою пташиного й кажанячого посліду. Тепер це місце було палацом тварин. Із тисячі гнізд високо у стародавній кам’яній кладці співали птахи. У похилих дверних прорізах павуки виткали величезні лискучі сіті, обважнілі від іскристих намистинок роси. У плямах світла на впалих блоках ніжилися на сонечку крихітні ящірки, що неодмінно тікали з їхнім наближенням. Гуркотіння воза по битій землі, звуки кроків і стукіт копит відлунювали від слизьких каменів. Повсюди крапала, текла та хлюпотіла у схованих басейнах вода.

— Візьми оце, біляче.

Ферро пхнула Лоґенові в руки свій меч.

— Ти куди?

— Зачекай тут і не висовуйся. — Вона сіпнула головою вгору. — Я постежу за ними звідтіля.

Хлопчиськом Лоґен просто не вилазив із-поміж дерев навколо рідного села. Юнаком він проводив час на Високогір’ї, випробовуючи себе горами. Під Геонаном узимку горяни втримували високий перевал. Навіть Бетод вважав, що його неможливо обійти, але Лоґен знайшов шлях, що вів угору замерзлою кручею, і розібрався з цією проблемою. Щоправда, тут він не бачив жодного шляху вгору. Жодного, який не потребував би години чи двох годин часу. Кручі з похилих блоків, густо вкритих мертвими повзучими рослинами, та скелі зі слизьких від моху нестійких каменів неначе хилились і перекидались, тим часом як над ними швидко пролітали хмари.

— Як ти в біса збираєшся вилізти...

Вона вже наполовину видерлася на одну з колон. Не стільки навіть вилізла, як виповзла, наче комаха, швидко й легко. На мить зупинилася вгорі, знайшла підхожу для себе точку опори, а тоді проскочила в повітрі просто над головою в Лоґена, приземлилася на стіні позаду та видерлася на неї, щедро осипавши його лице розтрісканим будівельним розчином. Сіла вгорі навпочіпки й насуплено глянула вниз, на нього.

— Тільки постарайся не дуже шуміти! — процідила вона, а тоді щезла.

— Ви бачили... — пробелькотів Лоґен, але інші вже пройшли далі у вологі тіні, і він поквапився за ними, не бажаючи, щоб його залишили самого на цьому зарослому кладовищі.

Кей уже зупинив свого воза подалі та сперся на нього, ставши поруч із неспокійними кіньми. Перший з-поміж магів стояв біля нього коліньми в бур’янах і тер долонями вкриту лишайником стіну.

— Поглянь на це, — різко сказав Баяз, коли Лоґен спробував його проминути. — На цю різьбу. Шедеври стародавнього світу! Оповіді, уроки та застереження історії. — Його товсті пальці злегка погладили пошрамований камінь. — Можливо, ми — перші люди, що їх побачили за останні кілька століть!

— М-м-м, — промимрив Логен, надувши щоки.

— Поглянь сюди! — Баяз показав на стіну. — Еуз віддає свої дарунки трьом старшим синам, а Глустрод стежить за цим із тіні. Народження трьох чистих дисциплін магії. Неабияка робота, еге ж?

— Так.

— А тут, — пробурмотів Баяз, прибравши трохи бур’янів і почовгавши до наступної замшілої панелі, — Глустрод надумує знищити братову роботу.

Щоб дістатися до наступного, йому довелося зірвати зарості мертвого плюща.

— Він порушує Перший закон. Він чує голоси з нижнього світу, бачиш? Викликає демонів і насилає їх на своїх ворогів. А тут, — пробурмотів він, тягнучи важку брунатну повзучу рослину, — зараз погляну...

— Глустрод копає, — пробурчав Кей. — Хто його зна? На наступному він, може, уже й знайшов те, що шукав.

— Гм-м, — гмикнув Перший з-поміж магів, відпустивши плющ назад, на стіну. Підвівся, набурмосився й сердито глянув на свого учня. — Можливо, інколи минуле краще лишати в таємниці.

Лоґен прокашлявся, відійшов і швидко прослизнув під якоюсь похилою аркою. Широкий простір за нею був повен маленьких вузлуватих деревець, посаджених рядами, але вже давно зарослих. Серед замшілих стін росли величезні, майже до пояса, бур’яни та кропива, брунатні, понурі та підгнилі від дощу.

— Можливо, я не маю казати цього сам, — пролунав бадьорий голос Лонгфута, — але це потрібно сказати! Мій талант до навігації не має собі рівних! Він перевершує вміння всіх інших навігаторів, як гора перевершує висотою глибоку долину!

Лоґен скривився, та обирати між Баязовим гнівом і Лонгфутовим хизуванням було просто безглуздо.

— Я провів нас великою рівниною до річки Аос, не відхилившись ані на милю! — Навігатор радісно всміхнувся Лоґенові й Лютарові, неначе очікуючи на потік хвали. — І без жодної небезпечної зустрічі — у країні, що вважається чи не найнебезпечнішою під сонцем! — Він насупився. — Ми спокійно подолали десь із чверть свого грандіозного шляху. Сумніваюся, що ви розумієте, які труднощі з ним пов’язані. Іти безликою рівниною між осінню та зимою, не маючи змоги орієнтуватися навіть за зорями! — Він захитав головою. — Гм. Воістину вершина успіху — усамітнене місце.

Він відвернувся й підбрів до одного з дерев.

— Житло тут уже не зовсім у бездоганному стані, але принаймні плодові дерева ще функціонують. — Лонгфут зірвав із однієї низької гілки зелене яблуко й заходився витирати його рукавом. — Немає нічого кращого за чудове яблуко, та ще й із саду самого імператора. — Він широко всміхнувся сам собі. — Дивина, еге ж? Рослини переживають найвидатніші творіння людей.

Лютар сів на впалу статую неподалік, витягнув із піхов свою довшу шпагу й поклав її на коліна. Яскраво, наче дзеркало, зблиснула сталь: він перевернув її на колінах, похмуро на неї подивився, облизав палець і потер якусь невидиму пляму. Витягнув свій гострильний камінь, плюнув на нього та обережно заходився працювати над довгим тонким клинком. Камінь рухався вперед-назад, а метал злегка дзеленчав. Цей звук, цей ритуал, знайомий Лоґенові за тисячею ватр у минулому, чомусь заспокоював.

— Тобі це потрібно? — запитав брат Лонгфут. — Гострити, натирати, гострити, натирати, вранці та ввечері — у мене аж голова від цього болить. Ти ж іще ними й не скористався. А як вони тобі знадобляться, ти, мабуть, зрозумієш, що сточив їх до руків’я, еге ж? — Він захихотів із власного жарту. — Що тоді з тобою буде?

Лютар навіть не підвів очей.

— Чому б тобі не зосередитися на тому, як перевести нас через цю кляту рівнину, а клинки залишити тим, хто знає, нащо це потрібно?

Логен усміхнувся сам собі. Йому здавалося, що на суперечку між двома найбільшими нахабами, яких він коли-небудь зустрічав, варто подивитися.

— Ха, — пирхнув Лонгфут, — покажи мені людину, яка знає, нащо це потрібно, і я з радістю більш ніколи нічого не скажу про клинки.

Він підніс яблуко до рота, але не встиг він у нього вгризтись, як його рука спорожніла. Лютар рухом, за яким майже неможливо було простежити очима, настромив яблуко на блискуче вістря своєї шпаги.

— Ану віддай!

Лютар підвівся.

— На здоров’я.

Він відпрацьованим порухом зап’ястка скинув яблуко з кінця клинка. Перш ніж Лонгфут устиг обхопити його простягнутими долонями, Лютар вихопив із піхов коротку шпагу та блискавично провів нею в повітрі. Якусь мить навігатор жонглював двома рівними половинками плоду, а тоді зронив обидві на землю.

— Хай буде прокляте твоє хизування! — різко промовив він.

— Не всім же бути такими скромними, як ти, — пробурмотів Лютар. Лоґен стиха захихотів, тим часом як Лонгфут потупав назад до дерева, видивляючись серед гілля ще одне яблуко.

— Гарний трюк, — буркнув він, підійшовши крізь бур’яни туди, де сидів Лютар. — Швидко ти орудуєш цими голками.

Юнак скромно знизав плечима.

— Це вже зауважували.

— М-м-м.

Заколоти яблуко та заколоти людину — це дві різні речі, але швидкість — це вже певний початок. Лоґен опустив погляд на меч Ферро, покрутив його в руках, а тоді вийняв із дерев’яних піхов. Ця зброя здавалася йому дивною: клинок, як і руків’я, злегка вигнутий, товщий на кінці, ніж біля ефесу, загострений лише з однієї грані та майже без вістря. Він пару разів змахнув мечем у повітрі. Дивна вага, більше пасує сокирі, ніж мечу.

— Якась дивна штука, — пробурмотів Лютар.

Лоґен перевірив великим пальцем його лезо. Воно було грубе й тягнуло за шкіру.

— Зате гостра.

— А ти свого що, ніколи не гостриш?

Лоґен насупився. Він вважав, що на гостріння своєї зброї загалом, певно, витратив не один тиждень життя. Бійці в дорозі щовечора після їди сиділи та працювали над своїм спорядженням; його сталь шкрябала по металу та каменю, зблискувала у світлі ватр. Гостріння, чищення, полірування, затягування. Волосся в нього могло бути вкрите грязюкою, шкіра — стати жорсткою від давнього поту, одяг могли обсісти воші, але його зброя завжди виблискувала, як молодий місяць.

Він узявся за холодне руків’я та витягнув із брудних піхов даний Баязом меч. У порівнянні з Лютаровими мечами, та й з мечем Ферро теж, якщо вже на те пішло, він здавався повільним і потворним. Його важкий сірий клинок практично не блищав. Лоґен покрутив його в руці. Біля ефесу виблискувала одна-єдина срібна літера. Канедіасова мітка.

— Не знаю чому, але його не потрібно гострити. Я попервах намагався, та він тільки стирав камінь.

Лонгфут тим часом виліз на одне з дерев і поповз однією товстою гілкою до яблука, що висіло біля її кінця так, що до нього неможливо було дотягнутися.

— Як на мене, — прокректав навігатор, — ця зброя бездоганно підходить своїм власникам. Капітан Лютар — яскравий і вишуканий на вигляд, але жодного разу не задіяний у бою. Леді Малджин — гостра, люта і моторошна. Північанин Дев’ятипалий — важкий, міцний, повільний і простий. Ха! — хихотнув він, просунувшись по гілці ще трохи далі. — Надзвичайно влучна метафора! Маніпуляції словами завжди були лиш одним із моїх численних видатних...

Лоґен, гмикнувши, змахнув мечем над головою. Той прогриз гілку там, де вона з’єднувалася зі стовбуром — повністю, майже до протилежного боку. Більш ніж достатньо, щоб решта зламалася під вагою Лонгфута, і вся гілка разом із навігатором гепнулася в бур’яни внизу.

— Як тобі, досить повільно й просто?

Лютар, гострячи коротку шпагу, приснув сміхом, і Лоґен теж засміявся. Сміх разом із людиною — добрий крок уперед. Спершу сміх, далі — повага, потім — довіра.

— Дихання Господнє! — вигукнув Лонгфут, вибираючись із-під гілки. — Невже й поїсти спокійно не можна?

— Досить гострий, — реготнув Лютар. — Це вже точно.

Лоґен зважив меч у руці.

— Так, ніде правди діти, цей Канедіас знався на виготовленні зброї.

— Канедіас і виготовляв зброю. — Баяз уже пройшов крізь напіврозвалену арку в зарослий садок. — Він же, як-не-як, був майстер Творець. Той меч, який ти тримаєш, був одним із найпростіших його творінь, викуваним для застосування у війні з його братами.

— Брати! — пирхнув Лютар. — Я чудово знаю, як він почувався. Завжди є якийсь привід. Зазвичай жінка, як показує мій досвід. — Він востаннє провів по короткій шпазі гострильним каменем. — А в справах, пов’язаних із жінками, я завжди беру гору.

— Та невже? — Баяз пирхнув. — Так уже вийшло, що в цій історії з’явилася жінка, але не в тій ролі, про яку ти думаєш.

Лютар огидно всміхнувся.

— А як іще можна думати про жінок? Як на мене... йой! — На плече його плаща впала велика грудка пташиного посліду, щедро всіявши чорними та сірими плямами його волосся, обличчя та щойно начищені шпаги. — Якого?..

Він звівся на ноги й підвів погляд на стіну над собою. На стіні сиділа навпочіпки Ферро й витирала руку об пагін плюща. Це важко було сказати напевно, бо позаду було ясне небо, але Лоґен замислився: чи немає в неї на обличчі сліду усмішки?

Лютар же точно не всміхався.

— Срана намахана сучка! — крикнув він, зішкріб липку білу масу з плаща та жбурнув нею в стіну. — Збіговисько клятих дикунів!

Він сердито пропхався повз них і пройшов крізь повалену арку. Схоже, сміх сміхом, але до поваги ще було далекувато.

— Біляки, якщо комусь із вас цікаво, — гукнула Ферро, — вершники поїхали.

— Куди? — запитав Баяз.

— На схід, туди, звідки ми прийшли, і скачуть швидко.

— Шукають нас?

— Хто його знає? Знаків у них не було. Але якщо вони шукають, то, швидше за все, знайдуть наш слід.

Маг насупився.

— Тоді краще злізай. Нам треба їхати. — Він на мить замислився. — І постарайся більше не жбурлятися лайном!

А далі... моє золото

Зандові дан Ґлокті,

очільникові Дагоски, строго конфіденційно


Мене вкрай збентежила звістка про те, що ти вважаєш, ніби тобі бракує як людей, так і грошей.

Якщо говорити про вояків, то тобі доведеться обійтися тим, що маєш чи можеш роздобути. Як ти вже добре знаєш, переважна більшість наших сил воює в Енґлії. Решта їх, на жаль, повністю зайнята у зв’язку з певними бунтівними настроями селянства по всьому Міддерланду.

Що ж до фінансового питання, то, на жаль, жодних коштів виділити не можна. Не проси більше. Рекомендую витискати, що зможеш, зі спайсерів, із тубільців, із усіх інших, до кого можна дотягнутися. Позичай і викручуйся, Ґлокто. Продемонструй ту винахідливість, яка так прославила тебе під час Кантійської війни.

Вірю, що ти мене не засмутиш.

Сульт, архілектор Королівської Інквізиції

Раніше, ніж їх повісять
 
Раніше, ніж їх повісять
чільнику, справи, якщо можна так висловитися, просуваються з надзвичайною швидкістю. Відколи ворота до Верхнього міста було відчинено, продуктивність роботи тубільців потроїлася! Рів опустився нижче рівня моря по всьому півострову та глибшає з кожним днем! Море з обох боків стримують лише вузькі дамби, і все там можна швидко затопити за вашим наказом!

Віссбрук відкинувся назад зі щасливою усмішкою на пухкому обличчі. «Неначе він сам усе це вигадав».

Під ними, у Верхньому місті, починалися вранішні співи. Дивне голосіння, що розходилося над Дагоскою від шпилів Великого храму, проникаючи в кожну будівлю, навіть сюди, у приймальну залу Цитаделі. «Кадія скликає своїх людей на молитву».

Почувши цей звук, Вурмс скривив вуста.

— Невже знову настав цей час? Хай будуть прокляті ці тубільці з їхніми бісовими забобонами! Взагалі не треба було знову пускати їх до храму! До дідька їхні кляті співи, у мене від них голова болить!

«І вже тому вони того варті». Ґлокта широко всміхнувся.

— Якщо це радує Кадію, то я можу змиритися з вашим головним болем. Подобається це вам чи ні, але нам потрібні тубільці, а тубільці люблять співати. Моя вам порада: звикніть до цього. Або звикніть, або закутуйте голову в ковдру.

Віссбрук слухав це, відкинувшись на спинку крісла, тим часом як Вурмс набурмосився.

— Мушу визнати, що мені цей звук видається досить заспокійливим, а ще поступки очільника справили на тубільців незаперечний вплив. Із їхньою допомогою лагодять суходільні стіни, замінюють ворота і вже розбирають риштування. Було придбано камінь для нових парапетів, але... ах, у цьому й заковика: каменярі відмовляються працювати далі без грошей. Моїм воякам урізано платню вчетверо, і бойовий дух низький. Проблема в боргах, очільнику.

— Згоден, — сердито пробурчав Вурмс. — Житниці майже повні, а в Нижньому місті за великі гроші викопали два нові колодязі, але мій кредит повністю вичерпаний. Торгівці зерном жадають моєї крові! — «Насмілюся сказати, що набагато менше, ніж усі торгівці міста жадають моєї». — Я вже майже не можу кудись ходити — так вони галасують. Очільнику, моя репутація в небезпеці!

«Ніби в мене немає більших турбот, аніж репутація цього йолопа».

— Скільки ми завинили?

Вурмс насупився.

— За їжу, воду та обладнання загального призначення — щонайменше сто тисяч.

«Сто тисяч? Спайсери дуже люблять заробляти гроші, але ще більше не терплять їх витрачати. Ейдер, якщо взагалі зволить постаратися, не збере й половини від цієї суми».

— А що у вас, генерале?

— Видатки на послуги найманців, викопування рову, ремонтні роботи на валах, додаткову зброю, обладунки, боєприпаси... — Віссбрук надув щоки, — загалом становлять майже чотириста тисяч марок.

Ґлокта мало не вдавився власним язиком. «Півмільйона? За них короля викупити можна, ще й дещо зостанеться. Сумніваюся, що Сульт міг би стільки виділити, навіть якби хотів, а він цього не хоче. Люди постійно гинуть за незмірно менші борги».

— Працюйте, як тільки можете. Обіцяйте, що хочете. Гроші вже в дорозі, запевняю вас.

Генерал уже почав збирати свої нотатки.

— Я роблю все, що можу, але люди починають сумніватися, що їм узагалі заплатять.

Вурмс висловився прямолінійніше.

— Нам уже ніхто не вірить. Без грошей ми не можемо нічого.


— Нічого, — рикнув Северард. Фрост повільно захитав головою.

Ґлокта потер хворі очі.

— Очільник Інквізиції зникає, не лишивши по собі й сліду. Уночі він іде до своїх покоїв, їхні двері замкнені. Вранці він не відповідає. Двері виламують і бачать... — «Нічого». — У ліжку хтось спав, але тіла немає. Немає й найменших слідів боротьби.

— Нічого, — пробурмотів Северард.

— Що ми знаємо? Давуст підозрював, що в місті є змова, зрадник, що планує здати Дагоску гуркам. Він вважав, що в ньому бере участь хтось із членів правлячої ради. Видається ймовірним, що він розкрив особу цієї людини, а його якимось чином змусили мовчати.

— Але хто саме?

«Треба перевернути питання з ніг на голову».

— Якщо ми не можемо розшукати свого зрадника, то його треба змусити прийти до нас. Якщо він працює над тим, щоби впустити сюди гурків, нам потрібно лише успішно їх стримувати. Рано чи пізно він себе покаже.

— Ризиковано, — промимрив Фрост. «Справді, ризиковано, особливо для нового очільника Інквізиції в Дагосці, але ми не маємо вибору».

— Отже, чекаємо? — запитав Северард.

— Чекаємо та дбаємо про оборонні споруди. А ще намагаємося знайти якісь гроші. У тебе, бува, немає грошей, Северарде?

— Були. Я віддав їх одній дівці в нетрях.

— А. Шкода.

— Та ні, вона трахається, як навіжена. Я б однозначно її рекомендував, якщо вам цікаво.

Ґлокта скривився: у нього клацнуло коліно.

— Неймовірно зворушлива історія, Северарде, я ніколи не вважав тебе романтиком. Якби мені так сильно не бракувало фінансів, я заспівав би баладу.

— Я міг би поспитати в когось. Про яку суму йдеться?

— Та про невелику. Десь із півмільйона марок.

Практик швидко підняв одну брову. Сягнув рукою в кишеню, трохи в ній попорпався, витягнув руку й розкрив. У нього на долоні засяяло кілька мідних монет.

— Дванадцять бітів, — сказав він. — Я можу зібрати всього дванадцять бітів.


— Я можу зібрати всього дванадцять тисяч, — сказала магістр Ейдер. — «Крапля в морі, не більше». — Члени моєї гільдії нервують, справи останнім часом ідуть погано, переважна більшість їхніх активів задіяна в тих чи інших підприємствах. Я теж не можу надати багато грошей.

«Насмілюся сказати, що ви маєте значно більше, ніж дванадцять тисяч, але яка різниця? Я все одно сумніваюся, що навіть у вас може бути сховано півмільйона. Таких грошей, мабуть, не набереться в усьому місті».

— Можна подумати, ніби я їм не до вподоби.

Вона пирхнула.

— Ви ж вигнали їх із храму? Озброїли тубільців? А тоді вимогли грошей? Мабуть, справедливо буде сказати, що вони від вас не в захваті.

— Чи не було би справедливо сказати, що вони жадають моєї крові?

«До того ж у великій кількості, мені нема чого сумніватися».

— Можливо, але мені, я вважаю, вдалося переконати їх — принаймні поки що — утому, що ви принесете місту користь. — Вона на мить спокійно подивилася на нього. — Ви ж принесете користь, так?

— Якщо стримування гурків для вас у пріоритеті. — «А це для нас у пріоритеті, чи не так?» — Утім, іще якісь гроші були б незайвими.

— Гроші ніколи не бувають зайвими, але в цьому й полягає проблема з торгівцями. Їм значно більше до вподоби їх заробляти, а не витрачати, навіть у власних інтересах.

Вона тяжко зітхнула, постукала нігтями по столу й опустила погляд на свою руку. Якусь мить вона неначе думала, а тоді почала стягувати з пальців персні. Знявши нарешті усі, закинула їх у скриню, до монет.

Ґлокта насупився.

— Чарівний жест, магістре, але я просто не міг би...

— Я наполягаю, — відповіла вона, розстебнула своє важке кольє та кинула його у скриню. — Я завжди зможу роздобути ще, коли ви врятуєте місто. Так чи інакше, вони не принесуть мені жодної користі, коли гурки позривають їх із мого трупа, еге ж? — Вона скинула з зап’ястків важкі браслети з жовтого золота, всіяні зеленими самоцвітами. Браслети з брязкотом упали до всього іншого. — Беріть коштовності, поки я не передумала. Той, хто загубився в пустелі, має брати воду...

— Яку йому пропонують, хоч хто її пропонує. Кадія казав мені точнісінько те саме.

— Кадія — розумна людина.

— Так. Дякую за щедрість, магістре.

Ґлокта різко опустив кришку скрині.

— Це найменше, що я могла зробити. — Вона підвелася зі стільця й пішла до дверей, зашурхотівши сандалями по килиму. — Невдовзі я з вами поговорю.


— Він каже, що має негайно з вами поговорити.

— Як його звали, Шікель?

— Мотіс. Банкір.

«Ще один кредитор прийшов гучно вимагати свої гроші. Рано чи пізно мені доведеться просто заарештувати все їхнє кодло. Це покладе край моїм безладним закупам, але вирази їхніх облич при цьому будуть майже того варті». Ґлокта зневірено знизав плечима.

— Впусти його.

Це був високий чолов’яга п’ятдесяти з гаком років, майже хворобливо худорлявий, із запалими щоками та запалими очима. Його рухи відзначалися строгою точністю, а погляд — непохитною холодністю. «Неначе він оцінює вартість усього, що бачить, у срібних марках, і мою теж».

— Мене звати Мотіс.

— Мені про це повідомили, але, на жаль, доступних коштів наразі немає. — «Якщо не рахувати дванадцяти бітів Северарда». — Із боргом міста перед вашим банком доведеться зачекати. Вже недовго, запевняю вас.

«Лише поки море не висохне, небо не обвалиться, а по землі не почнуть вештатися дияволи».

Мотіс усміхнувся. «Якщо це можна так назвати. Акуратний, точний і абсолютно безрадісний вигин вуст».

— Ви неправильно мене розумієте, очільнику Ґлокта. Я прийшов не для того, щоб повернути борг. Мені випала честь упродовж семи років пропрацювати в Дагосці головним представником банківського дому «Валінт і Балк».

Ґлокта трохи помовчав, а тоді спробував зобразити невимушеність.

— «Валінт і Балк», кажете? Ваш банк, здається, фінансував Гільдію мерсерів.

— Ми вели певні справи з цією гільдією до її прикрого впадіння в неласку. — «Ще й які! Ви нею володіли, цілком і повністю». — Утім, ми ведемо справи з багатьма гільдіями та компаніями, а також іншими банками та людьми, великими та малими. Сьогодні я вестиму справи з вами.

— Справи якого штибу?

Мотіс повернувся до дверей і клацнув пальцями. Увійшли, охаючи й пітніючи, двоє кремезних тубільців, які ледве несли величезний ящик — скриню з полірованого чорного дерева, окуту смугами ясної сталі та запечатану важким замком. Вони обережно поставили її на вишуканий килим, стерли з лобів піт і потупали туди, звідки прийшли, тим часом як Ґлокта насуплено дивився їм услід. «Що це таке?» Мотіс витягнув із кишені ключ і повернув його в замку. Потягнувся вперед і підняв кришку скрині. Обережно й точно відійшов убік, аби Ґлокта зміг побачити її вміст.

— Сто п’ятдесят тисяч марок сріблом.

Ґлокта кліпнув. «А й справді». Монети сяяли та мерехтіли у вечірньому світлі. Пласкі, круглі срібні монети по п’ять марок. Не дзвінкою купою, не якимось там варварським скарбом. Охайними рівними стосиками, які утримували на місці дерев’яні штирі. «Охайними та рівними, як сам Мотіс».

Тим часом двоє носіїв, важко дихаючи, верталися до кімнати ще з однією скринею, дещо меншою за першу. Поставили її на підлогу й вийшли, навіть не озирнувшись на статок, що виблискував на видноті поряд із ними.

Мотіс відімкнув другу скриню тим самим ключем, підняв її кришку й відійшов убік.

— Триста п’ятдесят тисяч марок золотом.

Ґлокта знав, що роззявив рота, але не міг його закрити. Яскрава, чиста, блискуча золота жовтизна. Усе це багатство, здавалося, мало не випромінювало тепло, наче багаття. Воно чіплялося за нього, тягнуло його, вело вперед. Він навіть ступив один невпевнений крок, перш ніж зупинити себе. Величезні золоті монети по п’ятдесят марок. Охайними рівними стосами, як і раніше. «Більшість людей ніколи в житті не побачить таких монет. Мало хто на світі може побачити їх у такій кількості».

Мотіс сягнув рукою під плащ і витягнув плаский шкіряний футляр. Обережно поклав його на стіл і розгорнув — один раз, другий, третій.

— Половина мільйона марок у відшліфованих каменях.

Вони лежали на м’якій чорній шкірі, на твердій брунатній стільниці й палахкотіли всіма кольорами на світі. Десь зо дві великі пригорщі барвистої блискучої гальки. Ґлокта отетеріло витріщився на них і втягнув повітря крізь ясна. «Коштовності магістра Ейдер раптом починають видаватися досить убогими».

— Загалом начальство наказало мені передати вам, Зандові дан Ґлокті, очільникові Дагоски, суму, що дорівнює одному мільйону марок. — Він розгорнув важкий документ. — Розпишіться тут.

Ґлокта перевів погляд з однієї скрині на другу і назад. У нього швидко засіпалося ліве око.

— Навіщо?

— Щоб засвідчити отримання вами грошей.

Ґлокта мало не засміявся.

— Я не про це! Навіщо ці гроші? — Він обвів їх усі рукою. — Навіщо це все?

— Судячи з усього, мої роботодавці поділяють вашу думку про те, що Дагоска не повинна відійти гуркам. Більш нічого я вам сказати не можу.

— Не можете чи не хочете?

— Не можу. Не хочу.

Ґлокта насуплено подивився на камені, на срібло, на золото. У нього злегка пульсувала від болю нога. «Усе, чого я хотів, і навіть значно більше. Але банки не стають банками, роздаючи гроші просто так».

— Якщо це кредит, то під який відсоток?

Мотіс ізнову зблиснув крижаною усмішкою.

— Мої роботодавці воліли б називати це внеском в оборону міста. Проте є одна умова.

— Яка саме?

— Може статися так, що в майбутньому до вас завітає представник банківського дому «Валінт і Балк» з проханням про... послуги. Мої роботодавці щиро сподіваються, що ви їх не розчаруєте, якщо та коли цей час настане.

«Послуги на один мільйон марок. І я віддаюся на милість украй підозрілій організації. Організації, чиїх мотивів геть не розумію. Організації, щодо якої донедавна був ладен провести розслідування у зв’язку з державною зрадою. Але який у мене вибір? Без грошей місто втрачене, а мені кінець. Мені було потрібне диво, і ось воно, мерехтить переді мною. Той, хто загубився в пустелі, має брати воду, яку йому пропонують...»

Мотіс пересунув документ на протилежний бік столу. Кілька блоків тексту, записаного охайним почерком, і пробіл для імені. «Для мого імені. Чимось схоже на письмове зізнання. А в’язні завжди підписують свої зізнання. Їх пропонують лише тоді, коли вибору немає».

Ґлокта потягнувся до пера, занурив його в чорнило й записав своє ім’я у спеціальному проміжку.

— Ось наші справи й закінчено. — Мотіс плавно й точно згорнув документ, а тоді обережно сховав його під плащем. — Ми з колегами покинемо Дагоску сьогодні ввечері. — «Чималий грошовий внесок у справу, але дуже мало впевненості в ній». — «Валінт і Балк» закриває свою тутешню контору, але ми, можливо, ще зустрінемося в Адуа, коли буде вирішено цю прикру ситуацію з гурками. — Він знову продемонстрував свою механічну усмішку. — Не витрачайте все це одразу.

Тоді він розвернувся на підборах і вийшов, залишивши Ґлокту наодинці з цим величезним нежданим багатством.

Ґлокта почовгав до нього, важко дихаючи, й опустив погляд. У всіх цих грошах було щось непристойне. Щось огидне. Щось майже страхітливе. Він різко опустив кришки обох скринь. Замкнув їх тремтливими руками. Запхав ключ у внутрішню кишеню. Погладив кінчиками пальців металеві смуги, якими були окуті обидва ящики. Долоні в нього були брудні від поту. «Я багатий».

Він узяв прозорий огранкований камінець завбільшки з жолудь і підніс його до вікна, затиснувши великим і вказівним пальцями. Тьмяне світло з вікна зблиснуло на нього крізь численні грані тисячею яскравих вогненних іскорок — блакитних, зелених, червоних, білих. Ґлокта небагато знав про самоцвіти, але був досить упевнений, що це був діамант. «Я дуже, дуже багатий».

Він поглянув на решту каменів, що виблискували на пласкому шматку шкіри. Деякі з них були маленькі, але чимало з них — ні. Кілька були більші за той, який він тримав у руці. «Я неймовірно, казково багатий. Уявіть, що можна зробити з такою силою грошей. Уявіть, над чим можна здобути владу... можливо, з такою сумою я й можу врятувати місто. Більше стін, більше запасів, більше обладнання, більше найманців. Спантеличених гурків відкинуто від Дагоски. Імператора Гуркулу осоромлено. Хто б міг подумати? Занд дан Ґлокта знову став героєм».

У задумі він почав перекочувати маленькі блискучі камінці кінчиком пальця. «Але такі великі витрати за такий короткий час можуть викликати запитання. Цим зацікавиться моя вірна слуга практик Вітарі, а ще вона зацікавить мого шляхетного господаря, архілектора. Сьогодні я випрошую грошей, а завтра розкидаюся ними так, наче вони печуть руки? Я був змушений узяти позику, Ваше Преосвященство. Справді? На яку суму? Всього на мільйон марок. Справді? І хто погодився надати в позику таку суму? Наші давні друзі з банківського дому „Валінт і Балк“, Ваше Преосвященство, в обмін на невідомі послуги, яких вони можуть вимагати будь-якої миті. Звичайно, моя відданість залишається поза сумнівом. Ви ж розумієте? Ну, тобто це ж усього-на-всього цілий статок у коштовному камінні. Біля доків знайшли тіло...»

Він байдужо засунув руку в холодне, тверде блискуче каміння, і воно приємно залоскотало шкіру між його пальцями. «Приємно, але небезпечно. Тут іще треба бути обережним. Як ніколи обережним...»

Страх

Раніше, ніж їх повісять
лях на край світу далекий, у цьому можна було не сумніватися. Далекий, самотній і бентежний. Побачивши на рівнині трупи, всі стривожилися. Ще гірше стало, коли їх проминули вершники. Дорожні незручності аж ніяк не зменшилися. Джезаль досі повсякчас відчував голод, зазвичай мерз, часто-густо був змоклий до нитки, а садна від сідла, певно, мали залишитися в нього до кінця життя. Він щоночі розтягувався на твердій грудкуватій землі, засинав і снив про домівку, а потім прокидався блідого ранку, відчуваючи ще сильніші втому та біль, ніж тоді, коли лягав. Від незвичного відчуття бруду в нього по шкірі бігали мурахи, її натирало й щипало, а ще він був змушений визнати, що від нього почало смердіти майже так само жахливо, як від інших. Загалом цього було досить, щоб довести до божевілля цивілізовану людину, а тепер до всього цього додалося ще й постійне настирливе відчуття небезпеки.

У цьому плані рельєф був не на боці Джезаля. Сподіваючись відірватися від переслідувачів, Баяз кілька днів тому наказав їм відійти від річки. Тепер стародавня дорога вилася крізь глибокі шрами в рівнині, кам’янисті яри, тінисті ущелини та поруч із гомінкими струмками у глибоких долинах.

Джезаль почав згадувати про нескінченну марудну пласку місцевість мало не з ностальгією. Принаймні там не треба було дивитися на кожну скелю, кожен кущ і кожну складку в землі, думаючи, чи немає за ними натовпу кровожерливих ворогів. Він згриз собі нігті мало не до крові. Від кожного звуку прикушував язика й розвертався в сідлі, хапаючись за шпаги та роззираючись у пошуках убивці, який виявлявся пташкою в кущі. Це, звичайно, був не страх, оскільки Джезаль дан Лютар, повторював він самому собі, сміється небезпеці в обличчя. Напад із засідки, бій чи карколомна гонитва рівниною — це, здавалося йому, він здатен витримати без жодних зусиль. Але це нескінченне очікування, це бездумне напруження, це немилосердне розтягування повільних хвилин було для нього майже нестерпним.

Можливо, було б легше, якби він мав з ким поділитися своєю бентегою, та щодо товариства небагато чого змінилося. Віз і досі котився потрісканою старою дорогою, везучи на собі похмурого мовчазного Кея. Баяз не говорив нічого — хіба тільки вряди-годи читав лекції про риси видатних лідерів — риси, що здавались явно йому не властивими. Лонгфут розвідував маршрут десь далеко та з’являвся лише раз на день чи два, щоб повідомити їм, як вправно він це робить. Ферро супилася на всіх і вся, як на особистих ворогів, а найбільше, як часом здавалося, на Джезаля, і постійно тримала руки біля зброї. Говорила вона рідко, та й зверталася тільки до Дев’ятипалого — бурчала про засідки, необхідність краще замітати сліди чи ймовірність того, що за ними йдуть.

Сам північанин був до певної міри загадкою. Коли Джезаль уперше його побачив, він витріщався на ворота Аґріонта і здавався гіршим за тварину. Однак тут, далеко від цивілізації, правила були інакші. Не можна було так просто взяти й відсторонитися від людини, яка не подобається, а потім усіляко її уникати, принижувати в товаристві та гудити поза очі. Тут ніде було подітися від своїх супутників, і Джезаль, не маючи змоги позбутися компанії Дев’ятипалого, мало-помалу усвідомив, що той усе ж таки є звичайною людиною. Без сумніву, людиною дурнуватою, неотесаною та жахливо потворною. Розумом та культурою він був нижчий за найжалюгіднішого селянина на полях Союзу, але Джезаль був змушений визнати: з усього гурту він найменше зненавидів саме північанина. Йому не була притаманна ні бундючність Баяза, ні настороженість Кея, ні хвалькуватість Лонгфута, ні проста злоба Ферро. Джезалеві було б не соромно спитати в землероба, що той думає про вирощування посівів, чи в коваля, що той думає про виготовлення обладунків, хоч які б вони були брудні, потворні чи прості за походженням. Чому б не радитися щодо насильства з бувалим убивцею?

— Ти, як я розумію, водив людей у бій, — спробував розпочати Джезаль.

Північанин глянув на нього темними повільними очима.

— І не раз.

— А ще брав участь у двобоях.

— Так. — Він почухав зазублені шрами на своїй щетинястій щоці. — Я став такий, як зараз, не тому, що незграбно голюся.

— Якби ти був такий незграбний, то, мабуть, вирішив би відрощувати бороду.

Дев’ятипалий гигикнув. Джезаль уже майже звик до цього видовища. Воно, звісно, не перестало бути жахливим, але більше нагадувало добродушну мавпу, ніж навіженого вбивцю.

— Може, й так, — погодився він.

Джезаль на мить замислився. Він не бажав виставляти себе слабким, але чесністю можна завоювати довіру простодушної людини. Якщо вона діє на собак, то чому не має діяти на північан?

— А я, — заговорив він, — ніколи не брав участі в повноцінних боях.

— Та невже?

— Ні, справді. Мої друзі зараз в Енґлії, б’ються з Бетодом і його дикунами. — Дев’ятипалий швидко скосив очі. — Тобто... я маю на увазі... б’ються проти Бетода. Я й сам був би з ними, якби Баяз не попросив мене вирушити в цю... авантюру.

— Для них це втрата, а для нас — набуток.

Джезаль швидко поглянув на нього. У виконанні когось хитрішого це могло б видатися майже сарказмом.

— Цю війну, звісно, розв’язав Бетод. Надзвичайно безчесний вияв безпричинної агресії з його боку.

— Тут я з тобою не посперечаюся. Бетод — мастак починати війни. Краще в нього виходить тільки їх закінчувати.

Джезаль розсміявся.

— Тільки не кажи, що думаєш, ніби він переможе Союз!

— Він перемагав і за гірших обставин, але тобі видніше. Не всі ми такі досвідчені, як ти.

Сміх заглух у Джезаля в горлі. Він був майже впевнений, що це була іронія, і тому на мить замислився. Дев’ятипалий зараз дивиться на нього і думає під цією пошрамованою, загальмованою, побитою маскою: «Що за дурень»? Чи не міг Баяз мати рацію? Чи все ж таки є чого навчитися у цього північанина? З’ясувати це можна було лише в один спосіб.

— Як воно в бою? — запитав він.

— Бої як люди. Двох однакових серед них не буває.

— Що ти маєш на увазі?

— Уяви собі, що прокинувся вночі, чуєш гуркіт і крик, вилазиш із намету в сніг, не натягнувши як слід штанів, і бачиш, що зусібіч люди вбивають одне одного. Світло тільки від місяця, де вороги, а де друзі, не розібрати, а битися нічим — зброї немає.

— Складно, — зауважив Джезаль.

— Звісно. Або уяви собі, як повзеш у багнюці, довкола тебе тупають чоботи, а ти намагаєшся втекти, та не знаєш, куди йти, у тебе в спині стріла, а на дупі — рана від меча. Ти верещиш, як свиня, і напрошуєшся на удар списом — списом, якого ти й не встигнеш помітити.

— Боляче, — погодився Джезаль.

— Дуже. Або уяви собі, як стоїш у колі щитів щонайбільше десять кроків у поперечнику, і всі, хто їх тримає, щосили ревуть. Усередині — тільки ти й ще один чоловік, і той чоловік прославився як найсуворіший засранець на Півночі, а живим може піти лиш один із вас.

— Гм-м, — гмикнув Джезаль.

— Отож-бо. Тобі щось із цього подобається? — Джезалю не сподобалося нічого, і Дев’ятипалий усміхнувся. — Я так і думав, що ні. І, чесно кажучи, мені теж. Я бував у всіляких боях, сутичках і бійках. Вони здебільшого починалися в безладді й завжди ним закінчувались, а в мене завжди рано чи пізно наставала така мить, коли я мало не всирався.

— У тебе?

Північанин гигикнув.

— Безстрашністю, як на мене, хваляться дурні. Страху не мають хіба що мертві чи, може, ті, хто скоро вмре. Страх навчає обачності, поваги до ворога, навчає якнайменше вдаватись у гніві до гострих лез. Усе добре в міру, повір мені. Страх може зберегти життя, а це — найкраще, на що можна сподіватися в будь-якому бою. Страх відчуває всякий, хто хоч чогось вартий. Значення має лиш те, як ти ним користуєшся.

— То ось що ти радиш — боятися?

— Я б радив тобі знайти добру жінку й триматися подалі від усієї цієї хріні, і шкода, що ніхто не сказав мені цього двадцять років тому. — Він скоса глянув на Джезаля. — Але якщо ти, скажімо, опинишся на якійсь величезній рівнині хтозна-де й не зможеш уникнути бою, то я користуюся в бою трьома правилами. По-перше, завжди намагайся здаватися боягузом, слабаком, дурнем. Мовчання, як то кажуть, найкращий обладунок для воїна. Суворий вигляд і суворі слова ще ніколи не вигравали битв, зате не одну битву програли.

— Здаватися дурнем, так? Ясно.

Джезаль присвятив усе життя намаганням видаватися найрозумнішим, найсильнішим, найшляхетнішим. Думка проте, що хтось може з власної волі здаватися чимось меншим, ніж насправді, була цікавою.

— По-друге, ніколи не недооцінюй ворога, хоч яким недоумком він здається. Стався до кожного так, ніби він удвічі розумніший, удвічі сильніший, удвічі швидший за тебе, і на тебе чекатимуть тільки приємні несподіванки. Повага не коштує нічого, зате ніщо не вбиває так швидко, як самовпевненість.

— Ніколи не недооцінювати противника. Розумний спосіб захиститися.

Джезаль починав усвідомлювати, що раніше недооцінював цього північанина. Той і близько не був таким ідіотом, яким здавався.

— По-третє, якомога пильніше стеж за противником і слухай думки, які при тобі висловлюють, але, виснувавши план, тримайся його і нічому не давай себе похитнути. Як надійде час для дій, нападай, не озираючись. Зволікання породжує біду, казав мені батько, і повір мені, я бачив не одну біду.

— Не озиратися, — пробурмотів Джезаль і повільно кивнув самому собі. — Звичайно.

Дев’ятипалий надув дзюбаті щоки.

— Найкраще, звісно, бачити це й діяти, але засвой усе це — і ти, як на мене, уже наполовину здобув перемогу над ким завгодно.

— Наполовину? А яка друга половина?

Північанин знизав плечима.

— Талан.


— Мені це не подобається, — буркнула Ферро, похмуро дивлячись на круті стіни ущелини. Джезаль замислився, чи є взагалі на світі щось таке, що їй подобається.

— Думаєш, за нами йдуть? — запитав Баяз. — Бачиш когось?

— Як я можу побачити когось звідси? У тім-то й річ!

— Добре місце для засідки, — пробурмотів Дев’ятипалий.

Джезаль нервово роззирнувся довкола. Тут було повно схованок: роздроблене каміння, кущі, низенькі деревця.

— Що ж, такий маршрут обрав для нас Лонгфут, — пробурчав Баяз, — а безглуздо наймати прибиральника, якщо збираєшся вичищати нужники сам. Та де взагалі носить цього клятого навігатора? Коли він потрібен, його ніколи немає поруч — він приходить тільки їсти та хвалитися по кілька годин поспіль! Якби ви знали, у скільки мені обійшовся цей покидьок...

— Трясця.

Дев’ятипалий зупинив коня і незграбно зліз із сідла. Упоперек ущелини, загороджуючи дорогу, лежав упалий стовбур дерева, потрісканий і сірий.

— Мені це не подобається.

Ферро скинула з плеча лук.

— Мені теж, — буркнув Дев’ятипалий і зробив один крок до впалого дерева. — Але треба дивитися реально...

— Не наближайтеся!

Голос, зухвалий і впевнений, рознісся луною по всій долині. Кей потягнув за віжки й різко зупинив воза. Джезаль під злякане гупання власного серця оглянув край ущелини. Тепер він бачив, хто це сказав. Здоровань у старовинному шкіряному обладунку безтурботно сидів на краю урвища, звісивши одну ногу, а його довге волосся злегка маяло на вітерці. Приємна та привітна на вигляд людина (принаймні так здавалося з цієї відстані Джезалеві) з широкою усмішкою на обличчі.

— Мене звати Фінніус, покірний слуга імператора Кабріана!

— Кабріана? — вигукнув Баяз. — Я чув, він з’їхав з глузду!

— У нього є цікаві ідеї, — знизав плечима Фінніус. — Але він завжди сприймав нас правильно. Дозвольте пояснити — ми вас оточили!

Із-за мертвого дерева вийшов серйозний на вигляд чолов’яга з коротким мечем і щитом. Із-за каміння та кущів виповзли ще двоє, а тоді — ще троє, усі з серйозними обличчями та серйозною зброєю. Джезаль облизав губи. Він, звісно, був готовий сміятися в обличчя небезпеці, але тепер, коли дійшло до неї, вона геть не здавалася кумедною. Він озирнувся через плече. Із-за каменів, які вони проминули кілька секунд тому, вийшло ще кілька людей, які загородили інший вихід із долини.

Дев’ятипалий склав руки на грудях і пробурмотів:

— Зараз я був би радий заскочити зненацька когось іншого.

— Тут, зі мною, — гукнув Фінніус, — є ще двійко наших! Добрі лучники, уже приготували стріли.

Тепер Джезаль бачив їхні силуети на тлі білого неба та вигнуті обриси їхньої зброї.

— Отже, як бачите, вам не пройти далі цією дорогою!

Баяз розкинув руки.

— Можливо, ми зуміємо досягти якоїсь домовленості, що підійде нам обом! Ви тільки назвіть свою ціну і...

— Ваші гроші нам не потрібні, старий, і ця думка мене глибоко ранила! Ми вояки, а не злодії! Нам наказано розшукати певну групу людей, групу людей, що блукають серед глушини, далеко від уторованих шляхів! Старого лисого гада з немічним хлопчиськом, якогось зарозумілого дурня з Союзу, пошрамовану шльондру та схожого на мавпу північанина! Не бачили гурту, який може підійти під цей опис?

— Якщо шльондра — це я, — гукнув Дев’ятипалий, — то хто тоді північанин?

Джезаль скривився. Без жартів, тільки без жартів, але Фінніус тільки реготнув.

— Мені не казали, що ви кумедні. Мабуть, це приємна несподіванка. Принаймні доки ми вас не вб’ємо. А де ще один, га? Навігатор?

— На жаль, — пробурчав Баяз, — гадки не маю. Якщо хтось і має загинути, то це він.

— Не ображайся. Ми його згодом наздоженемо.

Тут Фінніус невимушено розсміявся, а бійці довкола нього заусміхались і торкнулися зброї.

— Тому, якщо ви зволите віддати зброю оцим хлопцям перед вами, ми можемо вас зв’язати й попрямувати назад до Дарміума ще до ночі!

— А коли ми туди прибудемо?

Фінніус весело знизав плечима.

— Це мене не обходить. Я не ставлю запитань імператорові, а ви не ставите запитань мені. Так ні з кого не здеруть шкуру живцем. Розумієш, про що я, старий?

— Тебе важко не розуміти, але Дарміум нам, на жаль, геть не по дорозі.

— Ти що, — гукнув Фінніус, — у тім’я битий?

Найближчий із бійців вийшов уперед, узявся за Баязову вуздечку.

— Годі, — прогарчав Баяз.

Джезаль відчув оте жахливе засмоктування всередині. Повітря довкола Баязових плечей затремтіло, мовби розігріте над ковальським горном. Боєць, який стояв попереду, насупився й відкрив рота, щоб заговорити. Його обличчя неначе сплюснулось, а тоді в нього розкололася голова і його раптом віднесло геть, ніби від удару величезним невидимим пальцем. Він навіть не встиг закричати.

Не встигли й ті четверо, що стояли за ним. Їхні понівечені тіла, розтрощені рештки сірого дерева, а також купу землі та каміння довкола них відірвало від землі, понесло крізь повітря та жбурнуло об кам’янисту стіну ущелини за сто кроків із таким звуком, наче то обвалився будинок.

У Джезаля відвисла щелепа. Його тіло застигло. Для цього знадобилася всього одна страхітлива мить. Секунду тому п’ятеро чоловіків стояли тут, а тепер вони лежать фаршем серед купи уламків, які ще не осіли. Десь позаду себе він почув гудіння тятиви. Крик — і чиєсь тіло впало в долину, відскочило від прямовисних скель і безвільно плюхнулося долілиць у струмок.

— Ну, поїхали! — проревів Баяз, але Джезаль міг хіба що сидіти в сідлі й мовчки дивитися.

Повітря довкола мага ще рухалося, як ніколи активно. Скелі позаду нього рябіли та крутилися, як камені на дні струмка. Старий насупився й поглянув на свої руки.

— Ні... — промимрив він і перевернув їх перед собою.

Брунатне листя на землі здіймалося в повітря та тріпотіло, як на вітрі.

— Ні, — повторив Баяз і вирячив очі.

Він затрусився всім тілом. На очах у Джезаля вільне каміння довкола них відірвалося від землі та всупереч усьому попливло вгору. Від кущів стали відламуватися гілки, від скель почали відриватися пучки трави, його плащ зашурхотів і замаяв у повітрі. Їх тягнула вгору якась невидима сила.

— Ні! — закричав Баяз, а тоді його плечі згорбилися в раптовому спазмі.

Одне дерево поруч із ним розкололося з оглушливим тріском, і в збурене повітря полетіли численні тріски. Хтось кричав, але Джезаль цього майже не чув. Його кінь став дибки, а втриматися йому забракло розуму. Він гепнувся спиною об землю, тим часом як уся долина навколо нього мерехтіла, тремтіла й вібрувала.

Баяз різко смикнув головою назад, хапаючись піднятою рукою за повітря. Повз обличчя Джезаля пролетіла каменюка завбільшки з людську голову та розбилась об брилу. В повітрі лютувала буря з уламків, шматків дерева, каменю, грунту та розтрощеного спорядження. У Джезаля від страхітливого брязкоту, тріску та виття дзвеніло у вухах. Він кинувся на землю долілиць, схрестив руки на голові та міцно заплющив очі.

Йому згадалися друзі. Вест, Джеленгорм, Каспа і навіть лейтенант Брінт. Згадалися родина й домівка, батько та брати. Згадалась Арді. Якщо йому випаде побачити їх ізнову, він буде кращою людиною. Він німими тремтливими вустами заприсягся в цьому сам собі, тим часом як неприродний вітер роздирав долину навколо нього. Він більше не буде егоїстом, більше не буде марнославним, більше не буде лінюхом. Він стане кращим другом, кращим сином, кращим коханим, якщо тільки це переживе. Якщо тільки це переживе. Якщо тільки...

Він почув власне нажахане дихання, швидке й гучне, та шум крові в голові.

Гамір припинився.

Джезаль розплющив очі. Він прибрав руки з голови, і довкола нього щедро посипалися гілки та Грунт. В ущелині повсюди осідало листя й було погано видно через задушливий пил. Дев’ятипалий стояв неподалік із порізом на лобі, з якого по його брудному обличчю стікала кров. Він повільно йшов убік, неміцно тримаючи біля ноги оголений меч. Навпроти нього хтось стояв. Один із бійців, які загородили їм шлях позаду, високий чолов’яга з копицею рудого волосся. Вони кружляли один довкола одного. Джезаль стежив за ними, стоячи на колінах, із роззявленим ротом. Він трохи підозрював, що має втрутитись, але навіть не здогадувався, як це зробити.

Рудоволосий раптом заворушився — скочив уперед і змахнув над головою мечем. Рухався він швидко, та Дев’ятипалий був швидший. Він відступив убік так, що клинок зі свистом промайнув за кілька дюймів від його обличчя, а тоді рубонув супротивника по череву, коли той наблизився до нього. Чолов’яга крекнув і зробив один чи два непевних кроки. Важкий меч Дев’ятипалого, лунко дзенькнувши, врізався йому в потилицю. Він зачепився ногою за ногу й повалився долілиць. Із широкої рани в нього на голові забулькала кров. На очах у Джезаля вона поволі розтеклася по землі довкола трупа широкою темною калюжею, що мало-помалу змішувалася з пилом і вирваним грунтом на дні долини. Жодного другого доторку. Ніяких трьох уколів.

Він помітив якесь човгання та кректання і, підвівши погляд, побачив, як Дев’ятипалий незграбно ходить туди-сюди разом з іншим бійцем, справжнім здорованем. Вони гарчали один на одного та дряпалися, борючись за ніж. Джезаль витріщився на них. Коли вони встигли?

— Заколи його! — вигукнув Дев’ятипалий, коли вони зчепилися. — Заколи його, блядь!

Джезаль застиг, стоячи на колінах і дивлячись угору. Одна його рука трималася за ефес довгої шпаги так, наче він звисав над прірвою, тримаючись за останній пучок трави, а друга безвільно повисла.

Щось стиха гупнуло. Здоровань загарчав. Із його боку стирчала стріла. Ще один звук удару. Дві стріли. З’явилася ще одна зовсім близько від них. Він поволі вислизнув із рук Дев’ятипалого й опустився на коліна, кашляючи та стогнучи. Поповз до Джезаля й поволі відкинувся назад, скривившись і якось дивно заскигливши. Упав на дорогу, а стріли залишилися стирчати, наче комиш на мілководді в озері. Він не рухався.

— Що там із тим падлюкою Фінніусом?

— Утік.

— Він ще когось приведе!

— Треба було обирати: або він, або отой хлопака.

— Він був мій!

— Звичайно. Якби ти зміг потримати його ще рік, можливо, Лютар додумався б витягнути клинок, еге ж?

Дивні голоси, зовсім йому чужі. Джезаль, хитаючись, повільно зіп’явся на ноги. У роті в нього було сухо, коліна підгинались, у вухах дзвеніло. Баяз лежав на дорозі горілиць за кілька кроків від нього, а біля нього стояв на колінах його учень. Одне око чаклун заплющив, а друге було трохи розплющене. Його повіка сіпалась, а під нею було видно вузьку смугу білого очного яблука.

— Тепер можеш її відпустити.

Джезаль опустив погляд. Він і досі міцно, так, що аж кісточки пальців побіліли, тримався за руків’я своєї шпаги. Зусиллям волі він розслабив пальці, і вони повільно розігнулися десь далеко. Від тримання за шпагу в нього нила долоня. Джезаль відчув у себе на плечі важку руку.

— Усе гаразд?

Голос Дев’ятипалого.

— Що?

— Ти постраждав?

Джезаль витріщився на себе й дурнувато перевернув руки. Брудні, але крові немає.

— Не думаю.

— Добре. Коні втекли. Хто б міг їх засудити? Якби я мав чотири ноги, то зараз би вже був на півдорозі до моря.

— Що?

— Чому б тобі їх не спіймати?

— Хто призначив тебе ватажком?

Дев’ятипалий злегка насупив важкі брови. Джезаль зрозумів, що вони стоять дуже близько один від одного та що північанин досі тримає долоню в нього на плечі. Вона там просто лежала, проте він відчував її силу крізь плащ, і вона здавалася досить сильною, щоб відкрутити йому руку. Хай буде проклятий його язик: він постійно доводить його до біди. Джезаль очікував якщо не смертельної рани в голову, то щонайменше удару в обличчя, та Дев’ятипалий лише задумливо стиснув вуста й заговорив.

— Ми з тобою дуже різні. Різні геть у всьому. Я розумію, що ти не дуже поважаєш ні таких, як я, ні мене самого, і я не дуже на тебе ображаюся. Знають мертві, у мене є недоліки, і я дещицю про них знаю. Може, ти думаєш, що ти розумний, а я дурний, і я насмілюся сказати, що ти думаєш правильно. Неодмінно є купа всього, про що ти знаєш більше, ніж я. Але якщо говорити про бої, то на світі, на жаль, мало знайдеться людей із більшим бойовим досвідом, ніж у мене. Не ображайся, та ми обидва знаємо, що ти до них не належиш. Мене ніхто не призначав ватажком, але хтось повинен цим зайнятися. — Він підступив ще ближче, з батьківською твердістю, не підбадьорливою й не загрозливою, тримаючи Джезаля за плече своєю величезною лапою. — Тебе це бентежить?

Джезаль на мить замислився. Він був не у своїй стихії, а події останніх кількох хвилин показали, наскільки він не в своїй стихії. Він опустив погляд на чоловіка, якого Дев’ятипалий убив якусь секунду тому, і побачив, як зяє розколина у нього в потилиці. Можливо, поки що буде краще, якщо він просто робитиме, як йому кажуть.

— Не бентежить, — промовив він.

— Добре! — Дев’ятипалий усміхнувся, плеснув його по плечу й відпустив. — Коней ще треба злапати, і це, гадаю, робота саме для тебе.

Джезаль кивнув і поплентався на пошуки.

Сто слів

Раніше, ніж їх повісять
ідбувалося щось дивне, у цьому можна було не сумніватися. Полковник Ґлокта спробував поворушити кінцівками, але, схоже, був нездатен рухатися. Сонце засліплювало йому очі.

— Ми здолали гурків? — спитав він.

— Звичайно, — відповів гаддиш Кадія, нахилившись і опинившись у полі зору Ґлокти. — Ми з Божою поміччю пустили їх під меч. Вирізали, як худобу.

Старий тубілець ізнову заходився жувати відтяту долоню, яку тримав у руках і від якої вже відгриз двійко пальців.

Ґлокта підняв руку, щоб її забрати, але на її місці не було нічого, крім скривавленої кукси: рука була відгризена на рівні зап’ястка. — Присягаюся, — забурмотів полковник, — ви їсте мою руку. Кадія всміхнувся.

— І вона надзвичайно смачна. Щиро вас вітаю.

— Надзвичайно смачна, — пробурмотів генерал Віссбрук, узяв у Кадії руку та злизав із неї смужку подертої плоті. — Це все, певно, фехтування, яким ви займалися в молоді роки.

По його усміхненому пухкому обличчю була розмазана кров. — Звичайно, фехтування, — відповів Ґлокта. — Я радий, що вам подобається.

Хоча все це здавалося дещо дивним.

— Нам справді подобається! — вигукнув Вурмс, який тримав у руках залишки Ґлоктиної стопи, наче скибку дині, та витончено їх покусував. — Ми всі в захваті! На смак — як смажена свинина! — Як добрий сир! — докинув Віссбрук.

— Як ласощі хороші! — протуркотів Кадія, сипнувши трохи солі Ґлокті на живіт.

— Як добрі гроші, — муркнув голос магістра Ейдер далеко внизу.

Ґлокта піднявся, спершись на лікті.

— Що ви тут робите?

Вона підвела погляд і широко йому всміхнулася.

— Ви забрали в мене персні. Найменше, що ви можете зробити — це дати мені щось взамін.

Її зуби крихітними кинджалами занурились углиб його правої гомілки та вигризли охайну кульку плоті. Вона спрагло сьорбнула з рани крові, швидко провівши язиком по його шкірі.

Полковник Ґлокта підняв брови.

— Звісно, ви маєте рацію. Однозначно.

Насправді це було далеко не так боляче, як можна було очікувати, але сидіти прямо було досить тяжко. Він відкинувся на пісок і став лежати, дивлячись на блакитне небо.

— Ви всі однозначно маєте рацію.

Вона тим часом дісталася до його стегна.

— Ой, — захихотів полковник, — лоскотно!

Яка насолода, подумав він, бути з’їденим такою прекрасною жінкою.

— Трохи лівіше, — пробурмотів він, заплющивши очі, — трішечки лівіше...


Ґлокта підхопився, відчувши нестерпний біль, і сів на ліжку; його спина вигнулася, напружившись, як натягнутий до максимуму лук. Його ліва нога затремтіла під мокрим простирадлом, а виснажені м’язи зіщулилися в палючих судомах. Він закусив губу останніми зубами, щоб не закричати, і важко, шумно задихав крізь ніс. Його обличчя скривилося від несамовитого зусилля, з яким він намагався опанувати біль.

Щойно почало здаватися, що нога розірветься, сухожилля несподівано розслабилися. Ґлокта повалився на мокре ліжко й застиг, важко дихаючи. «Хай будуть прокляті ці срані сни». У нього все боліло, все тіло було кволе, мокре від холодного поту та дрижало. Він нахмурився в темряві. Кімнату наповнював якийсь дивний звук. Якесь різке шипіння. Що це? Він повільно, обережно перекотився й вибрався з ліжка, пошкандибав до вікна й зупинився, визирнувши з нього.

Місто за межами його кімнати неначе зникло. Опустилася сіра завіса, що відрізала його від світу. «Дощ». Він торохтів по підвіконню, і товсті краплі розбивалися на м’які бризки, наповнюючи кімнату прохолодною імлою, намочуючи килим під вікном і фіранки довкола нього, заспокоюючи вологу шкіру Ґлокти. «Дощ». Він уже й забув, що таке буває.

Удалині спалахнула блискавка. На мить у шиплячому мороці з’явилися чорні силуети шпилів Великого храму, а тоді знов опустилася пітьма, до якої долучилося протяжне сердите бурмотіння далекого грому. Ґлокта висунув руку з вікна й відчув, як на його шкіру крапає холодна вода. Дивне, незнайоме відчуття.

— Присягаюся, — тихо сказав він самому собі.

— Надходять перші дощі.

Ґлокта, мало не задихнувшись, розвернувся, спіткнувся та схопився за мокре каміння довкола вікна, щоб не впасти. У кімнаті було темно, хоч в око стрель, і звідки долинув голос, було незрозуміло. «Він мені тільки примарився? Я ще сню?»

— Прекрасна мить. Світ неначе ожив.

У Ґлокти завмерло серце. Голос був чоловічий, низький і глибокий. «Голос того, хто знищив Давуста? Того, хто скоро знищить мене?»

Кімнату знов освітила яскрава блискавиця. Мовець сидів на килимі, схрестивши ноги. Чорношкірий старий із довгим волоссям. «Між мною та дверима. Я б не обійшов, навіть якби бігав значно краще». Світло зникло так само швидко, як з’явилось, але образ на мить затримався, урізавшись Ґлокті в очі. А тоді загуркотів грім, що роздирав небо, відлунюючи в темряві просторої кімнати. «Моїх відчайдушних криків про допомогу не почув би ніхто, навіть якби це когось обходило».

— Хто ви в біса такий?

Голос Ґлокти став писклявим від шоку.

— Мене звати Юлвей. Не тривожся.

— Не тривожитися? Ти що, бля, жартуєш?

— Якби я збирався тебе вбити, ти помер би вві сні. Утім, я б залишив тіло.

— Це неабияка втіха.

Ґлокта гарячково думав, перебираючи в голові предмети, до яких міг дотягнутися. «Я можу дотягнутись аж до декоративного чайного глека на столі». Він мало не засміявся. «І що з ним зробити? Запропонувати йому чаю? Навіть якби я був значно ефективнішим бійцем, битися все одно було б нічим».

— Як ти сюди потрапив?

— Я знаю певні способи. Ті самі, якими я перетнув широку пустелю, подолав велелюдну дорогу від Шаффи непоміченим та пройшов у місто крізь гуркське військо.

— А міг би просто постукати.

— Той, хто стукає, не обов’язково ввійде.

Ґлокта напружив очі в пітьмі, але не зміг розгледіти нічого, крім нечітких сірих обрисів меблів і заокруглених сірих отворів інших вікон. Дощ стукав по підвіконню в нього за спиною й тихо шипів на дахах міста внизу. Щойно Ґлокта замислився, чи не скінчився його сон, голос залунав знову.

— Я, як і багато років перед цим, стежив за гурками. Таке вже моє завдання. Покута за роль, яку я відіграв у розколі свого ордену.

— Твого ордену?

— Ордену магів. Я четвертий із дванадцятьох учнів Джувенса.

«Маг. Я міг би й здогадатися. Як той голомозий докучливий старий, Баяз, а від нього я не одержав нічого, крім плутанини. Ніби мало в мене було проблем із політикою та зрадоютепер ще треба займатися легендами та забобонами. Однак виглядає на те, що я принаймні переживу цю ніч».

— Маг, так? Вибач, якщо я не захоплюся цим. Справи, які мені довелося вести з твоїм орденом, у найкращому разі були марнуванням мого часу.

— Тоді я, можливо, зумію відновити нашу репутацію. Я приніс тобі відомості.

— Безкоштовно?

— Цього разу — так. Гурки пересуваються. П’ять їхніх золотих штандартів сьогодні пройдуть півостровом під покровом бурі. Двадцять тисяч списів, а також великі військові машини. Інші п’ять штандартів чекають за пагорбами, і це ще не все. Дороги від Шаффи до Ул-Катіфа, від Ул-Катіфа до Далеппи та від Далеппи до моря кишать вояками. Імператор висуває всі свої сили. Весь Південь у русі. Рекрути з Кадіру та Дави, дикі вершники з Яштавіту, несамовиті дикуни з джунглів Шаміру, де чоловіки та жінки б’ються пліч-о-пліч. Усі вони йдуть на північ. Ідуть сюди, битися за імператора.

— Така сила людей — тільки щоб узяти Дагоску?

— І не лише вони. Імператор побудував собі флот. Сто великих кораблів.

— Гурки не мореплавці. Моря контролює Союз.

— Світ змінюється, а ви повинні змінюватися з ним, щоб вас не змели. Ця війна буде несхожою на попередню. Калул нарешті висуває власних солдатів. Армію, яку створював багато довгих років. Відчиняються ворота великого храму-фортеці Саркант високо в безплідних горах. Я це бачив. Виходить Мамун, тричі благословенний і тричі проклятий, плід пустелі, перший учень Калула. Вони разом порушили Другий закон, разом їли людську плоть. За ними йдуть Сто Слів; усі вони — пожирачі, учні Пророка, вирощені для бою та відгодовані за ці довгі роки, адепти військових наук і високого мистецтва. Світ не стикався з такою небезпекою від Давніх часів, коли Джувенс бився з Канедіасом. А може, з іще давніших часів, коли Ґлустрод торкнувся Потойбіччя, прагнучи відчинити ворота до нижнього світу.

«І таке інше. Шкода. До цього він розмовляв дивовижно осмислено як на мага».

— Хочеш надати мені відомості? Облиш свої казочки на ніч і скажи мені, що сталося з Давустом.

— Тут є пожирач. Я відчуваю цей запах. Мешканець тіней. Той, чиє єдине завдання — нищити тих, хто протистоїть Пророкові. — «І першим з-поміж них є я?» — Твій попередник так і не вийшов із цих апартаментів. Пожирач знищив його, щоб захистити зрадника, який орудує в місті.

«Так. Тепер ми говоримо моєю мовою».

— Хто цей зрадник?

Голос Ґлокти видався пронизливим, різким і жадібним навіть йому самому.

— Я не віщун, каліко, та й чи повірив би ти мені, якби я міг тобі відповісти? Люди мають навчатись у зручному для себе темпі.

— Ха! — вигукнув Ґлокта. — Ти достоту, як Баяз. Говориш і говориш, та все ж не кажеш нічого. Пожирачі? Звичайні старі перекази та нісенітниці!

— Перекази? Невже Баяз не водив тебе до Будинку Творця?

Ґлокта ковтнув, міцно вчепившись тремтливою рукою у вологий камінь під вікном.

— І ти все одно ставиш мої слова під сумнів? Ти повільно навчаєшся, каліко. Хіба я не бачив, як до Сарканта йдуть раби, що їх тягнуть із усіх земель, які завойовують гурки? Хіба я не бачив незліченних колон, які ведуть у гори? Щоб нагодувати Калула та його учнів, зробити їхню силу ще більшою. Злочин проти Бога! Порушення Другого закону, який написав вогнем сам Еуз! Ти ставиш мої слова під сумнів і, можливо, чиниш мудро, але на світанку ти побачиш, що гурки прийшли. Ти налічиш п’ять штандартів і зрозумієш, що я казав правду.

— Хто зрадник? — процідив Ґлокта. — Скажи мені, падлюко ти загадковий!

Тиша, якщо не брати до уваги хлюпання дощу, стікання цівок води, шурхотіння вітру у фіранках довкола вікна. Раптом усі кутки освітила блискавиця.

На килимі було порожньо. Юлвей зник.


Гуркське військо поволі вийшло вперед п’ятьма величезними групами (дві попереду, три позаду), зайнявши весь перешийок від моря до моря. Вони йшли разом бездоганними лавами під низьке гупання великих барабанів, одна непохитна шеренга за другою, а тупання їхніх чобіт нагадувало далекий грім попередньої ночі. Сонце вже висмоктало все, що свідчило про дощ, і тепер яскраво, наче у дзеркалі, виблискувало на тисячах шоломів, тисячах щитів, тисячах мечів, лискучих наконечниках стріл та обладунках. Ліс сяючих списів, що невблаганно просувався вперед. Безжальна, невтомна, непереборна людська хвиля.

Вояки Союзу розбіглися по суходільних стінах, сиділи навпочіпки за парапетом, мацали свої арбалети та стривожено поглядали на військо, що насувалося. Ґлокта відчував їхній страх. «І хто може поставити його їм на карб? Нас, певно, вже перевершили числом удесятеро». Тут, на вітрі, не було ні барабанів, ні гучних наказів, ні квапливих приготувань. Була лише тиша.

— І ось вони йдуть, — задумливо проказав Нікомо Коска, з усмішкою дивлячись на цю сцену.

Страх, здавалося, не торкнувся лише його. «У нього або залізні нерви, або свинцева уява. Йому, здається, все одно, що робитибити байдики в якомусь генделику чи чекати на смерть». Він стояв, поставивши одну ногу на парапет і схрестивши руки на коліні, а в руці тримав напівпорожню пляшку. Бойова форма найманця практично не відрізнялася від його одіжі для пиятики. Ті самі обвислі чоботи, ті самі зіпсуті штани. Його єдиною поступкою небезпекам на полі бою був чорний нагрудник, оздоблений спереду і ззаду золотим орнаментом. Нагрудник теж переживав не найкращі часи: емаль на ньому облупилась, а заклепки були забруднені іржею. «Але колись він, напевно, був справжнім шедевром».

— У вас чудовий обладунок.

— Що, оце? — Коска опустив погляд на свій нагрудник. — Колись — може, й так, але я добряче ним покористувався за багато років. Він не раз залишався під дощем. Подарунок Великої герцогині Сефелін Оспрійської за перемогу над армією Сіпані у п’ятимісячній війні. До нього вона долучила обіцянку вічної дружби.

— Добре мати друзів.

— Та ні. Тієї ж ночі вона спробувала мене вбити. Перемоги зробили мене надто популярним серед підданих самої Сефелін. Вона боялася, що я спробую захопити владу. Підмішала отруту мені у вино. — Коска добряче затягнувся з пляшки. — Убила мою улюблену коханку. Я був змушений тікати, не маючи практично нічого, крім цього клятого нагрудника, та шукати роботу в князя Сіпані. Той старий гад платив більш ніж удвічі менше, але я принаймні зміг повести його військо проти герцогині й мав задоволення побачити, як отруїли її саму. — Він насупився. — Обличчя в неї посиніло. Стало яскраво-синім, повірте. Ось моя вам порада: ніколи не ставайте занадто популярним.

Ґлокта пирхнув.

— Надмірна популярність аж ніяк не є найбільш насущною моєю проблемою.

Віссбрук, очевидно, засмутившись через те, що його ігнорують, гучно прокашлявся й показав на нескінченні шеренги бійців, що просувалися вперед перешийком.

— Очільнику, гурки наближаються.

«Справді? А я й не помітив».

— Ви даєте дозвіл на затоплення рову?

«О, так, ваша мить слави».

— Чудово.

Віссбрук надзвичайно бундючно попрямував до парапету. Без поспіху підняв руку, а тоді поважно рубонув нею в повітрі. Десь унизу, поза полем зору, ляснули батоги, і запряжені віслюки потягнули за канати. До них, на бійниці, долинув жалісний скрегіт дерева під великим тиском, потім — рипіння та тріск, із яким посунулися дамби, а тоді — сердитий гуркіт: величезна маса солоної води прорвалася та ринула у глибокий рів із обох боків, укрившись буйною білою піною. Просто під ними вода зійшлася з водою, здійнявши в повітря блискучі бризки аж до бійниць і навіть вище. Ще мить — і ця нова стрічка моря заспокоїлася. Рів перетворився на канал, а місто — на острів.

— Рів затоплено! — оголосив генерал Віссбрук.

— Ми бачимо, — відповів Ґлокта. — Вітаю.

«Будемо сподіватися, що серед гурків немає сильних плавців. Їм, безперечно, є з кого обирати».

Над лавами солдатів, що тупали, злегка погойдувалися п’ять високих жердин, на яких виблискували щирим золотом гуркські символи. «Символи пройдених і виграних битв». Штандарти п’яти легіонів, що виблискували на немилосердному сонці. «П’ять легіонів. Як і казав мені старий. То чи надійдуть за ними кораблі?» Ґлокта повернув голову й поглянув на той бік Нижнього міста. У затоку їжачими голками врізалися довгі верфі, ще обсаджені кораблями. «Кораблями, що ввозять наші запаси та вивозять останніх стривожених торгівців». Там стін не було. І взагалі засобів оборони було мало. «Ми не думали, що вони нам потрібні. Союз завжди панував над морями. Якщо таки надійдуть кораблі...»

— У нас іще є запаси дерева та каменю?

Завзятий генерал енергійно закивав. «Схоже, нарешті призвичаївся до змін у порядку субординації».

— Більш ніж удосталь, очільнику, саме так, як вимагали ваші накази.

— Побудуйте стіну за доками вздовж берегової лінії. Якомога міцнішу, якомога вишу та якомога швидше. У нас там слабка оборона. Рано чи пізно її можуть випробувати гурки.

Генерал насуплено подивився на величезну армію вояків, що повзла півостровом, а тоді глянув на спокійні доки й перевів погляд назад.

— Але хіба загроза з боку суходолу не є трохи... актуальнішою? Гурки — кепські мореплавці, та й узагалі не мають пристойного флоту...

— Світ змінюється, генерале. Світ змінюється.

— Звісно.

Віссбрук розвернувся, щоб поговорити зі своїми ад’ютантами.

Ґлокта причовгав до парапету, ставши поруч із Коскою.

— Скільки, на вашу думку, гуркських військ?

Штирієць почухав облуплений висип у себе на шиї.

— Я нарахував п’ять штандартів. П’ять легіонів імператора та ще вдосталь інших. Розвідники, інженери, нерегулярні війська з усього Півдня. Скільки військ... — Він примружився на сонце, беззвучно заворушивши губами, наче його голова наповнилася складними обчисленнями. — Та до хріна.

Він відкинув голову назад і висмоктав останні краплі зі своєї пляшки, а тоді прицмокнув губами, відвів назад руку й пожбурив пляшку в бік гурків. Вона на мить зблиснула на сонці, а тоді розбилася об тверду землю на тому боці каналу.

— Бачите оті вози позаду?

Ґлокта примружився в підзорну трубу. За масою вояків і справді, очевидно, стояла примарна колона великих возів, майже невидимих у мерехтливій імлі та хмарах пилу від тупання чобіт. «Воякам, звісно, потрібні запаси, але, знов-таки...» То там, то тут він помічав довгі колоди, що стирчали вгору, як павучі ноги.

— Облогові знаряддя, — пробурмотів Ґлокта собі підноса. «Усе саме так, як казав Юлвей». — Вони налаштовані серйозно.

— Ой, та ви теж.

Коска став біля парапету й завовтузився зі своїм паском. За мить Ґлокта почув, як на основу стіни далеко внизу забризкала його сеча. Найманець усміхнувся через плече, і його ріденьке волосся затріпотіло на солоному вітрі.

— Усі налаштовані серйозніше нікуди. Мені треба поговорити з магістром Ейдер. Гадаю, я скоро отримаю гроші за службу.

— Гадаю, що так. — Ґлокта повільно опустив підзорну трубу. — І заробите їх.

Сліпі ведуть сліпих

Раніше, ніж їх повісять
ерший з-поміж магів лежав на возі горілиць, скоцюблений, втиснутий між барилом із водою та мішком кінського корму, а за подушку йому правив моток канату. Лоґен іще ніколи не бачив, щоб він здавався таким старим, худим і кволим. Дихав він неглибоко, шкіра в нього була бліда, плямиста, туго натягнута на кістках і вкрита краплинками поту. Час від часу він сіпався, корчився й бурмотів дивні слова, а повіки в нього тріпотіли, як у людини, що застрягла в поганому сні.

— Що сталося?

Кей пильно поглянув униз.

— Користуючись Мистецтвом, людина щоразу позичає дещо в Потойбіччя, а позичене треба віддавати. Ризики є навіть для майстра. Прагнути змінити світ думкою... яке нахабство. — Кутики його рота піднялися в усмішці. — Якщо позичати надто часто, можна одного разу торкнутися нижнього світу й залишити шматочок самого себе...

— Залишити? — пробелькотів Лоґен, вдивляючись у старого, що сіпався. Йому не дуже подобалося, як говорив Кей. Йому здавалося, що недоречно всміхатися, застрягнувши невідомо де й гадки не маючи, куди вони йдуть.

— Подумати тільки, — зашепотів учень. — Перший з-поміж магів власною персоною, безпорадний, як мале дитя. — Він м’яко поклав руку Баязові на груди. — Він ледве тримається за життя. Зараз я міг би простягнути цю кволу руку... та вбити його.

Лоґен насупився.

— Нащо це тобі?

Кей підвів очі й усміхнувся своєю хворобливою усмішкою.

— А нащо це взагалі комусь? Я просто казав.

Він відсмикнув руку.

— Як довго він буде в такому стані?

Учень відкинувся назад на возі та подивився в небо.

— Невідомо. Може, кілька годин. А може, й вічно.

— Вічно? — Лоґен скреготнув зубами. — А нам тоді що робити? Ти хоч здогадуєшся, куди ми Ідемо? І чому? І що ми будемо робити, коли туди дістанемося? Може, нам повернути назад?

— Ні. — Обличчя Кея стало гострим, як клинок. Гострішим, ніж міг чекати від нього Лоґен. — Позаду нас є вороги. Зараз повернути назад було б небезпечніше, ніж продовжувати. Ми їдемо далі.

Лоґен скривився й потер очі. Він почувався втомленим, зболеним і хворим. Йому було шкода, що він не спитав Баяза про його плани, коли мав таку можливість. І взагалі шкодував, що покинув Північ. Він міг би постаратися розквитатись із Бетодом і загинути у знайомому місці від рук людей, яких принаймні розумів.

Лоґен не мав бажання вести за собою. Були часи, коли він жадав відомості, слави та пошани, але здобув він їх дорогою ціною, а користі з них, як виявилося, не було жодної. Йому довіряли люди, і він вів їх болісною та кривавою дорогою просто до возз’єднання з землею. Честолюбства в ньому вже не лишилося. Усі його рішення були прокляті.

Він прибрав руки та роззирнувся довкола. Баяз досі лежав і бурмотів у гарячковому сні. Кей безтурботно дивився на хмари. Лютар стояв спиною до інших і дивився в ущелину. Ферро сиділа на камені, чистила ганчіркою лук і супилася. Повернувся Лонгфут — звісно, саме тоді, коли небезпека щезла, — і тепер стояв неподалік із самовдоволеним виглядом. Лоґен скривився і протяжно зітхнув. Нічого не вдієш. Більше нікому.

— Гаразд, попрямуємо до цього мосту під Аулкусом, а тоді подивимось.

— Кепська ідея, — несхвально зауважив Лонгфут, підбрів до воза та зазирнув усередину. — Однозначно кепська. Я попереджав про це нашого роботодавця до його... невдачі. Місто покинуте, знищене, розвалене. Це хворе, зіпсоване й небезпечне місце. Міст там, може, стоїть і досі, але, якщо вірити чуткам...

— За планом ми їхали до Аулкуса, і ми, гадаю, будемо його дотримуватись.

Лонгфут повів далі так, ніби Лоґен не сказав нічого.

— Я припускаю, що найкраще було би знову піти в бік Калкіса. Ми досі не пройшли й половини шляху до своєї кінцевої зупинки й маємо більш ніж удосталь їжі та води на дорогу назад. Якщо нам пощастить...

— Тобі заплатили за всю дорогу?

— Ну, гм, так, ніде правди діти, але...

— Аулкус.

Навігатор кліпнув.

— Ну, так, я розумію, що ти налаштований рішучо. Виглядає на те, що рішучість, відвага та завзяття належать до твоїх талантів, але я насмілюся сказати, що обережність, мудрість і досвід належать до моїх, і я геть не сумніваюся...

— Аулкус, — прогарчав Лоґен.

Лонгфут замовкнув із напіввідкритим ротом, а тоді різко його закрив.

— Чудово. Ми повернемося дорогою на рівнини та подамося на захід, до трьох озер. Аулкус розташований біля їхніх вершин, але шлях туди все одно довгий і небезпечний, особливо зважаючи на те, що зима вже дуже близько. Має бути...

— Добре.

Лоґен відвернувся, перш ніж навігатор устиг сказати щось іще. Це було найлегше. Він втягнув повітря крізь зуби й підійшов до Ферро.

— Баяз... — Він спробував дібрати влучне слово. — Вийшов з ладу. Як надовго, ми не знаємо.

Вона кивнула.

— Їдемо далі?

— Е-е... Мабуть... такий наш план.

— Гаразд. — Вона встала зі свого каменя й закинула лук на плече. — Тоді треба рушати.

Простіше, ніж він очікував. Можливо, надто просто. Він замислився, чи не думає вона знову накивати п’ятами. Правду кажучи, він і сам уже про таке подумував.

— Я навіть не знаю, куди ми йдемо.

Вона пирхнула.

— Я ніколи не знала, куди йду. Як на мене, з тобою на чолі краще. — Вона пішла до коней. — Ніколи не довіряла тому лисому гадові.

Отже, залишився тільки Лютар. Він стояв спиною до інших зі згорбленими плечима й абсолютно нещасним виглядом. Лоґен бачив, як він, дивлячись на землю, ворушить боковими м’язами голови.

— Усе гаразд?

Лютар його ніби й не почув.

— Я хотів битися. Хотів, знав, як це робити, поклав руки на шпаги. — Він гнівно ляснув рукою по ефесу однієї зі своїх шпаг. — Я, бля, був безпорадний, як мале дитя! Чому я не міг поворухнутись?

— Оце й усе? Ради мертвих, хлопче, першого разу з деякими людьми так і буває!

— Справді?

— Частіше, ніж ти б повірив. Принаймні ти не всрався.

Лютар підняв брови.

— Так буває?

— Частіше, ніж ти б повірив.

— А ти застиг першого разу?

Лоґен спохмурнів.

— Ні. Вбивати у мене виходить занадто легко. І завжди виходило. Повір мені, тобі пощастило.

— Якщо мене не вб’ють через бездіяльність.

— Ну, — не зміг не визнати Логен, — буває й так.

Лютар опустив голову ще нижче, і Лоґен плеснув його по руці.

— Але ж тебе не вбили! Вище носа, хлопче, тобі пощастило! Ти ж іще живий, так?

Він жалібно кивнув. Лоґен обняв його рукою за плече й повів назад до коней.

— Тоді в тебе є можливість упоратися краще наступного разу.

— Наступного разу?

— Звісно. Упоратися краще наступного разу. Таке життя.

Лоґен знову виліз у сідло, здерев’янілий і змучений. Здерев’янілий через тривалу їзду верхи та змучений після бою в ущелині. Його вдарило по спині якоюсь каменюкою, а ще він дістав добрий удар у голову збоку. Могло бути й набагато гірше.

Він оглянув інших. Усі вони сиділи на конях і дивилися на нього. Чотири обличчя, зовсім різні, але з більш-менш однаковим виразом. Вони чекали на його слово. Як можна було подумати, ніби він усе знає? Він ковтнув і вдарив коня п’ятами в боки.

— Поїхали.

Військова хитрість принца Ладісли

Раніше, ніж їх повісять
 
Раніше, ніж їх повісять
ам справді варто проводити тут менше часу, полковнику Вест. — Пайк на мить опустив молот. Жовтогаряче світло з кузні відображалося в його очах і яскраво сяяло на його розтопленому обличчі. — Піде поголос.

Вест нервово всміхнувся.

— Це єдине тепле місце в усьому триклятому таборі.

Він не збрехав, але справжня причина полягала в іншому. Це було єдине місце в усьому триклятому таборі, де його ніхто не став би шукати. Ті, хто пухнув з голоду, ті, хто замерзав, ті, хто не мав води, зброї чи уявлення про те, чим вони займаються. Померлі від голоду чи хвороб, яких треба було поховати. Без Веста не могли обійтися навіть мертві. Його вдень і вночі потребували всі. Всі, крім Пайка та його доньки, а також усіх інших засуджених. Лише вони здавалися самодостатніми, і тому їхня кузня стала для нього прихистком. Прихисток цей, безперечно, був гамірний, тісний і задимлений, але все одно милий. Вестові він був незмірно любіший за товариство принца та його офіцерів. Тут, серед злочинців, усе було... чесніше.

— Ви заважаєте, полковнику. Знову.

Повз нього проштовхалася Катіль; у щипцях, які вона тримала однією рукою в рукавичці, сяяло розпечене лезо ножа. Вона, суплячись, пхнула його у воду й заходилася перевертати так і сяк, тим часом як довкола неї з шипінням здіймалася пара. Вест стежив за її рухами, швидкими та відточеними. На її жилавій руці та на її карку виднілися крапельки вологи, а волосся потемніло та стояло дибки від поту. Важко було повірити, що він колись прийняв її за хлопця. Може, з металом вона й працювала незгірш за чоловіків, але форма її обличчя, а тим паче її груди, талія, вигин сідниць — усе це було однозначно жіноче...

Вона озирнулася через плече й побачила, що він на неї дивиться.

— Хіба вам не треба керувати армією?

— Вона потерпить десять хвилин без мене.

Катіль вийняла з води холодний чорний клинок і кинула його на купу біля гострильного каменя так, що він задзеленчав.

— Точно?

Може, вона й мала рацію. Вест глибоко вдихнув, зітхнув, розвернувся з певною неохотою, вийшов за двері сараю та опинився в таборі.

Після спеки в кузні зимове повітря злегка кусало йому щоки, і він підняв комірці плаща та обхопив себе руками, посунувши головною дорогою табору. Тут уночі, коли він залишив грюкіт кузні позаду себе, панувала мертва тиша. Він чув, як чвакає об його чоботи замерзла багнюка, як хрипить дихання у нього в горлі, як ледь чутно лається якийсь вояк удалині, бурмочучи та пробираючись крізь пітьму.

Він зупинився на мить і поглянув угору, обхопивши себе руками, щоб зігрітися. Небо було бездоганно чисте, а зорі, розсипані по його чорній поверхні, наче блискучий пил, світили пронизливо яскраво.

— Гарно, — пробурмотів він собі під носа.

— До цього звикають.

Це був Тридуба, що пробирався між наметами разом із Шукачем. Його обличчя було в тіні, і на ньому було видно лише темні виямки та білі кути, як на кручі у світлі місяця, проте Вест здогадувався, що зараз почує кепські новини. Старого північанина не можна було назвати веселим навіть за найкращих обставин, але тепер його обличчя було по-справжньому похмуре.

— Добрий вечір, — промовив Вест північною мовою.

— Думаєш? Бетод щонайбільше за п’ять днів шляху від вашого табору.

Вест затремтів: холод неначе раптом проникнув під його плащ.

— П’ять днів?

— Якщо він стояв на місці, відколи ми його бачили, а це сумнівно. Бетод ніколи не полюбляв стояти на місці. Якщо він іде на південь, то йому, можливо, лишається три дні шляху. Навіть менше.

— Скільки в нього людей?

Шукач облизав губи. Довкола його обличчя на морозному повітрі заклубочилося власне дихання.

— Я сказав би, що десять тисяч, але позаду можуть бути ще.

Вестові стало ще холодніше.

— Десять тисяч! Так багато?

— Так, тисяч із десять. Головно трели.

— Трели? Легка піхота?

— Легка, але не така, як цей ваш мотлох. — Тридуба насуплено оглянув подерті намети та погано розкладені багаття, що готові були погаснути. — Бетодові трели худі та закривавлені від боїв і міцні, як дерево, від переходів. Ці засранці можуть бігати цілий день, а потім ще й побитися, як буде треба. Лучники, списоносці, усі добре підготовлені.

— Там багато карлів і не тільки, — пробурмотів Шукач.

— Так і є, з міцною кольчугою, з добрими клинками, та ще й коней мають удосталь. Є, без сумніву, й Імениті. Бетод привів із собою найкращих з-поміж найкращих, і серед них є добрі воєводи. А ще є диваки зі сходу. Дикі люди з-за Крінни. Він, певно, розсіяв трохи хлопців на півночі, щоб за ними потім ганялися твої приятелі, а найкращих своїх бійців привів на південь, битися з найслабшими серед ваших. — Старий воїн безрадісно оглянув зачуханий табір із-під густих брів. — Не ображайся, та, як на мене, у бою на вас не чекає ні хріна доброго.

Найгірший можливий результат. Вест ковтнув.

— Як швидко може пересуватися така армія?

— Швидко. Їхні розвідники можуть прийти до нас післязавтра. Основні сили — на день пізніше. Це якщо вони прийдуть одразу, а чи буде так, важко сказати. Бетод цілком може спробувати перейти річку нижче за течією та обійти нас іззаду.

— Іззаду? — Вони не були готові навіть до передбачуваного ворога. — Звідки він міг знати, що ми тут?

— Бетод завжди мав дар здогадуватися про дії своїх ворогів. Мав на них добре чуття. А ще йому, гадові, таланить. Він обожнює ризикувати. На війні ж нема нічого важливішого за добрий талан.

Вест роззирнувся довкола і кліпнув. Десять тисяч загартованих у бою північан нападуть на їхній убогий табір. Щасливих, непередбачуваних північан. Він уявив собі, як силкується розвернути недисциплінованих рекрутів, що стоять по кісточки в багнюці, та намагається їх вишикувати. Буде м’ясорубка. Вийде ще один Чорний Колодязь. Але їх принаймні застерегли. У них три дні на те, щоб підготувати оборону, а ще краще — розпочати відступ.

— Треба негайно поговорити з принцом, — сказав він.


Коли Вест різко підняв запону намету, у студене нічне повітря полинула тиха музика й тепле світло. Він, пригнувшись, із неохотою ввійшов усередину, а за ним одразу ввійшли двоє північан.

— Ради мертвих... — пробурмотів Тридуба, озираючись із роззявленим ротом.

Вест уже й забув, яким чудернацьким помешкання принца має видаватися новачкові, тим паче не знайомому з розкошами. Воно було не наметом, а радше величезною залою з пурпурової тканини заввишки щонайменше десять кроків, обвішаною штирійськими гобеленами та застеленою кантійськими килимами. Тутешні меблі більше пасували палацу, ніж табору. У величезних різьблених шафах і золочених скринях містився незліченний гардероб принца, якого вистачило б на цілу армію модників. Гігантське ліжко з балдахіном саме по собі перевершувало розмірами більшість наметів у таборі. Ретельно відполірований стіл в одному кутку прогинався під вагою численних делікатесів, виблискуючи у світлі свічок срібними й золотими тарелями. Важко було уявити, що всього за кілька кроків звідси комусь тісно, холодно та не вистачає харчів.

Сам кронпринц Ладісла розвалився у величезному кріслі з темного дерева — можна сказати, на троні, — оббитому червоним шовком. В одній руці він недбало тримав порожній келих, а другою вимахував туди-сюди в такт музиці у виконанні квартету, що у віддаленому кутку, тихенько бренькаючи, пощипував свої блискучі інструменти й подмухував у них. Його високість оточували четверо офіцерів зі штабу, бездоганно вбраних і модно знуджених. Серед них був молодий лорд Смунд, який за останні кілька тижнів став чи не найбільш осоружною Вестові людиною на всьому світі.

— Це чудово вас характеризує, — голосно торочив Смунд принцові. — Розділяти табірні труднощі з простими вояками завжди було чудовим способом завоювати їхню повагу...

— А, полковник Вест! — гукнув Ладісла. — І двоє його розвідників-північан! Яка радість! Прошу, неодмінно поїжте!

Він недбало, п’яно змахнув рукою, показуючи на стіл.

— Дякую, ваша високосте, але я вже поїв. У мене є новини, надзвичайно...

— Або випийте вина! Неодмінно випийте вина, воно з прекрасного врожаю! Куди поділася та пляшка?

Він понишпорив у себе під кріслом.

Шукач тим часом уже підійшов до столу й схилився над ним, обнюхуючи його... як пес-шукач. Підхопив брудними пальцями з тарілки великий шматок яловичини, обережно його склав і цілком запхав до рота на очах у Смунда, який зневажливо скривив вуста. За звичайних обставин це було б ніяково, але Вест мав серйозніші проблеми.

— Бетод щонайбільше за п’ять днів шляху від нас, — мало не прокричав він, — і з ним більша частина його сил!

Один з музикантів утратив контроль над смичком і взяв верескливу, негармонійну ноту. Ладісла різко підвів голову й мало не вислизнув із крісла. Навіть Смунд і його товариші виринули зі своїх лінощів.

— П’ять днів, — промимрив принц охриплим від захвату голосом. — Ви впевнені?

— Можливо, щонайбільше три.

— Скільки їх?

— Аж десять тисяч, і всі вони бува...

— Чудово! — Ладісла ляснув по підлокітнику крісла, як по обличчю північанина. — Ми з ними в рівних умовах!

Вест ковтнув.

— Щодо чисельності, ваша високосте, може, й так, але не щодо якості.

— Та ну вас, полковнику Вест, — пробурчав Смунд. — Один добрий боєць Союзу вартий десятьох таких, як вони.

Він зверхньо поглянув на Тридубу.

— Чорний Колодязь показав, що це було б фантазією, навіть якби наші люди були як слід нагодовані, вишколені та оснащені. А це не стосується нікого з них, окрім бійців Королівського полку! Із нашого боку було б розважливо готувати оборону та готуватися до відступу в разі потреби.

На це Смунд зневажливо пирхнув.

— На війні немає нічого небезпечнішого, — легковажно заперечив він, — за надмірну обережність.

— Є! Недостатня обережність! — загарчав Вест. У нього за очима вже починала пульсувати лють.

Але принц Ладісла перепинив його, перш ніж він устиг зірватися.

— Джентльмени, годі! — Він підхопився з крісла. Його очі зволожилися від п’яного завзяття. — Я вже визначився зі стратегією! Ми перейдемо річку та перехопимо цих дикунів! Вони думають заскочити нас зненацька? Ха! — Він різко змахнув у повітрі келихом. — Ми зробимо їм такий сюрприз, який вони забудуть нескоро! Проженемо їх назад за кордон! Як і планував маршал Бурр!

— Але ж, ваша високосте, — почав Вест, затинаючись і відчуваючи легку нудоту, — лорд-маршал віддав чіткий наказ лишатися за річкою...

Ладісла мотнув головою, ніби відганяючи докучливу муху.

— Дух його наказів, полковнику, дух, а не буква! Йому не буде на що скаржитись, якщо ми битимемо ворога на його території!

— Ці люди — срані придурки, — прогуркотів Тридуба — на щастя, північною мовою.

— Що він сказав? — запитав принц.

— Гм... він погоджується зі мною в тому, що ми маємо залишатися тут, ваша високосте, і звернутися до лорд-маршала Бурра з проханням про допомогу.

— Справді? А я гадав, що ці північани — суцільний вогонь і оцет! Що ж, полковнику Вест, можете повідомити йому, що я рішучо налаштований на атаку і мене не переконати на інше! Ми покажемо цьому так званому королеві північан, що він не має монополії на перемогу!

— Добре сказано! — вигукнув Смунд, тупнувши ногою по товстому килиму. — Чудово!

Решта офіцерів зі штабу принца здуру висловили підтримку.

— Витуріть їх за кордон!

— Провчіть їх!

— Чудово! Шикарно! Є ще вино?

Вест роздратовано стиснув кулаки. Він мав здійснити ще одну спробу, хай навіть і ганебну, хай навіть і марну. Він опустився на одне коліно, зціпив руки, уп’явся поглядом у принца та повною мірою застосував свій дар переконання.

— Ваша високосте, прошу, благаю, молю вас подумати ще. Від вашого рішення залежить життя всіх у цьому таборі.

Принц усміхнувся.

— Такий він, тягар командування, мій друже! Я розумію, що вами рухають найкращі мотиви, але мушу погодитися з лордом Смундом. Відвага — найкраща політика на війні, і відвага буде моєю стратегією! Саме завдяки відвазі Харод Великий створив Союз, завдяки відвазі король Казамір і завоював Енґлію! Ми ще візьмемо гору над цими північанами, от побачите. Віддавайте накази, полковнику! Ми виступаємо на світанку!

Вест ретельно вивчав кампанії Казаміра. На відвагу припадала одна десята його успіху, а решту забезпечило ретельне планування, піклування про своїх людей і увага до кожної деталі. Відвага без усього іншого могла стати смертельною, але він розумів, що казати це безглуздо. Він лише роздратує принца й утратить останні залишки свого впливу. Він почувався людиною, що бачить, як згоряє її будинок. Отетерілим, змученим, абсолютно безпорадним. Йому залишалося тільки віддати накази та подбати про те, щоб усе було проведено якнайкраще.

— Звичайно, ваша високосте, — промимрив він.

— Звичайно! — Принц широко всміхнувся. — Отже, ми всі погоджуємося! Шикарно! Перестаньте це грати! — гукнув він музикантам. — Нам потрібно щось енергійніше! Щось темпераментне!

Квартет невимушено перейшов на хвацький військовий мотив. Вест повернувся, відчуваючи від безнадії важкість у кінцівках, і поплентався з намету в студену ніч.

Просто за ним пішов Тридуба.

— Ради мертвих, я не можу вас зрозуміти! Там, звідки я родом, право керувати заробляють! Люди йдуть за кимось, бо знають, що то за людина, і поважають її, бо вона розділює з ними труднощі! Навіть Бетод завоював своє місце! — Він заходив туди-сюди перед наметом, розмахуючи своїми великими руками. — А тут у вас обирають за головних тих, хто знає найменше, а найбільшого дурня серед них ставлять командувачем!

Вест не знав, що й відповісти. Заперечити цього він не міг.

— Отой придурок вас усіх, бля, просто в могилу заведе! Хай ви всі возз’єднаєтеся з землею, але я не стану йти за вами, та й мої хлопці теж. Мені набридло платити за чужі помилки, і я вже досить багато програв цьому гадові Бетоду! Ходімо, Шукачу. Хай цей човен дурнів потопає без нас!

Він розвернувся й побрів геть, у ніч.

Шукач знизав плечима.

— Але не все так погано.

Він по-змовницьки близько підійшов до Веста, сягнув углиб кишені та витягнув щось звідти. Вест поглянув униз і побачив цілого вареного лосося, безсумнівно поцупленого зі столу принца. Північанин широко всміхнувся.

— Я добув рибинку!

Тоді він пішов за своїм отаманом, покинувши Веста самого на морозному схилі. У нього за спиною линула крізь студене повітря військова музика Ладісли.

До заходу сонця

Раніше, ніж їх повісять
 
Раніше, ніж їх повісять
гов!

Ґлокту потрусила й розбудила якась груба рука. Він обережно перекотив голову з боку, на якому спав, і зціпив зуби від болю, коли в нього клацнула шия. «Смерть іде сьогодні рано-вранці?» Він трохи розплющив очі. «А. Схоже, ще ні. Може, прийде в обід». На нього згори вниз дивилася Вітарі; у світлі вранішнього сонця, що проникало крізь вікно, її коротке волосся здавалося чорним.

— Практику Вітарі, якщо ви справді не можете переді мною встояти, це чудово. От тільки вам, якщо ви не проти, доведеться побути зверху.

— Ха-ха. Прибув гуркський посол.

— Хто?

— Посланець. Як я чула, від самого імператора.

Ґлокта відчув укол панічного жаху.

— Де?

— Тут, у Цитаделі. Розмовляє з правлячою радою.

— Хай би вона всралася! — пробурчав Ґлокта й виліз із ліжка, перекинувши розтрощену ліву стопу на підлогу без жодної думки про гострий біль у нозі. — Чому мене туди не покликали?

Вітарі насуплено поглянула на нього.

— Можливо, там воліли поговорити з ним без вас. Як думаєте, причина могла бути в цьому?

— Як він у біса сюди потрапив?

— Приплив човном під знаком перемовин. Віссбрук каже, що був зобов’язаний його впустити.

— Зобов’язаний! — сплюнув Ґлокта, силкуючись натягнути штани на свою занімілу ногу, що тремтіла. — Отой товстий гівнюк! Як давно він тут?

— Досить давно, щоб наробити разом із радою незлецької шкоди, якщо це — їхня мета.

— От лайно!

Ґлокта скривився, натягуючи на себе сорочку.


Гуркський посол, без сумніву, був величною постаттю.

Ніс у нього був чималий і гачкуватий, очі яскраво горіли розумом, а довга рідка борода була охайно зачесана. Золота нитка у його широких білих шатах і високому головному уборі виблискувала на яскравому сонці. Він зберігав неймовірно пряму поставу, витягнувши довгу шию та високо задерши підборіддя, завдяки чому незмінно дивився згори вниз на все, що волів оглянути. Він був надзвичайно високий і худий, і в його присутності розкішна зала з високою стелею здавалася низенькою й убогою. «Він міг би зійти за самого імператора».

Ґлокта гостро усвідомив, яким зігнутим і незграбним має здаватися, коли причовгав, кривлячись і пітніючи, до прийомної зали. «Жалюгідний крук підходить до величного павича. Однак у битвах не завжди перемагають найкрасивіші. На щастя для мене».

За довгим столом було на диво порожньо. На своїх місцях сиділи тільки Віссбрук, Ейдер і Корстен дан Вурмс, і ніхто з них, схоже, не зрадів його прибуттю. «Та їм, оцим гадам, і нема чого радіти».

— Лорд-губернатора сьогодні немає? — різко промовив він.

— Мій батько погано почувається, — пробелькотів Вурмс.

— Прикро, що ви не змогли залишитися вдома та втішити його у хворобі. А що з Кадією?

Ніхто нічого не сказав.

— Подумав, що він не прийде на зустріч із ними, га? — Він безцеремонно кивнув на посланця. — Яке щастя для всіх, що у вашої трійці міцніші нерви. Я — очільник Ґлокта, і я тут головний, хоч що ви там чули. Мушу вибачитися за пізнє прибуття, та мені ніхто не сказав, що ви прийдете.

Він гнівно поглянув на Віссбрука, але генерал не захотів дивитися йому в очі. «Правильно, дурню ти галасливий. Я цього не забуду».

— Мене звати Шаббед аль Іслік Бурай. — Посол бездоганно розмовляв спільною мовою, а його голос був так само потужний, владний і зухвалий, як і його поведінка. — Я прийшов як посланець від законного правителя всього Півдня, могутнього імператора могутнього Гуркулу та всіх кантійських земель, Утмана-ул-Дошта, якого люблять, бояться та шанують більше за всіх у Земному колі, помазаника правої руки Бога, самого пророка Калула.

— Молодець. Я би вклонився, та потягнув спину, встаючи з ліжка.

Іслік делікатно посміхнувся.

— Справжня воїнська травма. Я прийшов прийняти вашу капітуляцію.

— Та невже?

Ґлокта витягнув найближчий стілець і опустився на нього. «Дідька лисого я простою ще хоч мить лише заради цього височезного бовдура».

— Я думав, що такі пропозиції зазвичай висловлюють після завершення боїв.

— Бої якщо й будуть, то довго не протривають. — Посол хутко пройшов по кахлях до вікна. — Я бачу п’ять легіонів, вищипуваних у бойовому порядку на півострові. Двадцять тисяч списів, і це — лише невелика частка від того, що надходить. Вояків імператора більше, ніж піщинок у пустелі. Опиратися нам було б так само марно, як опиратися припливу. Ви всі це знаєте.

Він із гордістю оглянув винуваті обличчя членів правлячої ради та з пронизливою зневагою зупинив погляд на обличчі Ґлокти. «Такий вигляд має людина, яка вважає, що вже виграла. Ніхто не міг би поставити йому на карб такі думки. Можливо, він таки виграв».

— На протистояння за таких обставин зважилися б лише дурні чи безумці. Вам, білякам, ніколи не було тут місця. Імператор надає вам можливість піти з Півдня живими. Відчиніть нам ворота, і вас пощадять. Можете виплисти на своїх маленьких човниках і повернутися на свій острівець. Хай ніхто ніколи не скаже, що Утман ул-Дошт не великодушний. Поряд із нами б’ється Бог. Ваша справа безнадійна.

— Ой, не знаю, під час минулої війни ми постояли за себе. Я впевнений, що ми всі пам’ятаємо падіння Ульріока. Я точно пам’ятаю. Місто тоді яскраво горіло. Особливо храми. — Ґлокта знизав плечима. — Того дня Бог, певно, був деінде.

— Того дня — так. Але були й інші битви. Я впевнений, що ви також пам’ятаєте певну сутичку на певному мосту, під час якої до наших рук потрапив певний молодий офіцер. — Посланець усміхнувся. — Бог повсюди.

Ґлокта відчув, як у нього затріпотіла повіка. «Він знає, що я навряд чи це забув». Він згадав, який подив відчув, коли в його тіло врізався гуркський спис. Подив, розчарування та надзвичайно сильний біль. «Виявляється, я не невразливий». Згадав, як його, ставши дибки, викинув із сідла кінь. Біль посилювався, подив обернувся на страх. Він повз серед чобіт і тіл, важко дихав; у роті в нього стало кисло від пороху та солоно від крові. Згадав нестерпний біль, коли клинки врізалися йому в ногу. Страх обернувся на жах. Він згадав, як його тягнули з того мосту, тим часом як він кричав і плакав. «Тієї ночі вони почали ставити свої запитання».

— Ми перемогли, — сказав Ґлокта, але в роті у нього було сухо, а голос йому уривався. — Ми виявилися сильнішими.

— То було тоді. Світ змінюється. Проблеми вашої країни на Півночі ставлять вас у дуже невигідне становище. Вам вдалося порушити перше правило війни. Ніколи не битися з двома ворогами одночасно.

«До його аргументації важко прискіпатися».

— Стіни Дагоски вже руйнували ваші плани, — відповів Ґлокта, але прозвучало це непереконливо навіть для його ж вух.

«Переможці так не говорять». Він відчув на собі погляди Вурмса, Віссбрука та Ейдер, і в нього засвербіла спина. «Намагаються вирішити, за ким перевага, і я знаю, кого обрав би в їхньому становищі».

— Можливо, не всі ви однаково впевнені у своїх стінах. Я повернуся по вашу відповідь на заході сонця. Імператорова пропозиція чинна тільки сьогодні й більше не буде повторена. Він милосердний, але його милосердя має свої межі. У вас є час до заходу сонця.

На цьому він швидко вийшов із зали.

Ґлокта зачекав, поки двері не затріснулись, а тоді поволі розвернув стілець до інших.

— Що це в біса було? — сердито звернувся він до Віссбрука.

— Е-е... — Генерал посмикав за спітнілий комірець. — Я як вояк був зобов’язаний впустити неозброєного представника противника, щоб вислухати його умови...

— Не сказавши мені?

— Ми знали, що ви не захочете слухати! — різко промовив Вурмс. — Але він каже правду! Нас значно переважають чисельністю, попри всі наші старання, а допоки в Енґлії тягнеться війна, підмоги нам можна не очікувати. Ми не більше ніж укол шпилькою в ногу цієї величезної ворожої країни. Можливо, нам буде корисно провести перемовини, поки ми ще маємо якусь силу. Можете не сумніватися, що з падінням міста нам не запропонують жодних умов, окрім різанини!

«Це правда, та архілектор навряд чи буде згоден. Мене призначили аж ніяк не для ведення перемовин про капітуляцію».

— Ви незвичайно мовчазні, магістре Ейдер.

— Я недостатньо компетентна для обговорення військових аспектів такого рішення. Але його умови, виявляється, милосердні. Ясно одне. Якщо ми відкинемо цю пропозицію і гурки захоплять місто силоміць, різанина буде жахлива. — Вона поглянула на Ґлокту. — Тоді ніякого милосердя не буде.

«Щира правда. Про гуркське милосердя я знаю все».

— Отже, ви всі за капітуляцію?

Вони перезирнулись і не сказали нічого.

— Вам не спадало на думку, що, коли ми здамося, вони можуть і не дотримати вашої маленької угоди?

— Спадало, — промовив Віссбрук, — та вони дотримували угод раніше, і, звичайно, якась надія... — тут він опустив погляд на стільницю, — це краще, ніж ніякої.

«Можна подумати, ніби ви більш упевнені у своєму ворогові, ніж у мені. Це не так уже й дивує. Я й сам недостатньо впевнений у собі».

Ґлокта витер вологу під оком.

— Розумію. Тоді мені, мабуть, треба подумати над його пропозицією. Ми зберемося знову, коли повернеться наш гуркський друг. На заході сонця.

Він гойднувся назад і скривився, спинаючись на ноги.

— Ви подумаєте над нею? — процідила Вітарі йому на вухо, коли він пошкандибав коридором від прийомної зали. — Ви, бляха-муха, подумаєте над нею?

— Саме так, — різко відповів Ґлокта. — Це я приймаю тут рішення.

— Або дозволяєте отим хробакам приймати їх за себе!

— У кожного з нас своя робота. Я не кажу тобі, як писати звітики для архілектора. Те, як я даю раду цим хробакам, тебе не обходить.

— Не обходить?

Вітарі схопила Ґлокту за передпліччя, і він захитався на кволій нозі. Вона була сильніша, ніж здавалася на вигляд, незмірно сильніша.

— Я ж казала Сультові, що ви можете все владнати! — загарчала вона йому в обличчя. — Якщо ми втратимо місто, навіть не вступивши в бій, голови відітнуть нам обом! А моя голова мене обходить, каліко!

— Паніка зараз недоречна, — пробурчав Ґлокта. — Мені не більше, ніж тобі, хочеться опинитись у воді біля доків, але тут ідеться про нестійку рівновагу. Хай вони думають, ніби можуть добитися свого: тоді ніхто не робитиме необачних кроків. Поки я не підготуюся. Затям собі, практику: зараз я пояснюю тобі свої дії вперше і востаннє. А тепер забери від мене свою срану руку.

Вона не прибрала руки — навпаки, її пальці стиснулися сильніше, лещатами уп’явшись у Ґлоктине передпліччя. Вона примружила очі, а біля їхніх кутиків у її веснянкувате обличчя від люті врізалися зморшки. «Може, я неправильно її оцінив? Може, вона зараз переріже мені горло?» Подумавши про це, він мало не всміхнувся. Але тієї ж миті Северард додумався вийти з тіней далі за тьмяним коридором.

— Погляньте на себе, — пробурмотів він, тишком-нишком підійшовши до них. — Мене завжди вражає, що любов розквітає в найнесподіваніших місцях між найменш сумісними людьми. Троянда, що пробивається крізь кам’янистий ґрунт. — Він притиснув руки до грудей. — Це зігріває мені серце.

— Ми його спіймали?

— Звісно. Щойно він вийшов із прийомної зали.

Рука Вітарі обм’якла, і Ґлокта змахнув її та почовгав до камер.

— Чому б тобі не піти з нами? — гукнув він через плече, подумки заборонивши собі терти пом’яту плоть на руці. — Можеш згадати про це у своєму наступному звіті до Сульта.


У сидячому положенні Шаббед аль Іслік Бурай здавався далеко не таким величним. Тим паче на побитому брудному стільці в одній із задушливих і жарких камер під Цитаделлю.

— Хіба не краще говорити на рівних умовах? Досить неприємно, коли ви отак наді мною маячите.

Іслік зневажливо посміхнувся й відвів погляд, неначе розмовляти з Ґлоктою було значно нижче його гідності. «Багатій, якому докучають жебраки на вулиці; щоправда, невдовзі ми вилікуємо його від цієї ілюзії».

— Ми знаємо, що в наших стінах є зрадник. Він у самій правлячій раді. Швидше за все, це один із тих трьох достойників, яким ви щойно зачитали свій маленький ультиматум. І ви скажете мені, хто.

Жодної відповіді.

— Я милосердний, — пояснив Ґлокта, недбало змахнувши рукою, як це зробив сам посол усього за кілька коротких хвилин до цього, — але моє милосердя має свої межі. Говоріть.

— Я прибув сюди під прапором перемовин, за завданням самого імператора! Завдання шкоди беззбройному посланцеві відверто суперечило би правилам ведення війни!

— Перемовини? Правила ведення війни?

Ґлокта захихотів. Захихотів Северард. Захихотіла Вітарі. Фрост змовчав.

— А хіба вони ще існують? Залиште цю маячню таким дітям, як Віссбрук, дорослі так не грають. Хто зрадник?

— Мені шкода тебе, каліко! Коли місто впаде...

«Залиш свої жалощі при собі. Вони знадобляться тобі самому». Кулак Фроста майже беззвучно ввійшов послові в живіт. Він вирячив очі, роззявив рота, сухо закашляв, мало не виблювавши, спробував подихати та знову кашлянув.

— Хіба не дивовижно? — задумливо промовив Ґлокта, дивлячись, як він силкується дихати. — Великі, малі, худі, товстуни, розумні, дурні — всі реагують на кулак у живіт однаково. Зараз ви вважаєте себе наймогутнішою людиною на світі, а за хвилину навіть дихати самотужки не можете. Деякі різновиди влади — не більше ніж обман розуму. Цього мене навчили ваші люди під палацом вашого імператора. Можу вам сказати, що там ніяких правил ведення війни не було. Ви знаєте все про певні сутички, певні мости та певних молодих офіцерів, тож ви знаєте, що я побував у точнісінько такому становищі, як ви зараз. Утім, є одна відмінність. Я був безпорадний, а ви можете будь-якої миті покласти край цій прикрості. Просто скажіть мені, хто зрадник, і вас пощадять.

Іслік тим часом уже відновив дихання. «Хоча гонору в ньому стало значно меншепідозрюю, що назавжди».

— Я нічого не знаю ні про якого зрадника!

— Справді? Ваш пан, імператор, посилає вас сюди на перемовини, не повідомивши всіх фактів? Малоймовірно. Але якщо це правда, ви мені геть ні до чого, чи не так?

Іслік ковтнув.

— Я нічого не знаю ні про якого зрадника.

— Подивимося.

Великий білий кулак Фроста вдарив його в обличчя. Від цього удару він би повалився набік, якби другий кулак альбіноса не перехопив його голову перед падінням, роз’юшивши йому носа та перекинувши його через спинку стільця. Фрост і Северард разом підняли його, знову поставили стілець і кинули туди його, задиханого. Вітарі стежила за цим, схрестивши руки на грудях.

— Це все дуже боляче, — промовив Ґлокта, — але болем можна знехтувати, якщо знати, що він довго не протриває. Якщо він не може протривати далі, ніж, скажімо, до заходу сонця. Щоб по-справжньому швидко зламати людину, їй треба пригрозити позбавити її чогось. Нашкодити їй так, що вона ніколи не відновиться. Кому, як не мені, знати?

— Йой! — верескнув посол, заметавшись на стільці.

Северард витер ніж об плече його білої сорочки, а тоді пожбурив на стіл його вухо. Воно лягло на деревину столу самотнім кривавим півкругом плоті. Ґлокта подивився на нього. «У точнісінько такій самій розжареній камері слуги імператора багато довгих місяців перетворювали мене на цю огидну, знівечену пародію на людину. Можна було би сподіватися, що можливість учинити так само з одним із них, можливість вирізати собі відплату фунт за фунтом дасть мені хоч якесь убоге скороминуще задоволення». І все ж він не відчував нічого. «Нічого, крім власного болю». Витягнувши ногу й почувши, як клацнуло його коліно, він скривився й шумно втягнув повітря крізь порожні ясна. «То чому я це роблю?»

Ґлокта зітхнув.

— Далі буде палець на нозі. Потім — палець на руці, око, кисть руки, ніс і так далі — розумієте? Вас зшукаються щонайменше за годину, а ми працюємо швидко. — Ґлокта кивнув на відтяте вухо. — На той час ми б могли залишити цілу купу вашої плоті. У разі потреби я різатиму вас, поки від вас не залишиться нічого, крім язика та мішка нутрощів, але я дізнаюся, хто зрадник, обіцяю. Ну що? Ви вже щось знаєте?

Посол витріщився на нього, важко дихаючи, а тим часом темна кров стікала підборіддям із його величного носа та крапала зі скроні. «Йому відібрало мову від шоку чи він обдумує наступний хід? Власне, не має значення».

— Мені стає нудно. Візьмися за його руки, Фросте.

Альбінос узяв його за зап’ясток.

— Зачекайте! — заволав посол. — Ради Бога, зачекайте! Це Вурмс. Корстен дан Вурмс, син самого губернатора!

«Вурмс. Надто вже очевидно. Утім, найочевидніші відповіді зазвичай і є правильними. Той малий гівнюк і рідного батька продав би, якби тільки подумав, що може знайти покупця...»

— І та жінка, Ейдер!

Ґлокта насупився.

— Ейдер? Ви впевнені?

— Вона це спланувала! Вона все спланувала!

Ґлокта повільно втягнув повітря крізь порожні ясна. Вони виявилися кислими. «Це жахливе почуття розчарування чи жахливе усвідомлення того, що я знав від початку? Лише їй завжди вистачало мізків, відваги чи ресурсів для зради. Прикро. Але ми занадто мудрі, щоби сподіватися на щасливий кінець».

— Ейдер і Вурмс, — пробурмотів Ґлокта. — Вурмс і Ейдер. Наша маленька огидна таємниця розгадана. — Він поглянув на Фроста. — Ти знаєш, що робити.

Нерівні сили

Раніше, ніж їх повісять
агорб здіймався з трави округлим рівним конусом, схожим на щось рукотворне. Дивно було, що цей великий курган стирчав сам-один посеред пласкої рівнини. Ферро йому не довіряла.

Вивітрене каміння оточувало його вершину нерівним колом і було розкидане по його схилах — деякі камені стояли вертикально, а деякі лежали на боці. Найменший був щонайбільше по коліно, а найбільший — удвічі вищий за людський зріст. Темні голі камені, що зухвало протистояли вітру. Давні, холодні, сердиті. Ферро насупилася, дивлячись на них.

Вони неначе насупились у відповідь.

— Що це за місце? — запитав Дев’ятипалий.

Кей знизав плечима.

— Якесь старе місце, страшенно старе. Старіше за саму Імперію. Побудоване, можливо, ще до часів Еуза, коли землею бродили дияволи. — Він усміхнувся. — Може, й побудоване дияволами. Хто його знає? Якийсь храм забутих богів? Якась гробниця? — Наша гробниця, — прошепотіла Ферро.

— Що?

— Добре місце для зупинки, — сказала вона вголос. — Для огляду рівнини.

Дев’ятипалий насуплено поглянув на курган.

— Гаразд. Зупиняємося.


Ферро стала на один із каменів, уперши руки в боки та вдивляючись примруженими очима на той бік рівнини. Вітер скуб траву та здіймав у ній хвилі, як на морі. Скуб він і великі хмари, перекручуючи їх, розриваючи й тягнучи небом. Він хльостав Ферро по обличчю, щипав їй очі, але вона на нього не зважала. Клятий вітер, як завжди.

Дев’ятипалий стояв поруч із нею, примружено дивлячись на холодне сонце.

— Там щось є?

— За нами йдуть.

Вони були далеко, та вона їх бачила. Крихітні цятки вдалині. Крихітні вершники, що пересуваються в океані трави.

Дев’ятипалий скривився.

— Ти впевнена?

— Так. Ти здивований?

— Ні. — Він перестав дивитись і потер очі. — Погані новини ніколи не дивують. Тільки засмучують.

— Я нарахувала тринадцятьох.

— Ти можеш їх порахувати? Я їх навіть не бачу. Вони йдуть по нас?

Вона підняла руки.

— А ти бачиш тут щось іще? Може, той реготливий покидьок Фінніус відшукав собі ще друзів.

— Блядь. — Він опустив погляд на віз, який зупинився біля підніжжя пагорба. — Нам їх не перегнати.

— Ні. — Вона скривила губи. — Можеш запитати в духів, що думають вони.

— І що вони нам скажуть? Що нам пиздець? — На мить запала тиша. — Краще зачекати й побитися з ними тут. Витягнути воза нагору. Принаймні в нас є пагорб і кілька брил, за якими можна сховатись.

— Я про це й думала. Так нам є коли підготувати місцевість.

— Гаразд. Тоді за діло.


Кінець лопати вгризся в Грунт, різко дряпнувши металом об землю. Звук вийшов надто вже знайомий. Рити ями та рити могили. У чому різниця?

Ферро рила могили для найрізноманітніших людей. Супутників чи майже супутників. Друзів чи майже друзів. Одного чи двох коханих, якщо їх можна було так назвати. Бандитів, убивць, рабів. Усіх, хто ненавидів гурків. Усіх, хто переховувався в Безплідних Землях, незалежно від причини.

Підняти лопату, опустити лопату.

Якщо бій закінчився, а ти ще жива, ти риєш. Складаєш вервечкою тіла. Риєш рядком могили. Риєш для своїх полеглих товаришів. Своїх зарізаних, проколотих, порубаних і зламаних товаришів. Риєш так глибоко, як тільки хочеш, закидаєш їх усередину, засипаєш, вони гниють і забуваються, а ти йдеш далі сам-один. Так було завжди.

Але тут, на цьому чудернацькому пагорбі посеред цього чудернацького краю, ще був час. У її товаришів ще був шанс вижити. Ось у чому полягала різниця, і вона, попри свою зневагу, невдоволення та гнів, трималася за неї так, як трималася за лопату — відчайдушно міцно.

Дивно, що вона так і не перестала сподіватися.

— Добре копаєш, — зауважив Дев’ятипалий. Він стояв над нею край ями, і вона глянула на нього примруженими очима.

— Я багато в цьому вправлялася.

Вона встромила заступ у землю біля ями, вперла руки в її стінки й вискочила, а тоді сіла скраю, звісивши ноги. Сорочка прилипла до неї від поту, а її лице ним обливалося. Вона витерла лоба брудною рукою. Він передав їй бурдюк із водою, а вона прийняла його й витягнула корок зубами.

— Скільки в нас часу?

Вона висмоктала з бурдюка порцію води, прополоскала нею рота й виплюнула.

— Залежить від того, як швидко вони їдуть.

Вона висмоктала ще й ковтнула.

— Зараз вони їдуть швидко. Не збавляючи швидкості, вони можуть напасти на нас пізно ввечері чи, може, завтра на світанку.

Ферро повернула бурдюк.

— Завтра на світанку. — Дев’ятипалий поволі вставив корок назад. — Ти сказала, тринадцятеро, так?

— Тринадцятеро.

— А нас четверо.

— Якщо навігатор прийде на допомогу, то п’ятеро.

Дев’ятипалий почухав щелепу.

— Сумнівно.

— Від того учня є якась користь у бою?

Дев’ятипалий поморщився.

— Небагато.

— А від Лютара?

— Я здивувався б, якби він хоч раз махнув у гніві кулаком, не кажучи вже про клинок.

Ферро кивнула.

— Отже, тринадцятеро проти двох.

— Нерівні сили.

— Дуже.

Він глибоко вдихнув і поглянув у яму.

— Не можу сказати, що я б образився, якби ти надумала втекти.

— Хе, — пирхнула вона. Дивно, але вона про це навіть не подумала. — Я залишуся. Подивлюся, що з цього буде.

— Гаразд. Добре. Не можу сказати, що ти мені не потрібна.

Вітер зашурхотів у траві та заохав довкола каміння. Ферро здогадувалася, що в такі моменти треба щось казати, але не знала, що саме. Вона ніколи не була говіркою.

— Одна умова. Якщо я загину, ти мене поховаєш. — Вона простягнула йому руку. — Згода?

Він підняв брову.

— Гаразд.

До неї дійшло, що вона давно не торкалась іншої людини, не бажаючи їй нашкодити. Дивно було відчувати, як вона тримає його руку у своїй, його пальці міцно обвили її пальці, а його долоня притиснулася до її долоні. Тепло. Він кивнув їй. Вона кивнула йому. Тоді вони розімкнули руки.

— А якщо загинемо ми обоє? — спитав він.

Вона знизала плечима.

— Тоді хай нас обклюють ворони. Яка, зрештою, різниця?

— Невелика, — пробурчав він і почав спускатися зі схилу. — Невелика.

Дорога до перемоги

Раніше, ніж їх повісять
ест стояв біля купки низеньких деревець на пронизливому вітрі на узвишші над річкою Кумнур і дивився, як рухається довга колона. Точніше кажучи, дивився, як вона не рухається.

Охайні лави Королівського полку на чолі армії принца Ладісли марширували досить хвацько. Їх можна було впізнати за блиском обладунків у нечисленних променях блідого сонця, що пробивалося крізь нерівні хмари, за яскравою формою офіцерів, за червоно-золотими знаменами, що маяли попереду кожної роти. Вони вже перейшли річку, вишикувані як слід, і разючо контрастували з безладом на протилежному боці.

Рекрути залюбки виступили рано-вранці, без сумніву, радіючи, що залишають жалюгідний табір позаду, але менш ніж за годину то там, то тут почали затримуватись окремі бійці, старші за інших чи гірше взуті, і колона втратила рівність. Люди ковзались і спотикались у наполовину замерзлій багнюці, лаючись і врізаючись у сусідів або чіпляючись чоботами за чоботи тих, хто йшов попереду. Батальйони перекручувалися, розтягувалися, оберталися з охайних блоків на безформні плями, зливалися з підрозділами попереду й позаду, і врешті-решт колона почала рухатися великими хвилями: одна група квапилася вперед, тим часом як інша завмирала, наче сегменти якогось страхітливого брудного земляного черв’яка.

Діставшись до мосту, вони позбулися всякої подоби порядку. Вояки пхалися нерівними ротами в його вузький простір, штовхаючись і крекчучи, стомлені та сердиті. Ті, хто чекав позаду, налягали на них дедалі сильніше, бо їм не терпілося перейти, щоб мати змогу відпочити, і масою своїх тіл вони сповільнювали все ще більше. А тоді посередині переходу загубив колесо віз, якого там узагалі не мало бути, і млявий потік людей на мосту перетворився на тонку цівку. Схоже було на те, що ніхто не знав, як його зрушити чи кого привести його полагодити, і всі просто перелізали через нього чи прослизали повз нього, затримуючи тисячі людей позаду.

По цей бік швидкоплинної води утворилася неабияка тиснява. Люди штовхалися та бурчали плечем до плеча, у повітря під усіма можливими кутами тицялися списи, а довкола кричали офіцери та невпинно збільшувалася кількість сміття та покинутого спорядження. За ними продовжувала судомний рух уперед велика змія повільних людей, підживлюючи безладдя перед мостом усе новими солдатами. Геть нічого не вказувало на те, що хтось хоч раз подумав, чи не спробувати зупинити їх, не кажучи вже про те, щоб це зробити.

І все це в колоні, без тиску з боку ворога та під час переходу більш-менш пристойною дорогою. Вестові страшно було уявити спробу виконати маневр із ними в бойовому строю серед дерев чи на нерівній місцевості. Він замружив і потер пальцями утомлені очі, але, розплющивши їх, усе одно побачив це страхітливе та смішне видовище. Він не знав, сміятися чи плакати.

Він почув стукіт копит на підйомі позаду себе. Лейтенант Джеленгорм, дебелий і непохитний у сідлі. Уяви йому, може, й бракувало, зате їздив він чудово і був надійною людиною. Добрий вибір для завдання, про яке думав Вест.

— Лейтенант Джеленгорм прибув, сер. — Здоровань повернувся в сідлі й поглянув у бік річки. — У них, схоже, якісь проблеми на мосту.

— І не кажи. Боюся, це лише початок наших проблем.

Джеленгорм усміхнувся.

— За нами, як я розумію, перевага в чисельності та перевага раптовості...

— Перевага в чисельності — може, й так. Раптовість? — Вест показав рукою на людей, що тупцялися на мосту, і почув нерозбірливі відчайдушні крики їхніх офіцерів. — Оцей набрід? Сліпий почув би нас за десять миль. А сліпоглухий, мабуть, занюхав би нас, перш ніж ми наполовину вишикувались би в бойовий порядок. Ми весь день будемо просто переходити річку. І це аж ніяк не найгірший із наших недоліків. Боюся, якщо говорити про командування, розрив між нами та нашим ворогом такий, що ширше нікуди. Принц живе у мрії, а його штаб існує лише для того, щоб за всяку ціну втримувати його там.

— Але ж, звісно...

— Це може бути й ціна наших життів.

Джеленгорм насупився.

— Та ну вас, Весте, мені не варто йти в бій, думаючи передусім про це...

— А ти й не підеш.

— Не піду?

— Ти добереш шістьох добрих бійців зі своєї роти з зайвими кіньми. Ви якомога швидше поїдете до Остенгорма, а тоді — на північ, до табору лорд-маршала Бурра. — Вест сягнув під плащ і витягнув свого листа. — Передай йому це. Повідом йому, що Бетод уже позаду нього разом із більшою частиною своїх сил і що принц Ладісла вкрай недоречно вирішив перейти річку Кумнур і дати бій північанам, що прямо суперечить наказам маршала. — Вест зціпив зуби. — Бетод помітить наше наближення за кілька миль. Ми передаємо вибір місцевості ворогові, щоб Ладісла міг показати себе відважним. Очевидно, відвага — найкраща політика у війні.

— Але ж не так усе й погано, Весте?

— Як доберешся до маршала Бурра, скажи йому, що принц Ладісла майже точно зазнав поразки і, цілком можливо, був знищений, а дорога до Остенгорма залишилася відкритою. Він знатиме, що робити.

Джеленгорм опустив погляд на лист, потягнувся до нього, а тоді зупинився.

— Полковнику, я дуже хотів би, щоб ви послали когось іншого. Я маю битися...

— Лейтенанте, б’ючись, ти не можеш реально вплинути на ситуацію, зате можеш це зробити, відвізши це послання. Повір, це не особисте. У мене немає важливіших завдань, ніж це, і я доручаю виконати його тобі. Ти розумієш отримані накази?

Здоровань ковтнув, а тоді взяв листа, розстебнув один ґудзик й обережно просунув листа під плащ.

— Звичайно, сер. Везти його для мене честь.

Він почав розвертати коня.

— І ще одне. — Вест глибоко вдихнув. — Якщо так станеться, що мене... буде вбито. Чи не міг би ти, коли це скінчиться, передати послання моїй сестрі?

— Та ну, не буде жодної потреби...

— Повір, я сподіваюся вижити, але це війна. Виживуть не всі. Якщо я не повернуся, просто скажи Арді... — Він на мить замислився. — Просто скажи їй, що я прошу пробачення. Ось і все.

— Гаразд. Але я сподіваюся, що ви скажете їй самі.

— Я теж. Хай щастить.

Вест простягнув руку.

Джеленгорм потягнувся донизу та стиснув її у власній руці.

— І вам.

Він пришпорив коня, погнавши його з узвишшя, геть від річки. Вест якусь хвилю проводжав його поглядом, а тоді глибоко вдихнув і подався в іншому напрямку, до мосту.

Хтось мав ізнову привести в рух цю трикляту колону.

Необхідне зло

Раніше, ніж їх повісять
онце сяяло половиною золотого диска за суходільними стінами, кидаючи жовтогаряче світло в коридор, яким човгав Ґлокта з високим практиком Фростом біля плеча. Із болем проходячи повз вікна, він бачив крізь них, як будівлі міста відкидають довгі тіні вгору, до скелі. Йому мало не здавалося, що за кожним вікном, до якого він підходить, тіні стають довшими та менш чіткими, а сонце — тьмянішим і холоднішим. Скоро воно зникне. «Скоро настане ніч».

Він зупинився на мить перед дверима до прийомної зали, переводячи дух, чекаючи, коли вщухне біль у нозі, та облизуючи порожні ясна.

— Тоді давай мені торбу.

Фрост вручив йому мішок і приклав до дверей одну білу руку. — Ви гофові? — пробелькотів він.

«Максимально готовий».

— До роботи.

Генерал Віссбрук напружено сидів у добре накрохмаленій формі. Його щоки трохи виступали над високим комірцем, а руки нервово посмикували одна одну. Корстен дан Вурмс усіляко намагався вдавати безтурботність, але метання його язика виказувало його тривогу. Магістр Ейдер сиділа прямо, зі строгим обличчям, зчепивши руки на столі перед собою. «Така ділова». Сяяло останніми жаринками призахідного сонця кольє з великими рубінами. «їй, як я бачу, не надто довго довелося шукати нові коштовності».

У цьому зібранні була ще одна людина, і вона жодною дрібничкою не показувала, що нервується. Нікомо Коска спокійно тулився до віддаленої стіни за спиною у свого наймача, схрестивши руки на чорному нагруднику. Ґлокта помітив, що в нього на поясі з одного боку меч, а з другого — довгий кинджал.

— Що він тут робить?

— Це стосується всіх у місті, — спокійно промовила Ейдер. — Це рішення надто важливе, щоб ви ухвалювали його одноосібно.

— То він подбає про те, щоб ви отримали належне право голосу, так? — Коска знизав плечима та оглянув свої брудні нігті. — А як же указ, підписаний усіма дванадцятьма членами Закритої Ради?

— Ваш документ не врятує нас від помсти імператора, якщо гурки візьмуть місто.

— Ясно. Отже, ви надумали опиратися мені, опиратись архілекторові, опиратися королю?

— Я надумала вислухати гуркського посланця та обміркувати факти.

— Чудово, — сказав Ґлокта, зробив крок уперед і перевернув торбу догори дном. — Йому знадобиться вільне вухо.

На стіл, лунко гупнувши, впала голова Ісліка. Її обличчя не виражало нічого, крім жахливої млявості, очі були розплющені й дивилися в різні боки, а язик трохи вивалився. Вона незграбно покотилася гарною стільницею, залишаючи на відполірованому до блиску дереві нерівний слід із кривавих плям, і зупинилася горілиць просто перед генералом Віссбруком.

«Можливо, дещо театрально, зате ефектно. Цього в мене не відняти. Ніхто не може засумніватися в моїй відданості справі». Віссбрук витріщився на скривавлену голову на столі перед собою, а його щелепа мало-помалу відвисала дедалі більше. Він звівся на ноги й незграбно відступив, а його стілець із гуркотом полетів на кахлі. Піднявши тремтячий палець, він показав ним на Ґлокту.

— Ви божевільні! Ви божевільні! Пощади не буде нікому! Жодному чоловікові, жінці чи дитині в Дагосці! Якщо місто впаде зараз, надії не буде ні для кого з нас!

Ґлокта беззубо всміхнувся.

— Тоді пропоную кожному з вас кинути всі свої сили на те, щоб уберегти місто від падіння. — Він поглянув на Корстена дан Вурмса. — Хоча, може, для цього вже запізно, га? Може, ви вже продали місто гуркам і не можете відступитися!

Вурмс позирнув на двері, на Коску, на нажаханого генерала Віссбрука, на Фроста, що зловісно маячив у кутку, і нарешті на магістра Ейдер, яка досі сиділа, зберігаючи крижаний спокій і самовладання. «І ось наша маленька змова витягнута з тіні».

— Він знає! — заволав Вурмс, відштовхнув свій стілець і незграбно підвівся, а тоді підступив на крок до вікон.

— Він явно знає.

— Тоді зробіть щось, хай йому грець!

— Уже зробила, — відповіла Ейдер. — Люди Коски вже захопили суходільні стіни, перекинули міст через ваш канал і відчинили ворота гуркам. Доки, Великий храм і навіть сама Цитадель також у їхніх руках. — За дверима пролунав ледь чутний брязкіт. — Я думаю, що зараз чую їх просто за дверима. Мені шкода, очільнику Ґлокта, справді шкода. Ви зробили все, чого міг очікувати Його Преосвященство, і навіть більше, та гурки вже стікаються в місто. Як ви розумієте, опиратися далі безглуздо.

Ґлокта поглянув на Коску.

— Можна вам відповісти? — Штирієць легенько усміхнувся та церемонно вклонився. — Ви дуже люб’язні. Мені шкода вас розчаровувати, але ворота в руках гаддиша Кадії та кількох його найвідданіших жерців. Він сказав, що відчинить їх гуркам... як він там висловився? «Коли це накаже зробити сам Бог». Ви запланували божественний візит? — Із обличчя Ейдер було очевидно, що ні. — Що ж до Цитаделі, то її захопила Інквізиція — звичайно, заради безпеки вірних підданих Його Величності. За дверима ви чуєте моїх практиків. Що ж до найманців майстра Коски...

— Вони на своїх постах на стінах, очільнику, як і було наказано! — Штирієць ляснув підбором об підбор і бездоганно віддав честь. — Готові відбити будь-яку атаку гурків. — Він широко всміхнувся Ейдер. — Щиро прошу пробачення, магістре, що я змушений покинути службу в вас у такий вирішальний час, але я, як ви розумієте, одержав кращу пропозицію.

Запало приголомшене мовчання. Віссбрук навряд чи міг видатися більш ошелешеним, навіть якби його вдарило блискавкою. Вурмс роззирнувся довкола божевільними очима. Він відійшов ще на крок, а Фрост ступив один крок до нього. Обличчя магістра Ейдер сполотніло. «Отже, гонитва закінчується, а лиси загнані в глухий кут».

— Вам не варто дивуватися. — Ґлокта спокійно вмостився на стільці знову. — Про зрадливість Нікомо Коски ходять легенди по всьому Земному колу. Під сонцем навряд чи є хоч один край, у якому він не зрадив якогось наймача.

Штирієць усміхнувся та ще раз уклонився.

— Мене дивує не його зрадливість, — пробурмотіла Ейдер, — а ваше багатство. Звідки ви його взяли?

Ґлокта всміхнувся.

— Світ повен несподіванок.

— Йобана тупа сучка! — заволав Вурмс.

Він устиг витягнути шпагу лише наполовину, перш ніж білий кулак Фроста з хрускотом врізався йому в щелепу та відкинув його непритомного до стіни. Майже тієї самої миті двері розчахнулись, і в залу влетіла Вітарі, а за нею — півдесятка практиків зі зброєю наготові.

— Усе гаразд? — запитала вона.

— Взагалі-то, ми просто закінчуємо роботу. Фросте, будь ласкавий, винеси сміття.

Альбіносові пальці зімкнулись у Вурмса на щиколотці та витягнули його по підлозі з прийомної зали. Ейдер подивилась, як його обм’якле лице ковзає по кахлях, а тоді перевела погляд на Ґлокту.

— Що тепер?

— Тепер — камери.

— А далі?

— А далі подивимось.

Він клацнув практикам пальцями й тицьнув великим пальцем у бік дверей. Двоє з них важко обійшли стіл, підхопили королеву торгівців під лікті та байдужо витягнули її з зали.

— Отже, — запитав Ґлокта, дивлячись на Віссбрука, — хтось іще бажає пристати на пропозицію посла здатися?

Генерал, який увесь цей час стояв мовчки, різко стулив рота, глибоко вдихнув і напружено виструнчився.

— Я простий солдат. Звичайно, я скорюся будь-якому наказові Його Величності чи обраного представника Його Величності. Якщо наказ вимагатиме втримувати Дагоску до останнього бійця, я буду виконувати його до останньої краплі своєї крові. Запевняю вас, що нічого не знав ні про яку змову. Може, я діяв необачно, але завжди чесно, як мені здавалося, в інтересах...

Ґлокта махнув рукою.

— Я переконаний. Знуджений, але переконаний. — «Сьогодні я вже втратив половину правлячої ради. Втративши ще когось, я можу видатися жадібним». — Гурки, без сумніву, атакують із початком світанку. Подбайте про наші оборонні споруди, генерале.

Віссбрук заплющив очі, ковтнув і витер з лоба піт.

— Ви не пошкодуєте, що в мене повірили, очільнику.

— Я так і думаю. Ідіть.

Генерал квапливо вийшов із зали, наче побоюючись, що Ґлокта може передумати, а за ним вийшла решта практиків. Вітарі нагнулася, підняла впалий стілець Вурмса та обережно підсунула його назад під стіл.

— Гарна робота. — Вона поволі кивнула самій собі. — Дуже гарна. З радістю кажу, що від початку оцінювала вас правильно.

Ґлокта пирхнув.

— Ви навіть не уявляєте, як мало значить для мене ваше схвалення.

Вона всміхнулася йому самими очима над маскою.

— Я не сказала, що вас схвалюю. Я просто сказала, що робота гарна.

На цьому вона розвернулася й неквапом вийшла в коридор.

Зосталися тільки він і Коска. Найманець притулився до стіни, безтурботно склавши руки на нагруднику, та з ледь помітною усмішкою дивився на Ґлокту. За весь цей час він навіть не ворухнувся.

— Думаю, ви б досягли успіху в Штирії. Ви дуже... жорсткі? Так правильно казати? Хай там як, — він виразно знизав плечима, — я з великим нетерпінням чекаю на можливість послужити вам.

«Поки хтось не запропонує тобі більше, так, Коско?» Найманець показав змахом руки на відтяту голову на столі.

— Може, мені з цим щось зробити?

— Вистав її в бійницях суходільних стін десь на видноті. Хай гурки усвідомлять силу нашої рішучості.

Коска цокнув язиком.

— Показові страти, еге ж? — Він стягнув голову зі столу за довгу бороду. — Це ніколи не виходить із моди.

За ним затріснулися двері, і Ґлокта залишився сам у прийомній залі. Потер затерплу шию, витягнув затерплу ногу під закривавленим столом. «Загалом удалий день. Але тепер день закінчився». За високими вікнами над Дагоскою нарешті зайшло сонце.

Небо було темне.

Серед каміння

Раніше, ніж їх повісять
а рівнину насувалися перші ознаки світанку. Проблиск світла на черевах високих хмар і на краях стародавніх каменів, каламутний спалах на східному обрії. Це перше сіре світло було рідкісним видовищем для людини чи принаймні особисто для Джезаля. Удома він би зараз перебував у своїй безпечній квартирі, міцно спав у теплому ліжку. Минулої ночі не спав жоден з них. Її довгі холодні години вони провели в тиші, сидячи на вітрі, виглядаючи в темряві силуетів на рівнині та чекаючи. Чекаючи світанку.

Дев’ятипалий похмуро глянув на сонце, що сходило.

— Майже час. Вони скоро надійдуть.

— Так, — стуманіло пробурчав Джезаль.

— А зараз послухай мене. Лишайся тут і пильнуй воза. Їх удосталь, і дехто з них, скоріш за все, обійде нас іззаду. Тому ти й тут. Розумієш?

Джезаль ковтнув. У нього стиснуло горло від напруження. Думалося йому лише про одне: як це несправедливо. Як несправедливо те, що він мусить померти таким молодим.

— Гаразд. Ми з нею підем отуди, поперед пагорба, станемо серед каміння. Більшість із них, гадаю, піде туди. Як вскочиш у халепу, гукай нас, але якщо ми не прийдемо, то... роби що можеш. Може, ми будемо зайняті. Може, будемо мертві.

— Мені страшно, — промовив Джезаль. Він не збирався цього казати, та тепер це вже, здавалося, не мало значення.

Утім, Дев’ятипалий тільки кивнув.

— Мені теж. Нам усім страшно.

Ферро з лютою посмішкою на обличчі закріпила в себе на грудях ремінці сагайдака, затягнула на одну дірку далі перев’язь із мечем, натягнула рукавичку для стрільби з лука та поворушила пальцями, посмикала за тятиву. Все вийшло вправно, швидко й було готове до насильства. Вона готувалася до бою, у якому, цілком імовірно, могли загинути вони всі, з таким виглядом, із яким Джезаль, мабуть, готувався провести вечір у корчмах Адуа. Її жовті очі виблискували в напівтемряві завзяттям, наче вона не могла дочекатися початку. Він ще ніколи не бачив, щоб вона здавалася щасливою.

— Вона не здається наляканою, — промовив він.

Дев’ятипалий насуплено поглянув на неї.

— Ну, може, вона й не налякана, але я б не хотів її наслідувати. — Він трохи постежив за нею. — Часом людина, що надто довго прожила в небезпеці, почувається живою лиш тоді, коли їй у спину дихає смерть.

— Так, — пробурмотів Джезаль.

Тепер йому стало зле від вигляду пряжки на власній перев’язі, руків’їв його шпаг, які він так гордо начистив. Він знову ковтнув. Хай йому грець, у нього в роті ще ніколи не було стільки слини.

— Спробуй подумати про щось інше.

— Наприклад?

— Що завгодно, що допомагає тобі триматись. Маєш родину?

— Батька та двох братів. Як сильно вони мене люблять, не знаю.

— Тоді хрін з ними. Діти є?

— Ні.

— Дружина?

— Ні.

Джезаль скривився. Раніше він тільки тим і займався, що грав у карти й наживав ворогів. За ним ніхто не сумуватиме.

— Тоді кохана? Тільки не кажи мені, що тебе не жде якась дівчина.

— Ну, можливо...

Але він не сумнівався, що Арді вже знайшла іншого. Вона ніколи не здавалася надміру сентиментальною. Можливо, треба було їй освідчитися, коли він мав таку можливість. Принаймні тоді хтось міг би за ним ридати.

— А в тебе що? — пробелькотів він.

— Що саме? Родина? — Дев’ятипалий спохмурнів і безрадісно потер обрубок свого середнього пальця. — Колись була. А зараз є інша. Родину не обирають, а приймають ту, яку дають, і беруть від неї все, що можна. — Він показав на Ферро, а тоді на Кея. — Бачиш її, його та себе? — Він плеснув Джезаля по плечу. — Ось моя родина зараз, і я не збираюся втрачати сьогодні брата, ясно?

Джезаль повільно кивнув. Родину не обирають. Від неї беруть усе, що можна. Потворні, дурні, смердючі, дивакуваті — тепер це, здавалося, не мало значення. Дев’ятипалий простягнув руку, і Джезаль якомога міцніше стиснув її своєю.

Північанин усміхнувся.

— Тоді удачі, Джезалю.

— Навзаєм.


Ферро стояла на колінах біля одного з дзюбатих каменів, тримаючи однією рукою лука з накладеною стрілою. Вітер малював візерунки у високій траві на рівнині внизу, скуб нижчу травичку на схилі пагорба та пощипував оперення семи стріл, що рядком стирчали перед нею з землі. У неї лишилося всього сім стріл.

Цього й близько не вистачало.

Вона дивилася, як вони під’їздять до підніжжя пагорба. Дивилася, як вони злізають із коней і дивляться вгору. Дивилася, як вони затягують ремені на своїх подертих шкіряних обладунках і готують зброю. Списи, мечі, щити, один-два луки. Вона полічила їх. Тринадцятеро. Вона мала рацію.

Але це не дуже втішало.

Ферро впізнала Фінніуса, який сміявся й показував угору, на камені. Покидьок. Як буде така можливість, вона застрелить його першим, але ризикувати, стріляючи з такої відстані, було безглуздо. Скоро вони надійдуть. Підуть відкритою місцевістю, попхаються під гору.

Вона може застрелити їх тоді.

Вони почали розходитися, поглядаючи на камені з-за верхніх країв щитів і шурхочучи чоботами в високій траві внизу. Її вони ще не побачили. Попереду був один хлоп без щита, який видирався схилом із лютою усмішкою на обличчі, тримаючи в кожній руці по блискучому мечу.

Вона без поспіху відтягнула тятиву й відчула, як та підбадьорливо впивається їй у підборіддя. Стріла влучила йому посеред грудей, пробивши шкіряний нагрудник. Він повалився на коліна, кривлячись і задихаючись. Піднявся, спершись на один із мечів, зробив один хисткий крок. Друга її стріла врізалася в його тіло просто над першою, і він знову впав на коліна, окропив схил кривавою слиною, а тоді перекотився на спину.

Але було ще вдосталь інших, і вони досі надходили. Найближчий сховався за великим щитом і поволі просувався вгору схилом, тримаючи щит перед собою та намагаючись не виставити ні дюйма плоті. Її стріла з глухим ударом влучила у край важкого шматка дерева.

— С-с-с-с, — просичала вона й висмикнула з землі ще одну стрілу.

Знову відтягнула тятиву, ретельно цілячись.

— Йой! — скрикнув він, коли стріла прошила йому оголену щиколотку. Щит здригнувся й захитався, а тоді відсунувся вбік.

Наступна її стріла дугою пролетіла в повітрі та проштрикнула йому шию просто над краєм щита. По його шкірі забулькала кров, він вирячив очі й повалився на спину, а щит з’їхав слідом за ним зі схилу. Із нього стирчала її згайнована стріла.

Але на цього вона витратила забагато часу та стріл. Вони тим часом уже добряче просунулися схилом і опинилися на півдорозі до перших каменів, перебігаючи зигзагами то ліворуч, то праворуч. Вона висмикнула з землі останні дві стріли й піднялася схилом, прослизнувши у траві. Поки що вона не могла зробити більш нічого. Дев’ятипалому доведеться подбати про себе самотужки.


Логен чекав, притиснувшись спиною до каменя й намагаючись дихати тихо. Ферро в нього на очах обережно піднялася схилом ще вище, відійшовши від нього.

— Блядь, — пробурчав він.

Ізнову їх переважають числом і вони в халепі. Він знав, що так станеться, відколи перебрав керівництво на себе. Так було завжди. Що ж... Він уже вибирався з боєм із біди — вибереться з боєм і з цієї. Що не кажи, а Логен Дев’ятипалий — боєць.

Він почув квапливі кроки у траві та задихане кректання. Ліворуч від каменя на схил силкувався видертись якийсь чолов’яга. Логен узяв меч у праву руку, потер пальцями жорсткий метал руків’я та зціпив зуби. Побачив, як його, хитаючись, проминув наконечник списа противника, а тоді — його щит.

Він вийшов із бойовим ревом і змахнув мечем, описавши ним широке коло. Меч глибоко врізався чолов’язі у плече та залишив величезну рану в нього на грудях, розбризкавши в повітрі кров, відірвав від землі та скинув із пагорба так, що він аж покотився.

— Ще живий!

Лоґен, задихаючись, помчав угору схилом. Повз нього просвистів спис і вгруз у дерен поруч із ним, тим часом як сам він сховався за наступним каменем. Кепська спроба, та в них цього добра ще вдосталь. Він визирнув із-за краю. Побачив швидкі постаті, що мчали від брили до брили. Облизав губи та здійняв меч Творця. Тепер на його темному клинку та на срібній літері біля його ефесу була кров. Але роботи було ще багацько.


Він піднявся схилом до Ферро, дивлячись із-за краю щита, готовий відбити стрілу, якщо та прилетить. Звідси на нього не можна було напасти: надто вже пильно він стежив.

Вона чкурнула за камінь, прослизнула в неглибокий рів, який викопала сама, і поповзла. Дісталася до віддаленого кінця просто за іншою великою брилою. Обійшла її ззаду й визирнула. Вона бачила, як він, повернувшись до неї боком, обережно підкрадається до каменя, за яким вона ховалася до цього. Виглядало на те, що Бог сьогодні почувався великодушним.

Якщо не щодо нього, то щодо неї.

Стріла вгрузла йому в бік просто над талією. Він заточився й опустив погляд на стрілу. Вона витягнула останню стрілу та приклала до лука. Поки він намагався витягнути першу, друга влучила йому посеред грудей. Просто в серце, здогадалася вона з того, як він упав.

Стріли закінчилися. Ферро відкинула лук і витягнула гуркський меч.

Настав час зближуватися.


Лоґен обійшов один із каменів і зрозумів, що дивиться комусь просто в обличчя, досить близько, щоб мало не відчути його дихання на щоці. Юне обличчя. Гарне на вроду, з чистою шкірою, гострим носом і широко розплющеними карими очима. Лоґен буцнув його лобом. Голова юнака відкинулася назад, а сам він заточився, давши Лоґенові вдосталь часу, щоб витягнути з-за пояса ніж лівою рукою. Він випустив із руки меч, схопився за край юнакового щита й відірвав його. Голова кароокого піднялася знову, з роз’юшеним носом, із якого булькала кров, і він, шкірячись, відвів назад руку, у якій тримав меч, для удару.

Лоґен, крекнувши, встромив у його тіло ніж. Один раз, двічі, тричі. Сильними, швидкими, непомітними ударами, що мало не відривали його від землі. Із дір у його нутрощах Лоґенові на руки текла кров. Він застогнав, впустив меч, поїхав зі схилу, у нього підкосилися ноги, і він зник на очах у Лоґена. Вибір між убивством і загибеллю — це взагалі не вибір. Треба дивитися реально на такі речі.

Він сидів у траві, тримаючись за скривавлений живіт, і підвів погляд на Лоґена.

— Кх, — прокректав він. — Кр-рх.

— Що?

Більш нічого. Його карі очі оскляніли.


— Давай! — заволала Ферро. — Давай, йобаний ти скурвий сину!

Вона сіла навпочіпки у траві, готова підскочити.

Її мови він не знав, але суть зрозумів. Його спис, закрутившись, пролетів у повітрі. Непоганий кидок. Вона відступила вбік, і спис із грюкотом упав серед каміння.

Вона засміялася з противника, і він пішов у наступ — дебелий, лисий, не людина, а бик. За п’ятнадцять кроків їй стало видно волокна на держаку його сокири. За дванадцять кроків вона побачила складки на його вишкіреному обличчі, зморшки біля кутиків очей і на переніссі. За вісім кроків розгледіла подряпини на його шкіряному нагруднику. За п’ять кроків він високо підняв сокиру.

— Тф-а-а-а! — заверещав він: трава перед нею раптом пішла в нього з-під ніг, і він, розмахуючи кінцівками, повалився в одну з ям, а зброя вилетіла з його руки.

Треба було дивитися, куди ступав.

Вона спрагло вискочила вперед і не дивлячись змахнула мечем. Коли важкий клинок глибоко вгризся йому в плече, він заволав, заверещав і забелькотів, намагаючись утекти та безладно хапаючись за пухку землю. Меч прорубав дірку у нього в потилиці, і він забулькав, засмикався та зісковзнув на дно ями. Могили. Своєї могили.

Він не заслужив на могилу, але байдуже. Вона могла витягнути його згодом і кинути гнити на схилі.


А цей гад був здоровий. Дебелий, гладкий велетень, на півголови вищий за Лоґена. Він мав величезний кийок, завбільшки з пів дерева, яким, утім, розмахував досить легко, репетуючи й ревучи як дурний і люто поводячи маленькими очицями на пухкому обличчі. Лоґен ухилявся та незграбно пересувався між каменями. Нелегко було поглядати одним оком на землю позаду себе, а другим — на змахи тієї величезної гілляки. Нелегко. Щось неодмінно мало піти не так.

Лоґен наскочив на якийсь предмет. На чобіт кароокого хлопа, якого він убив за хвилину до цього. Ось тобі й справедливість. Випрямився він саме вчасно, щоб дістати удар по губах кулаком велетня. Він захитався, відчуваючи запаморочення та плюючись кров’ю. Побачив, як на нього замахуються кийком, і відскочив назад. Недостатньо далеко. Удар по стегну самим кінцем величезної дровиняки мало не збив Лоґена з ніг. Він наскочив на один із каменів, завищав, забризкав слиною та скривився від болю, намацав свій меч і мало не заколовся ним, а тоді підхопив його та одразу повалився на спину, коли кийок відбив чималий шмат від брили поруч із ним.

Велетень високо підняв кийок над головою й заревів, як бик. Може, це було й страшно, але нерозважливо. Лоґен сів і вдарив його мечем у нутрощі; темний клинок угруз майже по ефес, проштрикнувши йому спину. Кийок випав у нього з рук і гепнув на дерен позаду нього, але він із якимось останнім відчайдушним зусиллям нахилився, схопив однією рукою Лоґена за сорочку та підтягнув до себе, заревівши й оголивши скривавлені зуби. Почав здіймати величезний, схожий на окіст, кулак.

Лоґен витягнув із чобота ніж і встромив його лезо велетневі в шию збоку. Той явно здивувався на якусь мить, а тоді по його підборіддю потекла тоненька цівка крові. Він відпустив Логенову сорочку, незграбно відступив, поволі крутнувся, відскочив від одного з каменів і гепнувся обличчям униз. Схоже, Лоґенів батько мав рацію. Ножів забагато не буває.


Ферро почула звук тятиви, але тоді вже було пізно. Вона відчула, як стріла проштрикнула їй ззаду плече, а опустивши погляд, побачила, що наконечник цієї стріли стирчить із її сорочки спереду. У неї заніміла рука. У брудну тканину потекла темна кров. Вона засичала собі підноса, сховавшись за одним із каменів.

Щоправда, в неї ще був меч і одна здорова рука, щоб ним скористатися. Ферро обігнула брилу, шорстка поверхня якої подряпала їй спину, і прислухалася. Вона чула кроки лучника, що шукав її, у траві й тихий дзенькіт, із яким він витягнув клинок. Тепер вона його бачила: він стояв спиною до неї та дивився то праворуч, то ліворуч.

Вона кинулася на нього з мечем, але він вчасно повернувся й відбив її клинок власним. Вони разом гепнули у траву й покотилися, зчепившись. Він незграбно піднявся, смикаючись, волаючи та тримаючись за скривавлене обличчя. Стріла, що стирчала з її плеча, проколола йому око, коли вони борюкалися на землі.

Їй пощастило.

Вона скочила вперед, і гуркський меч відрубав йому стопу, на якій він стояв. Він іще раз заволав і впав на бік, розмахуючи знівеченою ногою. Коли він почав підійматися, вигнутий клинок до половини розрубав йому шию ззаду. Ферро незграбно дременула крізь траву, геть від тіла; її ліва рука майже безвільно висіла, а кулаком правої вона міцно трималася за руків’я меча.

Вона шукала ще роботи.


Легконогий Фінніус, пританцьовуючи, відходив то туди, то сюди. На лівій руці в нього був великий квадратний щит, а в правій — короткий товстий меч. Рухаючись, Фінніус крутив ним так, що на його лезі блищало водянисте сонце, і водночас не припиняв усміхатися. Довкола його обличчя маяло на вітрі довге волосся.

Лоґен був надто втомлений, щоб багато рухатися, тож він просто стояв на місці й переводив дух, неміцно тримаючи збоку меч Творця.

— Що сталося з вашим чаклуном? — вишкірився Фінніус. — Цього разу фокусів не буде, так?

— Не буде.

— Ну, визнаю, що ви влаштували нам веселий танець, але кінець кінцем ми дійшли ось до цього.

— До чого дійшли? — Логен поглянув на труп кароокого, що сидів, притулившись спиною до каменя поруч із ним. — Якщо ви хотіли саме цього, то могли б убити себе ще кілька днів тому й не завдавати мені клопоту.

Фінніус насупився.

— Північанину, ти ще побачиш, що я з іншого тіста, ніж ці дурні.

— Ми всі з однакового тіста. Мені не треба розрізати ще одне тіло, щоб це довідатись. — Лоґен витягнув шию та підняв однією рукою меч Творця. — Та якщо ти дуже хочеш показати мені, з чого зроблений, я не буду тебе засмучувати.

— Ну, гаразд! — Фінніус пішов уперед. — Якщо тобі так уже кортить уздріти пекло!

Він надходив швидко й завзято, виставивши перед собою щит, і вів Лоґена між каменів, шпарко колючи й рубаючи мечем. Задиханий Лоґен незграбно задкував, шукаючи вразливого місця і не знаходячи його.

Щит врізався йому в груди й вибив із нього дух, а тоді відштовхнув назад. Він спробував ухилитись, але захитався на слабкій нозі, і короткий меч полетів уперед і вдарив його по руці.

— Йой! — скрикнув Лоґен і спіткнувся об камінь. Із порізу закрапала на траву кров.

— Один — нуль! — захихотів Фінніус, витанцьовуючи збоку й розмахуючи мечем.

Лоґен стояв на місці та стежив за ним, важко дихаючи. Щит був великий, і цей усміхнений засранець добре ним користувався. Щит давав йому неабияку перевагу. Він, без сумніву, був швидкий. Швидший, ніж Лоґен тепер, із пошкодженою ногою, пораненою рукою й туманом у голові від удару по губах. Де Кривава Дев’ятка, коли він потрібен? Лоґен сплюнув на землю. Цей бій йому доведеться виграти самотужки.

Він посунув назад, горблячись і задихаючись сильніше, ніж було треба, мляво опустивши руку, наче від неї не було жодної користі, кліпаючи та кривлячись, тим часом як із його обм’яклих пальців крапала кров. Мало-помалу проминув камені й вийшов у просторіше місце. У гарний, широкий простір, де він міг як слід замахнутися. Фінніус пішов за ним, тримаючи перед собою щит.

— І це все? — посміхнувся він, ідучи вперед. — Уже скисаєш, так? Не можу сказати, що я не розчарований, я сподівався на...

Лоґен заревів, раптом вискочивши вперед і здійнявши над головою обома руками меч Творця. Фінніус незграбно позадкував, але відійшов недостатньо далеко. Сірий клинок вирубав шмат із кутка його щита, пройшов крізь нього наскрізь і глибоко вгруз ізбоку в один із каменів, оглушливо дзенькнувши та розсипавши уламки породи. Від удару меч мало не випав у Лоґена з рук, а сам він похилився набік, заметлявши кінцівками.

Фінніус застогнав. У нього текла кров із рани на плечі, де був перерізаний шкіряний обладунок і була розітнута плоть. Напевно, його поранило кінцем меча під час удару. Рана, на жаль, була недостатньо глибока, щоб його вбити, зате досить глибока, щоб дещо йому пояснити.

Тепер настала Лоґенова черга всміхнутись.

— І це все?

Вони ворухнулися в одну мить. Два клинки брязнули один об одного, але Лоґен тримався за свій міцніше. Меч Фінніуса, задрижавши, вирвався з його руки та полетів зі схилу. Фінніус охнув, схопився за пояс у пошуках кинджала, та перш ніж він дотягнувся, на нього з гарчанням і ревом накинувся Лоґен, бездумно рубаючи щит, залишаючи в дереві великі шрами та розсипаючи тріски так, що Фінніус почав незграбно відходити. У щит врізався ще один, останній удар, і Фінніус захитався від його сили, перечепився об кут упалого каменя, що визирав із трави, та повалився на спину. Лоґен скреготнув зубами й махнув мечем Творця донизу.

Він повністю перетяв наголінник у Фінніуса на нозі й відрубав йому частину ноги просто над щиколоткою, оббризкавши траву кров’ю. Фінніус посунувся назад, почав незграбно підводитись, заверещав, спробувавши перенести вагу на зниклу стопу, впав на куксу та знову розтягнувся на спині, кашляючи та стогнучи.

— Моя нога! — заволав він.

— Викинь її з голови, — прогарчав Лоґен, копнув мертву ногу, прибираючи її з дороги, і вийшов уперед.

— Зачекай! — проклекотів Фінніус, проштовхуючись здоровою ногою крізь траву назад, до одного зі стоячих каменів і лишаючи по собі кривавий слід.

— На що?

— Просто зачекай! — Він піднявся, спираючись на брилу, й поскакав на єдиній цілій нозі, сахаючись від нього. — Зачекай! — прокричав він.

Лоґен ударив мечем по внутрішньому краю щита, зірвав його ремені з обм’яклої руки Фінніуса та відкинув його так, що той поскакав зі схилу на пожованому краю. Фінніус відчайдушно заволав і витягнув ніж, ставши на єдину здорову ногу досить зручно для випаду. Лоґен рубонув, залишивши велику рану в нього на грудях. Бризнула кров і щедро залила йому нагрудник. Він вирячив очі та роззявив рота, але вийшов у нього лише тихий хрип. Кинджал випав у нього з пальців і безшумно впав у траву. Фінніус ковзнув убік і звалився долілиць.

Ось і він возз’єднався з землею.

Лоґен стояв, кліпав і дихав. Рана в нього на руці почала пекти вогнем, нога боліла, а дихання було нерівне й важке.

— Ще живий, — пробурмотів він собі під носа. — Ще живий.

На мить він заплющив очі.

— Блядь, — видихнув він. Інші. Він ізнову пошкандибав схилом до вершини.


Стріла у плечі зробила її повільною. Сорочка в неї була мокра від крові, а ще вона починала відчувати спрагу, дерев’яніла та ставала млявою. Він вислизнув із-за одного з каменів і, перш ніж вона встигла отямитись, кинувся на неї.

Місця для меча вже не було, тож вона його залишила. Потягнулася до ножа, та він схопив її за зап’ясток, а він був сильний. Він відкинув її спиною до каменя, і вона вдарилась об камінь головою так, що на мить відчула запаморочення. Вона бачила м’яз, що тремтів у нього під оком, чорні пори в нього на носі, жили, що виділялися в нього на шиї.

Ферро крутилася й борсалася, та він налягав на неї всім тілом. Вона шкірилась і плювалась, але навіть її сили не були нескінченні. Руки в неї тремтіли, лікті зігнулися. Його рука знайшла її горло та зімкнулася на ньому. Він пробурмотів щось крізь зціплені зуби, тиснучи й тиснучи. Вона вже не могла дихати, і сила витікала з неї.

А тоді вона напівзаплющеними очима побачила, як довкола його обличчя прослизнула ззаду якась рука. Велика, бліда чотирипала рука, вкрита засохлою кров’ю. За нею показалося велике бліде передпліччя, а тоді — ще одне, з іншого боку, і вони міцно обгорнули йому голову. Він пручався та борсався, але порятунку не було. Під шкірою розтягнулись і стиснулись товсті сухожилля, і бліді пальці вп’ялися йому в обличчя, чимраз далі тягнучи його голову назад і вбік. Він відпустив Ферро, і вона осіла біля каменя, втягуючи в себе повітря. Він марно шкрябав по руках нігтями. Коли йому почали невблаганно викручувати шию, він якось дивно, протяжно засичав.

— С-с-с-с-с...

Хрусь.

Руки відпустили його, і він звалився на землю, повісивши голову. Позаду стояв Дев’ятипалий. Засохла кров була у нього на обличчі, кров була в нього на руках, кров’ю був просочений його роздертий одяг. Його бліде обличчя, перемазане брудом і потом, сіпалося.

— Ти як?

— Десь так, як ти, — прохрипіла вона. — Ще хтось є?

Він поклав одну руку на камінь біля неї й нахилився, а тоді сплюнув кров’ю на траву.

— Не знаю. Двійко, може, і є.

Вона примружено глянула на вершину пагорба.

— Там?

— Можливо.

Вона нагнулась, підняла з трави вигнутий меч і, користуючись ним як милицею, пошкандибала вгору схилом. Почула, як за нею суне Дев’ятипалий.


Джезаль уже кілька хвилин чув періодичні крики, лемент і брязкання металу об метал. Усе було нерозбірливе й далеке, бо долітало до його вух крізь ревучий вітер на вершині пагорба. Він гадки не мав, що відбувається за межами кола каменів на вершечку пагорба, і сумнівався, що хоче знати. Він походжав угору-вниз, стискаючи та розтискаючи руки, а Кей тим часом сидів на возі, дивлячись на Баяза, мовчазного та обурливо спокійного.

Тоді він і побачив її. Голову якогось чоловіка, що підіймалася над вершиною між двома високими каменями. Далі показалися його плечі, потім груди. Неподалік з’явився ще один. Ще один чоловік. Двоє вбивць ідуть схилом до нього.

Один із них мав поросячі очі та важку щелепу. Другий був худіший і мав скуйовджену гриву світлого волосся. Вони обережно вийшли на вершину пагорба та врешті-решт зупинились у колі каменів, без особливого поспіху оглядаючи Джезаля, Кея та віз.

Джезаль іще ніколи не бився з двома людьми водночас. На смерть він теж іще ніколи не бився, але про це намагався не думати. Це був просто фехтувальний поєдинок. Нічого нового. Він ковтнув і витягнув шпаги. Метал, вислизаючи, підбадьорливо дзенькнув, а знайома вага в долонях трохи його втішила. Двоє чоловіків витріщилися на Джезаля, а він витріщився на них, намагаючись згадати, що казав йому Дев’ятипалий.

Намагайся видаватися слабким. Ну, хоч це не викликало особливих труднощів. Він не сумнівався, що здається достатньо наляканим. Йому ледве вистачало сил не розвернутись і не побігти. Він поволі позадкував до воза, облизуючи губи зі збентеженням, що аж ніяк не було вдаваним.

Ніколи не недооцінюй ворога. Він оглянув цих двох. Судячи з вигляду, сильні, з добрим спорядженням. На обох були обладунки з жорсткої шкіри, обидва несли квадратні щити. В одного був короткий меч, а в другого — сокира з важким лезом. Зброя явно смертельна й добре зношена. Він без проблем сприймав їх усерйоз. Вони розійшлись, обходячи його з обох боків, а він проводжав їх поглядом.

Коли настає час діяти, атакуй, не озираючись назад. Той, що був ліворуч від Джезаля, кинувся на нього. Він побачив, як напасник вишкірився, побачив, як той випрямився, побачив його широкий неоковирний замах назад. Йому було до смішного просто відступити так, щоби зброя глухо вдарила в дерен біля нього. Скорившись чуттю, він зробив випад короткою шпагою та встромив її аж по ефес чолов’язі в бік, між нагрудником і наспинником, просто під нижнє ребро. Вириваючи клинок назад, Джезаль водночас пригнувся під сокирою другого та різко змахнув довгою шпагою на рівні шиї. Він легко пройшов повз них і крутнувся на місці, тримаючи шпаги напоготові й чекаючи на сигнал судді.

Той, якого він заколов, незграбно ступив один-два кроки, захрипівши та схопившись за бік. Другий стояв на місці, хитаючись, вирячивши поросячі очі та притиснувши руку до шиї. Між його пальцями полилася кров із розрізаного горла. Вони майже одночасно впали долілиць, поруч один із одним.

Джезаль нахмурився, побачивши кров на своїй довгій шпазі. Похмуро глянув на два трупи, які залишив. Він, майже не думаючи, убив двох людей. Він мав почуватися винним, але замість цього почувався стуманілим. Ні. Він почувався гордим. Він почувався веселим! Він поглянув на Кея, що спокійно стежив за ним із задка воза.

— Я зробив це, — пробурмотів він, і учень повільно кивнув.

— Я зробив це! — гукнув він, змахнувши в повітрі скривавленою короткою шпагою.

Кей насупився, а тоді округлив очі.

— Ззаду! — крикнув він, мало не підскочивши. Джезаль повернувся, піднявши шпаги, та краєчком ока побачив, як щось ворушиться.

Пролунав оглушливий хрускіт, і його голова вибухнула яскравим світлом.

А далі все потемніло.

Плоди відваги

Раніше, ніж їх повісять
івнічани стояли на пагорбі вузьким рядом темних постатей на тлі білого неба. Ще було рано, і сонце проглядало всього лише яскравою плямою серед густих хмар. У виямках по боках долини були розсіяні холодні та брудні ділянки напіврозталого снігу, а до дна долини ще прилягав тонкий шар туману.

Вест дивився на цей ряд чорних постатей і похмурнів. Це йому не подобалося. Забагато людей для загону розвідників чи збирачів продовольства і надто вже мало для якоїсь атаки, та все ж вони залишалися там, угорі, та спокійно дивилися, як армія Ладісли продовжує нескінченне незграбне розгортання в долині під ними.

Штаб принца разом із невеликим загоном його варти облаштував ставку на трав’янистому згірку навпроти пагорба з північанами. Коли розвідники знайшли його рано-вранці, він здавався чудовим сухим місцем, може, й розташованим значно нижче за ворога, та все ж досить високим, щоб із нього було добре видно долину. Відтоді ковзання тисяч чобіт, поштовхи тисяч копит і обертання тисяч коліс возів устигли перетворити його вологу землю на липке чорне багно. Ним були вкриті чоботи Веста й тисяч інших бійців та оббризкані їхні однострої. Кілька плям з’явилося навіть на бездоганно білих шатах принца Ладісли.

Кроків за двісті попереду, на нижчій місцевості, був розташований центр бойового порядку Союзу. Його хребет утворювали чотири батальйони піхотинців із Королівського полку, що стояли охайними блоками яскраво-червоної тканини та тьмяної сталі. На такій відстані здавалося, ніби їх вишикували під велетенську лінійку. Перед ними стояло кілька ріденьких лав лучників у шкіряних куртках і сталевих шоломах, а позаду була кавалерія, що тимчасово спішилась. У повних обладунках вершники мали дивовижно незугарний вигляд. Обабіч розтягнулися безладні силуети рекрутських батальйонів із найрізноманітнішим спорядженням; їхні офіцери ревли та розмахували руками в намаганні заповнити пробіли та випрямити перекошені лави, наче вівчарки, що гавкають на отару непокірних овець.

Загалом, можливо, з десяток тисяч людей. Вест знав: усі вони дивляться на ту тонку ширму з північан, без сумніву, відчуваючи ту саму бентежну суміш страху та захвату, цікавості та злості, яку відчув він, помітивши ворога.

У підзорній трубі вони аж ніяк не здавалися надто страхітливими. Кудлаті люди, одягнені в пошарпані шкури та хутра, тримали примітивну на вигляд зброю. Саме те, чого, ймовірно, очікували штабні офіцери принца, наділені найбіднішою уявою. Вони геть не скидалися на бійців тієї армії, про яку розповідав Тридуба, і Вестові це не подобалося. Зрозуміти, що ховається з віддаленого боку того пагорба, було неможливо, а ці люди могли стояти там хіба для того, щоб відвернути їхню увагу чи пригрозити їм. Однак його сумніви поділяли не всі.

— Вони з нас насміхаються! — різко заявив Смунд, примружившись у власну підзорну трубу. — Треба почастувати їх списами Союзу! Одна швидка атака — і наші вершники скинуть отой набрід і займуть пагорб!

Він говорив так, ніби захоплення пагорба, який не має жодного значення, крім того, що на ньому стояли північани, доведе кампанію до швидкого та славного завершення.

Вест міг хіба що скреготіти зубами й хитати головою, як того дня було вже сто разів.

— Вони вище за нас, — пояснив він, намагаючись говорити повільно й терпляче. — Тут нікудишній рельєф для атаки, а ще в них може бути підтримка. Звідки нам знати? Може, основні сили Бетода стоять просто за узвишшям.

— Вони схожі щонайбільше на розвідників, — пробурмотів Ладісла.

— Зовнішність може брехати, ваша високосте, а той пагорб не вартий нічого. Час працює на нас. Нам на підмогу прийде маршал Бурр, а Бетод не може очікувати допомоги. У нас немає жодних причин рватись у бій зараз.

Смунд пирхнув.

— Жодних причин, окрім того, що це війна, а ворог стоїть перед нами, на землі Союзу! Полковнику, ви постійно скаржитеся на низький бойовий дух бійців! — Він тицьнув пальцем угору, на пагорб. — Що може нашкодити їхньому бойовому духу сильніше за бездіяльність перед обличчям ворога?

— Швидка та безглузда поразка? — буркнув Вест.

На жаль, саме тоді один із північан вирішив випустити в долину стрілу. В небо здійнялася малесенька чорна тріска. Випустили її зі звичайного короткого лука. Навіть попри перевагу в висоті стріла впала на відкриту місцевість щонайменше за сотню кроків від лінії фронту, не завдавши жодної шкоди. Це був неймовірно безглуздий жест, але він негайно вплинув на принца Ладіслу.

Він покинув своє складане польове крісло й підскочив на ноги.

— Хай їм трясця! — вилаявся він. — Вони з нас насміхаються! Віддавайте накази!

Він заходив туди-сюди, розмахуючи кулаком.

— Хай кавалерія негайно вишикується для атаки!

— Ваша високосте, наполегливо рекомендую вам переглянути...

— Трясця, Весте! — Спадкоємець престолу жбурнув свого капелюха на мулкий грунт. — Ви перечите мені на кожному кроці! Чи вагався б ваш друг, полковник Ґлокта, якби перед ним стояв ворог?

Вест ковтнув.

— Полковник Ґлокта потрапив у полон до гурків і загнав у могили всіх людей під своїм командуванням.

Він повільно нагнувся, підняв капелюха та шанобливо подав його принцові, водночас думаючи: може, він щойно стрімко поклав край своїй кар’єрі?

Ладісла заскреготав зубами, важко дихаючи носом, і висмикнув капелюха у Веста з руки.

— Я визначився з рішенням! Тягар командування лежить на мені й тільки на мені! — Він знову повернувся до долини. — Віддайте сигнал про атаку!

Вест раптом відчув, що жахливо стомився. Здавалося, йому ледве вистачало сил стояти, коли в морозному повітрі пролунав упевнений сигнал ріжка, а вершники видерлися в сідла, вийшли вперед поміж блоками піхоти й клусом з’їхали з положистого схилу, піднявши списи. Перетнувши дно долини, вони, наполовину сховані в морі туману, перейшли у чвал, і долиною розійшлася луна від розкотистого стукоту їхніх копит. Поміж них упало кілька розрізнених стріл, що відскакували від їхніх важких обладунків, не завдавши шкоди, тим часом як вони мчали вперед. Діставшись до висхідного схилу та просуваючись уперед по дроку та нерівній місцевості, вони почали втрачати швидкість, а їхні лави почали ламатись, але північани вгорі вразилися, побачивши стільки сталі та кінської плоті. Їхня нерівна шеренга захиталась, а тоді розірвалася. Вони розвернулися й побігли; дехто, щезаючи за вершиною пагорба, кидав зброю.

— Ось він, рецепт, хай йому грець! — заволав лорд Смунд. — Женіть їх, трясця! Женіть!

— Затопчіть їх кіньми! — засміявся принц Ладісла, знову зірвав капелюха й помахав ним у повітрі. З лав рекрутів у долині здійнялися радісні вигуки, що перекрили далекий тупіт копит.

— Женіть їх, — пробурмотів Вест, стиснувши кулаки. — Будь ласка.

Вершники вийшли на гребінь пагорба й поступово зникли з поля зору. У долині запала тиша. Довга, чудернацька, неочікувана тиша. Угорі кружляло декілька ворон, що перегукувалися грубим кряканням. Вест віддав би що завгодно, аби побачити поле бою так, як вони. Напруження було майже нестерпне. Тягнулися довгі хвилини, він весь час ходив туди-сюди, а ніяких ознак досі не було.

— Вони не квапляться, еге ж?

Зовсім поряд із ним стояв Пайк, а в нього за спиною — його донька. Вест скривився й відвів погляд. Йому й досі чомусь було боляче довго дивитися на обпалене лице Пайка, особливо тоді, коли він підходив раптово й без попередження.

— Що ви тут робите?

Засуджений знизав плечима.

— У коваля перед боєм удосталь справ. Після нього — ще більше. А під час бою їх небагато. — Він усміхнувся так, що шматки обпаленої плоті з обгорілого боку його обличчя зібгалися, як вичинена шкіра. — Надумав поглянути на зброю Союзу в дії. Та й де може бути безпечніше, ніж у ставці принца?

— Не переймайтеся через нас, — пробурмотіла Катіль із нещирою усмішкою, — ми, звісно, не будемо плутатись у вас під ногами.

Вест насупився. Якщо це був натяк на те, що він постійно плутається в них під ногами, то він не міг його потішити. Кавалерією й досі не пахло.

— Де їх у біса носить? — гарикнув Смунд.

Принц відірвався від гризіння нігтів.

— Дайте їм час, лорде Смунд, дайте їм час.

— Чому цей туман не розвіюється? — пробурчав Вест. Тепер крізь хмари пробивалося достатньо сонячного світла, але туман, здавалося, тільки густішав і повз долиною в бік лучників. — Клятий туман, він спрацює проти нас.

— А ось і вони! — крикнув один офіцер із принцового штабу пронизливим від захвату голосом, показуючи витягнутим пальцем на вершину пагорба.

Вест, затамувавши подих, підняв підзорну трубу та швидко оглянув зелену лінію. Він побачив вістря списів, непохитні та рівні, що поволі здіймалися над вершиною. Відчув величезне полегшення. Тепер він чи не найбільше в житті радів, дізнавшись, що не мав рації.

— Це вони! — крикнув Смунд, широко всміхаючись. — Вони повернулись! А що я вам казав? Вони...

Під вістрями списів показалися шоломи, а далі — плечі в кольчузі. Вест відчув, як полегшення мало-помалу зникає, а до горла підступає жах. Організована група броньованих бійців із круглими щитами з зображеннями облич, тварин, дерев та сотнями інших малюнків, серед яких не було однакових. Обабіч них на вершині пагорба з’явилися нові люди. Нові постаті в кольчузі.

Бетодові карли.

Вони зупинилися просто за найвищою точкою пагорба. З рівних лав вийшла купка людей, що стали на коліна в низькій траві.

Ладісла опустив підзорну трубу.

— Це що?..

— Арбалети, — пробурмотів Вест.

Майже м’яко здійнялися мінливою сірою хмарою, схожою на зграю добре навчених птахів, стріли першого залпу. Якусь мить вони мовчали, а тоді до вух Веста долинуло сердите бренькання тятиви арбалетів. Стріли почали спускатися до вояків Союзу. Вони падали серед бійців Королівського полку, стукали об їхні важкі щити та їхні важкі обладунки. Лунали крики, у їхньому строю з’явилося кілька прогалин.

Настрій у ставці протягом хвилини разючо змінився: спершу зухвала самовпевненість, тоді німий подив, а далі — приголомшений відчай.

— У них є арбалети? — бовкнув хтось.

Вест пильно дивився в підзорну трубу на арбалетників на пагорбі, що поволі відтягували тятиви, виймали з сагайдаків стріли та накладали їх. Відстань вони оцінили вдало. Вони не лише мали арбалети, а й уміли ними користуватися. Вест поквапився до принца Ладісли, який саме витріщився на пораненого бійця з безвільно повислою головою, що його виносили з лав Королівського полку.

— Ваша високосте, ми маємо або вийти вперед настільки, щоб наші стрільці змогли їм відповісти, або відступити на більшу висоту!

Ладісла тільки подивився на нього, нічим не показуючи, що він це почув, а тим паче — зрозумів. У піхоту перед ними опустилися стріли з другого залпу. Цього разу вони попадали серед рекрутів, що не мали ні щитів, ні обладунків. Їхній нерівний стрій укрився дірами, дірами, які наповнював, здіймаючись, туман, і весь батальйон неначе заохав і захитався. Дехто з поранених почав без угаву вищати — тоненько, по-звірячому.

— Ваша високосте, ми просуваємося вперед чи відступаємо?

— Я... ми...

Ладісла витріщився з роззявленим ротом на лорда Смунда, але молодому шляхтичові несподівано відібрало мову. Він, здавалося, був приголомшений ще сильніше за принца, якщо таке було можливо. У Ладісли затремтіла нижня губа.

— Як... Я... Полковнику Вест, яка ваша думка?

Спокуса нагадати кронпринцові, що тягар командування лежить на ньому й лише на ньому, була майже непереборна, але Вест прикусив язика. Без якогось чуття мети ця обідрана армія, ймовірно, швидко розпадеться. Краще зробити щось не те, ніж не зробити геть нічого. Він повернувся до найближчого сигналіста і проревів:

— Подай сигнал до відступу!

Ріжки подали сигнал до відступу, гучно й невлад. Важко було повірити, що ті самі інструменти всього кілька коротких хвилин тому так зухвало кликали в атаку. Батальйони мало-помалу посунули назад. Серед рекрутів упав ще один залп стріл, а тоді ще один. Їхній стрій почав розпадатися, бійці бігли задом наперед, рятуючись від смертоносного обстрілу, наштовхувались один на одного, лави перетворювалися на юрби, а повітря наповнилося криками й замішанням. Туман піднявся так високо, що Вест не міг зрозуміти, куди впав наступний залп арбалетних стріл. Від батальйонів Союзу залишилися тільки списи, що хитались, і нечисленні примарні шоломи над сірою хмарою. Навіть тут, на висоті, серед обозів, туман клубочився довкола щиколоток Веста.

На пагорбі заворушилися карли. Вони підкинули зброю в повітря та загримали нею об мальовані щити. Вони голосно закричали, але то був не низький рев, як очікував Вест. Натомість над долиною пропливло дивне, моторошне виття, жалібне голосіння, що перекрило гримання та брязкіт металу й долинуло до вух спостерігачів унизу. Бездумний, лютий, дикунський звук. Звук, який видають не люди, а чудовиська.

Принц Ладісла та офіцери з його штабу вражено перезиралися, затиналися й витріщалися, тим часом як карли потупали з пагорба лава за лавою до туману, що гуснув на дні долини, де й досі безладно намагалися відступити війська Союзу. Вест проштовхався крізь застиглих офіцерів до сигналіста.

— Бойовий порядок!

Хлопчина перевів погляд із північан, що насувалися, на Веста, ледве тримаючи ріжок млявими пальцями.

— Шикуйтеся! — проревів голос іззаду. — Шикуйтеся!

То був Пайк, і він ревів гучно, незгірш за будь-якого сержанта-інструктора. Сигналіст хутко підніс інструмент до губ і щосили затрубив бойовий порядок. У тумані прокотилися луною сигнали у відповідь, які тепер здіймалися зусібіч. Приглушені сигнали, приглушені крики.

— Ставай! Шикуйсь!

— Ану шикуйтеся, хлопці!

— Приготуйтесь!

— Увага!

Крізь морок долинув оглушливий гуркіт і брязкіт. То йшли люди в обладунках, ставили списи, витягали мечі, перегукувалися між собою окремі люди та підрозділи. Усе це перекривало, стаючи дедалі гучнішим, неземне завивання північан, які розпочали свою атаку, кинувшись із висоти в долину. Вест відчув, як у нього самого в жилах холоне кров, хоча його відділяло від ворога сто кроків відстані та кілька тисяч озброєних бійців. Він добре уявляв собі страх, який відчували тепер люди на передньому краю, коли з туману перед ними почали виходити з бойовими кличами, високо здійнявши зброю, постаті карлів.

Мить їхнього зіткнення не позначилася жодним звуком. Брязкіт невпинно гучнішав, до вигуків і завивань долучилися високі крики та низьке гарчання, ідо цього страхітливого гамору дедалі частіше домішувався болісний або гнівний лемент. У ставці ніхто не розмовляв. Усі до одного, і Весту тому числі, вдивлялися в морок, напружуючи всі чуття, щоб дістати хоч якесь уявлення про те, що може відбуватися просто перед ними в долині.

— Ось! — вигукнув хтось.

Крізь пітьму попереду йшла нечітка постать. На ній зосередилися всі очі, а тим часом вона набула чіткості. То був молодий, задиханий, забрьоханий і вкрай спантеличений лейтенант.

— Де в біса ставка? — вигукнув він, незграбно полізши на схил до них.

— Вона тут.

Вояк хвацько віддав Вестові честь.

— Ваша високосте...

— Ладісла — це я, — різко промовив справжній принц. Вояк отетеріло розвернувся і знову почав віддавати честь. — Ну ж бо, зачитуй своє послання!

— Гаразд, сер, ваша високосте, майор Бодзін послав мене передати вам, що його батальйон веде важкий бій і... — він досі задихався, — йому потрібне підкріплення.

Ладісла витріщився на молодика так, наче той розмовляв іноземною мовою, а тоді поглянув на Веста.

— Хто такий майор Бодзін?

— Командир першого батальйону рекрутів Старикси, ваша високосте, на нашому лівому крилі.

— Ліве крило, ясно... е-е...

Довкола засапаного лейтенанта зібралися півколом штабні офіцери в яскравому вбранні.

— Скажіть майорові потерпіти! — вигукнув один із них.

— Так! — погодився Ладісла. — Скажіть вашому майорові потерпіти і... е-е... відкинути ворога назад. Так, справді! — Тепер йому починала подобатися його роль. — Відкинути його назад і битися до останнього вояка! Скажіть майорові Клодзіну, що підмога вже йде. Однозначно... вже йде!

І принц мужньо подався геть.

Молодий лейтенант повернувся, вдивився в морок і пробурмотів:

— А де мій підрозділ?

Тим часом уже починали вимальовуватися нові постаті. Ці постаті бігли, спотикалися в багнюці, задихалися. Рекрути, одразу зрозумів Вест, відірвалися ззаду від підрозділів, що розпадалися, ледве вступивши в контакт із ворогом. Наче вони коли-небудь мали можливість довго вистояти.

— Малодушні пси! — вилаявся їм навздогін у спини Смунд. — Вертайте!

Це було все одно, що віддавати накази туману. Бігли всі: дезертири, ад’ютанти, гінці, що шукали допомоги, дороги, підкріплень. А також перші поранені. Деякі шкандибали самотужки або на зламаних списах замість милиць, деяких тягнули за собою товариші. Пайк пішов уперед, аби допомогти блідому хлопцеві, у якого стирчала з плеча арбалетна стріла. Ще одного пораненого, який бурмотів щось собі під носа, протягнули повз них на ношах. Ліву руку йому відтяли трохи нижче ліктя, і крізь його тугу пов’язку з брудної ганчірки сочилася кров.

Ладісла якось нездорово поблід.

— У мене болить голова. Мені треба сісти. Куди поділося моє польове крісло?

Вест пожував губу. Він і гадки не мав, що робити. Бурр відправив його разом із Ладіслою через досвід, але він розгубився точнісінько так само, як принц. Усі плани ґрунтувалися на можливості нормально бачити ворога чи принаймні власні позиції. Він закляк на місці, нікчемний і роздратований, як сліпець у бою навкулачки.

— Трясця, що відбувається?! — Принців голос, пронизливий і вередливий, перекрив гамір. — Звідки взявся цей клятий туман? Я бажаю знати, що відбувається! Полковнику Вест! Де полковник? Що там таке?

Якби ж то він міг щось відповісти. Люди шкандибали, сновигали та пробігали забрьоханою ставкою вочевидь навмання. Обличчя виринали з туману й зникали, обличчя, сповнені страху, замішання, рішучості. Гінці з перекрученими повідомленнями чи наказами, солдати з кривавими ранами чи без зброї. У холодному повітрі пливли безплотні голоси, що перекривали один одного, тривожні, квапливі, настрашені, змучені.

— ...Наш полк зіткнувся з ворогом і відступає чи, здається, відступав...

— Моє коліно! Трясця, моє коліно!

— ...Його високість, принц? У мене термінове повідомлення від...

— Пошліть, е-е... кого-небудь! Будь-кого, хто вільний... а хто вільний?

— ...Королівський полк веде важкий бій! Він вимагає дозволу на відступ...

— Що сталося з кавалерією? Де кавалерія?

— ...дияволи, а не люди! Капітан мертвий, а...

— Ми відступаємо!

— ...завзято б’ється на правому крилі й потребує підтримки! Конче потребує підтримки...

— Допоможіть мені! Хто-небудь, прошу!

— ...А тоді контратакують! Ми атакуємо по всій лінії...

— Тихо!

Вест почув у сірому мороці якийсь звук. Дзвякання збруї. Туман тепер був такий густий, що він бачив не далі ніж на тридцять кроків, але звук копит, що наближаються клусом, неможливо було сплутати ні з чим. Він зімкнув руку на руків’ї шпаги.

— Кавалерія! Вона повернулася!

Лорд Смунд радо кинувся вперед.

— Зачекайте! — процідив Вест, але марно.

Його очі напружено вдивлялися в сірий туман. Він бачив обриси вершників, що невпинно йшли крізь морок. Обладунки, сідла та шоломи в них були такої форми, як у Королівських полків, але їздили вони якось не так — згорбившись, розслаблено. Вест оголив шпагу.

— Захищайте принца, — пробурмотів він і підійшов на крок до Ладісли.

— Слухай сюди! — гукнув лорд Смунд вершникові, що їхав попереду. — Підготуй своїх людей до нової...

Меч вершника, лунко цокнувши, врізався йому в череп. Угору бризнула кров, яка в білому тумані здавалася чорною, і вершники кинулися в атаку, волаючи на весь голос. Страхітливі, моторошні, нелюдські звуки. Обм’якле тіло Смунда відкинув з дороги кінь, що йшов попереду, а тоді його затоптав, розмахуючи копитами, його сусід. Тепер можна було не сумніватися, що це північани: виходячи з мороку, вони вимальовувалися з дедалі страшнішою чіткістю. Найперший із них мав густу бороду; з-під виготовленого в Союзі шолома, що не підходив йому за розміром, падало довге волосся, а його жовті зуби були оголені. І кінь, і вершник люто вирячили очі. Його важкий меч різко опустився й рубонув одного з принцових охоронців між лопатками, коли той саме кинув списа й розвернувся, щоб утекти.

— Захищайте принца! — крикнув Вест.

А далі настав хаос. Зусібіч гриміли коні, волали вершники, рубаючи довкола себе мечами та сокирами, люди розбігалися на всі боки, ковзалися, падали; тих, хто стояв, зарубували на місці, а тих, хто лежав, затоптували. У важкому повітрі здійнявся вітер від бігу вершників, бруду, що літав у ньому, криків, паніки та жаху.

Вест шаснув убік, рятуючись від швидких копит, гепнувся обличчям у багнюку, марно замахнувся на коня, що біг повз нього, перекотився, крутнувся й охнув, побачивши туман. Він гадки не мав, у який бік дивиться: все звучало однаково та здавалось однаковим.

— Захищайте принца! — невідомо навіщо вигукнув він знову хрипким голосом, невпинно крутячись, але його перекрив гамір.

— Ліворуч! — верескнув хтось. — Шикуйсь!

Ніхто не шикувався. Не було ніякого «ліворуч». Вест перечепився об якесь тіло, його схопила за ногу рука, і він рубонув по ній шпагою.

— Ай.

Він упав долілиць. Йому страшенно боліла голова. Де він? Можливо, на тренуванні з фехтування. Невже Лютар знову збив його з ніг? Цей хлопчисько стає надто вправним для нього. Він потягнувся до руків’я своєї шпаги, що лежала затоптана в грязюку. Крізь траву десь далеко прошмигнула, витягаючи пальці, якась рука. Він чув у голові, яка сильно боліла, відлуння власного дихання, до болю гучного. Усе було розмите й мінливе, туман лежав у нього перед очима та в очах. Надто пізно. Він не зміг дотягнутися до своєї шпаги. Голова в нього пульсувала болем. У рот набилася грязюка. Він поволі, важко дихаючи, перекотився на спину та піднявся на ліктях. Побачив, як хтось іде до нього. Судячи з кудлатого силуету, північанин. Ну, звісно. Був бій. Вест подивився, як він поволі йде вперед. У руці він тримав якусь темну риску. Зброю. Меч, сокиру, кийок, спис — яка різниця? Чоловік ступив ще один неспішний крок, поставив чобіт на Вестів плащ і штовхнув його мляве тіло донизу, в грязюку.

Ніхто з них не казав нічого. Жодних останніх слів. Жодних мудрованих фраз. Жодних виявів гніву, жалю, тріумфу чи поразки. Північанин здійняв зброю.

Його тіло різко смикнулося. Він ступив непевний крок уперед. Кліпнув і захитався. Зробив повільний, дурнуватий півоберт. Його голова знову різко смикнулася.

— У мене щось... — сказав він, перекручуючи губами слова. Помацав вільною рукою потилицю. — А де моя...

Він крутнувся, полетів убік, задерши одну ногу в повітря, та гепнувся на бік у багнюку. Позаду нього хтось стояв. Ця людина підійшла ближче й нахилилась. Обличчя жінки. Чомусь вона здавалася знайомою.

— Ви живі?

Вест негайно повернувся до тями. Глибоко вдихнув, закашлявшись, перекотився та схопився за свою шпагу. Північани, у них у тилу північани! Він незграбно звівся на ноги та вишкріб кров із очей. Їх надурили! У нього сильно боліла та крутилася голова. Бетодова кавалерія замаскувалась, а принцову ставку захоплено! Шукаючи в тумані ворогів, він із божевільним поглядом різко розвернувся, так, що його чоботи послизнулися в багні, але там нікого не було. Тільки він і Катіль. Стукіт копит затих, вершники пішли — принаймні поки що.

Він опустив погляд на свою шпагу. Її клинок відламався за кілька дюймів від ефесу. Вона втратила цінність. Усе ще відчуваючи головний біль, він кинув її, зняв мертві пальці північанина з його меча та взявся за його руків’я. Зброя важка, з товстим щербатим клинком, але підійде.

Він поглянув на труп, що лежав на боці. На людину, що мало його не вбила. Задня частина його черепа була роздушеним місивом червоних осколків. Катіль тримала в руці ковальський молот. Голова була темна й липка від крові та пасем сплутаного волосся.

— Ти його вбила.

Вона врятувала йому життя. Це знали вони обоє, тому здавалося, що казати це безглуздо.

— Що робитимемо тепер?

Попрямуємо до лінії фронту. Саме це завжди робили блискучі молоді офіцери в історіях, які Вест читав у дитинстві. Йшли на звуки битви. Збирали новий підрозділ із тих, хто відстав від своїх, і вели їх у бій, а тоді змінювали хід бойових дій у доленосну мить. І встигали додому на вечерю та вручення орденів.

Подивившись на руїни та знівечені трупи, які залишили по собі вершники, Вест мало не розсміявся з цієї думки. Для героїки раптом стало запізно, і він це знав. Уже давно стало запізно.

Долі людей у долині було визначено вже давно. Коли Ладісла вирішив перейти річку. Коли Бурр узявся виконувати свій план. Коли Закрита Рада ухвалила відправити кронпринца здобувати славу на Північ. Коли видатна шляхта Союзу послала битися за свого короля не вояків, а жебраків. Тут, на цій нікчемній ділянці болота, зійшлася сотня різних випадковостей, що трапилися багато днів, тижнів і місяців тому. Випадковостей, які не змогли передбачити та нічим не спробували попередити ні Бурр, ні Ладісла, ні Вест.

Тепер він не міг нічого змінити, та й ніхто не міг. День було втрачено.

— Захищайте принца, — пробурмотів він.

— Що?

Вест заходився нишпорити по землі, перебираючи розкидане сміття та перекочуючи тіла брудними руками. На нього пильно дивився гонець із розітнутим ізбоку обличчям, із якого звисала кривава каша. Вест виблював, прикрив рота й поповз навкарачки до наступного трупа. То був один зі штабних офіцерів принца, чиє обличчя й досі виражало легкий подив. Важкий золотий позумент на його формі був розрізаний занехаяним мечем, який йому встромили в живіт.

— Що ви в біса робите?! — пролунав грубий голос Пайка. — На це немає часу!

Засуджений роздобув десь сокиру. Важку північну сокиру зі скривавленим лезом. Швидше за все, дозволяти злочинцеві брати таку зброю було нерозважливо, та у Веста були інші турботи.

— Ми повинні знайти принца Ладіслу!

— Нахрін його! — процідила Катіль. — Ходімо!

Вест скинув із себе її руку, подибав до купи зламаних скринь і знову стер з ока кров. Десь тут.

Ладісла стояв десь поряд...

— Ні, благаю вас, ні! — заверещав голос.

Спадкоємець престолу Союзу лежав на спині у виямку в землі, наполовину закритий понівеченим трупом одного зі своїх охоронців. Очі він замружив, руки схрестив перед обличчям, а його біла форма була заляпана червоною кров’ю та вкрита чорною багнюкою.

— Вам дадуть викуп! — пропхинькав він. — Викуп! Більший, ніж ви можете уявити.

З-поміж його пальців визирнуло одне око. Він схопив Веста за руку.

— Полковнику Вест! Це ви? Ви живі!

Часу на люб’язності не було.

— Ваша високосте, нам треба йти!

— Йти? — промимрив Ладісла. На його обличчі тягнулися сліди від сліз. — Але ж ви, звичайно... ви ж не хочете сказати... ми перемогли?

Вест мало не відкусив собі язика. Дивно було, що це завдання випало йому, але він мав урятувати принца. Може, цей марнославний нікчемний ідіот і не заслуговував на порятунок, але це нічого не змінювало. Вест мав зробити це заради самого себе, а не заради Ладісли. Його обов’язком як підданого було врятувати свого майбутнього короля, як вояка — врятувати свого генерала, як людини — врятувати іншу людину. Тепер він міг зробити лише це.

— Ви спадкоємець престолу, і пощадити вас неможливо.

Вест сягнув униз і взяв принца за лікоть.

Ладісла завовтузився з паском.

— Я загубив десь шпагу...

— У нас немає часу!

Вест зіп’яв його на ноги, цілком готовий понести його, якщо так буде треба. Кинувся крізь туман із двома засудженими за спиною.

— Ви впевнені, що це правильний шлях? — буркнув Пайк.

— Я впевнений.

Він був аж ніяк не впевнений. Туман став як ніколи густий. Через біль у голові та кров, що текла в око, йому стало важко зосередитися. Звідусіль неначе долинали звуки бою — дзенькіт і брязкіт металу, стогони, завивання та люті крики, — що відлунювали в тумані та здавалися то далекими, то страхітливо близькими. Маячили, рухалися та пливли силуети, нечіткі загрозливі обриси, просто за межами поля зору плавали тіні. З туману неначе вийшов якийсь вершник, і Вест, охнувши, підняв меч. Закрутилися хмари. То був усього-на-всього віз, навантажений барилами; перед ним завмерли мули, а візник, у якого стирчав зі спини зламаний спис, розтягнувся поблизу.

— Сюди, — прошепотів Вест і прожогом кинувся до нього, старанно припадаючи до землі.

Вози — це добре. Вози — це обоз, запаси, їжа та хірурги. Вози свідчили про те, що вони прямують до виходу з долини чи принаймні геть від фронту, якщо фронт іще існував. Вест на мить замислився. Вози — це погано. Вози — це грабунок. Північани злетяться на них, як мухи на мед, жадаючи здобичі. Він тицьнув рукою кудись у туман, геть від порожніх возів, розбитих барил, перекинутих ящиків, а інші пішли за ним — тихо, тільки чвакаючи підошвами та хрипко дихаючи.

Вони сунули вперед відкритою місцевістю по брудних заростях мокрої трави, мало-помалу підіймаючись. Інші один за одним проходили повз нього, а він махав їм рукою, наказуючи йти далі. Вони могли врятуватися, лише продовжуючи рухатись, але кожен крок давався важче за попередній. Кров із рани на голові текла цівкою в нього під волоссям і стікала зі скроні. Біль у голові не вщухав, а, навпаки, посилювався. Він відчував слабкість, нудоту, жахливе запаморочення. Зігнувшись навпіл і ледве тримаючись на ногах, він учепився в руків’я важкого меча так, наче той допомагав йому не впасти.

— Тримаєтеся? — запитала Катіль.

Він спромігся буркнути їй:

— Не зупиняйся!

Він чув стукіт копит, а може, думав, що його чує. Його вів уперед страх і тільки страх. Він бачив, як попереду сунуть далі інші. Значно випереджав усіх принц Ладісла, наступним був Пайк, а просто перед ним ішла Катіль, озираючись через плече. Крізь туман, що розсіювався, він побачив скупчення дерев. Зосередився на їхніх примарних силуетах і подався до них, незграбно полізши схилом і хрипко дихаючи.

Він почув голос Катіль.

— Ні.

Коли він повернувся, йому до горла підступив жах. Неподалік від них він побачив силует вершника.

— Біжіть до дерев! — видихнув він.

Вона й не ворухнулася, тому він схопив її за руку та штовхнув уперед, при цьому впавши долілиць у багнюку. Перекотився, незграбно підвівся, пошкандибав схилом по діагоналі, геть від неї, геть від дерев, геть від безпеки. У нього на очах вималювалася постать північанина, що виїхав із туману. Той уже побачив Веста й поскакав до нього учвал, опустивши спис.

Вест, хоча йому пекло ноги, продовжував повзти боком, із останніх сил відводячи вершника геть. Ладісла вже опинився серед дерев. Пайк тільки ховався в кущах. Катіль востаннє озирнулася через плече й пішла за ним. Далі Вест іти вже не зміг. Він зупинився, пригнувшись, на схилі пагорба, надто втомлений, щоб бодай випростатись, а тим паче — битись, і почав стежити за наближенням північанина. На наконечнику його списа виблискувало сонце, що прорвалося крізь хмари. Вест гадки не мав, що робитиме, коли вершник прийде. Хіба що помре.

Тоді вершник піднявся в сідлі та обмацав собі бік. Там стирчали пера. Сірі пера, що маяли на вітрі. Він коротко скрикнув. Припинив кричати й поглянув на Веста. У нього з шиї стирчав наконечник стріли. Вершник випустив із рук спис і повільно випав із сідла назад. Його кінь клусом проскакав повз нього, піднявся схилом, сповільнився, перейшовши на ступу, і зупинився.

Вест якусь мить стояв, пригнувшись до мокрої землі, не в змозі збагнути, як урятувався від смерті. Пошкандибав до дерев. Кожен крок давався йому з величезним зусиллям, усі суглоби в нього були слабкі, як у маріонетки. Відчувши, як у нього підгинаються коліна, він гепнувся в кущі. Рану в нього на голові мацали сильні пальці, хтось бурмотів якісь слова північною мовою.

— Ай! — скрикнув Вест і зовсім трохи розліпив очі.

— Кінчай нити. — На нього згори вниз дивився Шукач. — Звичайна подряпина. Ти дешево відбувся. Ішов мені просто до рук, але тобі все одно поталанило. Я вже не раз хибив.

— Поталанило, — пробурмотів Вест, перевернувся серед мокрого орляку й поглянув на другий кінець долини між стовбурами дерев.

Туман нарешті почав розсіюватись, мало-помалу відкриваючи слід із понівечених возів, понівеченого спорядження, понівечених тіл. Усього того потворного сміття, що лишається після жахливої поразки. Або жахливої перемоги, якщо говорити про прибічників Бетода. Він побачив, як за кількасот кроків якийсь чолов’яга відчайдушно біг до іншого скупчення дерев. Судячи з одягу, він міг бути кухарем. За ним скакав вершник зі списом у руці. Проминувши його вперше, він промазав, але вертаючись, упіймав його та збив на землю. Вест мав би вжахнутися, побачивши, як вершник під’їздить клусом до безпорадного бігуна та заколює його списом, але відчув лише винувату радість. Радість через те, що дісталося не йому.

Схилами долини рухалися й інші постаті, інші вершники. Розігрувались інші маленькі криваві драми, та Вест уже не міг на це дивитися. Він відвернувся та знов опустився в гостинні та безпечні кущі.

Шукач стиха хихотів собі під носа.

— Тридуба всереться, як побачить, кого я злапав. — Він став показувати по черзі на кожного в цій дивній виснаженій забрьоханій компанії. — Напівмертвого полковника Веста, дівчину зі скривавленим молотом, чоловіка з обличчям, схожим на днище казана, а цей-от хлопчина, якщо мені не зраджує пам’ять, командував цим сраним нещастям. Ради мертвих, доля вміє жартувати.

Він поволі захитав головою, всміхаючись Вестові, який тим часом лежав на землі й задихався, як риба на суходолі.

— Тридуба... всереться.

Вечеря для одного

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції


Ваше Преосвященство,

У мене радісні новини. Змову викрито й викорінено. Її призвідцями були Корстен дан Вурмс, син лорд-губернатора, та Карлот дан Ейдер, магістр Гільдії спайсерів. Їх буде допитано, а згодомпокарано так, що наші люди зрозуміють, якою є ціна зради. Схоже на те, що Давуст став жертвою гуркського агента, який тривалий час переховувався в місті. Убивця досі на волі, але тепер, коли змовники в наших руках, ми, безсумнівно, скоро його впіймаємо.

Я взяв лорд-губернатора Вурмса під строгий арешт. Зрада сина вказує на ненадійність батька, та й усе одно він заважав керувати містом. Я відправлю його до Вас наступним кораблем, щоб Ви та Ваші колеги з Закритої Ради змогли вирішити його долю. Разом із ним прибуде такий собі інквізитор Гаркер, відповідальний за смерть двох в’язнів, які, залишившись живими, могли б надати нам цінну інформацію. Я допитав його і впевнений, що він не брав участі в жодній змові, проте він усе ж винен у некомпетентності, що дорівнює зраді. Залишаю покарати його Вам.

Атака гурків розпочалася на світанку. Кинулися вперед, просто по відкритій місцевості, добірні війська з готовими містками та високими драбинами, які зустрів убивчий залп із п’ятисот арбалетів, виставлених уздовж наших стін. Спроба була смілива, але необачна, і ми відбили її, знищивши багато людей у їхніх лавах. До нашої рукотворної протоки дісталося лише два відважні загони, а там місток, драбину та бійців швидко віднесло сильною течією, що виникає між морем і затокою в певний час доби, доречною й несподіваною примхою природи.

Зараз порожня місцевість між нашим каналом та гуркськими лавами всіяна їхніми трупами, а я наказав нашим бійцям стріляти в усякого, хто спробує надати допомогу пораненим. Стогони тих, хто помирає, та вигляд тіл гурків, що гниють на сонці, не можуть не зіграти нам на руку, послабивши їхній бойовий дух.

Хоча ми вперше скуштували перемоги, насправді ця атака була всього-на-всього першою оцінкою нашої оборони. Командувач гурків лише занурює палець у воду, щоб перевірити її температуру. Я не сумніваюся, що його наступна атака матиме зовсім інший масштаб. Ще стоять нерухомо три могутні катапульти, зібрані щонайбільше за чотириста кроків від наших стін і цілком здатні закидати величезні камені в Нижнє місто. Можливо, вони сподіваються взяти Дагоску неушкодженою, але, якщо ми чинитимемо спротив і далі, ця нерішучість однозначно не протриває довго.

Людей їм однозначно не бракує. Щодня на півострів прибувають нові гуркські вояки. Тепер над їхньою юрбою добре видно штандарти восьми легіонів, а ще ми помітили підрозділи дикунів із усіх куточків кантійського континенту. Проти нас виставлено могутнє військо, мабуть, щонайменше п’ятдесятитисячне. Гуркський імператор Утман-ул-Дошт кидає на наші стіни всю свою потугу, але ми вистоїмо.

Ви скоро одержите від мене звістку. А доти служу та корюся.

Занд дан Ґлокта, очільник Дагоски

Раніше, ніж їх повісять
агістр Карлот дан Ейдер, голова Гільдії спайсерів, сиділа у своєму кріслі, поклавши руки на коліна, та щосили намагалася зберегти гідність. Шкіра в неї була бліда й масна, під очима з’явилися темні кола. Її біле вбрання було заплямоване брудом із камер, а волосся втратило блиск і обрамляло її обличчя безживними патлами. Без пудри та коштовностей вона була старша на вигляд, але все одно здавалася гарною. «У певному розумінні як ніколи гарною. Гарною, як майже догоріле полум’я свічки».

— У вас стомлений вигляд, — промовила вона.

Ґлокта підняв брови.

— Останні кілька днів були виснажливі. Спершу був допит вашого поплічника Вурмса, далі — суща дрібниця: атака гуркської армії, що стоїть табором під нашими стінами. Ви й самі неначе трохи втомилися.

— Підлога в моїй крихітній камері не така вже й зручна, а ще я маю власні турботи. — Вона поглянула на Северарда й Вітарі, що притулилися до стін обабіч неї та склали руки на грудях, одягнені в маски й невблаганні. — Я помру в цій кімнаті?

«Безсумнівно».

— Це ми ще побачимо. Вурмс уже розповів більшу частину того, що нам потрібно знати. Ви прийшли до нього й запропонували йому грошей за підробку батькового підпису на певних документах і віддання наказів від батькового імені певним вартовим — коротше кажучи, за участь у здачі міста Дагоски ворогам Союзу. Він назвав усіх учасників вашого плану. Підписав своє зізнання. Якщо вам цікаво, його голова прикрашає ворота поруч із головою вашого друга Ісліка, посла імператора.

— Вони разом на воротах, — проспівав Северард.

— Я не домігся від нього лише трьох речей. Ваших мотивів, вашого підпису та імені гуркського шпигуна, що вбив очільника Давуста. Їх я доб’юся від вас. Зараз.

Магістр Ейдер ретельно прокашлялася, ретельно розгладила спереду свою довгу сукню і якомога гордовитіше сіла.

— Я не вірю, що ви будете мене катувати. Ви не Давуст. У вас є совість.

У Ґлокти злегка засіпався кутик рота. «Сміливо. Я вам аплодую. Та як же ви помиляєтеся...»

— Совість у мене є, але вона маленька, кволенька і зсохла. Вона б не захистила від сильного вітру ні вас, ні жодну іншу людину.

Ґлокта протяжно й важко зітхнув. У кімнаті було занадто спекотно і занадто світло, очі в нього боліли й сіпались, і він, говорячи, обережно їх потер.

— Ви б і уявити собі не змогли, до яких учинків я вдавався. Жахливих, лихих, мерзенних — вас би могло знудити від самої тільки розповіді про них. — Він знизав плечима. — Вони час від часу мене бентежать, але я кажу собі, що мав вагомі причини. Минають роки, немислиме стає повсякденним, жахливе стає марудним, а нестерпне стає звичним. Я запхав усе це в темні кутки свого розуму, а там неймовірно багато місця. Просто вражає, з чим людина може жити.

Ґлокта зустрівся поглядом із Северардом і Вітарі, що суворо та безжалісно виблискували очима.

— Але навіть якщо припустити, що ви мали рацію, ви серйозно можете уявити, що моїм практикам так дошкулятиме совість? Як гадаєш, Северарде?

— Так дошкулятиме що?

Ґлокта сумовито всміхнувся.

— От бачите. Він навіть не знає, що це таке.

Він згорблено відкинувся на спинку стільця. «Втомився. Страшенно втомився». Здавалося, йому бракувало сил, навіть щоб підняти руки.

— Я вже зробив вам безліч усіляких знижок. Зазвичай у разі зради так не милосердствують. Вам треба було бачити, як Фрост побив вашого друга Вурмса, а ми всі знаємо, що він був у цій справі молодшим партнером. Останні нещасні години свого життя він срав кров’ю. Вас поки що ніхто й пальцем не торкнувся. Я залишив вам одяг, гідність, людську подобу. У вас є одна можливість підписати своє зізнання та відповісти на мої запитання. Один шанс цілком і повністю скоритися. Ось і вся моя совість. — Ґлокта нахилився вперед і тицьнув у стіл пальцем. — Один шанс. А тоді ми вас роздягнемо й почнемо різати.

Магістр Ейдер, схоже, негайно здалася. Її плечі зігнулися, голова опустилась, а вуста затремтіли.

— Ставте ваші запитання, — прохрипіла вона.

«Зламана жінка. Всіляко вітаю, очільнику Ґлокта. Але на запитання мають знайтися відповіді».

— Вурмс розповів нам, кому та скільки збиралися заплатити. Певним вартовим. Певним чиновникам із адміністрації його батька. Звичайно, йому самому, і чимало. Як не дивно, в цьому списку було відсутнє одне ім’я. Ваше. Ви й тільки ви не просили нічого. Щоб сама королева торгівців відмовилася від певного продажу? Я ошелешений. Що вам запропонували? Чому ви зрадили свого короля та країну?

— Чому? — повторив Северард.

— Блядь, відповідай уже йому! — заволала Вітарі.

Ейдер відсахнулася.

— Союзу взагалі не мало тут бути! — випалила вона. — В усьому винна жадібність! Звичайнісінька жадібність! Спайсери були тут до війни, коли Дагоска була вільна. Усі вони наживали статки, але мусили сплачувати податки тубільцям, і це їм страшенно заважало! Було б набагато краще, подумали вони, володіти містом самим, самотужки встановлювати правила. Наскільки більше ми б могли розбагатіти! Коли трапилася відповідна нагода, вони радо нею скористались, і першим у черзі опинився мій чоловік.

— І так спайсери почали правити Дагоскою. Я чекаю на ваші мотиви, магістре Ейдер.

— Вийшов хаос! Торгівці не мали ні бажання керувати містом, ні потрібних умінь. Керівники Союзу, Вурмс і йому подібні, були сущими покидьками, людьми, що бажали тільки напихати собі кишені. Ми б могли працювати з тубільцями, але вирішили їх експлуатувати, а коли вони виступили проти нас, ми покликали Інквізицію, а ви побили їх, піддали тортурам і повісили їхніх ватажків на площах Верхнього міста, і невдовзі вони почали зневажати нас так само сильно, як гурків. Ми пробули тут сім років і не зробили нічого, крім зла! Це була оргія морального розкладу, жорстокості й марнотратства!

«Це правда. Я сам бачив».

— А іронія полягає в тому, що ми навіть не одержали прибутків! Навіть на початку ми заробляли менше, ніж до війни! Витрати на підтримку стін, на платню для найманців — без підтримки тубільців вони виснажували! — Ейдер засміялася відчайдушним плаксивим сміхом. — Гільдія майже збанкрутувала, і вони, ці ідіоти, самі довели себе до цього! Звичайнісінька жадібність!

— А тоді до вас звернулися гурки.

Ейдер кивнула. Її мляве волосся загойдалося.

— У мене багато контактів у Гуркулі. Торгівці, з якими я вела справи впродовж років. Вони сказали мені, що Утман, ставши імператором, найперше врочисто заприсягся взяти Дагоску, стерти пляму, яку залишив на своїй країні його батько, та пообіцяв не спочивати, доки його присягу не буде виконано. Вони сказали мені, що в місті вже є гуркські шпигуни, що вони знають наші слабкі місця. Вони сказали мені, що різанині, можливо, вдасться запобігти, якщо Дагоску можна буде здати їм без бою.

— Тоді чому ви зволікали? Ви контролювали Коску та його найманців до того, як люди Кадії отримали зброю, до посилення оборони, до того, як я взагалі прибув. За бажання ви б могли захопити місто. Навіщо вам знадобився той йолоп Вурмс?

Карлот дан Ейдер уп’ялась очима в підлогу.

— Поки вояки Союзу утримували Цитадель і міські ворота, їх би не вийшло взяти без кровопролиття. Вурмс міг віддати місто мені без бою. Хочете — вірте, а хочете — ні, та моєю єдиною метою, метою, з якою ви так вправно покінчили, було уникнути вбивств.

«Я справді цьому вірю. Але тепер це нічого не означає».

— Продовжуйте.

— Я знала, що Вурмса можна купити. Його батькові недовго залишилося жити на світі, а ця посада не є спадковою. Для сина це могло стати останнім шансом одержати вигоду з батькової посади. Ми встановили ціну. Взялися за приготування. А тоді про це дізнався Давуст.

— Він збирався повідомити архілектора.

Ейдер різко засміялася.

— Він не був такий відданий справі, як ви. Йому хотілося того самого, що й усім іншим. Грошей, і більше, ніж я могла зібрати. Я сказала гуркам, що план завершено. Пояснила їм чому. Наступного дня Давуст... зник. — Вона глибоко вдихнула. — І тоді вже вороття не було. Ми були готові діяти невдовзі після вашого прибуття. Все було підготовлено. А далі...

Вона зупинилася.

— Далі?

— Далі ви заходилися посилювати оборону, а у Вурмсові прокинулася жадібність. Йому здавалося, що наше становище раптом покращилося. Він вимагав більшого. Погрожував розповісти про мої плани вам. Мені довелося повернутися до гурків, аби дістати більше. На все це знадобився час. Кінець кінцем ми знову підготувалися до дій, але тоді вже стало надто пізно. Шанс зник. — Вона підвела погляд. — Це все жадібність. Якби не жадібність мого чоловіка, ми б ніколи не прийшли до Дагоски. Якби не жадібність спайсерів, ми б могли досягти тут успіху. Якби не жадібність Вурмса, ми б, можливо, віддали її, і через цю нікчемну скелю не пролилося б ані краплини крові.

Вона шморгнула носом і знову поглянула на підлогу. Її голос стих.

— Але жадібність повсюди.

— Отже, ви погодилися здати місто. Погодилися зрадити нас.

— Кого зрадити? Тут би не програв ніхто! Торгівці могли б тихо піти! Тубільці жили б за тиранії гурків не гірше, ніж за нашої! Союз не втратив би нічого, крім дрібки гордості, а чого вона варта, крім життя тисяч людей? — Ейдер витягнулася над столом. Її голос став грубішим, а очі округлились і волого заблистіли сльозами. — Що станеться тепер? Скажіть мені. Буде побій! Різанина! Навіть якщо ви зможете втримати місто, якою ціною ви це зробите? А втримати його ви не зможете. Імператор заприсягся і не потерпить відмови. Усі чоловіки, жінки та діти в Дагосці приречені! А заради чого? Заради того, щоб архілектор Сульт і йому подібні могли показувати на мапу та говорити, що та чи та цятка належить їм? Скільки смертей його задовольнить? Які мотиви були в мене? А які у вас? Чому ви це робите? Чому?

У Ґлокти сіпалося ліве око, і він притиснув до нього руку, другим оком дивлячись на жінку навпроти себе. По її блідій щоці пробігла сльоза й упала на стіл. «Чому я це роблю?»

Він знизав плечима.

— А що ще робити?

Северард потягнувся донизу й пересунув по столу письмове зізнання.

— Підпишіть! — гавкнув він.

— Підпиши, — зашипіла Вітарі, — підпиши, сучко!

Карлот дан Ейдер із дрожем у руці потягнулася по перо. Воно побряжчало по чорнильниці зсередини, заляпало стіл чорними плямами й пошкрябало папір. Ніяких бурхливих радощів не було. «їх не буває ніколи, але ми ще повинні обговорити одне питання».

— Де мені знайти гуркського агента? — різко, наче рубаючи сікачем, промовив Ґлокта.

— Не знаю. Ніколи не знала. Той, хто ним є, тепер прийде по вас, як прийшов по Давуста. Можливо, сьогодні...

— Чому вони так довго чекали?

— Я сказала їм, що ви не становите загрози. Сказала, що Сульт лише пошле когось іншого... Сказала, що можу з вами впоратись.

«І я не сумніваюся, що ви б упорались, якби не несподівана щедрість майстрів Валінта й Балка».

Ґлокта нахилився вперед.

— Хто агент гурків?

У Ейдер так сильно тремтіла нижня губа, що вона мало не цокотіла зубами.

— Не знаю, — прошепотіла вона.

Вітарі грюкнула рукою по столу.

— Хто? Хто? Хто він, сучко?! Хто?

— Не знаю!

— Брешеш!

Ланцюг практика забряжчав над головою в Ейдер і міцно стиснув їй горло. Колишню королеву торгівців, яка хвицала ногами в повітрі та марно хапалася руками за ланцюг у себе на шиї, перетягнули за спинку її стільця та кинули долілиць на підлогу.

— Брешеш!

Перенісся у Вітарі зморщилося від гніву, її руді брови зібралися докупи від напруження, а очі звузилися до лютих щілинок, її чобіт уперся Ейдер у потилицю, вона вигнула спину, а в її стиснені кулаки сильно врізався ланцюг. Северард поглянув на цю жорстоку сцену, злегка всміхаючись очима, а за останніми подихами Ейдер, натужними, шумними, хрипкими, можна було розчути немелодійний свист.


Ґлокта облизав порожні ясна, дивлячись, як вона борсається на підлозі камери. «Вона має померти. Вибору немає. Його Преосвященство вимагає суворої кари. Його Преосвященство вимагає зразкових покарань. Його Преосвященство вимагає утримуватися від милосердя». У Ґлокти затріпотіла повіка й засіпалося лице. У приміщенні було задушливо та спекотно, як у кузні. Він був мокрий від поту і страшенно хотів пити. Він ледве дихав. Йому мало не здавалося, що душать зараз саме його.

«Іронія ж полягає в тому, що вона має рацію. Моя перемога так чи інакше є поразкою для всіх у Дагосці. Перші плоди моїх трудів уже видають останні стогони на пустищі перед міськими воротами. Тепер різанині не буде кінця. Гурки, дагосканці, союзникитіла будуть накопичуватись, поки не завалять усіх нас, і все це буде справою моїх рук. Було б набагато краще, якби її план досяг успіху. Було б набагато краще, якби я помер у в’язницях імператора. Краще для Гільдії спайсерів, краще для людей Дагоски, краще для гурків, для Корстена дан Вурмса, для Карлот дан Ейдер. Краще навіть для мене».

Ейдер уже майже припинила хвицатися. «Ще один учинок, який слід заховати в темному кутку. Ще один учинок, який мулятиме мені на самоті. Вона має померти, незалежно від того, чим це добре чи погано. Вона має померти». Її наступний подих став глухим хрипом. Ще один — негучним свистом. «Уже майже кінець. Майже кінець».

— Годі! — різко вигукнув Ґлокта. «Що?»

Северард швидко підвів погляд.

— Що?

Вітарі цього наче й не помітила: ланцюг залишився так само туго натягнутим.

— Годі, я сказав!

— Чому? — процідила вона.

«А й справді: чому?»

— Я віддаю вам накази, — гарикнув він, — а не надаю, блядь, пояснення!

Вітарі, посміхнувшись із огидою, відпустила ланцюг і прибрала чобіт із потилиці Ейдер. Та не ворухнулася. Її дихання було неглибоким, ледь чутним шурхотінням. «Але вона дихає. Архілектор очікуватиме пояснення, до того ж доброго. Цікаво знати: яке пояснення я надам?»

— Поверніть її до камер, — наказав він, спершись на ціпок і втомлено підвівшись зі стільця. — Можливо, ми ще знайдемо їй застосування.

Ґлокта стояв біля вікна, супився в ніч і дивився, як Божий гнів ллється на Дагоску. Три величезні катапульти, які стояли за стінами міста, далеко за межами досяжності арбалетів, працювали ще з обіду. На заряджання та приготування кожної з них ішла приблизно година. Він стежив за цією процедурою в підзорну трубу.

Спершу регулювали машину та оцінювали відстань пострілу. Кілька бородатих інженерів у білих шатах сперечалися між собою, вдивляючись у власні підзорні труби, вимахуючи прямовисами, вовтузячись із компасами, паперами та рахівницями й потроху регулюючи положення величезних болтів, які тримали катапульту на місці.

Коли вони задовольнялися, велике плече важеля згинали наново. Підіймати велетенську противагу, блок із темно-сірого чавуну, висічений у формі насупленого гуркського обличчя, доводилося запрягу з двадцяти коней, добряче побитих батогами та змилених.

Далі система блоків і команда робітників, що хмурилися, ревли та розмахували руками, обережно вводили в підготовчий ківш величезний снаряд, бочку щонайменше один крок у діаметрі. Опісля люди відступали, з острахом поспішаючи назад. Уперед повільно виходив один раб із довгою жердиною, на кінці якої палав якийсь віхоть. Раб підносив його до бочки. Здіймалося полум’я, а тоді десь опускали важіль, і величезний тягар падав, а велике плече важеля, що було завдовжки зі стовбур сосни, розтинало повітря, і підпалений снаряд злітав до хмар. Вони злітали та з ревом падали вже кілька годин, тим часом як на заході поволі опускалося сонце, довкола них темніло небо, а пагорби на материку обернулися на чорний силует удалині.

Одна з бочок на очах у Ґлокти злетіла, яскраво палаючи на тлі чорних небес, і її шлях врізався йому в очі іскристою лінією. Вона, здавалося, на цілу вічність зависла над містом, майже на висоті самої Цитаделі, а тоді помчала донизу, з тріском спускаючись із небес, наче метеор. За нею палав шлейф із жовтогарячого вогню. Приземлилася вона посеред Нижнього міста. Рідке полум’я здійнялося вгору, вирвалося назовні та спрагло накинулося на малесенькі силуети хатинок у нетрях. Кілька секунд по тому грім вибуху дійшов до Ґлокти біля вікна і змусив його поморщитися. «Вибуховий порошок. Хто б міг подумати, коли я побачив, як він шипить на верстаку адепта-хіміка, що з нього може вийти така приголомшлива зброя?»

Він наполовину побачив, наполовину уявив крихітні постаті, що мчали туди чи туди, намагаючись витягнути потерпілих із підпалених руїн, намагаючись урятувати що тільки можна зі своїх розвалених осель, і вервечки чорних від сажі тубільців, які похмуро передають одне одному відра, марно силкуючись завадити поширенню цього пекла. «Ті, хто має найменше, під час війни завжди втрачають найбільше». Тепер пожежі були по всьому Нижньому місту. Вони світилися, мерехтіли, миготіли на вітрі з моря, відбиваючись у чорній воді жовтогарячим, жовтим і яскраво-червоним. Навіть тут, угорі, повітря мало важкий запах, стало маслянистим і переповнилося димом. «Там же, певно, вийшло справжнє пекло. Ще раз вітаю, очільнику Ґлокта».

Він розвернувся, зрозумівши, що у дверях хтось стоїть. То була Шікель, чий тендітний силует чорнів у світлі лампи.

— У мене все гаразд, — пробурчав він і перевів погляд назад на величне, зловісне та страхітливе видовище за вікном. «Усе ж таки не щодня можна побачити, як палає місто». Але його служниця не пішла, а ступила один кроку кімнату.

— Іди собі, Шікель. Я чекаю на певного відвідувача, і це могло б викликати проблеми.

— Відвідувача, так?

Ґлокта підвів погляд. Її голос звучав інакше. Глибше, жорсткіше. Її обличчя теж стало інакшим: один бік у тіні, а другий освітив миготливий жовтогарячий вогонь пожеж за вікном. Воно мало дивний вираз: поволі пішовши до Ґлокти, вона наполовину вишкірила зуби та вп’ялася в нього очима, що спрагло й напружено виблискували. Це обличчя майже страшне. «Якби я був схильний до страху...» І все стало на свої місця.

— Ти? — видихнув він.

— Я.

«Ти?» Ґлокта не втримався. У нього мимохіть вирвався смішок.

— Гаркер тебе спіймав! Цей ідіот помилково натрапив на тебе, а я тебе відпустив! А я ще вважав себе героєм! — Він сміявся без упину. — Цінний урок, еге ж? Нікому не роби добра!

— Мені не потрібні твої уроки, каліко.

Вона ступила ще крок. Тепер її відділяло від нього менше трьох кроків.

— Зачекай! — Він підняв руку. — Тільки скажи мені дещо!

Вона спинилася, запитливо піднявши одну брову. «Просто залишайся там».

— Що сталося з Давустом?

Шікель усміхнулася гострими, чистими зубами.

— Він так і не покинув кімнати. — Вона злегка погладила себе по животу. — Він тут.

Ґлокта змусив себе не підводити погляду, коли зі стелі повільно спустилася петля з ланцюга.

— А тепер ти можеш приєднатися до нього.

Вона вийшла на півкроку вперед, а тоді ланцюг зачепив її за підборіддя, смикнув угору та здійняв у повітря, тим часом як вона шипіла та плювалася, хвицалася та борсалася.

Северард вискочив зі своєї схованки під столом і спробував ухопити Шікель за невгамовні ноги. Її боса стопа ударила його по обличчю так, що він скрикнув і розтягнувся на килимі.

— От блядь, — видихнула Вітарі, коли Шікель підсунула долоню під ланцюг і почала стягувати її з крокв. — От блядь!

Вони разом гепнули на підлогу, трохи поборолись, а тоді Вітарі пролетіла в повітрі, заборсавшись у пітьмі чорною тінню. Вона заволала, врізавшись у стіл у віддаленому кутку кімнати, і непритомна звалилася на підлогу. Северард, який і досі стогнав, повільно перекотився на спину, нічого не усвідомлюючи та притиснувши руки до маски. Ґлокті й Шікель залишилося тільки дивитись одне на одного. «Я та моя пожирачка. Прикро».

Він притулився спиною до стіни, і дівчина кинулася на нього, але вона встигла ступити лиш один крок: Фрост блискавично врізався в неї та гепнувся на неї, поваливши її на килим. Якусь мить вони пролежали там, а тоді вона поволі перекотилася на коліна та поволі зіп’ялася на ноги, тим часом як кремезний практик налягав на неї своєю чималою вагою, і поволі пішла до Ґлокти, зачовгавши ногами.

Альбінос міцно тримав її обома руками, напружуючи всі сухожилля, щоб її відтягнути, але вона поволі просувалася вперед, зціпивши зуби. Одна худа рука дівчини була притиснута до її худого тулуба, а вільною рукою вона несамовито замахнулася на Ґлоктину шию.

— Ф-ф-ф-ф-ф! — зашипів Фрост.

М’язи його важких передпліч напружились, його біле обличчя скривилося від натуги, а рожеві очі мало не вилізли з орбіт. І все ж цього було недостатньо. Ґлокта, притиснувшись до стіни, захоплено споглядав, як рука підтягується дедалі ближче, опинившись усього за кілька дюймів від його горла. «Це дуже прикро».

— От сука! — заволав Северард.

Його дрючок зі свистом опустився та врізався в хапливу руку, розламавши її рівно навпіл. Ґлокта бачив, як із розірваної скривавленої шкіри визирають кістки, та все ж її пальці ще сіпалися, тягнучись до нього. Дрючок ударив її по обличчю, і її голова різко відкинулася назад. Із її носа бризнула кров, ударом їй розсікло щоку. Та все ж вона йшла далі. Фрост задихався від натуги, втримуючи її другу руку на місці, тим часом як вона тягнулася вперед, скрививши вуста й оголивши зуби, готова вигризти Ґлокті горло.

Северард кинув дрючок, обхопив її шию та потягнув її голову назад, загарчавши від натуги. У нього на лобі запульсували вени. Дивне це було видовище: двоє чоловіків, один із яких був великий і сильний як бик, відчайдушно намагалися повалити на землю тендітну дівчину. Мало-помалу двоє практиків почали відтягувати її назад. Северард відірвав одну її ногу від підлоги. Фрост голосно заревів, підняв її та, напружившись востаннє, пожбурив у стіну.

Вона зашкрябала підлогу, силкуючись підвестись і вимахуючи зламаною рукою. У тіні загарчала Вітарі, високо піднявши один із важких ланцюгів Давуста. Він із оглушливим брязкотом розбився об голову Шікель, а тоді троє практиків накинулися на неї, як хорти на лисицю, хвицаючись, б’ючись і гарчачи від люті.

— Досить! — різко промовив Ґлокта. — У нас іще є запитання!

Він причовгав до задиханих практиків і опустив погляд. Шікель лежала нерухомою, знівеченою безформною масою. Купкою ганчір’я, до того ж невеликою купкою. «Десь такою я її й відшукав. Як цій дівчині мало не вдалося здолати цю трійцю?» Її зламана рука з обм’яклими та скривавленими пальцями розтягнулася по килиму. «Можна спокійно сказати, що тепер вона нікому не загрожує».

А тоді рука заворушилася. Кістка ковзнула назад у плоть і випрямилася з огидним хрускотом. Пальці засіпалися, засмикалися, задряпали підлогу й почали ковзати до Ґлокти, тягнучись до його щиколотки.

— Що вона таке? — видихнув Северард, дивлячись униз.

— Беріть ланцюги, — сказав Ґлокта і розважливо відійшов з дороги. — Хутко!

Фрост із брязкотом витягнув із мішка дві пари великих кайданів і підняв їх, загарчавши від натуги. Це були смуги темно-сірого чавуну, призначені для найсильніших і найнебезпечніших в’язнів, завтовшки зі стовбур молодого деревця й важкі, як ковадла. Одну пару він туго затягнув у неї на щиколотках, а другу — на зап’ястках. Їхні кріплення зарипіли та з обнадійливою категоричністю стали на місце.

Тим часом Вітарі витягнула з мішка довгий гримучий ланцюг і заходилась обмотувати ним безвільне тіло Шікель, яке підтримував Северард, туго затягуючи його та закручуючи знов і знов. Довершили справу два великі висячі замки.

Замкнули їх якраз вчасно. Шікель раптом ожила й заметалася на підлозі. Вишкірила зуби на Ґлокту й налягла на ланцюги. Її ніс уже став на місце, а поріз на обличчі затягнувся. «Наче вона взагалі не зазнавала ушкоджень. Отже, Юлвей казав правду». Вона зробила випад, оголивши зуби та забряжчавши ланцюгами, і Ґлокті довелося незграбно позадкувати.

— Воно наполегливе, — пробурмотіла Вітарі, чоботом штовхнувши її спиною до стіни. — Цього в нього не відняти.

— Бельбаси! — просичала Шікель. — Ви не можете протистояти тому, що наближається! На це місто опускається права рука Бога, і його ніщо не може врятувати! Ваші смерті вже визначені!

У небі спалахнув особливо яскравий вибух, який залив обличчя та маски практиків жовтогарячим світлом. За мить кімнатою прокотилося відлуння його грому. Шікель засміялася, божевільно, рипливо заквоктавши.

— Сто Слів наближаються! Їх не спутати жодними ланцюгами, не втримати жодними воротами! Вони наближаються!

— Може, й так, — Ґлокта знизав плечима. — Та вони прийдуть надто пізно для тебе.

— Я вже мертва! Моє тіло — всього-на-всього порох! Воно належить Пророкові! Ви нічого від мене не дізнаєтесь, хоч як будете старатись!

Ґлокта всміхнувся. Він майже відчував на обличчі тепло полум’я далеко внизу.

— Це звучить як виклик.

Один із них

Раніше, ніж їх повісять
рді всміхнулася Джезалеві, а він усміхнувся їй. Він по-ідіотськи всміхався на весь рот. Утриматися він не міг. Він був страшенно радий повернутися туди, де все було зрозуміло. Тепер їм ніколи не доведеться розлучатися. Йому хотілося тільки сказати їй, як сильно він її кохає. Як сильно він за нею скучив. Він відкрив рота, але вона притиснула палець до його губ. Сильно притиснула.

— Тс-с-с.

Вона його поцілувала. Спершу ніжно, а тоді міцніше.

— Гм, — сказав він.

Її зуби куснули його за губу. Спершу грайливо.

— Ой, — сказав він.

Вона вгризлася сильніше, а тоді ще сильніше.

— Йой! — вигукнув він.

Вона присмокталася до обличчя Джезаля, роздираючи його зубами та шкрябаючи ними кістки. Він спробував закричати, та нічого не вийшло. Було темно, голова у нього пливла. Щось жахливо смикнуло, нестерпно потягнуло його за вуста.

— Є, — промовив якийсь голос. Болючий тиск припинився.

— Наскільки все погано?

— Не так погано, як здається.

— А здається, що все дуже погано.

— Стули пельку та підійми той смолоскип вище.

— А це що?

— Що саме?

— Те, що там стирчить.

— То його щелепа, довбню, а ти як думаєш?

— Я думаю, що мене знудить. Цілительство не належить до моїх видатних...

— Стули свій довбаний писок і підійми смолоскип! Нам доведеться засунути її назад!

Джезаль відчув, як щось сильно натиснуло йому на лице. Щось затріщало, і його щелепу та шию списом проштрикнув нестерпний біль, якого він ще ніколи не відчував. Він відкинувся назад.


— Я його потримаю, а ти посунь оте.

— Що, оце?

— Не висмикуй йому зуби!

— Та він сам випав!

— Клятий тупий біляк!

— Що відбувається? — запитав Джезаль. Але вийшло в нього лише якесь булькотіння. Його голова здригалася, пульсувала, розколювалася від болю.

— Тепер він прокидається!

— Тоді ти зашивай, а я його потримаю.

Щось здушило йому плечі, натиснуло на груди й міцно його скрутило. Йому боліла рука. Страшенно боліла. Він спробував похвицатись, але в нього нестерпно боліла нога, і він не міг нею поворухнути.

— Тримаєш його?

— Так, тримаю! Зашивай!

Щось уп’ялося йому в обличчя. Він думав, що більшого болю вже не буде. Як же він помилявся...

— Геть від мене! — заревів він, але почув лише: — Гхм.

Він борсався, намагався вирватись, але його міцно скрутили, і від цього в нього тільки посилився біль у руці. Загострився біль в обличчі. У верхній губі, у нижній губі, в підборідді, в щоці. Він кричав, кричав і кричав, але нічого не чув. Хіба що тихий хрип. Коли він подумав, що в нього точно вибухне голова, біль раптом ослабнув.

— Готово.

Його відпустили, і він відкинувся назад, безвільний, як ганчірка, і безпорадний. Щось повернуло йому голову.

— Гарно зашито. Справді гарно. Якби ти тільки була поряд, коли мені робили оце. Може, я б і досі був красунчиком.

— Яким іще красунчиком, біляче?

— Гм. Варто взятися за його руку. А тоді ще треба вправити йому ногу і таке інше.

— Куди ти подів отой щит?

— Ні, — застогнав Джезаль, — будь ласка...

У нього тільки клацнуло в горлі.

Тепер він дещо бачив — розмиті силуети в напівтемряві. До нього наблизилось обличчя, потворне обличчя. Зігнутий і зламаний ніс, роздерта й посічена шрамами шкіра. За ним було якесь смагляве обличчя, обличчя з довгою яскравою рискою від брови до підборіддя. Він заплющив очі. Здавалося, навіть світло завдавало йому болю.

— Гарно зашито. — Його погладила по скроні якась рука. — Тепер ти, хлопче, один із нас.

Джезаль застиг на місці зі змученим обличчям, і його кінцівки мало-помалу скував жах.

— Один із нас.

Частина II

«Не годиться для бою той, хто ніколи

не бачив, як ллється його власна кров,

хто не чув, як хрустять його зуби

від удару противника, і не відчував

на собі всю вагу супостата».

Роджер Говденський[1]

На північ

Раніше, ніж їх повісять
тже, Шукач просто лежав собі долілиць, змокнувши до нитки й намагаючись не рухатись і водночас не закоцюбнути, та дивився з-поміж дерев на той бік долини, де саме йшла армія Бетода. Там, де він лежав, вона не надто добре проглядалася — видно було тільки частину стежки над гребенем, — але цього було досить, щоб побачити, як тупають повз нього карли. На спинах у них були яскраві мальовані щити, їхні кольчуги виблискували цяточками талого снігу, а списи високо здіймалися між стовбурами дерев. Вони йшли без упину лава за лавою.

Вони були далеченько, але він неабияк ризикував навіть на такій відстані. Бетод не втрачав обережності. Він розіслав людей на всі боки, на гребені та висоти, повсюди, де хтось, як йому здавалося, міг угледіти, що він робить. Він послав кількох розвідників на південь і ще кількох на схід, сподіваючись обманути тих, хто за ним стежив, але Шукача він не надурив. Принаймні цього разу. Бетод вертав туди, звідки прийшов. Вертав на північ.

Шукач різко вдихнув і протяжно, скрушно зітхнув. Ради мертвих, він стомився. Він дивився, як крихітні постаті строєм ідуть крізь соснове гілля. Він багато років ходив у розвідку для Бетода, приглядав для нього за такими-от арміями, допомагав йому вигравати в битвах, допомагав йому стати королем, хоча тоді йому таке й не снилося. Дещо змінилося докорінно. Дещо лишилося таким самим, як завжди. Ось він застиг на місці, лежачи долілиць у багні, і дивиться вгору так довго, що йому болить шия. Постарів на десять років, а йому анітрохи не стало краще. Він уже майже не пам’ятав, чого колись прагнув, але не сумнівався, що цього не прагнув ніколи. Скільки вітру промайнуло, скільки снігу нападало, скільки води спливло. Скільки боїв, скільки переходів, скільки всього змарновано. Лоґена вже нема, і Форлі нема, та й для них усіх час швидко спливає.

Мовчун прослизнув крізь замерзлі кущі до нього, сперся на лікті та визирнув на карлів, що сунули дорогою.

— Гм, — гмикнув він.

— Бетод іде на північ, — прошепотів Шукач.

Мовчун кивнув.

— У нього повсюди розвідники, але він точно йде на північ. Про це варто розказати Тридубі.

Ще один кивок.

Шукач нерухомо лежав у волозі.

— У мене сили кінчаються.

Мовчун підвів погляд і підняв брову.

— Ми стільки старались, а навіщо? Усе як завжди. На чийому боці ми тепер? — Шукач махнув рукою на людей, що сунули дорогою. — Ми що, маємо битися з ними всіма? Коли ми вже відпочинемо?

Мовчун знизав плечима та стиснув вуста так, ніби замислився над цим.

— Коли помремо?

І це таки було гіркою правдою.


На інших Шукач натрапив не одразу. Їх і близько не було там, де вони вже мали бути. Правду кажучи, вони недалеко відійшли від того місця, де були, коли він пішов. Першим він побачив Доу, який сидів на великому камені, набурмосившись, як завжди, та сердито вдивляючись у яр. Підійшовши до нього, Шукач побачив, на що той дивиться. На чотирьох південців, які дерлися по камінню, повільні й незграбні, як новонароджені телята. Тул і Тридуба чекали на них на дні і вже явно майже не мали сил терпіти.

— Бетод іде на північ, — сказав Шукач.

— Молодець.

— Ти не здивований?

Доу облизав зуби та сплюнув.

— Він здолав усі клани, які посміли проти нього виступити, зробився королем там, де королів не було, пішов війною на Союз і зараз дає йому прочухана. Він перевернув світ догори дриґом, гад такий. Тепер йому нічим мене здивувати.

— Гм. — Шукач вирішив, що тут він має рацію. — А ви недалеко просунулись.

— Еге ж, недалеко. Що тут скажеш: охуєнний тягар ти повісив нам на шию. — Він подивився, як четвірка незграбно спускається в яр унизу, і захитав головою так, ніби ще ніколи не бачив таких нікчемних тіл. — Охуєнний тягар.

— Якщо ти хочеш, щоб мені стало встидно за те, що я в той день урятував кілька життів, то мені не встидно. А що я мав зробити? — запитав Шукач. — Дати їм умерти?

— А це думка. Без них ми б рухались удвічі швидше, їли б набагато краще, та й узагалі. — Він зблиснув лиховісною усмішкою. — Я б тільки одного з них до чогось приспособив.

Шукачеві не треба було питати, кого саме. Дівка була позаду. Вона була так закутана через холод, що він майже не бачив у неї жіночих форм, але здогадувався, що під одягом вони є, і це його бентежило. Дивно, коли поруч є жінка. Відколи вони пішли на північ через гори багато місяців тому, це стало прикрою рідкістю. Навіть побачити якусь жінку було якось соромно й водночас приємно. Шукач подивився, як вона видирається на каміння, наполовину повернувши до них замурзане обличчя. А дівка явно міцна, подумав він. Схоже, їй дісталося від життя.

— Думаю, вона би пручалася, — пробурмотів собі під носа Доу. — Думаю, вона б похвицала ногами.

— Гаразд, Доу, — різко промовив Шукач. — Краще охолонь, закоханий. Ти ж знаєш, як до всього цього ставиться Тридуба. Знаєш, що сталося з його донькою. Якби він почув, що ти таке верзеш, яйця б тобі нахрін відрізав.

— Що таке? — відповів Доу, вдаючи невинність. — Я ж просто говорю, хіба ні? Мені не можна цим дорікнути. Коли хтось із нас востаннє був із жінкою?

Шукач насупився. Він точно знав, коли це сталося з ним. Мабуть, то був останній раз, коли йому було тепло. Він скрутився калачиком разом із Шарі перед багаттям, із широкою, як море, усмішкою на обличчі. Саме тоді Бетод спутав ланцюгами його, Лоґена та всіх інших, а потім витурив, послав у вигнання.

Він досі пам’ятав, якою бачив її востаннє: вона роззявила рота з подиву та страху, тим часом як його витягували з-під ковдр, голого й напівсонного. Він репетував, як півень, який знає, що йому от-от скрутять шию. Коли його силоміць забрали від неї, було боляче. Щоправда, не так боляче, як тоді, коли Скейл копнув його по яйцях. Та ніч загалом вийшла болючою, він і не сподівався її пережити. Біль від копняків із часом ущух, зате біль від її втрати так і не вщух остаточно.

Шукач пригадав запах її волосся, звучання її сміху, тепло та м’якість її спини, якою вона притискалася до його живота вві сні. Ці спогади були добряче зужиті, перебрані та затерті, як улюблена сорочка. Він пам’ятав це так, наче все сталося минулої ночі. Йому довелося змусити себе викинути це з голови.

— Не думаю, що пам’ятаю такі далекі часи, — буркнув він.

— Я теж, — відповів Доу. — Тобі хіба не набридає трахати власну руку?

Він знову поглянув на схил і прицмокнув губами. В очаху нього з’явився вогник, який не дуже сподобався Шукачеві.

— Кумедно: цього не так уже й кортить, поки це не з’являється в тебе перед носом. Це все одно що простягнути м’ясо голодному так близько, що він відчуває його запах. Не кажи мені, що не думаєш те саме.

Шукач несхвально на нього глянув.

— Мені здається, що я думаю не зовсім те саме, що й ти. Якщо треба, засунь свого прутня у сніг. Це має тебе остудити.

Доу широко всміхнувся.

— Скоро мені доведеться кудись його засунути, це вже точно.

— Йо-о-ой! — заволав хтось на схилі.

Шукач потягнувся по лук і придивився: чи їх, бува, не винюхали Бетодові розвідники? А це просто принц послизнувся та гепнувся на сраку. Доу, насмішкувато скривившись, дивився, як той качається на спині.

— Таких нікчем іще світ не бачив, еге ж? Він тільки те й робить, що затримує нас так, що ми йдемо вдвічі повільніше, ніж треба, верещить гучніше від свині, яка народжує, жере більше, ніж йому можна, і сере по п’ять разів на день.

Вест допомагав йому підвестися й намагався трохи обтрусити його плащ. Ну, не його плащ, а той, який йому дав сам Вест. Шукач досі не розумів, чому розумна людина може утнути таку дурість. Надто вже холодно ставало тепер — як-не-як, середина зими.

— Нахіба хтось став би йти за цим гівнюком? — запитав Доу, хитаючи головою.

— Кажуть, у нього батько — сам король Союзу.

— Який толк у тому, чий ти син, якщо ти сам гівна вартий? Якби це падло горіло, я б на нього й не посцяв.

Шукач не зміг не кивнути. Він би повівся так само.


Вони сиділи довкола місця, на якому було б багаття, якби Тридуба дозволив їм його розкласти. А він, звісно, не дозволяв, хоч як благали південці. Не дозволяв, хоч як холодно ставало. Поруч були розвідники Бетода. Це було би все одно, що на весь голос кричати про свою присутність. З одного боку сиділи Шукач і всі інші: Тридуба, Доу, Тул і Мовчун, який сперся на лікоть так, наче все це його не обходило. Союзники були навпроти.

Пайк і дівчина досить відважно терпіли холод, утому й голод. У них було щось таке, що підказувало Шукачеві: вони до цього звикли. Вест мав такий вигляд, ніби вже майже виснажився, і дмухав у складені ківшиком долоні так, наче вони були готові почорніти й відвалитися. Шукачеві здавалося, що йому треба було залишити плащ собі, а не віддавати його останньому в гурті.

Принц сидів посередині, задерши підборіддя та намагаючись удати, ніби він не покоцаний, не забрьоханий і не починає смердіти так само, як усі вони. Ніби він здатен віддавати накази, до яких хтось може прислухатись. Шукачеві здавалося, що тут він помилився. В такому гурті, як у нього, ватажків обирали за дії, а не за походженням. Обирали ватажків зі стрижнем, і з цієї точки зору вони б радше слухалися тієї дівчини, ніж цього придурка.

— Нам час обговорити свої плани, — нив він. — Дехто з нас страждає в пітьмі.

Шукач бачив, що Тридуба вже починає супитися. Йому не подобалося, що цього ідіота доводиться тягати з собою, а тим паче не подобалось прикидатися, ніби його колише принцова думка.

Іще було кепсько, що не всі розуміли всіх інших. Із союзників північну мову знав тільки Вест. Із північан мову Союзу знали тільки Шукач і Тридуба. Тул, може, більш-менш розумів сенс сказаного. Доу не розумів і цього. Що ж до Мовчуна, то мовчання всіма мовами означає приблизно те саме.

— Що він зараз каже? — пробурчав Доу.

— Здається, щось про плани, — відповів йому Тул.

Доу пирхнув.

— Та всі знання цього гівнюка гівна варті.

Шукач побачив, як Вест ковтнув. Він непогано розумів, що зараз говорили, і здогадувався, що декому майже урвався терпець.

Однак принц і близько не був такий розумний.

— Було б корисно знати, скільки ще днів, на вашу думку, знадобиться нам на дорогу до Остенгорма...

— Ми не йдемо на південь, — сказав північною мовою Тридуба, перш ніж його високість устиг договорити.

Вест на мить перестав дмухати собі в долоні.

— Не йдемо?

— Ми від початку туди не йшли.

— Чому?

— Тому що Бетод вертає на північ.

— Це точно, — докинув Шукач. — Я його сьогодні бачив.

— Чому він звертає назад, — запитав Вест, — коли Остенгорм безборонний?

Шукач зітхнув.

— Я не затримувався, щоб його спитати. Ми з Бетодом не в найкращих стосунках.

— Я скажу тобі чому, — посміхнувся Доу. — Бетодові ваше місто не треба. Принаймні поки що.

— Йому треба розрізати вас на такі дрібні шматочки, щоб їх можна було жувати, — додав Тул.

Шукач кивнув.

— Як той, із яким були ви, — той самий, кісточки якого він саме виплював.

— Перепрошую, — різко обізвався принц, не здогадуючись, про що тепер ішлося, — та, можливо, було би краще, якби далі ми розмовляли спільною мовою...

Тридуба, не звертаючи на нього уваги, продовжив говорити північною.

— Він розірве вашу армію на маленькі шматочки. А тоді розчавить їх один за одним. Ви думаєте, що він іде на південь — значить, сподівається, що ваш маршал Бурр пошле людей на південь. Він злапає їх сплячими, як вертатиме на північ, а якщо їх буде досить мало, то поріже їх на шматки, як порізав інших.

— А потім, — прогримів Тул, — коли всі ваші милі солдатики возз’єднаються з землею чи втечуть назад, за воду...

— Він без поспіху розлущить тутешні містечка, як горішки взимку, а його карли накладуть лапи на їхній вміст.

Доу втягнув повітря крізь зуби, позираючи на дівчину навпроти. Дивився він, як злий пес дивиться на шмат бекону. Вона поглянула на нього у відповідь, і цей погляд, подумав Шукач, багато чого сказав про неї. Він сумнівався, що йому стало б відваги зробити те саме в її становищі.

— Бетод іде на північ, а ми підемо за ним. — Тридуба сказав так, що стало очевидно: це не підлягає обговоренню. — Будемо стежити за ним і, сподіваюся, рухатися швидко та йти попереду, тож, якщо твій друг Бурр попре крізь ці ліси, ми зможемо підказати йому, де Бетод, перш ніж він напореться на нього, як сліпець на сраний колодязь.

Принц сердито вдарив по землі.

— Вимагаю повідомити мені, про що зараз говориться!

— Що Бетод прямує зі своєю армією на північ, — процідив йому Вест крізь зціплені зуби. — І що вони мають намір піти за ним.

— Це нестерпно! — різко вигукнув дурень, смикаючи себе за брудні манжети. — Такий план дій наражає нас усіх на небезпеку! Будь ласка, скажіть їм, що ми негайно вирушимо на південь.

— Тоді вирішено.

Усі повернулися, щоб побачити, хто заговорив, і по-справжньому вразилися. Це Мовчун заговорив союзною плавно й рівно, як сам принц.

— Ви йдете на південь. Ми йдемо на північ. Мені треба відлити.

Він підвівся та зник у темряві. Шукач із роззявленим ротом дивився йому вслід. Нащо йому треба було вивчати чужу мову, якщо він ніколи не вимовляв більше двох слів підряд рідною?

— Чудово! — пронизливо й налякано вигукнув принц. — Кращого годі було й чекати!

— Ваша високосте! — зашепотів йому Вест. — Вони нам потрібні! Без їхньої допомоги ми не дістанемося ні до Остенгорма, ні кудись іще!

Очі дівчини ковзнули вбік.

— А ви хоч знаєте, де південь?

Шукач придушив смішок, але принц не засміявся.

— Нам треба на південь! — загарчав він, і його лице засіпалося від гніву.

Тридуба пирхнув.

— Хлопче, баласту права голосу не дають, навіть якщо припустити, що в цій ватазі голосують, а в ній таки не голосують. — Він нарешті заговорив союзною, та Шукачеві здавалося, що принц не надто зрадіє, дізнавшись, про що йдеться. — У тебе була можливість віддавати накази, і поглянь, до чого це тебе довело. Не кажучи вже про те, що тим людям вистачало дурості робити так, як ти їм велів. Можу тебе запевнити, що наших імен ти до їхнього списку не додаси. Якщо хочеш іти за нами, краще навчись не відставати. Якщо ж хочеш віддавати накази, то що ж...

— Південь отам, — сказав Шукач і тицьнув великим пальцем у ліс. — Удачі.

Немилосердність

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції


Ваше Преосвященство,

Облога Дагоски триває. Гурки три дні поспіль здійснювали атаки на наші стіни, кожна з яких ставала більш масштабною та рішучою. Вони прагнуть закидати наш канал брилами, перетнути його мостами, видертися на наші стіни та вибити наші ворота таранами. Вони тричі атакували, а ми тричі їх відкидали. Їхні втрати були великими, але вони цілком можуть дозволити собі втрати. Вояки імператора повзають півостровом, як мурахи. Однак наші люди відважні, наша система оборони сильна, наша рішучість непохитна, а в затоці все ще плавають судна Союзу, завдяки яким ми досі добре забезпечені. Будьте певні, Дагоска не впаде.

Перейдімо до менш важливої теми. Вам, без сумніву, буде приємно дізнатися, що питання магістра Ейдер вирішено. Я призупинив виконання її вироку, замислившись про те, чи не використати її зв’язок із гурками проти них. На лихо їй, шанси на те, що такі непомітні заходи принесуть плоди, зникли, через що вона перестала бути нам корисною. Можливо, якби бійниці на стінах прикрасила жіноча голова, це згубно подіяло б на бойовий дух наших військ. Ми ж, як-не-як, цивілізована сторона конфлікту. У зв’язку з цим із колишнім магістром Гільдії спайсерів розібралися тихо, але, можу вас запевнити, остаточно. Ні Вам, ні мені більше не потрібно думати про неї чи її невдалу змову.

Як завжди, служу та корюся, Ваше Преосвященство.


Занд дан Ґлокта, очільник Дагоски

Раніше, ніж їх повісять
іля води було тихо. Тихо, темно і спокійно. Об опори верфі плюскали легенькі хвильки, стиха порипували дошки човнів, із затоки прилинув прохолодний вітерець, а темне море виблискувало в місячному світлі під запорошеним зорями небом.

«Неможливо здогадатися, що за кілька коротких годин до цього менш ніж за півмилі звідси сотнями гинули люди. Що повітря розтинали крики болю та люті. Що за суходільними стінами досі тліють руїни двох великих облогових веж, а довкола них, наче впале осіннє листя, розкидані трупи...»

— Ф-ф-ф-ф-ф.

Повернувшись і примружено вдивившись у темряву, Ґлокта відчув, як у нього клацнула шия. Із тіні між двома темними будівлями вийшов практик Фрост, який підозріло роззирався довкола й вів поперед себе в’язня — значно меншого за себе, згорбленого та закутаного в плащ із піднятим каптуром. Його руки були зв’язані позаду. Дві постаті перетнули запорошений причал і пройшли верф’ю, лунко стукаючи ногами по дерев’яних дошках.

— Гаразд, Фросте, — сказав Ґлокта, коли альбінос зупинив свого в’язня. — Думаю, це нам більше не потрібно.

Білий кулак стягнув каптур.

У блідому місячному світлі обличчя Карлот дан Ейдер здавалося худим і виснаженим — самі гострі краї та кілька чорних подряпин на впалій щоці. Голову їй поголили, як було заведено чинити з тими, хто зізнався у зраді, і без важкого волосся її череп здавався дивовижно маленьким, майже дитячим, а шия — безглуздо довгою й тендітною, особливо через кільце насичених синців, темних слідів, що залишилися від ланок ланцюга Вітарі. Від пещеної владної жінки, що взяла його за руку в приймальні лорд-губернатора, не лишилося майже нічого, і здавалося, ніби то було цілу вічність тому. «Кілька тижнів у пітьмі без упевненості в тому, що ти проживеш іще годину,це може зіпсувати зовнішність. Кому, як не мені, знати?»

Поглянувши на нього, вона задерла підборіддя; її ніздрі розширились, а очі заблистіли в чорній тіні. «Така суміш страху та непокори находить на деяких людей, коли вони знають, що скоро помруть».

— Очільнику Ґлокта, я не наважувалася сподіватися на нову зустріч із вами.

Хоча слова її були зухвалі, у її голосі все одно було чутно нотки страху.

— Що тепер? Прив’язати камінь до ніг — і в затоку? Це ж дещо театрально, хіба ні?

— Було б театрально, але я задумав не це.

Він поглянув на Фроста й ледь помітно кивнув. Ейдер сахнулася, замружила очі та закусила губу, а тоді зігнула плечі, відчувши, як позаду неї замаячив масивний практик. «Чекає нищівного удару по потилиці? Уколу вістрям клинка між лопатками? Задушливого дроту на горлі? Це страшне очікування. Що саме станеться?» Фрост підняв руку. У пітьмі зблиснув метал. А тоді — негучне клацання: ключ плавно ввійшов у наручники Ейдер і відімкнув їх.

Вона повільно розплющила очі, повільно перевела руки вперед і закліпала так, наче ще ніколи їх не бачила.

— Що це?

— Це — саме те, чим здається. — Він кивнув уздовж верфі. — Це корабель, що вирушає до Вестпорта з наступним припливом. Ви маєте контакти у Вестпорті?

Вона ковтнула, і в її тонкій шиї затріпотіли сухожилля.

— У мене є контакти всюди.

— Добре. Тоді це я відпускаю вас на волю.

Запала довга тиша.

— На волю?

Вона піднесла одну руку до голови та розгублено потерла щетинясте тім’я, на одну довгу мить витріщившись на Ґлокту. «Не знає точно, вірити цьому чи ні, і хто може поставити це їй на карб? Я сам не знаю точно, чи маю цьому вірити».

— Його Преосвященство, напевно, розм’якнув до невпізнанності.

Ґлокта пирхнув.

— Малоймовірно. Сульт нічого про це не знає. А якби знав, то мені здається, що, можливо, ми обоє вже плавали б із прив’язаним до щиколоток камінням.

Вона примружила очі. «Королева торгівців оцінює умови угоди».

— Тоді яка ціна?

— Ціна — ваша загибель. Ваше забуття. Викиньте Дагоску з голови, з нею покінчено. Знайдіть якихось інших людей і рятуйте їх. Ціна — ви маєте залишити Союз і ніколи не повертатися. Ніколи.

— І все?

— І все.

— Чому?

«Ах, моє улюблене запитання. Чому я це роблю?» Він знизав плечима.

— А яке це має значення? Та, що загубилася в пустелі...

— Повинна брати ту воду, яку їй пропонують, хоч хто її пропонує. Не турбуйтеся. Я не стану відмовлятися.

Раптом вона потягнулась, і Ґлокта мало не відсахнувся, та вона лише злегка торкнулася кінчиками пальців його щоки. Вони зупинилися там на мить, упродовж якої в нього поколювало шкіру, сіпалось око та боліла шия.

— Можливо, — прошепотіла вона, — якби все було інакше...

— Якби я не був калікою, а ви не були зрадницею? Що є, то є.

Вона з напівусмішкою опустила руку.

— Звичайно, що є, то є. Я сказала б, що ми ще побачимось...

— Краще не треба.

Вона повільно кивнула.

— Тоді прощавайте.

Вона натягнула на голову каптур, ізнову ховаючи лице в тіні, а тоді прослизнула повз Ґлокту і швидко пішла до кінця верфі. Він стояв, перенісши вагу на ціпок, і проводжав її поглядом, повільно чухаючи щоку там, де торкнулись її пальці. «Отже... Щоб тебе торкалися жінки, їм треба просто зберігати життя. Варто частіше до цього вдаватися».

Він відвернувся й прошкандибав кілька болючих кроків до запорошеного причалу, вдивляючись у темні будівлі. «Цікаво, чи не стежить десь там практик Вітарі? Цікаво, чи не потрапить цей маленький епізод до її наступного звіту для архілектора?» Він відчув, як його зболеною спиною пробіг пітний дрож. «Я у своєму звіті про нього не писатиму, це вже точно, але яке це насправді має значення?» Коли вітер змінив напрямок, він відчув цей запах, запах, що тепер неначе проникав у кожен куточок міста. Різкий запах горіння. Диму. Попелу. «Смерті. Якщо не станеться дива, ніхто з нас не покине цього місця живим». Він озирнувся. Карлотдан Ейдер уже йшла трапом. «Що ж... Можливо, це вдасться лише одній із нас».


— Справи йдуть добре, — проспівав Коска з насиченим штирійським акцентом, усміхнено дивлячись із-за парапету на бійню за стінами. — Зважаючи на обставини, ми вчора добре попрацювали.

«Добре попрацювали». Під ними, на другому боці рову, гола земля була посічена й випалена та наїжачилася зужитими стрілами з арбалетів, схожими на щетину на смаглявому підборідді. Повсюди валялося розтрощене та зіпсуте облогове спорядження. Зламані драбини, перекинуті тачки, з яких сипалося каміння, обпалені та роздерті ширми з вербової лози, втоптані у твердий ґрунт. Ще стояла наполовину зруйнована оболонка однієї з великих облогових веж: із купи попелу стирчав спотворений каркас із обвуглених колод, маяла на солоному вітрі обпалена та подерта шкіра.

— Ми провчили цих гуркських засранців так, що вони не-скоро забудуть нашу науку. Еге ж, очільнику?

— Яку науку? — пробурмотів Северард.

«А й справді, яку науку? Мертві не навчаються нічого». Трупи лежали перед переднім краєм гуркських сил, кроків за двісті від суходільних стін. Були розкидані по проміжній нічиїй землі, оточені покинутою й поламаною зброєю та бронею. Перед самим ровом вони падали так рясно, що можна було пройти від моря з одного боку півострова до моря з другого боку, майже жодного разу не ступивши на землю. У кількох місцях вони зібралися в купки. «Туди підповзали поранені, щоб укритися за мертвими, а тоді й самі спливали кров’ю».

Ґлокта ще ніколи не бачив такої бійні. Навіть після облоги Ульріока, коли пролом був забитий мертвими з Союзу, гуркських полонених убивали десятками, а тамтешній храм спалили з сотнями місцевих жителів усередині. Трупи осідали, гойдалися та витягувалися, одні — обвуглені вогнем, другі — зігнуті, наче в останній молитві, а в третіх, що безтурботно розкинулися, голови були розтрощені скинутим згори камінням. У декого порвали та обшукали одяг. «У тих місцях, де вони самі розривали собі сорочки, щоб поглянути на свої рани в надії на те, що вони не смертельні. Нікому з них не пощастило».

Довкола тіл легіонами дзижчали мухи. Скакали, махали крилами та клювали несподівані смаколики птахи сотні видів. Навіть тут, на висоті та серед різкого вітру, починало смердіти. «Справжній кошмар. Це, певно, снитиметься мені в кошмарних снах наступні кілька місяців. Якщо я так довго протягну».

Ґлокта відчув, як у нього сіпається око, і глибоко вдихнув, а тоді потягнув шию то в один бік, то в другий. «Що ж. Треба боротися далі. Зараз уже трохи запізно переглядати рішення». Він із острахом зазирнув за парапет і опустив погляд на рів, міцно взявшись вільною рукою за дзюбатий камінь, аби зберегти рівновагу.

«Кепсько».

— Вони майже заповнили канал під нами та біля воріт.

— Так, — весело підтвердив Коска. — Вони підтягують свої ящики з камінням і намагаються їх висипати. Ми ж не так і швидко можемо їх убивати.

— Цей канал — наш найкращий захист.

— І це теж правда. Добра була ідея. Але ніщо не вічне.

— Без нього ніщо не зможе перешкодити гуркам видиратися по драбинах, підкочувати тарани й навіть підкопуватися під наші стіни. Можливо, потрібно організувати якусь вилазку, аби знову його викопати.

Коска відвів темні очі вбік.

— Спускатися зі стіни на канатах і гарувати в темряві менш ніж за двісті кроків від позицій гурків? Ви про це думали?

— Приблизно про це.

— Тоді бажаю вам удачі.

Ґлокта пирхнув.

— Я, звісно, пішов би. — Він постукав себе по нозі ціпком. — Але боюся, мої героїчні дні давно скінчилися.

— Вам пощастило.

— Аж ніяк. Нам слід збудувати барикаду за воротами. Це наше найслабше місце. Мабуть, півколом, із сотню кроків у поперечнику — і вийде місце для ефективного обстрілу. Якщо вони зуміють прорватися, ми, можливо, все ж затримаємо їх там досить надовго, щоб відкинути.

«Можливо...»

— Ах, відкинути. — Коска почухав висип у себе на шиї. — Не сумніваюся, що, коли настане час, добровольці битимуться один з одним за це завдання. Однак я про це подбаю.

— Ними не можна не захоплюватися.

Генерал Віссбрук підійшов до парапету, міцно зчепивши руки за бездоганно випрасуваною формою. «Мене дивує, що він у такій ситуації знаходить час на зовнішній вигляд. Однак ми всі тримаємося за те, за що можемо». Поглянувши вниз, на трупи, він захитав головою.

— Оце так відвага — так іти на нас, знов і знов, проти такої сильної оборони з такою кількістю вояків. Я рідко бачив людей, таких охочих віддати своє життя.

— Їм властива одна вкрай дивна й небезпечна риса, — зауважив Коска. — Вони вважають, що за ними правда.

Віссбрук суворо глянув з-під брів.

— Правда за нами.

— Як хочете. — Найманець криво всміхнувся Ґлокті. — Та я вважаю, що решта нас уже давно відкинули думку про те, що правда взагалі існує. Сміливі гурки нас таранами зустріли... моя ж робота — щедро в них пускати стріли!

Він різко зареготав.

— Я вважаю, що це не смішно, — відрізав Віссбрук. — До загиблого супротивника потрібно ставитися з повагою.

— Чому?

— Тому що замість них міг би гнити на сонці будь-хто з нас, і невдовзі так і буде.

Коска лиш розсміявся ще голосніше та плеснув Віссбрука по руці.

— Тепер до вас доходить! Якщо я й навчився чогось за двадцять років на війні, то це того, що всюди треба шукати смішного!

Ґлокта спостерігав, як штирієць хихоче, дивлячись на поле бою. «Намагається зрозуміти, коли буде найслушніший час поміняти сторону? Намагається збагнути, як добре слід побити гурків, щоб вони заплатили краще за мене? У цій коростявій голові є не лише віршики, але поки що нам без нього не обійтися». Він позирнув на генерала Віссбрука, який тим часом пройшов доріжкою далі, щоб похандрити на самоті. «Нашому пухкому другові бракує як мізків, так і сміливості, щоб утримувати це місце довше тижня».

Відчувши руку в себе на плечі, він озирнувся й побачив Коску.

— Що таке? — різко запитав він.

— Гм... — буркнув найманець і тицьнув у блакитне небо. Ґлокта поглянув услід його пальцю. Там була чорна пляма — була невисоко над ними, але рухалася вгору. «Що це? Птах?» Тим часом він уже досяг найвищої точки й почав опускатися. До нього раптом дійшло. «Камінь. Камінь із катапульти».

Падаючи, він зростав, невпинно перекидався і, здавалося, рухався до смішного повільно, неначе тонув у воді. Відчуття нереальності підживлювало й те, що він не видавав жодного звуку. Ґлокта стежив за ним, роззявивши рота. Як і всі вони. На стінах запанувала атмосфера жахливого очікування. Неможливо було точно сказати, куди впаде камінь. Люди на доріжці почали кидатися врозтіч, брязкаючи, човгаючи, охаючи, верещачи та кидаючи зброю.

— Блядь... — прошепотів Северард і кинувся долілиць на каміння.

Ґлокта залишився на місці, уп’явшись очима в ту темну пляму серед ясного неба. «Він іде по мене? Зараз кількатонний камінь розбризкає мої рештки по всьому місту? Яка абсурдна у своїй випадковості смерть». Він відчув, як його вуста сіпаються, складаючись у легку усмішку.

Неподалік із оглушливим гуркотом відірвалася частина парапету, здійнявши хмару пилу, і в повітря підкинуло шматки каменю. Довкола них літали уламки. Одному воякові менш ніж за десять кроків від нього охайно відтяв голову летючий блок. Безголове тіло погойдалося якусь мить на ногах, а тоді в нього підігнулися коліна, і воно звалилося зі стіни назад.

Камінь гепнув десь у Нижньому місті й почав трощити хатини, підскакувати й котитися, підкидаючи вгору розламані колоди, наче сірники, та лишаючи по собі руйнацію. Ґлокта кліпнув і ковтнув. У вухах іще дзвеніло, проте він чув, як хтось кричить. Дивний голос. Зі штирійським акцентом. Коска.

— І це найкраще, на що ви здатні, уйобки? Я досі тут!

— Гурки нас бомбардують! — невідомо навіщо верещав Віссбрук, присівши за парапетом і зчепивши руки над головою. Плечі його форми присипало шаром світлого пилу. — Добре вони вистрілили зі своїх катапульт!

— І не кажіть, — пробурчав Ґлокта.

Знову пролунав потужний гуркіт: у стіни трохи далі врізалася ще одна каменюка й розлетілася на купу шматочків, засипаючи воду внизу камінчиками завбільшки з черепи. Від сили удару, здавалося, аж затремтіла доріжка під ногами у Ґлокти.

— Вони знову йдуть! — ревів на весь голос Коска. — Усі на стіни! На стіни!

Повз них помчали люди — тубільці, найманці, вояки Союзу; всі бігли пліч-о-пліч, готуючи арбалети, передаючи стріли, перегукуючись і кличучи одне одного безліччю різних мов. Коска ходив між ними, ляскаючи їх по спинах, трусячи кулаком, огризаючись і сміючись без найменшого натяку на страх. «Як на напівбожевільного п’яницю, у ролі лідера він неймовірно надихає».

— Нахрін це! — процідив Северард Ґлокті на вухо. — Я вам, блін, не солдат!

— Я вже теж не солдат, але все одно можу насолодитися виставою.

Він пришкандибав до парапету, визирнув назовні й побачив, як у далекій імлі злетіло вгору величезне плече катапульти. Відстань цього разу оцінили кепсько, і камінь проплив високо вгорі. Ґлокта, проводжаючи його поглядом, скривився від гострого болю в шиї. Камінь гепнув із глибоким звуком неподалік від стін Верхнього міста, позакидавши кам’яні уламки вглиб нетрів.

За лавами гурків пролунав пульсуючий і буркотливий сигнал великого рогу. Після нього вступили барабани, гупаючи разом, наче страхітливі кроки.

— Ось вони! — проревів Коска. — Готуйте арбалети!

Ґлокта почув, як наказ рознісся луною по стінах, а за мить бійниці на вежах наїжачилися зарядженими арбалетами. Яскраві наконечники їхніх стріл виблискували на нещадному сонці.

Великі щити з вербової лози, що позначали гуркські лави, повільно та впевнено рушили вперед, мало-помалу просуваючись до них спустошеною нічиєю землею. «А за ними, без сумніву, повзуть як мурахи гуркські вояки». Ґлокта, стежачи за їхнім наближенням, до болю міцно вчепився в камінь парапету, а його серце гупало майже так само гучно, як гуркські барабани. «Від страху чи від захвату? Чи є тут якась різниця? Коли я востаннє відчував таке гірко-солодке хвилювання? Виступаючи перед Відкритою Радою? Ведучи атаку королівської кавалерії? Б’ючись на Турнірі перед гамірними натовпами

Ширми невпинно наближалися, ще йдучи рівним рядком по півострову. «Уже залишилося сто кроків, дев’яносто, вісімдесят». Він скоса поглянув на Коску, який досі либився, як навіжений. «Коли він віддасть наказ? Шістдесят, п’ятдесят...»

— Уперед! — проревів штирієць. — Вогонь!

Уздовж стін залунало оглушливе деренчання: з арбалетів вистрілили одним великим залпом, усіявши стрілами ширми, землю довкола них, трупи та всіх гурків, яким не пощастило залишити на видноті якусь частину свого тіла; Бійці поставали на коліна за парапетом і взялися перезаряджати арбалети, вовтузячись зі стрілами, крутячи ручки, пітніючи та напружуючись. Бій барабанів тим часом прискорився, став наполегливішим, а ширми спокійно проходили по розкиданих тілах. «Невесело тим, хто за ними ховається, дивитися на трупи в себе під ногами й думати, як скоро вони до них приєднаються».

— Олія! — вигукнув Коска.

Із вежі ліворуч полетіла, закрутившись, пляшка з підпаленим ґнотом. Вона врізалася в одну з лозових ширм, і на її поверхні спалахнули голодні лінії вогню, через які ширма спершу побуріла, а тоді почорніла. Вона захиталася, зігнулась, а тоді стала поволі падати. Із-за неї, завиваючи, вибіг солдат із охопленою яскравим полум’ям рукою.

Підпалена ширма впала на землю, відкривши колону гуркських вояків, одні з яких штовхали повні каменів тачки, другі несли довгі драбини, а треті мали при собі арбалети, броню та зброю. Вони вигукували свої бойові кличі, бігли вперед із піднятими щитами, цілилися стрілами в бійниці та петляли туди-сюди між трупами. Падали долілиць, обтикані стрілами з арбалетів. Вили та хапалися за рани. Повзли, булькали й лаялися. Благали та зухвало ревли. Бігли зі страху та отримували постріли у спину.

На стінах тенькали та бряжчали арбалети. Запалювали та скидали нові пляшки з олією. Знизу здіймалися стріли й відбивалися від каменю чи пролітали вгорі, час від часу влучаючи в плоть, і одні бійці ревли, сичали та плювалися лайливими словами, а інші ховалися за парапетом. Коска геть безтурботно поставив одну ногу на бійницю, висунувшись небезпечно далеко та розмахуючи щербатим мечем, і щось ревів — що саме, Ґлокта не чув. Усі, як напасники, так і оборонці, кричали та волали. «Бій. Хаос. Тепер я згадую. Як це взагалі могло мені подобатись

Палала, наповнюючи повітря смердючим чорним димом, іще одна ширма. Гуркські вояки висипали з-за неї, наче бджоли з розбитого вулика, і товклися з протилежного боку рову, намагаючись знайти, де можна поставити драбину. Оборонці стін трохи далі почали кидати на них каміння з кладки. Ще одна каменюка з катапульти гепнула надто близько й залишила видовжену діру в колоні гурків, здійнявши в повітря тіла та частини тіл.

Пронесли вояка зі стрілою в оці.

— Усе погано? — завивав він. — Усе погано?

За мить вереснув боєць зовсім поряд із Ґлоктою: йому в груди влучила стріла. Він розвернувся, його арбалет розрядився, і стріла з нього з глухим звуком аж по оперення ввійшла в шию його сусідові. Вони обидва впали Ґлокті просто під ноги, заливаючи доріжку кров’ю.

Унизу, під стінами, одна пляшка з олією вибухнула посеред юрби гуркських вояків, коли вони саме намагалися підняти свою драбину. До смороду гнилі та деревного диму приєднався ледь помітний запах підсмаженого м’яса. Бійці горіли, лізучи та кричачи, скажено гасаючи туди-сюди чи кидаючись у повній броні в затоплений рів. «Або згоріти, або втопитись. Оце так вибір».

— Уже достатньо побачили? — процідив йому на вухо голос Северарда.

— Так.

«Більш, ніж достатньо». Він залишив Коску, який волав штирійською до хрипоти, та, задихаючись, проштовхався крізь щільну юрбу найманців до сходів. Пішов униз за ношами, кривлячись на кожному болючому кроці й намагаючись не відставати попри невпинний потік людей, що пер у протилежний бік. «Ніколи не думав, що знову буду радий спускатися зі сходів». Однак його радість була нетривалою. Коли він опинився внизу, його ліва нога вже сіпалася від надто знайомої суміші нестерпного болю й заніміння.

— Трясця! — просичав він собі під носа, підскочивши до стіни. — Деякі поранені рухливіші за мене!

Він подивився вслід пораненим, що шкандибали повз нього в пов’язках і крові.

— Це неправильно, — процідив Северард. — Ми своє діло зробили. Ми знайшли зрадників. Що ми ще тут у біса робимо?

— Б’ємося за інтереси короля внизу, хіба ні?

— Та ні, вмираємо за них.

Ґлокта пирхнув.

— Думаєш, комусь у цьому сраному місті зараз добре? — Йому здалося, ніби до нього долинув крізь гамір бою ледь чутний крик Коски, який вигукував образи. — Звісно, крім отого навіженого штирійця. Постеж за ним, га, Северарде? Він зрадив Ейдер і зрадить нас, тим паче якщо перспектива буде кепською.

Практик витріщився на нього — цього разу вже без сліду усмішки в очах.

— А перспектива кепська?

— Ти був там. — Ґлокта скривився, витягуючи ногу. — Вона бувала й краща.


Ця довга тьмяна зала колись була храмом. Коли почались атаки гурків, сюди стали заносити легкопоранених, за якими мали доглядати жерці та жінки. Приносити їх сюди було легко: храм стояв у Нижньому місті, неподалік від стін. Хай там як, тепер цивільних у цій частині нетрів майже не лишилося. «Ризик нестримного вогню та падіння каменів може швидко зробити район непопулярним». Бої тривали, і легкопоранені повернулися на стіни, залишивши тут тих, хто дістав серйозніші ушкодження. Люди з відтятими кінцівками, глибокими порізами, жахливими опіками та стрілами в тілі безладно лежали у тьмяних галереях на своїх скривавлених ношах. Їхня кількість день за днем зростала, і врешті-решт вони остаточно заповнили підлогу. Ходячих поранених тепер доглядали надворі. Це місце залишили понівеченим, скаліченим. «Тим, хто помирав».

Кожен мав власну особливу мову болю. Хтось волав і вив без угаву. Хтось кричав про допомогу, про милосердя, просив води, кликав матір. Хтось кашляв, булькав і плювався кров’ю. Хтось хрипів і клекотів із останнім подихом. «Зовсім тихі лише мертві». А їх було багато. Час від часу їх витягали з безвільно повислими кінцівками, коли їх уже можна було загортати в дешеві савани та складати за задньою стіною.

Ґлокта знав: невеселі гурти чоловіків увесь день риють могили тубільцям. «Відповідно до їхніх твердих переконань. Великі ями серед руїн нетрів, яких вистачало на дюжину трупів одночасно». Ті самі люди всю ніч спалювали загиблих із Союзу. «Відповідно до нашого цілковитого невір’я. Угорі, на кручах, звідки маслянистий дим понесе над затокою. Ми можемо лише сподіватися, що він повіє просто в обличчя гуркам на тому боці. Так ми ображаємо їх востаннє».

Ґлокта поволі прочовгав залою, у якій відлунювали звуки болю, стираючи з чола піт і дивлячись униз, на поранених. Упереміш лежали темношкірі дагосканці, штирійські найманці, блідошкірі бійці з Союзу. «Люди з усіх країн, усіх кольорів шкіри, абсолютно різного штибу згуртувалися проти гурків, а тепер помирають разом, бік у бік, і всі вони рівні. Якби в мене досі було серце, воно б зігрілося». Він бачив нечіткий силует практика Фроста, який ховався в темряві біля навколишньої стіни й потихеньку оглядав залу. «Моя пильна тінь дбає про те, щоб ніхто не нагородив мене за роботу від імені архілектора смертельним пораненням у голову».

Невеличкий простір у задній частині храму відгородили завісами для операцій. «Чи чогось максимально на них схожого. Рубають і ріжуть пилкою та ножем, ногина рівні коліна, рукина рівні плеча». Із-за тих брудних завіс долинали найгучніші крики в усьому храмі. Відчайдушні, жалібні стогони. «Навряд чи це страшніше за те, що відбувається по той бік суходільних стін». Ґлокта побачив, як проштовхується крізь прогалину Кадія в заляпаних, замазаних, огидно-бурих від крові шатах, що колись були білими. Він примружено дивився на якесь лискуче м’ясо та різав його клинком. «Може, то кукса ноги?» Крики перейшли в булькання й зупинилися.

— Мертвий, — просто сказав галдиш, кинув ніж на стіл і витер скривавлені руки об ганчірку. — Заносьте наступного.

Він підняв завісу й виліз звідти, а тоді побачив Ґлокту.

— А! Призвідець наших нещасть! Прийшли нагодувати своє почуття провини, очільнику?

— Ні. Прийшов побачити, чи воно в мене є.

— То чи є воно?

«Добре запитання. Чи є воно?» Він опустив погляд на молодика, що лежав на брудній соломі під стіною, втиснутий між двома іншими пацієнтами. Його обличчя відзначалося восковою блідістю, очі були скляні, а губи швидко ворушилися: він бубонів собі під носа якусь безладну маячню. У нього була відтята нога трохи вище коліна, кукса обмотана скривавленою пов’язкою, а довкола стегна був міцно закріплений ремінь. «Його шанси вижити? Практично нульові. Останні кілька годин життя в муках і злиднях під стогони товаришів. Молоде життя, згасле дочасно, і таке інше, і все в такому дусі». Ґлокта підняв брови. Він не відчував нічого, крім легкої відрази, так само, якби людина при смерті була купою сміття.

— Ні, — сказав він.

Кадія опустив погляд на свої скривавлені руки та пробурмотів:

— Тоді Бог по-справжньому вас благословив. Не всі мають таку витримку, як у вас.

— Не знаю. Ваші люди билися добре.

— Ви хочете сказати, вмирали добре.

Важке повітря розрубав Ґлоктин сміх.

— Та ну. Померти добре неможливо. — Він швидко оглянув нескінченних поранених. — Мені здавалося, що вже хто-хто, а ви точно про це дізналися.

Кадія сміятися не став.

— Як думаєте, скільки цього ми можемо витримати?

— Ви зневірюєтеся, так, гаддишу? Героїчні останні бої, як і безліч речей у житті, набагато привабливіші в теорії, ніж у реальності.

«Це міг би сказати нам блискучий молодий полковник Ґлокта, коли його тягнули від мосту, від його тулуба мало не відривалися залишки ноги, а його уявлення про те, як влаштовано світ, докорінно змінилися».

— Ваша турбота зворушує, очільнику, та я звик до розчарувань. Повірте мені, це я переживу. Лишається запитання. Як довго ми можемо протриматись?

— Якщо морські шляхи залишаться відкритими і нас можна буде забезпечувати кораблями, якщо гурки не зуміють обійти суходільні стіни, якщо ми зможемо триматися разом і не втратити голови, ми б могли протриматися тут не один тиждень.

— Скільки протриматися?

Ґлокта помовчав. «А й справді: скільки?»

— Можливо, гурки втратять самовладання.

— Ха! — пирхнув Кадія. — Гурки не мають самовладання! Вони підкорили всю Канту аж ніяк не півзаходами. Ні. Імператор висловився і не потерпить відмови.

— Тоді потрібно сподіватися, що війна на Півночі швидко завершиться та що сили Союзу прийдуть нам на допомогу.

«Абсолютно марна надія. Проблеми в Енґліі будуть залагоджувати ще кілька місяців. Та й тоді, коли їх владнають, армія буде непридатна до бою. Ми самі по собі».

— І коли ми можемо чекати на таку допомогу?

«Коли згаснуть зорі? Коли впаде небо? Коли я з усмішкою на обличчі пробіжу цілу милю?»

— Якби я мав відповіді на всі запитання, то навряд чи пішов би до Інквізиції! — різко відповів Ґлокта. — Можливо, вам слід помолитися про божественну допомогу. Цілком підійшла б потужна хвиля, що змила б гурків. Хто там казав мені, що дива трапляються?

Кадія повільно кивнув.

— Можливо, нам обом слід помолитися. Боюся, шанси на допомогу від мого Бога вищі, ніж на допомогу від ваших господарів.

Повз них пронесли ще одні ноші, на яких верещав, витягнувшись, штирієць зі стрілою в животі.

— Мені час іти.

Кадія втік, а за ним упала завіса.

Ґлокта похмуро глянув на неї. «Отже, починаються сумніви. Гурки поволі оволодівають містом. Наша загибель наближається і видна кожному. Дивна це штукасмерть. Іздалеку з неї можна сміятись, але з наближенням вона здається дедалі страшнішою. Коли вона так близько, що її можна торкнутися, ніхто не сміється. Дагоска повна страху, а сумніви можуть лише зростати. Рано чи пізно хтось спробує здати місто гуркам, хай навіть лише для того, щоб урятувати власне життя чи життя близьких. Найперше ці люди цілком можуть позбутися капосного очільника, що дав хід цьому безуму...»

Він відчув несподіваний дотик до свого плеча, затамував подих і швидко розвернувся. У нього підігнулася нога, і він незграбно позадкував до стовпа, мало не наступивши на задиханого тубільця з пов’язками на обличчі. Позаду нього стояла насуплена Вітарі.

— Трясця! — Відчувши палючий спазм у нозі, Ґлокта закусив губу останніми зубами. — Хіба тебе не вчили не підкрадатися до людей?

— Мене вчили протилежного. Мені треба з вами поговорити.

— Тоді говори. Просто не торкайся мене більше.

Вона оглянула поранених.

— Не тут. Наодинці.

— Ой, та ну. Що такого ти можеш мені сказати, чого не можна говорити у приміщенні, повному напівмертвих героїв?

— Дізнаєтеся, коли ми вийдемо.

«